ЕПІТАЛАМА, НАПИСАНА В ЛІНКОЛЬНЗ ІННІ

Вже схід осяяв неба синь;
Встань, наречена, ліжко це покинь –
Вже не самотня в нього ти вернешся:
Донині ще було воно сумним
З твоїм відбитком, як в могилі, в нім;
Та вже плеча там іншого торкнешся.
Із простирадла звабні стегна ці
Звільни, бо вже як знов його накинеш,
Тут іншого ти стрінеш,
Що був незнаний – й вже рука в руці.
Нема, ніж радість, кращого з убрань –
В цей день у славі жінкою постань.

З вас кожна – лондонок – в собі
Таїть все наше золото й скарби;
Ви ангели й самі, та із собою
Ще тисячі їх приведете в дні,
Коли весільні зазвучать пісні,
Щоб вже навік розстатись із журбою.
І квітами, і брошкою убір
Прикрась, щоб чару більш було в обнові:
Поживу дасть любові
У нім квіт Флори й Індії сапфір;
Блаженство будеш мати з цих надбань –
В цей день у славі жінкою постань.

Й ви, безтурботні пустуни,
Мазунчики, сенаторів сини,
Умільці жарт чужий, як свій, явити;
Й сільські, що лиш худоба люба вам;
Й ви, що собі скит знань обрали, й там
Вже майже від зубрінь гермафродити, –
Сюди погляньте, як у храм веде
Її жених – й вже на лужок ступає,
Що в квітах потопає,
Й збентежена так всім, що її жде:
Не треба страху, й сорому, й зітхань –
В цей день у славі жінкою постань.

То ж, храме, двері відчини
Двостулкові – нехай ввійдуть вони,
Щоб тут, в тобі, магічно поєднатись;
Й твоїй, найненаситнішій з утроб,
Щоб потім й тіло їхнє, і їх гроб,
Як вже батьків візьмеш, могли дістатись.
Й ви відсьогодні жінка й чоловік,
Ділить на двох вам і здобутки, й втрати;
І вже не роз’єднати
Союз сердець двох, скріплених навік;
Й ви один одному – найкраща дань:
В цей день у славі жінкою постань.

Зимою в тім відрада дня,
Що дуже швидко ніч його зміня,
Й ждуть інші втіхи, ніж бенкет і гості;
Забави інші, ніж в танку кружляти,
Й себе не лиш кокетством забавляти, –
Та сонце десь застряло в високості,
Хоча його й швидкий зимою біг;
Й затримка враз; та все ж не зупинилось,
Й до заходу схилилось,
Й на землю сутінок вечірній ліг;
Згаса вже день у мороці смеркань –
В цю ніч у славі жінкою постань.

Зоря вечірня з неба вам
Шле промінь свій; чому ж у ліжко там
Їй не лягти самій теж? Припиняйте
Грать, музиканти; й, танцюристи, йдіть:
В спочинку собі втіху вже знайдіть;
І, хоч себе до звірів не рівняйте,
Та й ті після тягот всіх дня й пригод
Вночі все ж від турбот себе звільняють
І в лігвах починають
Труди вже інші, повні насолод;
Йдеш дівою – й вже інша з нього встань:
В цю ніч у славі жінкою постань.

То ж поясок свій розв’яжи
Й на вівтарі любовнім цім лежи,
Мов жертва ніжна; хай спаде додолу
Яскравий і розкішний твій убір;
Це дня наряд, щоб чарувавсь ним зір, –
Тебе ж, мов істину, зріть краще голу.
Для цноти лиш могила – ця постіль,
Й колискою стає чеснотам жінки:
Блаженства всі відтінки,
Незнані ще, ти винесеш звідтіль;
Й це будуть найсолодші з твоїх знань –
В цю ніч у славі жінкою постань.

Й жених цієї миті жде
В утіх передчутті, що в ній знайде;
Вона ж його чекає вже на ложі;
Мов жрець до вівтаря, й він так спішить,
Щоб, ставши на коліна, потрошить
Свою овечку. Небо й сили божі,
Їй дайте радість – й потім її сон
Благоговійний хай заколисає;
Й хай сонце вись осяє,
Коли проснеться. Й так без перепон,
Без втрат досягши сповнення бажань,
В цю ніч у славі жінкою постань.

ПАРФУМИ

Лиш раз нас, один раз удвох застали
Й на мене всю вину за гріх поклали;
Як злодія, нам’явши добре боки,
Винять в крадіжках й за минулі роки, –
Так і мені, хоч сам створив цей клопіт,
Обрезклий батько твій вчиняє допит.
Вже як він не вистежував, із блиском
В очах, мов має справу з василіском;
Як не базікав про своє бажання –
Краси осердя й палива кохання –
Позбавить тебе спадку, нас заставши, –
Та ми таїлись, вміння все доклавши.
І мати – хоч вже з ліжка не встає,
Сама не вмре й нам жити не дає;
Вдень виспиться, щоб вистежить, як слід,
Вночі твій кожен вихід і прихід;
Й, за руку взявши, враз не відпускає:
Слід персня чи браслета там шукає;
Цілуючи – щік колір примічає,
Обнявши – щупає живіт, вивчає;
Про кисле й про солоне річ заводить:
Жде, чи нудоти це в тобі не зродить;
В своїх забавах юних зізнається,
Щоб підіграти, як це їй здається.
Ти ж чари вже любові зрозуміла
І матір обдурити все ж зуміла.
Ще й братики твої такі проворні,
Що все помітять, ночі хай і чорні;
Та з-за гостинця в батька на коліні
Не видали ні разу нас донині.
А ваш слуга – крикун мідноголосий,
Подібний до Родоського Колоса;
В нім футів вісім, всяк його страшиться,
Й він бога згадує лиш, як божиться;
Й вже пекло – хай ті муки хто й забуде –
Жахатиме лиш тим, що він там буде, –
Й хоч батьком він був найнятий для цього,
Та не доніс і він про нас нічого.
Та – о! – вже не розстатись із журбою,
Бо зрадника привів я із собою:
Той аромат, що на собі приніс,
Волав з порога вже старому в ніс;
Й він затремтів, мов полководцем був
Й іще, як пахне порох, не забув;
Будь неприємним дух той – думать міг,
Що йде із рота в нього чи від ніг.
Як зріть лиш пса й свиню біля порога,
То чудо вже – уздріти однорога;
Й він теж так благовонного гостинця
В повітрі затхлім визнав за чужинця.
Мій плащ новий не шелестів ні разу
Й каблук – ні скрипу! – підкоривсь наказу,
А зрадили мене лиш ви, парфуми,
Що довірявсь вам в радості і в сумі;
Не згодні, щоб тайком вас зустрічали,
З доносом на мене ви в тьму помчали.
О, покидьки землі, де поєдналось
Святе з порочним, зло з добром змішалось!
Й це ваші чари лиш кидають нас
В обійми шлюх заразних повсякчас;
І чи не ви прищеплюєте нам
Манірності і флірту бабських страм?
Недаром в залах почесть вам така,
Де владарює суєта людська;
Й богам, як вас на вівтарях палили,
Був звичай люб – вони ж вас не любили.
Чи ж варто й нам те в суміші любити,
Що буде, взяте порізно, смердіти?
Із доброго не робиться погане:
Чи ж благо ви, як аромат ваш тане?
Парфуми б ці віддав – й не їх одні, –
Щоб умастити батька вже в труні.

ЙОГО ПОРТРЕТ

Візьми портрет мій; хоч кажу: “Прощай!” –
Твій в моїм серці лишиться нехай;
Моя лиш тінь це, та хай остається,
Як і помру – і з тінню тінь зіллється.
Й коли вернусь, негоди всі здолавши
І веслами долоні обідравши,
Заволосатівши грудьми й щоками,
Вже з сивими на скронях волосками;
Костей мішок, засмаглий, на вітрах
Продублений, що порохом пропах, –
І дорікнуть тобі, що полюбила
Бродягу – доля вже таким зробила, –
Колишній лик портрет цей воскресить
Й збагнеш ти – це любові не грозить:
Він серцем не мінявсь, як розлучився,
Й обожнювати теж не розучився.
Як полюбила за красу і брови, –
Було за їжу молоко в любові;
Але ж чи годуватись їй і нині
Тим, що годиться й добре лиш дитині?

ЄРЕСЬ

Дозволь тобі служить, але не так,
Як ті, чий живиться любові смак
З вельможних слів і жестів подаянь;
Ні, не занось в число своїх надбань,
Мов ідолопоклонників, що згодні
Лестити лиш, а з привілеїв жодні
Не треба. Ймень порожніх не шаную
Й лиш послуги такі я пропоную,
Що в змозі чимсь самі компенсуватись:
Як фаворит – ним бути, а не зватись.
Коли чистилища не знав ще мук:
Ні клятв цих, ні цілунків, ні розлук,
Що віроломні й плодять лиш печаль, –
Вважав: ти серцем – віск, душею – сталь.
Так квіти, що дістались течії,
В обійми вир заманює свої
І топить; зваблює так свічки око
Метелика – й поплатиться жорстоко,
Як обгорить; і біс таким же вдавсь:
Тих ігнорує, хто йому продавсь.
Як бачу річку, що повільно плине
З дзюрчанням або ж, як у сон порине,
В мовчанні; і руслу своєму вірна,
Що звичне їй, – та стане враз манірна
І брижами себе усю схвилює,
Як з віт якась, нагнувшись, поцілує
Її, й коли цілунків цих додасться,
То в берегах своїх почне метаться
Й, один із них підмивши, грізно рине
В прорив з бурлінням, і старе покине
Русло, хоч завіряє, що вернеться,
Й уже біжить новим, як заманеться, –
Звіща цієї річки течія:
Вона – ця річка, а русло те – я.
Твоя жорстокість в серці моїм хай
Не зроджує безпомічний відчай;
Любов, щоб їй здолати бузувірство,
Ніщо так не озброїть, як презирство.
Пильніш на тебе гляну я й уздрію
Смерть на щоках, в очах же – млу й завію,
Лиш милосердя й тіні не знайду
І від твого кохання відпаду,
Мов ті народи, що зреклися Риму,
Зборовши силу чар твоїх незриму.
Чи б хто на єресь ще спромігсь таку?!
Відлучення ж мені, єретику!

МРІЯ

Моєї любки образ в серці в мене:
Медаллю в грудях вже йому зоріти –
Й прихилить, може, і її, шалене;
Царям з монет себе так дано зріти.
Йди геть й візьми з собою моє серце,
Що завелике стало вже мені:
Нема сил бути з пристрастю у герці,
Мук сповнені і ночі мої, й дні.
З очей ти зникнеш – й біль піде з тобою,
І мрія – вже цариця лиш одна,
Й зуміє розлучить мене з журбою,
Й чого не мав від тебе – дасть вона.
Й натішусь ласками твоїми вволю,
Й велю уяві, що це ти сама;
Принаймні, так позбавлюсь я від болю:
Нема в сні думки – то ж і мук нема.
Й коли після такої насолоди
Збуджусь я без розкаяння в душі,
То кращі від такої нагороди
Складу, ніж з мук і сліз були, вірші.
Все ж залишайся, серце: хай щеміти
Від болю будеш – мрія захистить;
Й хоч тут ти – та зникаєш знов щомиті:
Лиш запалив – а свічка вже коптить.
Хай глузду позбавля її свавілля:
Без серця бути – гірше божевілля.

РОЗСТАВАННЯ

О, перерви цілунок, повний мук,
Щоб наші дві душі не вийняв з тіла.
Простімсь. Нема любові без розлук
Й без темряви нічної – дня світила.
Вже серце переповнює відчай;
Так легко вмерти, мовивши: “Прощай!”
“Прощай!” – шепчу. Й коли тебе шалене
Це слово до кінця не вбило все ж, –
Відлунням вже хай вернеться до мене,
Щоб і убивця твій загинув теж.
Шепни ж: “Прощай!” – Хай буду цим дуетом
Я вбитий двічі: в лоб і рикошетом.

ПІДРАХУНОК

Як вчора я з тобою розлучився,
То перші двадцять років бути вчився
Самотнім; років сорок ще втішався
Запасом тим, що в споминах лишався;
Й ще сорок літ надіявсь мати вісті
Про тебе; плакав літ сто, нудивсь – двісті;
А потім тисячу в розпуці був;
Ще тисяча пройшла – й про все забув.
Чи ж довголіття це? Ні, зором, слухом
Я вмер – й уже безсмертний, ставши духом.

ПАРАДОКС

Ніхто не в змозі висновки робити,
Хто здатен найсильніш за всіх любити.
Клянеться кожен – й ладен все на кін
Поставити, – що любить так лиш він.
Все ж той, хто міг це втілити у слові,
Загинув сам учора від любові.
Любов нас нищить шалом вогняним,
А Смерть вбиває холодом своїм.
Мремо лиш раз, й хто каже, що вже друга
Любов його – брехня це недолуга.
Хай навіть і вдає рух цей профан,
Але це все не більше, ніж обман.
Життя таке – мов сутінкове тло,
Коли світило дня уже зайшло;
Чи як тепло, яке ще тішить нас,
Хоча вогонь багаття уже згас.
Я теж любив і вмер – любов згубила,
Й вже я – лиш епітафія й могила.
Й одне лиш мовлю в передсмертнім слові:
Любов’ю вбитий – вдячний я любові.

АНАГРАМА

Женись на Флавії – в ній все те маєш,
Що поодинці як красу сприймаєш:
Хоч очі впалі, але пухлі губи;
Хоч бляклі брови, зате чорні зуби;
Хоч крок важкий – поводженням легка;
Худющі перса – тілом же гладка;
Хоч щоки жовті, та руде волосся;
Свою віддай – їй цноти б додалося.
Це – складові краси: варт поєднатись
Їм правильно – і буде зір втішатись;
Як в судженій сплелися кольорами
Вони, то не питай уже, як саме.
В духах когось цікавить, чи знайде
В них амбру й мускус, а не скільки й де.
Всі складові ввійшли в ній в протиріччя
Й краси лиш анаграма – це обличчя.
Коли ми переставим букви в слові,
Що значитиме вже воно в розмові?
Хтось наспів скомпонує з нот у гамі,
А інший, ноти маючи ті самі,
Не гірший створить, аніж попередній:
Як речі добрі, то як хоч поєднуй.
Якщо на інших схожа, то красива
Така ж вона, як ні – то особлива;
Любов – це диво, то ж не зневажай,
А дивною її також вважай.
Краса зника – й перестаєм любити:
Її ж лице вже гіршим не зробити.
Жінки мов ангели: красиві схожі
На тих, що впали; а вона – як божі,
Що не піддатливі бісівським впливам;
Гріх менший буть потворним, ніж красивим.
На бал вдягаєм шовк, тонке сукно,
А в мандрах – шкіру й грубе полотно.
Краса безплідна: часто гірший шлях
Веде до кращої землі в полях.
В ній вірності наочність перед нами,
Бо навчена минулими гріхами;
І євнухів не треба приставляти,
Як навіть з ворогами оставляти:
Коли суціль оточене болотом –
Для міста це найкращим є оплотом;
А їй лице за оберіг так буде,
Якщо у справах муж кудись відбуде.
Чи ж є ще хтось, що в ніч так день схиляє,
Й хто більш, ніж море, й мавра відбіляє?
Та, що жила в борделі років сім,
Черницею тепер здається всім;
Стогнатиме в пологах від натуги:
“Метеоризм,” – зітхнуть лиш повитухи.
Кому ще віриш менш, хоч і клянеться,
Ніж відьмі, як в чаклунстві зізнається?
Що у безпеці з нею лиш – збагнув?
Річ модну б кожен чоловік вдягнув.

ЗАПОВІТ

Перш ніж заснуть навік, заповідаю,
Любове, я свій спадок, все, що маю:
Аргусу очі, як ще – мов юначі;
Й тобі віддам, любове, як незрячі;
Чуткам – язик мій, двоє вух – послам,
Потоки ж сліз жінкам чи морю дам.
Любове, був би щедрим більш, якби
Не та, що всі взяла мої скарби,
Нічого не лишивши, крім журби.

Мою постійність віддаю планетам,
А всю правдивість – при дворі поетам;
Хай вся умілість єзуїтам буде,
Мою ж задуму блазень хай здобуде;
Мовчання – тим, хто у чужім краю,
А гроші капуцинам віддаю.
Любове, в тої, що вручив їй крам
Свій весь, взамін не взяв нічого сам,
Й даю вже лиш таким же бідакам.

Католикам дарую мою віру,
Схизматикам – закон, число і міру;
Галантність всю і пафос пієтету
Заповідаю університету;
Простим солдатам скромність всю віддам,
Терпіння ж нехай буде картярам.
Любове, по твоєму це указу
Мене так обкрадала та щоразу,
Що й ці дари сприйме хтось, як образу.

Моя вся слава – друзям, і лиш їм,
А працелюбність – ворогам моїм;
Для вчених – усі сумніви й вагання,
Для лікарів – мої недомагання;
Природі – все, що я заримував,
Всі жарти – тим, з ким разом випивав.
Любове, ти звеліла ту любити,
Що все забрала, щоб ще більш гнобити,
Й з нічого маю заповіт робити.

Тим, чиїх днів кінчається пожиток
Також – мої рецепти; цей мій зшиток
Моральних настанов – для божевільні;
Мої ж медалі – тим, що підневільні
Й голодні; мова ж ця моя англійська –
Тим, хто за море йде служить до війська.
Любове, так на мене твої чари
Подіяли, що вибрав ту до пари,
З-за кого сам подібний вже до скнари.

Давати більш нема – й беру з собою
Світ весь, убитий горем і журбою;
Й твої красоти всі не більш відрадні,
Ніж золото, що ми знайти не здатні;
Й так же потрібні твої штучки милі,
Як сонячний годинник у могилі.
Любове, ти мене ту, що ганьбити
Уміє лиш, заставила любити
Й, самому вмерши, трьох усіх згубити.

ПОХОРОН

Як обряджати прийдете у час мій
Останній, до мольби усе б звелось:
О, не чіпайте це волосся пасмо,
Що навколо зап’ястка обвилось!
Це оберіг, таємний знак
Від тої, що на небі вже, – хотіла
Звістити для душі моєї так,
Щоб берегла від тління моє тіло.

Як нерви йдуть від мозку і беруть
У свої плетива тісні
Всі члени, щоб я міг єдиним буть, –
Так і це пасмо послане мені
Тоді, у час важкий,
Щоб рятувати від журби розлуки;
Чи, може, це ланцюг, в який
Закований, мов смертник, я для муки.

Так це чи ні – похороніть зі мною
Й це пасмо, щоб уже за мить
Тих, кому святість люба таїною,
До ідолопоклонства не схилить.
Я ж, переповнений смиренням,
Нікого вже й ні в чому не виню;
Й коли з моїм лишень іменням
Пішла – й тебе я дрібку хороню.

МОЩІ

Коли відриють мої кості,
Як хтось прийти захоче в гості
(Могила – жінка та ж: з тобою
Нудьга їй – веселіш з юрбою),
Й помітять вдень чи вранці
Браслет волосяний довкіл кісток –
Найперша буде із думок,
Що тут лежать коханці.
Можливо, й хитрість в цім була,
Як ще до Суду доля їх звела,
Щоб душам знов знайти свої тіла.

Якщо це буде місце й час,
Де вогник віри ще не згас, –
Могли б сенсацією стать:
Єпископ з королем звістять,
Що мощі це святі;
Й ти – Магдалина вже з тих пір,
А я – ким тішивсь її зір.
Й всі люди, знатні і прості,
Нас возвеличать за дива;
Й, щоб сумнів не закравсь, бува,
Про них скажу я слово-два.

Ледь перші кроки ми зробили,
Як уже віддано любили;
Ще стать не вміли розрізнити,
Мов ангели, й могли радіти
Цілунку, що для нас він був
Лиш знаком зустрічі й прощання,
А не чуттєвого бажання
Й тих насолод, які б здобув.
Дивами ж славні багатьма.
Слова де?.. Мово, ти німа!..
Вона це!.. Більших див нема.

РОЗБИТЕ СЕРЦЕ

Той втратив глузд, який річ заведе,
Що може він любить годину;
Й не те, що швидко так любов пройде,
А що й за менш іще хтось гине.
Й тоді повірить хто мені,
Що рік горю вже в цім вогні?
За натяк вже б насмішку заслужив,
Що в спалахах найбільших день прожив.

Коли в любові пастку потрапляє,
Ах, яким дурником є серце!
Воно саме себе ж і спопеляє
З шаленством пристрастей у герці.
Любові їжі не хватає
Й нас не жує вона – ковтає;
Вогнем пекельним палить всіх підряд
І, мов шрапнель, вбиває цілий ряд.

Коли й мене любові шал знайшов,
То теж у цім переконався:
В її покої з серцем я ввійшов,
Але без нього вже вертався.
Якщо так бути вже хотіло
З твоїм – хай би й тебе навчило
Мене жаліть. Любов же, як на зло,
Взяла його й розбила, наче скло.

Не може пустки бути все ж – коли
Судити по тупому в грудях щемі:
Його це, звісно, порухи були,
Хоч то й осколки вже окремі.
Й, неначе скло розбите сотні
Облич відобража, – сьогодні
І образ твій скалки так серця множать,
Але любити ще раз вже не зможуть.

БОЖЕСТВЕННІСТЬ ЛЮБОВІ

Я розмовляв з любові древнім духом,
Що вмер до того, як родивсь Амур,
Й не думаю, щоб те, що власним вухом
Почув, сприйматись мало б вже, як дур, –
Бо хто любові краще суть збагне.
Свій присуд доля в цих словах верне:
Любить слід ту, що любить не мене.

Й тоді вже знали: щоб міг розгоріться
Вогонь любові, й час не загасив, –
Повинні антиподи два зустріться,
З активом поєднати слід пасив;
Й тут недостатнім буде щось одне:
Любов іще сповна не осяйне,
Як ту люблю, що любить і мене.

Прогрес вже в нас, торкнувсь він і любові;
Старих богів заміщують нові,
Й поблажливі вони більш у розмові,
Та лиш сумбур від цього в голові;
Сум’яття серце й розум огорне
Й колишню ясність з думки прожене:
Любить слід ту, що любить не мене.

Вагання й сумнів можуть погубить –
Не знаю уже й сам я, що робить:
Або її, невірну, розлюбить,
Або ж мене заставить полюбить;
Вона ж тоді лиш вдавано зітхне,
Ту, що любив, як змушу і мене
Кохати – й неодмінно обмане.

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

Остережись мене любити –
Забороняю це тобі робити;
Й не те, щоб взявсь компенсувати втрати
Свої з комор зітхань твоїх і сліз, –
Як для тебе тим, чим мені була ти,
Я стану й спалахне любові хмиз:
Шоб, як помру, цю пристрасть не згубити,
Ти все ж остережись мене любити.

Й ненавидіти теж остережись –
Своїм тріумфом ти все ж не гордись;
Й не те, що тоді помста б не дрімала
Й ненавистю ненависть би змела, –
Ти б слави переможниці не мала,
Коли б у гроб ненавистю звела.
Утриматись від цього спроможись
Й ненавидіти теж остережись.

Та все ж ненавидь і люби –
Ці крайнощі зіллються хай в тобі;
Люби мене, щоб вмер щасливим я,
Й ненавидь, щоб любов не спопелила;
Трива хай радість і журба моя,
Щоб передчасно не взяла могила.
Любов й ненависть долею зроби:
Щоб жив я знов, ненавидь і люби.

ПРИМАРА

Як вб’єш мене презирством, свого бранця,
Й не зрониш і сльозинки вже за мною,
Радіючи, де бути слід сумною,
Й для втіх нового матимеш коханця, –
Явлюсь тобі примарою нічною;
Й ти, вдавана весталко, затремтиш
Разом із свічки вогником слабким,
І сіпатимеш марно того, з ким
Втішалась щойно – відмахнеться лиш,
Вважаючи, що заграєш із ним.
Й тремтіла б, мов осиковий листок,
Й холодним потом вмилась би, й благання
Твої б почув я, і ридання;
Й що б я зробив... Та ні, на все свій строк:
Розкаянь прагну я, а – знай зарання, –
Та помста тебе так би настрашила,
Що зареклась би й більше не грішила.

ЕКСТАЗ

Там, де розпухлий берег ліг
Подушкою фіалці бідній
Під голову, а нам до ніг,
Сиділи вдвох ми в час обідній.

Рук не розняти, що сплелись:
Весна їх склеїла смолою;
Й два наші погляди злились
В один подвійною струною.

Були поєднані ми зором,
Рук дотиком, торканням тіл;
Й ставало нас лишень повтором
Усе, що діялось довкіл.

Як стяг здіймавсь би знов і знов
Між рівних армій двох рядами, –
З тіл своїх звільнені оков,
Гойдались душі так між нами.

І поки мова їх тривала,
Лежали, мов надгробки, ми:
Тіла незвична лінь скувала,
Й весь день уста були німі.

Й коли б хтось, мудрий у любові,
Який вже все збагнув у ній,
І навчений душ наших мові,
Стояв на відстані зручній,

То (хоч душа чия, й не знав би,
Бо їх уже не розпізнать)
Ще більш просвітленим він став би
Й поніс би в серці благодать.

Екстаз цей зовсім не бентежив,
Бо в нім не пристрасті був шал:
Бажання хтиві він обмежив
Й давав любові ідеал,

Відкривши чарів таїну,
Що їх любов являла нині:
Душі дві брала і в одну
Їх змішувала – й вже єдині.

Фіалка так, як ґрунт змінить,
Всі болячки свої загоїть
І квітів колір прояснить,
Й чарівність дня усю подвоїть.

І душі так: одна з одною
Лиш поєднаються, сумні, –
Й розквітнуть враз, мов луг весною,
Й не будуть вже в самотині.

Й нам, чиї душі обновились,
Відомі їхні складові:
Душ атоми ці не змінились,
Лиш поєднання в них нові.

А що ж тіла? Чом до цих пір
Говорим лиш про душ величчя?
Й що ми без них? – Це наш убір:
Ми – дух, тіла ж – його обличчя.

З нас кожен через них сприймає
Щоденні радості життя,
І завдяки лиш їм дух має
І рух, і силу, й почуття.

Лиш завдяки повітрю зріти
Ми можем струс найслабший неба, –
Так і душі, щоб іншу стріти,
Вселитись перш у тіло треба.

Як в наших жилах крові біг
Життям нас повнить без упину;
Як мати пальці слід, щоб міг
Зв’язати вузлика – людину; –

Спускатись так і душам слід
Туди, де все цвіте і пахне,
Щоб влити в себе весь той цвіт, –
Інакше дух в пітьмі зачахне.

Вдягнімся знов у плоть – я б так
Ще розтлумачив суть кохання:
В душі любов – це буква, знак;
Й лиш в тілі – книга для читання.

Й коли б в закоханих можливість
За нами стежити була –
В нас не помітили б мінливість,
Й знов як вернемось у тіла.

ВЕЧІРНЯ В ДЕНЬ СВ. ЛЮЦІЇ, НАЙКОРОТШИЙ В РОЦІ

Настала північ року – день святої
Люції: сім годин лиш скнів,
Й блиск сонця із-під хмурих його брів
Розсіяти не міг імли густої.
Сік світу взятий під замок;
Земля останній допила ковток
Й на смертнім ложі дожива свій строк.
Не дорівняти ж до цих бід моїх,
Що стали епітафією їх.

До мене придивіться всі, хто любить,
В віках майбутніх, у своїй весні.
Я мертвий вже. Й життя в мені
Алхімія любові губить;
Й так може чари навести,
Що із нічого створює світи:
З відсутності, з нестачі, з пустоти.
Мене розклала, щоб я поновивсь –
З хаосу, смерті, тьми знов народивсь.

В речах всіх стільки благ є – в них творець
Життя, дух, форму, сутність, душу вклав;
Я ж у любові тиглі склепом став
Для порожнечі – й сам вже мрець.
Я й любка плакали – й тоді
Міг світ втопитись у цих сліз воді;
Й ще коли чимсь цікавились – завжди
Був хаос в душах. А в розлуки час,
Позбувшись душ, робились трупи з нас.

Вона вже мертва (слово яке, боже!),
Я ж нині – порожнечі еліксир;
Людиною будь – знав би я, повір,
Як мав би діять. Краще ж, може,
Якби я звіром диким був:
Трави й каміння я б любов здобув
Й тоді б весь біль колишній свій забув.
Коли ж я лиш ніщо й, мов тінь, я весь –
То світло й тіло мають бути десь.

Та я – ніщо й вже сонця не побачу;
Коханці, лиш для вас воно – й свій біг
Спрямовує туди, де Козеріг,
Щоб сяяти вам й ще дати втіх в додачу;
Спішіть до нього зусібіч.
Вона ж для втіх вже вічну має ніч;
Пора й мені рушати їй навстріч –
В канун її веду хвилинам лік:
Вже й день схиливсь до півночі, і рік.


ВОРОЖБА НАД ПОРТРЕТОМ

Дивлюсь на тебе й бачу: образ мій
В очах твоїх згорає, наче хмиз;
Я нижче опускаю погляд свій –
І що ж: він тоне вже в струмку із сліз.
Портрету лиш зразком служити:
На ньому ти навчишся ворожити,
Щоб потім і мене із світу зжити.

Й солоні сльози випив я. Шляхи
Мене зовуть вже, то ж від тебе йду.
Портрет мій зник, та зникли і страхи,
Що й я подібним чином пропаду.
Я бачу добрий знак у цім:
Портрет мій – він у серці вже твоїм,
Й довіку залишатись йому в нім.

ПРИМАНКА

Прийди й будь любкою мені
Й новим блаженством сповнюй дні:
Піски й струмки, едемським подібні,
Й нитки шовкові, й гачки срібні.

У річки водах все, що зрієш,
Ти ще жаркіш, ніж сонце, грієш;
Й там риба в чарах цих тріпоче
І бути звабленою хоче.

Якби скупатись ти хотіла, –
Пливла б вона до твого тіла
Й, щоб тільки ласку твою мати,
Давалася б себе піймати.

Краса сія – й така в ній сила,
Що сонце й місяць вже б затьмила;
Потреби в них нема й мені,
Як поряд очі осяйні.

Хай інші виявляють вміння
І ріжуть ноги об каміння,
В воді холодній в мокрій свиті
Заманюючи рибу в сіті.

Хай дно обмацують руками,
Що сколоті, мов будяками,
Й на плесо вод наводять муть,
Щоб рибку бідну обмануть.

Ти ж вільна мати забаганки,
Бо вже сама замість приманки...
Цю ж рибку гонить течія –
Й вона мудріша, аніж я.

ТВІКЕНГЕМСЬКИЙ САД

Жалями сповнений, сльозами вмитий,
Сюди я йду навстріч весні;
Зір, як і слух мій, тут блаженством ситий:
Так тішать мене й квіти ці, й пісні.
Та зрадник я -- в тони сумні
Вдягає все моя любовна рана
Й, мов жовч, уже небесна манна:
Цей сад -- він Рай весь у собі вмістив,
А я у нього Змія помістив.

Для мене ліпш, якби могла зима
Усе морозом тут скувати,
Щоб кожна квітка стала враз німа
І не змогла б вже з мене кепкувати;
Та якщо мукам цим тривати
Й така могуть, Любове, у тобі, --
То саду часткою зроби,
Вербою щоб в журбі себе схилив
Чи кам'яним фонтаном сльози лив.

Сюди, коханцю, йди й флакон візьми,
Й наповнь слізьми -- вином любові,
І порівняй з коханої слізьми:
Як не такі -- то із обманом в змові,
Й не вір вже сліз її облудній мові;
Не скаже про думки більш її зір,
Ніж тінь від вас про ваш убір;
Й лиш правда те, що хто її полюбить,
То цим себе він, як і я, погубить.

СПІВДРУЖНІСТЬ

Любім добро, а зло ганьбім,
Бо зло – це зло, добро ж – над всім.
Та можна речі уявити
Й не для любові чи ганьби,–
Що хоч, те з ними і роби,–
Бо здатні й зло, й добро явити.

Природа жінку нам дала,
Яка ні добра і ні зла,
Щоб ганить цю, а ту любити.
Як так задумано було,
Що не добро в них і не зло,–
Одне осталось – всіх терпіти.

Будь в них добро – то зріли б всі,
Як зелень трав, хай ті в росі:
Це від очей не утаїти.
Будь злі – давно б зазнали змін,
Бо зло все переводить в тлін,–
За що ж їх ганити й хвалити!?

Отож вони, як фрукти нам:
Надкусить – той, цей – з’їсть все сам.
Та й той, кому все набридає,
Коханку б знов і знов завів.
Ядро горіха він би з’їв,
А шкаралупу – викидає.

СОН

Моя любове, лиш на поклик твій
Збудивсь я радісно від сну;
Тебе одну
Ціню я більше, ніж блаженство мрій.
Прогнавши сон, тобі вдалось
Стать сновидінням, що збулось.
Й такі у тобі чари і могуть,
Що враз видіння дійсністю стають.
Приляж в моїх обіймах, щоб здійснилось
Те наяву, що в мріях не доснилось.
Збудили спалахи яскраві,
Не шум – лиш очі осяйні;
Й здалась мені
Ти ангелом при першій своїй з’яві.
Коли ж побачив, що ти проникати
У серце маєш здатність і вникати
В думки мої таємні (не зумів
Це б жоден ангел), то я зрозумів,
Що в сяєві такої чистоти
Ніхто не може бути вже – лиш ти.
Та швидкоплинна мить відрадна
Й знов будить сумнів самота:
Чи ж ти знов та?
Любов слабка, коли страхам підвладна;
Душі вже не струсить із себе прах,
Як в ній змішались стид, гординя, страх.
Мов факел, що у темряві сяйне
Нам всім, – так запалила й ти мене;
Й, щоб наготові бути, я горю.
Верни блаженство знов те, бо помру.

БЕЗМЕЖНІСТЬ ЛЮБОВІ

Як не зі мною вся твоя любов, –
Ніколи вже не будеш вся моя;
Бо ні зітхнути, ні всміхнуться знов,
Сльозу зронити – й ту не в змозі я.
На тебе я потратив всі скарби:
Зітхання, сльози, клятви, шал, листи,
Ні краплі не залишивши собі;
І якщо тільки на ціну їх ти
Моя, – мені любов твою приймати
Частково, і що ділиш з кимсь ще – знати, –
Не буду всю тебе ніколи мати.

Якщо ж мені сповна вся віддалась, –
Усе – це все, й чи б ще кому знайшлось, –
Та якби в твоїм серці й зайнялась
Нова любов, яку б збудить вдалось
Тому, хто мене зміг би обійти
В сльозах, в зітханнях, в клятвах, у листах, –
Й нові страхи в ній мала б тоді ти:
Чи вже за мить не обернеться в прах?
Та будь так – я і це б сприйняв, як дар;
Бо як з моїм твого зливсь серця жар,
То вже всього, що в нім, я володар.

Все ж не належиш ти сповна мені:
Як маєш все – вже більш нема що ждати;
Моя ж любов зроста, то ж всі ці дні
Запас май, щоб могла їй в дар щось дати.
Й ти серце не щодня мені даєш,
Бо, все віддавши, що вже б дать могла.
В любові – тайна: серце знов знайдеш,
Як втратиш; від розлук сильніш пала.
Й не тільки обмін – кращий спосіб в тім,
Щоб серця два з’єднати нам в однім –
І стати один одному вже всім.

ГАРЯЧКА

О, не вмирай! – бо всіх жінок
Зненавиджу – така потреба
В тобі; а звідси один крок,
Що ця зневага – і до тебе.

Та все ж відступить смерті гніт,
Інакше – як тебе не стане –
З тобою щезне і цей світ:
Вмреш ти – й він дихати не стане.

Без тебе вже лиш трупом буде,
Бо ти – душа його жива;
Й красу твою він не забуде:
З людей же й кращі – лиш черва.

“Потоп новий погубить світ!” –
Схоласт це пробудивсь від сплячки.
Чи ж доводи шукав, як слід? –
Згорить він у вогні гарячки!

Ці муки врешті подолать
В тобі дух зболений навчиться,
Й не довго буде вже палать
Вогонь цей – паливо скінчиться.

Як метеора слід згаса
На небі, так жара минеться;
Незмінна лишиться краса
Й знов тіло силою наллється.

Куди ж бажання моє діти?
Не стримати думок сверблячки:
Тобою б так заволодіти
Бажав, як приступ цей гарячки.


ПОВІТРЯ Й АНГЕЛИ

Тебе й раніше я любив,
Ні ймення, ні лиця не знавши;
Так, сяйво й голос лиш сприйнявши,
Ти б ангелів благословив;
То ж, вперше суть твою впізнавши,
Ніщо лиш ніжне я вловив.
Любов -- дитя душі моєї;
Її ж лиш в плоті бачить зір,
Тому і для дочки своєї
Теж запасла тілесний вбір;
Й мені став зримим він з тих пір,
Як попросив я у любові
Явить мені всі ці обнови --
Й твої зрю очі, й губи, й брови.

Щоб в морі буть стійким -- хтось зауважив, --
Баласт на борт повинен взять баркас;
Я ж твоїх чар формуючи запас,
Любовний човен вже перевантажив,
Бо й війка кожна, що так тішить нас,
На дно потягне, коли б її зважив.
І все ж любові не вміститься
Ні в порожнечі, ні в речах земних;
Сповна і ангелам не сполучиться
З повітрям, хоч все з нього в них.
Й моя любов, хоч вся в твоїй, різниться;
Й ще важче злитись, навіть серед ночі,
Ніж ангелу з повітрям, де тріпоче, --
Любові чоловічій і жіночій.

ЗВЕРШЕННЯ

Здійснить я зміг те, чим затьмив
Діяння всі героїв,
Й це в таємниці залишив,
Чим подвиг свій потроїв.

Дзеркальний камінь як гранив,
Являть – безумством буде:
В кого б це вміння й заронив –
Чи ж камінь той добуде?

Я б міг секрет вам, як любить,
Звістить (що ви згубили).
Чи ж толк є? Будуть це робить
Всі так, як і робили.

Як внутрішню красу ти зрів,
То вже любов не згубиш,
І станеш бранцем личка, брів,
Як зовнішність полюбиш.

Якщо ти в жінці, як і я,
Любить чесноти будеш,
В душі її – уже й твоя,
Й він чи вона – забудеш.

Й тоді святе це почуття
Й ти від юрби сховаєш:
Бо не оцінить до пуття,
Й насмішки тільки маєш.

Й тоді б здійснив те, чим затьмив
Діяння всі героїв,
Й це в таємниці залишив,
Чим подвиг свій потроїв.

ЛИХВАРСТВО ЛЮБОВІ

За кожну мить, що трачу нині сам,
Тобі віддам
Сторицею, вродливице ревнива,
Тоді, як голова вже буде сива;
Й до тих пір узи всі з мене зніми,
Щоб вільно міг блукати між людьми
Й воліти – мов минулої зими
Й не стрілись ми;
Й за ті, що не тобі я шлю листи,
Мене прости;
Й що пояснить затримки не посмів
Тим, що дівча в блуканнях своїх стрів.
Ні, потраплять в полон ще не пора
До справ буденних чи інтриг двора,
Щоб знать, хай навіть серце завмира,
Що це – лиш гра.
Але як тільки старіти почну,
Знов спалахну
До тебе пристрастю – й лиш ти одна
Тоді усе отримаєш сповна
Й твоїми стануть всі мої скарби;
Й що хочу я сказати ще тобі,
Звелось би до одної лиш мольби:
Не розлюби!

ПОТРІЙНИЙ ДУРЕНЬ

Я двічі дурнем був, й це визнаю:
Як закохавсь й коли любов свою
У вірш плаксивий влив, –
Та й хто б на дурість розум не змінив,
Якби красуню стрів?
Й так, як морська вода втрачає сіль,
Пройшовши крізь канавки і грядки, –
Замре, вважав, й душі моєї біль,
Як втілиться в римовані рядки:
Скорбота, що закована у вірш,
Слабіє й серце не гризе вже більш.

Та ще не встиг я вірш благословити,
Як хтось, щоб своє вміння проявити,
Біль проспівав, і пісня ця дала
Шал мукам – й знов скорбота ожила,
Що віршем погамована була.
Страждання і любов вірш сповиває
Й дарує втіху, як його читати;
Та в пісні шал їх раптом оживає
Й безумств цих свідком кожен може стати.
Перемудривши, знов пошивсь у дурні –
Й потрійний вже через гріхи амурні.

14
Триликий Боже, в серце моє бий,
Жени із нього заздрість, злобу, страх;
Щоб встати зміг -- зітри мене у прах,
Спали, розвій, втопи, в сльозах омий!
Я мов фортеця, яку ворог злий
В облогу взяв, -- в захисників рядах
Відчай і зрада -- й неминучий крах:
Зайняв її вже гарнізон чужий.
Тебе люблю я і любив завжди,
Та в спілці я із ворогом Твоїм;
Зруйнуй її і розлучи із ним,
Утіх позбав, в темницю посади!
Щоб вільним буть -- рабом стаю з мольбою,
Й щоб цноту мать -- гвалтований Тобою!

17
З тих пір, як та, яку я так любив,
Сплатила борг й так рано відійшла
Душа на небо й спокій там знайшла, --
Земне в думках небесним я змінив.
І тут знайшов те все, що загубив:
Любов мене до Бога привела;
Вже втамував ту спрагу, що була, --
Духовної лишень не вдовольнив.
Чи ж треба більш любові, якщо Ти
Зцілив за нею жаль й свою даєш?
Боюсь лиш, чи вдалось мені вплести
Її, що смертна, у Твою, без меж, --
Бо щоб з Твоєю не злилась вона,
Заповзялись плоть, світ і сатана.

18
Яви, Ісусе, Наречену нам
Свою! Тут чи за морем її сад?
І схильність в ній до вірності чи зрад?
Й сміється тут чи плаче вона там?
Й де спить -- там тиша чи немовкний гам?
Стара чи юна? Із чеснот чи вад?
Й найкращим що є із її принад?
Й горбів один чи сім, де її храм?
Живе між нас чи, наче мандрівний
Той лицар, світ пройде, перш ніж любить?
В наряд вдяглась розкішний чи брудний?
Й чи моє серце здатна прихилить?
Любов і вірність лиш до Тебе в нім;
Вона ж -- блудниця і доступна всім.

19
Щоб мучить мене, крайнощі у всім
Зійшлися; я -- клубок із протиріч;
В душі моїй зустрілись день і ніч;
Веселий щойно -- враз стаю сумним,
Впадаю в гріх й розкаююсь у нім,
Любов кляну й хвалу їй шлю навстріч;
Вогонь я й лід, жену й тікаю пріч;
Німий в мольбі, великий у малім.
Я зневажав ще вчора небеса --
Молюсь сьогодні й Богові лещу,
А завтра вже від страху затремчу --
Й набожність потім знов моя згаса.
Коли тремтів від страху я -- ті дні
Спасіння, може, принесуть мені.

1
Творцю мій, прахом йдуть труди твої;
Полагодь знов -- вже мертвий я на чверть,
Спішу до смерті, повнюсь нею вщерть;
В минулім втіхи й радості мої.
Боюсь розплющить очі вже свої:
Відчай позаду, поперед же -- смерть,
Й хоч немічна, в гріховну круговерть
Плоть втягнута -- до пекла шлях її.
Та погляд Твій один життя верне
Й поможе встать, знеміг хай і ослаб,
Хоч щогодини й спокуша мене
Лесть і підступність сатанинських зваб.
Твоя лиш ласка їм зведе межу
І зчистить, мов алмаз, із серця ржу.

5
Я -- світ маленький, створений з земних
Інградієнтів й ангельських чеснот;
Та має згинуть він серед скорбот
З тих пір, як поселивсь тут чорний гріх.
Ти, що над нами, Батьку наших втіх,
Що шлеш нам ласку з осяйних висот,
Наповни очі мої буйством вод,
Щоб світ втопивсь мій в морі сліз гірких.
Якщо ж топить не хочеш, то омий,
І в полум'ї згорить хай -- спопели
Й розвій за вітром у полях прах мій,
Лиш не в багатті хтивості й хули:
Спали, мене, о Боже, в тім вогні,
Що, знищивши, спасіння дасть мені!

6
Останній вихід мій -- вже не змінить
Нічого в цій виставі -- дрож в ногах:
Життя мого закінчується шлях,
Долаю в нім останні дюйм і мить;
Смерть-ненажера скоро зір затьмить
І моє тіло перетворить в прах;
Зарання вже я відчуваю страх,
Кидає в жар і все в мені тремтить.
Душа полине вгору в небеса,
А плоть сягне земної низини --
Мені ж до пекла йти, бо нависа
Гріхів тягар -- від них, прошу, звільни!
Прийми ж мене й прости мені вину,
Як світ покину, й тіло, й сатану.

10
О смерте, що всесильна, не гордись,
Хоч і могутньою тебе всі звуть,
Бо ті, про кого думаєш, що мруть,
Вони лиш сплять і здатні підвестись.
Від сну й спочинку, що в тобі сплелись,
Таке блаженство, що до тебе йдуть
Й, хто рано, а хто пізно, всі знайдуть;
Й від мук ти звільниш кожного колись.
Служнице долі й королів, являйсь
Туди, де війни й мор врожай зберуть;
Мак або чари той же сон дадуть,
І навіть кращий -- то ж не вихваляйсь.
Проснемсь навічно, як звістить сурма,
Й не буде смерті -- вмре вона сама!

ЛЮБОВНИЙ ПОСТУП

Хто хоч любив сам, та міркує так,
Що не мине любов,– той, мов моряк,
Який в моря йде, щоб лиш захворіти.
Любов – мов немовля, й ще треба вміти
Зростить її за обраним взірцем,
Бо вийде монстр, як діять похапцем..
Той знає, хто в любовні справи вник:
Телятко – ніжне, злий же – з нього бик.
Найкраще – цільність. Вибери собі
Спочатку жінку, потім – в ній скарби
Шукай. Якщо я золото ціню,
То знати маю, чи воно вогню,
Кислотам, ржі піддатливе, чи ні,
Ковке, міцне,– й корисне чим мені;
Все ж полюбив з-за того, що воно
Є рушієм торгівлі вже давно.
Ми все це можем в жінці уявити,
Та щось одне беремо, щоб любити.
Страшна образа це, як скажеш їй,
Що любиш те, чого немає в ній.
Чесноти в жінці? Світ би весь пройшов,–
Та добру і розумну чи й знайшов.
Між ангелів є, може,– а земних
Ми любим, та не за чесноти в них.
Й не може втіх найвищих той узнати,
Хто, як взуття, їх здумав би міняти.
Обстеж в Едемі кожен моріжок –
Й не знайдеш Купідона там: божок
Пекельний він – з Плутоном у землі
Живе, скарби надбавши немалі.
Приносим жертви їм не до зірок,
А до заглибин, отворів, дірок.
Й хоч бачимо небесне і ясне
Над нами, але любимо земне.
В коханні цнота й розум – все манить;
Та не чесноти – плоть її п’янить.
І хоч в душі безмежна глибина,
Та в тіла теж не менша таїна.
Але щоб в ці омріяні місця
Дістатись нам, почнем з її лиця.
Тут ліс густий навкруг, то ж навпростець
Не варто йти – слід уникать силець
Й капканів, їх обходячи здаля.
Брова, як рівна, серце звеселя,
Нахмурена ж – наводить жах. Де ліс
Її волосся кінчився, там ніс:
Мередіаном розділяє ця
Межа не схід і захід, а сонця
Очей і щік півкулі. Ворожбу
Здолавши їх, продовжимо плавбу.
Прямуємо до островів її –
Не до Канар, а до Амброзії
Пухленьких губ: одразу ж із корми
Кидаймо якір – тут в безпеці ми,
Бо все є: й ніжний спів сирен, й звіщає
Оракул мудрий – в кілька слів вміщає
Всю долю; тут і перли, і рубін,
Й весь день лунає мелодійний дзвін.
Крізь підборіддя й шиї ніжний згин
Впливаєм в Геллеспонт, де з двох сторін
Два куполи розкішні перс її,
Куди не раз я слав думки мої.
Навкруг безмежне море в піні хвиль:
Не гаймось – ще пливти багато миль
До Індії скарбів її і втіх.
Зустрінем далі Пуп земель усіх
Й тут пильність лиш від зіткнення спасе –
Так стрімко течія вперед несе.
Там в інший потрапляємо вже ліс,
Що морякам багато бід приніс:
Не приведи Бог в ньому заблукати,
Бо довго треба виходу шукати.
Спустімось нижче – там за входом вхід,
Що симетричні майже: райський плід
В однім,– й хоч другий копією є,
Та втіхи нам такої ж не дає.
Отож спинімось тут лише на мить
Й на йоту щось не пробуймо змінить
Там, де найбільше втілена вага –
Це місце першим в ліжко спать ляга.
Прогрес у нас: цілунок той, що з губ
Раніше починавсь, тепер не люб;
Змістивсь до рук імперських і колін,
Й сягнув вже папської пантофлі він.
Як вінценосні починають з ніг
Підйом угору – то і я б так зміг.
Якщо цей шлях здається королям
За найкоротший,– то чому б і нам
Ним не піднятись; невеликий гріх –
Спинитись десь для насолод і втіх.
Природа мудра дарувала жінці
З обох боків по чималенькій дірці.
Й заходити туди лиш тим і слід,
Для кого там зготовлено обід;
Як навпаки – зруйнуєш організм:
Це ніби їсти, вдаючись до клізм.

ЛЮБОВНА ВІЙНА

Хай інші в війнах тратять запал свій,
А ми вступаймо лиш в любовний бій.
Ти – вільне місто, й ціниш вояка
За те, на що він здатний голяка.
Чому воює Фландрія – в верхах
Тиран там, чи бунтують у низах?
Одне лиш знаєм: не один тумак
Одержить той, хто мирить забіяк.
Ненависть в Франції до нас без меж,
Не люблять й Бога нашого там теж;
А з наших тільки “ангелів” одних
Шанують, але впали всі вже з них.
Й Ірландію пропасниця трясе:
То збуриться, то знов стихає все;
Тут лікар – час, все ж кожному кортить
Дать проносне чи навіть кров пустить.
Морські взять рейди – й вже згадавсь Мідас:
Миліш, ніж золото, харчів запас.
Блукати в спеку по чужих краях,
Дочасно щоб перетворитись в прах?!
На корабель зійти – та це ж в тюрму
Замкнуть себе на муки і пітьму,
Чи в монастир, але де райських втіх
Нема – лиш пекло і содомський гріх.
Ці мандри – шибениця й мотузок,
А корабель – то смертника візок;
Всіх смерть рівняє, й кожен там ізгой:
В світ прагне інший – потрапля на той.
Воюймо ж тут: в руках цих – моя рать;
Дозволь тут битись, мук зазнать, вмирать;
В твоїм полоні я, а ти – в моїм,
Й обмін сердець – в заручниках буть їм.
Воює хтось, щоб мати супокій,
Ми ж спочиваєм, щоб почати бій.
Ті війни туплять, ці ж – гострять уми,
Там – знизу, тут – по черзі зверху ми.
Там б’ють і ріжуть, всіх проймає жах,
А тут ні шпаг, ні куль, хоч голий пах.
Лежать там мертві лиш, а тут – живі,
Там гинуть, тут же плодяться нові.
В тих війнах нікудишні ми бійці,
То, може, хоч мужніші будуть ці,
Що зробим вдвох. Не всім же воювати,–
Комусь лишатись дома, щоб кувати
Мечі; то ж я прославлюсь на віки,
Оставшись, щоб творились вояки.

АЛХІМІЯ ЛЮБОВІ

Хто глибш копав любовний переліг,
Той втіхи її краще звідать міг.
Я ж хоч любив, копав, страждав,
Та так блаженств її й не розгадав,
Хоч вже на скронях сивина, як сніг.
О, все це лиш обман!
Ще вченим не вдалося до цих пір
Добути в тиглі еліксир.
Коли ж крізь випарів туман
Долине дивних пахощів дурман,–
Коханці мріють про блаженство втіх,
Та замість сонця мають пітьму й гріх.
Віддати спокій, і дозвілля, й честь
За гру й манірність, за лукавство й лесть?!
А хто й повірить в диво б зміг,
То занеміг би, зліг, звалився б з ніг,
Щоб не нести вже цих принижень хрест.
Клянуться кавалери,
Що не тіла єднаються – уми.
Чи ж є в жінок він, як самі
Не завжди маєм? – Це такі ж химери,
Як чути в ґвалті дня небесні сфери.
Й на цноту в жінці не надійся теж:
Її хіба що в мумії знайдеш.

ДО МОЄЇ КОХАНОЇ, ВКЛАДАЮЧИСЬ В ЛІЖКО

Скоріш, панянко, вже увесь дрижу,
Мов породілля, в муках я лежу.
В цю ж мить готовий кинутись у бій,
Втомивсь уже стоять страждалець мій.
Геть поясок – хоч він і осяває,–
Те осяйніше, що він обвиває.
Відшпиль нагрудник, в блискітках увесь,
Що стрінуть очі – й хіть зникає десь.
Шнурівку розв’яжи – годинник б’є:
Вже час у ліжко – знак він подає.
Геть і корсет – мій погляд вимагає
Зріть те, що він так щільно облягає.
Спадає сукня й розкіш всю явля,
Мов тінь звільняє сяючі поля.
Зніми й цей вінчик – ти не станеш гірш:
Корона із волосся личить більш.
Скинь туфельки – спочинок дай ногам:
За храм любовний стане постіль нам.
В такій молочно-сяйній білизні
Являються лиш ангели одні,
Хоча у білім – визнаю усе ж –
Нам стрітись можуть і примари теж;
Та хто це – зразу ясно всім стає,
Бо там волосся, тут же – плоть встає.
Моїм рукам звільни шлях до принад:
Між, перед, ззаду, збоку, знизу, над.
Земле нова, Америко моя,
Краї, що обживаю тільки я;
Імперія й копальня, в ній – скарби:
Яке блаженство їх знайти в тобі!
Лиш в узах цих став волю я вбачать:
Де взявсь рукою – там моя печать.
Ця голизна, що так мене манить,–
Як душу з плоті, плоть слід так звільнить
З убору, щоб зазнати більше втіх:
Бутони білі два підкорять всіх.
Це дурника зір ласий до прикрас:
Чи не тому їх стільки є на вас?
Мов книжку, що у ній малюнків ряд, –
Невіглас так сприймає ваш наряд.
Магічну ж суть спроможні тільки ми
В вас виявити (треба тут уми!).
Отож, не гаймо часу. Не стидись,–
Мов повитусі, вільно так явись
Мені – білизна хай спаде сама:
Більш, ніж невинність, тягаря нема.
Вже роздягнувсь я: йди й зі мною грійсь,
А якщо змерзнеш, чоловіком вкрийсь.

ЛЮБОВНА НАУКА

Тупице, я любить тебе навчив,
В цій справі твоє вміння відточив.
Ти безлічі не відала речей:
Рук мови потайної і очей;
Була нездатна визначить на звук,
Де лиш зітхання, а де вияв мук.
Тобі чужий був розуміння дар:
Сльоза коханця – що це: дрож чи жар?
Не знала ти й про квітів алфавіт,
Що здатен почуттів нам дати звіт
Й взаємно звідомлять серцям самим,
Що діється в них, висловом німим.
Міг думати, хто чув твої слова:
Чи не звихнулась з розуму, бува?
Хто суджений, чи гарний він, як звуть?–
Це вся твоїх зітхань любовних суть.
В розмові виявляла сотні вад:
Відповідала завжди невпопад,
Тремтіла й замовкала повсякчас.
Ні, не його цей золотий запас,
Що хитрістю він ним заволодів
Й стіною від усіх відгородив,–
А мій. Це я орав твій переліг
Й пустелю в рай перетворити зміг.
Смаки й манер блиск – це мої труди;
Кому ж, як не мені, й зірвать плоди?
Кришталь гранить, щоб пить зі скла почать?
Віск плавить, щоб чиюсь в нім зріть печать?
Хто ж гарцювати іншому лиша,
Як перетворить в скакуна, лоша?

ПРОЩАННЯ ЗІ СЛЬОЗАМИ

Хай сльози ці впадуть
Перед лицем твоїм, ще тут я поки,
Й твої в них відіб’ються губи й щоки
Й цим вартість хоч якусь їм придадуть,–
Бо в них, мов злитки,
Тебе відбитки.
Плоди це горя і емблеми муки,
Коли й твої впадуть мені на руки
За мить до невблаганної розлуки.

Сльози краплині
Вмістить вдалось і світ ще до Потопу,–
І Азію, і Африку, й Європу,–
І Всесвіт весь, що маємо вже нині.
Сльозинка кожна
Світам тотожна.
О, я тебе, кохана, так люблю,
Що наших сліз потоком світ заллю,
Потоп новий з небес моїх пошлю.

Приплив, відплив
Не збурюй, наче місяць,– це мене
Не захистить й раніше не верне,
Ніж, як на Бога б лиш поклавшись, плив.
Й де буду, там
Не смій вітрам
Звірять мольбу й відчай своїх ридань:
Зітхаю вже відлунням тих зітхань,
Й помру завчасно від твоїх страждань.

ПІСНЯ

Йди й піймай зорю, що впала,
Знайди корінь мандрагори,
Де, скажи, юнь, що промчала,
З чорта рогів зроби гори;
Чути спів сирен навчи
І з відчаєм розлучи,
Й знайди
Сліди
Вітрів, що змовкли назавжди.

Якщо маєш такі очі,
Що й незриме ними зрієш,–
В мандрах дні проводь і ночі,
Поки в них не посивієш.
Й будеш знов в цій стороні,
Розкажи про все мені:
Чи стрів,
Як брів,
Дівча те, що найкраще з дів?

Якщо стрів таку – повідай:
Обійшов ти світ недаром;
Коли ж ні – журби не відай:
Й тут зустрів би незабаром.
Але й та, яку б зустрів,
Чи ж така, як постарів?–
Краса
Згаса
Й ніколи вже не воскреса.

РІЧНИЦЯ

Всі королі, їх челядь вся,
Вся слава, доблесть, честь, краса,
Все, й сонце теж, що всім дає тепло,
На рік старішим стало, ніж було,
Відтоді, як зустрілись вперше ми.
Наблизивсь світ до тліну і пітьми,–
Любов лиш наша не мина
Не має вчора й завтра вже вона;
Йдучи, від нас не йде і змін не зна,
Останній й перший в вічнім дні єдна.

В могили дві зійдем без мук,
Де смерть позбавить від розлук.
Й хоч смертні ми так само, як і всі,
Й колись стать тліном і твоїй красі:
З очей і вух собі смерть візьме дань,
Щоб сліз не лить нам і не чуть зітхань,–
Та душі, ангели немов,
Полинуть – крила дасть для них любов.
Могилам – плоть, як захолоне кров,
А душам – поєднатись в небі знов.

Блаженство вічне буде там,
Та іншим теж не менш, як нам.
Й тут на землі ми зараз королі,
Нас перевершить інші замалі.
В безпеці ми: загроза де й чия?
Хто зрадить нас? – Хіба що ти чи я.
Не знаючи страхів і втрат,
Живім, любімось, щоб додать стократ
Літа до літ, аж поки шістдесят
Налічим їх – й це друге з наших свят.

ПРОЩАННЯ, ЩО ВІДМІНЯ ПЕЧАЛЬ

Як шепче праведник: “Пора!” –
Своїй душі у мить прощання,
Коли між друзів помира,
Мольбу їх чуючи й ридання; –

Ось так же без гучних зітхань
Й потоку сліз і ми простімось:
Без профанації страждань
І втіх любовних обійдімось.

Страшать нас поштовхи землі,
Ми плодим домисли й химери,–
Й немає шкоди взагалі,
Коли тремтять небесні сфери.

Любов в одне двох прагне злить,
Розлука ж їй перешкоджає,
Бо слід тоді й те розділить,
Що суть саму її складає;

Висока, чиста й осяйна,
Їй плоті шал не заважає,
В спорідненості душ вона,
Й на очі, губи не зважає.

Й так душі злиті в ній, що й та,
Що поряд, прірва осяйнеться;
Зшива їх нитка золота,
Що, й коли тоншає, не рветься.

Мов ніжки циркуля вони,
Не порізно вже, а єдині:
Моя душа із далини
Твою схиля, що в центрі нині.

Й хоч ти всередині весь час,
Мене ж манить даль невідома,
Любов навстріч схиляє нас
І розпрямля, коли я вдома.

Вона, сяйнувши в майбуття,
Мене веде серед відчаю,
Й круг замика мого життя,
Й де починав, там і кінчаю.

БЛОХА

Глянь на блоху, глянь, як впилась!
Мала, та має те, що мені – зась!
Пила мою, й твою вже п’є,
І кров з двох нас в ній спільною стає.
Й не скажеш, що тут стався гріх
І цноти втрата – не було цих втіх!
А в неї є, й без залицянь.
Як, нас з’єднавши, розповніла, глянь!
Що ж маю я з моїх всіх домагань?

Спинись, життя три пощади!
Бо в ній вже поріднились назавжди,
В блосі цій, я і ти; в ній нам
І ложе шлюбне, й для вінчання храм.
Бурчать батьки хай,– все ж звела
Нас хижка ця, вся чорна, мов смола.
І хоч ти схильна мене вбити,
Не смій ще й самогубством завинити,
Й потрійний гріх, убивши трьох, вчинити.

Байдужа ти мольбам моїм,–
Безвинна кров на нігті вже твоїм.
Блохи цієї в чім вина?
Лиш краплю крові з нас взяла вона,–
Та зір твій радістю сія,
Й не знаєш, що вже слабші ти і я.
О так, не марні це страхи:
Ми зменшились – побільшали гріхи,
Й любов теж остудила смерть блохи.

КАНОНІЗАЦІЯ

Прошу, замовкни й дай мені любити,
Подагру гань мою й мій дрож,
Скронь сивину, й докори множ;
Зваж, що могла б знайти й що загубити.
Залиш, як є, чи все міняй,
Себе в молитвах вдовольняй
Й на інших погляд свій спиняй;
Сама вирішуй, що робити,
Лиш дай мені любити.

Хіба ж в цім шкода є, якщо любити?
Чи в морі сліз когось втоплю?
Чи корабля в нім потоплю?
Й міг холод мій весні шлях заступити?
Чи жар, що плавить в жилах лід,
Додав одну хоч в список бід?
Солдатам – бій, а суддям слід
У сварках лиш свій дух кріпити;
Мені ж – її любити.

Зви нас, як хоч, приречених любити,
І навіть мухами назви;
Хай ми і вмрем, як свічки дві,
Та цим орла й голубки не зганьбити.
Ми – фенікс, й загадка у нім –
Це те, що два злились в однім,
Й згораєм в полум’ї сяйнім,
Й знов оживаєм, щоб скріпити
Цей дивний дар любити.

Не жить нам, як не будемо любити.
Набожність сколихнуть в душі
Не мари й катафалк – вірші,
Й не з хронік у легенду нам ступити.
О ні, нам за житло сонет,
Що вибудовує поет,
Як в нім сяйне натхнення злет,
Щоб освятити й цим зробити
Каноном – як любити.

І з неба голос буде: “Хто любити,
Як не старався, не зумів:
Чи то не знав, чи то не вмів,–
Я тих усіх хотів би сподобити:
У світлі днів і в тьмі ночей
Осяйтесь блиском цих очей,
Овійтесь звуком цих речей;
Цей скарб уже не загубити:
Взірець вам – як любити.”

СХІД СОНЦЯ

О сонце, дурню, ну й на жарт
Знайшло ти час,–
Щоб крізь вікно будити й звати нас!
Чи ж на тебе зважать коханцям варт?
Зухвальцю, школярів буди
Ледачих й сонних підмайстрів,
Мисливців з королем у ліс веди,
Селян зви в поле до землі дарів.
Любов незмінна в холоді й жарі,–
Що їй години, й дні, й календарі?!

Проміння твого бризнув сніп,–
Вгамуй екстаз! –
Його затьмив би її блиском враз,
Якби й за мить без неї не осліп.
Та якби це вдалось тобі,
На неї глянь й скажи мені:
Чи обох Індій прянощі й скарби
Ще там, чи тут, зі мною вже, вони?
Спитай це в тих, що за моря спішать,
Й почуєш: “В ліжку вже однім лежать.”

Вона – всі царства, я – царі,
Й нічого більш;
Лиш грають нас вони, та значно гірш:
Їх розкіш – сміття й глум – їх вівтарі.
Ти, сонце, щастя того й чверть
Не маєш, що нам світ припас;
Даєш тепло, що ним ти повне вщерть,
Йому, але щоб лиш зігріти нас.
Світи ж нам тут і там дні й місяці:
Твій центр в цім ліжку, сфера ж – стіни ці!