Давно помітила:обійматись з одними людьми (не тільки коханими) – передбачувано-приємно. А от буває, не дуже знайома людина губить потрібні слова у якийсь момент чи просто потребує участі – розкриє обійми як останній, найбільш важливий аргумент у ситуації. І в такі миті ти розумієш, що вона сказала значно більше, ніж якби вжила найбільш красномовні у світі слова.
Через обійми вона тобі каже, що вже не боїться, як раніше. Або що вона підтримує тебе і бажає захистити. Додає тобі сили. Напуває сміливістю. Ділиться здоров’ям. Передає якусь важливу інформацію. Удобрює впевненістю. Дарує захист. Знеболює. Полегшує участь...
І навіть досліди в клінічній психології підтверджують: коли ми обіймаємось, в організмі зростає кількість ендорфінів, таких собі натуральних «наркотиків», які зменшують біль.
Днями прочитала, що кожному з нас потрібно чотири обійми за день, аби вижити. Вісім — щоб відчути себе коханими.
Річ не в кількості обіймів (хоча і в ній також). Коли моя мала, пробігаючи повз, раптом «розкриває крильця» – ще поки тонкі й непевні рученята, щоб обійнятись просто так, я розумію, що цей принцип діє і має під собою ґрунт.
Вона обіймає мене, бо підсвідомо просить про ласку та захист. Коли стане дорослою, пам’ятаючи про ці моменти, віддасть у такий же спосіб свою любов іншим людям.
І ще… коли хтось із знайомих втрачає близьких людей, немає кращих слів втіхи, як прийти й обійняти. Передати тепло. Співчуття. Розуміння ситуації.
Це працює. Це заповнює порожнечу, яка утворюється довкола...
А ще, кажуть, що найкраще місце для падіння – це обійми! І добре, коли є кому тебе обійняти-підтримати…

2012

Побутує думка, що ми не можемо творити благо, тобто бути благодійниками, якщо не вдовольнили наші найбільш нагальні потреби. Скажімо, голодно надворі, війна (читай небезпечно і нестабільно), і ми про ближнього навіть не згадуємо. А щойно з цими потребами все гаразд, людина переходить на вищі щаблі, більш потужний рівень: вона прагне духовно зростати і вкладати свою частку в розвиток та вдосконалення світу.
До речі, колись в університеті на парах з етимології цікаво було дізнатися, що серед інтерпретацій до власне поняття «благо», було ще й «благувати» (тобто допомагати хворому). А от «наблАжити» означало «принести благо». Призабуті й маловживані сьогодні «доброчинство», «добродіяння», «добродійство», «благодіяння», «благостиня». Одній моїй колежанці так сподобалось слово «благостиня», що вона тепер так називає свою доньку Устинку. Каже «УстИня-благостИня».
...Не погоджуюсь з тим, що людина займається благодійництвом тільки тоді, коли позаду голод і холод: «Люди навіть у війну дивились вгору, в небо. Вони і тоді, коли їм падали з того неба на голову бомби, примудрялись ділитись останньою дровинкою, щоб зігрітись, і половинкою буряка, щоб протримати осиротілих сусідських дітей».
У цьому й парадокс. Є бідні, які діляться останнім, є багаті, які не діляться нічим. Окремі люди, зібравши чималі статки, і далі прагнуть однією спиною на сім ліжок. Інші, ставши вільними фінансово — йдуть до людей, серед яких живуть, і допомагають їм, бо розуміють: внутрішнє задоволення від того, що ти можеш допомогти комусь, не можна порівняти ні з чим….« Що добре, те собі, й що зле – теж собі».
А ще пам’ятаєте євангельську притчу в Євангелії (і від Марка, і від Луки), де бідна вдова поклала у скарбничку єрусалимського храму дві лепти? Ісус, покликавши учнів, сказав, що ця вдова поклала більше за всіх. Бо вони віддавали від надлишку, а вона дала все, що у неї було... Жертва, на перший погляд, мізерна, але за суттю, внутрішньою цінністю – безмірна. Тож недарма відома тепер всьому християнському світові.
Ми ніби і прагнемо часами слідувати прикладові тої бідної вдовиці. Але то часу нема, то дрібних грошей у гаманці, то голова болить, то до зарплатні далеко. Але, думається, що під тими лептами, тою пожертвою, малось на увазі не лише матеріальне. Але й інші дорожезні речі: час, душевне тепло, увага... Їх так само часами важко відірвати від себе і віддати просто так, не очікуючи ані винагороди, ані подяки...
Як підтвердження — історії, які трапляються з бездітними жінками. Буває, лікуються десятиріччями – нема маляти. Аж раптом, щойно вирішують взяти сирітку з дитячого будинку – де й вагітність береться.
Бог допомагає тим, хто допомагає більш обділеним. Аби втратити цей світ остаточно, досить просто сидіти, згорнувши руки. Навіть бідна вдова, розуміючи це, колись пожервувала останнє, що мала.

2012

Щойно збагнула одну просту, але дієву річ.
Якщо й знову мене охоплюватимуть не вельми втішні думки та настрій,
я просто встану і вийду на вулицю. Бо там вирує інше життя!
А тобі здається, що все довкола є таким же похмурим, як і твої думки:)))
Сьогодні на диво яскраво відчула красу,
натхненність і нескінченність усього того, що поза уявленнями та думками.
Бо хай що ти думаєш, а поруч з тобою, попри все,
чалапкає з неба грайливий сніг, і поспішають перехожі.
І світять, як завжди, сонечка ліхтарів, і блимають мордочки автівок...
А завтра знову народиться ранок, і знов смакуватиме кава...
2013

Отже,що маю на сьогодні. Перший день зими , за дві хвилини восьма на годиннику, у горнятку запарпюється мелена кава , за пів години маю йти "нести добре і вічне", а нести щось кудись після вчорашнього перевантаження несила.
Але почнемо з головного, а головним( на зараз) бачу одне - порозумітися…
Ти вимагаєш ясності для себе, просиш чітко формулювати думки і послідовно висвічувати події, щоб мати змогу прослідкувати зміни і повязати їх ланцюгом реальності, доказовості.
Що ж..ось реальність, яку бачу я, чи то спроба аналізу отриманих розрізнених фактів і спостережень.
Пригадай, будь ласка, скільки часу ти присвячував розповідям про свої плани, наміри, пошуки, уподобання. Як щиро іллюстрував і перемежовував ці оповідки введенням постатей - митців, друзів, приятелів, оточення. Не думаю, що це просто було бажання виговоритись і поділитись з небайдужою людиною.Я звикла до такого нашого спілкування, можливо навіть потребую його.
Що ж відбувається зараз? Чому формат стосунків так (а чи несподіано?) змінено? Не знаю. І ось декілька спостережень, які не дають змоги зрозуміти , що ж ,з рештою, відбувається.
1.Слова- вчинки…
Людина, яка декларує уважне ставлення до життя,неодноразово робить висновки стосовно свого віку- намірів-реального вільного часу на їх здійснення - іт.ін., останніх зо три тижні чи не щодень витрачає цей час у мережі?
Де ще знайти місцину, яка так вміє поглинати час, яка відкриває стільки моржливостей для пізнання, дотику, відкриття?Яка захоплює і охоплює своєю безмежністю, поглинаючи людину повністю…Чи не становить таке корисне витрачання часу небезпеки? Боюсь, що так.Поки ми перебуваємо Там, життя Тут і Зараз проходить повз.Як і майже будь-яка пристрасть, пристрасть до перебування в мережі не видається чимось загрозливим. Але цікаво, яку цифру складе простий добуток часу від моменту До і Після перебування, помножений на кількість днів хоча б одного тижня? Скільки свого реального життя ми проводимо у не реальному світі?
Чим в цей час зайняті думки, і чи не схоже те життя в мережі на сон? Мені видається дуже схожим.Але, якщо сон - то фізіологічна потреба, то потреба перебування в мережі- гарно прихована пристрасть до…
Так, я добре памятаю про всеохоплюючість стратегії реалізації намірів, але чи не вкралася в неї похибка, похибка гіперболізації відміряного життєвого часу ?

2. Я-інші
Потребуючи конкретики для розуміння оточуючих - не вважає за доцільне сам говорити конкретно про те, що складає зараз його життя?
…Що тут вдієш, це ж час конкретної людини.Але, коли виникає непорозуміння через брак проміжної інформації, чи не втрачаємо ми більше часу на зясовування - а хто ж винен у цих непорозуміннях, як вони взагалі мають місце бути…? Деталі, історія пошуку важлива, якщо ми прагнемо мати відгук на свій запит.Якби мені було проіллюстровано, що пошуки твідового піджака вже велись через місцевих подруг, що була невдала спроба пошиття іт.д., то ти б уникнув моїх пропозицій подібних вже використаним тобою можливостям, як то купівля на місці і пошиття.Можливо замість того, щоб вивчати ваші місцеві цехи і ателье пошиття чоловічого одягу, я б відразу спрямувала вектор пошуку деінде…А ти б був позбавлений повторів пропозицій, що не мали успіху перед тим..

3. Чоловік-жінка
Чи може жінка бути другом? Мабуть так, але цей друг чи не завжди має можливість стати не тільки другом. Чому друзі(приятелі)-чоловіки адекватно реагують на чергового приятеля, а приятелькам давнім і сьогочасним знати про існування собіподібних не варто?? А чи щира людина з собою(з своїми намірами), обмежуючи і розділяючи?
..Хм..приближення іншої жінки - жінка зазвичай відчуває, тому і реагує відповідно до обєкту і своїх намірів що до чоловіка.Переконана, що реакція є завжди, от тільки її наслідки різні.
Мене потрібно "знайомити" з черговими подружками, чи то просто епізодичними жінками…Будь -яка недомовленість - рефлекторно викликає відчуття занепокоєння, я волію знати краще те, що тобі хтось подобається(цікава) і ти маєш наміри що до конкретної особи, чим намагатися зрозуміти, що може повязувати тебе з кимось конкретно. Серйозно, краще знати про чергове(а чи те єдине) захоплення(будь-якого гатунку), а ніж домислювати..

4.Стиль- одягу, чи підсвідоме бажання подобатись?
Є у мене таке спостереження…Чоловіки, які зазвичай спокійно ставляться до свого вбрання, починають вдосконалювати свій гардероб саме з появою нового обєкту - жінки.
..Це є факт.Тут і додати нічого…Мати свій особливий стиль, спілкуючись , чи маючи намір спілкуватись з людиною, яка для себе це питання визначила, -цілком природнє бажання, що і активізує попередні вже складені наміри…

5. Маленька брехня народжує велику недовіру?
..А от як бути з недомовленістю????
Питання складне, особливо коли постійно живеш у павутинні недо….., можливо тому вона, ця недомовленість , яку відчуваєш від близької людини, видається ледве не катастрофічною, оскільки не знаєш що буде далі,а ти-людина, і потребуєш людської певності…Єдиний вихід - нічого від людини не чекати, а просто жити день за днем покладаючись тільки на Господа…

6. Кесарю-кесарево..
…Зазвичай ми спілкуємось з різними людьми на окремі визначені теми, це коло тем і створює коло наших приятелів-друзів.З одними ми говоримо про мистецтво, літературу, інші можуть допомогти в складанні ребусів, ще хтось конкретно має хист до цілових завдань…
Дуже зручний багатошаровий поділ…? Вигідне товаришування? Угода?
А як же бути з тими, кого цінуємо за інше…(кого відчуваємо близькими ), але вони не придатні "для використання" ?
…Іноді хочеться узурпувати всю владу і бути єдиною для когось, тою, яка містить у собі всіх і все, відпускаючи чоловіка лише на його "хлопчачі забавки" , як то робота, добування мамонтів і захист,до речі і тебе..єдиної.. І знати, що у нього в серці лунає пісня "така як ти буває раз на все життя і то із неба" - не менше …Або…або бути, ну раз ти вже колись поспішила, принаймі прекрасною дамою і мати свого вірного лицаря…….

Хм…справді, не так то й легко зрозуміти, а про що ж саме ви, панянко, хотіли тут повідати?
Мабуть, зрештою про те, що нічого ми- людські мурахи, свого не вигадуємо і не маємо…Але і тим, що дається нам чи попускається - ні опікуватись, ні зрозуміти вартість, ані зберегти не можемо..

…Узагальнення ??
Іноді друзям доводиться говорити не дуже приємні на перший погляд речі, але саме Другу ти можеш їх сказати, сподіваючись на те, що до твоїх слів він спробуює прислухатись..
Ти захоплюєшся людьми, жінками, ідеями, планами.Нормальна жива людина, молодий вільний чоловік…Але в момент чергового захоплення, відкриття - ти забуваєш на певний час (можливо я помиляюсь) про те, тих, хто(що) вже є складовою твого життя…" Але і тим, що дається нам чи попускається - ні опікуватись, ні зрозуміти вартість, ані зберегти не можемо."
----------------------
а до того ще і кава вихолола…


2010.

……………………………
Слова мають свою цноту. Свій первісний смисл,сенс,буття. Водночас вони ж є дороговказом у царині смислів, сенсів, що окреслюють моє власне, приватне буття: ілюструють його, наповнюють, організують, створюють затишок і порушують рівновагу, позначають межі допусту і дозволу. Принесена мною сенсовість смислів по суті є відображенням моєї ж особи для світу, моїм соціальним обличчям. Чари фізичної вроди розсіюються чи набувають іншого звучання , коли людина починає говорити, мовити, промовляти..Саме тому здебільшого волію мовчати.
Слова є виявом довіри. При наймі для мене. Ти проектуєш до співрозмовника часинку власного світу. Відкриваєш свій простір. І від того, чи почують тебе - залежить подальше спілкування. Зрештою перестаєш говорити і лише слухаєш. Тобі охоче розповідають про все, розповідають мабуть тому, що ти дійсно намагаєшся чути і це помітно. Здебільшого не питають поради, не потребують коментарів, а просто прагнуть, або утримати твою увагу, чи то скинути з себе власний тягар невимовленого. Відчуваєш себе словесним абсорбентом, губкою. Що здатна вибирати, утримувати і знешкоджувати біль, відчай, тривоги, надмірну радість, заклопотаність - всі ці емоційні нашарування інших. Людині стає вільніше, вона відчуває полегшення, часом у неї виникає приязнь до тебе. І ти добре пам’ятаєш, що твоє бачення ситуації, про яку йшла мова – не потрібно висловлювати, не варто втручатися, ти не будеш почутою, а от внести роздратування і невдоволення – можеш дуже легко. Тому слухай, просто слухай, споглядай світ через призму світосприйняття іншого. І заради всього, не починай говорити.
Слова мають вагу. Важкими є довгі монологи, нагромадження слів і понять, і те, що вони уособлюють, створюють, нагадують, відкривають, висвітлюють, до чого повертають і у що занурюють… Такі мовленнєві потоки час від часу, в залежності від тематики, обраного для розмови часу, місця і т.ін., пригнічують можливість вбирання інформації, сприйняття. Від надлишку, надміру, над можливості, над доречності, над сенсовості починаєш захлинатися почутим: спочатку напружуєш слух і затримуєш дихання. Щоби не пропустити, не впустити тієї чергової зв’язки, повороту чи ухилу думки; потім вимикається зовнішній зір - сприйняття оточуючого ландшафту, місцини, натомість напружується зір внутрішній, і десь на межі між ними виникають образи почутого: схеми подій, розгалуження думок, і ця павутинка слово і мислеобразів стає все щільнішою і щільнішою. Чи то від напруження, чи у наслідок стишення дихання починає паморочитися голова, виникає слабкість у тілі. І ти вже не можеш ані сприймати, ані відчувати, ані осмислювати. Відчуваєш безпорадність і пекучий сором, що збільшується пропорційно до важливості теми і бажання промовця у такий спосіб чимось тобі зарадити.
Слова є доторком:звучання, вібрації, сили вимови і промов. І саме доторком звучання до моєї свідомості, надаючи і розставляючи акценти у говорінні, спілкуванні, сприйнятті, створюється те, що є моїм же, власне моїм розумінням звучання слова. Як виникає, трансформуються, усталюється це сприйняття? Первісно, на жаль, а чи не єдиним способом – багаторазовим повторенням. Тоді крик несе в собі лише негатив, тихий голос- заспокоює, швидкий тем мови- збуджує і дратує, повільність-дратує не менш. І лише потім, з часом доторки звучання набувають відтінків. Крик загрози стає криком відчаю , чи то радощів. Тихий глос містить часом найлютішу погрозу і збудження. А неквапливість темпу-заколисує, або створює затишок невимушеності. Варіацій безліч…Але кожного разу, з доторком до звучання слів, виникають ті перші, сталі асоціації сприйняття, відтінки відчуваються опісля.
Слова є ставленням. Кожного разу коли чую вигуки на кшталт «бай..хай....» фізично відчуваю свист у повітрі, що нагадує холодний і протяжно-різкий наприкінці посвист прута, нагайки, батога, ременя. Вони торкаються звучанням до моєї свідомості і залишають після себе відкриті тонкі рани. Нічого не можу вдіяти. Ця сленгово-фамільярна манера «баяти..хаяти..упсати..блінати..» неприйнятна. Адже і колорит, і її вжитковість притаманна певним групам, колам, віку з якими себе не асоціюю. Врешті є словесним сміттям, якщо потрапляє у мову людини, що не належить до жодної з вказаних формацій. І, як на мене - ілюстрацією її ставлення до співрозмовника. Відразу заперечу - ці всі «баї і хаї» не є ознакою довіри, це швидше демонстрація власної «незакомплексованності вихованням» у ставленні до співрозмовника.
Слова є потребою мовчання. Від довготривалих розмов втомлюєшся, виснажуєшся, перенасичуєшся і єдиними ліками від цього для мене є тиша мовчання. Щоби відпочити, набратися снаги, осмислити почуте і сказане, тим самим дати можливість словам досягти того, заради чого вони були вимовлені. Нажаль все частіше виникає відчуття перенасичення словами, що так і не мають свого дієвого осмислення, що так і залишаються теоретичними розробками відірваними від практики життя, що так і не мали свого часу, з часом перетворюючись на шафу з…. «одягом». Ти знаєш призначення, сезонність, відповідність часу і місцю кожної «речі», ти навіть сам придбав їх відповідно до…але так жодного разу і не вдягнув, не використав, не скористався…. І саме мовчання, це певне табу на «придбання» слів може створити, відтворити, витворити можливість впорядкувати, розсортувати, позбутися, уникнути накопичення мотлоху проектів, тем, думок, розмов, слів, текстів, версій, ідей. І віднайти те, що не втратило актуальності, життєвості, значущості. Що є поза часом і модою, що, врешті, є тим, що окреслює твій життєвий вибір і, певною мірою, вимір.
Слова є………
2011

Маю визнати власну поразку. Ні, не було ніякого збройного нападу, ніхто не загрожував мені чи то моїй родині. Навіть зовні, по суті, нічого не змінилося. Але не стало, не стало ілюзії впевненості в тому, що можу, знаю, зумію, зрештою здатна пояснити те, що таке і чим є Вітчизна,є в межах дотичного мені світу..Отже, лишень в черговий раз спробую зафіксуати говорене, мріяне, відчуте…
-Так, є місцина де впродовж пів тисячоліття жили мої предки.
Можливо, саме цей факт, є ознакою сталості мого сприйняття місця. І якщо слово Батьківщина розглядати в значенні земля предків – то це саме те, що я відчуваю ,не замислюючись над тим – чому, як відчуваю биття власного серця. І де б мені пізніше не доводилося жити той чи інший час, – розуміння, що дома буду тільки там, і що тіло моє має бути поховане саме там ,- є сталим і незмінним. Ані перерви в часі відвідування, ані юридична безправність що до території не є перешкодою. (Говорять, що справжність почуттів перевіряється часом?).Час і визначить..
Але чи означає це те, що Вітчизна для мене це лишень частка землі під сонцем, де жили і переважно вмирали багато-багато років поспіль мої прямі пращури, і до якої моє тіло потрапить після смерті? Така собі подібність до рослинного чи тваринного видового поширення на певній території, ареалі, по за яким цей вид жити або не зможе, або асимілюється і втратить свої родові ознаки (що зрештою власне і відбувається з переважною більшістю люду. І лише найяскравіші і найсильніші представники виду можуть продовжувати плодити собі подібних і поза ареалом? (Йдеться не про подібність кольору очей чи статури, а усвідомлення того, що ти це…А, власне, хто? ))…Відповідь - Ні…
-Так, є дитячі найперші спогади, що пов’язані з визначеним місцем, що дає змогу первісно ідентифікувати себе з ним, визначити свою приналежність до нього. Або, в моєму випадку – місце, де зафіксовані памяттю перші і найтривкіші спогади про стан особистої захищеності, спокою, любові.
Отже Вітчизна – це там, де ти себе пам’ятаєш вперше і де тобі було так добре, що шукаєш в тому прихистку? Вітчизна є лише спогадом, уявною, трансформацією почуттів і відчуттів через призму років? …Ні?…Дитячий світ, котрий ще не містить загроз і потреби сховатися у спогади, хіба має таке поняття як батьківщина? Воно знову ж таки зводиться у дитячому сприйнятті до того, що для них є батьки(чи будь-хто, хто виконує ці функції, поки дитина не усвідомлює соц. різниці), тобто захист. Чи то сучасна концепція «дорослих» – мій дім (батьківщина) там, де мені добре (годують, не порушують прав, дають можливість працювати…(кожен в змозі додати власний пункт.)) Звідси і можливість роздумів про емігрантів, як про активних «дітей»…і тих хто залишився і скаржиться, як про пасивних «»… . Але і в першому і в другому випадку йдеться про недоданість,недоотриманість, яка спонукає до дій і пошуків " не тут". Знову ж таки пряма асоціація з дітьми, які не опікуються батьками, тому, що, на їхню думку ,вони самі в свій час не достатньо приклали зусиль (або не тих зусиль)для забезпечення їм - дітям стану «добре» .
- Так, є мова, якою мислю, якою висловлюю найінтимніші почуття, і ця мова вже є ознакою, що вказує на мою причетність, виокремленість чи спільність.
А чи не є мова лише звичкою, сучасним засобом комунікації. Якщо полишити різноманітні гіпотези , що повязують мову з сакральними аспектами і проекціями буття, що залишиться? Що власне вже залишилось у нашому безсенсовому і сленговому, атрибутивному і примітивному жонглюванні словами? Якщо мова є ознакою приналежності до Батьківщини, то про яку мову йдеться тепер? Літературну мову наукових гуманітарних «рекреацій»? В нашому суспільстві знання мови є ознакою чи то перепусткою у світ певного добробуту, саме тому воліють вчити НЕ українську…А примусове вивчення останньої, як ознаки державності, - уникають всіма правдами і неправдами. Ба навіть скаржаться на притиски … Цікаво, а якби за знання мови державної збільшували зарплатню, як , приміром, за володіння англійською? Отже мова - це не Вітчизна, це приналежність, і, навіть, можливо..особиста вартісність.
-Так, є комплекс відомостей, теорій, фактів, що своєю сукупністю створюють історію, ілюструючи для мене те, свідком чого я не була і не буду. Водночас існує і сьогодення, творіння історії. І моє розуміння того, що активно причетною до цього процесу бути не в змозі.
-Так, є свідомою того…що всі ці мої спроби лише спосіб, чи то пак засіб не бути байдужою і у свій приватний спосіб розібратися з власним світоглядом..
В черговий раз не йдеться про батьківщину, йдеться лише про мене. Єдине, що все ж не знищує надії, чи слугує метою - це те, що спробувавши розібратися з власним сприйняттям, мені буде …як і про що розповісти власним дітям, а можливо і студентам, коли в черговий раз за гучним і красивим словом Вітчизна буде пропонуватися зовні, чи то пак навязуватися безтілесна ідеологічна абстракція ...Най будуть пильні..
2011

У людському суспільстві панують чоловіки. В свою чергу людство – це не тваринний вид, а історична реальність , знову ж таки обумовлена діяльністю чоловіків(політична, законотворча, зрештою - фізіологічна). Некерована «плодючість» жінки не давала їй змоги активно брати участь у створенні культурного простору, тому і ця сфера перейшла практично під цілковитий контроль чоловіків. Творцем людського простору став чоловік.
А виношування,народжування, піклування ніхто не вважав за творчість – це природні функції . Призначена природою повторювати життя, жінка і цим не могла керувати(взяти хоча б дитячу смертність та загибель жінок під час пологів.)А материнство прирікало жінку на «непорушність», поки чоловіки «творили». І цей контроль за «призначенням жінки» спостерігаємо впродовж історичного поступу ну хоча б взявши за приклад право наслідування. Тобто позбавлення або обмеження фінансової незалежності жінки, а по суті контроль над її фізичним існуванням. У мене складається таке враження, що тільки ставши вдовою, жінка ставала сама собі господинею – як своєму тілу, так і реалізації власних прагнень(зокрема творчості.) Правда був і ще один шлях – це девіантні, опозиційні загальноприйнятим ролі. І саме ті приклади(відомі )в історії, коли ми бачимо жінок – королев, письменниць, художниць, політичних діячів – ставали можливими лише тоді, коли поруч не було ще чоловіків, або їх не було вже..і знову ж така можливість була лише за умови отримання певного фінансового забезпечення, або ж коли жінка ставила своє життя на алтар ідеї, і воно само втрачало вагу для цього світу. Це стосується монахинь, жінок-воїнів, часто- королев. Але тоді вони (жінки) переставали бути жінками, принаймі такими, як їх традиційно сприймають чоловіки(об’єктами насолоди і втіхи, засобами для продовження роду чи то узаконених служниць, не потребуючих оплати).
Але така виключність положення жінки, стає можливою тільки тоді, коли вона починає сприйматися не як тіло, а як душа. Як окремішня від чоловіка істота (нечисте створіння що потребує контролю), а здатна піднятися так само високо як і чоловік, коли їй надають рівні з чоловіками можливості.. Саме історична і фізична тиранія чоловіків позбавляла жінку свободи, яку отримує вона при народженні. Чоловікам простіше було тримати долю жінки в руках , вирішуючи її залежно від своїх інтересів.(Шлюби, маєтки, протекції…) Згадай хоч прізвища – жінка навіть на цьому рівні асоціюється в контексті чоловіка…(чия)
Можливо в контексті християнства, коли увага перемістилася з тіла на душу, жінка перестає бути здобиччю, але чи завжди?Чи не занадто сильно вкорінена в людині тварність потреб – хіть, фізична насолода, чи це не затьмарює?
Матір Божа творить ніжне милосердя, до неї звертаються в молитвах з проханням молити Сина за нас…
Жінка має знати про чоловіка все, що може принизити його гідність і вразити…Схиляючись перед чоловіком, оберігаючи його, підкоряючи тіло духу, вона розкривається сама… Але на шляху жінки має бути саме ТОЙ чоловік, котрий спроможній на духовний розвиток…інакше просто не варто продовжувати цю тему.
2009.