ізкипало снігами розбілосніжене першомороззя
кровосхлипнуло сонце льодосердно шумів океан
семицвітнозагравно камертонило серце в тривозі
преспокусницьку трель всеперешептом скиглив туман

змієвітер стогнав і донебно здіймалися хвилі
запаліла розлітно роздівочена кровна сльоза
ти медово-густінна глибокосочиста в екзилі
сладовійні смакоти ховала у надра терзань

розприроднене его ясніло довершеноцвітно
мудрословила думка у світлотерзанні октав
ти була розсвітАнково –зоремолочнo - тендітна
і тебе сонцеоку хіба гнучкозмій не впізнав.

вся у вітроплащах в ночепрядді - огонь рудокосся
шал гітаробедра і мана повнодзвонних грудей
прірвовпадини дум вібросердя що тремом зайшлося
передкроки косаторозпусні у невідь веде

щастєносице любого м"якоотавного ложа
твоє серце стривожене наясновидило бід
і гадюкоруками сичить зкожнокутна загроза
в завірюшено-драмовій білій ізнебній добі

сажохвилі у битві міжнебно-земській десь далеко
духопрядно зміючить безрухоінертна ця мить
ти лише не тривожся у пОру оту безлелеку
й перецьмоки словесні надалі даруй нам.
Щасти!

15.01.2013

*курсивом виділено новоутворені Роксоланою лексеми, вибрані з її поезій.

Огидно споглядати
одні і ті ж обличчя
із помутнілими
від жадоби влади очима.
І колір обличчя
не грає жодної ролі —
голубий, білий чи помаранчевий.

Огидно слухати
одні і ті ж обіцянки
раю для суспільства —
з чиїх би вуст вони не злітали.
Бо дорога до цього раю
пролягає через пекло
людського терпіння.

Огидно усвідомлювати,
що те, яке огидно бачити
і огидно чути,
судилося ще довго
і дивитися і слухати.

Так довго,
доки не буде поділений
останній лакомий шмат
державного пирога,
бо усі, що ділять цей пиріг, -
НЕНАСИТНІ…


Але є ще шанс,
кволий і мізерний,
проте шанс –
подолати у собі цю огиду.
Цей шанс – ВИБОРИ,
на яких КОЖЕН МУСИТЬ
вчинити за велінням совісті.


Щоб потім –
коли одного голосу забракне–
твоє сумління не простогнало:
«Огидно…»

2007 (14.10.2012)

...комусь вересень дарує перший шкільний дзвоник,
комусь - перший подружній вальс,
комусь - солідність першого поважного ювілею,
а мені нині в надвечір подарував першу внучечку,
синові – першу донечку,
а внукові – першу сестричку…
Отакий він – вересень!

…він стояв
гордий і одинокий
поставний і кремезний
гарний і привабний
карпатський легінь
під
крислатою смерекою
у своєму рідному лісі
твердо закорінений
у рідну землю
що зродила
і ростила його
напувала живильними
соками
і викохала
у такого вродливця

аж допоки
чиїсь
лагідні
ніжні як промінь сонця
руки
торкнулися
його міцно збитого
пружного тіла
а милий
мелодійний голосок
вигукнув захопливо:

«О, який красень! -
справжній
королівський…
боровик!»

12.08.2012 Карпати, с.Гребенів