Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

2019

Жовтневий млин – у листі, в домі, в димі,
У вітрі розвіваються листи.
Нікуди нам уже не донести
Цю теплу потерть, світло невгасиме,
цей із польоту викроєний вимах,
легеньку тінь на крилах золотих.

Це теплий плин – бери його очима –
Пиши про мене, на мені пиши –
Ні цяточки на тілі не лиши,
Хай нас ніхто довіку не розніме –
О чиста згага, о любовна схима –
Багаття на пожухлім спориші.

Прощальний клин. Жура моя небесна.
Не дописати – не перебрести –
Хай пальцями змикаються мости –
Нехай постане пустка безсловесна,
Де над столом, як над широким плесом,
У вітрі розвіваються листи.

2019

Як невимовно ллється темнота –
Ні рисочки, ні іскорки на тілі.
Навіки ніч усе переповила –
Ослаблий стан і зімкнуті вуста.

Хай тільки хміль на тілі виграє,
Хай обплітає груди і рамена,
Нехай весь світ пребуде безіменним,
Якщо у нього ймення не твоє.

Я повелю – і спуститься туман
Як саван над деревами всіма,
Як віко над останньою луною.

Ні музики, ні часу, ні письма,
Ні руху, ані дихання нема…
Й тебе нема – якщо ти не зі мною.

2019

Вже осені зосталось небагато –
Діждати сну, дожити в самоті…
Вона встеляє сутінню палати
і розправляє пружки золоті
На подушках… ворушить у долонях,
Обсмикує мережки й шнурівці…
І переносить квіти з підвіконня
Кудись у потаємні пивниці…
Сухі долоньки, лебедина шия
– і сон гряде, і сили вже нема –
Лишень сосну хмариною прошиє
І вигаптує інеєм туман.

2019

у ранок осінній – смішлива горішина –
горішина – дівчина на виданні –
виходить у ліс – обніматися з тишею –
і тішити чорні закурені пні –

а там уже шум із дощем перемішаний –
а там на гілляччі розходяться шви –
подивиться вгору – ой нене – ой лишенько –
й закине на плечі порожні сакви –

– три ягідки дай на розживу шипшинонько
усе роздала вже – нічого й ніде –
не вернеться літо – і вітер не спиниться –
три ягідки сестро мені до грудей –

три ягідки теплі – а щастя незвідане
а хури чужинські на голих мостах –
три ягідки сонні – дівчина на виданні –
заплутані коси запалі вуста

і дихає хвища залізними дишлами –
гаками кривими небес дістає –
лежить на шляху між грибами принишклими
тоненька горішина – серце моє

2019

Не йди туди. Там море спить,
Погідне мукою своєю.
Хай на камінні сохне сіть,
Хай випинається, як віть,
Отруйне дихання Медеї.

Встає у темну каламуть.
І за собою манить, манить.
Іде срібляста, ніби ртуть,
І з кожного сліда ростуть
Прозорі водяні тюльпани.

Ледь-ледь ворушаться човни.
Переповиті сонним змієм,
Зітхають коси з мілини…
Благають віщої луни
Сльозою випалені вії.

2019

Вода сахається води,
Марніють яблука і кола,
Коли із арфою Еола
Виходить місяць молодий.

Якщо зустріне на путі –
Віддасть лише наполовину…
Його імен, гірких, мов хіна,
Не вимовляй на самоті.

А краще утікай мерщій –
Бо вже налиті соком грона.
Вже розправляє охорона
Багряні пружки на плащі…

2019

Багряна бабко, пурпурова бабко,
ти нащо з хвилі відблиски пила?
Благенька риска, непримітна ляпка,
Жариночка минущого тепла.

Було ж тепло, і ткалося, і згасло.
Втекло, мала, кудись за болота.
То й ти вже кидай крильцем воду прясти…
Он бачиш – осінь, схожа на кота.

Кармінна бабко, золотава бабко,
усе мине – і ти минеш за ним.
Хіба якесь там миршавеньке ябко
впаде до тебе крізь блакитний дим.

Лежіть, ви ж бачте, наростає простір,
зникають межі неба і води…
А осінь що ж?
Сховалася за мостом –
підстерігає пізні поїзди.

Зірки упали удвох
Грудьми до білих коліс.
Хто їхав? Нібито Бог…
А де? Та певно, що скрізь...
Йому би спокій та піст.
Йому далеко – аж ген –
До наших страчених сліз,
До наших темних письмен.
Лишив журбу без числа
та ребра чорних ворин.
Розтав собі, як імла…
…та хтозна… може, й не він?..

Ген літо скликає коней
Із річки жадань заснулих,
Долоню до хвилі тулить,
Долоні вода солона.

Ген хмара – така, як птиця,
Така, як окраєць ночі –
Вертається з косовиці,
На віях несе листочок.

А літо стоїть над полем,
В траву застромивши гребінь…
І ніби всього ж доволі,
А начебто вже й не треба

Ні плину очей заснулих,
Ні туску долонь незнаних.
…До гриви душа притулить
Червону жоржину рани.

2019

Ішли із річки. Рушники на плечах.
За нами дощ і фари на шосе.
Дивилися, як погасає вечір.
Не сподівались, що погасне все.

Нам говорилось ніжне і таємне,
чого нікому не розповіси...
А вже гроза, щось знаючи напевно,
ламала навпіл наші голоси.

Юний серпень в дворі чийомусь
помокрілу спалив солому.
До гарби прив'язавши зливу,
двоє яблук купатись вивіз.
Всі мовчали, то й він – ні слова,
позаносив до клуні дрова,
та й розлігся, важкий і дужий,
де з любистком прощалась ружа.
Знали коні й воли муругі,
що за тугу – немає туги.

Тільки мати в ослоні синій
спроквола колисала сина...

2015

Вокзал і осінь. Шепотіння канн.
Усе квітує, все іще не звикло
до млосного перетікання вікон
у вилиці рудого юнака,
що так радіє чистому собі,
що так пасує літньому купанню...
І мати, перетворена на канну,
ще мучиться у тіні голубій.
Бо все – війна... все суєта суєт.
Недопалки, валізи поміж колій...
Серця горять, аж пахнуть каніфоллю,
і ні про що не знають наперед....

2015

На весну пам'ять зацвітає рясно
і віддається смутку на поталу...
Чого то я вертаюся так часто
до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,
але сягає отого привілля,
де ще на смак такі незвичні губи,
де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,
тепла шукає, зради ще не тямить...
Під крилами великої розлуки,
що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,
бо десь ліворуч, десь напевно скраю
ти досі бережеш мене такого,
яким я вже себе не пам'ятаю.

2015

де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки

де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск

де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту – на гнів
півоберту – на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них

2015

живе в кімнаті березень напружений
щомить готовий кинутися геть
і ми живемо
присмеркові служимо
з важких гардин витрушуємо смерть

і ти живеш злютований до атома
по чорних сходах черкаєш пальтом
на вулиці
наводнені солдатами
несеш сміття післязимових втом

вже наче ворс сумирний і приречений
тонкий і перекраяний до шва
все менше світла
у коротких реченнях
все більше необжитості в словах

на тебе віття розігріте ласиться
а ти сидиш як личить блукачам
коло стіни
навпочіпки
мов пасинок
до голих ніг притиснувши м'яча

2015

Того, хто ждав, і хто позбувся тями,
кому прийшовся світ не по нозі,
важкими пересохлими губами
зовуть зі сну старі колодязі.
Ба навіть там, де вже не можна бути,
де вже немає вікон і дверей,
лисицею прикинулась цикута –
іржаве серце кігтиком дере...
Бо всі, хто був, і хто тебе покинув –
тепер прозора непорушна гладь.

Лиш дві черешні – Настя й Катерина
шепочуться,
сміються
і тремтять...

2015

ще на городі поралась Явдоха
ще ткався хміль у неї на плечі
ще під вікном твоя сорочка сохла
а потім дощ сорочку намочив

ще під дощем вирівнювалось жито
ще ти ходив без слова як святий
і все хотіло впасти і напитись
твоєї молодої німоти

а потім раптом вікна потьмяніли
бджола зібрала в вузлики тепло –
то за городом змовились могили
щоб сніг ішов
щоб літа не було

2015

фари освітять скраю
листя на горобині
хто тут тебе чекає?
хто тут тобі відчинить?

хто тут тобі заплаче
лампою на перилах?
ліжко твоє дитяче
лялькою затулилось

стій мов остання в світі
в темінь ціди волосся
поки сусідські житла
не переповнить осінь

поки тебе не впинить
на манівці котромусь
соло нічної ринви
перед порожнім домом

2015

Кує зима на тебе ланцюги,
із мертвих пнів ладнає ешафоти,
незрушну воду пробує на дотик,
на друзки розбиває береги.

А ти стоїш безмовний і нагий,
не ремствуєш, не важишся бороти
безкраї гурми сивої кінноти,
безжальні орди білої нудьги.

Невинний і покірливий, достоту
ти вже забув – для кого ти і хто ти,
ти вже роздав жадання і борги,

як піщуга, як променева потерть,
що тільки раз позбувшися дрімоти,
осяяла незміряні сніги.

2015

Начало і кінець, владарця, вседержитель
моїх білявих мев, моїх скажених псів,
мій полиск золотий у сплетеній косі,
мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.
Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.
Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,
здійми моїх страждань коштовні пояси
над піняву нуртин, над вічне здивування.
У мокрих рукавах, у буркотінні грому
неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна
об ту темнаву міць, обламану як віть,
я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,
оддам її на карб медузам і нуртинам:
хай блискає вона, безрадісна, як люстро,
на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.
Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.
То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу
плачів моїх вапно, гаряче від образи.
І заячать самі, і згинуть од ячання,
безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,
з усіх моїх палких і марних нарікань –
солоний, як мусон, нестримний, мов ріка
у білих парусах затоплених флотилій.
Між піною й піском назви мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею.

2015

сидів отак зеленим вухом слухав
вбирав у себе мучився любив
аж до воріт розквітлу завірюху
аж до очей закутаних бабів

хай ніч оця німа і непроникна
хай серце вже збулося на тепло
а вже Різдво поцілувало вікна
і на причілку співом проросло

2015

Стара зима казками шепотить –
її не стишиш і не перепиниш.
І хто ти тут? Вже тільки спомин ти.
Хоч голоси, хоч падай на коліна

до цих шибок, обрамлених у сніг,
до цих слідів, що виповзли назустріч,
до пса, що он шкребеться об поріг,
і пустки, що нікого вже не пустить.

2015

Десь поза снами... ще тоді, коли
ніхто не знав ні змори, ні покори,
слова самі пір'їнами пливли
в зелений день за Базилевську гору.

Десь там, де юність умивала світ
своїм дощем, важким і неспочинним,
а світ минав за папороттю літ –
за ним стояли трунами ялини...

І що тепер? – ні колоса в жнивах,
ні просвітку в задавленій дрімоті.
Усі мої спрозорілі слова
тремтять, мов краплі на холоднім дроті.

Я – птах...
Довкола – непочатий ліс...
Хто ж тут мені окрайчика покришить? –
Хіба що юність, висохла до сліз.
Хіба що мова, випита до тиші.

2014

Сивим китицям-птицям
у вечірніх кагатах
все неспіване сниться,
все не хочеться спати.

Хто не вірив – побачить,
хто любив – одсахнеться.
Ось вам очі незрячі,
ось обмануте серце.

Наспівалися синьо?
Насміялися срібно?
Нате ж мокре вориння,
нате ниву безхлібну.

Нате сяючу крицю
снігового булату...

Хочуть снитися птиці.
Тільки нікому спати.
2014

В темноті гойдаєшся, як човен,
а проте не спиш, не спиш, не спиш.
Вислизаєш, як з молитвослова
вже не річ, а виснажена тиш.

Чорний, перепалений до зморшки,
як вогнем насипаний на сніг,
хоч би крику крізь могильну дошку
я благаю в коренів твоїх.

Ти ж бо тільки дивишся впівока,
світишся крізь темні жолоби
зі своєї синьої затоки,
зі своєї сонної плавби.

2014

Він так ішов – нікому, бо кому?
Він – вересень, та хто його вже любить?
Довкіл тітки провітрюють пітьму,
мов гаманці, затискуючи губи...

Він був комусь. А сам собі не був.
Він якось враз позбавився усього.
Холодні двері взявши на скабу,
пішов собі, як старець, на дорогу.

І шепотів, аж душу застудив,
сутулим тіням, нетерплячим дітям:
"Я вже нікому в світі не один...
Вже нікому й наснитися у світі..."

2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами гріє ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.

2014

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

І мряка, і намет самотній
на полі пізніх кавунів...
Сухотний волоцюга жовтень
у наші кашляє пісні.

Онучі сушить над багаттям,
цигарку гасить чобітьми,
і нам наказує мовчати -
й не сперечаємося ми.

А тільки дивимось вороже,
як тануть фари вдалині.
У світі цілому ніхто вже
не хоче наших кавунів...

2014

Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

2014

Дивись, ти сам – присілки і міста,
уламки флейт, порожні скойки щастя,
ти – літери в міжряддях… Ти – безчасся
смарагдових небесних заплітань,
де в’ються риби у Петрових снастях
і проступає титла золота

з Її долонь… З Її ридальних днів
поперек лютні виникають пальці,
немов жита, де любляться блукальці,
у землю застромивши кетмені.
Ти – перст Її. Ти музика до танцю,
проталина на зимному вікні.

Вона тобі – співоча горловина,
піднесене кантабіле, в якім
здіймає птах палкі сонетні стіни
над ідилічну самоту латини,
над чорні перетлілі мотузки –
крізь моровиці, вогнища й руїни.

Вона – криниця, де втопився сад.
Ти ж – тільки поклик, тільки зойк без неї.
З-поміж дощів і марних воскресань
нехай вона студено, як роса,
тебе торкнеться над сливовим клеєм
у млі пагіль, у плаванні мансард.

Впусти її – у свій ослаблий тон,
у перемерзлу прозелень суглобів,
в журбу і страх, в несилу і випробу
хай ллється кармазиновий потоп.
І ти узрієш із пітьми, із гробу
всього себе в пелюстяній утробі –
того, який без неї ще ніхто…

2014

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже

2014

А ти чогось тулилася до скла -
вже каламутна, сива, волоока...
Пальто осіннє падало на кроки,
бо ти вже ні стояла, ані йшла -

як пелена висіла... Як дитя,
сміялася і плакала водночас,
за скло і сором заховавши очі,
в'язала тихі вузлики життя.

Крізь дім холодний і вечірній глід,
крізь темні ями на пальті осіннім
пливла собі по водостоках синіх...
сама собі дивилася услід...

2014

Близьке - далеке. Знаки і думки:
то тихі, то тривожні, то поганські.
Тире. Тире. Знак оклику. Крапки...
І - вже п'ятьох убили у Слов'янську.

А крізь гілля, зів'ялі хмари крізь,
німий, мов титла в невимовну пору,
від болю сивий і тонкий від сліз,
стоїть Господь над скринею Пандори.

2014

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обмарив, леготом оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...

Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.

2014.

весна гукнула чорну челядь
від поля вітру і сохи
радіти що з її постелі
вечірні виросли мохи

веліла ще молитись Богу
й дивитися крізь дим і сад
як рясно вкрилася дорога
сріблистим диханням хлоп'ят

2014

Стояв чи дим, чи вітер, чи юга -
було не видно. Очі червоніли.
Душа, як аркуш, чорна і блага,
і віхола - розпатлана Сивіла

хитала світ. Вогні чи не вогні?
Ти тут? Ти там? То постріли, то згуки.
Чия то смерть впливала на коні?
Чия душа заламувала руки?

Було не видно. Вітер, заметіль.
Було не чутно - ні душі, нікого.
Лише рука, чиясь рука звідтіль
лице твоє показувала Богу.

Воно було вже біле і тверде...
...як з нього раптом випурхнула юність,
вона хитнула на снігу людей,
вона на небі випекла відлуння.

Оце й усе. Чотири копачі.
І так тим пальцям свічка не пасує...
А от тепер, душе моя, кричи -
і хай ніхто, ніхто тебе не чує.

26.01.2014р.

Жмутки закоханих ялин,
і день, що перейшов у вітер,
понад вікном снігами світить
і височіє – за полин,
та поза гору, де казки
ущент затанцювали хлопця,
якому мавка хату топить
й пече скляні медівники.
То він – од вас неподалік
єднає воду берегами.
У нього серце – сон і гавань
усіх зелених кораблів.

Він знає правду про пітьму.
Його повсюд шукають діти,
щоби страхи свої страхітні
в долоні висипать йому.
Таких ні кличуть, ні женуть.
Не хочуть бачити й не бачать,
як він несе свою хлоп’ячу,
свою потьмарену луну.
Як він виходить за село,
де зимно плачеться надвечір,
де зморшки затихань старечих
йому захмарили чоло,
де він повився, наче дим
весняним лісом оповився.
Де ваш вогонь? Де ваші вівці?
Де квіти синьої води?..

Зелений шум, зелений дім.
Зелений спалений тайнопис.
У нього одіж пахла кропом.
Йому вклонялись лебеді.
Тепер без нього на землі
уже ні паруса, ні плину…
У нього серце – домовина
усіх на світі кораблів.

2012

вночі нападав сніг. здивований. у горлі
іще влягався дим - незатишно, хрестом.
ті двері на балкон, той дим, ті труби голі,
те навстіж унизу відчинене авто

належали йому - чи богові, чи снігу,
чи віршеві, що плив, як голка по крові -
мене в мені затер, із мене душу вибгав,
і сам лежав у ній, неначе неживий.

я не жалів його. я вже стомився ждати.
і затишне вікно, і обмалілий дух,
і клен, як санітар у сніговій палаті,
що схилиться до ніг, коли я упаду,

що перевірить пульс, та й витягне за ноги -
полегко, навпростець, упоперек рядка.
відчинене авто, і вірш той, і дорога,
урбаністичний сніг, натрушений в рукав

зустрінуться тоді, і виллються із літер
у світло із вікна, у біле світло фар -
немов строфа, в якій - просте бажання жити,
і зяючий балкон - немов антистрофа.

2014

ой да за лиманом
ой за синім-синім
походжала мати
ворушила сіно

пролітали чайки
чаклували відьми
щоб було їй з моря
первістка не видно

розростався терен
дряпалась ожина
щоб у лісі темнім
середульший згинув

корчилось чортяччя
скреготало бісся
щоб додому з ночі
менший не прибився

билася у тузі
гибіла од жалю
плакали над нею
три зорі зів'ялі

не знайшла ні сліду
не діждала звістки
стужавіло тіло
зашуміло листом

і стоїть над морем
щось тріпоче сп'яну
ой да тополина
ой да за лиманом

дивися дивися як п'яно вцвітає квасоля
яка невигойна лягла поза нею ріка
мов цівка ножа крізь усю нерозказаність поля
де й стежки не видко бо кришиться стежка тонка

де тиша незнана де Господи тиша бджолина
і Ти вже забув що вздрівалось Тобі що було
Ти ж дід Ти Господь Ти пастух отії квасолини
що морю молилась і морем зломила стебло

квасоля вцвітеться небесні обдмухані звірі
відмучаться геть як її не до мене слова
і з ними впадуть і попросять не моря а миру
осіннього миру і крові з мого рукава

2014

ой дужі хвилі сиві хвилі
глибокі нурти серед хвиль
встає із хвилі як з похмілля
та й будить коника василь

а вітер віє верби пишуть
рудою крів'ю по снігу
і плачуть дві великі тиші
з човнами ночі коло губ

а бубон б'є а скрипка грає
вовками давніми здаля
іде василь гілки ламає
несе на села весілля

іде василь в далеке поле
в глибоку твань у чорну слизь
де вдови поділили голос
його коханої колись

2013

На хуторі сезон дощів.
Вже хтось оту картату хату
крізь мене слухати навчив
високе небо необняте.

Корова дише. Від коліс -
глибокі борозни. А з диму
холодний стрепенувся ліс,
тепер за нами він ітиме.

А як - не знає до пуття.
Зітхає, дихає старечо,
і п'є з відра, куди надвечір
кухлі та яблука летять.

2013.

там ніч брову зламала об зорю
над смоквами над зморшкуватим листям
де ти звіряла все каламарю
паломникам і випадковим числам

у хижах спав приземкуватий мир
до сповідей північних неохочий
а він бджолою став а він крильми
підважив камінь розпросторив очі

та й полетів над смоквами а ти
сама собі щось плачеш у алькові
і майже чуєш як із темноти
співають шовком сходи світанкові

2013

рухом тіла і кола
шляхом бурі і птиці
розітнулося поле -
золота плащаниця

поле скоро розкрає
поле скоро розкриє
лебединого раю
припорошену шию -

щоб по ньому возами
покотилися звільна
заплітання весільні
умлівання постільні

2013

пісня як дзеркало в рамі
пісня як вітер опалий
серед осіннього рам'я
нащось мене обснувала

позіх суничної ночі
мощі органного саду
де золоте узороччя
те що цілує і краде?

хто то складає із листя
легітність вечора хвору?
пісня виходить із тисняв
квіткою на крутогору

наче з якої неволі
наче з якої тортури
руки - камінні тополі
губи - судома бандурна

2013

Всі сни мої колись насняться вам
без мене буде сторожко і зле їм.
А все, що не збулося на слова,
обніметься з холодною землею,

зніяковіє, голову нахилить,
і зрине крізь пташині голоси,
туди, де сни оголені, як тіло,
туди, де серце, мов альтанку білу,
поміж дерев ніхто не погасив.

2013

Палає ліс деревами всіма -
лицем такий, як туга половецька.
Ще тільки мить - і сонце зашморгнеться
у золотих загарбницьких димах.

Курні обривки пір'я і пісень
несуть птахи. А з вівтарів похмурих
востаннє вечір дивиться на все
зіницями впольованого тура.

2013

Далеко поза небом, поза тим,
де сива хвища, де солона осінь,
Марія стереже чиїсь хрести,
і все чекає невідомих гостей.

А ми йдемо, як венами туман -
не світимось, не світим, не ярієм...
Тримає нас руками обома
над прірвою розхристана Марія.

Куди падем? І нащо ми тобі -
вже ні табун, ні зграя, ні отара...
Марія миє руки голубі
і розсуває почорнілі хмари,

бо хтось гукав, а чи приснився хтось?
Отара ж прийде? Виноград дозріє?..
І хто спитав би - над чиїм хрестом
всю ніч невтішно плакала Марія...

2013

Вези мене, негодо, та й вези
через двори задихані тудою,
де мошкара пасеться над водою,
де щука припадає до лози.

Жирує щука. Міниться вода,
а голий час далеко в човні мерзне,
і гонять бриж його криваві весла,
стихаючи незмисно у слідах

утоплених, загублених, усіх,
кому навіки суджено зостатись
у невідомих водяних кагатах,
де голий час крижинкою затих.

На осінь все вертається сюди.
Осінній час - для трепету, для злуки,
для мокрих лоз, де ходить сива щука
і рве усі на світі неводи.

2013

Така пливка березова купіль...
Така купіль березова й прозора...
А ти прийшла із облетілих піль,
прийшла перетворити все у море.

Аби було з березами одним,
аби в беріз нічого не питало,
бо ти прийшла крізь ниви, мов крізь дим
мене торкнутись голосом охлялим,

та й розділила врешті хліб і сіль,
і день, і дощ, і дихання, і море,
і навіть цю березову купіль,
павіттям підперезану прозоро.

2013

таємна плинь і човен і верба –
циганські лови у ночах пісенних
де кіньми схарапуджене натхнення
червоним хустям б’ється по губах

це казка з гребінцем і чортеням
що в чорну хату припливло погрітись
де на горищі – шепоти сирітські
а в крові – відображення коня

ти в ночі цій стоїш як замок
не завойований ніким
важкими кутаєш димами
моїх замерзлих вояків

он хтось приліг у чорну затінь
меча поклавши в головах
он дичиною над багаттям
невірні смажаться слова

а ранок туманами блисне
траву підніме з куряви
де полягло розбите військо
під брамою твоїх повік

квітнева ніч ми сонні і нагі
як білі гливи посеред проталин
ми теплий жах ми вигин і розгин
стулилися ногою до ноги
по самі зморшки вікон неоспалих

і хто торкне хто потривожить нас
хто нас ударить фарами із траси
шукають нас то голод то весна
і голос що за зиму не сконав
у глибині розпружнюється ласо –

до серця що крізь нетрища веде
як вогнище вечірнього мандрівця
вуста ведуть зітхання із грудей
скришившися об марево бліде
що поміж нас послалось по долівці

ми пливемо і наскрізь і покрізь
й нічого не торкаємось настільки
що й ніч хитнувши темряву навскіс
стоїть над нами німо як колись
стояла над рукописами Рільке

співайте хуги голосіть
ячіте сестри
над кучугурами несіть
недужу весну

ген ходить місяць удовин
най він погибне
несе у білім рукаві
крижину срібну

за ним чотири копачі
ступають німо
дверима грюкне сміючись
шитво відніме

марою стане при вікні
ножем шелесне
й за коси витягне на сніг
убиту весну

2013.

крізь діри вітру і дрімоту глею
крізь піну сіль і німоту вузла
ти вилилася шпарко й потекла
неоновою повінню своєю
мано моя гірка моя Цірцеє

де мокрі сіті впали між словами
де тишу розібрали на нитки
співають проти сонця моряки
до хвилі припадаючи губами
неначе до дівочої руки

про спокій твій і дихання лускате
про те як ти пасеш своїх овець
і як таємно світить каганець
тому кому лишилось небагато
нічний цілунок і ранкова страта

Цірцеє чуєш золотих комах
вони чогось ридаючи рояться
понад твоїм відьомством і юнацтвом
бо ріже хвилю поночі корма
бо вже пливе по тебе Телемах

2013.

ще не цвіли ні вишні ні ясмин
у темноті під березневу мжичку
важкі й неквапні руки чоловічі
гітари лаштували до колін
на них жінки дивилися зі сну
і розтуливши стегна й простирадла
зривалися і падали надсадно
на шкарубку весняну цілину
лисича ніч просилася в петлю
і вовчий місяць не знаходив місця
вони сиділи широко й тернисто
холошами сягаючи калюж
чи то мовчали тихше німоти
чи то кричали голосніше ґвалту
і щось їм тяжко надимало пальта
і коротило начебто дроти
то безум був чи то небавний плин
омана чи найвідданіша віра
і хтозна вже –
гітари чи сокири
чоловіки тулили до колін

2013

метелик сну – розділення стихії
в галузці ока – колисання дня
де обрій – прямовисне вороння
церковні бані димом оповиє

й галявину – зелене оленя
весняним туском вкриє і розкриє
стебло кларнета – лебедину шию
де кожний звук мов золота блешня

розлитої губами літургії –
бо не двори не павідь не тепло
не спів не брід а тільки голе тло

долонями перетремтіло вії
зелом вологим заступило Київ
й печальні коси наніч розплело

Не я це вигадав – вологий дух ріки,
остюччя, що перепиняє подих,
та жінку, що себе і прохолоду
несе мені проз перші огірки.

Бо решта – тільки розімліле тло,
що вже поволі котиться у затінь,
де жінка та, легка, мов сіножаття,
мого чола торкається чолом.

Бо тільки дзвін шовкової води,
та сонце в ньому бавиться горішком,
та полудення вивіряє тишу
на всі можливі золоті лади.

Бо вже не втома, а вогонь і млість
свобідно прокидаються в череслах,
коли вона шовковим перевеслом
мене перевиває, мов покіс.

Легка вода.
І місяць над водою,
теплом і цвіркунами молодий.
І жінка йде –
зі мною
й не зі мною –
опівночі купатись до води.

Вона німа.
І ніч уся німа.
І світ увесь – омана, блуканина,
де хмари плинуть і волосся плине
по золотих серпневих килимах.

І хтозна,
як перемогти мені
цю темряву,
що світлом мироточить,
цей плюскіт на осінній мілині,
цю скойку сну,
цю білу квітку ночі.