За мурами осіннього ранку
Я – палій Залізного Дому*

Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
розташований на скляному острові, де все прозоре...

Пані, не пийте – це забагато,
Пані, цей шинок можна минути

Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
Коли над затоками тихої радості

Чотири лебеді посеред сутінок людей –
Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер

Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
І я благословив прозорий світлий день -

Хворий Місяць в глибини криниці
Зазирає, коли навіть зорі мовчать,

Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
Так сумно, коли літо верховодить

Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

У чорноті небес блукає білий кіт –
Такий самотній серед порожнечі

Такий чудовий синій оксамит,
Такий прозорий над водою плач -

Кельтські міти присмаком кави
Гіркої та гарячої

Старий ірландський сад,
Тут каменів більше ніж дерев,

Коли чорної оксамитової книги
Відчуєш важкість у своїх долонях,

Старий ірландський божевільний сад
Корінням проростає в порожнечу,

Ніч самайну.* Я знову літаю
Над дахами іржавими міста старого

Коли твоє племя виходить на стежку війни,
Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман