А.М. Манько


Стаття присвячена розгляду концепту рідний край у поетичній творчості Івана Низового. Дослідження містить у собі вибірковий аналіз поезій митця, розкриває особливості використання системи образів, художніх деталей як основних засобів характеристики концепту рідний край.

Ключові слова: рідний край, концепт, поезія, художній образ, апелятив.


Тема рідного краю є багатогранною та невичерпною. До зображення рідних місцин зверталися такі видатні українські постаті, як: Т. Шевченко «Садок вишневий коло хати», Леся Українка «Дим», П. Тичина «Де тополя росте…», М. Рильський «Слово про рідну матір», В. Сосюра «Гей, рум’яні мої небокраї…», А. Малишко «Білі каштани», В. Симоненко «Земле рідна! Мозок мій світліє…», Д. Павличко «Мальва», В. Стус «Верни до мене, пам’яте моя...», І. Драч «Калина на тому світі» та ін.
Досліджуючи тему рідного краю, не можна оминути постать поета, патріота своєї Батьківщини, Івана Даниловича Низового. Його поезії сповнені щирою відвертістю, почуттям любові та поваги до всього рідного, близького з дитинства: до рідної землі, до мови, до людей. Авторський гуманізм, прагнення віднайти у всьому чисте, світле, прекрасне, глибокий психологізм, імпресіоністична забарвленість кожної поезії, власне суб’єктивне бачення світу, прагнення уникати конформістського впливу широкого загалу – це визначні риси професійного таланту митця. „Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною” (І. Низовий, 53). Своєрідним епіграфом до поетичних творів цієї тематики можуть стати такі рядки його вірша: „У кожного в житті своя калина / Повинна бути, / А якщо нема – / Не красно на землі живе людина...” (І. Низовий, 4). Поезія І. Низового – це частина його душі, її миттєві порухи, воління, страждання та миті щирої радості та задоволення. Свою радість та свій сум автор щедро виклав під поетичним пером для численних читачів.
Поетичний доробок Івана Низового є самобутнім явищем в українській літературі. Він вирізняється тематичною багатогранністю та потребує творчого переосмислення. У творах поета відображено широкі проблемно-тематичні обрії, у яких рідний край, Батьківщина набувають концептуального значення.
Мета роботи полягає в дослідженні вибіркових поезій І. Низового, присвячених тематиці рідного краю, визначенні семантико-стильової своєрідності творчості, розкритті особливостей використання системи образів, художніх деталей та оказіоналізмів як основних засобів характеристики концепту рідний край.
Творчість І. Низового була частково представлена в наукових розвідках Л. Колесникової, О. Литвинової, О. Неживого, Т. Пінчук, І. Світличного, Т. Терновської. Однак наразі література потребує більш ґрунтовного, повного аналізу творчої спадщини І. Низового.
Концепт рідний край у поезії І. Низового має різні форми вираження. Крім багатства онімів, він частіше представлений формами апелятивів та апелятивних конструкцій, тобто виражений за допомогою художніх образів та деталей, переданих загальними назвами та індивідуально-авторськими неологізмами.
Зображення рідного краю виражається не лише у протиставленні з урбаністичною чи громадянською лірикою. У ширшій палітрі воно представлене в поезіях, що носять характер авторського спомину – різнопланового: від сумних згадок повоєнних років до теплого навіювання дитячих спогадів, почасти ремінісценцій окремих випадків з життя. Хоча останнє трапляється значно рідше. Більшість спогадів про рідну місцину чітко окреслені, закарбовані в авторській пам’яті. Ці картини різнобарвні, але об’єднує їх одне – постійний авторський сум за рідним селом чи схожими на це село місцями. Цей сум, однак, не переходить у тужіння й плач, а навпаки – такі спомини служать розрадою для втомленого містом авторського серця, де серед царства цегли й каменю не може знайти розради вільна поетична натура. Особливо гостро тяготить поетова душа до села весняною порою, „як тільки промінь пробіжиться борозною / Із краю в край / …Думками й серцем вже на весняному полі” (І. Низовий, 21). Авторська сповідь, мов ключем, відкриває уяву чи спогади самого реципієнта, адже картини селянського поля змальовані настільки чітко й виразно, що читач ніби сам прогулюється ним: „Гуркоче виднокіл – у тракторів розминка. / Сміється сонце із небесного портрета. / А на долоні непокоїться зернинка, / Напружена, / Мов перед запуском ракета” (І. Низовий, 21).
Однак село для І. Низового є тільки згадкою, омріяною місциною, землею обітованою – тому і жив він лише згадками та пам’яттю про рідні краї: „А ще мені приходить в згадку: / Лиш відкурличуть журавлі, / Село купається в достатку, / Свайбує осінь на селі” (І. Низовий, 22).
Досліджуючи природний аспект творчості І. Низового, не можна залишити поза увагою образність його поезій.
Сільська нива, безмежна, яку поет узагальнено називає Батьківщиною, є для нього найдорожчим скарбом, адже саме її І. Низовий описує у поезії з двох строф – „Найдорожче”. Це не просто найдорожчий, але й найсвятіший скарб для митця: „ Колос до колоса – / Нива безмежна. / Зерня до зерняти – / Засіки щастя. / Що найсвятіше? / Хлібне причастя – / Сила від нього / В народу / Бентежна ” (І. Низовий, 25). Таким чином, саме життєдайній колосистій ниві приписує народ ту енергетичну силу, що живить українців, роблячи їх могутніми, нескореними та витривалими. Ця сила тому діє, що автор і народ з природою „зв’язані кровно!”...
Одним із центральних персонажів авторського поетичного доробку виступає степ. З глибоким пафосом, навіть пієтетом, зображує І. Низовий степові картини щоразу по-новому, додаючи різних барв, роблячи нове обрамлення. Так, наприклад, у поезії „Провальський степ” автор дещо гіперболізовано змалював усю пишність, красу та неосяжність провальського степу: „Місця вистачить всім, / Хто із наміром добрим іде / В заповітний музей, / В первозданний куточок природи… / Все ж радіє душа: / В світовому безмежнім огромі / Споконвіку цвіте / У провальськім степу ковила!” (І. Низовий, 7). Але якщо поезія „Провальський степ” побудована за принципом градації, динамічної зміни картин, то у вірші „В стрілецькому степу” все навпаки. Невловиму, швидкоплинну постать „на дикому крилатому коні” (І. Низовий, 7), змальовану у першій строфі, плавно затіняє заспокійлива замальовка: „ І знову тиша і правічний спокій, / І неба синь, мов у ставку вода, / І нерухомий у зеніті сокіл / Висить терпляче, здобич вигляда” (І. Низовий, 8). А розшифровує цю замальовку авторське пояснення заключних рядків, що навіює смуток за пройденими роками: „Стрілецький степ… / Не лишили і сліду / Тут вихряні кочівники – віки. / На пагорбах /Насвистують ліниво байбаки” (І. Низовий, 8).
Окрім степу, поля, ниви, рідний край автор змальовує також через образи вулиць, парків, скверів.
Дві частини поезії під назвою „На вулиці, де виростав” пройняті сумним настроєм через різкі зміни в житті. Міні-модернізація вулиці викликає в автора почуття суму, розпачу, викликані втратою рідного кутка, прихистка душі митця. Події у вірші зображені динамічно, епізодично, досить трагічно: „Неначе потяг осінній всю вулицю вимів до решти / Двічі пройшовся від краю до краю: самотньо прочовгав…”; „Випито все, що було, / й не зосталося більше нічого! / Вкрили асфальтом, неначе б украли / всі спомини-згадки, – / Думав, заплачу – полегшає серце, – / та щось його болісно стисло / І не відпустило, і з вулиці геть я пішов без оглядки.”; „Те, що любилось і чим дорожилося змалку, / Геть-бо розбито…” (І. Низовий,13).
Поезія „Сільський сквер” – ще одна елегійна ремінісценція минулого. Захоплення від побаченого сільського скверику – відгоміну минулого, автор передає конструкцією „(серце) стрепенулось”. Амплітуда почуттів яскраво виражена: захват (початкова строфа: „серце стрепенулось”) – трепет споминів (друга строфа: „Ранньої весни ми їх [дерева] саджали…Наближали торжество весни”) – сум самотності (третя строфа: „Виросли без мене / Я ж без них прожив на чужині, – / Їхнє листя… / Шелестіло іншим, не мені…”) – жаль за пройденими роками (остання строфа: „Жаль, / Не довелося в цьому сквері / Цілувати марківських дівчат!”) (І. Низовий, 14).
Часте використання певних літературних образів призводить до їх стереотипізації. У поезіях І. Низового образ степу, ниви, поля служать не лише уособленням рідної землі, а й перетворюються на певні образи-кліше – стереотипи. Ці образи поєднують у собі індивідуальне бачення концептоносія з суспільним, народним ставленням до них; вони втілюють також ознаки, ціннісні для українського етносу загалом. Такі оцінно незмінні образи функціонують у стереотипних контекстах, які поступово виділяють фіксовані моделі сполучуваності слів.
Рідний край для І. Низового виступає у різних гамах, які він у мажорній чи мінорній ноті згодом доносить до читача. Загальний настрій його творів при цьому рідко закладений у підтекст, здебільшого він чіткий і прозорий, переданий лексемами з позитивною чи негативною конотацією.
Отже, концепт рідний край займає ключове місце в усій концептосфері І. Низового. Поезії, присвячені рідним місцям, всебічно розкривають авторську натуру, доносять найтонші порухи його душі, чітко, виразно, з художнім обрамленням зображуючи картини місць авторського натхнення. Головними персонажами таких творів виступає, звичайно, ліричний герой – сам автор зі своїми думками та згадками; поле, нива, степ, якими він так захоплюється та з любов’ю описує, виступають образами-кліше, символами, стереотипами; вулиці, площі, сквери, які є джерелом авторських споминів про місцини, де він жив раніше. Концепт рідний край майстерно розкритий автором через комбінування онімів, апелятивів та загальновживаної лексики та оказіоналізмів. Подальші розвідки у цьому напрямку допоможуть більш глибоко та ґрунтовно розкрити особливості творчості митця.


ЛІТЕРАТУРА

1. Низовий І. Джерело у ясних ясенах. Поезії / І. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 2000. – 48 с.
2. Низовий І. І калина своя, і тополя / І. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с.
3. Низовий І. Тихоплесо-часоплин: лірика / І. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2001. – 56 с.
4. Низовий І. Тобі моє серце / І. Низовий .– Донецьк: Донбас, 1980. – 63 с.


Статья посвящена рассмотрению концепта "родной край" в поэтическом творчестве Ивана Низового. Исследование содержит выборочный анализ его поэзий, раскрывает особенности использования системы образов, художественных деталей как основных способов характеристики концепта родной край.
Ключевые слова: родной край, концепт, поэзия, художественный образ, апеллятив.

The article is devoted to studying of concept of native land in poetry of Ivan Nyzovyi. The scientific research contains the selective analysis of his poetry and discovers the peculiarities of artistic details in it. These integral parts are the main way for describing of concept of native land.
Key words: native land, concept, poetry, image, common name.



Манько А. М. Концепт "рідний край" у поезії Івана Низового / А. М. Манько/ Студентський науковий вісник Інституту української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова: збірник наукових праць / відп. ред. М.Я. Плющ. – К.: НПУ імені М. П. Драгоманова, 2015. – [вип. 5]. – С. 64 – 68.

А. Манько
аспірант кафедри української літератури
факультету української філології та соціальних комунікацій
Луганського національного університету імені Тараса Шевченка


Постановка проблеми. У роки нестабільної ситуації на Сході нашої країни особливо важливою та нагальною постає потреба студіювання творчості митців художнього слова цього регіону. Серед багатьох поетичних талантів Луганщини одне з найпочесніших місць займає Іван Низовий, який проявив себе як майстерний поет та письменник для дорослої і дитячої аудиторії, перекладач та публіцист. Його гостре, палке патріотичне слово безстрашно звучало ще в часи радянського панування на території України; пророчість та далекоглядність його авторської думки є вражаючими. Однак і в часи незалежної України, і, тим паче, у період радянського правління творчість І. Низового не була в колі широкої уваги науковців, що саме по собі викликає величезний подив. Крім того, будучи не лише Прометеєм на літературній ниві, а й свідомим громадським діячем, сприяючи літературному та культурному розвитку Луганщини, І. Низовий навіки вписався в історію свого народу. Тому наразі одним з головних завдань постає заповнення дослідницьких лакун в історії української літератури шляхом глибокого та різнобічного дослідження творчості поета Слобожанщини І. Низового.

Зв’язок роботи з важливими науковими та практичними завданнями. Робота виконана відповідно до теми кафедри української літератури Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Старобільськ). Матеріали дослідження можуть бути використані під час вивчення творчості І. Низового в середніх та вищих навчальних закладах, на літературних вечорах та інших заходах з ушанування пам’яті поета.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Творчість І. Низового була частково репрезентована в мовознавчих дослідженнях Л. Колесникової, О. Кравчук, І. Ніколаєнко та наукових розвідках літературознавчого характеру, критичних та аналітичних оглядах Г. Виноградської, А. Манько, О. Неживого, Т. Пінчук. Однак науковий простір потребує ширших та глибших студіювань різновекторного творчого спадку митця.
В. Адамова, Т. Васильєва, С. Гаспарян та К. Геворгян, О. Костіна-Кассанеллі, І. Постолова та Л. Зана, І. Тарасова та інші присвятили свої праці дослідженню художнього концепту в літературознавстві та літературознавчому аналізі художнього твору.

Формулювання мети статті. Дослідити особливості вираження підконцептів „нація” та „ганьба нації” як складових концепту „Україна” у поетичній творчості Івана Низового.

Результати дослідження. Художній твір як вид мистецтва піддається величезній кількості інтерпретацій, кожна з яких стає приводом для майбутніх узагальнень.
На сьогоднішній день досить поширеним є когнітивний напрямок у вивченні художнього тексту та творчого спадку окремого митця загалом. „Концептний аналіз полягає в тому, щоб виявити по можливості всю парадигму культурно значимих концептів письменника й окреслити їхню концептосферу, яка включає в себе всі компоненти ментального простору даного концепту” [1, с. 34].
Центральним поняттям у концептному аналізі художнього твору виступає „концепт”. Воно є досить багатозначним та має давню історію. Концепт може сприйматися як культурний, мовний та когнітивний феномен. Однак у фокусі нашої уваги перебуває безпосередньо художній концепт як об’єкт літературознавчих досліджень.
І. Тарасова, розмежовуючи концепт у лінгвістичних та літературознавчих дослідженнях, знаходить у них точки зіткнення – це інтерпретація концептів у контексті культури й розуміння їх як одиниць колективного свідомого та індивідуально-авторських психічних утворень, які співвідносяться з одиницями художнього мислення – образами [2, с. 744].
С. Гаспарян та К. Геворгян уподібнюють художні концепти до пазлів, які у своїй сукупності формують певну картину світу. При цьому науковці наголошують на тому, що концепти є одиницями ментальної індивідуально-авторської картини світу, у якій відображені емоційний досвід, культурна спадщина та просто знання особи – носія концепту [3, с. 149, 151]. Отже, художні концепти у своїй сукупності творять ідіостиль письменника, якнайкраще позиціонують його як людину певної доби, носія певної культури, етнічної самосвідомості та пам’яті.
О. Костіна-Кассанеллі наголошує на тому, що концепти задають параметри символічного й аксіологічного простору тексту, який конструюють мотиви. При цьому універсальні чи національні концепти експліцитно проявляються завдяки характерним мовним репрезентантам, що корелюють з мотивами чи лейтмотивами поетичного тексту [4, с. 62].
Похідними термінами відносно концепту є концептосфера або концептуальна система (концептосистема). Поняття „концептосфера” допускає множинність потрактувань, що пов’язано з полісемічністю поняття „концепт”. Загалом це сукупність концептів, які являють собою сукупність структурованих знань індивіда, що формують його інформаційний базис.
Похідним від концепту є також термін „підконцепт” як його вужча форма реалізації, одна зі складових елементів концепту, що несе в собі один з відтінків його значення.

У поетичній спадщині І. Низового ключове місце займає концепт „Україна”, у якому через його неоднорідність можна виділити підконцепти „Батьківщина” („Вітчизна”), „держава”, „мала батьківщина” („рідний край”). Кожен із них автор змальовує по-своєму: перший і останній – з пієтетом, благоговінням, синівською відданістю; другий – здебільшого в негативному ключі. Крім того, немалу роль відіграють і підконцепти „нація” та „ганьба нації” як репрезентанти двох полюсів громадянської позиції. Глибокий патріотичний струмінь залишається невід’ємним компонентом художньої канви І. Низового.
Кожен з концептів та підконцептів має свою особливу форму вираження через концептуальні образи, стилістично нейтральну чи стилістично забарвлену лексику, засоби художньої виразності, фігури поетичного синтаксису та фонічні засоби, оніми та власне авторські неологізми.
Велика кількість поезій І. Низового прямо чи опосередковано торкається теми народу. У них простежується виразна двополюсність авторського бачення, яка прямо пов’язана з двополюсністю національного самовизначення представників української нації. У зв’язку з цим логічно виокремлюються два підконцепти: „нація” та „ганьба нації”.
Підконцепти „нація” („народ”) та „ганьба нації” („запроданці”, „відступники”, „індиферентисти”, „юрба”) здебільшого представлені окремо, хоча нерідко виражені в опозиції для реалізації того чи іншого авторського задуму. Наприклад, у поезії „Я, такий, на світі не один…” „юрба” та „народ” входять до складу клімаксу: „не раби” – „юрба” – „народ” [5, с. 26]. За допомогою такої висхідної градації автор прагне вселити надію у свого реципієнта, показавши, що майбутнє в нашого народу є, однак, воно залежить від істотних змін, що має принести нова доба щонайменше через п’ять років (вірш датовано 1995 роком).
Важливо додати, що в цій поезії автор дотримується відносно лояльної позиції стосовно підконцепту „юрба”, сприймаючи цю юрбу як своєрідний місток, перехідний етап, кокон, із якого от-от має з’явитися на світ новий народ (точніше, оновлений), гідний своєї Вітчизни: „Не хвалю себе і не хулю / Інших, / Хто не в річищі доби, – / Я ж не кум, даруйте, королю, / І вони, звиняйте, не раби. / Всі ми, разом взяті, ще юрба, / Із якої визріє народ / Лиш тоді, / Коли нова доба / Зробить / найкрутіший / поворот!” [5, с. 9]; „Схаменімось! / І повище / Підіймаймо прапор віщий / Неповторної судьби!” („Не сховати нам в тумані…”) [5, с. 26].
Більш категоричним автор виявляється у поезії „Аксіома”, де він виводить певні критерії для людей, що мають право зватися народом, і від супротивного позиціонує псевдонарод, у який намагаються перетворити українське суспільство: „Народ, / Що боїться чужинців-заброд / Й поетів їм кида до ніг, / Замість жертви. / Втрача своє право на ймення – / Народ, / І жити не може, / Й не може померти” [5, с. 10].
Роз’єднаність нації І. Низовий небезпідставно вважає прокляттям. Свої думки про долю таких народів автор метафорично завуальовує під нічні жахіття, використовуючи мотив сну: „Отак-то, з нічого, насняться, / Під впливом непевних зірок, / Проблеми роз’єднаних націй, / Борги, не повернуті в строк… / О скільки ж душі розпинаться / За світ, що від жаху примовк?! / Стонадцять роз’єднаних націй…/ Стонадцять проклятих зірок…” [5, с. 11]. Лексема „стонадцять” у вищезазначених рядках є поліфункціональною: вона є носієм логічного наголосу, творить собою анафору та має гіперболічне забарвлення. Отже, автор намагається проявити свою небайдужість – у цьому і розкривається гуманістична складова його поезій: митець доводить, що опікується не лише національними проблемами своєї країни – його почуття, переживання та співпереживання перетинають топографічні кордони однієї держави.
Підконцепт „ганьба нації” найчастіше метафорично втілюється автором у поетичних образах із різко негативною конотацією – яничарів, вахлаків, ординців: „А ми, вахлаки, / Занехаяли мову свою… / І байдуже нам, / Де цьому яничарству межа. / Ми – раю вигнанці, / І вигнано нас недарма, – / За нашу любов / До чужих батога і ярма, / За те, / Що ми є , / А начебто нас і нема” („Ця мова могла…”) [5, с. 13]; „А ми – не мудрі. Ми одвік / Чуже поповнюємо військо, / Що продукує нам калік / Та яничарів-мамелюків, / Та ще недоносків-панів… / А нам же треба Кармалюків, / А нам же треба Богунів” („Всі незалежні обережні…”) [5, с. 42 – 43]; „Продають яничари майбутнє твоє наперед, / мій далекий нащадку, – / не маючи встиду і совісті, / вже сьогодні підрубують древо, / щоб наш родовід / не давав розгалужень, / і всох, / і пощез в невідомості…” („Продають яничари майбутнє твоє наперед…”) [6, с. 72].
Ціле гроно подібних дисфемізмів автор широко представив у поемі „Мої досягнення героїзму”: „Є в українського народу / Незапозичена біда – / Свої недолюдки-ординці, / Запроданці на всі часи, / Вчорашні, себто, українці, / Жерці гнилої ковбаси / І генетичні яничари / (В перекладі – більшовики) / Призвідники всіх бід, / Отари / Безмовної / Провідники” [7, с. 62]; „А нині час антигероїв … / Матір Україну / Веде, псявіра, на загин, / Приховуючи суть зміїну / За тризуб княжий / І за гімн” [7, с. 63].
Гострого сарказму, спрямованого на національних покручів, вайлуватих пристосуванців, сповнений вірш „(Середньостатистичний українець)”: „зацитькуватий гриць заматерілий / до сулії цицька тої до цяцьки / прицьомився і цмулить із прицмоком / цукровий сік-пересік-самограйчик / воно ж бо як годиться за здоров’я / за чорнобров’я і самодержавність / за мовби самостійних гречкосіїв / за все-про-все аякже і атож” [8, с. 21]. Алітерація звуку [ц] у вірші допомагає зобразити незрілих, інфантильних, недолугих, дещо навіть дурнуватих людей, яких автор узагальнено йменує „грицями”, одним з найпоширеніших імен в українському фольклорі: воно часто ставало об’єктом глуму в народних дражнилках: „Грицько-тицько”, „Гриць миші злякався”, „Грицько пикатий”, „Грицю, Грицю, Грицю-сала” [9, с. 162, 167, 178].
Для підконцепту „ганьба нації” І. Низовий нерідко використовує антономазії у формі однини чи навіть у множинній формі онімів – пілати, брути, каїни, іуди, герострати – тобто зрадники, запроданці, вбивці, глитаї, марнославці:

1) „І що я можу мертвим розказати / Про світ живих, що пусткою стає / для добрих дій, / де Брути і Пілати / чуже до рук прибрали, мов своє?!” („Стежини всі мої ведуть на цвинтар…”) [10, с. 35];
2) „Лиш на свято / З високої трибуни – прокуратор! – / По-писаному, / Гладко та завзято, / “Спілкується” з Тарасом, / Наче з братом, / Пілат місцевий…” („Незатишно Тарасові в Луганську...”); [11, с. 39];
3) „Чому чужі пілати / Вмивають руки роблено-наївно / В той час, коли подзвякують червінці / В руках іуд-запроданців?!” („Вишнево-калиново-солов’їна...”) [12];
4) „Дай, Боже, океан людської крові / многостраждальній нашій Україні / вовіки більше не перепливати, / щоб потирали рученьки пілати!” („Ненависть виростає із любові...”) [13, с. 70];
5) „Мають повне право катувати / іменем новітнього Пілата... / З регіонів сунуть легіони, / вже не римські – з Криму і Донбасу, / і для них немає перепони / ні на жоднім рубіконі часу” („Будеш знов, Ісусе, на Голгофі...”) [14];
6) „“Таж це свавілля геноциду / Донищить націю мою!”. / Засіли всюди Герострати, / А за бугром сидить Пілат, / Підштовхує до самострати / Й дає мотузку напрокат” („Гіркий цей роздум знову й знову...”) [15, с. 36];
7) „Наш сором перевтілився в ганьбу, / яку непросто буде відмивати... / Батьки перевертаються в гробу. / Шаліють Брути. Тішаться Пілати” („Наш сором перевтілився в ганьбу...”) [16, с. 156];
8) „більшовики здобували собі безсмертя... / геростратова їхня слава... / і не зотліє ніколи... / ...геростратова слава / убивць Гумільова й Чупринки / житиме вічно...” („більшовики здобували собі безсмертя...”) [17, с. 69].

Не менш цікавими є інтертекстуальні спроби вираження концептуального світу в поетиці І. Низового. Підконцепт „ганьба нації” у цьому ключі досить колоритно вписується в образ „лукавих”, широко відомий з поезії Т. Шевченка. Контекст поезії підтверджує використання алюзії на „Мені однаково, чи буду…” Т. Шевченка: „Не хочу помирати в цій державі, / яку приспали вкотре вже лукаві, / окрадену й знедолену” („Не хочу помирати в цій державі…”) [10, с. 79].
Ще алюзія на творчість Кобзаря спостерігається в поезії „Не сховати нам в тумані...”, де розглядуваний підконцепт утілився в інтертекстуальному концептуальному образі „правнуків поганих”: „Знайте / “Правнуки погані / Славних прадідів” – / Це ми” [5, с. 25]. Автор за допомогою висхідної градації створює ефект нагнітання жахів шляхом правдивого зображення деградації окремих представників свого народу: „Ми ж царицю препогану, / Злу, розбещену путану, / Оживили у труні…/ Як ми любимо царицю – Аж зневажили себе! / Плюємо в святу криницю / І цілуємо в сідницю / Короноване „цабе” [5, с. 25]. Найбільшого ефекту в розкритті змістового наповнення підконцепту автор досягає шляхом використання мейозису: „Ми – абощо і абищо / З одноликої юрби” [5, с. 25].
Використання мейозису для змалювання підконцепту „ганьба нації” характерне і для поезії „Вивітрюється дух…”: „Витворюється раса / Знедолених украй / І злих москалюків. / Вони такі малі, / Такі мікроскопічні / На страдницькому тлі / Чернечої гори…” [5, с. 28]. У цій поезії автор оксиморонно втілює підконцепт в образі „нерідних земляків”, а також в образі конгломерату, до якого він має суперечливі почуття: „Ненавиджу – люблю / Неповноцінну расу, / Оцей конгломерат” [5, с. 28]. Таке ставлення є цілком закономірним: як патріот своєї країни автор не може не любити свого народу, але, знову-таки, будучи глибоким патріотом, він не може зі спокоєм спостерігати за звироднінням своєї нації, зневажаючи та осуджуючи її за це.
До підконцепту „нація” І. Низовий звертається рідше, ніж до протилежного підконцепту, розглянутого вище. Це пов’язано з тим, що митець, як уже згадувалось, писав на злобу дня. А тому закономірним є той факт, що концептуальний образ нації зображувався здебільшого у своєму негативному прояві – „юрба”, „вороги нації”, які в реальному житті кількісно переважали над національно свідомими людьми: „Тонко ридає – наспівує нація / Голосом явно уже не своїм” („Начебто йде всеповальна кастрація…”) [5, с. 33]; „Аж збиває народові подих / Від супротивних жорстоких вітрів” („День перебути – і то вже є подвиг…”) [5, с. 34]; „Може, хтось нас, був, зурочив, / Глузду-розуму позбавив: / Крім всіляких кривозбочень / Воріженькам для забави, / Ні на що не спромоглися, / Що було б оцінки варте” („Назирці за першим роком…”) [5, с. 14].
Підсумовуючи авторську позицію стосовно ставлення до своєї нації, можна навести приклад акумулюючої поезії, яка чи не найкраще відображає загалом авторський погляд на свій народ та його майбутнє: „Ми чужу не каламутим воду / І своя в нас чиста, як сльоза. / Не засмокче баговиння зроду / Незглибимі небеса народу, / Де гримить / від заходу й до сходу / Очищальна благісна гроза”(„Чистота”) [18, с. 25].

Висновки. В авторській картині світу Івана Низового центральне місце займає концепт Україна, який є концептуальним ядром у концептосфері його творчості. Одними з ключових підконцептів у межах цього концепту є „нація” та його антитетичний варіант „ганьба нації”. І. Низовий має неоднозначне, суперечливе ставлення до свого народу через неможливість відділити від нього юрбу, сіру масу, яка втратила національну самосвідомість, національне коріння, а то й навіть сприяє розбратові своїх співвітчизників. До таких людей, концептуально змальованих як „ганьба нації”, автор ставиться вкрай негативно, викриваючи та осуджуючи їхні діяння чи бездіяльність. Поданий підконцепт висвітлений за допомогою численних тропів – метафор, дисфемізмів, мейозисів, антономазії у формі однини чи навіть у множинній формі онімів – пілати, брути, каїни, іуди, герострати – та за допомогою поетичних образів з різко негативною конотацією – яничарів, вахлаків, ординців тощо.
Національно відданих, працьовитих, чесних людей поет оспівує з глибокою пошаною і вірить, що такі люди ще зможуть на руїні вибудувати могутню державу. Однак, до підконцепту „нація” І. Низовий звертається рідше, що пов’язано з публіцистичним струменем у його громадянській ліриці, з потребою викривати моральне виродження, історичний склероз та духовний занепад численних своїх сучасників, попередників та нащадків. Тому закономірним є той факт, що концептуальний образ нації зображувався здебільшого у своєму негативному прояві – „юрба”, „вороги нації”, які в реальному житті кількісно переважали над національно свідомими людьми.

Перспективи подальших розвідок. Концептуальний простір поетичної творчості І. Низового досить широкий, тому він потребує подальших глибоких осмислень та інтерпретації. У наступних розвідках заплановано детальніше розглянути практичну реалізацію концепту „Україна” та інших його підконцептів крізь призму поетичних мотивів та мовно-стилістичного оформлення.


Література:

1. Постолова І. В. Літературознавчий аналіз художнього твору: функціонування поняття „концепт” / І. В. Постолова, Л. Ю. Зана // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка (філологічні науки). – 2011. – № 3 (214). – Ч. ІІ. – С. 32 – 43.
2. Тарасова И. А. Художественный концепт: диалог лингвистики и литературоведения / И. А. Тарасова // Вестник Нижегородского университета им. Н. И. Лобачевского. Лингвистика. – 2010. – № 4 (2). – С. 742 – 745.
3. Гаспарян С. К. Особенности репрезентации концепта в художественном произведении / С. К. Гаспарян, К. Ш. Геворгян // Вісник Житомирського державного університету. Філологічні науки. – 2014. – № 4 (76). – С. 148 – 152.
4. Костина-Кассанелли О. С. Концепт и мотив: междисциплинарная соотнесенность понятий / О. С. Костина-Кассанелли // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В. Н. Каразiна. – 2013. – № 1048. Сер.: Філологія. – Вип. 67. – С. 59 – 63.
5. Низовий І. Д. Це мій вертеп… Лірика відчаю і надії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Луганська обласна організація спілки письменників України, 1996. – 75 с.
6. Низовий І. Д. Калини жар на полотні снігів / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2007. – 168 с.
7. Низовий І. Д. Від травня до травня: поезії / І. Д. Низовий. – Луганськ: Глобус, 2002. – 84 с.
8. Низовий І. Д. о, Оріяно… / І. Д. Низовий. – Луганськ: АТ „Укрроспроммаш”, 1997. – 64 с.
9. Дитячий фольклор / Упоряд. і передм. Г. В. Довженок. – К.: Дніпро, 1986. – 304 с.
10. Низовий І. Д. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі / І. Д. Низовий. – Луганськ: ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 121 с.
11. Низовий І. Д. Остання електричка на Ірпінь / І. Д. Низовий. – Луганськ: Укрроспроммаш, 2001. – 88 с.
12. Іван Низовий. Вишнево-калиново-солов’їна... [Електронний ресурс] / „Поетичні майстерні” – Самвидав. – Режим доступу: http://maysterni.com/publication.php?id=116519
13. Низовий І. Д. Самопізнання / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 100 с.
14. Іван Низовий. Будеш знов, Ісусе, на Голгофі... [Електронний ресурс] / „Поетичні майстерні” – Самвидав. – Режим доступу: http://maysterni.com/publication.php?id=119206
15. Низовий І. Д. Білолебедія / І. Д. Низовий. – Луганськ: ПП Афанасьєва В. І., 2008. – 108 с.
16. Низовий І. Д. Лелечі клекоти в тумані / І. Д. Низовий. – Луганськ: ТОВ «Віртуальна реальність», 2010. – 264 с.
17. Низовий І. Д. Вівтар / І. Д. Низовий. – Луганськ: Вид-во «Райдуга» Луганської організації СПУ, 1995. – 120 с.
18. Низовий І. Д. І калина своя, і тополя / І. Д. Низовий. – Донецьк: Донбас, 2003. – 78 с.


Анотація
А. МАНЬКО. БІПОЛЯРНІСТЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ В ПІДКОНЦЕПТАХ „НАЦІЯ” ТА „ГАНЬБА НАЦІЇ”
У ТВОРЧОСТІ ІВАНА НИЗОВОГО
Стаття розкриває особливості змалювання підконцептів „нація” та „ганьба нації” у поетиці Івана Низового. Акцентовано увагу на головних концептуальних образах, засобах художньої виразності, фігурах поетичного синтаксису та фонічних засобах, онімах, які є практичним втіленням означуваних підконцептів. Також простежено вияви інтертекстуальних зв’язків між творами І. Низового та Т. Шевченка.
Ключові слова: громадянська лірика, концепт, концептуальна система, нація, підконцепт.

Аннотация
А. МАНЬКО. БИПОЛЯРНОСТЬ НАЦИОНАЛЬНОГО СОЗНАНИЯ В ПОДКОНЦЕПТАХ „НАЦИЯ” И „ПОЗОР НАЦИИ”
В ТВОРЧЕСТВЕ ИВАНА НИЗОВОГО
Статья раскрывает особенности изображения подконцептов „нация” и „позор нации” в поэтике Ивана Низового. Акцентировано внимание на главных концептуальных образах, средствах художественной выразительности, фигурах поэтического синтаксиса и фонических средствах, онимах, которые являются практическим воплощением определяемых подконцептов. Также прослежены проявления интертекстуальных связей в произведениях И. Низового и Т. Шевченко.
Ключевые слова: гражданская лирика, концепт, концептуальная система, нация, подконцепт.

Summary
A. MANKO. BIPOLARITY OF NATIONAL CONSCIOUSNESS IN SUBCONCEPTS “NATION” AND “DISGRACE OF NATION”
IN THE WORK OF IVAN NYZOVYI
The article reveals the peculiarities of the depiction of the subconcepts of “nation” and “disgrace of nation” in the work of Ivan Nyzovyi. Attention is drawn to the major conceptual images, stylistic devices and expressive means, poetic syntax devices, phonetic expressive means and onyms, which are examples of practical embodiment of the concepts. The author considers the intertextual connections between the work of I. Nyzovyi and T. Shevchenko.
Key words: civil lyrics, concept, conceptual system, nation, subconcept.



Манько А. М. Біполярність національної свідомості в підконцептах «нація» та «ганьба нації» у творчості Івана Низового / А. М. Манько // Південний архів. Філологічні науки. – 2017. – Вип. LXVI. – С. 37 – 40

Леся Низова



Перше враження від будь-якого вірша цього поета – справжність. Уже незвична, уже напівзабута й тому така цінна в наш час імітацій і сурогатів. "Я просто чесний віршувальник", – сказав він. "Просто віршувальник" – то, звичайно, данина самокритичності та зайвій скромності, у якій намагалися виховувати нас усіх. Але ключове слово тут – "чесний". Друге враження від віршів цього поета – легкість. Здається, він так і думає, так і розмовляє – римованими образами, ясними та простими, начебто ти й сам міг би так сказати, бо думаєш і відчуваєш так само. Та водночас і складними, бо розумієш: ти б так сказати не зміг...
Уся поезія Івана Низового – автобіографія і водночас частинка біографії країни, окреслена часовими межами життя поета. І великі події, трагічні й урочисті, і якісь смішні випадки, і побутові негаразди, і особисті переживання, і роздуми, роздуми, роздуми, часом сумні, часом оптимістичні – усе це знаходило відбиття у великій і розмаїтій поетичній картині.
На основі його збірок можна було б написати не один підручник, щоб навчати дітей справжньої, прекрасної, джерельно-чистої української мови, яка йде від самого пракоріння, від душі народу. А нас усіх навчають людяності, щирості, небайдужості, чесності його поетичні рядки.

Ім’я цього поета – Іван Низовий.

Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року на хуторі Рудка поблизу села Марківки нині Білопільського району на Сумщині.


РІЗДВЯНА КАЗОЧКА ПРО МОЄ ДИТИНСТВО

Комуною звалося місце,
Де я народивсь. Угорі
Котився, мов колесо, місяць,
Тулилась зоря до зорі.

В снігах потонула хатина
І стукав мороз по шибках.
Пригрілася Божа дитина
На маминих теплих руках.

Бабуся наїдки нехитрі
На стіл виставляла – Різдво!
Кутя допрівала в макітрі –
Справжнісіньке торжество:
Пахуча, пшенично-перлинна,
Розвариста, жовта, пухка...
Узвар вже готовий, калина
І солодяки з буряка.

А в темних кутках – дідуганчик –
Ховається домовичок.
Потріскує в грубці солома,
Згорають осот і пирій,
І сила якась невідома
Гуде і гуде в димарі.
Теплом наповняється хата.
Порохкує порося.
У запічку сплять козенята.
Оце вам і казочка вся.
2003



Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина – бабуся, мама й сестричка Люда – знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань.
Батько його, Данило Тимофійович Низовий, комуніст, пропав безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Настя Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, "куркулями" й були Великороди. Віддавши все своє майно "на справу колективізації", вони все одно не врятувалися: голодомор 1932 – 1933 років забрав життя діда Гната і п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.
Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.


НАЙСОКРОВЕННІШЕ

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої, – місце,
Де цвинтар був, спустошене; кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
...Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Все скінчилось. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок, –
А їх – нема... Повипадали в серпні.
2005


І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили:

"Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…".


* * *

Мамі Насті

Оці барвінки й чебреці
На цвинтарі!

Збирає
Пилок у мене на щоці
Бджола – аж пробирає
Нервовий дріж…
Встроми, бджоло,
Своє пекуче жало,
Щоб душу наскрізь пропекло
Невиплаканим жалем!
Нехай сльоза перебіжить
З минулого в сьогодні…

Моя матуся тут лежить
В піввіковій безодні –
Безодня глибшає щодня,
Глуха і нещадима…

…В барвінках коники бринять.
Метелик жовто блима
На чебрецях,
Немов свіча
На протягах епохи…

Торкнувся хтось мого плеча:
"Поплач – полегша трохи".
2001



Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно.


"Жили ми впроголодь, – згадував поет, – а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою...".

Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий "добробут".


БАБУСЯ. ЗАМІСТЬ ВІНКА НА МОГИЛУ

Приміряв я вашу домовину
На самого себе – ой тісна!
Відняла любов мою єдину
Глибина неміряна земна.
Під хрестом сосновим поховав я
Берегиню роду. Як могла,
В час лихий сирітського безправ’я
Берегла мене – і зберегла!
Ви для мене більше, ніж Мадонна, –
Святістю затьмарили її, –
І без вас душа моя бездомна
Й безпритульні помисли мої.
2000



Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на "відмінно". А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше.


"Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників… А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися".



Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві "університети". Він працював у колгоспі, де "пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…".


ПОВОЄННИЙ ЕТЮД

Попереду – корівчина,
А за нею – плуг і я,
Плугатар,
Малий мужчина,
Не якесь тобі хлоп’я.
Непомітна із куфайки,
Вслід – сестричка (ну і ну!)
Тонкозрізані лушпайки
Кида в свіжу борозну.
Піт з чола,
А з носа соплі –
Ще далеко до тепла…
Може, виросте картопля,
Може, дудка-бугила…
Тягне борону бабуся,
Наш город благословля:
По війні родити мусить
Щедро
матінка-земля!
Ось і полудень.
Корівка
Ремигає свій пайок.
Ми ж утрьох смакуєм ріпку
Й дерунці із лушпайок.
2001



Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї.
Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої "малої" батьківщини пройде через усю його творчість:


* * *
Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить: наз-до-же-ни…
Летить бджола у потаємний вулик,
Лишаючи слідочок медвяний.
Грушевим цвітом закутки пропахли.
Посеред лук, без припутня, щодня
Пасуться верби, взявши по-під пахви
По кілько полохливих вербенят.
І – солов’ї!
Витьохкують натхненно
Таку погоду – кращу, ніж в раю.
А я ж бо думав: знаю достеменно
Усе про рідну Марківку свою…
Багато що відкрилося уперше,
Однак – не все.
І добре, що не все:
Ще ж стільки дивовидів і довершень
Мені село гостинно піднесе!
Подякую за воду і за вроду,
За день погожий і за гожу мить,
І коника в траві не потривожу,
І цвіркунця у згадці –
Хай цвірчить…
1995


* * *
Чорноземний мій раю, в бур’яні
Я не знайшов загублену підкову
Своїх надій на щастя. Неземні,
Мабуть, були надії. Тож нікому
Не раджу в позахмар’я залітать,
Приземленого стану не боятись,
Повірити в реальну благодать,
Утвердитись і не розчаруватись.

Посульщино, колиско сироти
На берегах – дитинства оберегах,
Була завжди й довічно будеш ти
Для мене начеб альфа і омега.
Свою орбіту я не загубив,
Мов кінь підкову,
Й нічого винити
Себе самого,
Що не так любив
Свій ріднокрай,
Як мусив би любити.
2005


Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою.
І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні:

* * *
Нема вже ні ставка, ні вітряка –
Від раю від мого одна руїна
Зосталася... Поволеньки зника
В моїм краю країна Україна...

Тут все мені безмовно доріка
Пропащістю своєю... Знов і знову
Сльоза жалю до серця пропіка
Так боляче, що я втрачаю мову.



Тісно пов’язана з цією темою ще одна – тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела:


* * *
…Моє село вже тим благословенне,
Що тут своє кохання я зустрів
І синій погляд вперше зазорів
В моїм селі,
Мов пролісок,
Для мене...


* * *

Катерині

Не покида й на мить передчуття,
що зрештою, бодай хоч на хвилину,
наприкінці самотнього життя
я обніму єдину Катерину –
дівчатко з верхосульського села
із неймовірно синіми очима...

Вона ж для мене Всесвітом була,
цілющим джерелом надій і чимось
безмірно більшим за реальний світ!

А я прожив у вигаданім світі
півсотні літ; фантазії політ
завершився прозрінням на орбіті:
це все – несправжнє!
Справжнє – на землі,
де ми росли і вперше полюбили,
дівча у верхосульському селі
з очима неймовірно голубими.



Перший вірш Івана Низового "Еду в Донбасс" було опубліковано1960 року в районній газеті. Перший і єдиний – російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Зі спогадів поета:

"Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив".



Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961 – 1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А.Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості – 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового "Народжуються квіти". У ці ж роки відбулось і перше входження його у літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.
Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.


* * *
...Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить...



Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав "закарпатсько-галицьким", відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.



До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього життя, яке присвятить саме боротьбі за українську Україну, вільну, справді незалежну й горду:


* * *
Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій,
Майово, щедровесно
Знов і знову
Шумуй і розквітай, народе мій!
Народ наш є!
Він буде й перебуде
Всі крайнощі,
Всі кривди вікові
У житі життєдайному –
По груди,
По хрестовини цвинтарні –
В траві.
1997


Від травня 1966 року починається найтриваліший – «луганський» – період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети "Молодогвардієць". І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.
На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, «сірооке дивенятко», як написав її батько в одній із присвят:


* * *

Дочці

Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,
На зеленім вербовім гіллі
Колисалася ніжна дівчина...

Вона пісню співала про весну,
Про урочі вогні досвітні –
Пісня
в серці
моїм
колисалася...
Колисалася
в серці
пісня,
Колисалася
в пісні
мрія,
Колисалося
в мрії:
"Ле-ся..."
1969



З дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.


ДРУЖИНІ ЛІНІ

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...
Собі – боюсь – не зізнаюсь
В тім,
Що любов моя і досі
Тобі не віддана сповна, –
Колись кололася ожинно,
А нині – сива і сумна...
Прости, коханко і дружино!
2009



Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласному телебаченні. У 1971 році побачила світ друга збірка поета «Провесінь». У 1972 році він стає членом Національної спілки письменників України.


Яскравим літературним вибухом в 70-і роки прозвучали його поеми «Горобина ніч» і «Чорні состави», вірші «Остання колискова моєму дідові» і «В сивій пам’яті».


ОСТАННЯ КОЛИСКОВА МОЄМУ ДІДОВІ

Ліг на ріллю перепочить…

Його несли чотири діви,
Чотири страдниці земні,
Несли любов свою
Й надію
У золотій, мов сніп, труні.
Одна була його кохана,
Друга нелюбою була,
А третя – просто давня рана,
Четверта – просто так ішла.

Зробили хату, як зуміли,
Поклали сонце в головах
І затужили-заніміли,
Не в змозі витужить слова.
А поле буйно бур’яніло,
Плуг іржавів у борозні…
Приспали діда, і – за діло
Чотири страдниці земні.

Одна була вдова печальна,
Друга була сама печаль,
А третя – просто так мовчала,
Четверта – вчилася мовчать.
1968



Пізнавши всі тягарі сирітського безхліб’я, Іван Низовий замислюється над життям у всіх його проявах, виливаючи ці роздуми в рядки філософських віршів. Однією з характерних рис як філософської, так і громадянської лірики письменника є її виразна публіцистичність. Іван Низовий ніколи не створював віршів «для красного слівця», натомість постійно писав на злобу дня, часто мимоволі римуючи свої думки про наболіле. Він порушує серйозні теми з усією гостротою свого правдолюбного слова у численних статтях, опублікованих в обласних і районних газетах, зокрема в газеті «Молодогвардієць».
Іван Низовий ніколи не був прихильний до влади, не співав «осанни» партійним і державним зверхникам, хоча до певного часу вірив у комуністичну справедливість (теоретично) та «месіанство» Леніна (серцем, а не розумом). Цілковите прозріння прийшло до нього на початку 80-х років, і він викинув портрет «вождя» з балкону третього поверху…


У 1979 – 1980 роках Іван Низовий навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені Горького, про що пізніше він напише в літературних спогадах під назвою «Зустрічі без прощань», де увічнить певні важливі сторінки життя поетів-шістдесятників…
У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986).


Творча зоря Івана Низового яскраво засяяла, коли процеси «перебудови» й «демократизації» у тодішньому ще радянському українському суспільстві перш за все охопили Спілку письменників. Вітри обнадійливих змін, що мали збудити громадську думку, довго не досягали Луганщини (тоді ще Ворошиловградщини). Комуністична назва обласного центру уособлювала собою ідейну зашкарублість обкомівських ортодоксів. Тому потрібна була іскра, яка б запалила земляків духом свободи й національного відродження. І мав знайтися «козак із мільйона свинопасів», який би засвітив вогонь. І цим «козаком луганським» став Іван Низовий. Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини стала його стаття «Бути – народом», опублікована в обласній газеті «Молодогвардієць» 1988 року, у якій письменник не лише представив «альтернативну», як тоді прийнято було казати, точку зору на суспільні процеси, а й першим голосно заявив про національне пригноблення українців на Сході та Півдні УРСР, утиски української мови – невід’ємної ознаки народу. Іван Низовий гостро виплеснув тривогу за долю української мови й загалом національної культури та моральності.


«Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова «національна» і «націоналізм» стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова «інтернаціональний», «інтернаціоналізм». Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, «хуторянське», неповноцінне...».



Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи від збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990), виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев’яностих років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід – Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших.


* * *
Відродись, Україно, не лишень хрестами
На могилах козацьких посеред степів,
А й всіма віковими,
В найглибших глибинах,
Пластами,
Що ховають в собі
Незліченність
Народних
Скарбів.
Піднімись, Україно,
Здіймись над світами,
І не тільки світам,
А й собі доведи,
Що не покритка ти,
Упосліджена геть "москалями"
Й байстрюками пропита в нестямнім розгулі
Біди!
Українься, Вкраїно...
1990


Того ж часу письменник із головою поринув у «неформальне» громадське життя Луганщини, ставши одним із найактивніших членів ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, очолюваного його товаришем і однодумцем Богданом Пастухом. Іван Низовий приєднався до Руху, брав активну участь у боротьбі за відновлення правди й справедливості: публікував у періодиці полум’яні статті на захист рідної мови, домагався перейменування «совєтських» міст і вулиць, установлення пам’ятника Тарасові Шевченку в Луганську, постійно виступав на багатотисячних мітингах, агітуючи за самостійну Україну. Його натхненне слово знаходило відгук у серцях і душах луганців, що зрештою відіграло свою роль у підтриманні ними Незалежності на доленосному референдумі 1 грудня 1991 року.


* * *
Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!
1988



Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.


* * *
Живу щодня в передчутті
Щасливих перемін,
Коли всі грішники й святі
Піднімуться з колін,
Розправлять плечі
Й до небес
Молитву вознесуть:
"Христос воскрес!
Народ воскрес!
Кінчилась хресна путь!".
Живу весь час передчуттям
Глобальних потрясінь,
Готов платить своїм життям
За велич воскресінь,
За скресення живлющих вод,
За Великодній дзвін
І за щасливий свій народ
На святі перемін!
1995



Проте невдовзі після здобуття Україною державності розпочалася складна й суперечлива доба нашої історії. Відчуття ейфорії змінилося баченням реальної ситуації, коли при владі скрізь залишилася комуністична партноменклатура, яка проміняла «Капітал» Маркса на капітали в банках, що призвело до повсюдного зубожіння українського народу. Похмурі картини життя при «дикому» капіталізмі початку 90-х знайшли відображення в багатьох поетичних за формою й публіцистичних за змістом творах Івана Низового. Не того чекали люди від запальних ораторів. Гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.


* * *
Напередодні все, напередодні...

А день тріумфу –
Де він, дивень-день?
Й сьогодні не збулися мрії жодні –
Ні натяку на успіх,
Нітелень...
Ті ж будні безпробудні,
Та ж рутина.
Не рута – лиш отрута
І сльота.
А я такий наївний,
Мов дитина,
Дарма, що з немовляти –
Сирота.

Напередодні все...
Антинародні
Народовладці плюс провідники
З безодні однієї
До безодні
Другої...
Схаменімось, козаки,
Та виборсаймось хутко
З шароварів,
Пошитих на замовлення отих
Напівсвоїх щербицьких-яничарів –
Для осміяння звичаїв святих!

Напередодні вже, напередодні,
Ані зупинки вже, ні вороття:
Припіті ми,
Придатні ми
І згодні
Покласти на олтар свої життя –
Для України!
1998



Саме на неоднозначні 90-і роки припав відповідальний період у житті поета, якого у травні 1992 року було обрано головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Очоливши обласний спілчанський осередок, він самовіддано виконував дуже непрості завдання: в умовах безгрошів’я сприяв виданню книг, особливо молодих літераторів; організовував прийом до Спілки найбільш здібних із них (за 6 років керівництва нею Іваном Низовим було прийнято рекордну кількість поетів і прозаїків); активно продовжив і закріпив традицію творчих зустрічей авторів із трудовими, студентськими й учнівськими колективами… Домагаючись «декомунізації» обласного письменницького осередку, який Іван Низовий вів через усілякі штучні та природні труднощі аж до лютого 1998 року, він у численних поетичних збірках, спонсорованих патріотично налаштованими людьми, розвінчував комуністичні міфи та радянсько-інтернаціоналістичні легенди, закликав співвітчизників до творення справді незалежної України. Поет одним із перших усвідомив, що плодами справжніх романтиків свободи скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення. Крім цього Іван Низовий настільки виявив іще один справжній талант – організаторський, що всі роки після відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом «Просвіти» у письменницькому середовищі.


На шляхах економічних негараздів чимало патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а посівши сяке-таке чиновне місце, забуло про той час. Але життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали змін.


* * *
Може, й справді,
була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.
1998



У ці роки поет продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-і роки:


В СИВІЙ ПАМ’ЯТІ

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не втому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.
1990


Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У "славних прадідів великих правнуків поганих" нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани...


* * *
Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!
2001



У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об’єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації та займається питаннями культури й духовності. Тісне спілкування з видатними особистостями Левком Лук’яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним дало заряд активності немолодому вже й хворому поетові-патріоту, подвоїло його сили… Він постійно виступає перед різними аудиторіями, проводячи своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності. Разом із депутатами ВРУ – представниками опозиційних партій виїздить у райони області, а також міста по всій Україні. Це дає Івану Низовому нові теми для творення так званої «антилірика». Як писав Левко Лук’яненко, «поети-громадяни своєї країни – це ті, хто порушує у своїх віршах серйозні національні проблеми… публіцистика потрібна сьогодні і вона не йде разом з людьми у завтрашній день, бо завтрашній день потребує іншої публіцистики, тобто публіцистичного освітлення й розв'язання проблем. Чи має право на існування віршована публіцистика? Має право. Ба, більше: вона необхідна. Вона втручається у бурхливий потік щоденного життя і щось у ньому картає, а щось хвалить. Висміюючи старі звички, поняття й забобони, вона спонукає людей відмовлятися від них і приймати нові цінності. Позаяк перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов'язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства...»



Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану 2004 – 2005 років. Але й вони врешті виявилися марними:


* * *
Вершиться зрада на очах народу,
Що, був, прокинувсь і тепер не рад,
Бо ж так виходить,
Ніби дав для зрад
Іще підліших
мимовільну згоду...
2005



Ще на початку 90-х років і надалі Іван Низовий передбачав трагічні події сьогодення, таким чином застерігаючи сучасників від біди, що є неминучою, коли людина не бажає визнавати своє коріння, свою історію, не здатна любити Україну, свій народ, шанувати пам'ять про героїв рідної землі… «Але ж не почули Поета-пророка… Голоси споконвічних проводирів народу, а Іван Низовий належить саме до них, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». Можновладцям стало простіше грабувати посполитих, дерибанити і навіть демонтувати державу за вказівкою «старшого брата».
А послухати було що. І нині є.

* * *
Гадюкою вповзає в Україну
Правічний «друг» із путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну
Знов повіва північним вітерцем…


Це із «Застереження» Івана Низового. І це 2004 рік. До прямої російської агресії ще 10 років!


Спостерігаючи непогамовну жадобу до влади тих, кого було обрано захищати народні інтереси, Поет на другому році Незалежності пророче провидів грядущі соціальні катаклізми й потрясіння:


ОСТОРОГА

Нас приведуть іще до Крут
Новітні «гетьмани» захланні,
Й закряче знову хижий крук
Над полем брані,

Ой, закряче,
І не одна душа заплаче,
І коні захропуть в тумані,
Залізних не порвавши пут!

А в березневий каламут,
На проліски блакитні ранні
Криваві ручаї з-під Крут
Хлюпнуть, неждані...

І неначе
Не був звитяжним ти, козаче, –
Знов «муравйовці» окаянні
Тебе в глухий загонять кут...

Ми несемо тягар спокут,
В своїм краю чужинцем гнані,
Від тих,
Не перших наших,
Крут –
І до останніх...
1993


А куди дивилася наша СБУ, коли ідея сепаратизму пускала перші паростки? Будь-куди, лишень не в бік Москви.


Загрозу з Півночі Іван Низовий бачив ще 1993 року – поет, громадянин, пророк:

* * *
Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!
1993


Більшість поезій Івана Даниловича вельми актуальні в наш час, позначений війною.


КОЛИСЬ У НАС…

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас

Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995


* * *
Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо
(Нічого ж нам не жаль!) –
На нього ж ласиться, само
Собою, брат-москаль.
Тож, друже-брате, не бентеж
Душі – спокійно ляж
Під синім небом узбереж
І плюй на жовтий пляж,
І на чудного вусаня
Із тризубом в руці
Жбурляй щоночі і щодня
Дошкульні камінці.
І – регочи!
Хай чують степ
І весь козацький край,
Який веселий наш вертеп,
Який пекельний рай.
1995


* * *
Ми чужі в цій державі своїй,
Що не стала своєю і досі, –
Ми сьогодні травою
поляжемо геть на покосі,
Перев’янемо, всохнемо, підемо на
перегній…

Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежжі приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
заголосить вона, зарида
І в нестямі сама собі
геть розпанахає груди.
І постануть із неї –
здригнеться здивований світ! –
Легіони повстанців –
скінчилося їхнє терпіння…

Доки в лоні земнім не засохне коріння,
Не пощезне вкраїнський наш цвіт!
2003


* * *
На перехресті, наче на хресті,
лишився я на самоті з думками:
які ж непрості пройдені путі,
що з року в рік громадились роками
в голгофський пагорб. Сходини круті
впираються в скривавлене підніжжя...
Найвища честь – висіть на видноті,
а не лежати в затишку барліжжя!

Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас
для порятунку душ, які в безчесті
до ідолів сповзаються...
Прости,
мій ріднокраю, – мушу з перехрестя
нести свої скривавлені хрести
знов на Лугань, де чиниться безчестя.
2010



У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.


* * *
Звикаю до розчарувань
І не люблю цю звичку:
Так можна перетнути грань,
Останню перемичку
Між добрим наміром і злим
Умисництвом свавільним…
А я хотів би днем ясним
Ходити світом вільним,
Задовольнятися добром
Бодай хоч невеличким,
Водить по аркушу пером
Невічним, та… ліричним.
2004


Усе частіше з плином часу поет повертається думкою до рідних посульських країв, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.


РІДНЕ СЕЛО

Чимало сіл, що сповнені замани
для спраглої на роздуми душі,
та кращого, ніж Марківка, немає –
шумить собі й шумує в комиші
у вербно-вільховому Верхосуллі...
Лівоберіж біжить Роменський шлях,
а справа – Конотопський,
тож, по суті,
село лежить у двох біополях,
між двох рівновеликих паралелей
довколишнього світу...
В цім краю
знаходжу рівновагу я,
заледве
відчувши,
що над вічністю стою,
над річечкою долі свого роду,
безладдям віку знищеного вщент,
з криниці п’ю живу і мертву воду
і болем переповнююся вщерть.
А з болем жити легше, ніж без болю, –
принаймні, відчуваєш, що живеш,
що ходиш по землі – шукаєш волю
душі між роздоріж і узбереж...
2006



Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса… Він неодноразово здійснює такі подорожі до Новоайдарського, Старобільського, Сватівського, Слов’яносербського районів, до міст Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, Харків, Суми, Білопілля та рідного села Марківка, що у верхів’ї Сули… Крім своїх авторських видань, поет дарує сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини.


Від своїх пращурів – низових козаків Запорізької Січі, які в середині XVII століття заселили дике поле сходу України і заселили Слобожанщину, Іван Низовий успадкував той самобутній національний світогляд, який, завдячуючи поетичному таланту та набутій літературній майстерності, став щедрим джерелом його патріотичної та ліричної поезії. Сватівщина і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. Саме у сватівчанах поет бачив людей, котрі знають, чиїх батьків вони діти. Глибоконаціональна культурна й духовна аура Сватівщини надихнула поета на написання кількох збірок віршів, присвячених Сватівщині та сватівчанам. Мальовничі краєвиди, прості, гостинні люди, рідна до щему народна українська мова... І щирі друзі – сватівські літератори, журналісти, музиканти… Деякі з цих поезій стали піснями. І не згасала ця любов, можливо, тому, що Сватівщина нагадувала поетові білопільське село Марківку на Сумщині, де він народився і виріс.


* * *
…Тут і шляхи рівніші, ніж усюди,
І не такі заплутані стежки
На межах межи трав,
І аж по груди
Тут пшениці,
Й повніші колоски.
І соняхи тут сонячніші наче
Від простору блакитного в полях,
І ближчою минувшина козача
Здається,
І Чумацький зорешлях
Реальніший –
У затінку раїни
Скрипить від давнини,
Не поспіша
В майбутність невідому
України…
Тут вольницею тішиться душа,
Притлумлена міською суєтою!
Сюди я приїжджаю залюбки
Й мене тут гріють дружбою святою,
Присватують прості степовики
До звичаїв усталених, до пісні,
Що з давнини, не втратившись,
Прийшла…
Тут слухаю новини добровісні
Про переміни в побуті села.
Найбільша ж насолода –
Рідна мова,
Яка звучить,
Немов ручай дзюрчить, –
Мала дитинка навіть
Тут готова
По-рідному балакати навчить
Перевертня зросійщеного…
Всюди,
В оцім краю слобід і всіх свобод,
Я зрозумів:
Живуть якраз ті люди,
Що мають право зватися –
Народ!..
2003



Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.


ЩО ЗНАЧИТЬ – ВИПИТО ДО ДНА

Що значить – бути молодим,
Коли дається все задаром,
Коли над вранішнім Айдаром
Парує в прохолоді дим,
І пахне риб’яча лузка,
Й бліді вилузкуються зорі,
І кожен звук в пташинім хорі
Відлуння довге виклика;
А ти з побачення ідеш
Вже не додому – на роботу,
Несеш у грудях полюботу
І зрання вечора вже ждеш!

Що значить – в юності любить,
Коли не відаєш, не знаєш,
До чого йдеш, чого чекаєш,
Коли в очах тобі рябить
Від многоцвіття й рясноти
Облич дівочих писанкових,
Коли тріщать по всіх основах
Твої придумані світи
Перед реальністю буття
З його принадами земними,
Коли й двох слів уже без рими
Не можеш скласти до пуття!

Що значить – в старості згадать,
Коли не спиться і не п’ється,
Коли нічого не дається,
А треба лишень віддавать –
Літа наївності своєї
І всезалюблення у світ,
Коли тягар прожитих літ
Ти на черговім ювілеї
Відчув і згорбився під ним,
А зовсім поруч – зграйка юні,
І голос твій у многолунні
Пощез, як над Айдаром дим!

Що значить – випито до дна,
До денця самого, до краплі,
Коли й у власний слід не втраплю,
Коли, мов іній, сивина
Все припечалила, прикрила
І приховала від очей,
І з низько схилений плечей
Давно не пружаться вже крила;
Коли твої дочка і син
Повиростали, вже в зеніті
Свого життя, і ти на світі
Лишивсь, по суті, вже один!
2007



Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.


* * *
…На пенсії привільно –
Сам-на-сам
Вирішуєш питання всі насущні:
На місяць сухарів собі насушиш,
Хвалу воздавши щиру
Небесам...



Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.


* * *
…Всі кращі друзі вже пішли за обрій,
Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,
І більш нічого – тільки порожнеча...



Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.


* * *
Підійде черга і моя –
Недовго вже чекати…
Померши від хвороби,
Я
Уникну вдало страти
Петлею, кулею, ножем
Чи електричним струмом –
Не плазуватиму вужем
Перед ворожим глумом!
Звичайно, страшно,
Але не
Настільки,
Щоб кричати…
Піду за обрій,
Де мене
Чекають батько й мати.
1995


Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.


* * *
Душа ще прагне простору… Її
не додушили зашморгом облоги.
Ще заспівають славень солов’ї
вишневому салюту перемоги.
Я вірю: торжествуюча душа
досягне жайвориного зеніту
і вихлюпне з небесного ковша
благословенну зливу буйноцвіту.
2009


* * *
Останню книгу допишу –
довершу творчі свої плани,
тоді й подамся за кургани
по голубому споришу.
Зостануться товариші
та вірші, сповнені тривоги:
дотопче хто ж мої дороги
із добрим наміром в душі?!
Я від Лугані до Сули
розпорошуся в кураїні,
однак зостанусь в Україні,
які б громи не прогули...
Проклюнусь в кожній слободі
тендітним проліском надії
й святої кожної неділі
лілею-свічку по воді
пускатиму...
2010



…До останніх днів свого насиченого творчістю й патріотичною пристрасністю життя письменник перебував у роботі, впорядковуючи історичні матеріали про рідну Марківку, частина яких склала зміст книги «А Марківка – як маківка». Це була свого роду підсумкова справа життя Івана Даниловича, адже, займаючись нею, він і власне життя «прокручував», мов у відеоповторі, заново переосмислював події, й односельцям, яких митець бажав би бачити своїми духовними нащадками, власним краєзнавчим доробком залишав неоціненний пам’ятник – справжній підручник з історії та географії малої батьківщини. Хоча в дійсності Батьківщина ніколи не буває малою…


Стрімкий у думці, почуттях, у справах, він завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух – це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу.



Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Івана Даниловича Низового не стало.
Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.


У підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад сто збірок його творів – і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською, російською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече", нагороджений медаллю "Будівничий України".
Посмертно нагороджений Орденом Покрови Пресвятої Богородиці.


На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…

Та доводиться з прикрістю констатувати, що як спочатку за шість років по смерті поета на жоден крок з увічнення його пам’яті не спромоглася ні влада, ні громадськість Луганська, міста, якому Іван Данилович віддав понад сорок років творчого життя і зробив величезний внесок у його культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі, так і на п’ятому році по смерті поета ні на що не спромоглись влада і громадськість Сумщини – колиски дитинства Івана Низового… Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників. Лишається тільки сподіватися, що можновладні сучасники Івана Низового здатні засвоїти ці уроки історії та виправити непростиме непорозуміння.


* * *
...Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені би мажору
Хоч трохи!


Але завжди були й будуть щирі шанувальники, прості люди, читачі. І саме вони щодня увічнюють в своїх серцях і справах Слово Івана Даниловича.

У листопаді 2015 року завдяки Рівненській організації Національної спілки письменників України було започатковано Всеукраїнську премію імені Івана Низового, а в січні 2016 року – нагороджено перших її лауреатів. Любов читачів – найвагоміше визнання для Поета…

Так, завдяки одиницям освітян-подвижників творчість Івана Низового не один рік вивчають на уроках з позакласного читання діти небагатьох шкіл Луганщини, за його творами студенти й викладачі Луганського національного університету імені Тараса Шевченка здійснюють наукові дослідження, його віршами лікують душу й зміцнюють свій дух українці нечисленних сімей, які мали щастя отримати бодай краплину з Його доробку. Проте цього катастрофічно мало. Нам всім треба голосу Івана Низового! Коли Україна протистоїть північному ворогу, коли щодня формується українська нація, зростає свідомість кожного українця, твори Івана Низового є як ніколи актуальними, пророчими, виховними. Саме Слово Івана Низового покликане повернути багатьох співвітчизників до своїх пракорінь, виховати не одне покоління українців у дусі любові до Батьківщини, поваги до своєї історії, свого народу.
А хто, як не освітяни, представники міністерств і відомств, департаментів і управлінь, узагалі можновладці мають бути зацікавлені в духовному вихованні українців, піднятті престижу української культури не тільки на місцевому, а й на всеукраїнському рівні, а також в очах світової спільноти. І для цього не потрібно чекати «центральних», так би мовити, рішень. Потрібна лишень політична воля.
І яскравим взірцем такої волі з популяризації творчості Івана Низового стало історичне рішення сесії Городоцької районної ради щодо проголошення 2017, ювілейного від дня народження Поета, року Роком Івана Низового на Городоччині, якому сприяли особисті людські якості голови Городоцької районної ради Володимира Більовського і голови Городоцької районної державної адміністрації Володимира Ременяка, зокрема їх любов і повага до щирого українського слова, а також обізнаність з кращими зразками вітчизняної літератури, що дало їм змогу оцінити поетичний талант козака Луганського, котрі із задоволенням сприйняли ініціативу й участь у цій спільній справі районної організації «Просвіта» імені Тараса Шевченка, очолюваного Петром Продивусом, і районної організації «Меморіал» імені В. Стуса, очолюваного Романом Смілкою.
Також за сприяння голови Городоцької РДА Володимира Ременяка та очільника Городоцької райради Володимира Більовського в січні 2017 року стараннями письменника й громадського активіста Володимира Шовкошитного (видавництво «Український пріоритет») – близького друга й соратника І. Низового побачила світ перша посмертна збірка Поета «Ніхто наді мною не пан», примірники якої був придбані районною владою для шкіл і бібліотек Городоччини.
І хоча Іван Низовий уже третій рік поспіль промовляє до українців з Городоччини через численні літературні зустрічі, публікації в ЗМІ тощо, але сьогодні завдяки цьому рішенню, а отже, через плідну співпрацю очільників РДА і райради, їх заступників, відділу культури під керівництвом Івана Шугала, відділу освіти під керівництвом Ігоря Яскевича, Малої академії мистецтв міста Городка під керівництвом Ольги Пивовар, колективу часопису «Народна думка», усіх надзвичайно завзятих освітян району, і зокрема Орисі Войціцької, Ганни Кузбит, Наталі Пронько, Мирослави Цупер та інших, Іван Низовий увійде в кожний навчально-виховний заклад Городоччини, у кожну сім’ю. А головне, відкривши для себе Івана Низового, саме Городоччина стала тією рушійною силою, яка всій Україні повною мірою явить Його постать як Поета й Людини. Лише за чотири місяці 2017 року за активної участі городківчан проведено 7 творчих заходів, присвячених Івану Низовому, як на Городоччині, так і за її межами. Уже зараз приклад Городоччини надихнув на плідне вивчення спадщини Івана Низового краян Рівного, Острога, Ковеля, Запоріжжя, Станиці Луганської, Нетішина та інших міст і містечок України, подорожі до яких стали можливими й здійснюватимуться надалі завдяки сприянню керівництва відділу культури РДА та влади Городоцького району.
Твори Івана Низового мають бути включені до шкільної програми. І величезну роль у цьому можуть відіграти освітяни…

Іван Низовий уособлює в собі Соборність України, яку він утвердив не тільки в своєму Слові, але й власним життям, протистоячи спочатку комуно-більшовицькій системі, а згодом – зграї московських лакеїв, що «господарювали» на Донбасі. Доля подарувала Івану Низовому великий талант – любити людей і любити Україну. А ще бути чесним Українським голосом Луганщини. Він заслуговує на високе визнання на всеукраїнському рівні, і зокрема на своїй другій батьківщині – Луганщині.



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
"Ук-ра-ї-на!"
Щоб я писав у Вічність:
"Україна"...
1998

Антоніна Анохіна, Леся Низова


Перше враження від будь-якого вірша цього поета – справжність. Уже незвична, уже напівзабута й тому така цінна в наш час імітацій і сурогатів. "Я просто чесний віршувальник", – сказав він. "Просто віршувальник" – то, звичайно, данина самокритичності та зайвій скромності, у якій намагалися виховувати нас усіх. Але ключове слово тут – "чесний". Друге враження від віршів цього поета – легкість. Здається, він так і думає, так і розмовляє – римованими образами, ясними та простими, начебто ти й сам міг би так сказати, бо думаєш і відчуваєш так само. Та водночас і складними, бо розумієш: ти б так сказати не зміг...
Уся його поезія – автобіографія і водночас частинка біографії країни, окреслена часовими межами життя поета. І великі події, трагічні й урочисті, і якісь смішні випадки, і побутові негаразди, і особисті переживання, і роздуми, роздуми, роздуми, часом сумні, часом оптимістичні – усе це знаходило відбиття у великій і розмаїтій поетичній картині.
На основі його збірок можна було б написати не один підручник, щоб навчати дітей справжньої, прекрасної, джерельно-чистої української мови, яка йде від самого пракоріння, від душі народу. А нас усіх хай навчають людяності, щирості, небайдужості, чесності його поетичні рядки.
Ім’я цього поета – Іван Низовий.
Народився Іван Данилович Низовий 3 січня 1942 року на хуторі Рудка поблизу села Марківки нині Білопільського району на Сумщині. Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина – бабуся, мама й сестричка Люда – знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань. "З низів недонищених – боже дитя – чи то як прокляття, чи то як знамення, явився я світу, в безродне життя прийшов сиротою, без благословення й призначення долі…".
Батько його, Данило Тимофійович Низовий, комуніст, пропав безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Настя Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, "куркулями" й були Великороди. Віддавши все своє майно "на справу колективізації", вони все одно не врятувалися: голодомор 1932 – 1933 років забрав життя діда Гната і п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом з кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.
Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона...

І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили. "Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів – у траву: "Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, – я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…".
Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно. "Жили ми впроголодь, – згадував поет, – а сорок шостого – сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі – позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою...". Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий "добробут".
Початкову школу на хуторі Комуна Іван закінчив на "відмінно". А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше. "Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань... А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися".
Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві "університети". Він працював у колгоспі, де "пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…". Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві біля Харкова, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї. Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої "малої" батьківщини пройде через усю його творчість:

Посульщино, колиско сироти
На берегах – дитинства оберегах,
Була завжди й довічно будеш ти
Для мене начеб альфа і омега...

Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою. І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні:

Нема вже ні ставка, ні вітряка –
Від раю від мого одна руїна
Зосталася... Поволеньки зника
В моїм краю країна Україна...

Тут все мені безмовно доріка
Пропащістю своєю... Знов і знову
Сльоза жалю до серця пропіка
Так боляче, що я втрачаю мову.

Тісно пов’язана з цією темою ще одна – тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела:

Моє село вже тим благословенне,
Що тут своє кохання я зустрів
І синій погляд вперше зазорів
В моїм селі,
Мов пролісок,
Для мене...
......
Вона ж для мене Всесвітом була,
цілющим джерелом надій і чимось
безмірно більшим за реальний світ!

Перший вірш Івана Низового "Еду в Донбасс" було опубліковано 1960 року в районній газеті. Перший і єдиний – російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Зі спогадів поета: "Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив".
Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчуга, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961 – 1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А.Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості – 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового "Народжуються квіти". У ці ж роки відбулось і перше входження його у літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.
Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.

...Загублена кровина –
Мій син малий – до мене не біжить
З минулого. Задавнена провина
Між нами горе-каменем лежить...

Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав "закарпатсько-галицьким", відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.
До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього поетичного життя.

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, –
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий
Дорешти не донищить, не доб’є
Дубовий гай,
Окрасу калинову
Не обезкровить натиском завій...

Від травня 1966 року починається найтриваліший – "луганський" – період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети "Молодогвардієць". І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.
На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, "сірооке дивенятко", як написав її батько в одній із присвят. З дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.

Мов перед образом,
Стою
Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою
Прошу прощення
Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь
До тебе, сивої, мов осінь...

Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласному телебаченні. У 1972 році стає членом Національної спілки письменників України. У 1992 – 1998 рр. є відповідальним секретарем і головою луганського осередку цієї організації, очолюючи який, Іван Низовий настільки виявив ще один свій талант – організаторський, що всі роки після відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом "Просвіти" у письменницькому середовищі.
Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини років "перебудови" стала стаття Івана Низового "Бути – народом", опублікована в обласній газеті "Молодогвардієць" 1988 року. У ній виплеснулася тривога за долю української мови й загалом національної культури та моральності. "Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова "національна" і "націоналізм" стали найстрашнішими словами на Україні. Натомість прийшли слова "інтернаціональний", "інтернаціоналізм". Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє – погане, недолуге, "хуторянське", неповноцінне...".
Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.

Живу щодня в передчутті
Щасливих перемін,
Коли всі грішники й святі
Піднімуться з колін…

Та згодом світлі сподівання змінюються розчаруванням і зневірою. Не того чекали люди від запальних ораторів, гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.

Ніяких змін – ті ж будні безпробудні,
Ті ж банди непідсудні, ті ж бомжі,
Чужі державі; спека ополудні
Така ж безжальна – плодить міражі...

У ці роки поет продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-і ("Знову Січ січуть – сто струмків тече. Не мене січуть, а мені ж пече..."). Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У "славних прадідів великих правнуків поганих" нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани...

Богданів багато,
А Хмеля – жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану 2004 – 2005 років. Але й вони врешті виявилися марними.

Вершиться зрада на очах народу,
Що, був, прокинувсь і тепер не рад,
Бо ж так виходить,
Ніби дав для зрад
Іще підліших
Мимовільну згоду...

У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.

Звикаю до розчарувань
І не люблю цю звичку:
Так можна перетнути грань,
Останню перемичку
Між добрим наміром і злим
Умисництвом свавільним…
А я хотів би днем ясним
Ходити світом вільним,
Задовольнятися добром
Бодай хоч невеличким,
Водить по аркушу пером
Невічним, та… ліричним.

Усе частіше з плином часу поет повертається думкою до рідних посульських країв, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.

В цім краю
знаходжу рівновагу я,
заледве
відчувши,
що над вічністю стою,
над річечкою долі свого роду,
безладдям віку знищеного вщент...

Подорожуючи Луганщиною в журналістських справах, Іван Низовий знаходить місце, яке так нагадує йому любу серцю батьківщину. Це – Сватівщина. Мальовничі краєвиди, прості, гостинні люди, рідна до щему народна українська мова... І щирі друзі – сватівські літератори, журналісти, музиканти. Цим людям і цій землі поет присвятив окрему збірку поезій, деякі з них потім стали піснями.

Тут я, їй-право, чуюся, як вдома,
Невимушено в мові та думках,
Не вимучених примусом,
І втома
Стає нараз солом’яно-м’яка
Й сонливо-колискова –
Рідна мова
Зціляє тіло й душу від тривог
Сучасних і грядущих...

Мабуть, не буде помилковою думка, що немає справжньої поезії без любовної лірики, без оспівування цього старого як світ і завжди нового великого почуття, яке й робить людину людиною. Щасливе кохання, взаємне чи гірке, безнадійне – однаково безцінне, воно збагачує душу, воно дає відповідь на вічне запитання про сенс життя. Закохана людина здатна злетіти до небес, здолати будь-яку відстань і будь-яку перешкоду, кохання додає їй великодушності, милосердя, співчуття, чуйності... Якщо б Іван Данилович Низовий був автором тільки своїх прекрасних творів про кохання, одне це давало б йому право зайняти гідне місце у вітчизняній літературі. Він завжди любив і шанував жіноцтво, захоплювався жіночою красою, жіночою душею. "Усе на світі від любові", – був переконаний поет. У його проникливих рядках чути і пристрасть, і біль, і радість, і гіркоту, і зачарування, і розчарування, і надію, і чекання – усі ті емоції, які притаманні величнішому із почуттів. Їх можна цитувати й цитувати, щоразу вражаючись і захоплюючись красою щирого поетичного слова.

Любов не старіє ніколи, не стає
Мудрішою з роками, і своє
Не вміє приховати здивування
Собою – навіть пізня вже, остання,
Розважлива б здавалось, соромлива, –
Вона ж породження самого дива!
Вона завжди первинна, як весна,
Дарма, що вже не тане сивина...

Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.

Наївність втрачено з роками,
в усіх казок – сумний кінець,
на сторінках межи рядками
нінащо вицвів промінець...

Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.

На пенсії привільно –
Сам-на-сам
Вирішуєш питання всі насущні:
На місяць сухарів собі насушиш,
Хвалу воздавши щиру
Небесам...

Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.

Всі кращі друзі вже пішли за обрій,
Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,
І більш нічого – тільки порожнеча...

Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.

Підійде черга і моя –
Недовго вже чекати…
Померши від хвороби,
Я
Уникну вдало страти
Петлею, кулею, ножем...

Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.

Душа ще прагне простору!
Її
Не додушили зашморгом облоги.
Ще заспівають славень солов’ї
Вишневому салюту перемоги...

Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Івана Даниловича Низового не стало.
Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.
У підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад ста збірок його творів – і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися російською, польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече", нагороджений медаллю "Будівничий України".
На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і нещодавно завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича, друзів доньки Лесі не тільки з усієї України, але й Італії, США та Ізраїлю (поетів, учителів, підприємців) на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…
Та доводиться з прикрістю констатувати, що за два роки по смерті поета на жоден крок з увічнення його пам’яті не спромоглася ні влада, ні громадськість Луганська, міста, якому Іван Данилович віддав понад сорок років творчого життя і зробив величезний внесок у його культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі. Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників. Лишається тільки сподіватися, що можновладні сучасники Івана Низового здатні засвоїти ці уроки історії та виправити непростиме непорозуміння.


... Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені би мажору
Хоч трохи!



листопад 2013 р.

5 січня 2012 року в центрі Сватового було встановлено меморіальну дошку Івану Низовому. Зрозуміло, без участі влади міста, а тільки завдяки зусиллям народних депутатів (на той момент) і відомих громадських діячів від опозиції. Крім того, було заплановано в тому ж Сватовому встановити протягом року погруддя мого батька. Місцева влада мала б дати згоду на виділення землі під пам"ятник. Більше ніж півтора року (чому не сказали чесно одразу - вгадайте!) розгляд цього питання переносився через різні "обставини"...
І ось сьогодні я дізналася, що нещодавно пройшла сесія Сватівської міської ради, яка (нарешті!) винесла остаточне рішення: пам"ятника Івану Низовому у Сватовому (і будь-де на Луганщині - тим паче!) установлено НЕ БУДЕ!!!
Здогадайтеся, чому?!
А мене особисто потішив (слово ж яке!) один із аргументів: "Низовий писав вірші про Юлію Тимошенко!"... Що вже казати про його виступи й вірші "іншого" змісту...

................................

А тепер спробуйте уявити, як ставилася будь-яка влада регіону, який ніколи "не гнав порожняк", до мого батька протягом 45 років його проживання в ньому! І писав ТАК, як на той час боялися писати навіть на Галичині, і діяв ТАК, як, на жаль, ще не готові діяти в самостійницьких, якщо можна так сказати, регіонах...

.................................

Як мені все це усвідомлювати? Що маю на серці?
У цьому мені точно бракує слів...

...................................

Але як я пишаюся своїм "незручним і неручним" батьком - ІВАНОМ НИЗОВИМ!!!

..................................

Так, мабуть, визначено Творцем...для чогось важливого...

ВСТУП

Рідний край, мальовнича природа Батьківщини, колиски творчого натхнення й потенціалу, пієтичні палкі промови з національною забарвленістю – усе це стало невід’ємною частиною темарію багатьох служителів рідного слова не одного покоління.
Описи рідної місцини під багатьма кутами зору, з різних ракурсів та з різним емоційним навантаженням, наче в морі кораблі, випливають мало не з кожної збірки митців-початківців або й заслужених творців художнього слова. Але, на жаль, у тій жагучій річці високомовних слів не завжди відчувається щирість думок та почуттів, творче переосмислення дійсності, авторське одкровення. У деяких випадках простежуються навіть невтішні спроби за допомогою патріотичних мотивів швидше піднятися сходинками до Парнасу.
Торкаючись теми рідного краю, не можна оминути видатну постать земляка, палкого патріота малої батьківщини й Батьківщини взагалі Івана Даниловича Низового. Його поезії сповнені щирою відвертістю, палким почуттям любові та поваги до всього рідного, близького з дитинства: до рідної землі, до мови, до людей. Авторський гуманізм, прагнення віднайти в усьому чисте, світле, прекрасне, глибокий психологізм, імпресіоністична забарвленість кожної поезії, власне суб’єктивне бачення світу, прагнення уникати конформістського впливу широкого загалу – це визначні риси професійного таланту митця. "Подібну поезію дехто з критиків називає сповідальною" [10, с. 53]. Своєрідним епіграфом до поетичних творів цієї тематики можуть послужити такі рядки: "У кожного в житті своя калина / Повинна бути, / А якщо нема – / Не красно на землі живе людина... " [2, с. 4]. Поезія І. Низового – це часточка його душі, її миттєві порухи, воління, страждання та миті щирої радості та задоволення.
Актуальність роботи зумовлена необхідністю творчого переосмислення поетичного спадку І. Низового, що присвячений темі рідної авторові місцевості, а також аналізу ключових моментів у віршованих творах, які допомагають глибше зрозуміти суть поетичного задуму.
Метою цієї розвідки є детальний розгляд поетичних творів І. Низового, присвячених тематиці рідного краю, і зокрема його поетичної збірки "У Сватовім світає Україна":
- глибоко проаналізувати поезії І. Низового, присвячені темі рідного краю;
- з’ясувати місце концепту рідного краю в усій творчій спадщині митця;
- виокремити головні образи поезії, стисло схарактеризувати їх;
- визначити роль сватівських земель у творчому доробку митця, виконати частковий аналіз збірки "У Сватовім світає Україна".
Практичне значення розвідки полягає в можливості використання цього матеріалу під час вивчення різних літературних дисциплін, зокрема на заняттях з літературного краєзнавства, під час класних та позакласних годин.
Структура роботи. Складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Ключові слова: рідний край, концепт, поезія, Сватівщина, збірка, нива, степ, природа.


РОЗДІЛ 1
КОНЦЕПТ РІДНОГО КРАЮ У ПОЕТИЧНОМУ НАДБАННІ
ІВАНА НИЗОВОГО

Глибокий патріот рідної землі, І. Низовий не в одній збірці поезії змальовує її неповторність і своє людське та творче захоплення. Тема батьківського-дідівського-прадідівського краю не покидає поета упродовж усього тривалого творчого шляху. Знову й знову повертався він до неї; незважаючи на те, якій меті він підпорядковував свою збірку, сільські ноти чутні майже скрізь. Сам митець у передмові до збірки "Село моє, Сула моя…" зазначав: " Рідне моє село Марківка – епіцентр моєї любові, а вже від нього в усі напрямки, мов кола по воді, розходяться-поширюються мої симпатії, подивування і захоплення… Всього я набачився в рідному краю! Сумного і радісного. Тверезого й захмеленого, мовчазного і співучого" [7, с. 3].
У багатьох своїх поезіях І. Низовий плавно переходить від малого до великого: від рідного Білопілля до України взагалі. Авторське серце крається від роздробленості одного народу, однієї матері синів, які свідомо розділилися вздовж берегів однієї життєдайної Дніпра-ріки. У поезії "То клеїться, то рветься ненароком" митець засуджує половинчастість українців: правобережних і лівобережних, які, поділившись таким чином, живуть "заради півмети" [3, с. 15]. Духовне страждання, біль від розбрату І. Низовий вимальовує через фізичне ураження: "Болять мені обидві боковини, / просякли вогневицею бинти" [3, с. 15].
Такі слова є підтвердженням непростої біографії митця, доля якого не завжди була до нього привітна та змушувала шукати притулку то на східних, то на західних берегах Дніпра: "Ві Львові я всю юність промоскалив / і первістка свого там колисав… / В Донбасі все життя я промаячив / на дикопілля соняхом чужим" [3, с. 11]. Саме таке донкіхотське існування поета, "позбавленого Ламанчі", і навертає його на думку суспільної єдності українського народу, братерства та дружби. Для поета це особливо важливо, він ніби робить сам для себе висновок у кульмінаційній частині вірша "Зі мною доля повелась жорстоко": " У Львові – син. В Луганську маю доню. / По всіх усюдах – друзі та рідня. / На дві частини рвуть єдину долю / найближчі вороги мої щодня!" [3, с. 11].
У поезії "Придінцеві простори" І. Низовий підносить хвалу рідній землі з її безмежними степами та божественною красою: "Слов’янщино, живучою кровиною / Ти протекла аортами віків, / Щоб зацвісти нарешті, Україною / В краю степовиків!" [9, с. 3]. Поезія переповнена емоційним пафосом, це відчувається як на підсвідомому рівні, так і виражено пунктуаційними знаками – кожна строфа закінчується знаком оклику. Цей вірш у збірці "Сум’яття" виведений на перше місце, і, таким чином, відкриваючи збірку, він несе в собі ту головну ідею, яка буде частково розкрита в усіх наступних поезіях збірки: "Зозуляться гаї. І солов’їними / Піснями стоголосяться сади, / І гарно все це зветься – Україною. / І буде так завжди" [ 9, с. 3 ].
Дуже часто змалювання рідних поетові степів відбувається в протиставленні з залізною рукою міста. Це протиставлення нерідко загострюється до рівня контрасту, де, з одного боку, села з мальовничою природою та гостинними мешканцями, а з іншого – похмурі, одноманітні міські вулиці з байдужими, "холодними" людьми: " … На цім луганськім ринку / … Я не пристосуюся ніяк… / Поїду в степ, / в чебрець і материнку, / в полин гіркий, шалфей і коров’як" [4, с. 6]. Яскраві порівняння використовує митець для зображення рідних серцю країв, де його, навіть і без меду, самий лише звук бджіл може вилікувати від хандри та жури: "Там, де Айдар – мов дар, / а річка Красна – / мов стрічка в закосичених полях, / Серпневопадна зоряність / незгасна / до Сватового висвітлить мій шлях" [4, с. 6–7]. Проте в поезії "Місто моєї любові" автор виказує дяку місту, що дало притулок, "всиновило блукальця, взяло під надійне крило", "не питаючи роду і племені" [2, с. 5]. Однак все ж таки в останніх строфах автор наголошує, що життя в місті – не таке солодке, як здається: " Не хвалюся нічим – / Лиш хіба що своєю пропискою / На луганській землі, / Де нелегко й непросто живу" [2, с. 5]. Елементи патетики стосовно тематики міста спорадично простежуються в поезії "День добрий!": "Горде місто моє над Луганню / Розкриває обійми світанню, / Каже світові: "Доброго ранку!"" [2, с. 5].
Поезія "Мій Донбас" зі збірки "Стебло" знову ставить на один щабель урбаністичні та сільські мотиви. Відчуваючи себе художником, автор пише: "Малюю руки… / Що одна рука / В траві лежить, / Натомлена й стосила, / На ній бджола / на хвилечку / присіла… / З другої руки, / Неначе квітка / Дивна й неповторна, / Зоріє антрациту крихта чорна, / Незримі розпустивши пелюстки" [8, с. 25 - 26]. І. Низовий показує в цій поезії нерозривність теми міста і села, адже в місті він проживав, але мріями линув до сільської місцевості, до степів. Це доводять його такі його рядки: " Я перш за все малюю гірника, / Затим копри малюю, / Терикони, / Лисиче над прозорою рікою, / Яка з моєї мрії витіка; / Малюю степ: / Сріблястим – пшениці… / Малюю небо: / Голубим – хмарини… / Чудове тло / для дивної зорини, / Що в гірника пригрілася в руці!" [8, с. 26].
У поезії "Затуманились терикони" І. Низовий змальовує гірку розлуку з замріяним рідним краєм – Донбасом, знову поєднуючи описи природи поза містом і урбаністичні картини: "Затуманились терикони, / Геть відхлинула ковила, / І розлука ота / Гіркою, / як ніколи, / Мені була" [8, с. 28]. Автор це робить наскільки вміло, що важко навіть чітко провести межу, та й хіба потрібна вона? У вірші зміна картин поступальна, часом швидка, почасти з різкими поворотами: "Повернуся – не повернуся?.. / Я думками лечу туди, / Де мигтять у невтомнім русі / Антрацитові поїзди. / За тополями, за полями, / За Дінцем, / Що сяйнув і згас, – Закурличений журавлями, / Даленіє мій край – Донбас. / Мимо котиться котиполе… / Тепловоза журний гудок…" [8, с. 28].
Проте І. Низовому більше імпонують невеличкі міста, які більш схожі на сільську місцевість, таку рідну поетовій душі. Цій темі автор посвятив поезію "Люблю міста районного масштабу". Тут все більш-менш дихає ще селом: "зелене сокоріння", "асфальт іще тонкий", крізь який чується ще "холодок чорноземлі" і "пружнявість коріння". Навіть запахи свіжоспеченого хліба тут нагадують поля з колосистим зерном під промінням сонця, а хліб загалом "первісний, як земля", а поля "дохлюпують до площ міських свою снагу, / свій колос-золотонець" [11, с. 17]. Загалом, підбиваючи підсумки, поет говорить так: " Живуть життям, / Наповненим по вінця, / на вістрі часу, / В розшумі доби / Столиці колискової провінції / І колиски народної судьби" [11, с. 17].
Зображення рідного митцеві маленького куточка, цяточки землі виражається не лише у протиставленні урбаністичній чи громадянській ліриці. У ширшій палітрі вона представлена в поезіях, що мають характер авторського спомину – різнопланового: від сумних згадок повоєнних років до теплого навіювання дитячих спогадів, почасти ремінісценцій окремих випадків із життя. Хоча останнє трапляється значно рідше, спорадично, адже більшість спогадів про рідну місцину чітко окреслені, закарбовані в авторській пам’яті, звідки плавно переходять під його перо. Ці картини різнобарвні, але об’єднує їх одне – постійна авторська туга, сум за рідним селом чи схожими на це село місцями, які однак не переходять у тужіння й плач, а навпаки – служать розрадою для втомленого містом авторського серця, де серед царства цегли й каменю не може знайти втіхи вільна поетична натура. Особливо гостро тяжіє поетова душа до села весняною порою, "як тільки промінь пробіжиться борозною / Із краю в край / … Думками й серцем вже на весняному полі" [11, с. 21]. Картини селянського поля змальовані настільки чітко й виразно, що читач ніби сам прогулюється ним: "Гуркоче виднокіл – у тракторів розминка. / Сміється сонце із небесного портрета. / А на долоні непокоїться зернинка, / Напружена, / Мов перед запуском ракета" [11, с. 21].
Але, на жаль, село для І. Низового є тільки згадкою, омріяною місциною, землею обітованою: "А ще мені приходить в згадку: / Лиш відкурличуть журавлі, / Село купається в достатку, / Свайбує осінь на селі" [11, с. 22]. Такими згадками, теплими, світлими, бадьорими, і жив поет у мурах міста: Ходжу по місту, / … Топчу асфальти і ріллю… / Під жайворами / Під журавлями / Живу, працюю і люблю" [11, с. 22].
Сільська нива, безмежна, яку поет узагальнено називає Батьківщиною, є для нього найдорожчим скарбом, адже саме її І. Низовий описує в поезії з двох строф – "Найдорожче". Це не просто найдорожчий, але й найсвятіший скарб для митця: " Колос до колоса – / Нива безмежна. / Зерня до зерняти – / Засіки щастя. / Що найсвятіше? / Хлібне причастя – / Сила від нього / В народу / Бентежна " [11, с. 25]. Таким чином, саме життєдайній колосистій ниві приписує поет ту енергетичну силу, що живить український народ, роблячи його могутнім, нескореним, та витривалим. Ця сила тому діє, бо автор і народ з природою тією "зв’язані кровно". В останній строфі поет вкотре підкреслює те, що виказав уже в самому заголовку поезії, у першій строфі, та й у своїй літературній творчості взагалі: " Сонце в зеніті ясне, / Мов хлібина. / Калинове гроно… / Що найдорожче в житті? / Батьківщина – / Нива, / З якою / Ми зв’язані кровно!" [11, с. 25].
Нива фігурує і в наступній поезії збірки "Тобі моє серце", що називається "Жнива і нива". Ці два поняття, за словами самого І. Низового, не лише співзвучні, а й становлять частину людської сутності "відтоді, як існує світ: " З ранніх літ / Вони ввіходять в нашу сутність. / Незаперечна їх насущність … / Відніми / У нас поняття ці одвічні. / Ми станем кволі й безпомічні, / Мов саджанці серед зими" [11, с. 26]. Людська сила і міць криється у цих двох поняттях, вони є невід’ємною частиною природи чоловіка: " Жнива і нива… / Сильні ми, / Допоки є жнива і нива / Й душа, / До праці нелінива, / Летить на весняні громи." [11, с. 26].
Крізь усю творчість, не лише поетичну, тема рідного краю проходить у І. Низового червоною ниткою. Рідні поля, степи, квітучі сади чи навіть вітер з рідних країв часто згадуються в поезіях іншої тематичної спрямованості, тим самим показуючи тугу, ностальгію автора за тією стороною, де пройшло його небезхмарне круглосирітське дитинство, і тими місцями, де його повсякчас радо вітали друзі та колеги-літератори: "Благословенна ця земля, / Що здавна зветься – Слобожанщина: / Так різнотрав’ям ніжно лащиться / Й гілля так щедро нахиля" [4, с. 48]. Якщо не в дійсності, то принаймні подумки час від часу повертається автор до степів і левад "на поклики вічноживі / Сарматсько-козацької, владної / Й завжди бунтівної крові. / Там ще нерозвиднені мороки, / Там щось приховала трава / Таке, що лякає й істориків / Й "спеців" наповал убива" [4, с. 10]. З цих рядків можна побачити, скільки таємничості, загадковості, неповторності, фантастичності, нерозгаданості бачить поет у рідній землі, колисці козацької слави, але потім з болем додає: "Там-тамтечки наша прабатьківська, / Стокровно полита земля, / Віками прибрехана байками / Езопа орди – москаля". [4, с. 10].
У поезії "Виріс я у селі на Сулі" авторські спомини про рідне село перегукуються з сумними епізодичними картинами війни і втратою матері. Ці три нерозривно пов’язані стрічки, вплітаючись у канву поетичного слова, роблять твір більш емоційно насиченим, експресивно наповненим: "Я пішов по широких світах, / Зустрічався зі злом і з добром, / … Прописавсь у великих містах. / Снилась часто в забутім гаю / Та галява тіниста й сумна, / Де поховано матір мою / В рік війни, восени, в ясенах" [2, с. 46]. Рефрен "В рік війни, восени, в ясенах" тільки посилює емоційний струмінь поезії, показуючи невідступність сумних думок про болісне минуле, демонструючи ще одну долю, опалену війною: "За плечима роки і роки, / Немалі й невеликі гріхи. / Та постійно доводять шляхи / До села, до моєї ріки. / Я прижився в донецькім краю, / Тільки ж спомин зрина і зрина: / Десь поховано матір мою / В рік війни, восени, в ясенах…" [2, с. 46].
У світлих, сонячних осінніх барвах зображує поет село в поезії "Житні спомини". Тепло-жовті, золотисті, променисті, помаранчеві кольори, здається, випромінює кожне слово зі згаданої поезії, і лише "блакитне, в інеї, вікно" [2, с. 46] дещо розбавляє їх. Авторські спомини про рідну місцину тут віють "житніми сніпками восени", "житньою хатою", "житніми снами", "житнім хлібом", "житнім духом", що віяв від печі, "де пеклися житні калачі", "житнім зерном" [2, с. 46–47]. Свідомо повторюваний епітет "житній" передає той внутрішній стан, ті асоціації, які виникають у авторській свідомості при згадці села восени. Автор розвінчує хибні думки про безтурботність життя на селі, тим паче у повоєнні роки, але цим віршем він ніби закладає підвалини до написання оди житньому зерну: "Що ж, було не солодко нам жити / В ті роки, одразу по війні, / Та життя нам рятувало жито – Дух безсмертя в крихітнім зерні" [2, с. 47].
Схожим настроєм пройнята поезія, рядки якої за своєю формою нагадують верлібр (якого, до речі, не цурався автор при написанні своїх віршів), під назвою "Країна дитинства": " Там соняхи цвіли – не одцвітали / І сонце не ховалося за плуг, / І "сонечка" гойдалися на стеблах , / І "зайчики" стрибали у траві" [2, с. 50]. Торкаючись цих потаємних струн своєї душі, І. Низовий у невеликому віршованому доробку зумів зіграти цілу ідилічну симфонію омріяній країні власного дитинства: "Там жайвори і коники співали, / Росу з листків пили перепели, / І бджоли цілувалися з квітками / Так солодко, як люди із людьми. / І шаруділа мишка польова, / І хом’ячок – дбайливий чоловічок – / Тягнув до нірки житній колосок" [2, с. 50]. Подібна оповідь нагадує казку, дивовижні миті дитинства: "Там все було без вигадки правдешнє, / Правдиве по-казковому було. / З маленьких див росло велике диво / Дитинства повоєнного мого" [2, с. 50]. Але ця казкова прелюдія контрастно переходить уже в наступних рядках у змалювання повоєнного села. Розпочинаючи нову розповідь гроном з двох риторичних питань: "Безхмарного? Безжурного?", автор, ніби занурюючи читача у прохолодну воду, демонструє всі ті життєві реалії, що залишилися по той бік "безхмарної" країни дитинства: " Я дітям при нагоді розкажу / Про танки, що застигли, мов копиці, / Посеред поля, вгрузнувши в ріллю; / Про гільзи, що, мов зерна, обсипались / З лисніючих від поту лемешів / Про те, що скрізь їжачились, мов стерні, / Багнети ще й осколків гостряки. / … За хутором у лісі / Чорніли, мов кротовини, горбки, / І на горбках, травою ще не вкритих, / Росли хрести – дерева без гілок. / Я розкажу про милиці скрипучі / І про млинці, чорніші від землі, / Про згарища в садках вишнево-білих / І про сирітські сльози розкажу. / То все – було" [2, с. 50 - 51]. Після таких відвертих спогадів автор, ніби намагаючись розрядити обстановку, знову змінює декорації, повертаючись до "сонечок" і "зайчиків". Але це не просто авторський прийом зміни кольорів – це, за словами самого І. Низового, не що інше, як переплетіння авторських спогадів: "Не стерлося у пам’яті нічого – / У спогадах усе переплелось, – / У вірші перейшло, / Переболіло, / Переболіло в ранню сивину" [2, с. 51]. Прийом контрасту лише посилює й без того загострену картину руйнації країни мрій, відбиту в дитячій пам’яті. Двоякі емоції переповнювали селянський люд у повоєнний період, двоякі картини відкривалися перед малими Івановими очима: "А люди – їм сміятися хотілось, / А люди – заливалися слізьми. / Хоч жайвори та коники співали / Й росу з листків пили перепели. / А мати у сосновій домовині / Уперше спочивала по війні. / І бджоли цілувалися з квітками / На цвинтарі, що клевером кипів" [2, с. 51]. Та автор з останніх сил радіє у віршовому епілозі, говорячи, що пройшли ті страшні часи розрухи, але живе його мала батьківщина, і сонце й досі зігріває, і природа милує око барвами життя: "… Соняшник цвіте – не одцвітає / І сонце не ховається за плуг, / І "сонечка" гойдаються на стеблах, / І зайчики стрибають у траві" [2, с. 51].
Рідний "куточок Батьківщини" І. Низовий демонструє читачеві й у поезії "І тихий сад". Поєднуючи такі види мистецтва, як поезія, живопис, музика, він намагається якнайповніше зобразити те, що дороге його серцю: "І тихий сад, / І синя річка, / Й співуча райдуга містка, / І залізниці кінострічка, / І електричка приміська, / І хмарки біла парасоля, / І від хмарини тінь легка, / І жайвора високе соло / Над музикою колоска; / І терикона сизий обрис / На тлі акацій та беріз, / І в серці незабутній образ / Того, / Над ким цей обеліск" [6, с. 16]. Як висновок звучать слова про те, що ж для нього рідний край: "І сіль сльози, / І слово щире, / І вічне джерело снаги…" [6, с. 16].
Сільська тематика настільки вагома в авторському доробку, що селу поет присвячує й елегії, наприклад "Майже елегія" з двадцяти одного рядка. І знову тут іде перегук із життям міста, що втілюється в образах-антиподах. Це, з одного боку, діти – міські жителі, а з іншого – батьки-селюки. Проте будь-які грані між ними стираються, коли "селюки, / Добре намагнічені / Міським життям, / Навідуються зграйками / До рідних гнізд прабатьківських, / До витоків" [4, с. 28]. І саме тут, поза пазухою міста, відбувається, за словами автора, диво, "велике розмагнічення". Навіть природа сприяє цьому, бо "на лоні первозданному, / Під вербами / Й тополями, / На падалішнім листі… / І мова очищається від суржику, / І пісня закорінюється в душах / Синів села, заблуканих у місті" [4, с. 28].
У вірші зі схожою назвою – "Замість елегії" – автор повністю заглиблюється в минуле, залишаючи позаду псевдозапах осені, що "листям шарудить на асфальті" [2, с. 73]. Верліброва форма допомагає здійснити вільний авторський політ думки, яка в кінці дещо обривається. І знову І. Низовий повертається подумки до села: "а пахне ж насправді минулим, / … Минулим, в бадиллі заснулим / Серед поля, де дітьми / Колись ми картоплю копали. / Звідти віє димком. / Звідти луни до нас долинають / І блукають по місту / Й шурхочуть знекровленим листом. / А за містом ізнову / … Знов картоплю копають, / Копають картоплю, / Копають…" [2, с. 73].
Ще одна поезія під назвою "Елегія", присвячена "світлій пам’яті П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, В. М. Сосюри, А. С. Малишка", розкриває селянські корені, глибоко занурені в поетовій свідомості: "Люблю траву, бо виріс із трави, / Яка роситься і шумить… / І совісно мені топтать її ногами, / Щоб не сполохати вітрів мажорні гами… / А по Вкраїні – ріки і стави / Між трав’яними дишуть берегами…" [2, с. 49]. Елегійні мотиви І. Низовий загалом вкраплює в більшість своїх поезій, більшою чи меншою мірою передаючи той стан душі, ту ностальгію за рідною стороною, що ятрить митцеві душу, заповнює його думки. Наприклад, у поезії "Ностальгія за рідним селом" автор пише: "Я приїду в село над Сулою / (Там колиска дитинства була) / За своєю любов’ю малою, / Що з роками безмірно зросла" [2, с. 51]. У поезії відчувається тепла авторська сповідь разом зі спогадами та мрією про зустріч з односельчанами, хоча І. Низовий із сумом ставить собі питання, скоріш за все, риторичного характеру: "Чи впізнають мене односельці? / Так давно я пішов із села / По крутій по широкій веселці, / Що далеко мене завела…" [2, с. 52]. Кожен рядок, кожне слово випромінює авторську любов, перемішану з сумом: "Пожурюсь біля крайньої хати, / Де росли мої роки малі. / І зізнаюсь, між іншим, понині / (Як, до речі, і завше було) / В кожній жилці моїй і клітині / Озивається рідне село / Солов’ями, передзвоном кузні, / Колосками у зернах роси…" [2, с. 52]. Поезію завершують такі авторські слова, що є яскравим підтвердженням біографії митця, коли йшлося про те, що автор був далекий від конформізму, він відверто висловлював власні думки, почуття та переживання, не звертаючи увагу на осуди людей, які далекі від будь-яких моральних принципів: " … Красоти й дива велелюдні / Не замінять цієї краси; / … Своєму селу я не зрадив, / … Не виродок я у роду, / Я вирощую вишні в саду; / … Моє громадянське сумління / Всі промашки і хиби мої / Судить так, як артільне правління / Судить ледарів і гультяїв" [2, с. 52].
У наступній поезії під назвою "Донищені дощенту хутори" елегійні мотиви перетворюються у прихований плач за тим, що невимовно дороге митцеві й що, як видно з назви вірша, дощенту знищено, але не стерте з пам’яті: "Над більмами ставків журливі явори / Ще мерехтять у мареві примерхлім, / І проступають шрамами стежки / З-під плівки споришевої назовні… / Тут все пропахло полином гірким / Й забуті криниці слізьми розлуки повні" [4, с. 29].
У піднесено-сакральних тонах зображує поет село Оріхове у вірші з однойменною назвою. Поезія нагадує собою етюд, авторську замальовку зафіксованих у споминах картин. Але це не просто поетичні мазки, бездушні словесні незакінчені ескізи – це ціла панорама сільського життя, що віє теплотою, щирістю та привітністю: "Добрі люди з добрими серцям. / Кличуть перехожого до хати / (В шляпі ти модерній, чи в брилі), – / Кожному всміхнеться на столі / Білий коровай, пухкіший вати, – Дар святий тутешньої землі" [2, с. 66]. Мов в еклозі, змальовує автор "немузейне, справдішнє село": "Тут ростуть шевченківські тополі. / На тополях бусли цокотять, / Скирти викурганюються в полі, / Правлені уміло й допуття; / Справжні журавлі над криницями, І на луках справжні журавлі" [2, с. 66].
У другій частині "Балади роду" І. Низовий не менш піднесено, хоча дещо стисло подає лаконічний опис Сули: "Вона несуєтно і просто / Бере зачин із джерела / І до дніпрового стебла / Тоненьким тулиться відростком" [6, с. 12]. Знову неповторними, чарівними, навіть космічними барвами огортає він свою розповідь: "Тут починається мій рід, / І не скінчиться він повіки: / Ступає син у батьків слід… / Течуть в степах правічні ріки, / Гуде космічно небозвід" [6, с. 12]. Логічним продовженням цієї балади є семирядкова поезія "У рідному селі" зі збірки "Рівнодення". Незважаючи на невеликий розмір та різностопність рядків, поезія обрамлена метафорами, прозора, щира та доступна для розуміння : "Ні, не змінилася наша вулиця, – / Тільки тополі прибавили в рості. / Пахне бузками. / Ранок зозулиться. / День розправляє калинові брості. / Хата до хати родинно тулиться, / Вишня до вишні збирається в гості" [6, с. 13].
"Пейзажі ріднокраю восени" – ще одна з багатьох пейзажних замальовок І. Низового. Майстерно виводячи кожну картину, автор знову й знову милується, упивається красою рідного краю, "невишуканою, простою й досконалою", але неповторною і незамінною для нього. Митець наголошує на довершеності осіннього пейзажу, де немає жодної зайвої тіні: "Зелені острівці озимини, / А поряд – терикони на причалі, / На обрії – міста, / А далі-далі: / Заманлива безмежність далини… / З якої не поглянеш сторони, / З якої висоти, з якої далі: Невишукані, прості й досконалі / Пейзажі ріднокраю восени" [2, с. 74].
Рідні краї притягують поета, думки про них зігрівають усе єство, але авторська твереза свідомість розуміє, що назад нема дороги: " І я також не верну вже додому, / В оцю, ще ефемерну, новизну, / В оцю забуту й ніби невідому / Садовину в сп’янілім дурману. / Та й хто мене чекатиме з дороги, – / Життя твердих гарантій не дає, / Що не остигнуть рідні ще пороги / Й стежок оцих бур’ян не заснує" [4, с. 26–27]. Засобами метафоризації завершує митець ці сумні розмірковування в поезії "В колись квітучому кутку", змальовуючи на тлі своїх уже немолодих років осінню руку старезного клену: "Погладь мене осінньою рукою, / Старезний клен в околицях села, / Й сплакни за мною, вербо над рікою, / Яка була і звалася – Сула… " [4, с. 27]. Однак попри все розуміння й усвідомлення неможливості покинути місто, І. Низовий душею все одно поринає в степи, де "де відлітали в непровидь сліпу / Суєтні душі багатьох Іванів…" [4, с. 55]. Сам поет у цій же поезії – " Душа моя, справіку мандрівна…" – зізнається, що, маючи чумацький вільний дух, він занудився в затісному місті, а душа "й не зна, / Куди податись їй, / Утікши з дому. / Довкола ж – степ, І сто доріг в степу…" [4, с. 55].
Загалом, своє життя, а точніше, дотлівання в місті митець порівнює з напівлегальною еміграцією без "найменших сподівань на вороття" [9, с. 24]. Але він не може заборонити мрійливій душі час від часу повертатися "додому, в зачароване Посулля", куди йому "заказані шляхи". Поет прагне забуття, але воно неможливе на чужині, далеко від Посулля. Його думи доходять до відчаю, і він щиросердно зізнається "У Марківці, на цвинтарі сільському, / В батьківську землю з радістю б я ліг, / Якби ж зумів… але немає дому… / Вернутися додому… Я ж не зміг" [9, с. 24].
Осуд власної нерозважливості відчувається у вірші "Нема сильнішого магніту". Осуд із вкрапленням катарсису особливо відчувається у фіналі, коли поет зізнається: " Душа не плакала – ридала / За всім, що зопалу зробив / Колись давно… Чого шукала – / Того нема ніде. Що мала – / Я по чужинах розгубив" [9, с. 25]. Гірке каяття відчуває він, покинувши "прапрабатьківську землю", шукаючи долі деінде, але не знайшовши нічого. Проживши більшу частину життя за межами батьківської землі, він тільки в поетичних рядках і згадках виливає свій сум та духовне страждання, які проймають часом навіть таку сильну людину, як сам автор цих рядків: "Блукав багато я по світу / Шукавши затишку й привіту, / І, може, слави… Й звіддаля, / Думки змозоливши до болю, / Знов повертався я сюди, / До стежки, відданої полю, / Під мною саджену тополю, / В свої затоптані сліди" [9, с. 25].
Одним із центральних персонажів авторського поетичного доробку виступає степ – такий близький та рідний авторові. З глибоким пафосом, навіть пієтетом зображує І. Низовий степові картини щоразу по-новому, додаючи різних барв, роблячи нове обрамлення. Так, наприклад, у поезії "Провальський степ" автор дещо гіперболізовано змалював усю пишність, красу та неосяжність степу: "Місця вистачить всім, / Хто із наміром добрим іде / В заповітний музей, / В первозданний куточок природи… / Все ж радіє душа: / В світовому безмежнім огромі / Споконвіку цвіте / У провальськім степу ковила!" [2, с. 7]. Але якщо поезія "Провальський степ" побудована на принципі градації, динамічної зміни картин, то у вірші "В Стрілецькому степу" все навпаки. Невловиму швидкоплинну постать "на дикому крилатому коні" [2, с. 7], змальовану в першій строфі, плавно затіняє заспокійлива замальовка: " І знову тиша і правічний спокій, / І неба синь, мов у ставку вода, / І нерухомий у зеніті сокіл / Висить терпляче, здобич вигляда" [2, с. 8]. А розшифровує цю замальовку авторське пояснення заключних рядків, що навіює смуток за пройденими роками: "Стрілецький степ… / Не лишили і сліду / Тут вихряні кочівники – віки. / На пагорбах /… Насвистують ліниво байбаки" [2, с. 8].
Отже, концепт рідного краю займає немале місце на загальному творчому тлі І. Низового. Зображуючи рідну місцину, поет прагне донести до читача всю повноту краси, багатства та пишності тієї землі, на якій пройшло його дитинство та з якою пов’язані найтепліші спогади, хоча почасти й сумні згадки картин повоєнних років.


РОЗДІЛ 2
СВАТІВСЬКИЙ КРАЙ У ПОЕТИЧНІЙ ЗБІРЦІ ІВАНА НИЗОВОГО
"У СВАТОВІМ СВІТАЄ УКРАЇНА"

І. Низовому до болю близька була тема Сватівщини – колиски Слобожанщини, яку він порівнював з оазисом. У передмові до збірки "У Сватовім світає Україна" сказано: "Сватівщіна і сватівчани – особлива тема в творчості Івана Даниловича. В нас, сватівчанах, поет бачить людей, які знають, хто вони такі, звідки прийшли, і чиїх батьків вони діти. В Сватовому і Гончарівці, Преображенному і Петрівці, Містках і Мілуватці, Свистунівці й Хомівці Іван Низовий зустрічає близьких за світосприйняттям земляків-слобожан, чує живу предківську мову… Глибоконаціональна культура і духовна аура Сватівщини надихнула Івана Даниловича Низового на написання збірки віршів, присвячених Сватівщині і сватівчанам" [12, с. 7 – 8].
Перший цикл поезій у збірці співзвучний з назвою самої збірки – "Над Сватовим світає Україна". Зі всією ніжністю, глибиною, часом по-філософському зображує митець невеличке місто Сватове як країну "прапервісну й космічну" [12, с. 10]. Патріотичні мотиви поет утверджує в таких рядках: "Наші солов’ї / За вигідний прокорм не продавалась / Ніколи і нікому, / Й журавлі, / Де б не були, / Весною повертались. / Додому, до найкращої землі!" [12, с. 10]. Таким чином, через образи журавлів, солов’їв автор зображує вільний духом український народ, нескорений, який, однак, де б він не був, завжди повертається до рідних місць.
Інша поезія цього циклу дещо гіперболізовано, але не без підстав подає ту пишність, красу та чарівність сватівської землі, яку поет на власні очі спостерігав упродовж тривалого часу: "Тут і шляхи рівніші, ніж усюди, / І не такі заплутані стежки / На межах межи трав / І аж по груди / Тут пшениці, / Й повніші колоски. / І соняхи тут сонячніші наче / Від простору блакитного в полях, / І ближчою минувшина козача здається. / І Чумацький зорешлях / Реальніший – / У затінку раїни / Скрипить від давнини, / Не поспіша / В майбутність невідому / України…" [12, с. 11]. Саме в мальовничому місті Сватовому відпочивала стомлена міським нещирим життям, де в самому навіть повітрі, здається, витає дух байдужості, цинізму, моральної спустошеності. А тут зовсім інше: "Тут вольницею тішиться душа, / Притлумлена міською суєтою! / Сюди я приїжджаю залюбки, / Й мене тут гріють дружбою святою, / Присватують прості степовики / До звичаїв усталених, до пісні, / Що з давнини не втратившись, / Прийшла…" [12, с. 11–12]. Саме в такій ласкавій, привітній, щирій атмосфері дружнього ставлення І. Низовий зміг поринути у творчий політ поетичної фантазії серед прекрасної природи та трудового люду: " В оцім краю слобід і всіх свобод, / Я зрозумів: / Живуть якраз ті люди, / Що мають право зватися – / Народ! / Я Сватовим засватаний в любові / Взаємній – / Не зіб’юсь на манівці, / Прямуючи сюди: / Мій шлях / Дзвонкові / Звіряють / Придорожні / Криниці" [12, с. 12].
Із закликом відвідати Сватівщину звертається поет до свого читацького загалу – до своїх братів, своїх сестер, бо сюди, за його словами, "прямі дороги всі": " Тож їдьмо в Сватове частіше / З усіх усюд, з усіх сторін, / Щоб душу вродою потішить, / За молодістю навздогін. / Спішимо в Сватове, братове, – / Сюди прямі дороги всі, / Тут неодцвітна квітка мови / Палає в райдужній росі" [12, с. 13]. Саме тут, в оазисі Луганщини ще "мова предківська – жива", живі традиції, живі, а не фальшиві люди. Про цю маленьку колиску Відродження на Сході України І. Низовий говорить щиросердно: " Про місто Сватове доцільно / Лиш позитивно говорить, / Бо тут спрадавна традиційно / Вогонь відродження горить, / Яскравіший, аніж в столиці, / І мова предківська – жива: / З провінції, з її традицій / В нас України прибува!" [12, с. 13].
Заключна поезія з цього невеличкого циклу підбиває підсумки авторських думок, виражених раніше. Поет відверто наголошує на тому, що за будь-якої нагоди ладен швидко залишити позаду себе урбаністичні луганські простори й відправитися туди, де відпочиває душа та тіло, де завжди чекають друзі, де милують око пишні краєвиди, а душу зігріває тепла бесіда з однодумцями: " З урбаністичного Луганська / Під небо це, гучне, мов дзвін, / Охоче їду, – і не гасне / Моя любов – печаль прекрасна – / До кращої з усіх країн! / Тче нить Червона в зелен-лузі, / Мережить прошву голубу" [12, с. 14]. Духовну причетність до сватівчан автор висловив палко, але щиро та без еківоків в останній строфі, де порівняв Сватове з Божим крилом, під яким так спокійно й тепло на душі: "Живуть у Сватовому друзі – / Є з ким розвіяти журбу. / Є з ким і радість розділити, / Немов хлібину за столом. / Мені тут є кого любити / Під божим затишним крилом! / Нема ні гонору, ні чванства, / Ані великих, ні малих… / Тут "зливки" рідного селянства, / Тож не чужий я поміж них" [12, с. 14].
"Сватівська глибинка" продовжує авторські розмірковування про духовне багатство та красу сватівської землі. Сватівщина – колиска народного життя: народних звичаїв, обрядів, вірувань – це ще й ще раз повторює автор у цьому поетичному творі: "Не в тому негативнім розумінні, / Як ми вже звикли, – / Себто в глибині / Сільської глухомані, – / А в глибині, / Що зберіга традиції земні / Народу українського, / В корінні, / Що не всихає в рідній стороні / І живить крони древоукраїнні, / І все нові народжує пісні! / Така вона, ця сватівська глибинка, / Що так мене і вабить і втіша: / Тут кожна квітка й кожна бадилинка, / І найдрібніше зернятко, й краплинка / Ранкової роси не полиша / Байдужим серцем… / Ось вона, глибинка, / Яку прийма так глибоко душа!" [12, с. 19]. Автор порушує в поезії громадсько-політичну тему, зображує місто як маленьку стабільну державу, де всі люди рівні, де нема панів і підпанків, де своїми законами живуть прості трударі: "Серед руйновища Держави / Будують сватівську державу, / Нехай маленьку, та – стабільну, / Насправді вільну і законну, / Й оцінку ставить задовільну / Труду майстрів глава району. / В затишші Нижньої Дуванки, / Мені, приїжджому, на диво, / Панів немає, а підпанки / Пощезли десь… Це - справедливо!" [12, с. 18].
У поезії "Ми діти Слобожанщини" І. Низовий гордо заявляє: "Ми діти Слобожанщини, / Дарма, / Що нас чомусь донбасівцями кличуть, / Нам назва "слобожани" більше личить, / Й душа охочіш назву цю прийма" [12, с. 25]. Поет прагне відмежувати себе та свій народ від сірої маси донбасівців, духовно порожньої, безмовної, безликої. У назву "слобожани" митець вкладає щось набагато-набагато більше: глибоко моральну націю, носіїв давніх, не стертих ще в цій місцині традицій, носіїв не спаплюженої мови, носіїв віри та добра. Проте розділити обидві маси ні в якому разі не можна, адже це один народ – українці: " Донбас – у ньому люду тьма і тьма, / Й при всьому тому сірява безликість, / І безумовна мовна без’язикість, / Що нею вся просякнута юрма. / А в слобожан і сумніву нема / У тім, що всі ми – тільки українці, / І в цьому на кожнісінькій сторінці / Історії / Руками обома / Розпишемось!" [12, с. 25].
Особливо цінна для І. Низового Сватівщина ще й тим, що вона багатьма рисами нагадувала йому його рідне Білопілля, куди поривався поет усім єством, де, проте, його чекали лише руїни від давніх, таких чітких спогадів про рідну оселю. Тому розраду, втіху й насолоду знаходить автор у зачаруванні природою Сватового й теплих спогадах про своє село. Підтвердженням цих міркувань є його поезія під назвою "Оці лани, байраки і гаї": "Оці лани, байраки і гаї / Нагадують мені мої краї / На Сумщині, при витоку Сули… / І тут, як там, вгинаються столи / Від частувань сільських… / І тут, як на Сулі, дзвенять чарки, / А в тих чарках тонких – / Нектар гіркий… / Такі ж, як на Сулі, – туман жури / В текучій перебілюють воді / На полотно – на радість молодій / І молодому; сонце-самокат / До фінішу спішить, щоб вечір-сват / Докупи зводив люблячі серця, / Аби любов тривала без кінця…" [12, с. 26].
Зображуючи сватівські краєвиди, І. Низовий не зміг не описати різнокольорово річку Красну – своєрідну сватівську жилу, у минулому – джерело довколишнього життя, а сьогодні, на жаль, забруднену й занедбану: " Річка рідна, автохтонна / Українській цій землі, / Гарно звуть її – Червона – / І дорослі, і малі. / Себто гарна дуже, красна / Власним виглядом вона, / Хоч сьогоднішня, сучасна / Дещо, вибачте, брудна, / Дещо виснажена, в мулі / Й куширами заросла" [12, с. 28]. Ці сумні, але правдиві рядки особливо гостро торкаються душі старшого покоління, яке на власні очі бачило ту красу річки Красної, а зараз змушене споглядати її запустіння: "А в недавнім ще минулім / Справді красною була! / В ній гуляли красні риби / У дзеркальній глибині, / А сьогодні… де ті глиби, / Де ті риби визначні?! / Незначні лиш красноперки / Та сяка-така дрібня, / А значнішого теперки / І не видно в світлі дня" [12, с. 28]. Але все одно, наголошує митець, жителі Сватівщини люблять свою річку, пишаються нею, бо вона допомагає їм існувати: "Все одно ріка Червона / Сватівчанам дорога: / Прохолодно-водогонна, / Жити їм допомага, / Напува поля й городи, / Прихорошує гаї / І дарує вряди-годи / Дуже красні врожаї" [12, с. 28 - 29]. Завершує свій поетичний опис автор персоніфікацією міста: " Місто Сватове на річці – не таке, як інші всі: / У святковій начеб стрічці, / Справді красне по красі, / Віддзеркалюється в водах, / Як лиш пройде день новий: / Свіжий вигляд, вільний подих, / Гарний настрій трудовий" [12, с. 29].
В іншому вірші автор знову, але вже з нотою іронії то оспівує Красну-ріку, то горює над її занедбаним станом, але все одно уславлює її красу та неповторність: "Дуже вчасно річку / Знов Чернечою зовуть, / Бо ж під пору під сучасну / В річці плине каламуть, – / Йдуть дощі, і річку Красну / Бруд всілякий захлина / І втрачає назву власну / На непевний час вона" [12, с. 29]. Автор, мов крізь сльози, темними фарбами далі малює жахливі реалії, що спіткали колишню Красну-красуню: "І вона уже не красна, / Не прекрасна, як завжди, / В ній зірчасте небо гасне, / Лиш діткнеться до води" [12, с. 29]. Однак І. Низовий усе ж змінює мінорні ноти у фіналі поезії, і знов перед нами той образ прекрасної ріки, яким упивається поетове око: "Вже по зливі, / В гожу днину, / В надвечірню щасну мить / Всю ріку, мов ту калину, / Сонце щедро червонить, – / І вона – червона пава / В зеленавому вбранні – / Знов тече, теплоласкава, / В ріднолюбій стороні" [12, с. 29 - 30]. Оказіоналізмами "теплоласкава" та "ріднолюба" автор ще раз виказує своє тепле ставлення до річки Красної зокрема та Сватівщини загалом.
У поезії "Замість епілогу", що стоїть, однак, далеко не останньою в збірці, І. Низовий із сумом прощається зі сватівськими обріями, маючи надію та впевненість, що доля в найближчому майбутньому подарує йому чергову зустріч з тією маленькою цяткою на карті України, яка, проте, невимовно близька та дорога поетові: "Це далечінь… / Та я вже призвичаївся / До відстані: вже й не така вона / Далека далина – ця сторона, / З якою ненадовго я прощаюся. / Так гарно в цій народній глибині / Я в кожну пору року почуваюся, / Отож, коли ненадовго прощаюся, / В найближчу зустріч віриться мені" [12, с. 49].
Таким чином, сватівська тема є близькою для І. Низового. Сватівщина, що нагадує авторові рідні білопільські простори, уславлена ним у збірці "У Сватовім світає Україна". Крім описів природи Сватівщини, збірка містить численні прозові художньо-публіцистичні спогади та думки автора, а також поезії-посвяти друзям-сватівчанам.


ВИСНОВКИ

Серед величезного творчого доробку майстра пера І. Низового, якого критики по праву почасти порівнюють із самим Т. Шевченком за глибиною думки та її творчим викладом, концепт рідного краю займає ключове місце. Поезії, присвячені рідним місцям, усебічно розкривають авторську натуру, доносять найтонші порухи його душі, чітко, виразно, з художнім обрамленням зображуючи картини місць авторського натхнення. У різних збірках: "У Сватовім світає Україна", "Село моє, Сула моя", "Лелечі клекоти в тумані", "Під жайворами, під журавлями", "Тобі моє серце", "Стебло", "Оскома осені", "І калина своя, і тополя", "Рівнодення" та ін. – автор поринав у спогади про рідну сторону, куди він подумки повертався знову й знову. Головними персонажами поезій виступає, звичайно, ліричний герой – сам автор зі своїми думками та згадками; нива, степ, якими він так захоплюється та любо описує, а також сільський та міський люд як збірний образ або ж окремі постаті.
Крім рідного митцеві Білопілля, його Марківки, вагому роль у поетичному доробку відіграють схожі ззовні з нею землі, що є носіями живої мови, народних традицій і моральних цінностей. Це, наприклад, Сватівщина, зокрема невелике мальовниче місто Сватове, до якого душею горнувся поет. Цьому краєві він і присвячує свою збірку під назвою "У Сватовім світає Україна". Перебування в місті впродовж певного часу дало змогу І. Низовому поближче познайомитися з прекрасною природою цієї місцевості та її привітними жителями, тож ця спостережливість і теплі спогади згодом вилилися в поетичні рядки-згадки, рядки-присвяти друзям-сватівчанам, рядки щирого захоплення або ж тихого суму з приводу часткового занедбання краси, зокрема річки Красної.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Низовий І. Від травня до травня: поезії / І . Низовий. – Луганськ : Глобус, 2002. – 84 с.
2. Низовий І. І калина своя, і тополя / І. Низовий. – Донецьк : Донбас, 1993. – 78 с.
3. Низовий І. Лелечі клекоти в тумані: поезії, проза, переклади /
І. Низовий. – Луганськ : ТОВ "Віртуальна реальність", 2010. – 264 с.
4. Низовий І. Оскома осені: лірика / І. Низовий. – К. : Шлях, 2006. – 64 с.
5. Низовий І. Під жайворами, під журавлями: поезії в ретроспективі /
І. Низовий. – Луганськ : ЧП Сувальдо В. Р., 2010. – 122 с.
6. Низовий І. Рівнодення / І. Низовий. – К. : Радянський письменник, 1982. – 60 с.
7. Низовий І. Село моє, Сула моя…: лірика / І. Низовий. – Луганськ : Луга-принт, 2005. – 92 с.
8. Низовий І. Стебло / І. Низовий. – К. : Молодь, 1977. – 62 с.
9. Низовий І. Сум’яття: лірика та антилірика / І. Низовий. – Луганськ : Луга-принт, 2003. – 56 с.
10. Низовий І. Тихоплесо-часоплин: лірика / І. Низовий. – Луганськ : Глобус, 2001. – 56 с.
11. Низовий І. Тобі моє серце / І. Низовий. – Донецьк : Донбас, 1980. – 64 с.
12. Низовий І. У Сватовім світає Україна: поезії, проза / І. Низовий. – Луганськ : ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с.



2013, квітень

О.В. Карташова
студентка V курсу
(Східноукраїнський національний університет
імені Володимира Даля;
наук.кер.: к. філол. н., доцент кафедри
української мови та літератури В.О. Шевцова)



Уживання в мовленні онімів вимагає знань їх структури, доонімної семантики та зміни форм. Добір антропонімів, топонімів чи інших видів онімів для митця – це виявлення його літературної індивідуальності та художньої майстерності на тлі реальної суспільно-історичної дійсності [3].
Із онімних категорій топоніми впродовж тривалого часу акумулюють значну за обсягом позамовну інформацію, виступають знаками подій, епох, категоріями просторовості й темпоральності, чим і зацікавлюють дослідників.
Кожен письменник має свій топонімічний простір. Простір поезії І. Низового складається з макротопонімів (Європа, Азія [2, c.51, 66]), хоронімів адміністративних – назви держав (Україна, Росія, Білорусь, Грузія, Чечня [2, c.81, 110, 119, 132]), хоронімів – назви регіонів, областей (Поділля, Галичина, Закарпаття, Сумщина, Схід, Захід [2, c. 73, 78, 95, 109, 132]), ойконімів – назви населених пунктів, серед них астіоніми – поселення міського типу (Луганськ, Львів, Житомир, Суми, Київ [2, c. 31, 34, 53, 131]), комоніми – поселення сільського типу (Верхня Богданівна, Кременчук, Марківка, Верхосулля, Вільхове [2, c. 20, 28, 46, 133, 170]), гідронімів – назви водних об’єктів, а саме пелагоніми – назви морів (Чорне море [1, c.53]), потамоніми – назви річок (Дніпро, Дунай [1, c.16], Дінець, Сула, Тузла, Лугань [2, c. 73, 103, 111, 117]), лімноніми – назви озер (Сиваш [2,c.53]), ороніми – назви рельєфу земної поверхні (Великий Луг, Сахара, Говерла [1, c. 12; 2, c.43; 54]), урбаноніми – назви міського об’єкта (Майдан, Кремль, Мавзолей [1, c. 28; 2, c. 52, 67]), еклезіоніми – назви місць поклоніння в релігії (церква Свята Софія [2 ;c. 115]).
З-поміж топонімів найбільш численну групу складають ойконіми, де переважають назви саме українських населених пунктів("Мовчить Ізюм. І Кременчук. І Суми" [1; с17]). Поет подає топоніми у вигляді ланцюжка речень, які прийнято називати приєднувальними, що створює цілу картину міст України, також поет використовує однорідні члени з тією ж метою ("І де ж бо Харків, Київ де, Житомир, Львів – уся країна" [1; с. 38]; " Зі Львова, Луганська, з чужої Москви"[2;с.18]; " Але ж і Київ є, і Канів, Чернігів є і Чигирин!" [2; с. 53)].
Серед гідронімів переважають потамоніми, вони служать засобом передачі суму автора за улюбленими містами України ("На Вир приїхав я з Лугані"[2;c.70]; "У вухах річка Красна жебонить" [2; c. 25]; "Опустілі вистиглі пенати На Дністрі, Орелі і Сулі" [1; c. 12]). Сум за Україну, з якої їдуть її сини ("Від розмитих берегів коси Тузли ті, з діаспор, де й не бачили Дніпра" [2; c. 22]; "Бо й досі наш Дніпро тече" [2 ;c. 31]).
Топоніми і гідроніми також виступають символами різних подій. Їх символізм підсилюють обрані структури, у яких вони вживаються. Це підмет, присудок і ще якийсь із членів речення або й просто детермінант: "В нас Пилявці були й Жовті Води" [2;c.26] "Жовті Води" – битва під Жовтими Водами (29 квітня – 16 травня 1648); "Пилявці" – Битва під Пилявцями (11–13 вересня 1648 року) – переможна битва української армії. "Пам’ятаймо Переяслав" [1; c. 9]; "Міцно пов’язав нас Переяслав"[1;c.5] "Переяслав" символ Переяславської Ради 1654 року; "Це повість сумна Про Берестечко і Базар" [1; c.40] "Берестечко" – битва під Берестечком у червні 1651 року. "Не пересохли Жовті Води" [1; c. 45]; "Спали ви під Берестечком / І під Крутами лежали" [1; c. 43] "Крути" – битва 29 січня 1918 року біля залізничної станції Крути. Такі короткі прості речення звертають увагу читача й слухача. Усі ці назви є символами крові, що пролили українці за визволення рідної землі.
У поезії Івана Низового чітко проглядаються також образи макробатьківщини: " Ніколи Вкраїні помирати – Славу й волю треба повернуть" [1; c. 12]; "Підіймись, Україно, Здіймись над світами"[1;c.31]; і мікробатьківщини ліричного героя. Хоронім Білопілля, астіонім Суми, ойконім Марківка, потамонім Сула ("Дорога знову випадала Далека – в Білопілля...Всі клопоти лишаю: додому поспішаю" [2; c. 13], "Недарма ж бо потрапив Я в улюблені Суми" [2; c. 23], "Я Марківку свою не розлюбив" [1; c. 10]. Крім дейктичної, топоніми виконують асоціативну функцію, входять до кола асоціативного поля "близький, рідний край".
Отже, можна сказати, що вищезгадані топоніми беруть активну участь як у створенні художніх образів твору, так і в поповненні їх стилістичних засобів.

Література:
1. Низовий І. Д. Запрягайте, хлопці, коней : поезії / І.Д Низовий. – Луганськ : Спілка журналістів України, 1993. – 64 с. 2. Низовий І. Д. Пролог до епілогу : поезії / І.Д Низовий – Луганськ: "Луга-принт", 2004. – 200 с., ілюстр. 3. Калінкін В. М. Теоретичні основи поетичної ономастики : автореф. дис... д-ра філол. наук / В. М. Калінкін. – К., 2000 – 38 с. 4. Хлистун І. В. Власна назва в українській поезії ІІ половини ХХ століття (семантико-функціональний аспект): дис... канд. філол. наук : 10.02.01 / І. В. Хлистун. – Умань, 2006. – 221 с.


2013

В.В. Дорохіна
магістрант
(ДЗ "Луганський національний
університет імені Тараса Шевченка";
наук.кер: к. філол. н., докторант
кафедри української філології
та загального мовознавства І.О. Ніколаєнко)


Індивідуально-авторські (оказіональні) новотвори постійно перебувають у колі наукових зацікавлень дослідників. Їхній аналіз має важливе значення для вивчення лексикографії, лінгвостилістики, словотвору, психолінгвістики та ін. Авторські новотвори становлять своєрідну підсистему сучасної української літературної мови. Зокрема, О. Стишов пропонує таке визначення цього явища: "Під авторським новотвором ми розуміємо будь-яку лексичну інновацію – чисто структурну, структурно-семантичну, чисто семантичну" [4, с. 87]. Отже, наразі актуальним є дослідження авторських новотворів майстрів художнього слова.
Цікавими для нас є твори письменників Луганщини – це і словотворці, і автори словесних інновацій. Мета статті – аналіз особливостей авторських новотворів у поезіях Івана Низового.
За матеріал дослідження використано тексти поетичних збірок – "Остання електричка на Ірпінь", "Від травня до травня", "У Сватовім світає Україна".
Мовотворчість, стильові ознаки поезій та визначальні риси творчості Івана Низового вивчали Л. Колесникова, О. Неживий, І. Ніколаєнко, Т. Терновська та ін.
Іван Низовий народився 1942 року в селі Марківка Білопільського району Сумської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету. З 1966 року мешкав у Луганську. Член Національної Спілки письменників з 1972 року. Автор багатьох поетичних збірок, серед яких: "Народжуються квіти"(1964), "Тобі моє серце" (1980), "Чекання ранку" (1986), "Свіча на вітрі" (1996), "Воронці нев’янучі" (1999), "В раю, краєчку" (2001), "Босоніж по стерні" (2002), "По промінчику доброти" (2003), "Кураїна" (2004), "Отак і живу", (2005), "Біла вежа – рідний Вавилон" (2007), "Білолебедія", (2008), "Я цвіркун в середлітню спеку" (2010), "А Марківка – як маківка" (2011) та ін. Не стало поета 30 вересня 2011 року.
Авторські новотвори Івана Низового виявляють індивідуальність автора, надають поетичним творам особливої свіжості та оригінальності.
Особливу групу авторських неологізмів становлять іменні сполучення, у складі яких одна з частин – прикладка, яка зливається з пояснюваним елементом :
"Невже це остання весна
В моєму житті-лихолітті…" [2, с. 15].
Експресія у творах поета досягається і шляхом поєднання в одне смислове ціле антонімічних сполучень:
"В його ледь теплій серцевині
Життя умовно лиш надійне, –
Гризуть свої-чужі провини,
Гримлять телевізійні війни" [2, с. 10].
Специфічними є прислівникові новотвори. Вони мають порівняльний характер і можуть бути трансформовані в порівняльний зворот :
"…Спить гіркоп’яний зрадник мій
І здирник мій хропе вулканно
І землетрусно…" [2, с. 14];
"Незатишно Тарасові в Луганську,
Тому й передгрозово хмурить брови…" [2, с. 39].
Прикметникові авторські новотвори підкреслюють асоціативну образність поезій:
"…Спить гіркоп’яний зрадник мій…"[2, с. 14];
"…Бринить так прощально струна
Бджолинотоненька?!"[2, с. 15];
"…І вона – червона пава
В зеленавому вбранні –
Знов тече, теплоласкава,
В ріднолюбій стороні" [3, с. 30];
"І в сватівську державу
Черговий здійснюю візит
І ввічливий, і чемний,
Бо я ж таки не паразит
Мікроновонікчемний!..." [3, с. 43];
"У верхах – роздвоєння і чвари,
У низах – ні вітру, ні грози,
І не бачать рідні яничари
Гіркоматеринської сльози" [1, с. 66].
Серед новотворів Івана Низового привертають увагу своєю структурою поєднання рівноправних компонентів-іменників :
"Хвалитися не стану,
Що справді заслужив
Такого диводня…" [2, с. 7];
"Вся Сватівщина в щирім золоті
Соняшникового цвітіння,
І кукурудза миє волоті
В промінні цвітолеготіння" [3, с. 27];
"Лишень пізно, по вечері,
По останній танцегрі
Зачиняються всі двері
В таборовому дворі…" [2, с. 33];
"Оговтався, нарешті –
Відтепер
Весь білий цвітосвіт мені належить!" [1, с. 67].
Отже, індивідуально-авторські новотвори в сучасному поетичному мовленні посідають помітне місце, що є свідченням намагання письменників нестандартно, оригінально висловитися чи змалювати своєрідність ситуації та образів.

Література:
1. Низовий І. Д. Від травня до травня : поезії / Іван Данилович Низовий. – Луганськ : Глобус, 2002. – 88 с. 2. Низовий І. Остання електричка на Ірпінь : поезії / І. Низовий. – Луганськ : Укрроспроммаш, 2001. – 88 с. 3. Низовий І. Д. У Сватовім світає Україна : поезії / Іван Данилович Низовий. – Луганськ : ПП Афанасьєва В. І., 2006. – 160 с. 4. Стишов О. Українська лексика кінця XX століття (на матеріалі мови засобів масової інформації) : монографія / О. Стишов. – К. : Видав. центр КНЛУ, 2003. – 388 с.


2013