Коли алкоголь уже майже допитий, а склянка на столі стоїть понура й нервова, як вивих у темряві, перед очима, як і завжди холодним вечором, проступає вікно з важкими коричневими завісами. З темноти проступають балконні двері, вони напіврозчинені, і крізь них у кімнату залітає цементний пил і запахи двору – погнутої дитячої гойдалки і нерухомого зимового піску. У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність будь-коли, хоча б на короткий час, вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті. Я тримаю руки по швах і слухаю його голос, який давно вже не сягає голови, натомість осідаючи під шкірою. Від нього вже не тіпається серце й не опускаються додолу очі, а тільки іноді нервово посмикуються руки, важчають ноги – так, ніби набиті мокрою тирсою. Усі двері за моєю спиною зачинені, і лише ріденькі наполохані придихи з коридору говорять мені, що за межами цієї кімнати існує життя. Але двері відчинити не так просто. Перш, ніж відчинити двері, я маю почути всі його слова, прийняти під свою шкіру всі голки, всю блювотину, всі міазми, якими він, наче вмілий кондитер, начиняє щовечора ламкий еклер мого тіла. Зрідка, щоб він не помітив, я можу лише переминатися з ноги на ногу, ворушити пальцями у шкарпетках і силкуватися не позіхнути. Коли надвірні голоси замовкнуть, коли замовкне телевізор, коли він сам утомиться від свого голосу, він нарешті мене відпустить, і я зможу зачинитися в себе в кімнаті, щоб уявним ножем ще пів ночі здирати з шкіри все, що він на неї наліпив.

Моя ненависть до нього довго була таємною, але вона була з самого початку, з того дня, коли я вперше побачив його сіре в ялинку драпове пальто, його чорний светр, його начищені до неприродного блиску черевики. Його очі, обрамлені чорними кільцями колишніх пиятик, ні з ким не церемонились – зразу пробивали наскрізь. Його пальці, звиклі хапати і душити все, що пручається – будь то рибина, робота, жіночі груди – завжди залишали сині сліди. Його численні блокноти, підшивки з журналів, вирізки з газет, фотоальбоми і листівки з літаками й танками, акуратно складені в стосики по шухлядах – ребро до ребра – чаїли в собі небезпеку. Його шкіряні лискучі ремені, повішені у дверцятах шафи, зміїлися і обіцяли близьке знайомство. Ніщо більше не било так спокійно і байдуже, як вони, міцно намотані на його червонувату руку. Від того у мені спочатку вищали якісь гальма, чулися якісь падіння на щось холодне і тверде, але з часом байдужість і тлін його чорних реміняк опанували мною. Я чув на спині роздвоєний шкіряний язик, який опікав, але всередині більше не ворушилася, не тремтіла жодна жилка, хіба що якісь мимовільні нервові спалахи час од часу смикали мною, як рибиною на гачку.

Часто мене навідував один і той самий страх. Я уявляв собі, як уночі біля наших дверей затупочуть чиїсь ноги, як наш англійський замок пручатиметься і дзижчатиме під тиском волохатих рук і врешті здасться. Як у кімнату, де спимо ми всі, вваляться троє або четверо дужих злодіїв. І поки мої скроні вкриватимуться липким і холодним, аж до слимаків, потом, поки мої руки до білих судом стискатимуть ковдру, поки дорогу моєму крику в горлі перегородить якась нездоланна гребля, злодії методично вбиватимуть матір, сестру і його. Ну, може, сестра кудись вислизне. Але я – навряд чи. Я сплю в кутку, біля балконних дверей. Я чутиму їхній злорадний сміх, утробне гарикання і чекатиму своєї черги. Вони не поспішатимуть. Вони гидливо переступатимуть перламутрові червоні струмки, накидатимуть на обличчя ковдри, щоб не так голосно хрипіло. Урешті один з них неквапом підійде й до мене, ухопить за волосся, притисне до подушки і полосне ножем по напнутому горлу. Я смикатимусь так само, як і вони, крізь яскраві зблиски виловлюватиму шматки стелі, антресолей і люстри, я хрипітиму і силкуватимусь дихати, вже з ніг до голови залитий гарячою липкою кров'ю. Але поки я стихну, поки порину в сон, я встигну побачити, що його потворні ноги з острівцями волосся на пальцях, з нерівно остриженими нігтями, вже перестали смикатися, затихли. І то буде найкраще, що я хотів би побачити перед своєю смертю.

Вони жили з матір'ю добре. Їй подобалось, як він уранці встає і човгає на своїх кривих кавалерійських ногах у кухню, щоб зварити їй каву. Їй, мабуть, подобалось те, як він свердлить її очима, як міцно хапає в темному коридорі, навалюючись усім тілом. Їй подобалось, що рушник у ванні пахне його лосьйоном для гоління. Вона любила його стоптані капці і зношену білизну. Вона любила вірші, переписані ним звідкись, і його світлини, де він офіцер. Вона клала його штани на прасувальну дошку так легковажно і мрійно, як наречена свою фату. Я ж уникав торкатися його речей. Якщо мені доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет. Мене дратували фільми, якими він захоплювався. А справи, до яких він мене залучав, викликали в мене лють, яку, проте, я дуже швидко навчився гамувати.

Найгіршим було робити зарядку. Він будив мене о шостій ранку, я вмивався, виходив у коридор і довго присідав, нахилявся і підстрибував. Він стояв поруч у смугастому халаті, незадоволено кривився і віддавав команди. Він присікувався до кожного неточного руху, зневажливо кривлячи губи. Слова вилітали з його рота, як порожні консервні банки – прямо мені в обличчя. Він стояв наді мною і нестерпно пахнув своїм лосьйоном, він погрожував, що завтра ми підемо з ним на ранкову пробіжку аж до річки і будемо вдвох купатися, а я геть не уявляв, як увійду в воду з ним поруч. Він обіцяв, що кожного місяця влаштовуватиме мені іспит з фізкультури, і якщо я його не складу, мене чекатиме "учоба". І за якусь мить до того, як моя шкіра вже мала розірватися від люті, як мої гострі тремтячі кістки мали прохромити його наскрізь, він зневажливо спльовував і кидав: "Свабодєн". Я піднімав себе з підлоги і сунув у ванну – змивати з себе його зарядку. Але вона не так швидко змивалась, і ще добрих пів дня я ходив, наповнений ним ущерть, булькаючи від люті.

Якщо мені вдавалося втекти до баби або заночувати в приятеля, я був щасливий. Але це вдавалося нечасто. Це вдавалося вкрай рідко і випадково. Він не давав мені так просто сприснути. Коли я повертався зі школи, вже й так наповнений лихими передчуттями, він різким окриком гукав мене в кімнату і повідомляв, що зараз я можу перевдягнутися і поїсти, але ввечері на мене чекає розмова. Йому було нецікаво проводити ту розмову просто зараз. Йому хотілося, щоб я її почекав, щоб насолодився передчуттями, щоби вдосталь поуявляв, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь. Це був його невинний чоловічий спорт у домі, де може бути лише один хазяїн.

У такі часи найбільше мені хотілося зникнути. А якщо не зовсім зникнути, то, принаймні, займати поменше місця у світі. Я залазив на канапу і обхоплював коліна руками. Мені здавалося, що я справді зменшуюсь. І від цього приходило деяке полегшення. Але ненадовго. Надвечір тим самим різким окриком він кликав мене до вітальні і читав кількагодинну нотацію за якісь вигадані погані оцінки, за те, що я не знаю, чим хочу займатися в житті, чи за те, що я надто голосно роззувався в коридорі. Втікати було нікуди, а тому просто хотілося зсунутися на підлогу й заснути.

Але, мабуть, йому б так і не вдалося мене до кінця зламати, аби не собака. Собаку звали Тяпа. Вони завели її, а потім вона їм набридла. Вони випускали її надвір саму, аж поки та не підхопила лишай. Лишаю в домі бути не могло. А тому, щойно я повернувся зі школи, мені було наказано завести її на Базилевську гору, зачепити повідком за дерево, і так лишити. Я не те щоб не міг не послухатися. Я не припускав навіть віддаленої думки, що можу не послухатись.

Повідок був червоний. Він пам'ятається мені дуже добре, в деталях – довжина, текстура тканини, форма пряжки. Собака була жалюгідна і занедбана, але весела. Вона бігла по весняних калюжах, метляючи хвостом. Їй було нізвідки знати, яку місію на мене покладено. Місія була заважка. Вона навалилася на мене всім тілом – і я не витримав. Я зайшов у найближчий генделик і зажадав пляшку пива. Буцім для батька. Мені продали. Я тягнув собаку через вулиці з поодинокими приватними будинками, через болітце, через ярок, п'ючи нахильці з пляшки, заливаючи собі куртку і закашлюючись. Я був голодний, бо не обідав, а тому швидко сп'янів. Я, скільки міг, гнав од себе думки, силкувався не заридати. Але щойно ми стали на місток через річечку, за якою вже була гора, я впав на дошки і нахилив голову у воду. Добре пам'ятається, як торкалася губ зелена ряска і темне зело, як пливла посередині знівечена пластянка, як вода пахла гнилістю і мулом. Як прив'язував – не пам'ятаю. Зате пам'ятаю, як тікав од голосного собачого крику, і як світ нависав наді мною, давив, аж поки розколов мене надвоє. Як вернувся додому – не пам'ятаю. За якусь годину прибігла собака. Її вимили, вичесали і намастили маззю. Так, ніби нічого й не сталось.

З тих пір я став зовсім тихий і приречений. Він ще деякий час кликав мене на розмови і шмагав, перед тим пропонуючи самому вибрати інструмент кари. Я байдуже тицяв на один з ременів. Але ремені вже були якісь зів'ялі. І біль був зів'ялий. Він уже зовсім нікуди в мені не долинав. Я стояв, зігнувшись, і відчував запах лосьйону – то був запах верби, свіжовиструганої дошки з якоюсь чи не коньячною нотою. Азійський запах. Зелений. Тепер я чую його, коли хочу.

Врешті я позбувся свого батька, точніше вітчима. Коли він запив і розбив матері в обличчя лампочку. Я вхопив той самий червоний повідок і навідмаш ударив його. Я знав, що він вдарить у відповідь, і на це й розраховував. Він ударив спершу перегаром з рота, а потім кулаком в обличчя. На щоці зачервонів синяк і подряпина од персня. Я злісно зареготав, грюкнув дверима і побіг у село, по діда.

Через два дні його речі стояли за дверима, вже спаковані. А він сам, сумирний і пом'ятий, востаннє сидів на капапі в моїй кімнаті. Він простягав до мене свої червоні руки, плакав і просив пробачення. На його плечі лежав важкий сніп сонячного світла. Під його ногами валялися якісь молотки, пласкогубці, стамески. Я не міг його пробачити і не хотів пробачати. У мене не було чим. Тому я вислизнув з його п'яних пітних обіймів і пішов з кімнати – обережно, як по купинах, щоб не наступити на жоден інструмент.

Тепер, коли настає вечір, коли на столі змучено світиться пляшка коньяку, я чую, як риплять балконні двері, як штора стає важкою і незрушною. Зараз він мене покличе. За мить до цього я сколупую фарбу з підвіконня і заганяю собі під ніготь.

2015

Риболовля манила й вабила мене з самого малечку. У нас ніколи не було свого човна, на якому можна пливти хтозна куди і ловити скільки завгодно, а тому я років з п'яти заворожено стежив за чужими човнами – як вони причалювали до берега, як із них вилазили дядьки з підкоченими до колін мокрими холошами, як глухо гупало об корму весло, і – нарешті – у чотири руки висотувались полотнища волоків або неводів. Вони лежали на траві так широко, як одяг святого. Там, серед вервиць водяної кропиви, серед брунатного зела, поблискували срібні й золоті тіла рибин. Вони терлися об вічка сітки, лишаючи на них іскорки луски, вони били чорними й червоними хвостами, хапали ротами літнє повітря, викликаючи в мене німий подив аж до заціпеніння. Дядьки спритно виплутували пліток, краснопірок, щучок і окунців із тенет, стискали їх у руках і вкидали в мокрі матір'яні торби. Я теж, уже геть себе не тямлячи, тягнувся до жабрів, смикав за хвости, силкувався витягти і поволі п'янів од рибного духу, од розводів луски на руках. Я геть забував, що човен не мій, і сітка в ньому не моя, і риба в сітці – чужа. Дядьки погиркували на мене – я відходив, але за мить знову повертався, сідав навпочіпки і порпався в неводах. Не було такої сили, яка могла б віднадити мене від риби.

*
Ловити рибу на вудку я навчився доволі пізно. Довгий час у тій простій механіці я не міг зрозуміти чогось дуже важливого, не міг ухопити якоїсь ланки. А тому – скільки не робив мені дід вудок – я приносив їх додому сплутаними й поламаними. Увесь мій одяг був у крихітних гачках, які зачепилися за тканину і ніяк не хотіли витягатися. Десятки моїх поплавків – червоних, зелених, пінопластових, з гусячого пера, з корка – і досі десь плавають або вже потонули в мутній воді. Сотні метрів жилки обплуталися об стовбури верб, зависли в зеленому гілляччі, обвили підводні корчі.

Я приходив додому з порожнім целофаном і дід з-під лоба зиркав на мене – очікував. Я безсило швирголяв вудку подалі з очей і грюкав дверима. Дід пробував мені пояснювати і навіть брався показувати, акуратно закидаючи вудку в калюжу. Він демонстрував дуги і траєкторії, силу і дальність кидка, але – все марно. Я нервувався, кричав, що точнісінько так усе й робив, а воно заплуталось і порвалось.

– Руки з сраки виросли, – не витримував дід і одвертався.

Через три дні я знову канючив у нього вудку.

Смуга невдач могла би так тривати ще добрий десяток років, якби одного разу не довелось мені порибалити в компанії. Троє старших хлопців зовсім не знали, що я каліч і дістроф, що в мене не руки, а стрекала. Вони посідали з вудками навколо мене. Місця для закиду було дуже небагато, бо кругом ріс очерет, а тому я з усіх сил старався не зачепитися за гілку або, не дай боже, за їхні вудки. Висолопивши язика, я довго примірявся, куди закинути і – о диво! – закинув як мається бути. Через якихось дві хвилини мій поплавець повело вбік. Я, геть забувши, що не вмію підсікати, смикнув вудку і відчув приємну вагу. Просто перед моїми очима на гачку висів чималенький карась. Не такий, як ловляться тепер – сіруваті, продовгуваті, а круглий, золотий. Тепер таких немає. Серце моє тьохнуло, руки дрібно затремтіли, і я вже хотів було заволати на весь куток "Карась!!! Здороветельний!!!", але опам'ятався, ухопив рибину в руки, зняв з гачка і насадив на нього нового черв'яка.

Ніхто з хлопців навіть не помітив, що я просто на їхніх очах з неука перетворився на рибалку.

З того часу багато років я вудки з рук не випускав.

Карасі найкраще ловилися в серпні, якраз у той час, коли копають картоплю. Якщо надвечір'я видавалося ясним і безвітряним, якщо дід не марудив мене на грядці до самої темноти, а відпускав завчасу, я бігом біг лаштуватися на риболовлю. У курнику я брав із гнізда свіже яйце (а краще два), обережно відділяв жовтки і швидко замішував на них тугеньке тісто. Робив заглибину в колобку, крапав туди кілька крапель пахучої домашньої олії і – завжди! – кілька крапель валер'янки. Фірмовий рецепт!

У коморі я набирав комбікорму й макухи, швиденько запарював і, схопивши вудку, майже підтюпцем біг до річки. Із тим тістом, із тією вудкою, з чорними після грядки ногами я, мабуть, мав досить маніакальний вигляд, тому що сусідські баби часто гукали мені з лавки:

– Серьога, а мене возьмеш на рибалку?!

– Ага. На приманку! – спрожогу відповідав я і якнайшвидше біг далі.

Заходив у воду по коліна (досі не люблю з берега), щедро кидав у воду жменями макуху, наживляв тісто на гачок і закидав. За кілька хвилин очерет починав ходити ходора – його хитали здоровенні карасі. Однією рукою тримаючи цигарку без фільтру, другою – вудку, здмухуючи дим, що заходив у вічі, я кожні три хвилини заходив у воду і виходив назад – з товстим ледачим карасем на гачку. Сутеніло, вітерець брижив воду. По той бік мукали корови і пастух Льонька кричав мені з берега:

– Де ж твоя риба, Сірьоо?!

– У річці, – завчено одказував я.

Похоплювався вже тоді, коли поплавка було ніяк не розгледіти в воді. Викручував холоші на шортах, зав'язував вузлом торбу зі старої наволочки, нашвидкуруч змотував вудку і чимчикував додому. Ноги майже не відчувалися, так задубли. Серце співало, а йому вторив камерний жаб'ячий хор. Перед очима не було ніякої стежки, а була синьо-зелена вода з поплавцем, який час од часу солодко потопав або стрімко відходив убік.

– Недаром макуху перевів. Ти диви, – дивувався дід, коли я висипав у миску добрих два десятки ситих карасів, які цомкали ротами і ліниво ворушились.

Я закурював незмінну цигарку і слухав, як падає ніч, як шкварчать на сковороді в літній кухні мої карасі, як баба перевертає їх, швиргаючи ложкою і важко крекчучи. Моя права рука ще здригалася, немов підсікала. І досі, бува, здригається. Навіть узимку. Навіть у місті.

*
Мати власний ятір – було моєю заповітною мрією років з десяти. Я часто доймав тією мрією і діда, і обох бабів, і навіть іноді матір, яка у відповідь пирхала й безсило сплескувала руками – де я тобі візьму?

Баба Ольга не раз, і не два обіцяла мені, що якщо я буду "уважительним мальчиком", а не "паразітвою", вона попросить у діда Федора з Заліска напосудити мені ятір. Я був дуже уважительним, по десять разів на день ходив рвати кролям проклятий колючий молочай, виводив і приводив козу, од якої молока не бачив, зате ноги були всі в синяках. Я збирав у пляшку жуків – як на оцінку, і ходив поливати кавуни, але все марно. Дід Федір ятера мені не робив.

Мене починала брати злість на несправедливість світу. І, не знаходячи іншої ради, я трусив чужі ятері. О, хвилююча небезпеко! О, вічна злодійська романтико!

Порядні рибалки в нашому селі трусили ятері раз на добу – рано-вранці. А мені ніщо не заважало навідатися до їхніх снастей удень або ввечері. Робити це треба обережно, бо якщо заґавишся, то, чого доброго, отримаєш веслом по спині. Річка наша вся в очеретах, і рибалки часто сторожували свої сіті, зачаївшись на човні десь під берегом.

Я ніколи не брав самих ятерів чи сіток. Я навіть і риби не брав, бо що б я сказав дома? Навпаки – помилувавшись чужим уловом, я ставив ятері назад, міцно вганяючи пакільці в муляку. Буде людям – буде й нам.

Звичайно, старі рибалки здогадувалися, чого на ранок їхні снасті не стоять у воді, а плавають на поверхні. Але застукати мене на гарячому не міг ніхто. Я був невловимий. Я знав кожну стружку, кожен прохід в очереті так добре, що цілком міг водити туди туристів.

Так тривало, аж поки в глухому кутку двору я не знайшов старого ятера. Він там лежав, іржавий, а крізь нього росла дереза й калачики. Я поторгав сітку – вона була ще досить міцна. Видравши ятір з бур'яну, я поволік його просто до прабаби.

Моя прабаба добре вміла плести риболовецькі сіті. Навчилася в голодовку. У неї й човник був. Ниток, щоправда, не було таких як належить. Замість них баба залатала ятір нитками, які називались "бізе" – жовтими й фіолетовими. Ятір став дуже веселий на вигляд. У місцях, де кільця порозсихалися, ми замотали їх проволокою. Прив'язали обабіч загострені ціпки. Нарешті закутали ятір у стару ряднину – "шоб який гад не позавидував" – і потаскали його на Чумаківщину, до води. Не знаю, як це виглядало збоку – дванадцятирічний хлопець і вісімдесятирічна зігнута баба ідуть до води... Але цей кадр і досі живе в мені так ясно, що я можу розрізнити кожну деталь – картате рядно, піщану дорогу, зелене кукурудзиння городів.

А потім кожного ранку, о шостій годині, швидко струшуючи з себе рештки сну, я біг трусити ятір. Навіть у дощ і вітер. Я біг ще затерплими од сну ногами по твердій стежці, наступав на камінці, але мені не боліло. У річці, навпроти надламаної горсточки очерету, стояв мій ятір. Він кожного ранку тримав між розсохлими ребрами, між вічками сітки все нову і нову таємницю. Моя душа раділа, скімлила і вила од передчуття, що ось зараз я роздягнуся, забреду в воду і настане та хвиля, у яку зупиняється час – я доторкнутися до ятера і відчую, що там, усередині, щось є. Є! І поки я підніматиму його з води, поки перед моїми очима рябітимуть жовті й фіалкові нитки, поки я ще не бачитиму, що ж там у ньому, я й триматиму в руках ще не розкриту таємницю. І заради неї можна вставати о шостій і бігти до води, ловлячи потилицею краєчки сонця. Бо раптом піймалася риба-сон?..

З того часу в мене було багато ятерів. Старих і нових. Виміняних, куплених, подарованих. Різних розмірів і конструкцій. Щасливих і нещасливих. Останній свій ятір я купив на базарі, вже будучи першокурсником, віддавши за нього всю стипендію. Привіз у село. Надвечір пішов і поставив, звично надломивши горсточку очерету навпроти.

Уранці пішов трусити. Але ятера там уже не було. Я шукав і навпроти надламаної очеретини, і ближче, і далі. Але не знайшов. Його, певно, вкрали ще ввечері якісь зальотні рибалки. Ті самі, що понаставляли в глодовому лісі столів із дубових колод і понакладали цеглин для багаття. Ті самі, що глушили нашу рибу динамітом і вбивали електровудками. Ті, що розсипали з берега карбід, од якого риба спливала черевом догори. Та власне ті самі, які через десять років перетворять нашу річку в болото – тупе, байдуже і глухе до таємниць.

Я брів до берега з досадою, але не більше. Точно – не більше. Вода лоскотала мені стегна, по литках черкалися мальки. Але моє тіло вже не слухалося води так, як тоді, коли я дитиною бігав трусити свій перший ятір. Моє тіло вже не давалося воді цілком, з головою. Воно вже шукало інших таємниць, інших, дорослих утіх. Може, саме в ту мить, коли я це збагнув, річка одвернулася од мене назавжди. Може, вона зітхнула й склепила свої повіки. Може, навіть ремезове гніздо зірвалося з гілки і впало в потемнілу воду.

Я не знаю. Я забув. Я не пам'ятаю. Але саме з тих пір я більше ніколи не ловив золотих карасів. Жодного разу.

2015

Час перед осінню віє вітром і пахне половою. Він шерехуватий і трохи прогнилий. Час на те, щоб замикати човни, палити в багаттях літні намети, знати більше, ніж місяць тому, сумніватися більше, ніж будь-коли. Час зупиняти самокати на узбіччях, де продають гриби, ні з ким не вітатися, ночами палити свічки на кладовищі і пити самогонку. Час битися і горлати пісні, час колесом качатись у куряві. Мокрий, ненависний, скривджений кимось час для самогубств, у якому тільки жахітно червоні гребені півнів, розстебнуті наопаш комірці з холодом, і руки, що зникають над столами. Перед осінню вже ніде немає тіней.

Я прокидаюся на світанку і лізу на дах веранди збирати яблука. Ластівка снує од гнізда до повітки. Мати годує курей. Буде дощ. Я однією рукою тримаю цигарку, а другою дотягуюся до великих жовтих яблук, підкочую їх ближче і по одній укидаю в відро. Дроти так голосно гудуть, що я притуляюсь вухом до коліна, аби не чути. Потягуюся всім тілом, слухаючи молодий ранковий дрож, що солодко перебігає із м'яза у м'яз і ласкаво тривожить шкіру, слухаючи вітер на обличчі, і те, що мені хочеться їсти просто зараз, о шостій ранку. Років через п'ять уже не хотітиметься аж до обіду, але зараз хочеться – і їсти, і бігти до річки, і, набравши повні легені повітря, шугати у воду, а тоді стрибати і відсапуватись на березі. І цигарку прикурювати свавільно, знаючи, що зараз візьму ноги в руки і легко пробіжу два кілометри без зупинки. Хочеться гороїжитись, задиратися з Ігорем або з Павлом, згинати їх удвоє й кидати собі під ноги, хочеться бичитись і горлати щось геть уже несусвітнє.

– Ти поїдеш сьогодні? Я там тобі зібрала...

Мати йде в хату, не договоривши, а я кричу їй навздогін:

– Ні, я не поїду сьогодні! Я ще сьогодні не поїду!

Я жваво підскакую на ноги, шифер торохтить підо мною. Яблук більше на даху немає. Я знаю, що стіл накритий, пора йти в хату їсти, але це зараз неможливо. У хаті затишно, світиться люстра під абажуром, хата м'яко обніме мене, позбирає в мені все, що розшарпане і поодриване, поскладає на місця, приспить музикою і книжкою, материним бубнінням. Можна потім буде ще сходити в літній душ – постояти під холодною водою і нарешті прийти до тями. Але я так і стою на даху і наче й не збираюся себе рятувати. Вітер шарпає на мені старого светрика. Навпроти ластівка порається, у неї теж скоро осінь. А мені не шкода ластівки, мені зараз і себе не шкода, бо я знаю, що нікуди вже не подінуся від оцього серпневого гудіння, від цією любові впереміш з байдужістю...

* * * *

Вчора ми забагато випили – в гурті, а потім самі. Спершу палало вогнище, відкривалися пляшки, пеклася картопля, лежало на газетах сало і порізані помідори, хтось комусь накидав на плечі куртку, хтось когось одводив у темноту, блискав звідти цигаркою, шепотівся і нарешті вже не шепотівся. Ти клала мені голову на груди, торкалася срібним ланцюжком моєї шиї, легенько покусувала вухо. Горілка була міцна, чортяча – коли її наливали, в чарці бульбилося намисто. Всі реготалися, співали, розкручували колеса самокатів, заводили й глушили мотоцикли. Ніхто вже не думав про літо, ніхто не пам'ятав купальських свят і Трійці, ніхто не дбав про цей берег, не збирав у пакет лушпиння, пляшок і газет, бо все швидко кінчалося. Якщо хто й залазив у воду, то не мочив голови, і плавав не повільно, як раніше, а рвучко, прощально. Через рік іще в двох або трьох з них уже будуть діти, і вони не прийдуть сюди приливати першу Спасівку. А якщо й прийдуть, то ненадовго, на півгодинки - постоять, не сідаючи, вип'ють чарку, перед цим нагрівши її в руці, слідкуючи за годинником більше, ніж за розмовою. Позаторік нас було двадцятеро, торік – одинадцятеро, сей рік нас уже тільки восьмеро. Все швидко минає, по-чортячому якось швидко. Коли я тебе проводив додому, то весь час обнімав, аж було незручно йти, бо ми постійно перечіпались, а ти тримала руку в кишені моїх штанів. Ти шаруділа тією рукою, часом стискала її в кулачок і я стегном чув перстеник на твоєму пальці. Од тебе, од перстеника було ще так тепло, а довкола холодно. І в кросівку неприємно чвакала вода – я за кимось гнався і ступив у воду. Доводилось кутатися вдвох у куртку і йти незграбно, як ведмеді...

– Батькові ключі віддам і вернуся зараз. Чекай, - сказав тобі, коли вже дійшли до мого дому, ще й мазнув тебе губами по шиї.

Мати з батьком були в дворі за столом, під яскравим, але засидженим мухами ліхтарем. На столі стояла пляшка легенької слив'янки, чарки і яблука з грушами в мисці. Материні й батькові руки лежали поруч і не ворушились, лежали не втомлено, а майже якось безсило. По грушах повзала заблукана оса, а вони й не думали її проганяти, мов не бачили. Я витяг з кишені ключі, поклав перед батьком, нічого не кажучи, і пішов до воріт. Вони не спиняли мене, тільки в один голос зітхнули в спину.

Ти стояла і рвала шовковиці, вже поморщені, пізні, ніякі на смак. Я обхопив тебе, впечатався руками в лопатки і цілував у губи, блукав язиком по піднебінню, притискав тебе до стовбура, терся об тебе, смакував слабким шовковичним духом з рота, а перед очима бачив, як підпливають до мене з вітру нерухомі постарілі чиїсь руки. Моє тіло не вірило тим рукам, воно пружинило, впиралося ногами в землю, аж майже риючи її, витискаючи густий дурман з її надр, воно пульсувало, вило, скавчало, було шорстке і текуче водночас. Воно брало тебе, а вірило тільки собі. Ось чому ти так полегко віддавалася на його рішучість і силу, ось чому твій вологий рот танув у моєму, як та нещасна пізня шовковичина. Ти хапала мене за плечі, падала волоссям на груди і поривчасто дихала, намагаючись маленькими, крихітними своїми ручками вхопити те, що тобі вже не давалося так, як перше. Ти ще цього не знала, не розуміла, дурна і благенька дівчинка з сірими в золоту крапку очима. Ти ще не знала, що я їв тебе, бо був голодний, пив тебе, бо був спраглий, роздягав тебе, бо хотів бачити тебе першим од усіх. Ти не знала і я цього не знав.

– Альо! Пробачте, шо заважаю. Цигарки нема?

Павло стояв навпроти нас, однією рукою тримав самокат. Раніше я би гаркнув на нього, прогнав, щоб не ходив попід нашими воротами, не підглядав за нами, але тепер ні...

Я відірвався від тебе і дістав з кишені цигарки й запальничку.

– Шо лазиш ночами, як шакал?

– Та не вам же одним не спиться. Ге-ге.

Ти схилила голову набік і оббирала шматочки кори з білої замшевої куртки, якось так, аж винувато. Павло курив, сидячи на самокаті. Усім ніяково мовчалося.

– А то так пішли до мене, ковтнем. А то ви сьогодні не скіки пили, скіки видєлувались, – каже Павло з характерним коротким смішком.

І я вже хочу в його літню кухню, сидіти там під килимком з лебедями, смалити цигарки і кидати недопалки під припічок. А то й ладнати з ним невода, акуратно вистругуючи коркові поплавки, рахуючи вічка сітки, а одним оком бачити як він зиркає на твої коліна в драних джинсах, і тішитися з цього.

– Я не піду. Не хочеться. І завтра вже їхати, – кажеш ти, зриваючи ще одну несмачну шовковицю.

Я розумію, на що ти натякаєш. І Павло розуміє.

– Слухай, пішли купатись, – говориш пошепки, коли Павла вже немає, говориш на дуже глибокому видиху, і я розумію, що ти вже розумієш.

Ми йдемо. Вітер дужчає і щомиті переломлює твоє дихання навпіл, як гілку. Мені тебе вже майже не чути.

А коли приходимо на купальню, я сідаю курити не біля того попелища, яке сьогодні ще горіло. Я сідаю курити збоку, біля того попелища, де ми сиділи на початку червня, коли твоє волосся було перехоплене банданою з черепами, але джинси були ці самі. Я їх добре відчув, ці джинси, ще коли вперше поліз пальцем у дірочку на коліні, потім двома, непомітно розриваючи тканину далі. Тепер твоє коліно зовсім голе, можна як завгодно голубити його, але не хочеться так, як хотілося тоді. Попелище заросло високою травою.
Купаємося голі. Як і завжди, коли вдвох. З того самого дня, коли вперше. Тільки, роздягаючись, я знаю, що мені вже не кортітиме так пекельно після купання повести тебе до нас додому, показати тобі свою кімнату, свою канапу, кинути тебе на подушки, або й не кидати, а крутити якусь свою музику, згадувати якесь своє минуле, слухати твоє і вигадувати, що ми з тобою дуже схожі, а потім цілуватися, а на світанку навіть витирати сльози замилування, проводжаючи тебе до хвіртки.

Я рвучко скидаю з тебе куртку, потім футболку, під якою сьогодні нічого немає, ти розстібаєш мені паска, а дивишся знизу вгору на моє обличчя. Ми ще часом цілуємось мимолітно, ти зриваєш травинку і кладеш мені в губи, я щокою ловлю твої вії і труся щетиною об твою щоку, але коли зустрічаюся з твоїми очима, то завважую, що погляд поважчав. У ньому замало іскор од багаття, а натомість забагато знання. Очі поважчали і життя якось обважніло, усталилось. Ми вже не розглядаємо захоплено наші тіла, не ловимо кожен злам, кожну звивинку, кожен порух і відсвіт, кожну білу проталину, кожен острівець волосся, не їмо очима, не хапаємо з лету, як упіймані риби повітря. Ти притуляєшся до мене, гола, всією вагою грудей, стегон, живота падаєш на мене. І те, що я зву невимовним трепетом, оповиває мене знову – тоненькими молоточками дзвонить по скронях, кидається червоно в обличчя, змушує дихати частіше й глибше, лоскітним потоком спадає з горла у груди, з грудей у низ живота, настренчує кожен нерв, як сірник. Але так буває вже тільки тоді, коли ми зовсім голі і зовсім близько. А ночами я більше не скуйовджую простирадел, не обхоплюю руками голови і не сміюся щасливо у пітьму. А коли ти йдеш мені назустріч, я бачу тебе звичайно, а не так, як тоді, коли кожен твій крок видавався зупиненим кадром якогось розпливчатого і рожевого кіно. Тепер я не сідаю щогодини на самоката і не мчу до твого двору, щоб подивитися на тебе одну мить, а тоді крутити педалі назад добрих два кілометри. Я знаю, що ти облітаєш у мені, бліднеш, віддаляєшся, гаснеш. Непомітно, листочок по листочку, ти зостаєшся переді мною осіння, така як є, а не така як я думав. Це завдає трохи болю, але радості од першого свого знання, од сміливого, впевненого розкошування тобою – більше.

Ні ти, ні я ще не знаємо, що оця перша, оця найперша юнацька розлука, така зараз виважена і спокійна, така прекрасна своєю вдаваною неминучістю, як стара амурна комедійка, ще не раз і не два порве наші спогади, безжалісно, як блискавка на голе дерево. Та вже скоро, через кілька років, коли на цьому березі у першу Спасівку не буде вже ні сміху, ні шепоту, ні самогону, коли всі наші попелища заростуть так, що й сліду не буде, коли сама оця річка задихнеться від того, що їй ніхто не радіє, і врешті зміліє і вмре. Ми ще не раз зустрінемося десь на зупинці, або на гробиках, або так, на вулиці, коли ти виходитимеш з авто свого чоловіка, чи вестимеш дітей у магазин. Ми ще скажемо одне одному німо, що ніхто й ніколи не любив нас як ми. Що нічиє тіло у ліжку, на березі, на балконі, у відпустці, де завгодно так не ошелешувало нас, не відгукувалося на нас, не пасувало нам. Я втягуватиму живота, а ти застібатимеш верхнього ґудзика на блузці, щоб я не побачив, що шия в тебе вже не та, що була. Але я, звичайно, побачу...

То буде колись. А зараз ми беремося за руки і йдемо до води. У тілі легко і гірко – так, наче з нього виростає верболіз. Вода обпікає нас і ми смикаємося, сміємося, обхоплюємо одне одного ногами, руками, сплітаємось, пливемо проти течії чимось востаннє вже одним. Я підважую твої груди і цілую їх, і злизую з них воду, а ти відкидаєш голову назад і дихаєш так, як ніколи більше. Твої лопатки блискотять у воді, мов дві рибини, я ловлю їх, я ловлю твої гарячі стегна, хапаю зубами твої мокрі пасма, як сіті, що вже майже мене відпустили.

Виношу тебе на берег і обережно лишаю на траві, а сам витираю руки об штани і дістаю цигарку. Ти ще якийсь час дихаєш тяжко і дивишся крізь мокру сіть на трасу по той бік. На воду лягає ранковий туман, ми нарешті починаємо вдягатись, хоч мокрі тіла пручаються, не хочуть. Верба пахне гостро, вона пахне і скапує в річку, на якій смужка місяця ще деякий час хилитається, але поступово втихомирюється і лежить уже нерухомо, як чиїсь руки на столі.

* * * *

– Я поїду сьогодні, – кажу до матері, зайшовши в хату, – Сьогодні поїду, ма'.

2014.

Колись дуже-дуже давно в одному далекому селі жила велика родина. Чоловік, жінка, двоє дорослих синів з дружинами й малими дітьми, та стара баба, чоловікова мати. Жили вони добре й мирно, у злагоді, хоч подеколи й сиділи голодні, якщо випадав неврожайний рік. Аж поки одного року не настав у тім краю насправді великий страшний голод. Люди мерли, як мухи, ходили злі та роздратовані.

Як на біду, в жінки хтось украв коштовну прикрасу - золотий ланцюг, батькове благословення. І користі було небагато з того ланцюга в глухому землеробському селі, але жінку взяла злість, і опосіла так міцно, що годі було домочадцям у хаті вдержатись. Лютувала вона, лаялася та допитувала всіх по десять разів на день, хто ж то взяв її скарб, а дізнатись ніяк не могла. І стала вона зганяти злість на старій немічній свекрусі, узявши чогось у голову, що вона і є крадійка. Настало в хаті пекло. Що не день, то лайка та прокльони. Жінка лається, свекруха смерті просить, діти голодні ревуть, невістки сльози втирають, а чоловіки й собі сидять похнюплені та безсилі.

І тривало так доти, доки одного вечора, повернувшися з поля, не знайшли бабу на порозі мертвою з розчепіреним ротом. Поки чоловіки ходили кликати жандармів та писаря, жінка від страху дременула з двору геть, і відтоді її ніхто ніколи не бачив.

Пройшли роки. Постаріли сини, повиростали онуки, пішли правнуки.

І настав чоловікові час умирати. Покликав він до себе уже сивих своїх синів та й велів двері зачинити. Спершу розподілив межи ними поля та худобу, а тоді дістав із якогось клунка старого забрезклого кухля і показав синам з такими словами:

- Оце ж я зварив цикути і отруїв свою матір.

Сини поспитали:

- А нащо, тату?

І він відповів:

- А на те, сини мої, щоб урятувати родину від злості та голоду.

- А чого ж ви не призналися, тату, жандармам? Хіба то не ви вчили нас, що немає нічого святішого за правду?

Батько осміхнувся у вуса.

- За правду немає нічого святішого. Я це й зараз кажу. Але ж правда не тільки в цьому кухлі цикути. Правда й у тому, що якби я не поніс до міста того ланцюга та не продав, та не став досипати щодня в комору потроху борошна зі сховку, щоб непомітно, ми б уже околіли з голоду. Правда в тому, що якби тоді в нас не поменшало ротів, нас би не врятував і той ланцюг. Правда в тому, що якби я тоді признався жандармам і мене забрали б до в'язниці, все господарство пішло би прахом, бо ви були ще молоді і не вміли дати йому лад. Правда в тому, що моя мати сама попросила в мене отрути. І в тому правда, що не всі ваші діти вижили б у той страшний рік, аби не моя мати і моя жінка... Оце аж стільки правд одразу. А ви самі вибирайте ту, яка вам більше до вподоби.

Батько упустив кухоль на долівку і щось зашамкотів собі у вуса, щомиті втрачаючи силу. Сини нахилились до його ліжка, принишкли аж до німоти, і аж тоді почули останні його слова:

- ... і кожен дасть одвіт перед Богом за свою правду, за ту, яку вибрав з-поміж інших. Пильно вибирайте, сини мої, стережіться...

Та й одпустив душу.

Сини, не змовляючись, пішли в найглухіший закуток саду і закопали там старого кухля. Так, щоб ніхто й ніколи не знайшов.

Настя як завжди сидить на своєму ліжку біля вікна, поклавши руки на лутку, і дивиться, як із пальців витікає вода, як трьома цівками ллється по стіні додолу і просякає через поріг у двір, де стоять граблі з мітлами, де бабраються в пилюзі кури, де єврейка готує сніданок на літній печі. Єврейка ліниво, через силу, вергає каструлі і сковороди, куштує страви почорнілим дерев'яним черпаком, а за спиною в нею метляється майже порожня сіра торбина. Єврейці велено доглядати за Настею, відколи її батьків застрелили за гріхи, відколи забрано з їхньої хати золочені крашанки і дорогих порцелянових ляльок з блискучим волоссям та перекопано весь город. Настю спочатку сватали за Арсенка, бо їхні родини мали схожий достаток. Їй подобався той парубок, той Арсенко, хоч і мав грубі й волохаті, як у мавпи, руки, хоч і надто вже роздував ніздрі, коли сердився на щось або чомусь радів. У порівнянні з Настиним життям - життям струмка, що тільки торувало собі дорогу крізь корчі і густу траву, Арсенкове життя було вже дорослою річкою, пливло незворушно і навіть дещо понуро поміж високих своїх берегів. Настя дивилася на свого нареченого такими зляканими і широко розплющеними од захвату очима, що й не помітила, як стали боліти в нього суглоби, як між порошинками його вій застрягли дощові краплини, і як урешті він поплив-поплив пахучими хвилями своєї ріки, закинувши голову назад, у воду. Тільки шия його ще довго потому біліла Насті єлеєм і хрестичок на ній блищав.

Єврейка вже наварила їсти, насипала в миску, поклала на церату ложку, перед тим витерши її подолом. Ось-ось вона зайде в хату, підніме Настю з ліжка, всоте здивувавшись моторошній легкості дівочого тіла, посадить її на візок і поважно вивезе надвір. Настя тим часом дивиться на свої чорні лаковані черевики, вони рівненько стоять коло ліжка і навіть не ворухнуться, і навіть не бачать води, по якій насправді пливуть і вертаються крізь стіни, мов крізь густу папороть. Ось увіходить єврейка, вона теж не бачить води, і жовтизни в Настиних очах не бачить, і мурашок на тілі.

- Ти знову марила вночі, - тільки й каже вона до Насті і садовить її на візка.

- Я знову марила? Що ж я казала? - трохи наче недовірливо питає Настя і перепитує ще раз, - Що я казала?

Єврейка ніяково поправляє комір на Настиній білій кофтині без рукавів, стає коло візка навколішки і взуває Настині ноги в черевики. Настя часто хоче лягти на ліжко взута, щоби побачити свої черевики так само, як бачитиме їх, коли лежатиме в труні, тонка і рівна, висушена і вже безболісна. Але єврейка не дозволяє їй, вона каже, що дуже важко прати простирадла, бо в річці вода холодна і повно п'явок. Настя знає, що це неправда. Єврейка добра, але зовсім дурна, мало що розуміє. Тому Настя тільки для годиться запитує в неї, про що марила. Бо вночі Настя розмовляє інакшими словами, ніж удень. Удень слова маленькі й куці, летять швидко, падають швидко, а потім розтікаються внизу, як масні плями, і дух од них поганий, як од курей. А вночі - ні. Вночі слова палять голову, сяють сліпуче білими зубами, вночі слова не дають зосередитись ні на чім, але такі красиві, як пір'їнки, що впали на квітник. Єврейка таких слів не чує і спокійно спить уночі. В неї можна не питатися нічого. Але зараз, поки вона везтиме Настю крізь світлицю, сіни й веранду, поки спускатиме її з порога, поки ламатиме хліб і даватиме до рук малесенькими шматочками, вона все скаже.

- Ти цілу ніч гукала якогось кравця, а коли він під ранок до тебе прийшов, ти прогнала його геть, - єврейка наче замислилася, казати далі чи ні, але таки продовжила, - ти прогнала його, бо він пошив тобі старе плаття. Я не знаю, як це - щойно пошив, а воно тобі вже старе, але саме так ти йому виказувала, коли проганяла.

Настя їла суп і не слухала. Вона прослала перед собою якусь стару газету і прочитала її всю, навіть оголошення. Пройшло вісім років відтоді, як убили батьків. Це спочатку. Потім пройшло ще шість, як нема Арсенка. Потім чотири, як їй почали виплачувати пенсію. Так було написано в блокноті, тому, що лежить під подушкою. Але оскільки Настя вписувала туди події тільки вдень, то цілком йняти віри тому блокноту було би смішно. Настя не вважала за потрібне спитатися в когось, скільки ж їй тепер років. З тих пір, як їй дуже побили голову вночі, Настя забула свій вік. Дзеркало, заклеєне старими татовими цидулками з дрібними стовпчиками цифр, казало щоразу одне й те саме, воно було таке нудне і втомлене, те дзеркало, що Настя давно перестала турбувати його своїми запитаннями. Отак жила і не знала. Вісім років, і шість, і чотири. Але скільки їй було тоді, коли почалися ті перші вісім?..

Єврейка тим часом ходила з деркачем коло деревини і збивала груші. Коли їй вдавалося струсити грушу, вона обережно піднімала її з трави, обдмухувала і несла аж до порога, де стояло відро. У повітрі вже дрижала серпнева спека і єврейчине чоло вкривалося краплями поту. Настя не хотіла більше дивитись на збирання груш, розвернула візка і поїхала до городу, за дерева. Щойно вона спинилася перед огудинням, як уздріла на обніжку парубка Йвана, що йшов по гриби, і на тій половині грядки, де він був, почався дощ. Настя заплющила очі і побачила таку саму дощову ніч, себе на ліжку, горіхову гілляку, що висіла у вікні, як рука, і почула людей біля річки. Сусідська тітка Ганна, чиєї й хати вже немає, тоненько скімлила, як цуценя, але весь час затуляла собі рота рукою і тільки сичала. Коні стояли мокрі, і якісь чоловіки в кашкетах стягали з воза лантухи, глухо говорили одне до одного і втирали рукавами чуби.

- Це тільки до п'ятниці, потім заберем, - озвався чийсь голос, і тітка Ганна зойкнула у відповідь, як зойкає дупло в старому дереві.

А тоді в її курнику грюкнули двері і закричали кури. Спалахнув сірник, освітив гостре й тверде підборіддя так виразно, що Настя навіть помітила м'якенький, ще хлоп'ячий, пушок на ньому. А коли сірничок загорівся вдруге, Настя побачила, що в тих мішків на возі є руки й ноги. Вона не знати чого скрикнула, та так, на всю хату, на всю вулицю, спіймала на собі пронизливий його погляд і зіщулилась, і не ворушилась, коли він широко йшов прямо на неї, коли одпанахував горіхову гілку, і навіть коли вдарив кулаком у шибку, і та шибка брязнула прямо їй у лице скалками, не зворухнулась. Наступного дня Настю забрали в місто і спершу змусили сидіти кілька годин у довгому коридорі. Потім завели в якусь кімнату і стали запевняти, що вночі Настя нічого не бачила. Вона погоджувалась. Нарешті одвезли її додому, змусили скинути скривавлений одяг та надягти інший, і підселили до неї єврейку.

Відтоді ночами, ледве торкнувшись прохолодної постелі, Настя задирала на собі сорочку, і до ранку бачила перед собою те підборіддя і той молоденький пушок на ньому. Річка внизу вирувала й просилася до нього так само, як Настя.

Одного разу посватався до неї калічка, умілий ремісник з міцними руками і веселими очима. Але Настя тільки й сказала йому, що вже втомилась, і навіть як його звуть не питала. Єврейка хитала на те головою і одверталася до пічки витрушувати попіл, а Настя все мовчала і мовчала, аж поки не пішов він геть, припадаючи на одну ногу. А коли зовсім уже зник за городом, Настя мовчки під'їхала до пічки, набрала попелу собі в пелену і насипала перед порогом хрест. Од того часу Настя не писала в блокноті жодного слова, стала пристановищем для води і їжею для мурахів.

Петлі на всіх дверях поржавіли і, здавалося, вже тільки й тримаються на тій іржі. Горіхове її волосся, коли сідала чесати, лягало на плечі шорстко й незграбно, мов чуже. Настя тільки про людські очі сьорбала суп та одщипувала кришки хліба, а насправді давно харчувалася одною тільки землею. Її долоні барви старого срібла були вже безсилі стиснути навіть руків'я ножа, не те що когось обійняти. Але ночами, щойно спина вдавлювалась у прохолоду постелі, її пальці наче самі собою, поза хотінням, задирали пожовклу сорочку, і перебирали між ногами то мокрих коней, то воскове листя любистку, то вишні, які з'являлися не знати звідки в руках і якими вона замазувала його тверді губи. Вона стояла з ним на березі в підіткнутій до пояса спідниці і мокрій блакитній кофтині, а він стояв у воді, борода йому вже виросла і стояла свердлом, а Настя все намилювала його сутулі плечі і груди новеньким бруском магазинного мила, чула силу його, чула навіть їхніх синів, що хлюпалися неподалік. Вона дивилася на нього біля їхнього нового дому, коли він ставив петлі на двері, тримаючи в роті цвяхи, а з кишені в нього стирчали молоток і обценьки. Вона стояла коло нього, коли він колов кабана, уміло спускаючи кров, одділяючи м'ясо, обшкрібаючи ратички од сажі, навпочіпки, з шматиною в руках, насвистуючи щось гаряче і чуже, живий-живісінький, аж не вірилось.

Здіймався вечірній вітер. Настя сиділа на своєму візку і чекала, коли він вертатиметься з грибами. Окрім неї, більше ніхто його не чекав, ніхто не хотів про нього чути і слухати. На всій вулиці. В усьому селі. Єврейка гидливо кривилася, коли Настя ненароком згадувала про нього, її очі сповнювала якась незатишна тривога, навіть туга. Єврейка могла розмовляти з Настею про що завгодно, але не про нього. Вона не зважала на нього, коли він повертався з грибами до їхнього двору і сідав їсти, коли відщипував хліб і пожадливо вкидав у рота, коли сьорбав уже холодний суп. Настя дивувалася такій силі і незворушності. Виївши одну миску, Йван очікував на другу. І Настя сама мусила їхати до печі, прилаштовуватись там зі своїм візком і насипати йому теплішого. Другої миски він уже не доїдав, лишаючи половину для Насті, тоді облизував ложку, клав на церату, витирав руки об штани і йшов геть, а відро грибів кидав коло хвіртки - то була плата. Єврейка ніколи й нічого з тими грибами не робила, на зло Насті. Уранці Настя знаходила гриби за хвірткою, вже поморщені, побиті червами, і руки її починали щоразу тіпатись, як од якогось півзабутого страху.

Сутеніє. Настя сидить і чує своє волосся десь аж на щиколотках, воно шорстке. Воно так пасує цьому вечору і цьому вітру, як ніколи раніше. Єврейка кожного ранку хоче його заплітати, а Настя не дає. Бо заплетене воно більше не буде нагадувати залізничного полотна, де по один бік сонячно, де їде жовтий безтурботний потяг, а по другий - іде дощ і Йван іде з відром грибів у руці. Дужка давить йому руку, очі його опущені додолу, бо Йван ніколи не дивиться на людей, а лице його посічене зморшками. А ззаду десь киплять каструлі з супом, і смажаться на сковородах великі шматки м'яса, і хлібом пахне аж до нудоти. Куховарки снують одна повз одну, самі сичать як сковороди, і не тямлять уже що роблять, а попіл усе летить і летить, але чогось проти вітру...

Єврейка хотіла спровадити Настю до хати, але та не далася.

"У тебе діти будуть з заячими губами, як ходитимеш сюди", - злісно каже одноока тітка Ганна, зіштовхуючи Настю з могилки. Коли то було? Боже-Боже...

Настя хоче струсити воду з пальців, але води вже немає. Тільки далеко, десь дуже далеко за кручею, чути колеса. Настя вертається в двір, потемки шукає ножа, не знаходить. Які діти? Які в неї можуть бути діти? Боже-Боже... Настя виїжджає на обніжок, їде дорогою, на якій наче ніколи й не була. Та руки все знають самі - вони повертають візка куди треба, минаючи баюри і горбики. Місяць дуже добре освітлює все - і терен по той бік грядки, і дах нового будинку, і Настині чорні лаковані черевики. Колеса все чутніші, їхній голос не можна ні з чим сплутати. Настя збирається з силою і виїжджає на кручу. Немає більше в світі такого іншого чоловіка, який би, задовольнивши свою нестяму, міг би стерпіти її, дурну, з отими пальцями старого срібла, з отією зотлілою давно сорочкою на провалених грудях. Настя поволі піднімається з візка, обходить його , легко зіштовхує з кручі в буруни, і стоїть на піску, боса, піднявши руки догори, назустріч коням, тим самим мокрим і наполоханим коням. Їй хочеться танцювати, але візник кричить не знати що, коли вона виникає перед ним, намагається спинити коней, але вони вже несуть його вбік, де повітря по-літньому тепле, де ніякого берега давно вже немає.

Голда прокидається серед ночі, втирає з лоба піт, хрестить старий інвалідний візок у кутку, і йде подивитися, чи міцно замкнені двері.

2013

Травень - місяць грузький, водяний і тванистий, з довгою й кучерявою чуприною. Він хоч і має тіло чоловіче, зате пахне жінками, бо тільки їм оддавна належить. І той, хто стояв, пригортаючи молоду жінку під лихим травневим місяцем, той знає - у цей час жінка ніколи не тримається чоловіка, як не тримається й свого тіла, бо воно у травні наче висипається крізь пальці, наче шугає з кладки у чорторий. Скільки не збирай його у пригорщу, скільки не припасовуй стан жіночий до свого стану, скільки не сотай рівні нитки волосся та не складай ласкаво по голих плечах, воно все одно втече, бо в травні жінка - то тільки пісок, заледве поцілований піною. Бо в травні жінка - не затишок і вогонь, а голод і нестатки, яких краще не бачити, на які не зважати, аби їхня прихована й ветха неприкаяність не нагадала тобі, що ми живемо для того, щоб колись померти. Торкайся її персів, підважуй їх долонями і розкривай, але навіть у голову собі не бери, що ті туго напнуті рожеві виноградини будуть твоїми.

Я міцно причинив сінешні і хатні двері, навісив замка, але не замикав, бо в хаті спала мати, і пішов до річки купатись. Пахла акація, пахла прибита грязюка, з двору пахла ще й свіжа соснова домовина, прислонена до стіни, чи то сніп чистого місяця, а з грудей пахло чорним хлібом і вечірнім молоком. Зеленкувате світло згори слалося густо і напружено, наче кров у молодому серці. Світло збивалося, закудлувалося, знову розправлялося, але тримало мене під собою, ні на мить не пускаючи в темінь. З балочки озвалася якась пташина, так тонко, неначе по склу дзенькнула дощова цівка. Блимнула якась стеблина, освітлюючи саму себе, озвалася й одразу примовкла десь із-за цвинтаря зелена заблудла душа. Мене ніщо б не змусило зупинитися, хоч од того всього й ходив по спині морозець. Під босими ногами траплялися то трісочки, то камінчики, то просто гострі піщинки, і саме вони не давали мені зовсім пірнути в це святешне грайливе безголов'я. Горщик на натальчиному тину бовванів як справжня голова, а на воді хитався прив'язаний човен, хитався-розхитувався так, мов хтось у ньому був. Я не боявся цього. З усього нічного мерехтіння швидким оком я вибирав щось найбільш тверде і звичне, як причілок натальчиної хати, чи двері в повітку, чи покинуті коло неї порожні гусячі коритка. Я підходив до води і вже хоч самим краєчком вуха, а все ж ловив тепле вуркотіння курей за глиняною стіною та ще ремиґання корови, що напівспала у загороді.

Коли натальчин сад зацвітав двома вишнями та ще яблунею, що стояла майже коло самої води, потроху вкриваючи її пелюстям, коли Наталка вдягалася в нову зелену кофту і виходила підмальовувати червоною крейдою бляклі рожі під вікнами веранди, у мене всередині звично починався риб'ячий нерест. Я ходив зокола, шукаючи причини, пробував купатися, але квітнева вода була ще холодна, ловив ріденьку ряску вутятам, тягав до свого двору викинуті на берег корчі, аби лишень хоч раз на день майнув перед очима зелений натальчин рукав і погнав моїх верховодів і краснопірок кудись проти течії, і скаламутив мене до найглибшої глибини. Я одв'язував її човна од верби, сідав у ньому й годинами гойдався, тримаючи на колінах вузлик із їжею на двох. Але Наталка до мене не виходила і не озивалася. Лише надвечір, коли я, безсило грюкнувши веслами об стовбур, не оглядаючись уже йшов додому, я чув спиною, як Наталка у резових чоботях ішла до човна. Вона знову одв'язувала його від стовбура, помаленьку клала на дно ятері і пливла на той бік ставити. Вона то там, то там спалахувала волоссям з-під хустки, перебивала міцний рогозяний дух своїм жіночим пахтінням. Вона міцно вганяла пакільці в муляку, торгала сітку - чи добре напнута, і, закусивши губу, пливла назад.

Ті ятері подарував Наталці перед смертю мій батько. Він спершу довго лагодив їх, снуючи човником по старому сірому полотну, наставляв проти сонця і пильно видивлявся дірок, стискав старі ободи і якщо вони тріскали, напосуджував нові. А коли він мовчки згріб їх у лантух і поніс, коли, ні од кого не криючись, висипав посеред її двору, мене опосіла якась образа і злість. Я прокрався обніжком туди, де вони стояли і гомоніли. Батько дивився прямо на неї і нахильці пив її сміх. Вона тримала в руці квача, з нього стікало вапно просто на поріг, а моя ще дитяча лють, не маючи сили себе здихати, котилася прямо на неї, била по литках, але не могла збити її з ніг. Я біг додому, лопотів прибитою стежкою, грузнув, ненароком ступивши в глинище, і чув як позаду сміялася вона і надсадно кашляв мій батько.

Через місяць він уже вмер. І Наталки не було на похороні. Вона боялася людських розмов і лайки моєї матері. Весь день двері в неї були зачинені. Але тільки-но піп закінчив правити в хаті, тільки дядьки завдали на плечі важку й довгу труну, тільки винесли батька на сонце, як із його грудей приснула невеличка сіра пташина, схожа на посмітюшку, і прудко полетіла до річки, чи то до натальчиного двору. З того дня я почав боятися Наталки і багато думати про неї. Думки ті напосідалися надвечір, слали передо мною широку зелену стежку і я мав іти, не чуючи ніг. Так я й ходив роки та роки, уже й мати висохла і зігнулася в корч, уже й село опустіло, а я все стелив собі ту дорогу, одвіку широку й зелену, і не завважав, що натальчині коси досі не сиві.

Я думав про неї, гарну й невеселу, завжди невеселу, чиркаючи сірником і закурюючи, пробуючи ногою чи тепла вода. Вода була тепла. Вона мовчки лежала без сну, ловлячи дрібненькі вільхові шишечки. Я заходив спершу по коліна, потім по пояс, мочив долоні і плескав ними по голові, щоб тіло швидше призвичаїлося. Луг на тому боці виростав і густішав, ставав лісом, і місяць як прудка вивірка звивався і перестрибував з дуба на сосну, а з сосни на кущ глоду. Коріння в дерев стогнало так, що аж мені було чути, і здоровенні земляні нуртини вставали поперек стовбурів.

Позаду зашелестів якийсь наче вітер, зашамкотів і закашлявся як від сорому. Я обернувся і побачив Наталку. Вона сиділа на м'якому спориші і дивилася на мене. Руки її робили якусь пильну роботу, а сама вона дивилась на мене. Зелений рукав згинався і розгинався, описував у повітрі кола, немов ще дужче присипляючи велику травневу тишу. В неї на колінах лежала моя сорочка, і натальчині руки пришивали верхнього ґудзика. Циганська голка снувала швидко і зловісно. Мені по тілу побігла дрібна лихоманка. Я чув, як позаду земляні вали виростали й виростали, ставали горами, через які вже не перелізти. А попереду сиділа Наталка і світила зеленим рукавом. А я стояв у воді і дивився, як руки піднесли їй до рота нитку з голкою, а зуби перекусили ту нитку. Тільки очі поблискували так само окремо, тільки слова, яких я разуразно набирав у рот, падали й падали назад, хлюпаючись хвостами об самісіньке дно мого нересту.

Наталка мовчки поклала сорочку на траву, встала і почала повагом роздягатися, обережно складаючи свій одяг поверх мого. А коли вона розпустила волосся, я побачив, що воно чогось уже мокре. І вперше насмів заговорити.

- Ви хіба оце купалися тільки що?

Наталка нічого не відповіла мені, швидко зайшла у воду по пояс і закинула голову назад, відкриваючи розкриті перса з рожевими молодими виноградинами, наче припрошувала цілувати. І я наважився. Губами цілував, а руками обхоплював стан, по якому нерівними острівцями спливало волосся. Видавалося, що воно шерехувате, липке і проростає мені крізь пальці, як водяна волосінь. В очах усе дрижало й переверталося, то там, то там по берегу виникали якісь людські подоби, а обличчя все занурювалось і занурювалось у ту лискучу глибину між персами, все шукало й шукало розросту і хлюпотіння.

Я не бачив, коли на її біле-білісіньке плече сів птах, а схаменувся вже аж тоді, коли почув, як вони з ним говорили і сміялися. Я вийшов геть на берег, і місяць, як тесля, став приміряти до мого зросту світляне віко труни. Я злякався і сів на траву, а вони все сміялися.

- Ти ж знав, ти ж знав, що я не маю душі, але серце я таки маю, - чи то закликав, чи то насміхався з сивого пташка натальчин голос.

- Знав, знав, - одно повторював пташок, давлячись знайомим надсадним кашлем.

- А коли знав, то нащо відчиняв їй? А коли знав, то нащо відчиняв їй? - глузувала вона, а може то вже моя гаряча голова з мене глузувала, відлунюючи од води кожне слово. І я пригорщами набирав і лив собі в обличчя воду, і сьорбав її, і теж закашлювався аж до синьої хрипоти.

- Не знаю нащо, не знаю. Жалко мені було її, просто жалко.

Голос пташка все сумнішав і наче відходив, стихав, вихоплюючись уже десь далеко за горбами, де моя мати прокинулася раптом, вийшла з хати, сіла посеред двору і тужила, і похитувалась, обхопивши коліна руками, притискаючи до грудей порожнього лантуха. І на груди їй сипалась потрюхла дубова кора.

- Не спіши, не втікай, бо нащо тоді мене кликала? - воркотів котом пташок коло самого мого вуха.

- А нащо ганив мене? А нащо штовхав мене при людях із кладки?

- Не знаю нащо. Не знаю, - знову озивався голос десь іздалеку, з-за горбів.

Усередині мені все сохло, всихало, я вже не чув нересту, риби вже не били хвостами в животі і грудях, а натомість у густій темряві там гибіли якісь дрібні комашки, безсило дзижчали і пропадали, падали кудись униз. Пташок сидів на білому камені її плеча похнюплений і мовчав. Його сіреньку посмітюшачу шию обрамляв зеленкуватий комірець, під яким поблискував ґудзик. Уперше за ніч на березі стала пильна тиша. І я здогадався, що мені вже не перебрести її, не пережити.

- У травні дуже багато злого зілля цвіте. А коло води - так найбільш...

- А я думав...

Але Наталка вже не дала йому договорити. Вона лагідно взяла його сіреньке щуплаве тільце в долоні, обережно розстібнула комірця і обернула йому голову задом наперед. Щось сухо хруснуло, затріпотіло і вмовкло. Наталка байдуже висипала мертве тільце крізь пальці, як пісок.

Я сидів на траві і тремтів од холоду і од німих, як безвість, натальчиних очей. Вона постояла ще трохи мовчки, заслоняючи собою все, вкриваючись сірою осінньою ряскою, плутаючи в мокрому волоссі мілину з селом, вибалок з причілковими вікнами, зелену пшеницю з моїм одягом на дні скрині, в якому завтра мене ховатимуть. Вона постояла так, а тоді підійшла і стисла пальцями моє горло.

Я ще побачив, як перед моїми очима встають рясні яскраві жмури, і як вона плюскає у воду, розрізаючи навпіл здорове кружало місяця.

2013

Осінь на той час уже втратила геть усі риси осені, але ще не набула рис зими. Вона була ні на що не схожою, страшною, як п’яна жінка, що побивається в калюжі. Я дивився на її корчі з лікарняного вікна і думав про неї. Думав, що вона ніколи не закінчиться, що вона отак скапуватиме і скапуватиме, як чорна венозна кров по стінці крапельниці, а я дивитимусь і дивитимусь, аж поки в мене самого не піде горлом кров. Унизу дві санітарки несли відро з написом „Первое” у сусідній корпус. Унизу сухотний чоловік у запраному бушлаті надсадно кашляв, однією рукою зминаючи червону пачку цигарок, а другою тримаючись за груди. Позаду в лункому коридорі бігали діти і ходили суворі й вимучені медсестри, никала з кутка в куток мати немовляти, яке півгодини тому на каталці з підстрибом потягли на п’ятий поверх в операційну, а вона все никала, тинялася, з липким волоссям на щоках і халатом, ледь прихопленим на грудях. У буфет тим часом привезли зеленкуваті зморщені мандарини, і вусатий грузин на вантажівці лаявся на гнилі ящики, підморгував продавщиці, яка шарілася на ті підморгування, механічно затуляла собою двері, коло яких уже назбиралося чималенько жінок. Мені не хотілося читати книжку про комсомолку Зою Космодем’янську, а натомість хотілося їсти, хотілося до школи і чомусь дуже хотілося стрибнути з вікна.

Мені таки дужче всього хотілося їсти, бо їхня пшоняна каша мені вже набридла. Вдома їжа була не набагато краща, але то ж удома. Там і вода з крана капає лагідно, і білизна на батареях сушиться якось затишно, не те що тут. Мати у відрядженні, буде там і завтра, коли мене випишуть. Але вона приходила вчора, принесла рисового супу, печива в кульочку і точно пообіцяла, що тьотя Наташа зварить спеціально для мене курячий бульйон. І щоб я, щойно випишусь, і додому не заходив, а зразу йшов до тьоті Наташі. Я вже не пам’ятав, коли їв востаннє курячий бульйон, я вже другий день уявляв як він гріє мені в роті і як запаморочливо пахне, як я доїдаю повну миску і знаю, що в каструлі його ще дуже багато. Я думав про бульйон і більше не хотів їхньої юшки, яку вже пронесли мимо мене у відрі, їхнього хліба з величезної алюмінієвої миски. А в селі дід може ще й кроля заб’є. Це ж для мене. Я ж хворий.

Позаду на лавочці для відвідин жіночка з хитрими очима сиділа з дівчинкою на руках і поправляла на ній то заколку, то піжаму, то стрімляла їй до рота шоколадні цукерки, одразу ховаючи папірці в кишеню свого пальта.

- Їж, їж, доця…

Вона поглядала то на мене, то на п’ятирічного хлопчика, який снував коридором не в домашній, як на мені, піжамці, а в лікарняній – великій і брудно-синій. Він трохи шкутильгав і тримався рукою за животик. Медсестри й санітарки ставилися до нього трохи гидливо, бо в приймальному відділенні у нього виявили вошей і постригли налисо. І налисо, і вошей уже ніяких не могло в нього бути, але персонал все одно міцно стуляв губи і поважно відводив голову в інший бік. Бо й воші, і піжама, і сам він був схожий чи то на вірмена, чи то на узбека. Був схожий на біженця. А біженцям медперсонал уже відправляв поштою теплі ковдри і дитячі іграшки, якими вже ніхто не грався. Хіба цього мало?

- Ви дивіться, жіночко, щоб цей маджахед у вас із сумки чогось не потяг…

Велика, як молочна цистерна, медсестра, пропливла мимо, війнувши чи то спиртом, чи то йодом, чи то злістю, хіба розбереш. Маджахед. Мені не подобалось це слово. Мені подобалось слово Жучок. Так його називали в палаті. „Ади, який! Як жучок чорненький!” Як собачка. Жучок майже не вмів говорити і на нечасті запитання лікарки „Отут болить? А отут?” відповідав мовчанням і понурим поглядом з-під брів. Жучок не говорив і не грався. Тільки весь час снував коридором туди-сюди, тримаючись за животик. Вочевидь, саме там йому боліло. Лікарка, слухаючи його, щоразу хитала головою і зітхала. А він мовчав. Оживав лише під час сніданку, обіду та вечері. Рвучко хапав у їдальні свою тарілку і допадався до неї, мов зроду не їв. Ми часто віддавали йому свої миски з тією пустою кашею, бо на нас у палатах чекали ще теплі півлітрові баночки, дбайливо загорнуті районкою. Він брав і ніколи не дякував, а просто їв. Ми й не чекали подяки, ми були діти, ми, похитуючи своїми чубчиками і бантиками вставали з-за столів і стуляли губи, як дорослі, і відводили голову вбік. Ми виходили з їдальні, а коли озиралися, бачили як Жучок змітає зі столу крихти. Посмітюшка. Собачка. Фе.

Ми не думали про нього, бо думали кожен про своє. Хтось про курячий бульйон з пахучим лавровим листком, хтось про польські кольорові жувачки і ляльок Барбі, і про роботів. Ото тільки Валька з якогось там села водила його часом за руку коридором і він її не боявся. Тій Вальці нічого більше не залишалося, бо в неї одна нога коротша за другу, а очі косили так, що ми всі весело жартували, буцім Валька з палати може спостерігати що відбувається в маніпуляційній на протилежному боці коридору.

Ніхто ніколи не бачив його матері, тільки я, один раз, майже вночі. Я вийшов з палати, бо мені захотілося пити, і йшов півтемним коридором до умивальника. Десь біля лавочки для відвідин чувся якийсь приглушений гомін. Вдень я б не зважив, але вночі мені стало цікаво. Я роззувся і прокрався туди, як нишпорка. Лікарка, яку я пізнав лише за голосом, бо вона була в пальті і в’язаній шапці, дві медсестри, і якийсь чоловік, перебиваючи одне одного, говорили до когось:

- Наплодять дітей!
- Про шо ти думала, коли везла його сюди?!
- Чого ти мовчиш? Ти мати, чи хто ти така?!
- Та хіба тобі не видно, яка вона мати…

Мені стало теж цікаво, яка ж вона мати, і я підійшов ще ближче. Жінка з високими бровами, і з рисами обличчя, твердими, як у сивого кочового ідола, сиділа на лавці у збитій набік хустці. На її колінах, закинувши голову назад, мирно спав Жучок. А вона, нахилившися вухом до його відкритого рота, слухала, як він дихає. Ані сльозинки не було на її темному обличчі, ані якогось жалісливого принизливого виразу в її древніх очах. Але й медсестер навколо не було. І лікарки в пальті. І чоловіка в окулярах, який цідив крізь зуби „Циганва…”. Була вона – наодинці з диханням сина. І навіть мене не було там. І, Господи, як би я хотів, щоб мене там справді ніколи не було…

Наступного ранку я прокинувся від лементу. Вискочив у коридор і побачив, як опасиста санітарка тягла кудись Жучка, ляскаючи рукою йому по штанцях.

- У мене одна зарплата! Одна зарплата! Як украдеш, то я ніде не возьму! Ніде не возьму!

На кожний повтор припадав дзвінкий ляск. Жучок вивертався, звивався і стогнав, намагаючись ухопитись за живіт, але санітарка не давала, а продовжувала його тягти. І тягла, безконечно тягла коридором перед моїми зомлілими очима, аж поки він не ослаб у її руках, аж поки вона не завважила, що Жучок уже не йде ногами, а справді тягнеться за нею.

Поряд зі мною раптом не своїм голосом закричала Валька. Вона не бігла боронити Жучка, не гукала на поміч, вона просто стояла і кричала в стелю, міцно заплющивши очі. Збіглися лікарі і медсестри. Санітарку прогнали, Жучка понесли на руках кудись в ординаторську.

Був день моєї виписки. Було ще сіро за вікном. Моя мати, певно, тільки виходила з готелю, несучи в руках папку і сумку. Тьотя Наташа зовсім недалеко, за два будинки, певно клала в каструлю велику жовту курку, призначену на мій особистий бульйон. Але мені було для того бульйону занадто рано, і занадто пізно. Позаду молода мати з ледве зібраним на грудях халатом чучикала немовля, метляючи хвостом веселого волосся. А позаду шелестіли голоси. „Ееее, Жучка вже під простинку”. Я не розумів, що означає під простинку, але здогадувався.

Мені чомусь до болю, до якогось панічного нелюдського жаху захотілося підбігти до косоокої Вальки, упасти їй в ноги і ридати, і просити пробачення, і битись головою об кахляну підлогу.

Медсестра вже подала мені виписку з печаткою і пакет з моїми речами. Я поставив пакет під стіну і пішов у палату до Вальки. Вона стояла біля вікна. Я обійняв її ззаду. Вона повернула до мене голову і глянула крізь сльози косими очима. Більше всього на світі я боявся тоді, що вона зараз відкине мою руку і кинеться тікати від мене. Але вона не відкинула. І я досі вдячний їй за це. Вдячний так, як мало кому і мало за що був колись вдячний.

Я вдягнувся й пішов додому. Біля порога відділення, на землі, в калюжі, корчилася, звивалася й нудила світом безутішна санітарка осінь. Сухотний чоловік у бушлаті жалів її, але одвертався од неї курити й кашляти. У вікнах біліли голови в ковпаках. Було пізно і рано. Починалася мжичка, а може перший сніг. Ніхто цього не знав.