Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Шон Маклех
Живу в м. Дублін (Ірландія). Колись - ще в молоді роки вивчав українську мову. Зараз деякі мої старі і нові твори виставляю на суд публіки...


Рубрики

Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  •   Мури
    За мурами осіннього ранку
    Я – палій Залізного Дому*
  •   Прозорий світ
    Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
    розташований на скляному острові, де все прозоре...
  •   Нетвереза пані Смерть
    Пані, не пийте – це забагато,
    Пані, цей шинок можна минути
  •   Накликання гостей
    Падолист сивим пастором
    Накликає гостей
  •   Час зневіри
    Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:
  •   Невчасне світло
    Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
    Коли над затоками тихої радості
  •   Мовчи, Доріане, мовчи...
    Серед тьми я кличу людей:
    Відповідає тиха сновида луна -
  •   Фет Фiада
    Чотири лебеді посеред сутінок людей –
    Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
  •   На пагорбі Уснех
    Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
    І я благословив прозорий світлий день -
  •   День надії
    Господь! Земля втомилась від зими,
    Нам смерть докучила… Прийди!
  •   Кров брата
    «Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
    Не сторож я оцьому пастуху.
  •   Грань леза
    Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
    Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
  •   Той, хто говорив істину
    «Що істина? Навіщо ці слова
    Кидаєш в порожнечу божевілля
  •   Слово серед тьми
    Там тьма.
    Так безпросвітно, що аж коле око
  •   Стiни, печаль i плащ
    Коли я втому назбирав у кошик ночі,
    Коли вірші не пишуться пророчі,
  •   Пісня вересової ночі
    Хворий Місяць в глибини криниці
    Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
  •   Жорна гнiву
    А птах кричить на дереві сухому,
    Не радість він віщує і не втому,
  •   Чорно-біле кіно
    У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
    А я блукав стежками манівців
  •   Сумую на березi океану бiля селища Накiл
    Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:
  •   Косовище
    Пам'яті О. П.
  •   Фiлософ у Мармурових горах
    Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
    Креслити безмір калюжами втомлених книг.
  •   Серед неiснуючого
    Луна засипаних криниць
    Мені кричить услід – мені, старому,
  •   Пісня старого годинника
    Я двері відчинив дощавій пісні літа,
    Пустив червневу зливу на поріг
  •   Норвезький ліс
    Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:
  •   Камінь-вістун
    Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
    Так сумно, коли літо верховодить
  •   Крімптан МакФідах
    Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.
  •   Коли свiчка гасне
    Я так хотів у чорній темноті
    Не смолоскип і навіть не ліхтар –
  •   На руїнах Урука
    Я бачив читача якого з глини
    Зліпив як забавку веселий Бог.
  •   Зимовий виноград
    Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:
  •   Біле і чорне
    У чорноті небес блукає білий кіт –
    Такий самотній серед порожнечі
  •   Сiчневий Мiсяць
    Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:
  •   Блукаючи над морем
    Такий чудовий синій оксамит,
    Такий прозорий над водою плач -
  •   Гексастiхос Капрi
    1. Тіберій на острові Капрі
  •   Танець гризунiв
    Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:
  •   Днi i ночi
    Кельтські міти присмаком кави
    Гіркої та гарячої
  •   Верхолази
    Одіне! Я теж верхолаз.
    І вже в голові не паморочиться,
  •   Каталог синяви
    Запишу всіх святих і праведних
    До свого записника,
  •   Сад каміння і тіні
    Старий ірландський сад,
    Тут каменів більше ніж дерев,
  •   Апокриф колючого лiсовика
    Кожна осінь – це просто пожежа:
    Палають ліси і парки
  •   Заклик
    На залізницю! Всім!
    Всім працювати колієрами,
  •   Рiзнi сторони одного скла
    По той бік дзеркала –
    Друзі, брати і коти,
  •   Загубивши годинник
    Коли чорної оксамитової книги
    Відчуєш важкість у своїх долонях,
  •   Запах вересу
    Старий ірландський божевільний сад
    Корінням проростає в порожнечу,
  •   Трубадури пітьми
    Мій старий кіт –
    Сірий як місто вікінгів,
  •   Журба, яка приходить ввечерi
    Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
    Хтось ходив серед глибоких трав,
  •   Майстрування човна
    Падають жовті листя думок
    З дерев осінніх – старих філософів.
  •   Вогнi самайну
    Ніч самайну.* Я знову літаю
    Над дахами іржавими міста старого
  •   Листя на землi
    Жовтень – це білка
    Чи то руда вивірка,
  •   Настанова шамана своєму сину
    Коли твоє племя виходить на стежку війни,
    Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
  •   Вітер і крик
    Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.
  •   Дзеркало осіннього вітру
    Осіння трава
    З чисто бурбонським спокоєм
  •   Посередник осені
    Каштан на бруківці
    Він теж грає Шекспіра.
  •   Джентльмени старого мiста
    Чому я такий джентльмен?
    Маже такий самий
  •   Капітан астероїда
    Козенятко маленьке
    Мандрує між галактиками
  •   Будівничі
    Святкуючи день будівельника
    (Бо всі ми будуємо храм
  •   Острів
    Кожна колиска – каравела
    Кожна дитина – Колюмб.
  •   Кам'яний трамвай
    У дитинстві безтурботному
    Коли я бавився
  •   Велетнi гарячого вiтру
    За чарочкою "мадери"
    Все частіше думаю про країну

  • Огляди

    1. Мури
      За мурами осіннього ранку
      Я – палій Залізного Дому*
      Запалюю пожежу світанку
      Після буття ставлю не крапку – кому,
      Несу в торбі новел ротації,
      De morte post scriptum:
      Хмар білих пухкі асигнації
      Ave – торішньому листю,
      Ave – років намисту,
      Ave – м’яким килимам моху,
      Ave – богам ранкового холоду!
      Сьогодні зелені пагорби
      Я складаю в мішок аґоній,
      Я співаю: «Gloria!»
      Забутому сну фантасмагорій,
      Я співаю готичним замкам: «Neo!»**
      І хочу, щоб двері нового дня
      Відкривали бджоли (гудуть),
      Кам’яних вуликів неоліту (грядуть) –
      Менгірів – знаків, дольменів – порталів.
      Хочу аби
      Над черепицями старих селищ галів
      (Вибачаюсь, народу Фір Болг***)
      На островах Арран (мій борг)
      Сліди доби:
      Чорними блискавицями
      Серпокрилими птахами**** летіло Neo –
      Словами-лицями
      Словами буття.
      Чи то забуття…

      Примітки:
      * - ну, скажімо Залізний Дім підпалив не я, а король Ірландії Лабрайд Лонгсех (часи правління 379 – 369 роки до нової ери) – як тільки його не називали: і Лабрайд Мореплавець, і Лабрайд Вигнанець, і Лабрайд Заброда… Залізний Дім підпалив саме він, а от пожежу світанку… Це моя робота. Щоденна. А те, що я палій Залізного Дому – це я так сказав – для красного слівця.
      ** - хочу щоб все нині починалось на «нео»: неоліт, неоген, неон, неоантропос - неогомо, неохронос і неохорос.
      *** - це був народ, що поклонявся Болгу – богу блискавки. Те, що це був «народ мішків» - злий наклеп. Мій борг перед Ірландією – писати про людей минулих епох. Хто ж про них напише, якщо не я…
      **** - біля замку Грануайл – замку королеви піратів Грайнне ні О’Майлле в графстві Мейо є колонія птахів чорних серпокрильців. Як приходить літо вони літають там чорними блискавицями…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Прозорий світ
      Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
      розташований на скляному острові, де все прозоре...

      На кораблі скляному я пливу
      Прозорому – як сниво наяву,
      Пливу –
      На острів кришталевий: диво скла:
      Прозорий світ: туман, роса, імла
      Забарвлюють прозорість в колір молока,
      Крізь скелі світло місяця до нас
      Пливе.
      І срібло осені у цей спокійний час
      Від острова майстрів та пастухів
      Пливу –
      В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
      Під дном скляним пливуть стада почвар
      Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
      Забути. І примарний вітер-вечір.
      Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
      Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
      Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
      Прозорим стану я –
      Прозорішим від вітряного дня,
      Прозорішим, аніж Ірландія моя...
      І серед простору залишусь мандрівцем
      Такого синього і синім ялівцем
      Я проросту серед камінної землі
      Ірландської і зоряні вірші
      Кидати буду у «цвяховану блакить» -
      Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
      А десь іржаві... На скляній траві,
      На каменях скляних, які щомить
      Дзвенять (бо скло) і музика скляна
      Шляхами скла й прозорості вела...



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Нетвереза пані Смерть
      Пані, не пийте – це забагато,
      Пані, цей шинок можна минути
      І сюди не зайти.
      Пані, Вас надто всі добре знають,
      Тут – у Дубліні, там у Слайго,
      Вибачаюсь, у Слігех, але то все одно.
      Пані не пийте, коли нетверезі –
      То вже занадто – впадете у бруд,
      Плаття біленьке стане плямистим,
      Ой, як не гарно буде тоді.
      Пані, не пийте, це Вам не личить
      Потін і пиво – це ж просто блуд.
      Пані, ми звикли до Ваших візитів
      У кожну халупу і замки князів,
      Пані не треба шаленим віскі
      Туманити розум! А їй не втямки...
      У нас в Ірландії люблять вмирати,
      Люблять і жити – інколи й так,
      Пані не треба, так безтурботно,
      Так недоречно дивитись на нас,
      Ви ж за роботою, Ви ж на службі
      В Кромвеля, Вільяма чи може в Генріха
      Того, що восьмого, тільки не в нас!
      Краще до справи, на нашому острові
      Раді-радісінькі геть всі без винятку бачити Вас!
      Пані не слухає, келих за келихом
      Перехиляє та все у нутро,
      Косу закинула, мугикає пісеньку – їй все одно!
      Донхади й Патріки, Гормлейт і Грейнн –
      Плачуть і журяться,
      що ж таке робиться –
      Пані бліда
      віскі упилася, просто біда!



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Накликання гостей
      Падолист сивим пастором
      Накликає гостей
      в хату сновид-людей:
      Накликає біду –
      чорновбрану вдову,
      Заходи-живи
      в синьому домі з трави.

      Падолист пастухом,
      а з ним дочка-пітьма
      Блукають з кудлатим псом –
      чорним, як смерть сама,
      Кличуть нових гостей
      у хижу приблуд-людей:
      Накликають війну –
      вбрану в червоне вдову:
      Заходь, вдово –
      будь як вдома,
      У пивниці вино –
      черлене й солодке воно:
      Лий, розливай
      міри не знай,
      Люди ж бо за хмелем червоним
      скучили,
      У хаті своїй кубло гадюк
      сплели –
      Гадюк ненависті.

      Падолист жовтоволосим теслею
      Накликає гостей
      у житло божевільних людей –
      Хворих на голову:
      Накликає стару
      моровицю-чуму:
      Давно не заходила
      на гостину до нас, пані щурів,
      Пані майстрів-трунарів
      та рискалів
      і копачів – саме тих,
      Які риють могили.

      Падолист-жебрак
      на жарти мастак,
      Відкриває двері
      свята всіх мертвих.

      Падолист-дроворуб
      майструє ясла
      Для того вола
      на якому приїде Відчай,
      Що зоре поля
      і засіє зубами змія.

      Падолист-каламар накликає гостей
      у село навіжених людей,
      Кличе смерть саму,
      що збирає в суму
      Тварі по парі
      (наче Ной у кошарі
      Ковчегу).
      Кличе-кричить падолист-каламар:
      «Прийди, ледащо старе,
      Жати жниво своє –
      пшеницю людську
      Бо вже час,
      бо вже хтось із нас
      мусить».



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. Час зневіри
      Колись дуже давно – в молодості, ще задовго до трагічних подій в Ольстері 1972 року, я на дозвіллі читав Фрідріха Ніцше під шум осіннього моря, в селищі, де ніхто не носить годинники. І прочитавши фразу: «Те, що нас не вбиває робить нас сильнішими», я подумав, що вусатий Фрідріх не зовсім правий – страх не вбиває нас, але не робить нас сильнішими. Страх паралізує нас, нашу волю. І подолати його не просто. А зневіру подолати ще важче. Отака то фільозофія, шляк би то трафив. І тоді, долаючи свою зневіру у майбутнє Ірландії я написав таке:

      Зневіри час – у чаші Сонця прах,
      В серцях людей – стара примара – страх
      Новим апостолом блукає пілігрим –
      Старий поет: у торбі замість рим
      Черствий кавалок істини. Кудись
      Так хочеться безхатьку вознестись:
      Хоча б туди – у Небо, де юрма –
      Отара грішників товклася задарма.
      А може й десь насправді серед слів
      Філософ давніх істин не горів, а тлів?
      Зневіри час, і пофарбовано трамвай.
      Грай, пісеньку свою, клошаре, грай!
      Поет осінніх рим де жовта кушпела
      Шукає прихисток – не має він житла.
      Бруківку замітає не двірник, а пан Ніхто,
      В такому ж сірому подертому пальто,
      Яке носив старий негідник Страх,
      Ховаючись отут – у цих старих дворах.
      А люди бавляться – у гру стару Життя
      А все минає... Йде без вороття...



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Невчасне світло
      Наші нетрі колючі, а світло невчасне,
      Коли над затоками тихої радості
      гусне імла,
      Ми такі недоречні, ми такі несучасні
      Капітани зелених вітрил
      Шхуни старої «Життя».
      Наш вінок – то не плетиво
      Листя зеленого дубу,
      І не з квітів весняних
      Його нам Плеяди плели:
      Трохи глоду – колючого древа друїдів
      Нам на чоло – за труди.
      І куди нас носило
      Вітрами ірландського моря,
      І для чого блукальцями
      Човен вели у пітьмі?
      Це чорнило ночей
      І безодня озер Голуей:
      Цим чорнилом пишу
      Я на квітах зимового глоду
      Одкровення невчасне своє,
      І як завше лечу
      В снах пташиних своїх
      За сліпий виднокрай,
      Над болотами Ольстеру,
      Над зруйнованим замком О’Нілів,
      Все туди,
      Де смерть нам борги віддає.
      Нам даровано кожного дива по три:
      Три листки конюшини,
      Три стебла очерету,
      Три чорних вівці,
      І три краплі у келих
      Прадавнього трунку,
      Пий, земляче, бо кулі так само
      На тебе залишено три.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Мовчи, Доріане, мовчи...
      Серед тьми я кличу людей:
      Відповідає тиха сновида луна -
      Тільки вона незрима й сумна
      І все. Вітер-варяг Борей
      Щось проспіває. Колись. До дна
      Випитий келих сутінок зла.
      Алеями йде Доріан Грей.
      І все. І край. І людей нема.
      І кожне слово почуте - ліс,
      Хащі, терен і дзьоб орла.
      Стільки часу кличемо з тьми:
      Кличемо й кличемо - все дарма.
      Якийсь дивак загубив слова:
      Збираємо в кошик речей.
      Над вратами напис: «Все марнота»
      А ми все блукаємо,
      А ми все шукаємо,
      Собі серце краємо,
      А ми все збираємо,
      Слова, слова, слова...



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Фет Фiада
      Чотири лебеді посеред сутінок людей –
      Не кельтських*, ні, бо недарма Флобер
      Нам казку заповів – священний скарабей
      Довідався читаючи папірус – фараон помер**.
      А ми й не знали! Ми – одвічні робінзони
      На острові журби громадили курінь
      Таки камінний. Чаші дві – зариті в землю дзвони
      Гудуть і стогнуть. Вдосвіта на рінь
      Прийшли три тіні з Вічномолодих Країни.
      Зеленокоса річка Бойн, спочинь,
      Бо досить хвилями колИсати руїни
      Ти краще у майбутнє наше линь.
      Там зорепад. Там ночі теплі і вогонь жаркий
      Згадати змусять мертве слово давнини
      Друїда й схимника. На торфовИщі провесінь рудий***
      Коли смеркало оповів легенду сивини.
      Таки мені – крізь чайок крик - старому волоцюзі,
      Що стоптані сандалі ніс з монастиря вітрів
      У Дім Двох Чаш – де віскі, ель і друзі
      Де старості й журби немає й поготів.
      Навколо пустка вересова й осінь.
      Все зникло: ель, пастух, і друзі, і курінь…
      Воно й не дивно - Фет Фіада… Це просто мрія,
      Просто сон. Нікого не було. Була від хмари тінь…

      Примітки:

      Фет Фіада – не тільки Діти Богині Дану володіли цим мистецтвом, бо якщо навіть на святого Патріка воно не діяло… Фет Фіада – це здатність робити Сід і його мешканців невидимими, коли вони тут – поруч…

      * - а таки кельтських. Старина Вільям правий…

      ** - всі фараони помирають. І хворі на голову теж.

      *** - на пагорбах Донеголу кожен другий якщо не О’Доннелл то О’Конелл - нащадки королів… А ви як думали…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. На пагорбі Уснех
      Ніч на Белтайн – мені приснився бог-олень,
      І я благословив прозорий світлий день -
      День давніх королів і Уснеха синів.
      Вогонь Белтайну на вершині догорів,
      Згас, у ніщо пішла остання квітня тьма,
      Прийшов Белтайн. А з моря вогка мла
      Уже як літня. Вже, неначе, з неба дар
      Як Улл плоди із білих-білих хмар
      В долоні падають ласкаві літні дні,
      Пастух овечій м’якості ще не співав пісні,
      Ще жодну волохату не назвав Карах,
      З чобіт дірявих не змивав росою прах,
      Ще сиру не варив із торфу запаливши ватру,
      Ще не журився вихиливши кварту
      Гіркого віскі днів. Журба ще не доспіла
      Ще все цвіте, ще вітер водолій і Ерінн посивіла
      Ще радісна, ще не вдова. Ще верес не цвіте
      Ще птах співає, водоспад шумить, трава росте
      Іще не випитий п’янкий червневий ель,
      Дарує сміючись життя бог сонця – Бел.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. День надії
      Господь! Земля втомилась від зими,
      Нам смерть докучила… Прийди!
      Явись нам вітром, квіткою, знаменням,
      Ми торжество весни вітаємо іменням
      Великодня – ми вільні, ми сини
      Землі, що нині прославляє сни
      І мрії бути вільними людьми.
      Ми віримо, Вітчизну вересову
      Несемо у серцях і за основу
      Беремо істини слова і нашу віру,
      Вкладаємо в пісні, а на терезах мирру
      Відважує весна. На сонечку засяяли хрести,
      Ми у майбутнє побудуємо мости,
      Ми нині гімн співаємо весні,
      Ми Господу даруємо пісні.
      Ми живемо і віримо, і свічку
      Запалимо…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    11. Кров брата
      «Не знаю я де брат мій. Ну, не знаю!
      Не сторож я оцьому пастуху.
      Я маю право. І на землю цю
      І на врожай, на поле й плуг.
      То все моє. Якщо і є у мене друг –
      Це право сили. А мій брат…
      Хіба ж я сторож? Може десь пішов.
      А може просто зрадив мене і мій звичай.
      Я Каїн. Головний. Я перший.
      Спадкоємець. Первісток.
      І просто – я старший брат.
      Володар і засновник народів всіх.
      Про брата згадка викликає сміх.»

      «Що чиниш ти? Невже не чуєш,
      Як кров руда волає із землі?
      Ти брата вбив - отямся, схаменись,
      Невже тобі землі не досить – озирнись!
      І подивись на пустку цю –
      Розкинулась безкрайньо
      Аж від пустель жарких
      До вічних білих холодів німих.
      Ти ж вибрав шлях грабунку!
      Проклинаю! Тепер одвічно
      Будеш ти чужим,
      І до Страшного Суду
      Із тавром тобі блукати,
      Ховати погляд і брехати
      Собі, нащадкам, родакам,
      Тваринам, і камінню, і вікам.
      Тепер іди – неси з собою
      Не серце – камінь із душею злою…»

      Примітки:
      * - І сказав Господь: «Що ти зробив? Кров брата твого взиває до мене з землі…» (Книга Буття. 4.10.) (лат.)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Грань леза
      Туманом ранковим з Борнео приплив пароплав.
      Весняним шматочком кори, синім проліском вітру
      Читаю забутий трактат божевільних заграв
      Старого філософа прерій – провісника Мітру.
      А місто дощить снами Сени й мостів,
      А місто сіріє догматами папського світу.
      Ти йшов по життю чи на крилах летів?
      Чи дихав свинцем газетлярського міту?
      Пощезни як тінь сажотруса стоока,
      Скажи: що було? Якої релігії смак
      Так терпко у горлі застряг? І глибоко
      Світло незграбне вдивляється в озеро. Мак
      Росте й червоніє полями Шампані.
      А ти як Матей сон свій зелений комусь продаєш.
      Виблискують березня сивого й чорного грані
      Як камінь коштовний, як лезо – авжеж.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Той, хто говорив істину
      «Що істина? Навіщо ці слова
      Кидаєш в порожнечу божевілля
      Юрби? Що тямиш ти – жебрак?
      А істина проста: весь твій народ –
      Раби. Існує Рим у величі свавілля
      Існує меч, закон, орел і легіон.
      Цього не зрозумієте, однак!
      Бо ви – пилюка на шляхах війни,
      Збіговисько юродивих пророків,
      Фанатиків, що плісняві слова
      Плетуть нитками у нудні молитви.
      За філософію свою повиснеш на хресті,
      А цей народ віддам мечу й вогню,
      Таки зруйную храм твоєї мрії
      І подарую вам шматок надії –
      Блукайте і тиняйтесь по світам!»

      «Той, сущий каже: «Аз воздам!»
      Ваш світ – жорстокість, Рим камінний
      Сліпе страховисько, що суне в небуття
      Ми ж істину шукаємо в словах
      Одвічних. І століттями блукаємо в імлі,
      Йдемо пустелями до світла й доброти.
      Закон і право ваші – то звірячий Колізей,
      Розпуста і вино, не мудрість – словоблудство,
      На ваші оргії мільйонами очей
      Зневажливо й без страху дивляться народи.
      Хай поневолені і кельт, і галл, і грек
      Та іудей, сармат, і мавр та іллірієць –
      Настане день – впаде бундючний Вавилон,
      Впаде розпусти ненависний трон,
      Свобода
      Прийде в світ, та істини закон
      Засяє для людей, не для царів,
      Впадуть імперії вина та сибаритів,
      І на руїнах Риму ненависних
      Новий збудують люди світ і храм –
      Новий Єршалаїм! Я чую: «Аз воздам!»



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Слово серед тьми
      Там тьма.
      Так безпросвітно, що аж коле око
      Ця темнота, цей морок навісний
      Десь там внизу у хащах міст далеко
      Заснув народ і спить Єршалаїм,
      Поснули і солдати, й фарисеї, і пророки
      Заснув торговий кишеньковий люд,
      Та є молитва, є слова і роки
      Якими йти, які збирати тут
      У кошик неможливого, серед зневіри,
      Де ненависть збирає в душах урожай,
      Нам йти і йти, нам дуже віри треба,
      Нам треба жити, зберегти свій край,
      І вистояти і шматочок неба
      Нести у серці в свій – незайманий вирай.
      Наразі ніч. Наразі пси і зло,
      Наразі тільки слово і молитва,
      Наразі горе і страждання – тло,
      І слово правди – наше ремесло.

      * - «А над ранок, як дуже темно було, уставши, Він вийшов і пішов у місце самітне, і там молився.» (Євангелія від святого Марка. 1.35.) (лат.)



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Стiни, печаль i плащ
      Коли я втому назбирав у кошик ночі,
      Коли вірші не пишуться пророчі,
      І на папір лягає лише вбога тінь,
      Коли в душі зневіра, а не лінь,
      І навіть Місяць – цей блідий Сократ
      Цей друг - забув і не заходить, і стократ
      Мій вечір став самотнішим між книг,
      Серед минулого – серед його вериг.
      Мій кіт мовчить – свої старі розмови
      Про суть життя, весну й котячі змови
      Не хоче муркати мені на вухо стиха.
      І серед пустки стін, серед мовчання лиха
      Посеред порожнечі тьми віків і чорноти,
      Посеред забуття, відрази до життя і німоти
      Торкаюся рукою я старих своїх речей:
      Ось плед, ось кілт і окуляри для очей,
      А ще старенький плащ зелений
      Як острів наш, як листя кленів,
      Як Слайне пагорбу жива й м’яка трава
      Як море серпня, як легенд слова,
      Як промінь, що втомився в небесах*,
      Як мох, що нам нагадує, що прах
      То сутність світу… І під цим плащем
      Я згадую про все – про цей порив і щем
      Який звемо життям, про Бога, про Тартар
      Проте, що маю я безцінний дар –
      Журбу самотності посеред дива із чудес –
      Життя одвічного під куполом небес.

      Примітка:
      * - іноді як дивитися зі скель Донеголу в далечінь океану, коли в нього падає втомлене Сонце, то можна побачити зелений промінь – прощання Сонця.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Пісня вересової ночі
      Хворий Місяць в глибини криниці
      Зазирає, коли навіть зорі мовчать,
      Темні хвилі ірландського моря
      Розмовляти з тобою не хочуть –
      Вони про минуле кричать.
      Біля дому твого згас ліхтар –
      Дикий вітер задмухати може
      Не такий іще світоч-стожар,
      Тож бреди серед тьми, зупинись хоч на мить
      У торбину черствого окрайця шматок
      Поклади. В дикий морок сова прокричить
      І на пустища вересу – крок.
      Чорний кіт донегольських солоних ночей –
      Проти шерсті погладиш гульвісу, очей
      Ліхтарі обидва – і колись зрозумієш –
      Не існує оцього кота.
      Кожна ніч – божий день.
      Кожен камінь – пророк,
      Кожен хрест – поводир.
      І вартує чогось – перший крок.
      Ти – ірландець. Твій світ – просто міф.
      Просто вигадка. Ти не повстанець – Сізіф.
      І на пагорби Тари свій камінь несеш,
      Що додолу покотиться. Знову береш…
      Ти свій біль.. Ні, Вітчизну – у серця мішень.
      Ти – ірландець. Повстанець лишень…

      Примітки:

      Цей вірш – заримований переклад мого невеликого словесного етюду присвяченого трагічним і водночас героїчним подіям 1798 року в Коннахті.

      На світлині – скеля біля узбережжя графства Донегол – ірландською Дун на н-Гал (Dún na nGall).

      Один англійський історик написав, що Тара – це вигадка і вічна мпія ірландців. Але цей пагорб стоїть і згадує про минуле…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Жорна гнiву
      А птах кричить на дереві сухому,
      Не радість він віщує і не втому,
      Віщує пошесть і війну і смерть.
      Вже чаша бід наповнена ущерть,
      І то не крук, не соловейко – Див
      Посеред осені древлян, посеред злив
      Отих, що сліз. Тоді як падолист
      Епохи черствої слов’ян зірвав надії
      І кинув татям в торбу наші мрії,
      Тоді як печеніг здійняв на діточок меча,
      Тоді як бавитись поляни – не в квача –
      У хованки зі смертю. Отоді
      У жменях люди понесли воді
      Зерно, і хліб, і кров – на требу
      Отому Диву, тому птаху й небу,
      Що оком злим в серця несе журбу
      Слов’яни голіруч взялись за боротьбу
      Та берендей регоче, і розгніваний Дніпро
      Гуркоче й гомонить й розповідає про
      Поганців, що в князівському дворі
      Вино криваве лиють до пори,
      Аж доки чернь в міцних натруджених руках
      Принесе брили, що зітруть їх прах.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Чорно-біле кіно
      У снах моїх чудних всі хмари – горобці.
      А я блукав стежками манівців
      Німого й чорно-білого кіно,
      Що в небо проектує дивний кінокрут –
      Там тіні нас не звеселяють - мруть.
      Я - просто крук, що на сухому дубі
      Серед пустелі скель, на кинутому зрубі
      Старих легенд собі знайшов гніздо:
      Не знаю чи насправді це чи до
      Реальності, що дивна як мара
      У снах слизьких болотного щура,
      У мріях зашкарублих черепахи
      Я йду (не йду – лечу!) на плаху.
      Я дзеркало розбив у келії тісній
      Поганий знак… У порожнечі – на стіні
      Я дерево крислате зобразив,
      Щоби на ньому лиховісний Див
      Пророчив про ліси, де крім сухих ялин
      Ще є шматочок неба… Дивних змін
      Собі, а ще нірвани побажав,
      Коли минув самайн…
      Як солодко серед його заграв!
      У м’якості святої чорноти
      У нескінченності і німоті!
      Мале дитя тримає іграшку в руках
      Ведмедика… І радість на очах…




      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Сумую на березi океану бiля селища Накiл
      Колись давно подорожуючи Коннахтом я зупинився на березі океану біля селища Накіл. Дивлячись у нескінченну далину води я думав про сумну і трагічну історію Ірландії, про нескінченні війни між кланами та королями – без мети та причини. І тоді зовсім зажурившись я написав таке:

      У дзеркалі калюж помітив тінь свою сліпу
      Ти чуєш, Еохайде*, чуєш? Напни вітрила.
      Я істину шукав в бувальщинах легку й просту
      І ноги донести до Дубліна мені не сила.
      Свічада днів чужих мені як придорожні знаки,
      Із дивними людьми над прірвою іду – отак судилось
      А на полях Ірландії – червоні маки –
      Сліди легенд сумних – буття спинилось.
      Ми легковажимо життям – такі вродились
      Чи то наш острів замалий чи все приснилось…
      На півночі оленя загубився слід і три поети
      За таїною йдуть чи то пливуть в свої сонети.
      І я пісень старих сумних собі на рану
      Поклав і журюся – колись і нас не стане…

      Примітки:
      * - це я про Еохайда Мугмедона, а ви про кого подумали? В Ірландії кілька десятків королів носили таке ім’я…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    20. Косовище
      Пам'яті О. П.

      Гра в хованки одвічна і проста:
      Ми бавимось як діти безтурботні
      Хоч вже дорослі… І священна простота
      Так тішить нас у дні спекотні.
      Ми бавимось – в слова і прапори
      І в хованки – з бабусею старою,
      Що платтям білим світить до пори
      У темряві епохи геморою.
      Бабуся – мати бусурманських косарів
      Косу ладнає для трави і квітунів,
      Що головами в полі ляжуть на покоси.
      Поети, гречкосії та нечоси!
      Он бачите – сміється сивий дід,
      Отой одвічний, що оцю забаву
      Нам вигадав – отож коштуйте мід
      І виноград, і сонячну заграву,
      Допоки жарти сумом не зійшли,
      Допоки тлін з стражденної землі
      Не став водою, у яку пірнати нам –
      Нам дивакам, паяцам, штукарям.
      Бабуся в білому несе свою косу
      А ранок подарує нам росу –
      Нам, дітям чорної землі
      І сонця спраглого, що світить у імлі,
      Нам – квітам вишні, білим пелюсткам,
      Нам – людям, птахам і вікам.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Фiлософ у Мармурових горах
      Тісно душі у квадратних Евкліда клітинках
      Креслити безмір калюжами втомлених книг.
      Бородатий філософе! Ліній і чисел обжинки -
      Малюєш параболи щастя й трикутники лих.
      Моїх невгамовних рапсодій античності сивої слід
      Чайкою білою морем відбіленим хворою Кліо
      Чи Каліопою – міряти строфами й римами міт.
      Черствою шкуринкою хліба легенда про Іо…
      Словами апорій Зенона будую місток
      У сьогодення… Сандалі ховаю в пісок.
      Тікати немає куди – тай навіщо? Тепер
      Печінку тобі вигризає латинський орел.
      Пісню співай про Сізіфа і про Елладу помрій.
      Думку стирає з папірусу й пам’яті час-лиходій.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    22. Серед неiснуючого
      Луна засипаних криниць
      Мені кричить услід – мені, старому,
      Я небо споглядаю впавши долілиць
      І п’ю з хмарин важких прозору воду.
      Я спочиваю у тіні дерев, які ще не зросли,
      Які обабіч шляху ще не виткнулись з землі,
      З блискучого насіння ще й не проросли,
      І дивлюсь на істот, що вуха чималі
      Не виставили з хащів кропиви
      Глухої, як і мій нещасний край.
      З минулого ведуть мої сліди –
      Грай, конику трави, свої катрени, грай!
      Я – «вічний жид» - блукаю в пошуках води
      Живої – в сьогоденні заблукав,
      Але живу в майбутньому –
      Серед його віршів, його заграв.
      Мій костур тріснув і дірявий плащ
      Та я апостол. Серед темних хащ
      Пророчу равликам про їх Армаґеддон,
      Про Будду зайчиків і про метеликів закон
      І бачу, як із хворої землі
      Замість зела й трави
      Ростуть ножі
      Ростуть…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    23. Пісня старого годинника
      Я двері відчинив дощавій пісні літа,
      Пустив червневу зливу на поріг
      У хату сутінок, що міфами зігріта,
      У хату-келію. Молитвами доріг
      Причини й наслідки зібрав в долоню Час.
      Його мірилом був старий годинник
      Отой зозулястий, отой, що будить нас.
      Та в сірих буднях, у сансарах плинних
      Не зупинився він – пішов назад.
      З потворного «сьогодні», де газети й миші
      Він нас завів у предковічний лад:
      Епоху справжнього, де в космічній тиші
      Плоди і бронзу, молоко і мед,
      Приносили в офіру Сонцю і воді,
      Де право жити здобувалось в боротьбі,
      Де зілля дарувало силу та політ,
      Де слово – таїнство, де непідробний світ.




      Коментарі (8)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": --

    24. Норвезький ліс
      Перероблюючи свою стару чернетку, написану в холодних горах Норвегії, я раптом згадав одну трагічну історію. Під час громадянської війни в З’єднаних Стейтах Америки була одна ірландська бригада в армії Півночі і одна ірландська бригада в армії Конфедерації. І всі ці ірландські вояки думали, що воюють за Свободу, мали зелені прапори з арфою і листком шамроку на кашкетах. І зітнулись ці дві ірландські бригади у битві під Фредеріксбургом, і там і полягли всі. Пройшло вже 150 років з того часу, але досі ірландці згадують про це зі сльозами на очах… Я подумав, що ми, ірландці, нагадуємо мурах, що вічно будуть свої країну і себе, а божевільна повінь весь час руйнує все збудоване, а з-під пера з’явилось ось таке:

      Норвезький ліс. Вогкої глиці прах.
      Блукаючи, як Данте, в сутінках думок
      Відчув себе я повелителем мурах.
      Я дихаю крижинами зірок
      На урвищах готичних Гімалаїв
      І стежку міряю безкраю
      Від явора до велетня-сосни.
      Зерна мені, мурахо, принеси!
      Я на долоні мертвої почвари -
      Гондвани – покладу безцінну дань.
      А наді мною сивочолі хмари
      Такі нордичні. І епохи грань
      Хоч не цієї – мрій та сентиментів.
      І Дарвіна сивезна борода,
      Що істину шукав серед моментів
      Смішної гри. І як Сковорода
      Поради я даю рудим трудівникам –
      Я прошу одягти їх макінтоші,
      Бо дощ завершення несе вікам.
      Та їм байдуже – їхні ноші
      Вагоміші за Кіплінга тягар
      Отой, що «білих». Заздрю вам –
      Істоти істини. Невтомні муралі,
      Ви шлях до космосу торуєте мені.
      Мені – своєму богу. І вікам.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    25. Камінь-вістун
      Ти знаєш – я згадав: у Дубліні дощить.
      Так сумно, коли літо верховодить
      Всі ті ж краплини. І життя, як мить
      Посеред міста. Червень котить
      По небу хмари, а пастух мовчить:
      Той – в біле вбраний. Сивочолий,
      Що від нудьги цей острів траворунний
      Засіяв міфами. Колючками пісень.
      Бо недарма оцей мокряк понурий
      Землі друїдів провіщає день –
      Отой, що справжній. Із роси й туману*
      Я книгу склав в зелене вбрану.
      І позабув на мить, що кожен пагорб тут
      Чиясь могила. Кожен камінь чкрут,
      Вістун, який пророчить неминуче.
      А я собі на вересовій кручі
      Ірландії-вдови із вітром роpмовляв,
      Ім’я безсмертне Конайре** назвав.

      Примітки:
      * - Насправді з роси й туману у нас в Ірландії складають пісні.

      ** - Конайре Мор мак Месс Буахалла. Скільки стоять зелені пагорби в Ірландії стільки будуть пам’ятати про нього…

      *** - Калідаса писав колись «Хмара-вістун», але в нас в Ірландії був колись камінь-вістун. Був. А де він зник – ніхто й не знає…




      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Крімптан МакФідах
      Надворі весна – час радості, але я споглядаючи квітучі вишні чомусь думаю про сумного короля Крімтана Мора МакФідаха та про людей, що померли оплакуючи його.

      Отрути повний келих у руці сестри.
      Король, мудрець сумний, філід –
      Ти так невчасно вийшов з гри,
      Яку чомусь життям назвав друїд.
      Твій гейс простий – не домагатись слави
      Ти не жадав ні трону, ні корони
      Ти їх прийняв як непотрібний дар.
      Коли в крові палахкотів підступний жар,
      Ти пізно усвідомив зраду.
      А був самайн – ірландці гнали стадо
      В зимові стійла. І ділили урожай.
      А ти покинув тіло і летів в ирай
      Чи то у сід. Що думав ти в ту мить?
      Що думав ти – король могутньої держави –
      Ірландії? Про що ти жалкував?
      Які страшні епохи ти передчував?
      Про море? Кораблі? Про кинуті фортеці
      В чужій землі? Чи про чужинців
      Які покору принесли як данину?
      Чи про Ірландію, як нині чужину?
      Чи може просто: «Цей самайн
      Мені не пережити. Я порушив
      Свій гейс. Одне лише – свій гейс…»
      А був самайн – друїди ворожили
      КидАючи в багаття кістяки і жИли
      Офіри…



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    27. Коли свiчка гасне
      Я так хотів у чорній темноті
      Не смолоскип і навіть не ліхтар –
      Маленьку запалити свічку.
      Я так хотів у дикій самоті
      Живого голосу – тихенького – як дар,
      У цю глуху і без’язику нічку.
      Мій сум літає волохатим кажаном
      Поміж дерев, поміж сліпих модрин,
      Поміж вологих кволих ясенів,
      Мій сум замовк, як осені погром.
      Там наче вата глухота і німота ялин,
      Там баговиння непробудних снів.
      Та я іду – без костура і без поводиря,
      Іду туди, де ходять навмання,
      Туди, де гордий крук не донесе кісток,
      Де навіть жабка – друг, а їжачок – пророк,
      Де замість хліба на обід печаль,
      Де сіль - на рану, де себе не жаль…



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    28. На руїнах Урука
      Я бачив читача якого з глини
      Зліпив як забавку веселий Бог.
      Він книгу глиняну шматком тростини
      Писав натхненно мов пророк –
      Що все намарно, все минає всує,
      Що вічна лиш матерія, а Дух
      Лиш спалах вогнику, якого не існує
      І серед цих страждань-розрух
      Життя лише судома і помилка гри
      Якою бавляться нелюдяні закони
      Світобудови… І першооснови три
      Вода, вогонь і твердь – три забобони
      Що наше тимчасово-помилкове «я»
      Відбитком залишають у намулі
      Потоку небуття.
      Філософе! Клинопис лихоліть
      Тримає у руках юнак –
      Дивується, що в мороці століть
      Його думок вчорашніх знак
      Якийсь чудний і бородатий троглодит
      Накреслив. І між ними смерті
      На п’ять безодень – тисяч літ.
      І думає про сенс цієї круговерті,
      Що прахом стане тіло і трава.
      А Бог сміється, дивиться виставу
      І теж щось пише – бавиться в слова.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    29. Зимовий виноград
      Визирнувши за вікно, я побачив гроно винограду, яке так і не достигнувши, замерзло під час першого нічного приморозку. Я подумав, що воно нагадує мені ірландських поетів початку ХХ століття, які так і не написавши своїх віршів полягли під час ірландського повстання 1916 року. І я подумав, що зимові дні в Дубліні завжди були сумними і меланхолійними відколи ірландці втратили під ногами землю і навчились придумувати такі приказки як: «Високої тобі шибениці у вітряний день!» або «Що в Коннахт, що в пекло!» І тоді я подумав, що зима 1917 року у Дубліні була такою ж сумною і безнадійною як і цей замерзлий кислий виноград за вікном і написав таке:

      Спустошує холодний вітер слів
      Мій Дублін сірий і мою кімнату
      Збудовану з думок і світла ліхтарів.
      Я істину намалював строкату
      Між чайником і маривом Стожар,
      Мій кіт нудьгує, за мізерну плату
      Сізіф тутешній на імення Болівар
      Тобі догляне твій нікчемний сад,
      А під небесним дивом Оріона
      У снах твоїх дозріє виноград
      І глек наповнить трунком Посейдона
      (Бо море теж п’янить), і бідний харизмат
      (Той що студент і схимник) з білого сервізу
      Візьме горня. Попросить в Бога візу
      На тиждень-другий у банальний рай.
      Він каву поважає. Хліб розкрай,
      Бодлера прочитай отрути повний вірш
      І в холоді нудьги згадай, що все пройшло
      Вітчизну продали за срібняки, за гріш,
      А ти все бавишся в нікчемне ремесло,
      Естета зображаєш й скепсисом грішиш…



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    30. Біле і чорне
      У чорноті небес блукає білий кіт –
      Такий самотній серед порожнечі
      Муркоче коло Всесвіту воріт,
      Самотність пророкує і, до речі,
      Читає позабутий манускрипт
      Написаний на камені дольмена.
      Менгір мовчить, а в темних нішах крипт
      Монахи написали про бої й знамена
      Народів зниклих і літописи важкі
      Де кожна літера важка і черлена –
      Де королі Ірландії, де кланів ватажки?
      Все зникло… І нащадок збайдужілий
      На шибках пальцем вимальовує: «Нудьга!»
      І нарікає, що життя марудне,
      Марнує дні свої і в сірі будні
      Відтінок буруватий додає вина.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    1. Сiчневий Мiсяць
      Читаючи старовинні вірші про красу блідого місяця пізньої осені, я подумав раптом, що січневий місяць ніхто не оспівував. Бо дивиться він байдужим та злим оком на нашу зимову меланхолію… І тоді я написав таке:

      Січневе море дихає словами,
      Січневий місяць злодієм старим
      У сни мої монгольськими ногами
      Вдирається. І ритором нудним
      Мені буркоче про нудьгу та необхідність
      Пасти отари літер на полях книжок.
      Візьми в долоні сніг, візьми зимову плідність
      Пегаса-орача і сядь на моріжок
      Асфальтної ріки. Скуштуй мазуту квас
      І пошукай стежок
      Тонких як лезо, плутаних як час.
      І подивися на зимових горобців,
      Навчись книжки ковтати як вони зерно
      Збирай колекцію своїх химерних снів.
      На шибку дихай. І цінуй вино…



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Блукаючи над морем
      Такий чудовий синій оксамит,
      Такий прозорий над водою плач -
      Як аргонавтів призабутий міт.
      Читаю Данте. Ти мені пробач.
      Не докоряй. Минуле – це міраж
      Чи то абсурд. Моя fata morgana.
      Який чудовий на планеті екіпаж!
      Та все проходить… І відкрита рана
      Суворих хронік Кромвеля болить
      Твоїх повстань задушена надія -
      Моя Ірландія… Я снив тобою мить -
      Лише століття… Ностальгія
      Чи то за вічністю чи то за літом,
      На березі збираю камінці,
      І небо хворе називаю оксамитом.
      Розмову тиху заведу на манівці
      Тебе немає – ти лише уява.
      Мій спогад дивний, марення легке
      Шляхів шукати нині – марна справа
      Усе отруєно, усе кругом чуже.
      І тільки призабутий переспів
      Легенди дивної розкопаних могил
      З скарбнички призабутих мертвих слів,
      Друїдів істин та камінних брил…

      Примітки:
      * - «Всі потоки до моря пливуть, але воно не наповнюється…» (Кгига Проповідника. 7.) (лат.)



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Гексастiхос Капрi
      1. Тіберій на острові Капрі

      Цей світ – медуза. Краб – архістратиг
      Я полетів у царство Аполлона
      Фортецю змурував із пустощів та книг
      Каміння цілував під знаком скорпіона.
      Мурахи світ мені будують кам’яний
      Вони ж зжеруть і тіло кинуть в Тібр
      Я змій і сибарит. Очікую.

      2. Еміль Берінг на острові Капрі

      Сатир з кудлатими ногами
      Серед пахнючого бузку
      Пелюстки кидає
      У амфору розбиту.
      Розлите на столі вино
      Червоне…

      3. Владімір Лєнін на острові Капрі

      Нудистам нудно
      Полігамам полігамно.
      Сніданок із консерви
      Архіконсервативний.
      Ось так то, батечко…

      4. Максим Горький на острові Капрі

      Білий кудлатий пес
      На білому снігу
      Ховає свій чорний ніс
      У кучугуру
      Тільки очі. І вуса.

      5. Комптон МакКензі на острові Капрі

      Торкаюсь хвиль руками
      Вони співають про човни.
      А ще теплі. І ласкаві.
      Зустрівся вчора
      Одісей сумний і бідний.
      Я попливу…

      6. Лючія Бозе на острові Капрі

      Кіно. Малюнок модерніста.
      І знов кіно. Кіно – не сінема.
      Ви не у Франції.
      І навіть не в Парижі.
      Хто розповість мені
      Що означає химерне слово
      Яке почула до обіду
      Таке незрозуміле…
      Як воно…
      «Нудьга!»

      Примітки:

      Тіберій – дехто пише його ім’я через «в» - «Тіверій» - але це неправильно.

      Еміль Берінг – скидаю капелюха. Направду скидаю. Без перебільшення. А це його роздуми про Тіберія.

      Максим Горький – був такий чоловік вусатий… Був. Коли розмовляв то часто замість звуку «а» казав звук «о» і тягнув його до-о-о-о-овго.

      Владімір Лєнін – на острів Капрі приїхав за чужі гроші до того ж крадені. Прихильник нудизму та полігамії. За словами Максима Горького на острові Капрі цікавився тільки старим вином та молодими повіями. Все інше, що він бачив з його точки зору було «архінудно» та «архіреакційно».

      Комптон МакКензі – знову скидаю капелюха і кидаю його в море. Ловіть.

      Лючія Бозе – бачили б ви її в купальнику… О-о-о-о-о!!!

      Гексастіхос – а ось і не скажу, що це таке. Не скажу і все тут.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Танець гризунiв
      Блукав сьогодні цілий день осіннім парком – був чудовий осінній день – теплий, свіжий та прозорий, які рідку бувають нині в Дубліні. Милувався жовтим листям, яке падало мені під ноги, згадав одне товариство ірландських поетів «Брати чорнильниці», яке було і творило на світанку епохи модерн. І спогади та думки спонукали мене написати другий варіант мого старого вірша про жовтень:

      Жовтень рудою вивіркою
      Визбирує істини жолуді
      У темне дупло старості.
      Сірою мишею вечора
      Віршів шурхотить листям
      Сумних дитинства спогадів.
      Чорним щуром сучасності
      З хати з мертвим господарем
      Біжить на подвір’я Космосу
      Гризти нудьгу одвічну
      Чорну, як та безодня,
      Що висить на нами грішними
      Відколи втомлені пращури
      Очі відкрили Сонцю жорстокому.
      Гризе нудьгу, доки сутінки
      Людських думок та юної радості
      Стануть черствішими
      За хліб безхатька-філософа,
      Що блукає Сковородою одвічним
      Спаленим полем мрій.



      Коментарі (48)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 4.5

    5. Днi i ночi
      Кельтські міти присмаком кави
      Гіркої та гарячої
      Обпікають думки та спогади,
      Що теж є думками
      Тільки осінніми.
      Легенди про феніїв,
      Про Кредхе та Конна Крітера
      Приходять до мене тінями.
      І тільки Місяць
      Поглядом сновиди
      Зазирає у вікно ночей
      Часу мого безсоння,
      Моїх болісних спогадів,
      Темних лісів рукописів.
      А жовтень так само нещадно
      Обтинає життя дні –
      Бородатий кравець
      Кроїть саван із шовку жовтого
      Холодними ножицями
      Вітру осіннього,
      Уриває нитку годин,
      Хвилин мереживо.
      Перо та папір. І чорнильниця.
      Старий кіт намуркає
      Сюжет новели
      Про героїв,
      Що зникли як сон…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. Верхолази
      Одіне! Я теж верхолаз.
      І вже в голові не паморочиться,
      Коли на хмарочоси істин
      Піднімаюсь без мотузки слів.
      Одіне! У твоїй Валгалі потворній
      Місце знайдеться
      Для старого захмарника?
      Лишіть йому келих порожній –
      Бо він і так вічно п’яний
      Від вина одкровень,
      Від віскі синього неба,
      Від хмільного напою
      Квітів та хмар,
      Від «води живої» з діжки легенд.
      Розмовляю
      На вершині гори
      Лисої, як літнє небо
      З богом чужинців
      З патроном Лохланну -
      Я -
      Філід, якого складати
      До купи намистини слів
      Навчили хвилі….

      Примітки:
      Філіди – клан поетів та співців у давній Ірландії.
      Лохланн – так ірланці називали Скандинавію – країну, звідки нападали вікінги.
      «Вода жива» - слово «віскі» походить від ірландського виразу «ішке бяхе» - вода жива.
      У давній Ірландії філіди вчилися складати вірші слухаючи і споглядаючи хвилі океану.
      Я їхав у трамваї до якого зайшли верхолази з інструментами і мотузками – вони, певно їхали на якусь роботу. Побачивши їх я написав ось такий вірш.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. Каталог синяви
      Запишу всіх святих і праведних
      До свого записника,
      Де всі вірші покреслені
      Буркочуть щось недоладне
      Про «забуття» та «нешану».
      Так, нібито крім порожнечі
      Існує щось у цьому світі
      Вічної гри.
      Запишу всіх людей з парасольками
      В окремий реєстр
      На сторінці «сонце».
      Запишу всіх їжаків Норвегії
      До каталогу в синій зошит
      На сторінці «вітер».
      Вони теж святі і праведні
      Святіші за святого Йосипа,
      Тільки колючі…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. Сад каміння і тіні
      Старий ірландський сад,
      Тут каменів більше ніж дерев,
      Тут квітів менше ніж моху і трави,
      Тут журби і спокою більше ніж радості.
      Кам’яна огорожа легенд
      Про щось темне шепоче
      Старому щуру, який нюхає
      Холодне повітря осіннього дня.
      Тут садівник пошерхлими руками
      Бере щоранку заступ рукописів,
      Тут яблука терпкі, а терен солодкий,
      Тут завжди тінь у глухих кутах його.
      І тільки вітер з моря…
      Тільки він…



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    9. Апокриф колючого лiсовика
      Кожна осінь – це просто пожежа:
      Палають ліси і парки
      Багряним і жовтим вогнем.
      Поети-єретики горять на цих вогнищах,
      Які розпалює Торквемада жовтень.
      Падолист-єзуїт ставить крапку
      У цьому вироку сезону інквізитора.
      І тільки їжаки – старі конкістадори
      Вирушають на реконкісту
      Раю зими, де спати будуть
      Сном безпробудним
      До часів весни ренесансу
      Чи то до квітня бароко.
      Я перед цим автодафе
      Одягну черевики Ван Гога.
      Але краще б я костур повісив
      У південних горах,
      Одягнув би рясу слів
      Старого Сенеки,
      І під парасолькою Стої
      Мислив би про вогонь
      Чи то сонця, чи то Галактики
      Чорний, як оповідки Сфіфта…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. Заклик
      На залізницю! Всім!
      Всім працювати колієрами,
      Стрілочниками та машиністами,
      Кочегарами та кондукторами!
      Нехай, до потягу
      На ім’я література
      Причеплено забагато вагонів
      З макулатурою.
      На залізницю! Всім!
      Поїдемо в поїзді словесному
      Через мости метафор,
      Коліями алегорій,
      Шпалами алюзій.
      Я – старий кондуктор
      Виголошую цей заклик
      На пероні прози,
      На станції Старий Міф.
      Я – кельт.
      І кров Кухуліна –
      Пса племені філідів
      З моїх жил
      Тече до чорнильниці.
      Купляйте квитки!
      У цей вагон, що хитається
      На цей потяг, що їде у місто Ніщо
      Повз стації Забуття та Зневага.
      Їдемо… Потяг хитається…



      Коментарі (9)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    11. Рiзнi сторони одного скла
      По той бік дзеркала –
      Друзі, брати і коти,
      По той бік дзеркала –
      Коханки та колежанки,
      По цей бік дзеркала –
      Єдиний співбесідник
      Зі свічкою в руках
      Так само сивий
      Так само мовчазний.
      І тільки в біле вбраний
      А я в чорне.
      Граємо в шахи
      Без поля та фігур,
      Без клітинок ночі-дня
      І навіть без короля.
      Без слів і посмішок
      І навіть без годинника.
      Ваш хід, маестро…



      Коментарі (14)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    12. Загубивши годинник
      Коли чорної оксамитової книги
      Відчуєш важкість у своїх долонях,
      Коли всіх озер Ірландії
      Не вистачить, щоб вгамувати твою спрагу,
      Коли туманом
      Накриєшся як шерстяною ковдрою
      Пошитою з сивої вівці часу,
      Коли осіння роса зітхання
      Тобі буде здаватися вином снів,
      Коли почуєш
      Як західний вітер грає на скрипці,
      Коли темряву ночі ти будеш пити
      Як терпке віскі з давнього Коннахту,
      Коли весела музика Ленстера
      Буде сіяти в душі журбу,
      Коли по квітучому вересу
      Будеш ступати нечутно,
      Коли чайка кольору надвечір’я
      Розкаже тобі про старість Ойсіна,
      Коли ти почуєш
      Голос замшілого дольмену,
      Тоді…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    13. Запах вересу
      Старий ірландський божевільний сад
      Корінням проростає в порожнечу,
      Глухим дольменом нависає над
      Минулим та майбутнім, і малечу
      Журливо кличе на грушкИ і виноград.
      Ти не втомився? Відпочинь хоча б,
      Послухай вітру стогін, осені журбу,
      Торкнись долонею холодного каміння
      Ти знав лише поразки й боротьбу,
      Чув моря шум і чайок голосіння,
      Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,
      Піти болотом і нечутною ходою
      Розтанути у гіркоті нічної мли,
      Лягти під вересом чи під вербою молодою,
      Землею стати чи пірнути в глибину
      Старого пагорбу, де тихо сплять
      Прозорі привиди синів Богині Дану
      Чекаючи…



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    14. Трубадури пітьми
      Мій старий кіт –
      Сірий як місто вікінгів,
      В молодості носив ім’я Казанова
      По праву своєї шляхетної вольності.
      Він теж трубадур –
      Поет сирого і вітряного березня.
      Він теж, як і я, ночі збирає жменями
      В комірчину своєї пам’яті,
      Слухає вірші темряви
      Тихим шарудінням
      Довгохвостих зайд.
      І теж вірші пише
      Ночами безсонними
      Нікому їх не читаючи
      Навіть мені – прочанину
      З одної святої землі до іншої.
      Тільки добре йому –
      Монаху вусатому –
      Про сенс життя він не думає,
      У глухій пітьмі ліхтар не засвічує,
      У густій чорноті живе
      Як у домі своїм,
      Не тужить про те, що все втрачено…


      Примітки:
      * - «Блаженні незаплямовані: основа слова твого істинна, і вічний будь-який суд правди твоєї.» (Пс. 118, 1, 160) (лат.)



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    15. Журба, яка приходить ввечерi
      Сліди на траві. Хтось блукав цією галявиною,
      Хтось ходив серед глибоких трав,
      Пірнаючих у їх зелене море,
      Хтось шукав спокійного літа дні,
      На дні цього неба.
      Хтось дивився сумними очима
      На квіти звіробою та живокосту,
      Хтось шукав до далекого селища стежку
      Але не знайшов.
      Хтось називав те село,
      Загублене серед лісів та боліт
      «Селище Глибокі Трави»*,
      Хтось мовчав слухаючи шепіт
      Молодого лісового вітру,
      І побачивши зеленого коника-скрипаля
      Цитував Фудзівару Тосінарі,
      Хтось зазирав в очі метелика
      І питав: «Навіщо ми тут?»
      Хтось здивовано дивився в обличчя
      Повного Місяця і називав його
      Блідим злочинцем та злодієм,
      Що краде останні крихітки спокою,
      Хтось довго слухав голос струмка
      І вирішив мовчати багато років
      Бо немає про що говорити і немає з ким.
      Хтось, але не я…


      Примітки:
      * - цитата з твору Фудзівари Тосінарі:
      «У сутінках вечора
      Осінній вихор над полями
      Пронизує душу…
      Перепелиний стогін!
      Селище Глибокі Трави…»



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    16. Майстрування човна
      Падають жовті листя думок
      З дерев осінніх – старих філософів.
      Ріка часу замерзне невже,
      Коли в цей світ людей дерев’яних
      Прийде зима з безодні Космосу
      Біла як матінка-смерть?
      Каченята – думки дивака-поета
      Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
      І ніхто не вірить, ніхто,
      Що все, навіть часу ріка
      Може стати твердою як криця,
      Нерухомою і важкою
      Як лісоруба сокира.
      Я майструю човна
      З ільму та шкіри бика
      По старому малюнку книги монахів,
      Шию вітрила з торішнього листя
      Давно засохлого дубу
      Під яким ще друїди
      Приносили жертви своїм
      Богам божевільним.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    17. Вогнi самайну
      Ніч самайну.* Я знову літаю
      Над дахами іржавими міста старого
      І сивого як море пророцтва.
      Коли місяць сумним котом
      Зазирає у вікна вдовиць
      З чорними кучерями фатуму
      Та чорною білизною самотності
      Я літаю разом з птахами тиші,
      Що сідають на дроти спогадів
      І розмов пошепки
      На закіптюжених кухнях
      І дивляться, як крутиться колесо часу
      У нічних таксі літописів
      І хронік прадавніх забутих битв
      Скотарів нескінченних степів.
      Я кличу білого пса і ще білішого коня
      Пасти табуни моїх снів
      І стада кольорових ілюзій
      Людей, що не сплять у ніч одкровення
      І дрімають під хризантемами клумб,
      Які розбив і доглянув бородатий двірник
      На ім’я Лір.
      Я літаю, літаю, літаю…

      Примітки:
      Самайн – свято стародавніх ірландців. Святкувалося, коли надходив час пастухам гнати свої стада з літніх пасовиськ на зимові стійбища (переважно 1 листопада). Одне з найбільш шанованих та бучних свят у давній поганській Ірландії.



      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    18. Листя на землi
      Жовтень – це білка
      Чи то руда вивірка,
      Що збирає жолуді істини
      У темне дупло старості.
      Жовтень – це миша,
      Що шурхотить листям віршів
      Сумних, як про дитинство
      Спогади.
      Жовтень – це сірий щур
      Хати, в якій помер господар,
      І вікна якої нагадують очі сну.
      Гризе нудьгу таку ж як він сіру,
      Доки осінні сутінки почуттів
      Не стануть черствими
      Як хліб жебрака-безхатька.
      Жовтень – це сивий кіт
      Мовчазний, як люди мого села,
      Задуманий, як старий ясен,
      Який посадив ще мій батько
      У той день мокрий та темний,
      Коли вирішив пізнати істину.
      Жовтень – це чорний пес
      Самотній як ніч,
      Яка загубила господаря
      По той бік дзеркала.
      Жовтень – це старий дід,
      Що сивиною своєю
      Змушує сонце плакати.
      Жовтень – це човен,
      Що пливе по Жовтому морю листя
      Кульгавим китайцем
      З малюнком дракона
      На халаті подертому…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    19. Настанова шамана своєму сину
      Коли твоє племя виходить на стежку війни,
      Коли шаман чи друїд, чи жрець, чи брахман
      Жертву приносять чорному каменю смерті –
      Лань ясночолу в офіру, орла і змію,
      Коли стріли збирають у сагайдак своїх мрій,
      Гострять вістря списів і мечі своїх сил,
      Небо байдужим оком споглядає пристрасть ловців
      Дичини з твоїх снів, оленів з твоїх пісень,
      Торкнися кори високого явору, листя збирай
      Цілий жмуток – з бересту, грабу та клену
      Гілку зірви бересклету та корінь копай ялівцю
      Вогонь розпали та дим ароматний богам подаруй!
      Танець вовка біля святого вогню на вершині танцюй!
      Бубон звучить над долиною Синьої річки
      Стадо зубрів біжить у ліси потойбічних рівнин,
      Білка шишки збирає тільки з ялиці Білого Неба,
      У водоспаді стрибає лосось і вогонь тріскотить
      Чуючи клекіт орла з плямистими пір’ями хмар…
      Тіло мужів розмалюй чорними й білими смугами,
      На ланітах й раменах черленим познач знак вогню,
      На обличчях жінок намалюй знак води – синім і жовтим –
      Знак Сонця й Світанку. Й протяжно співай
      Під бубен пророчий – завтра мисливців вести
      За хребет Чорного Крука, де на галявині Мертвих Дерев
      Землю поїти мужі будуть водою кольору охри.



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    20. Вітер і крик
      Написано в соборі Святого Патріка під звуки органу.

      Вітрила мої свідомості
      Напнуті над кораблем мрій
      Несуть моє тіло
      По крижаних пустелях реальності
      У порожнечу Великого Звільнення.
      У тихих сутінках слухаю Баха
      Під небом чорним готичного храму.
      Кожне місто це теж океан думок
      На човнах віршів і каравелах книг
      Попливу за обрій…
      Чи то хвилі чи музика
      Гойдають мене у цій нескінченності снів,
      У цій кавалькаді дерев-прочан,
      Мій одяг-тіло важить менше піщинки
      Про яку говорив Будда,
      Яку вітер носив по тій пустелі,
      Де блукав мовчазний Христос,
      Якою вихор бавився як дитина м’ячем,
      Яка сама є Всесвітом,
      Каменем наріжним Землі,
      Уламком гори Сумеру
      Якорем Ковчегу плинності.
      Літаю щоночі над старим Дубліном,
      Над зеленими пагорбами Ірландії
      Білою совою сучасності –
      Птахом замшілого лісу
      І вересового стогону…



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    21. Дзеркало осіннього вітру
      Осіння трава
      З чисто бурбонським спокоєм
      Шепоче мені – такому ж вицвілому
      Про епоху мовчання та фарб густих -
      Про часи Генріха Восьмого.
      Як хочеться у прозорій непотрібності
      Дзеркало на вулицю виставити,
      Щоб його перехожі сахалися,
      В душу свою потріпану зазираючи.
      Як хочеться підошви черевиків своїх
      Сонцю іронічному показувати
      Хай з мене старого насміхається –
      Весь світ обходив шукаючи
      Чи то істину чи то тінь її,
      А знайшов журавля білого
      Такого ж як сам сивого.
      А в провулках сміються юродиві,
      А будинки як сніг загублені,
      А люди як сновиди зачаровані,
      А діти небом заколисані,
      А книги на смітник пожбурені,
      А я все у вікно дивлюся
      На вас – перехожі і привиди…



      Коментарі (10)
      Народний рейтинг: 6 | Рейтинг "Майстерень": 6

    22. Посередник осені
      Каштан на бруківці
      Він теж грає Шекспіра.
      Осінь пахне свободою -
      Не тільки істиною
      І просвітленням:
      Я так довго чекав -
      Холодного осіннього вітру
      Подих,
      Що забув – маю грати
      Свого Шекспіра.
      Дивіться ж сумну трагедію!
      Ви глядачі заспані!
      Акварелі сірого міста. Над.
      Серед мишей є художник
      Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
      Дарма розмальовують
      Фасади вулиць.
      Місто і далі лишиться кольору пилу.
      Познімайте маски байдужості!
      Визирніть у вікна відчинені!
      Сторінка Книги
      Заляпана кавою.
      Фільми спогадів
      Затуманені буднями.
      Запросіть двірників
      На свої брудні вулиці.
      Втечіть хоч на хвильку
      З міста брудної совісті…

      (Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    23. Джентльмени старого мiста
      Чому я такий джентльмен?
      Маже такий самий
      Як святий Патрік.
      Чому сонце дивиться
      Таким байдужим оком єретика
      На меланхолійного пса міста,
      Який вітає світанок в Даун-тауні
      Нудним філософським трактатом?
      Іржаві дахи будинків історії
      Як палітурки книжок квакерів
      Грають на саксофоні
      Чорних п’ятниць безхатьків
      Невеселі Сократа мелодії.
      Тома Аквінський –
      Щоденний візитер.
      Приходить до мене з дзеркала
      У чорній сутані теософії.
      Пригощаю його кавою
      В гіркому присмаку якої
      Пожовані сторінки Апокаліпсису.
      Якщо дзвін гуде лише
      У твоїй свідомості,
      Якщо парастас править
      Старий кипарис кладовища,
      Де греки сплять і чекають
      Слушного часу,
      І небо мовчазним псалмом
      У твої вікна відчинені –
      Слухай!
      Миші на горищі –
      Шурхіт.



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.25 | Рейтинг "Майстерень": 5.25

    24. Капітан астероїда
      Козенятко маленьке
      Мандрує між галактиками
      Затиснувши між ріжками
      Одкровення.
      З нього би виріс
      Цап-відбувайло,
      Якби воно лишилось
      Серед стада кудлатого…
      А старий сантехнік,
      Що в дитинстві його
      Морквою частував
      Бачить у снах водогони
      Потопу всесвітнього
      Та старця сивого бородатого,
      Що велить лагодити труби,
      Що просурмлять
      В руках людини крилатої.
      Мені б його спокій!
      Після трудів праведних
      Дивлюсь на ягоди,
      Що з дерев звисають
      Зажурених,
      Слухаю тишу
      Людською юрмища…
      Осінь.
      Просто осінь.
      Пригальмуй, капітане!

      (Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)



      Коментарі (6)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    25. Будівничі
      Святкуючи день будівельника
      (Бо всі ми будуємо храм
      Душі своєї розхристаної -
      А хто не мурує храм
      Той будує нужник)
      Думав про Борхеса
      Та Папу Інокентія Тринадцятого.
      Ношу цеглини
      У мішку дірявому
      На пагорб що нагадує
      Лисину черепа.
      А за мною коти чорні
      Зграями.
      А за ними гепарди
      Сумні та зажурені.
      А слідом китайці юрбами
      З портретом Конфуція.
      Чи то мур і собі збудувати
      Великий та довгий –
      З каменю тесаного?
      Може тоді
      У душу плювати не будуть
      Різні покидьки.




      Коментарі (3)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    26. Острів
      Кожна колиска – каравела
      Кожна дитина – Колюмб.
      Вирушають океаном часу
      У невідомість життя
      Не знаючи, що Америка
      Давно вже відкрита.
      Кожна іграшка – компас,
      Кожна дитяча пісенька – вітрило.
      Всі ми мандрівники,
      Всіх нас кидають хвилі
      Змушуючи ставати рибалками,
      Закидати сіті у прозорі дні
      Ловити химерну здобич
      У якої замість луски хвилини,
      А замість зябер книжки.
      Кожна хата – то острів,
      Де Робінзон будує
      Свою тимчасову хижку
      Мріючи про повернення.
      Кожна смерть – відпочинок
      Чи то маленький порт
      Де ми напиваємось
      У брудній таверні
      Перед наступним плаванням…



      Коментарі (7)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5

    27. Кам'яний трамвай
      У дитинстві безтурботному
      Коли я бавився
      Іграшкомим ведмедиком
      На ім'я Ернест,
      Я мріяв бути кондуктором трамваю
      І слухати вечорами
      У вагоні порожньому
      Як стукають колеса
      Чи то співають
      Про місто каменю
      Світ людей зажурених.
      І їхати волоцюгою
      Вулицями весни і осені.
      Куди ж нині їду я?
      У цьому трамваї величезному
      Який пасажири
      Словом дивним "Земля"
      Назвали?
      Мій трамваю з каменю!
      Не стукай так голосно
      На поворотах долі!
      Дай зійти мені
      На зупинці затишній
      Біля "Сінематографу" -
      Кіно подивитись хочу
      Про жебраків...



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    28. Велетнi гарячого вiтру
      За чарочкою "мадери"
      Все частіше думаю про країну
      На сонці вицвілу
      Та про хлопця
      З дивним ім'ям Дон -
      На ймення Борисфен схоже.
      Вітряки на пагорбах!
      Смак морської води.
      У залізній сорочці
      Сівши на тварину
      З довгим патлатим хвостом
      У якої до ніг причеплені залізяки
      Дивлюсь на куцого товстуна.
      Мені дірявити
      Ці руки з дерева
      Химерних махальників
      І друзів вітру.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --