Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Володимир Бандура (1950)



/ Публіцистика

Огляди

  1. Відсутність національної мовної політики привела до війни.

    Саме так, а не тому, що в ім'я справедливості одразу після Революції Гідності парламент проголосував проти антиукраїнського, антидержавного ще й прийнятого з порушенням регламенту закону КК.
    1)Питання мови "на часі" і давно перезріло. Трохи історії.
    Під загрозою усунення від влади комуністична більшість парламенту колишньої УРСР восени 1989 року на вимогу національно-демократичних сил змушена була прогосувати за закон про державність української мови. На той час це був документ, який давав підвалини для постановки питання про вихід республіки зі складу СРСР на основі права націй на самовизначення і створення власної НАЦІОНАЛЬНОЇ держави. З огляду на пройдений період, той закон мав низку недоробок і був свого роду компромісом. Недоробкою було в першу чергу те, що він не встановлював відповідальності за невиконання. Очевидно, комуністи з Кравчуком і не намагалися його виконувати. Недоречністю є те, що в ст. 10 Конституції виділено з мов нацменшин окремо російську мову. Без жодної аргументації чому це зроблено. Звісно, це було продовженням колонізаторської політики вищості мови колишньої совітської МЕТРОПОЛІЇ над мовами республік. Пам'ятаємо, як вчителям рос. мови проводилась доплата за викладання російської. Таке виділення дало в майбутньому шанс відвертим шовіністичним силам, що приходили тут до влади в 1994 та 2010 році ставити питання про державність російської мови. А це в свою чергу давало російсько-імперським силам кремля обгрунтовувати т. зв. закони про захист з допомогою зброї російськомовного населення поза межами імперії. Отже, колишні та нинішні прихильники надання російській мові особливого, державного або офіційного статусу, які були і є представлені в нашому парламенті, мають нести безпосередню відповідальність за накликання та розв'язання росією війни проти України (яку нинішня влада називає АТО), оскільки агресор заявляє, що прийшов захищати "рускоязичноє насєлєніє".
    2)Чи дійсно питання мови займає місце у другій десятці проблем? Чи може вирішити економічний поступ та подолання корупції мовну проблему? Колишній наш прем'єр Яценюк постійно стверджував, що питання мови - у другій десятці проблем. Натомість досвід абсолютної більшості національних держав Європи, та й зрештою самої російської імперії, говорить, що ні. Мало того, наприклад прем'єр Німеччини Ангела Меркель заявляє, що той, хто хоче жити в її країні і не знає німецької мови, не є бажаним в цій державі. Достатньо також почитати російський закон про державну мову РФ для підтвердження думки, що це питання є на перших місцях. Там, де населення сконсолідоване навколо однієї державної мови, полегшується питання економічного поступу, боротьби з корупцією, там ним не спекулює антидержавна п'ята колона.
    І тільки члени нашого парламенту (а ми, хоч формально, але є ПАРЛАМЕНТСЬКО-президентською республікою) в більшості не приділяють цьому особливої уваги, створюючи напругу в самому суспільстві.
    За період нашої незалежності питанню УТВЕРДЖЕННЯ української мови як державної, що мала б панувати у всіх сферах державного життя, згідно діючої Конституції, не було приділено необхідної уваги. А це поступово привело до ВИТІСНЕННЯ державної мови з публічної сфери, в т. ч. засобів масової інформації.
    Нещодавно відбулися так звані походи "бессмертного полка", організовані і проплачені кремлем. Ви не почули від них вимог ні економічного поступу, ні скорочення безробіття, ні боротьби з корупцією. Найбільше ця гидота кричала про ненависть до "етого бандеровского язика". І ще хтось з недолугих політиків на зразок Яценюка каже, що питання- в другій десятці проблем.
    На жаль, найбільші претензії з цього в першу чергу до національно- демократичних сил парламенту, які не спроможні на рішучі кроки щодо дерусифікації України. Натомість імпершовіністичні антиукраїнські сили нашого парламенту активно діють на користь утвердження мови російського окупанта в державі. Досить згадати, що проголосований парламентом закон КК (Ківалова-Колесніченка)
    досі діє, хоч парламент його відмінив ще в лютому 2014 року, але його не підписує нинішній глава держави. Цей закон під виглядом захисту мов нацменшин цілковито утверджує в державі подальше панування мови російського агресора. На догоду діючій більшості парламенту та невизначеній (а може й свідомо визначеній негативно) позиції президента, закон КК не скасовує також Конституційний Суд, судді якого, доречі, дозволили узурпувати владу президентові-втікачеві. В цій критичній ситуації для державної мови питання ії захисту, крім послідовної боротьби за мову націоналістичних сил, зокрема ВО СВОБОДА, вже охопило широку громадськість. Тому для порятунку ситуації різні національно-патріотичні сили
    запропонували парламенту три законопроекти.
    3)Якщо коротко, то головна відмінність полягає в підході до питання мови освіти та мови ЗМІ.
    Україна в нині контрольованій владою території на 92 відсотки моноетнічна держава, держава українського етносу, найближчим часом повернення окупованих територій реально не очікується, і тому в питанні мови треба виходити саме з цього. Отже, виглядає абсурдом ситуація, коли влада за своєю
    позицією стосовно мови не відповідає настроям і вимогам цієї абсолютної більшості.
    Цікавою історією є пропонований нібито "від громадськості " законопроект 5670. Треба знати, що цей законопроект- це вкрадений текст проекту закону, який свого часу розроблено депутатами ВО СВОБОДА, але з якого вихолощено всю націєцентричну суть. Саме цей погіршений плагіат законопроекту просуває влада руками засланих в ту громадську раду своїх емісарів. Цей проект надалі залишає в освіті НАВЧАННЯ мовами нацменшин за державний кошт. Такого немає ніде в світі. Не ВИВЧЕННЯ мови, культури та їх історії, а саме НАВЧАННЯ мовами меншин. Тобто й надалі такі собі національні резервації, в яких при відповідному сприянні у багатьох регіонах, особливо на Сході та Півдні, будуть виховуватися нелояльними до України яничари. При цьому ці емісари посилаються на те, що , мовляв, цього вимагає Конституція. Але це явна брехня. Адже в ст.53 записано, що освіта для нацменшин може вестись або державною, або мовою меншини. Тобто там нема такого імперативу, що тільки мовою нацменшини! А для цього Конституція передбачає розробку окремого закону. Виходячи з ситуації. А ситуація усім відома- державна мова є під загрозою зникнення. Йде відкрита війна, в т. ч за мову.
    Інший аспект проблеми- мова ЗМІ. Ні для кого не секрет, що власниками абсолютної більшості ЗМІ є проросійські олігархи. Тому, вмикаючи теле, чи радіоприймачі, ви на 90% почуєте мову російського окупанта. Нічого не змінило й т. зв. квотування в радіоефірі. Все вирішують проросійські настрої власників каналів.
    Десь приблизно з часу приходу до влади Ющенка почало практикуватись мовлення в ефірах російською та українською мовами одночасно. Принагідно згадуються часи, коли виступали гумористи-сатирики Тарапунька і Штепсель різними мовами одночасно. Тоді- це було в плані гумору. Тепер це перетворено на повному серйозі в мовну "політику" майже всіх ефірів. Таку негласну політику проводить влада до цього часу, незважаючи на масову критику такого явища з боку професійних мовознавців, що охрестили це назвою " мовна шизофренія". Таку політику під патронатом найвищих посадовців проводить нинішнє міністерство освіти й науки. Така шизофренія мала місце і на недавнім Євробаченні в Києві.
    І про ще один нюанс цього проекту. Україномовним, на жаль, буде вважатися канал, де ведучий ВЕДЕ його українською мовою, а запрошені співрозмовники будуть говорити хто-якою. Замість синхронного перекладу державною мовою іншомовних виступаючих, як у світовій практиці. Впровадження окремих статей дуже розтягнуте в часі, що невиправдане, бо для переходу російськомовних на державу вже ЗАРАЗ є всі можливості.
    Не передбачається в проекті й НЕОБХІДНА відповідальність за недотримання закону. А тому доля цього закону може закінчитись порожнім звуком.
    Підбиваючи підсумки можна стверджувати, що утвердження нашої мови як державної у всіх сферах життя країни можливе лише за умови радикальної зміни влади на патріотичну, досягти якої без зміни закону про вибори ПАРЛАМЕНТУ та складу ЦВК, на жаль, неможливо. Тому проблема порятунку державності нашої мови очевидно буде одним з головних питань майбутніх виборів. І якщо ми знаємо, що без мови немає держави, то повинні підтримати ті політичні сили, які послідовно і тривалий час за це боряться. А якщо конкретно, то це об'єднання націоналістичних сил. В іншому випадку нас чекає майбутнє без нашої мови, що в кінцевому рахунку закінчиться і втратою держави.
    часопис New Pathway, 8.06.2017



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  2. Мова як інструмент колонізації в руках Кремля

    Впродовж усього часу входження українських етнічних земель в склад московії, або як вони себе називають росії, одночасно із розміщенням своїх військових залог, гарнізонів, військових баз, московити насаджували свою мову, погляд на історію та свою культуру, а особливо своє азійське безкультур'я та жорстокість.
    Відомо понад 470 московських державних документів, що забороняли українську мову, або, як в часи срср, звужували її функціонування.
    Не будемо тут розглядати, як українці боролися проти мовно-колонізаторського насилля за понад 360 років, бо це окрема історія. Важливо зрозуміти чому московія це робила і в який спосіб.
    На самому початку своєї експансії в населені українцями землі московити старались методично зачищати наші культурно-освітні вогнища, що концентрувались в церковно-освітніх установах, монастирях. Таке проникнення в вогнища української освіти, що базувалась там в часи підписання так званих переяславських статтей московського протекторату України 1654 року, мало на меті поступову русифікацію аж до повного витіснення з ужитку української мови. Це дуже добре видно на прикладі тих суто українських етнічних земель, , що в даний час знаходяться під контролем нинішньої москвинської влади- Краснодарський та Ставропільський краї, прикордоння Білгородщини, Курщини, Вороніжчини, підмосквинського Донбасу, Приамур'я та далекосхідного Зеленого Клину. Доречі, після жовтневого більшовицького перевороту 1917 року на останніх двох названих територіях більшість населення складали виселені туди українці, які прагли до створення Далекосхідної України. І лише жорстоке військове придушення центром імперії завадило цьому.
    Діючи підступно й методично по знищенню української мови і культури в нашому краї, московити за царських часів добились значної русифікації великих і середніх українських міст, які, проте, не складали більшості нашого українського населення. Українство було міцно затиснуте в лещата шовіністичного імперського звіра, але українські села, які становили більшість нашого люду, залишались по суті українськими. Тому з приходом до влади нових русифікаторів- москвинських комуністів, першочерговим їх завданням було виявити а потім знищити світочів українства. За цим задумом було розпочато так звану коренізацію в більшовицькій імперії, що нібито запроваджувала поширення української мови, відродження нашої культури на території тодішньої Української РСР під проводом місцевих більшовиків, що складались переважно з московитів, євреїв і частково українських перевертнів.
    Та тривав цей процес дуже коротко, який закінчився десь одразу в 1930-31 роках масовими культурницькими репресіями. Проте розстріл наших національних світочів, які тоді повірили москвинській коренізації, не вдовольнив людожерські апетити москвинських імпершовіністів, і вони задумали винищити саме осердя українства- наше село, а в його особі і нашу мову, що почувала себе там ще досить затишно.
    Так 1932 року розпочався небачений у світі за своїми обсягами планомірний, впродовж майже двох років процес фізичного винищення біля семи мільйонів етнічних українців в українських селах. Підкреслимо, населення наших сіл складалося на 95-99% з етнічних українців, мовою яких, звичайно, була українська. Тепер ми справедливо називаємо цей жахливий для нашого народу період Голодомором. Голодомор України визнали всі основні країни Европейської та Американської цивілізації. Властиво всі держави, які ведуть свою політику незалежно від мовковії. Цілком природно, що москвини, їхня держава взагалі, як винуватці жахливого знищення мільйонів українців, категорично не визнають, що це був голодомор, тим більше, що він був геноцидом, посилаючись на те, що тоді був голод в інших підколоніальних московії землях.
    Завезення на місце вимерлого українського населення люмпенізованої маси з самої московії докорінно змінило демографічну ситуацію в нашому краї на користь московського етносу, а заодне й мовної ситуації. Особливо це відбилося на територіях Луганщини та Донеччини. Меншою мірою- на прилеглих до них областях-Запорізькій, Харківській, Дніпровській, Сумській, Херсонській, Миколаївській, Одеській.
    І лише Західну Україну та Закарпаття оминула ця страшна доля тотального фізичного знищення, які тоді були в складі інших держав. Хоча уряди цих держав також проводили політику асиміляції стосовно українців. Проте не вдавались до таких антилюдських звірств, як це зробила московія.
    Так почалася тотальна русифікація нашого краю згори, і невідомо чим би це закінчилося, якби цей процес не перервала Друга світова війна.
    Одразу у післявоєнний час московити мали на меті позбутись українців шляхом повного їх виселення в Сибір, та тривала національно-визвольна війна Української Повстанської Армії проти нових- вже тепер знову московських окупантів. На придушення УПА було кинуто після 1944 року майже весь четвертий український фронт армій срср, які закінчили похід до українських Карпат та на південний захід.
    Одразу після звільнення територій від німців московія запроваджує на цих землях черговий голодомор українців у, правда, дещо меншому масштабі. Замість мови колишніх польських, угорських, румунських окупантів запроваджує московські школи та інші освітні заклади. Примітно, що навіть в тих самих приміщеннях, де велась освіта мовами колишніх окупантів.
    Увесь післявоєнний період совітської окупації України було подальше поступове витіснення української мови з ужитку, але найбільшої інтенсивності, як не дивно, цей процес має в нинішні дні. Якщо в совітський період наша мова в Україні лунала майже на рівні з мовою московитів у ЗМІ (про зміст та ідеологічну складову навіть не варто згадувати- вони були антиукраїнськими), то на сьогодні мова ЗМІ, державних установ, комерційних, приватних структур- майже на дві третини мосвинська, а подекуди, як от в Києві- тотально мова нинішнього окупанта. І це при тому, що йде неоголошенна війна з щоденними жертвами.
    На новітній виклик путінській окупації, в тому числі мовній окупації піднявся весь український народ, попереду якого йшли наші добровольці. На захист нашої мови, на захист нашого краю.
    І мені дивно, що в саме цей складний для України час москвини в Україні скликають свої русифікаторські з'їзди, обирають туди делегатів, проголошують про нібито насильну українізацію, яка їм чимось загрожує. Мені тим більше це дивно, що в декого з цих делегатів на промосковські з'їзди в нашій столиці, де проголошуються брехливі згадки про якусь фантастичну загрозу москвинській мові, деякі сини таких промосковських делегатів стали на обороні наших рубежів від новітніх московських окупантів. А може в цих делегатів сини зовсім не в лавах захисників України? А ви як гадаєте, друзі?
    Мені дивно, що наша післямайданівська влада, обрана завдяки жертвам беззбройних захисників нашої держави і мови, що полягли на Майдані і гинуть щодня, зволікає з ухваленням законів, які б повернули етнічним українцям їх материнську мову, відібрану в різні часи окупантами. Мені дивно, що ця влада маніпулює, циганить, вигадує якісь квоти для населення, яке на 92% є етнічні українці. Дограється! Одні вже догрались.
    - [ ]



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

  3. Майдан живе.
    Майдан Незалежності живе. Це б'ється велике серце вільної України. Удари пульсу вже не заглушить ніхто. Чужинці кидають в серце гранати і стріляють. І кожен українець- кожна клітинка крові України відчуває ураження від ударів дзьобом цього чужого ворона-крука кожним маленьким українським серцем. Українським. Чужі серця цього не відчувають. Вони чужі. Вони прагнуть української крові. Ці чорні круки не мають серця. Цей орган в них заміняє шлунок. Він може жити чужою кров'ю. Українською, грузинською, чеченською, байдуже якою. Без чужої крові круки вимруть. Власне вони вже мертві, бо не мають серця. Але їх рухає зло, що живе в шлунку. Таке їх прокляття. Це і прокляття над Україною. Вона знесилена від тисячолітнього малокрів'я. Жорстоке зло опанувало круками і забрало їхні серця. Це замкнене коло треба розірвати. Молитвами. Помолимось за упокій душ загиблих а також за упокій душ озлоблених. Це зніме прокляття тисячоліття
    Січень, 2014, Торонто, Канада



    Прокоментувати
    Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --