Завершує свій шлях охлялий рік.
Торує рік новий стрімкі стежки:
Він лагідність ранкову шле навстріч,
Віщує мир і радісні думки.
Нехай безмежна втіха на віки
Розвіє біль і розум наш зміцнить,
Очистить серце від гріхів тяжких,
Позбавить муки і гризот жахних.
А новорічний спалах осяйний
Пошле в похмурий світ промінчик свій,
Що змінить бурі подих навісний
На дихання весни в красі усій.
В скрутні часи врятує лиш любов,
Що біль на радощі оберне знов.

Зупиняється час і майбутнє закрили тумани,
Перед нами небачений відчай незрушно постав.
Нависає над обрієм днина хитка й невблаганна,
Відбирає висоти і далі ворожа орда.

Вас ростили тамбовські вовчиці чи все-таки мами?
Ви із мороком пекла складаєте вічний тандем.
Хай земля розверзається всюди у вас під ногами!
Хай сокира Небесна прокляттям на вас упаде!

Бо немає прощення безумним, бездушним вандалам,
Що позбавлені серця у грудях і розумом злі.
А бодай ваше плем’я навіки пощезло й пропало,

Розгорнулася пустка на вашій нікчемній землі!
Ви ніколи не здатні змінити мечі на орала.
Ваші душі не світлу належать, — суцільній імлі.

7 квітня 2022 року

Славетний образ Божого сіяння,
Святу самодостатню, ідол свій
Поспішно я і недоречно ганю,
За гордощі картаючи мерщій.
На небі випало зродитись їй,
Від ангелів її походить рід,
Вони її ростили й, мов святій,
Їй кожен дав божественних дарів.
То брунька радощів і цвіт зорі,
Яскравий промінь, що втішає зрання!
Чи ж марно зневажає діва гріх
Й моє нестримно-пристрасне кохання?
Пасує захват витворам небес,
А не земне захоплення сліпе.

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

Майбутнє всім небесних сфер знавцям
Щорік розкаже кожна із планид.
І коло Марса добіга кінця,
Як шість десятків літ завершать хід.
Коли крилатий Бог на небозвід
Послав мою планету – диво з див –
Рік проминув, що здався довшим від
Тих сорока, що досі я прожив.
За книгами закоханих митців,
Цикл Купідона містить сорок літ.
Вони ж тяглись у вирі марних днів
Й подовжувались через муки злі.
Плането Купідона, дні сумні
Спини чи віку вкороти мені!

Щаслива втричі впевнена в собі
Дівчина з серцем, що належить їй.
Їй душу не огорне жах в журбі
І не привабить краща із подій.
Так ріже хвилі корабель міцний,
Йдучи несхибно далі промина,
Його не спинить вітер навісний,
Не вразить днина гожа і ясна.
Ватага ворогів їй не страшна
І друзів захват серця не зігрів.
Байдужою лишається вона
До друзів так, як і до ворогів.
Щаслива певна, ніби мудрії,
Везунчик той, хто покохав її.

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Їй, надто впевненій у собі

Наївним є запевнення, що плоть
Підвладна лиш сама собі завжди.
Торкнеться часу руйнівне крило
Тих, що плекають гордощів плоди.
Вразлива плоть і всі її труди,
Тріумф її здобутків нетривкий.
Безжальний час нікого не щадить,
Всю горду славу нищить на віки.
Хоч мудрий, хоч багатий, хоч стійкий,
Той, хто у власній силі бачить сенс,
Нахай які б стелилися стежки,
Не зможе зберегти нетлінним все.
Чому ж тобі пишатись, далебі,
Що так надмірно впевнена в собі?

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Кохана войовнице, ну давай
Миритись, хай завершиться війна.
Пекучий біль так довго вирував
В душі моїй і досі ще зрина.
Відкрились рани в мене й дивина,
Що дихати я ще не перестав:
Твій погляд гнівний сотні стріл впина
У серце, що нестримно калата.
Вціляти в нього – забавка проста
Для тебе. Прагнеш величі вінця?
Чи слави зазнає людина та,
Що крає щиро люблячі серця?
Мене ти благодаттю оповий –
Одразу вщухне біль нестерпний мій.

Ти чарівна, однак жорстка і зла;
Немов тигриця, люта і жаска,
Як стрінеться тварина замала,
Що значно слабша і сама блука.
Ти чарівна, та зверхня і різка,
Як буря, що все нищить, розкида;
Берізку, що тендітна і хитка,
Ламає вщент, несе уламки вдаль.
Ти чарівна, та вперта і тверда,
Як скеля поміж хвиль на зло вітрам.
Їй кораблів зустрічних не шкода,
Що тонуть біля неї й гублять крам.
Я – корабель і дерево, і звір,
Яких ти люто знищуєш, повір.

Коли дивлюсь услід красуні тій,
Жорстокість милої ятрить мене.
Я думаю: яка з-поміж стихій
З’єднала вроду й серце крижане?
То не земля: вона й висот сягне,
І не вода: вогнем любов зоріє.
Повітря? Ні, завзяття в ній міцне.
І не вогонь, бо не палають мрії.
Потрібно іншу віднайти стихію,
Що їй життя дала. Небесна синь!
Дивитись в небо дівчина воліє,
А розум прагне вишньої краси.
Нехай красуня, мов свята блакить,
У серці милосердя воскресить.

В театрі світу й вихорі подій
Кохана – мій вибагливий глядач –
Спостерігає: я у грі своїй
Маскуюсь, як неспокій обсіда.
Коли мені утіху радість дасть,
Весела маска миттю на мені,
Якщо душі торкається біда,
Актор трагічний я й думки журні.
Лише погляне – й погляд посклянів,
Не тішать жарти й розуму дива.
Веселий я – насмішки голосні,
Ридаю – теж, душа її черства.
Її ні плач, ні радість не пройме,
Неначе камінь, серденько німе.

Відпускаю думки у спустошений світ,
Що з неясних причин чимчикує по колу.
Всі ілюзії простору – вже не нові,
Всі вигадливі тіні – тендітні та кволі.

Серед мертвої тиші втрачається голос,
А думки і без нього звучать в голові.
Всі ілюзії розуму – стоптане поле.
Всі хиткі дивовижі – роса на траві.

Роззирається світ поміж прірви й пустелі,
Серце б’ється нестримно, пульсують думки.
І від звички – трагічне здається веселим.

Хто не знає дороги, – іде навпрошки.
А повітря довкола – отруєний келих,
Той, що піднято світом безумно крихким.

2020

Пантера попри вигляд показний,
Що звірів манить, – оком протина,
В кущах чаїться з вищіром жахним,
Коли планує напад свій вона.
Моя кохана вторить їй сповна:
Чарує всіх осяйна красота,
Принаджених – чекає смерть страшна,
В душі дівочій хижа лють зроста.
Ганьба, коли краса, ясна, свята,
Породжена, щоб квіткою цвіла,
Для вражених – немов жорстока мста.
Чарівна врода – не знаряддя зла.
Красі пресвітлій – милість до лиця,
Як навчені ми прикладом Творця.

Якщо примарні тіні плетуть свої тенета,
Однаково безсилі естет і щирий цинік.
Думки скувало страхом у вигаданім гетто,
Коли іде назустріч звичайний день осінній –

Отой, що зневажає художника й поета,
Спиняє міражами і віддаляє фініш
І дням, що йдуть позаду, вручає естафету,
Аби і їм ввижались розпливчаті видіння.

Проте невідворотність всього, що має статись,
Смішить передчуттями, яким не йметься віри,
І кожна мить, мов промінь, який запанібрата

Із простором і часом, шалено мчить ефіром.
А дивовижний задум – азартний провокатор –
Миттєво позбавляє розважливості й міри.

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Крізь морок часу – плями полум’яні
І викривляє зір картину світу.
Ніколи не дізнатися зарані,
Які іще дороги нам відкрито.

Наступний день – старанний ошуканець –
Запрошує лише йому служити.
Він жорстко покарає неслухняних:
Зламає вщент, просіє через сито.

Куди іти, чого іще бажати?
Безсилий розум і туман усюди.
Оця весна, як Феська язиката,

Іде-бреде примарним чудом-юдом,
А час – глухий, сліпий імпровізатор –
Завжди наосліп милує і судить.

2019

В безумній круговерті, крізь вічний гул і гамір,
Де балачок багато і час іще дитина,
Спонтанно і химерно мандрується світами
І кожен Гуллівером себе вбачає чинно.

Тоді як Дон Кіхоти на млин вчиняють замах,
Філософи уламки збирають по крихтинах.
Комусь кортить волати у небо до нестями,
Когось за обрій кличуть розхристані стежини.

Хтось кобзарем осліплим не дивиться довкола,
А чує серця голос, що невимовно тихий,
А хтось, в усіх турнірах довічний доброволець,

Не може зло терпіти, куди б не йшов, не їхав.
Комусь же невідоме злощасне слово «холод»
І він собі та іншим лікує рани сміхом.

2019

Хіба митців роботи знамениті
Не найтвердіший мармур нам доніс,
Аби не зруйнували їх століття
І не згубилися вони крізь дні?
Навіщо ж я в душевній глибині
Її суворість ганив, не хвалив?
Лише такі досягнення в ціні,
Що важко й не одразу нам дались.
Нема фортець, що не впадуть колись,
Їх дрібка рушить, як іде пора.
До мене, вперте серденько, схились,
Аби тоді зміцнішати стократ.
Чим більше в боротьбі зазнаю лиха,
Тим більша від кохання буде втіха.

Чарує розум самота зваблива,
Сплітає сіть підступна плутанина.
Зимовий дощ, прозорий, нежурливий,
Непроханим приходить на гостину.

Кудись поділось почуття провини,
А час до мене довготерпеливий,
Не дорікає за безглуздий вчинок,
Неначе лік утратив похвилинний.

І ранок посміхається нещиро,
Легкий сарказм приховує старанно.
Прийдешній рік благає про довіру,

Дає надію, мов різдвяний пряник,
А рік старий, як невиправний лірик,
Усіх благословляє наостанок.

2018

Подвійну хворість шлють мені жалі,
Бо в серці рана й тіло біль скував.
Тут нагодився лікар і велів
Прийняти ліки, що творять дива.
А я сказав, що марні ті слова,
Даремні ліки, як хворіє дух.
Хіба не серце тілу голова
І не керує ним, як на біду?
Лише згасивши в серці свій недуг,
Від усього зцілюся, чим хворів,
І тіло запрацює до ладу,
Та це мистецтво не для лікарів.
Цілителько всього життя мого,
Хвороби тіла й духу вмить загой.

Красуне, чом твоя душа тверда?
Спроможна вбити погляду стріла?
Та знай, що милосердя – цінний дар,
Помилувати слабшого – хвала.
Тебе втішає те, що ти змогла
Явити нищівний вогонь мені?
Не кривди тих, що не вчинили зла,
Хай вороги горять у тім вогні.
Ти проти них у люті пломеній,
Їх поглядом вбивай, як василіск,
Однак того, хто в тебе біля ніг,
Прихильно й щиросердно пожалій.
Тебе лише звеличить доброта,
Для мене – життєдайна сила та.

Не винний ти, папере, діва зла
Із помсти вилила на тебе гнів:
Вона тебе у жертву віддала
Вогню, твоїх не зрозумівши слів.
Ганебного кінця єретиків
Не гідний ти, не заслужив його,
Не змову ти, не злочин учинив,
А захищав господаря свого,
Того митця, який про свій вогонь
І біль у серці віршем розповів.
Вона ж не чула голосу того,
Хто у коханні дух вражає свій.
Тому живи усупереч всьому
І слав її, здолавши сотні мук.

Не довіряй привітності очей,
Не знавши їх в підступності гіркій:
Дурненька рибка з пастки не втече,
У звабі – сховок золотих гачків.
Із посміхом вона серця слабкі
Закохує у себе, як на гріх.
В своїй жорстокій гордості п’янкій
Вона вбиває спійманих усіх.
Коли криваві руки нищать їх,
Сміються очі сяєвом святим:
Жорстока гра готується для тих,
Кого штовхає біль на смерть іти.
Та зваба зродить вміло думку в нас:
Життя – це біль, а втіха – смертний час.

В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018

Красуня, незворушна й чарівна,
Жене від себе на шляхи земні,
Та Неба скаламученого знак
Велить для неї проживати дні.
Кому тепер скоритися мені,
Найкраще знають тільки Небеса,
Та нижче небо вивергає гнів,
Коли моя покора їй згаса.
Узріть мій біль, що завдає краса,
О, Небеса, і більше мук не шліть.
Коли подвійна кара нависа –
Її і Ваша – це нестерпна мить.
Ті бурі, що на мене шле вона, –
Достатня за мої гріхи ціна.

Усміхнена далеч зробила невпевнений порух,
Освітлена темінь соромилась бути собою,
Здавалось, що вічність минула уже відучора
І час половину життя відібрав у двобої.

Відкрита душа – то розчинена скринька Пандори,
А розум горлає святенником за аналоєм.
Та найголовніше зі мною, – навіки і поруч,
Хоча сьогодення іще й не такого накоїть.

Іде стрімголов, шкереберть очманіла епоха
І дати їй раду ніхто наодинці не зможе,
Бо їй наші прагнення – мовби об стіну горохом,

Її наші світлі пориви ніяк не тривожать.
Безцільно плетуться сміливці і страхополохи.
Хизується владою час – обважнілий вельможа.

2018

Непохитно уперті пречисті ефірні вітри,
В оберемок ухоплені часом, несли дивосміх.
Роздоріжжя були, безперечно, лише до пори,
А потому лишилися тіні, сліпі і німі.

Сьогодення завжди і усюди собі на умі
І не хоче приймати до серця небесні дари.
І не кожен зуміє себе не згубити в юрмі,
І не кожен приймає необрані правила гри.

Навіть сонце породжує тіні й не може без них,
Сяйво місяця – темряву здатне спинити на крок.
Та не має ніколи небесне земної ціни.

Пропікає митця невід’ємне епохи тавро
І відсутня довершеність – тільки хиткі півтони…
І до скону зоріє актору незіграна роль.

2018

Я знаходжу отруйні думки на життєвій дорозі
І нікуди не можу подіти, з собою несу.
А хотілося подумки жити в осяйнім чертозі
І не сльози з очей витирати, а Божу росу.

У бездушному світі, здається, і серце – заноза.
Таємниця найбільша – це те, що завжди поблизу.
За науку я дякую чемно сучасній епосі.
Хоч дивлюся у небо, та все-таки задніх пасу.

Але час пропонує себе і неоране поле,
Хоч краплини, якщо неможливо дістатися рік.
Хай минуле постійно в душі озивається болем

І відпущений термін відомий лише угорі,
Півжиття вистачає, аби озирнутись довкола,
Ну а решта – аби засівати тверді пустирі.

2018

Всіх висот і глибин осягнути не зможу ніколи,
А тому вмиротворення тихе мені і не сниться,
Та залишився час – передчасно ще бити на сполох,
Вибирає шляхи невгамовна душа-витівниця.

Як дістатися Бога, – не знаю, бо я не теолог,
Не завжди він живе у душі і не завжди – в каплиці,
А у пошуках цих і життя – ніби разовий полиск
І у Вічності будуть, звичайно, лише одиниці.

Та жага пізнання все підштовхує в шию завзято
І постійно голодні і спраглі допитливі очі.
Так набридло невпинно дивитися часу у п’яти,

Зупинити його – надзвичайно багато охочих,
А безчасся й міжчасся не так уже й варто боятись,
Бо приречених небом ніколи ще час не зурочив.

2017

Коли жагою думки осяяні світи
У просторі і часі губились випадково,
Тоді усе прожите вкривав туман густий,
Розгойдувався зором якийсь непевний овид.

І розум був безсилим належно осягти
Такий хаос безмежний і змінені умови,
А пам’ять все кришила минуле на крихти,
Які на мить зникали і воскресали знову.

Правічний страх нового прощався назавжди,
Майбутнє посміхалось і простягало руку,
Надії оживали і танули льоди,

А день співав довкола привітно і стозвуко,
І сумніви, й тривоги він обертав на дим,
І час мене був згоден узяти на поруки.

2017

У дзеркалі, що чисте, мов кришталь,
Небесній вроді не збагнеш ціни,
Її я всім своїм єством всотав,
Мене її найвища суть повнить.
Таїться в серці променем ясним
Очам невидне сяяння оте:
Ідея чиста – образ неземний
Безсмертним дотиком в мені цвіте.
Твоя жорстокість і мій сум проте
Затінюють осяйний блиск, відтак
Твоє чудове втілення святе
Могло б чистішим бути за кришталь.
Якщо свою подобу ти узриш,
Позбудься всіх недосконалих рис.

Коли славетні Греції сини,
Уперто через гордощі скублись,
На арфі грою їх Орфей спинив,
Хоча й по Золоте Руно він плив.
Мене - вражає дух усобиць злих,
В яких я сам себе не поборов.
Допоки вільно пристрасті лились,
Згасити їх не міг ні хист, ні схов.
Коли ж безладну арфу я знайшов,
Розширилося коло ворогів.
І біль, і запал оживають знов
Зі зброєю завжди напоготів.
І поміж тих, з ким миру прагну я,
Лише зростає злості течія.

Іде назустріч завтра, слабке і безборонне.
Реальне й недосяжне вихоплюють мечі.
За нами день прийдешній ані сльози не зронить,
Лукаво посміхнуться хвилини-втікачі.

І час, немов суворий сумлінний прикордонник,
Замкне в минуле двері і викине ключі.
Він з легкістю руйнує і трони, і корони
І на усі питання – насуплено мовчить.

Дарунок щедрий неба – його велика сила.
Увічнені хвилини – карбуються в словах.
Людський зміцнілий розум і сором запізнілий

Не мають аргументів сказати «постривай».
Усіх, що народились, він зустрічав зраділо,
Та хтось його прославив, а хтось його вбивав.

Вчорашній світ розтанув, наче дим,
Новий світогляд зріє на руїнах.
Не маючи ні кредо, ні мети,
Він ігнорує оплески і кпини.

Самотній спогад крізь малу шпарину,
Мов блискавка, майне вряди-годи,
Щоб розум, не помітивши заміни,
Чекав надалі неймовірних див.

Наївна віра, прагнення оманні
Торкають міражами дух людський
І променів із темінню змагання

Приваблюють уяву на віки.
Ілюзіям умисне потурання
Життя карає опіком легким.

2017

Я не чекаю, що мій шлях благословлять святі,
І не вважаю, що чорти мене зіб’ють з путі.
Радітиму, як буде так, як ні – не треба дум
Про тих, кого я залишив, і тих, кого знайду,
Бо кожен, хто приходить в світ, невдовзі з нього йде.
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Звеличу праведників я і їх ясну зорю,
Бо я дивуюся й собі, коли добро творю,
І на дурного за гріхи не покладу вини,
Бо переважну більщість їх я подумки вчинив.
Чи то святенник-ереміт, язичник-аморей,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як нудно слухати когось, я вух не затулю,
Згадавши, що я тисячам наскучив до жалю.
Чванливу роль без кепкувань і сумнівів прийму,
Оскільки вихвалянь також не бракло самому.
Чи справжні ми на цій землі, чи марево бліде,
Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.

Як випадково від людини прикрощів зазнав,
Я не таю в душі образ, то помилок ціна.
Я не здивуюсь і тоді, як добре зробить хтось,
Бо чемно й відсторонено і я втішав когось.
Тих, що дають і що беруть, і хто б не виграв з них,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Коли ж народ страшні гріхи у свій закон внесе,
Не вибачу такого я, це гірше над усе.
Хіба що Небо або Тьма мене запевнять в тім,
Що будь-який спокутний гріх в житті чи поза ним.
Чи буде остаточна смерть? Та мертвих чи живих,
Мій Боже, щиро я люблю усіх людей твоїх.

Я людям віддавав себе в пошані і хулі
І ці братерські узи – все, чим жити я волів.
Все, що стосується моїх досягнень і гріхів,
Оцінюйте на розсуд ваш, не так, як я хотів.
Можливо, буду я співцем юрби чи короля,
Митцем, який лише свій час і кола прославляв.
(І скажуть, що доводять це і вчинки, і слова,
Куди б не йшов, чого б не знав і де б я не бував)
Із чим я жив і увійду у Вічність, що гряде:
«Мій Боже, щиро я люблю усіх твоїх людей.»

Є шлях забутий до воріт в землі, що замели вітри.
Орда безжальна стерла тих, кому ворота Бог відкрив.
Навік загинув славний рід од рук безумних злих заброд,
Лише Всевишній знає все про героїчний той народ.

Вино заграло в голові, розширилися груди –
Себе вважали за царів оскаженілі юди,
Проголосили світ новий: безтрудний, нежурливий,
І гасло: «Створимо сьогодні майбуття щасливе»,
Пророками й священиками теж себе вважали,
А люди злочини вождів розгледіли із жалем –
Очільників, що за суддю не визнали нікого,
Підживлюючись пристрастями натовпу сліпого.

Вони досягнення батьків паплюжили щосили,
Фортеці давні і міцні дощенту розвалили.
Натомість – марші показні, що мідяка не варті,
Й місця дозвілля для нікчем, що оточила варта.
Демагогічним крикунам тиран платню потроїв,
Аби цькували ворогів, селян і справжніх воїв.
Зі страхом люди поміж них противників шукали
І Бога створювали, що врятує від навали,
А іншим націям його намісників прислали,
У кожного своє ім’я, що «мудрий» означало.

Вони спитали: «Хто леліє заздрощі зміїно?
Нехай він контролює все: і працю, і людину.
Кого зжирає марнотратство й лінощі огидні?
Нехай збирає данину, для праці він негідний.
Хто одержимий прагненням над кимось мати владу?
Нехай доносить нам усе про вчинки інших радо.
Чи є такий, що і закон сприймає без пошани?
Якщо він допоможе нам, законодавцем стане.
І злодій виніс вирок всім, хто був йому немилий,
А вбивця хизувався, що в суді його звільнили.

У провінційних жителів із нелюдським знущанням
Було відібрано усі зароблені надбання.
Вони підбурили братів до злоби і відрази,
І тішились од крові, що текла за їх накозом,
Усіх підвладних їм царьків навчали бунтувати,
А після виграшу і їх усунули завзято.
Кричали ті, мов пішаки: «Хвала перевороту!»,
Обдурені і впевнені у правоті достоту.
Знехаяли їх владарі, як дрантя чи ряднину,
І всі здобутки давнини зламали до піщини.
Повірені катів також понищили злостиво
Могутність, мудрість, віру та освітлені пориви.
Вони мистецтво і науку ганили захланно,
Їх ціль і цінність, остороги і пророцтво знане:

«Запала тиша, Бог надав їм все, чого вони воліли,
І серце звіра в тому місці, де людське, живе боліло.»

Як заливалися вином, посилювали чвари,
Та серед чистої блакиті вже нависла кара.
Вони відчули, що ніхто не омине розплати,
Руїна сунулась – вони продовжили мовчати
І прикидалися, немов не бачили химери,
Не помічали помилок, та оплітав їх дерен.
І натовп рухався на них, наточував каміння,
Наївно думали вони, що стане їм везіння.
І не було потреби ні у конях, ні у стрілах,
Бо їх всього лише недбалість власна погубила.
Зі сміхом сіяли кукіль, та він дозрів для жатви,
Вони утратили довіру і забули клятви.
Пожирачі хлібів чужих, що не втомились дуже,
Прибічники умиротворення завжди байдужі,
Лишивши незахищеною, втратили державу,
Вона від націй перейшла невігласам кривавим.

Печерний люд сказав: «Бувай,
Романтико! Вона пішла
Разом із кісткою. Вбива
Вірніше кременем стріла.
З богами ловів полишай
Життя, Романтико! Бувай!»

Зітхнув озерний рід: «Бувай!
Ми славили твої віки.
В гірських печерах спочивай,
Минаючи поріг людський!
Вершини втрачені для нас.
Бувай, Романтико сумна!»

«Бувай!» – солдат пробурмотів, –
«Мечем не виграти в добу,
Де йдуть бої поміж димів,
І кулеврин, і аркебуз.
Хто вразив ціль – піди узнай…
Тому, Романтико, бувай!»

«Бувай!» – торговець говорив, –
«Ми обійшли моря усі,
Ретельно вивчили вітри,
Що дмуть на судна звідусіль.
Шляхи – відомі зазвичай.
Відтак, Романтико, бувай!»

«Бувай! Утрачено старе
З вугіллям…» – капітан прорік, –
«Де повний пари уперед?
Як баржа між причалів рік,
На точній швидкості йдемо.
Романтико, лишай кермо!»

«Тебе не доженеш бігом,
Романтико», – запричитав
І дачник теж, – «Разом з гудком
Місцевий потяг, мов розтав...»
Його невидимо для мас
Вела Романтика сама.

На важелі її рука
І потяг відчайдушно мчить,
І будить звук її свистка
Замети снігові умить.
Уздовж млинів і рудників –
Богині паротяжний спів.

І сіє чари там вона,
Де кров пульсує у серцях,
І світлим дивом вирина
В задивлених назад світах.
Промовив обраний співець:
«Учора був її кінець!»

Ми біля батьківських могил,
Де часом вражено хрести.
В них залишки безладних тіл,
Що Схід зі сталлю освятив.

Пошанування все нові
І кожен голову схиля,
І посивілий чоловік,
І недосвідчене маля.

Одне прохання є до вас,
Герої, Господа моліть:
Хай кожен без ганьби стріва
Випробування лихоліть!

Виснажлива одноманітність, заблудлі голоси і тіні
Зринають, множаться і тануть в долонях нетривкого часу.
Тонка межа лише умовна між дійсністю і сновидінням,
Роки ідуть квапливим кроком і нас, неначе свічку, гасять.

І відключив жорстокий всесвіт нахабно мікрофон сумлінню,
А лицемірство так природно й підступно одягає рясу.
Наш зір звикає поступово до світлотіней мерехтіння,
Цинічний розум не дивує сумна реальність без прикраси.

То застигає час, то плине, то піниться в шаленім вирі.
Він геніальний чи безумний? Цього напевне і не скажеш.
В його ляльковому театрі наявні і вожді, й кумири,

Сміється клоун, плаче блазень, ніколи не бракує вражень,
Та дуже рідко у виставі побачити вдається щирість
І відшукати у масовці упевнену поставу княжу.

2017

Відходить літо і дрижать несходжені дороги,
Хвилини-блискавки дарують просвіт нетривалий.
Безбожний час, що у душі позбавлений святого,
Руйнує зболені світи лиш порухом недбалим.

Непізнаний життєвий шлях, свавільний і розлогий,
Поставив тисячі силець прийдешнім на поталу.
Ми розбиваємо серця, скривавлюємо ноги,
А душі тягнуться увись, мов лиха і не знали.

Пророчі загадки планет і виверт сьогодення,
Проігнорований урок розпачливих колізій
Формують наших душ політ і спалахи натхнення.

За рогом досвід хихотить, показує мармизи.
Уламки нездійсненних мрій утратили імення.
А мудрість повагом іде і прийде під завісу.

2017

Що краще: чи мовчання, чи слова?
Як говорю, у ній палає гнів.
Мовчання – серце болем розбива
І душать жовчі хвилі навісні.
Моєму серцю то подвійний гніт,
Бо гордощі скували язика.
Вуста і думку ціпило мені
І я при ній бовваном замовкав.
Та серце і у тиші відшука,
Як сокровенне мовчки донести.
Легкого погляду стріла тонка
Очам її писатиме листи.
Її глибокий розум без проблем
Читати зможе мій сердечний щем.

Розлився день весняний безхмарною блакиттю,
В замилуванні сонце і вітер не дихне.
Застиг прозорий простір, немов химерний витязь,
Усміхнені хвилини забули про сумне.

Лице прудкого часу ще заспане, відкрите,
Він хутко вдягне маску, як тільки мить мине.
Ким буде він сьогодні, ти навіть не запитуй,
Нікому не відкриє бажання потайне.

Мислитель і філософ, убивця і провидець…
Він безліч різних ролей у себе увібрав,
Оскільки разом з людством проходив кожен східець,

У нього рани в серці і на плечах гора.
У Судний день останній він виступить як свідок,
А так його завдання – лише мімічна гра.

2017

Такий простий невідворотний сніг
Вкриває землю, пристрасті, тривоги,
Виблискує, іскриться вдалині,
Приборкує страхи і осторогу.

Поволі довшають зимові дні
І зменшуються до життя вимоги.
Майбутнє – нечітке, як уві сні,
Минуле – затіняє кожен спогад.

Мороз віконця всі розмалював,
Тому у них дивитись неможливо.
Рояться і сніжинки, і слова.

Душа від вітру й холоду вразлива,
Довкруж – ні пілігрима, ні волхва,
Та гріє серце нам Різдвяне диво.

2017

Чути плач луни земної рано-вранці, на світанні,
Перший промінь крає темінь, путь годинника невпинна…
Мудрий час фільтрує завжди недоладні сподівання,
Відступає день минулий, ніби вражений чужинець.

Світ змінити вже запізно, зостається споглядання,
Що усе ж не подарує серцю бажаний спочинок.
Дні були, як феєрверки і затемнення неждані,
Як поглянути сьогодні – непроглядна мішанина.

І глибини, і вершини, і звичайне, й виняткове
Час в мозаїку складає в дивному калейдоскопі:
І його безглузда жертва, і обранець випадковий,

Відігравши певні ролі, перетворяться на попіл;
І вінці його невічні, і лавровий, і терновий,
Тих лише він поважає, що йому чинили опір.

2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

Маленький ковток живодайної тиші
Рятує думки від непотребу слів.
Прискіпливі тіні неприйнятих рішень
Турбують сумління, безжальні і злі.

Тому не тримається певно в сідлі
Розпачливий розум і плентає пішим,
І страшно палити усі кораблі,
Майбутнє від цього, на жаль, не видніше.

Вузли перепуть і витки віражів,
І манять уяву, і душу тривожать.
А сумніви в’ються, неначе вужі,

І логіка їх подолати чи зможе?
Лякають падіння і травми чужі,
І міряє світ під прокрустове ложе…

2016

Читайте тут:
Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Давало місто золото йому
І каравани бірюзу везли,
Наближеним він був до короля
І кривдити його ніхто не смів
Або займати словом голосним.
Втомившись прикидатися, з нудьги
Зробив зі злота й перлів бога він
В коштовній діадемі з бірюзи,
В якого очі сяяли людські.
І він од слави й гордощів сп’янів,
Бо всі, як Богу, кланялись йому,
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра в місті без достатку жив,
Що каравани втратило усі.
І майстра переслідував король,
І городяни зневажали теж.
І він, пошарпаний від поту й сліз,
Назустріч сонцю бога змайстрував,
А блиск од нього сіяв жах довкруг.
Король і місто визнали його
І він од слави й гордощів сп’янів
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Еварра із людьми простими жив,
В селі, що загубилося між гір,
І вирізав із впалої сосни
Він бога і наніс на щоки кров
Овечу, очі з ракушок зробив,
Взамін волосся дикий мох поклав,
Корону богу із соломи сплів.
Його майстерність славило село,
Несли йому мед, молоко і сир.
Еварра збожеволів од похвал
І написав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Він був шанованим… А згодом вмер.

Читайте про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.
Не сповна розуму Еварра був,
У нього в мозку вирувала кров,
Тому він жив самітником завжди
З худобою, обгорнутий рядном,
На пальцях рахував і розмовляв
З деревами, з туману кепкував.
Коли ж звелів до праці стати Бог,
Він ідола зліпив з багна й рогів,
Огидного, в короні із трави.
І рев худоби у вечірній час
Йому здавався схваленням юрби,
Він простогнав: «Творіть Богів ось так,
Хто зробить їх інакше, той помре.»
Ревла худоба… Згодом він помер.

Душа його потрапила у рай
І він побачив чьотирьох богів
І надписи, і подив огорнув
Еварру, що він дурно працював.
Промовив Бог зі сміхом: «Це твоє.»
«Я грішний!» – закричав Еварра. «Ні.
Якби ти щось інакше написав,
Залишились би каменем боги,
І не довідався б ніколи я
Про дивний твій вражаючий закон,
Залежний від хвали юрби й корів.»
Еварра засміявся зі слізьми
І викинув богів із раю геть.

Це казка про Еварру, що колись
В заморських землях створював богів.

Цей ранок загубився на шляху,
Блукаючи непевно у тумані.
В таку годину, тиху і глуху,
Слова усі несказаними стануть.

З цупких обіймів зайвого страху
Випручуються промені старанно,
Долаючи прискіпливу нудьгу
І стаючи причиною світання.

В запеклій щодобовій боротьбі
Суцільна темінь із ясним промінням,
Із перемінним успіхом двобій –

Постійна смерть і вічне воскресіння.
Отак показано в одній добі
Захопливе мистецтво світлотіней.

2016

Поміж усіх малих звірят
Люблю найбільше поросят.
Вони розумні і меткі,
Проте не всі вони такі.
Мені зустрілось не одне,
На превеликий жаль, дурне.
Що би сказали ви, коли б
У лісі неквапливо йшли
Й узріли на шляху своїм:
В пацятка із соломи дім?
Дізнався вовк про новину
І навіть губи облизнув.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Малюк заплакав при вікні,
А вовк його будинок зніс,
Кричав: «Бекон і свіжина!
Якого щастя я зазнав!»
Він швидко з’їв паця смачне,
Лишивши хвостик на кінець.
А потім далі вовк побрів
І бачить на одній з доріг
Також свинячий дім, було
Його збудовано з гілок.
«Виходь, мале паця, надвір!»
«Ні, хижий вовче, ні! Куві!»
«Тоді знесу будинок твій!»
Будівля затряслась ота
І вовк ламати стіни став.
Паця вищати почало:
«Ти, вовче, мав уже їдло!
Чому б нам не забути зло?»
А вовк: «О, дурню вузьколобий!»
Гам! І паця в його утробі.
Поївши двох малих пацят,
Вовк не наївся до кінця.
Сказав: «Хай черево набите,
Люблю йому я догодити.»
І тихо повзучи, як миша,
Побачив дім, але міцніший.
Це був також маленький дім,
Паця ховалося в котрім.
Але пацятко номер три
Було розумним до пори,
Зробило цегляне житло,
А не із хмизу чи гілок.
Кричить: «Мене не зрушиш ти!»
А вовк щосили грюкотить.
«Знесу будинок, далебі!»
«Забракне, вовче, сил тобі.»
Гатив у стіни вовк і вив, –
Стояв будинок як новий.
Промовив: «Просто не знести,
Дійду інакше до мети.
Вночі прийду здійснити ціль
Із динамітом у руці.»
Паця скажено верещить,
Хапає телефон мерщій.
Зринали цифри в голові,
Червону Капелюшку він
Швидесенько набрав, як міг.
«Привіт, Пацюне, друже мій!»
«Міс Капелюшко, поможіть!
Без вас мені тепер не жить!»
«Я спробую допомогти.
Чому так налякався ти?»
«Тут вовк! Ви знали вже вовків,
Вони бездушні і жорсткі.»
«Мій милий, дороге паця!
До мене дійсно справа ця.
Я ж мию голову свою,
Як висохне, то вовка вб’ю.»
Минає невеликий час
І вовк дівчатко поміча, –
З очей палання вогняне
І жовте, ніби майонез,
Усмішка хижа, лють сліпа,
І слина з рота накрапа.
Дівча, як бачить це шалення,
Виймає пістолет з кишені.
Уміло вдарила вона
І вовк без пострілу сконав.
Паця з віконця визира:
«Міс, не забуду я добра!»
Паця, не вірити звикай
Із вищих прошарків жінкам.
У дівчини, як бачив хтось,
Не тільки з вовка два пальто.
У подорож на вихідні
Бере валізу зі свині.

Як тільки вовк в один із днів
Відчув, що дуже зголоднів,
До бабиних дверей прийшов.
Пережила бабуся шок,
Оскільки вийшовши надвір,
Узріла – перед нею звір
І усвідомила жахне:
«Цей вовк напевно з’їсть мене!»
У тім була права цілком,
Він з’їв її одним шматком.
Була вона худа й мала.
«Цього не досить!» – вовк волав, –
«Я не позбувся відчуттів
Того, що дуже зголоднів!»
По колу кухню він оббіг,
Їства шукаючи собі,
А потім, скалячись, додав:
«Ось прийде ще мені їда.
Червоній Капелюшці час
Додому, йде уже дівча.»
Одяг бабусин одяг він
(Не видно кігті з рукавів),
Швиденько натягнув пальто,
Взуття, щоб не впізнав ніхто.
Він хутро навіть розчесав
І схожим на бабусю став.
Дівча в червоному прийшло,
А вовк зайняв її житло.
«Які великі в тебе вуха, Ба.»
«Це щоб тебе почути краще», – вовк сказав.
«Які великі в тебе очі, Ба», –
сказала дівчинка мала.
«Щоб ліпше бачити тебе», – вовк одказав.
А сам у мріях промовля:
«Охоче з’їм оце маля.
Була бабуся застара,
Внуча – смачненьке, мов ікра.»
Дівча спитало: «Звідки це
Пухнасте вовче пальтеце?»
«Невірно!» – сірий заревів, –
«Ти не помітила зубів!
Та все одно, що скажеж ти.
Я з’їм тебе, як не крути.»
Всміхнулося дівча мале,
Дістало хутко пістолет,
Натиснуло гачок: піф-паф!
І вовк поцілений упав.
А згодом я ішов крізь ліс,
Де мешкає маленька міс.
Кмітлива дівчинка мала
Червоний капелюх зняла.
Сказала: «Гляньте на оце
Пухнасте вовче пальтеце.»

Відома казочка мала
Даремно в продажу була.
Дивуюсь, дорогі батьки,
Що вам і досі невтямки:
У ній закладено знаття,
Що злодійкою є дитя.
Якби почули голос мій,
Вона б сиділа у тюрмі.
Ви спробуйте лиш уявить:
Старанно готували ви
Смачнющу кашу і парку
Та каву, свіжу і гірку,
Можливо, тости й мармелад.
Тож на столі чудовий лад.
Для вас, для тата є стілець,
А поруч і хлоп’я мале.
Та раптом тато зблід з лиця:
«Яка ж гаряча каша ця!
То треба погуляти нам,
Щоб охолонула вона.
Такі прогулянки малі
Корисні людям взагалі.
Це вам покращить апетит,
То варто нам усе ж піти.»
Не заперечила дружина,
Що мужа слухатись повинна,
Яка лише в обідній час
Увесь порядок визнача.
Як тільки вийшли ви з будинку,
Дівча здійснило злецькі вчинки,
Маленька гадина нечемна
В оселю увійшла таємно.
Як озирнулася навколо,
Побачила накритий столик,
Схопила ложку зі стола
І швидко їсти почала.
Як вам таке, я запитав,
Коли чудова їжа та,
Що готувалась до пуття,
Нахабно з’їдена дитям?
Та це іще не все, заждіть!
Не гірша то з дитячих дій.
Ви – господиня хоч куди,
І протягом життя завжди
Збирали речі, любі вам,
Створивши затишку дива.
Всі меблі рококо доби
Відомий Чіппендейл зробив.
А ваша гордість безупинна –
Маленький стільчик для дитини,
Що хтось із пращурів придбав
(Єлизаветинська доба).
Стілець той, наче річ свята,
Бо спадком від бабусі став.
Невігласу – усе одно
Це зрозуміти не дано.
Байдужа Златі ця деталь,
Дівчиська не проймає жаль,
Коли сідає на стілець:
Він хрусь – і цінність нанівець.
Та їй не прикро, бо вона
Ні крихти сорому не зна.
Вона ревла: «Хай спалить грець
Гидкий і капосний стілець!»,
Промовила таке слівце,
Що краще промовчу про це.
(Я пропустив її слова,
Бо їх ніхто б не друкував).
Майнула здогадка проста:
Втече негідниця ота?
Та зовсім ні, мені шкода,
Ще не завершилась біда.
Аж ось і спати їй кортить,
Шукає місце прилягти,
Стрибає в ліжка на льоту –
Наступна катастрофа тут.
Культурні люди загалом
Взуття знімають перед сном.
А Злата, вибравши постіль,
Лягла до ліжка у взутті.
А черевики ті брудні
В липкому чорному багні.
Також один із каблуків
Лайно собаче зачепив.
Питаю ще, як вам оце,
Коли б таке брудне дільце
Із вашим ліжком хтось вчинив,
Не відчуваючи вини?
У казці – висновку нема,
Аби малюк взуття знімав,
Натомість – кілька карних справ,
Порахувати їх пора.
Найперший злочин був у тім,
Щоб увійти в приватний дім.
По-друге, прокурор писав:
Украла кашу із вівса.
По-третє, дорогий стілець
Зламала й ведмежаті зле.
Білизну ж чисту, наче сніг,
Замазала багном із ніг.
Суддя зазначив: «Взагалі,
Важкої праці десять літ!»
У книзі же все навпаки,
Радіють щиро малюки:
Дівча ніхто не покарав, –
Вигукують: «Ура! Ура!
О, Злато! Господу хвала!
Як добре, що ти утекла!»
Як обирав би я фінал,
Була би кара їй страшна.
«О, татку!» – плаче ведмежа, –
Пропала каша! Просто жах!»
Ведмідь же відповів умить:
«На ліжку каша он лежить.
Як їжа в животі у міс,
Нехай її ведмедик з’їсть.»

Коли цвіте ласкавий усміх, він
Навіює мені дива такі:
Немов під кожною з її повік
Сто грацій, як у затінку хиткім.
Мій розум бачить промені легкі
Ясним, прозорим світлом в літній день:
І бурю зупиняє на віки
Проміння чистого сяйний едем.
Пташа сполохане, що чулось десь,
І звіра, що таївся у норі,
Те сяйво знов зі схованок веде,
Вони до світла тягнуться скоріш.
І я, що серце натомив од бур,
З тим променем про хмари позабув.

Венери дочко, усміх твій сп’яня,
Могутнім хистом володієш ти,
Що лютого Юпітера спиняв,
Який грозив богам стрілою мсти.
Твоя небесна цнота – дар святий –
Мені світила, як я був сумним, –
І дух мій ніжну радість умістив,
У серці справжня втіха струменить.
Захоплена блаженством неземним,
Моя душа впадала у екстаз,
Її навік від прикрощів звільнив
Твій блиск безжурний, що промінням став.
І це для мене найцінніший дар,
Солодший за амброзію й нектар.

Омана зору простір випивала,
Стоокий безмір поглинав уяву.
Невтомний погляд – прагнучий блукалець
Ставав тепер заручником обставин.

І невідомо скільки це тривало –
Народжувався в муках світлий травень...
А потім космосом відкрилась далеч,
Промінна і насичено-яскрава.

Свідомість гасла і з'являлась знову,
Та це не створювало перепони.
Здавалося, душа на все готова,

Бо вже не діяли земні закони.
Не спало небо ніжно-лазурове,
Будили простір Великодні дзвони.

2016

Весняне повітря несе живодайне тепло.
Пісками дочасно спливають невпинні хвилини.
Земне існування – суцільний довічний полон,
Усе пережите – випестує розум зміїний.

Проб'ється крізь темінь і сонячне сяйво затінить
Правічна мінливість, що ставить питання у лоб.
Та хай би там що, але досвід людини безцінний
І враження кожне лишається часу на зло.

На чорне і біле не ділиться порівну світ,
Бувають захмарені днини і місячні ночі.
Виховують нас і ламають дороги нові

Тоді, як душа очевидне прийняти не хоче.
Бувають слова, що руйнують чужий заповіт,
І краплі, що влучно і впевнено камені точать.

2016

Міфічний Аріон, як шторм ревів,
Був кинутий в безодню хвиль колись.
Заграв уміло на кіфарі він –
Дельфін, аби його спасти, приплив.
Але мій спів, наївний і незлий,
Що слух тонкий чарує, поміж тим,
Її душі від гніву не зцілив,
Дельфіна – в морі люті не знайти.
Вона воліє, щоб мій спів затих
Й навік загасло жевріння сумне,
Хоча і словом здатна зберегти
Мені життя чи знищити мене.
Відчути краще шану за добро,
Аніж пролити безневинну кров.

Яка підступність: пасма золотаві
Убрала в сітки покрив золотий
Вона і вже нема різниці навіть
Поміж волоссям і вбранням отим.
Могло очам усе це приверзтись,
Бо в золоті утрапили тенета,
Чи неспроможне жодне утекти
Вразливе й легкодухе серце, де там?
Зазначте, очі, небезпеку плетив
І не дивіться на звабливу сіть,
Потрапивши у пастку із секретом,
В полоні залишаються усі.
Ця пристрасть кожного, хто вільним був,
Жадати змусить золочених пут.

Галявини чистого розуму прагнуть прозрінь,
Настійливо хочуть висіти у хащах тумани.
Буває, здається, що в серці вогонь догорів
І темрява входить у душу, мов гостя незвана.

І рветься угору утомлений розум-прочанин.
У руки йому не даються зірки-бунтарі,
Та світлом непевним нестримно, привабливо манять,
Закривши дорогу до себе пластами сторіч.

Уперті поети воліють вершини сягнути,
Долають зрадливу, оманну, виснажливу путь.
І, може, їх слово ніколи не буде почутим,

І слава – буває навічно й лише на добу.
Вони, – ігноруючи досвід бесславно забутих,
Бажають зловити у сіті фортуну сліпу.

2016

Манлива незнищенна далечінь
Подовжує і простір, і уяву.
Думки мої – свавільні втікачі –
Летять вперед, не знаючи угаву.

Майбутнє віддаляє час лукавий,
В прозорий безмір кинувши ключі.
І розум наш не осягає явищ,
Які, на жаль, завершились нічим.

Страхи підступні полюбляють морок,
Затемнення уяви і думок.
Тоді зневіра, на розправу скора,

Прийдешнє замикає на замок
І уповільнює собі на користь
Такий близький уже наступний крок.

2016

Чи промине біда, скажіть мені,
Чи не уникну мук і суєти?
Я у знемозі проживаю дні,
Полегшити страждання не щастить.
Чи є шляхи, щоб миру досягти,
З її очима склавши договір,
Щоб їх огуду стишити затим,
Коли нещастя множаться нові.
Як злі думки тримати в голові,
То слави ти не знатимеш тоді:
Убивши і зневаживши навік
Того, хто так твоїй красі радів.
За смерть його, учинену дарма,
Засуджена ти будеш багатьма.

Мої жагучі очі зрять предмет
Гіркого болю, прикрої біди:
Як поряд він, томління серце жме,
Але без нього – ремствують завжди.
Нема його – гіркі життя плоди,
Він є – на нього дивляться чимдуж,
Застиглі, мов Нарцис біля води.
Таке багатство принесло нужду.
В моїх очей постійно на виду
Сяйливий погляд – найцінніший скарб.
Все, що було раніше до ладу,
Душі моєї більше не торка.
Вся слава світу, де нога ступа –
Коханої моєї тінь скупа.

Для зневірених душ небеса пророкують занепад.
Загубивши основу, втрачатимуть контури дні.
Занедбаєш контроль – і тебе обсідають халепи,
Ти звіряєшся злигодням, наче найближчий рідні.

Це не казка, не сон, а звичайний рокований епос,
Це – підкорення будням, не вартим такої ціни.
Все безжалісний час, окрім душ, незворотно розщепить
І змішає також у великім своїм казані.

Він ітиме невпинно самотнім сумним пілігримом,
Побудує бар'єри і спінені греблі порве,
Не покаже нікому обличчя таємне без гриму,

Та нестиме щодня і щомиті прозріння нове.
Не зламати його, не здолати, він, завжди незримий,
Неушкодним залишиться й після аутодафЕ.

2016

Оманливий вигляд показує суть не завжди,
Загальні уявлення висновки наші формують.
Дізнатись майбутнє постійно безумно кортить
І знати напевно, що наші зусилля не всує.

Є дивна межа, за якою ніщо не дивує,
Розгублений розум тікає і нищить сліди.
Епоха сміється із тих, що стоять одесную,
Мовляв, поміняюсь і буде усе не туди.

Пришвидшений час розігнався й несеться галопом,
Під ноги не дивиться, іноді топче посів.
А хочеться просто у вічність жбурнути рукопис,

Почути думки і відлуння далеких часів.
Нехай же натхнення небесним кадилом окропить,
Аби свіжоспечений задум в калюжу не сів.

2016

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Я зло вчинив, яким зашкодив сам
Імператриці, милій і святій,
Бо «Королеву фей» не дописав,
Де їй хвалу примножити хотів.
Лодовіку*, мені рядки оті
Писати – це блаженство, та вони
Для розуму земного непрості
І можуть стати опусом нудним.
Цю працю важко осягти одним
Людським умом, як не осяє Бог,
Оскільки люті муки спричинив
Мій біль, коли зневажено любов.
Спини гризоти, Боже, чи бодай
Мені в коханні груди інші дай.

Виринають із пам'яті спомини давніх надій,
Що колись оселились у мріях привабливим дивом.
Заховали минуле далекі тумани густі,
Прагматичні бар'єри закрили сполохане сниво.

Та відлуння думок не залишать нас на самоті,
Пригадати примусять усі неймовірні пориви.
Хай зі смертних ніхто неспроможний іти по воді,
Та можливо спіймати краплини Небесної зливи.

Поринає свідомість у вихор непізнаних сфер,
Диктувати стихіям людина бажає закони.
Від нахабства такого розгублений всесвіт завмер

І до вічності пустить лиш тих, що пройдуть перепони.
Це природа людська: треба все і сьогодні й тепер,
Та земна жалюгідність у безмірі вічного тоне.

2016

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Не видно зір у глупу ніч,
Світанок утікає пріч,
Суцільна непроглядна мла,
Зміцнитись бурі помогла.

Заждіть! Здалось, що вітер вкляк,
Приспала тиша переляк,
Але загроза тим страшна,
Що невідома нам вона.

Минули небезпечний риф –
Не розслабляйтесь до пори.
Торкнеться темрява очей,
Та небезпека не втече.

Потужний шторм на сотні миль
Розкинувся вагою хвиль.
Вітри у морі їх женуть,
Щоб кораблям закрити путь.

Безодня хвиль поглине все,
Виття до слуху донесе.
Глибінь пульсує – в серці жах,
Усі налякано дрижать.

Вода нестримна йде без меж,
Прямуючи до узбереж.
Допоки шторм іще не згас,
Не буде вільним жоден з нас.

Задля речей незнаних,
Що мають плинну суть,
Для слави і пошани,
Що прикрощі несуть,
Заради мрій забутих,
Із неясних причин
Ми обійшли статути,
Далеко пливучи.

Прощань уникни слізних
І голову не хнюп.
Плітки ми чули різні
Про злочини, брехню…
Страхи втамуйте, люди,
Рушати нам за мить,
Позаду Дартмур буде,
В Кальяо шлях лежить.

А сироти і вдови,
Що допомоги ждуть,
Подумавши раптово:
«Куди ж вони пливуть?»,
Вивчають нас тривожно,
Для них ми – дивина.
Хоча вони й побожні,
Та роблять шкоду нам.

Благословенні Богом
Ці землі острівні.
Республіки вимога –
Права для всіх одні.
Там балачки порожні
Відсутні і завжди
На ноги стати можна
Для захисту родин.

На площі і в соборі
Опівдні тиші стан,
І чути, ніби поряд,
Як хлюпотить фонтан.
А оніміле місто
Між юки вабить зір.
Надвечір – вітер чистий
Шерхоче жалюзі.

Погода дива гідна,
Блакить незмінна скрізь…
Дзвіночки мулів мідні…
Повсюди запах кіз.
А океан так просто
Рятує від рідні,
А раз на місяць гостем
Листи несе мені.

У барі пригостимо
Завжди привітно вас.
Ми будемомо простими,
Без всяких переваг,
Покажемо повсюдно
Навколишні місця,
Та на англійських суднах
Нам ланч не до лиця.

У Англії спогорда
Ввійду у роль як слід –
Танцює донька з лордом,
Віконт – іде услід.
Позаду – все величне
І кожний вдалий день.
Очікуване й звичне
Пробудження іде.

І подих Альбіону
Займає плоть і кров.
Це Лондон – бруд бездонний
І галасу нутро.
А небо неокрає
Зіпсовано дощем.
Лорд Варден як ся має?
А Дувр біліє ще?

Чом тій, що має вдачу нелегку,
Дано сяйної вроди дар святий
І дивну вишуканість рис, яку
Гординя може нанівець звести?
Заради полювання широти
Гострющі ікла мають хижаки,
А інші звірі здатні утекти,
Дають їм ноги сильні біг швидкий.
Проте квітучій вроді завдяки
Гордячка завдає ще більших мук
Рабам, що втрапили в полон жорсткий
Її свавільних і кривавих рук.
Якби знаття, що це єднання – зло,
Жорстокості б у неї не було.

Зими ворожіння, насмішливу втому,
Бар'єри умовностей і заборон
Приносить Сьогодні, лишає по тому
Лише міражі і несправджений сон.

Нависли думки ідентичністю грон
На дереві часу, старому й крихкому.
Розгублені міфи тікають у схрон
Уяви, що має хронічну оскому.

Забігали швидко проворні хвилини.
Коротке життя – це не вирок, а шлях,
Бо їх не поставив і час на коліна,

До рота їм тиша не всунула кляп.
Вони цінувати уміють первинне
І здатні усе розпочати з нуля.

2015

Покотилась луна через простір, вивчаючи далі,
А беззахисній тиші несила було опиратись.
Осипались і линули в безвість хвилини опалі.
Нерозважно утрачене – це своєрідна розплата.

Наша вічна душа невідривно до часу прип'ята,
А тому він із нами завжди іронічно-зухвалий.
Сьогодення природно міняє, і маски, і шати.
Ми приходимо в завтра і знаємо: нас не чекали.

І тому в лабіринті життя нам не бачиться вихід,
Закривавлені рани епохи тривожать нестерпно,
І луна безпорадна до нас озивається сміхом.

Непроглядні тумани попереду й руки затерпли...
Покарає безпам'ятних час прозаїчно і тихо
І поверне на пройдені людством в минулому терни.

2015

Переростає злість у спокій
І звичка поглинає біль.
Сумління заглушило докір
І залишило при собі.

Епоха наша, мов гамбіт,
Що час пожертвував жорстокий
Із вічністю у боротьбі,
І стежить за людьми впівока.

Ми розриваємось навпіл
Поміж високим і буденним
В безвиході одвічних кіл,

Обізнаними достеменно,
Що перетворимось на пил.
Не розтоптати би священне...

2015

Cміливість і страх у житті не завжди антиподи,
Гротеск і сарказм поріднились, неначе брати.
Історія – часу служниця – затримує подих,
Звертається днина безтямна до неї на “ти”.

Чи варто чекати для дії якоїсь нагоди,
Минуле спалило мости, але треба іти
Вперед, безупинно, бездумно, тамуючи подив,
Крізь дату іще невідому і змазаний титр.

А безмір миттєвостей ллється на голови наші,
Не просить його цінувати, подяки – також.
Куди прямувати, ніколи ніхто не підкаже.

В герої невігласи пнуться і топчуть закон.
Осліпла епоха Фемідою зважує чаші,
До сказу, до скону шукаючи втрачений код.

2015

Я – вогнище, моя кохана – лід.
І дивно, що той холод крижаний
Не топлять щира пристрасть і жалі,
А від благання лід стає міцним.
Палке бажання я не зупинив,
Серцебиття не тихне й не мина,
Гарячий піт обличчям струменить,
В душі вогонь здіймається із дна.
І звідки узялась оця мана:
Всепоглинущий жар вогню, котрий
Безжально гасить льодова стіна,
І лід застиглий, що вогнем горить?
Ясна любов, що серце обпече,
Перемінити може суть речей.

Псує уперта діва і черства
З пихою смисл моїх невинних фраз.
Прийнявши лавр, що я подарував,
Бере в полон і волю відбира.
Сказала: «Ви творцям славетних справ
Нетлінний лавр на голову кладіть,
Належить він і майстрові пера,
Що прославляє велич їхніх дій».
Якщо бажає взяти роль судді,
Хай бачить у мені раба свого,
Її шляхетне торжество тоді
В мені запалить неземний вогонь.
Прикрашу лавром голову її
І славитиму ревно як піїт.

Легким повільним летом хитких фантасмагорій
Замінюється чиста прозора яснота.
Оторопілий всесвіт стоїть нечутно поряд,
А сонце світлотіні готує для вистав.

Для чистих душ у хмарах лишає небо проріз,
Щоб з аркуша нового наступний день постав.
Коли підступний безлад рубає нас під корінь,
Дивують час і простір величністю постав.

І розумом, і серцем не можна осягнути,
Який мінливим часом готується коктейль.
І буде в нім достатньо, і солоду, і трути,

А треба відшукати покликання святе,
Спіймати мить потрібну, яка нічим не скута,
Між тою, що минула, і тою, що гряде.

2015

Велика і славетна путь –
Сім літ навчання для мети:
І лорда гідним назовуть
Вперед на ворога піти.
Засяде куля в голові,
Відійде плоть лише траві.

На вітер сотні три пішли,
Аби зміцнити дух і тіло,
Для того, щоб тебе звалив
Підступний постріл досить вміло.
А потім спробуй запитай:
Освіту цінить Юсуфзай?

На прикордонні бій – убитим
В глибоку прірву хтось упав.
Дві тищі фунтів за освіту
Джезайл дешевий змарнував.
Пошани і хвали взірець –
Поцілений раптово, – мрець.

Не віднайти в книжках цитати,
Нічого не писав Евклід,
Як можна кулі відвертати
І відхиляти вбік шаблі.
Стріляй у ціль, хутчіше бий –
Простіших поважає бій.

Від шабель вкрадені шнурки
Цілком годяться для оплати
Якогось із нероб гірських,
Що літер може і не знати,
Та діло знаючи своє,
Хоч з лівої руки уб'є.

Везуть військові кораблі
Новоприбульців на борту,
Аби в чужій для них землі
Перемогти народ пушту –
«Заручників меча і лука»…
Задорога для нас наука.

Прикрасивши лавровим листям одяг,
На співчуття дала надію ти.
Для мене це таємний знак відтоді –
Засвідчення твоєї доброти.
Спромігся я зміцніти й осягти
Твою тендітну душу незлобиву.
Солодкий щем у серце умісти,
Сповита листям лавра юна діво!
Від шалу Феба Дафна полохлива
На фесаліський берег утекла.
Боги її уразили гнівливо,
Перетворивши на зелений лавр.
Ти Феба оминати не спіши,
Любов і лаври виплекай в душі.

Чому красуня горда й величава?
Всесвітня слава – цілковитий тлін:
Вона у тіні смерті, наче саван.
Для вічності усі ми замалі.
Красивий ідол, гордий на землі,
Колись тілесне убрання відкине,
Немов не існував узагалі,
Хоч викликає захват щохвилини.
А забуття – безжальне і невпинне,
І врода не залишиться тобі,
Але у вірші образ твій не згине,
Тебе увічнить мій невдячний біль,
Бо навіть з плином часу не згаса
У творчості оспівана краса.

Сміх – це абсурд невимовного щастя,
Радість легка заборонених жартів,
Часом його переливи сріблясті,
Раптом – дзвенить божевільним азартом.

Будні безжально сміються в обличчя,
Світ – захихоче нахабно у спину.
Доля насмішливо успіхів зичить
Сміхом Гомера, не маючи спину.

Нам би позичити мудрість Езопа,
Очі – в Рабле, саркастичність у Свіфта...
В тиху іронію – часу тайнопис –

Вічність шифрує гротескні привіти,
Кличе піднятися в духу акрополь,
Чарами посмішки дивної світить...

2015

Туманна яв покликала натхненно,
Її пильнує хоровод хвилин.
Несеться день вперед, немов скажений,
Тому завжди здається замалим.

У міжкордонні спалахів і злив
Будує час невидиму арену,
Усім нечутно скроні посріблить
І буде, ніби лікар і священик.

І хочеться натиснути стоп-кран,
Зловити кадром кожну мить щасливу...
Незіграною роллю визирав

Вчорашній день і враженням щемливим –
Із пам'яті зникала мішура
Упевнено, хоча і неквапливо.

2015

Троянда гожа має колючки,
Шипшина – пишна, тільки не вколись!
Привабні й гострі ялівця гілки,
А грубість віт псує красу ялин.
У кипарисів – заміцні стволи.
Горіх – красу з гірчинкою з’єднав.
На смак вербовий котик закислить.
Чарівна молі* – все-таки труйна.
Солодкого й гіркого двоїна
Нестримними бажаннями п’янить.
Усе, що я із легкістю спізнав,
Позбавлене великої ціни.
Не уникатиму маленьких лих,
Бо радощі відчую після них.

Вмираюче життя давно терплю,
В якому знемагаю від біди:
Марную дні в непевності й жалю
Між страхом і надією завжди.
І краще вже до скону доведи,
Зібравши вкупу гордощі земні,
Та не плекай жорстоких мук плоди,
Злу волю виявляючи мені.
Але якщо у серці кам’янім
Таїш ти крихітку добра німу,
Тоді усі нещастя, що я зніс,
Немов блаженство, з радістю прийму
І не лякатимусь разючих слів, –
За ними насолода йде услід.

Безпідставна тривога розбилась, утративши суть,
Поринали думки у захмар'я, небачене досі.
Зосереджений час, і повзе, і біжить поблизу,
А тендітні хвилини на сонці скресають, як роси.

Пересушений простір не видавить щиру сльозу,
А задивлені в небо, чекають, немов під гіпнозом, –
Заколисані хмари пливуть і надію несуть,
Що не буде байдужою вічна і лагідна просинь.

Всеочисної зливи очікує спрагла земля,
А небесні “ідеї” – розмови з фантомом Платона.
Промінь сонця, немов навмання у зеніт поціляв,

Та від спеки було унизу все живе безборонне.
Перед кроком у небо – лякає відсутність щабля...
А уперта уява від сумнівів душу заслонить.

2015

Сміялося у вічі незнане й безіменне,
Викручувало руки відсутністю прогнозів.
Бліде далеке сонце дивилося на мене,
Повітря затаїло приховану погрозу.

Уже не дивували стійкі метаморфози:
Легка покора долі і віра у знамення,
І цій містичній хвилі не опирався розум,
Думки ішли назустріч, пророчі й незбагненні.

Блакиттю розливався привітний теплий вечір
І на скептичний погляд накидував серпанок,
Моя душа хотіла надійної утечі

І не було важливим, якщо вона удана.
Утомлене сьогодні не вимагало зречень.
Ішов наступний день – з майбутнього вигнанець.

2015

Спускалося в низини і так спокійно гасло
Усе, що йде на хвилі піднесення і втіхи.
І зайвими ставали обітниці і гасла,
Надії помирали приречено і тихо.

Ті, що в сини годяться, відчули присмак лиха:
Чола торкнулась мудрість раніше за сивини.
А декого у вічність забрав смертельний вихор,
Не давши зрозуміти, у чім його провина.

Не до ладу сміялись і плакали невчасно
Годинникові стрілки, руйнуючи закони.
Усі в життя приходять помріяти про щастя,

Вдивляючись у небо, як в очі на іконі.
Чи варто сподіватись, що час комусь пояснить,
Коли для благодаті підставити долоні?

2015

З терпкою тугою тьмяніли далі,
По швах тріщало тло світобудови.
Страшні клуби вселенських аномалій
Випростували щупальці раптово.

Та хто й коли до того був готовий,
Коли зневіра поглядом свердлила?
Цитатами жбурляли суєслови.
Пропагували варварство Аттіли.

Сплели обійми лінощі і дурість,
Нездара тисне безладу правицю.
Приваблюють сміливців амбразури.

Життя і смерть – постійна шахівниця,
Де вічна пам'ять бродить у зажурі
І час відводить крижані зіниці.

2015

Холодним сяйвом вічне сонце світить,
Думок відбитки губляться в снігу.
Загуслий час, у просторі пролитий,
Силкується приборкати пиху.

Оманливу зимову святодію
Розмитим блиском ілюструє день.
В довіру втершись, віхола-завія
Співає заспокійливих пісень.

А сни барвисті, як ведмідь в барлозі,
Безперестанно смокчуть лапи мрій.
Мороз тримає серце у облозі,

Мигоче у очах сніжинок рій...
Терпіти погляд сонця не у змозі,
Зима втече о весняній порі.

2015

Як подивимось часу у вічі – не бачимо дна,
Та йому недоречно сказати про очі бездонні.
Від минулого нас відділяє прозора стіна,
А майбутнє відпустить на волю новітніх драконів.

І у вирі безвиході, втрат і моральних агоній
Переконлива мудрість байдужості прихисток дасть.
Освятили дорогу убивцям лунаючі дзвони
І ховають антихристи совість за іконостас.

В лабіринтах безчасся по колу події вертілись...
Винуватців шукають нащадки крізь марево літ,
Обирають кумирів собі з каяттям запізнілим.

Із віками призначення гублять фортеці-кремлі.
І на зламах епох – вже інакші прогресу мірила.
І поставить філософу Вічність печать на чолі...

2015

Ми – порив, що сіє тихо
Правди й вигадки політ.
Ти – і поглядом, і сміхом
Розфарбуєш в серці слід.

Вивчення тебе минає,
Крижаний – тривоги щем,
Як алмаз, углиб зростаєш,
Ранком сповнена ущерть.

З тим, що мрія відшукала,
Ми розкинули шатро.
В темряві себе лякались
І остуджених зірок.

Нерозсудливій в уяві
Заздрять мудреці нехай, –
І краси забракло навіть,
Пізнання – печаль глуха.

Думка – це не страх, не сніння,
А туман, вуаль ясна.
Втіхи чисте просвітління –
Спалах серця й таїна.

Біль і каяття лишились,
Серце – тьмяний монастир.
Чути сміх твій заіскрілий –
День до танцю повести.

Безтурботний дух у рань
Серце римою повнить,
Ніби в піжмурки пограв
З часовим судом на мить.

Йду я, феє, по траві
Через непролазний ліс.
Сонцесяйний дотик твій
Вогняну росу приніс.

Місяць посмішку зростив,
Половинить крапель блиск, –
Мов ховатись і знайти
Хлопець і дівча зійшлись.

Я пірнаю в глибину
Променів містичних злив
Із перлини-серця сну
Крізь вуаль годин з імли,

Де кільце неясних сяйв
Навкруги стійких святинь.
Там я прихистку досяг –
Осягаю мрій світи.

Хтось у пошуку краси
Таємничим слідом біг.
Славлячи тебе щосил,
Я гублю себе в тобі.

Мій зір чарівний образ полонив,
Коли довершена краса цвіла.
Природи вміння тільки відтінить
Те благородство, що Творець послав.
Та розуму лихого сила зла,
Відбившись у її очах, вбива,
Коли промінням б’є, немов стріла.
Здається, що Пандора йде нова,
Кого у лютій змові божества
Послали в світ, ганебний і глухий.
Вона, немов розплата, насува
На злодіїв за скоєні гріхи.
Відколи ти - покара і жура,
За всі провини лагідно карай.

Огортає безглуздя знайому реальність,
Розтікаються контури звичних уявлень.
Ще і близько акордів не чути фінальних.
Тих, що марно загинули, звісно, прославлять.

Де немає пророків, потрібні герої,
Там, де мудрість відсутня, потрібна сміливість.
Непочуті охриплі Кассандри у Троях.
І до розуму безум завжди нечутливий.

Духи крові і смерті сліпі і жорстокі.
Накопичує сили хаос-ненажера
І назавжди тікає і губиться спокій.

Невимовно радіють свавільні химери.
Сумно тягнуться дні, не рахуючи кроків,
Ніби час провалився у втрачених ерах.

2014

я в серці своїм твоє серце тримаю,
без нього ніколи ніде не ітиму
(нікуди без нього дороги немає,
всі дії мої – є також і твоїми)

без тебе ніякої долі не треба
(для тебе – і світ мій, і правди розплата)
з тобою – і місяць тьмяніє на небі,
і сонце завжди починає співати

ніхто не розкриє таку таємницю
(в ній зародок бруньки, і корінь коріння,
і небо небес, де життя височиться,
мов дерево, вище душі виднокраю)
і ця дивина для зірок – потрясіння

я в серці своїм твоє серце тримаю

вернусь додому із тобою скутий –

з тобою – «я» мої, як слід ламкий,
мов тінь, примара, видимість чи смуток
(як майже хтось, хто є завжди ніким)

хто був ніким, допоки ти вернулась,
назавжди пережив самотню мить
і мріє, щоб печаль пішла в минуле,

зійти зірками крізь твою блакить:

тому ім’я любові забарилось
не більше, ніж терпів би я ярмо –
відсутність миті, де мене щосили
тримає зайда, ніби натюрморт

хто ти, якщо страхи й надії
зникають всі і радість серце гріє?

для зірки кожної відмінний час
найбільш правдивий хибно кожен з них –
такий, як суперрозум убача

людський, і нас охоплюють вони

коли ніколи й зараз ми завжди
у вічності, не гості міражів,
годинникам не бракне сил ходить

без плутання безчасся і часів.

Закоханим, поетам, дітлахам
не вкаже час, як будувати й де
уяви й таємниці дивний храм

в безчасся вірити не для людей

воно відсутнє буде все життя
а вічність – це безсмертя, ти затям

то хитрість – віднайти, що не втрачав
(народження складне, життя – це дар)
брехня свідома вічна й зазвичай
прибуде в місце, що не покидав

і «я» відкриє мислення нове,
щоб зрозуміти істину просту:
когось, як мавпу, й ангел не назве
людиною, – оцінка ока тут

детальніша за жінку будь-яку,
що, всупереч зусиллям надбрехні,
пізнати встигла нелюбов гірку,
яку у всесвіт чоловік приніс

вгадали? жінка здатна навмання
зіграти господиню «більш ніж «я»

В душі вирують гнів і страх,
Майбутнє вдалині, як пляма.
Життя – страшна зловісна гра,
В якій не дорожать життями.

І лютий безум до нестями
Ховає світло, мов чадра.
Уп'явся чорний жах зубами
В уламки віри і добра.

І час, безсилий, аж заплакав,
Йому закрито шлях назад.
Хоч він залишив людям знаки

В минулому і все сказав,
Вони нові будують плахи –
Не всі повірили сльозам.

2014

Як Пенелопа прядиво пряде,
Обман прихильників – її мета
Задля Улісса: те, що пряла вдень,
Розпустить уночі, назад верта.
Так само вміє й дівчина ота:
Минає сіть, бажання уярмить,
І те, що я багато днів сплітав,
Вона розірве у єдину мить.
Усе, що розпочну, вона плямить.
Я не віддам їй плетиво нове,
Бо все руйнує поглядом німим,
Багаторічну працю словом рве.
Робота ця, як сіті павука,
З найменшим вітерцем вона зника.

Задумливе небо дощами писало промови,
А потім сліпило блакиттю і ніжністю хмар,
І сонця клубок розпускався промінчиком знову,
І день-живописець пейзажами світ обіймав.

Хоча й ненадовго, хотілось радіти хвилині,
Заплющував очі на це розуміючий час,
І тим делікатно надію давав на спасіння,
І вигляд робив, ніби швидкість повільно втрачав.

Подій пересічних і доль випадковий перетин
Кружляв хаотично, але не тривожив думки,
Бо розум губився у вирі невидимих плетив...

Кордон міжхвилинний такий неймовірно тонкий!
А звисока хмари дивилися, наче естети,
Одягнені в біло-блакитні небесні шовки.

2014

Захлинаючись часом, долаючи кола пітьми,
Ідучи навмання, на маяк, а чи світло в тунелі
Ми воліємо все ж залишатись у чомусь дітьми
І чекаємо дива, принесеного на тарелі.

І далекі світи, що постійно в уяві живуть,
В далині мерехтять і їх сяйво не гасне ніколи.
А життя лише сон, що триває завжди наяву,
І частенько стає не спіраллю, а замкненим колом.

І буває, що хочеться все розпочати з нуля,
Але досвід набутий не завжди рятує від болю,
Та надія незгасна від розпачу нас визволя,

Потрапляє у серце і душу лікує поволі.
Всі невдачі тьмяніють, якщо споглядати здаля,
Тільки пам'ять незмінно приходить – і спогади колють.

2014

В священну пору посту й молитов
До Бога линуть звернення й пісні.
І я також у день святковий знов
Святій молюсь коханій, їй одній.
Її пречистий храм живе в мені,
Де світлий образ пам’ять не зітре,
Бо там думки мої, і день, і ніч,
Немов побожний наймудріший жрець.
І я – блаженства власного творець –
Зроблю олтар, її згасивши лють,
І серце в жертву принесу, котре
Дотла у пристраснім вогні спалю.
Богине, серце, віддане тобі,
Тримай поміж реліктових скарбів.

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

Природа чи мистецтво познача
Тонку чарівність неповторних рис?
В них лагідність і гордість повсякчас,
Краса неперевершена яскрить.
Ласкавий погляд кличе до пори,
Бо тимчасово гордість відступа,
Та докір у її очах узрить
Усяк, якщо полонить хіть сліпа.
Від неї так не раз я потерпав,
Було життя бентежним, дні сумні.
Як посміхнеться – світлом осипа
І гріє серце зранене мені.
Вона навчає поглядом простим
Тому, чого у книгах не знайти.

Даремно я прихильності просив,
Коли боліло серце донезмоги.
Вона в багно утоптує щосил
Моє життя, на шию ставить ногу.
Та навіть лев, що не жалів нікого,
Кому підвладна всяка звірина,
У гордощах не хоче перемоги
Над слабшим і ягнятко обмина.
Але іще жорстокіша вона,
Аніж левиця люттю оповита,
Оскільки в насолоду порина,
Коли нагода є на кров дивитись.
Кохана, не говорить хай ніхто,
Що, здавшись у полон, в крові утоп.

Дзвінка зозуля – вісниця весни.
Її труба вже сповіщала тричі,
Яка в серцях закоханих бринить,
Що йде король, осяяний величчям,
З вінцем-гірляндою і їх покличе, –
Пташиним співом повниться земля,
Луна дерев гучна і таємнича,
Неначе видно шлях його здаля.
Між тими, хто кохання прославляв,
Лише вона ні слова не сказала,
Не слухала пташиних умовлянь,
Зозулин заклик серце відкидало.
Любове, не скоряється вона
Зозулі, бо натура бунтівна.

Эх, не мир за окном, там – одно полотно,
А кругом воронье, аз и буки.
Безразличен я к этому, мне все равно:
Что букварь, что вершины науки.

Я не в школе людей научился читать
И в словах они странно потешны.
Потому и читаю опять и опять,
А легавые рыщут поспешно.

Пусть они добывают заслуженный хлеб
И геройство несут как эмблему,
И докажут, что ходят не зря по земле,
Ведь у них – не сердца, а дилеммы.

Для меня – простота остается в цене
И священна, как дырка в монете.
И недаром – за смелость завидуют мне
Ариане, армейцы, аскеты.

Как бы ни было – но не болит голова,
Я от жизни беру много сразу.
И все это беда – не пустые слова! –
И последствие давнего сглаза.

Но оно не утешит заклятых врагов,
Что хотят посолидней казаться.
Я привык – не бояться ветров и оков.
Я потехе такой предаваться готов
И не жду похвалы и оваций.

Часто дни утекают безследно в песок,
И не каждый оценит такие…
И весь мир уместился в компьютерном ОК,
И озлоблены псы, и конец недалек…
А мечты – лишь о милой Марии.

На меня не смотрите жестоко,
Иногда я бываю пророком.

Колеса, обертаючись невпинно,
Стирають повністю і сталь міцну.
Коли постійно падають краплини,
Вони руйнують скелю кам’яну.
Я гірко сльози ллю без талану, –
Кохана м’якшати й не почина.
Мій біль її очей не привернув,
Лишилась незворушною вона.
Коли молю – зухвалий сміх луна.
Не сльози їй, вода – моє ридання.
Зітхаю – каже, це – мистецтва знак.
Акторством зве вона усі благання.
Кричить і плаче серденько моє –
В її душі – і сталь, і кремінь є.

Нет у нас парусов и попутный не слышится ветер,
Что-то важное кончилось, мы – не закончимся вмиг.
Вот и вечность искрится за лесом невидимым светом,
Не спешит еще в гости и в сердце не слишком щемит.

Как повеет в лицо – опускаются крылья и руки.
Так бывало не раз и не сто, чтоб исчислить, нет сил.
Тосковать постоянно, – я знаю! – ужасная мука,
Но ведь жизни предолгой не каждый у Бога просил.

Времена отлетают, а в них мы, конечно, герои,
И упреком покажется прошлый безумный разбег.
Так и небо над нами шатром рубероид закроет,
И соломинка нам – не спасенье, а лишь оберег.

И кругом зашатались, как пьяные, вещие знаки,
Во вчера опоздали, а в завтра – ступаем, как в дым.
Простовато – по шумной дороге промчаться, однако
На песке, на снегу мы сумеем оставить следы.

Нет, не выдумка это, а кое-какие детали.
Все тускнеет, поэтому я равнодушен к речам.
Но не в поле один я, а только в торжественном зале,
Поднебесном и звонком, где мысли приносят печаль.

Не змалювати ангельське лице,
Яке здивує будь-який талант,
Бо неспроможні пензель з олівцем
Відбити ту красу, що розцвіла.
Хоч у митця палітра чимала
Яскравих фарб і досвіду сповна,
Та хвилювання він не подола,
Не передасть усіх її принад.
Чарує зір усмішка неземна,
І стріли-погляди, й очей вогонь,
І гордості прекрасна дивина –
Мистецтво не покаже усього.
Потрібно більше, ніж рука митця,
Щоб відтворити правду до кінця.

Колись узрів необережно я
У милої в очах незгасний блиск,
В той час, як зачарований стояв
І солодощі поглядів лились.
В її зіницях крильця здійняли
Еротів легіони, а у них
Убивчі чари кожної стріли
Були націлені в роззяв усіх.
Один ерот наблизився й затих,
Мені у серце спрямувавши лук.
А діва блискотом очей своїх
Зламала щойно пущену стрілу.
Загинув би, – уберегла вона,
Бо нищівного болю не зазнав.

Згубились ми в потоках часу,
Але в серцях не заблукали.
А наше завтра, ніби блазень,
Сміється – нагло зуби скалить.

Хоча і бід було чимало,
Не винесли із них уроки.
Прозріння – неймовірний спалах
І виняток поодинокий.

Які ще жарти і сюрпризи
Нам доля принесе в дарунок?
А щось навіки час відрізав,

Важливі замовчали струни.
Життя – незібрана валіза
І неоплачений рахунок.

2013

наш розум бреше більше за життя
(ховає те, що безум нам відкрив)
несе прожите – втрати і знаття
краса – живим дарована згори

помножені на безліч заборон
усемогутні роздуми людей
листом весняним звіє, наче сон
(і близькість необмежена гряде)

мале пташа, пробуджене теплом,
змовкати змушує і спів несе
майбутнє стерте, тане, що було
(тут менше за нічого – над усе)

те, що звемо життям, руйнує смерть
краса – ще ліпша за життя саме

бути в безчассі нам час дозволя,
більше, ніж дане, відніме любов,
там, де вона – океан і земля,
все у нікуди пливе стрімголов

(люблячим важко? усі божества,
гордо вселившись у смертні тіла:
раді цьому? і утіха сплива
всесвітом, котрий бажанням волав)

голос любові крізь тишу луна,
в страсі надія сповільнює крок;
сила незламна – слабка зайвина:
правда – як сонце й згасання зірок

нащо із пекла іти до небес?
мудрий і дурень питає себе

Летить життя і дні все проминають всує,
Не знаю справжнє що, а що лише міраж,
І деякі думки не жартом серце труять,
І будні не завжди бажають нам добра.

І навіть голос “я” вже слів не обира,
Говорить все, як є, відверто й без цензури,
А висновки мої не пройдуть на “ура”,
Та зможуть обійти жорсткі логічні мури.

Реальність утекла, на зміну – невідомість,
Просвітлення на мить крізь магію снігів...
Давати звикла я пояснення свідомі,

Але шукати їх мій розум не хотів.
Назустріч щастя йде, коли весна у комі,
І промені несе із осяйних світів!

2013

І
Моя Душа:
На древні виті сходинки я кличу,
Крутий підйом для розуму шукай
На стІну, що розвалена й хитка,
В безвітрянім ефірі таємничім.
Там зірка в схові полюс помічає
І відсилає думку кочову
У край, де та здійсниться наяву,
Де темінь від душі не відрізняють.

Моє «Я»:
Священне лезо на моїх колінах.
Уникнувши відмітини століть,
Меч Сато, ніби дзеркало, блищить,
Як бритва, гострий, вгорнутий в тканину.
Квітчастий клапоть вишивки багряний,
Що вирваний з дівочого вбрання,
Подертий, збляклий, все ж обороня,
Накручений на піхвах дерев’яних.

Моя Душа:
Чому людська уява нездорова
Минулою весною й досі снить
Як символом любові та війни?
Лише згадай про темряву спадкову!
Якщо думки зневажать землю вперто
І вільний розум стане мандрівним,
Це може врятувати від вини
І злочину народження і смерті.

Моє «Я»:
Монташигі, що у сім’ї був третім
Прикрасив меч ще п’ять сторіч тому,
Йому було відомо одному,
Чий пурпур серця він зберіг в секреті.
Як символ дня шаную я ті квіти
На противагу вежі у пітьмі,
Немов бунтар, що має на умі
Злочинний намір вдруге народитись.

Моя Душа:
Свідомість в тім краю самодостатня
І в чашу духу падає сповна,
Стає глуха, німа й сліпа вона,
На все заради інтелекту здатна,
І, власне «я» не в змозі осягнути,
У небеса суцільно порина.
Дає спокуту тільки смерть одна,
Але слова про це важкі, як пута.

ІІ
Моє «Я»:
Сліпа людина й прагне краплі пити.
І що із того, як в брудну сльоту?
А що, коли я заново зросту
І витримаю все колись прожите:
Ганьбу дитинства, підлітка страждання,
Період марноти своїх зусиль,
Недосконалості постійний біль,
Незграбності своєї споглядання?
Посеред ворогів мій шлях скінчиться?
Могутній Боже, як мені втекти
Від нівечення вигляду й мети,
Від злих очей холодних, наче криця,
Що налякали в дзеркалі й самого.
Невже це віддзеркалення моє?
Чи справді благо порятунку є
Для честі в співі вітру крижаного?
Я згодний проживати все невпинно:
Заритися у жаб’ячу ікру,
Де мимоволі сліпнучи крізь рух,
Сліпа людина б’є сліпу людину,
Пливти у найпотворніші канали –
Людської дурості плоди сумні,
Втопити власну душу у багні,
Пиндючну панну покохавши з шалом.
Простежити готовий я і нині
Подію кожну в русі і в думках,
Пробачивши собі минулий шлях
Свого життя без докорів сумління.
Й така солодкість лине нескінченна,
Що нас огорнуть радощі і сміх,
Відчуємо блаженство від утіх.
Усе, на що ми дивимось – блаженне.

Купці, що дуже вправно і завзято,
Шукаючи скарби – свою приману,
Дві Індії готові грабувати,
Чи варто вам долати океани?
Вмістила у собі моя кохана
Увесь всесвітній скарб дорогоцінний,
Сапфіри-очі у моєї панни,
Вуста здаються осяйним рубіном,
А зуби – бездоганні, як перлини;
Слонова кістка – лоб, де в'ється хвиля
Її волосся золотом промінним;
Неначе срібло, руки, чисті й білі.
Але для мене все ж найбільше значать
Її душа цнотлива й добра вдача.

Розгублені війська, верніться й знову
Продовжуйте відкинуту облогу,
Великий сором відійти раптово,
Здійнявши після відсічі тривогу.
Фортеця сильна, ви ж без остороги
Лише слабкі укріплення долали.
Не віддає так просто перемогу
Той гордовитий розум витривалий.
Всю силу й міць збирайте для навали –
Благання, скарги, зніченість і смуток,
І їй удар спрямуйте в серце вдало,
Аби її гординю похитнути.
Як марно все, тоді помріть беззбройні,
У смерті славлячи її достойно.

В її поставі грація велична –
Вона обличчям в небеса здіймалась.
Коли ж повіки спущені незвично,
Вона іще чарівнішою стала,
В ній тиха скромність з величчю змішались.
Дивилася на землю, звідки родом –
Думки про смертність в голові зринали,
Що всі ми в землю маємо відходить.
Як гляне ввись – низьке зневажить згодом,
Злітати думкою у хмари буде,
Забуде землю згиджену відтоді,
Що змішує усе святе із брудом.
Поглянь лише зі скромністю на мене,
Вона тебе звеличить достеменно.

Просив я раз кохані очі стиха
Мені маленький дати відпочинок
Моїм нещирим ворогам на втіху,
Що тільки й манять в пастку безневинно.
Відтоді я беззбройний, на колінах
У засідці отих очей лукавих,
В якій підступний погляд і незмінний
Усе міцнішає й на мене давить.
Я кволий і, не маючи управи
На них, покірно віддаюсь у руки
Тих, хто узяв мене в полон, знеславив,
Піддаючи нестерпним диким мукам.
Тобі я скаржитися, мила, буду
І від очей твоїх чекати суду.

Коли щодня я прагну тільки миру,
Заручників я би віддав за нього,
Вона виносить войовничий вирок,
І бій нещадний виникає з того.
Не мають розум з милосердям змоги
Примусити її, щоб відпочинок
Мені дала й зняла свою облогу,
З мого життя, яка трива невпинно.
Щоб гнів її уйняти на хвилину,
Віддав би їй життя своє нікчемне,
Вона ж не хоче, щоби я загинув,
Примусить жити у стражданнях щемних.
Війна мине і біль затихне кожний.
Cпинити ж мій – молитва неспроможна.

Це твій закон, зле божество кохання,
Це через тебе я в душі страждаю,
В той час вона в легкому милуванні
Тебе й мене спокійно зневажає.
Тиранці втіхи більшої немає,
Як дивиться на жертв, очима вбитих,
І їх серця тобі до ніг кидає,
Ти їй незвично можеш відплатити.
Безжальне стисни серце й гордовите
І погляд зверхній та непереборний
Спини, що може стріли всі відбити.
Ти помилки її у книгу чорну
Впиши, я з неї посміюсь на славу,
Якщо увесь мій біль – її забава.

Шукаю щось подібне, те, що схоже
На очі, що їх сила в серце світить,
Але знайти нічого я не можу,
Щоб порівняти з чимось їх зуміти.
Ні з сонцем: ніч їх сяєвом зігріта,
Ні з місяцем: вони завжди незмінні,
Ні з зорями: чистіших не зустріти,
Ані з вогнем: не обпіка горіння,
Ні з блискавкою, бо вони нетлінні,
Ні з діамантом: світло їх ніжніше,
Ні з кришталем: єдине їх іскріння,
Ані зі склом: образить це скоріше.
Я їх з Творцем небесним порівняю,
Чиє проміння світ наш осяває.

Вогню живого повні, найчистіші,
Запалені Творцем сяйливі очі,
Для мене в цілім світі наймиліші,
Ви поєднали радощі урочі.
Крізь ваші промені Амур не стане
Жбурляти в мене хоті гострі стріли,
Мій кволий розум ангели неждано
Небесною красою освітили.
Мої вуста ви змусили мовчати,
Бо з вами мову серця я засвоїв.
Як бурю, стишить пристрасті початок
Могутність непорочності слабкої.
Без блиску вашого цей світ убогий.
Блаженний той, як дивитесь на нього.

Пречисті очі – дзеркало відверте,
Що дивно честь дівочу відтворило,
То стріли вірні і життя, і смерті,
Могутнє свідчення твоєї сили.
Коли на мене ніжністю світили,
Була душа захоплена красою,
Коли в них лють зневагу запалила,
Я помирав, поцілений грозою.
Але життя миліш за смерть з косою,
Тому з любов’ю подивись на мене,
А промені, даровані тобою,
Здіймуть в моїй душі вогонь спасенний.
Таке життя – твоєму світлу шана,
А смерть зразком твоєї влади стане.

За новизною вічно женемося,
Минуле розступається, як хмари.
Іти на компроміси довелося
Одним, а іншим уникати кари.

Уперта пам'ять пише мемуари,
Від себе нам ніщо не приховати,
І б'є у скроні нищівним ударом
Сумління, вимагаючи розплати.

А Завтра прийде, як суддя й філософ,
Йому брехати буде неможливо,
І вибухне звучанням стоголосим,

У мозку відбиваючись курсивом,
Усе, що всує ми наговорили, –
Ганебний і болючий слововилив...

2013

Її байдужий розум і невинний
Хай не лякає у своїй гордині.
Любов, що так від потягу відмінна,
Здобута важко, згодом, як святиня.
Старезний дуб, що соки п'є корінням,
Не зразу спалахне, вогнем обвитий,
Як дужче розгориться те пломіння,
Сягне небес і буде з ними злите.
Не легко в ніжнім серці запалити,
Кохання чисте, на проміння схоже,
Коли ж душа для нього вже відкрита,
То тільки смерть його згасити може.
Отож допоки біль ще невеликий,
Міцним вузлом нас поєднай навіки.

Мою любов спотворюєш ти грубо,
У гордощах її шукаєш вади,
Усе, що в ній моєму серцю любе,
Вважаєш недостойним ти нерадо.
У тих величних погдядах завада
Всій ницості, несприйняття образи
Грозять очам поспішним без пощади,
Що всю її охоплюють відразу.
Подібна гордість – всі чесноти разом,
Що породила цнота, ніби виклик,
Неначе стяг, що ворогів уразить
Зневагою, аби навіки зникли.
Випробування гідності людської –
Маленька іскра гордості такої.

У рік новий відчинить двері Янус,
Цей рік веселощами всіх наділить,
Просити у старого року стане,
Щоб дні сумні у ньому залишились.
Він подолати зиму сніжно-білу
Нове кохання зве, що доки спало,
Йому дарує пустотливі крила
І стріли невблаганні з гострим жалом.
Весна вступає у права помалу,
Голубить ніжно кольорові квіти
І для Землі сплітає покривало,
Що барвами і пахощами вкрите.
А ти, найкраща квітко, юна діво,
Пізнай любові неймовірне диво.

Захоплює мене краса велична,
Її чарівність світ підтвердить цілий:
Вона вогонь божественний, незвичний,
Мій дух увись піднявши, запалила.
Коли сяйливу вроду бачу милу,
Тоді звичайні речі вже нецінні.
Уяву всю мою заворожило
Проміння неземного озаріння.
Та славити довершене створіння,
Не здатний я ні мовою, ні віршем:
Вуста мої мовчать в заціпенінні,
Перо мене не слухається більше.
Що словом і пером не передати,
Хай бережуть душі моєї шати.

Бентежні роздуми, я вас плекаю
У люблячому серці повнім болю,
Заполонили ви мене до краю,
Годовані зітханнями недолі.
Так вирвіться зі схованки на волю,
Не ворушіться виплодом зміїним,
Знайдіть поживу іншу і роздолля,
Щоб втамувати біль мій безупинний.
Як стрінете найкращу і єдину,
До ніг красуні припадіть покірно,
Просіть собі прощення і спочину,
Для мене ж вимоліть любов безмірну.
Як згодиться, кохання буде жити,
Як скаже „ні” – прощуся з білим світом.

Щасливі ви, листки, у білосніжних
Руках, в які життя віддати можна.
Ви перед спалахом любові ніжним,
Як бранці перед ликом переможним.
Щасливі ті рядки, котрі спроможні
Зловити промені очей раптові,
Записана в них духу мука кожна,
Як в серці, що сплило сльозами крові.
Щасливі рими, взяті в лазуровім
І чистім джерелі на Геліконі.
В них одкровення ангела у слові,
Душі блаженство, радощів бездоння.
Для неї все – листки, рядки і рими.
Як їй до серця – інше все терпиме.

Бальзаме ночі стишено-п'янкої!
Ти затуляєш пальцями легкими
І огортаєш наші очі тьмою,
Що навіває забуття незриме.
Цілителю натхненний, сну ласкавий!
Закрий благальні очі, мов завіса,
І милосердя маком незабавом
Посип навколо ліжка й заколисуй.
Рятуй, бо день прийдешній нещадимий
Засвітить спогадими горя тьмаво.
Сумлінню грізному не дай притулку,
Що риється кротом і серце мучить,
Душі моєї зачини шкатулку,
Лише легенько повернувши ключик.

Рукописи згоряють і сон душі триває,
А дерево надії ув'язнено в собі.
Я на життєвім полі із часом в шахи граю.
На дошці чорно-білій – виснажливий двобій.

Кому ходити першим, від кого це залежить?
Сліпий безумний жереб означить перший крок.
І на усіх фігурах переліком обмежень
Обставини і досвід поставили тавро.

Нові головоломки ховає день у скрині
І глибина прозріння аж нутрощі пройма.
Коли дарує мудрість любов і розуміння,

Обтяжливим цейтнотом затискує зима.
Я не програю часу роки дорогоцінні,
Допоки біль і втома іще не ставлять мат.

2013

Якщо англійську рими ув’язнили,
Мов Андромеда, всі слова сонета
Закуті попри змучену принадність,
Ми відшукати прагнемо щосили
Довершені, розкішні сандалети,
Щоб підійшли Поезії на ногу.
Упорядкуємо склади безладні,
Звучання струн дбайливо, слухом вмілим.
Жадоба чистих звуків у поета,
Як в Мідаса до злота потяг владний.
Вона примусить взяти із підлоги
Листки лаврового вінка навмисне.
Звільнити Музу не дано нам змоги,
Нехай її гірлянди власні стиснуть.

I
Слава, немов норовлива дівчина,
Дуже примхлива, якщо заманеться,
Та щиросердно полюбить хлопчину,
Котрий бездумно за нею не в’ється;
І, як циганка, ніколи не гляне
В очі тому, хто не може без неї,
Як потрапляють на слух вихваляння –
Це вже вважає ганьбою своєю;
Вільна, як Ніл, у своїх пориваннях,
В ревнощах, наче сестра Потіфара.
Ви їй платіть за зневагу знущанням,
Хворі митці із закоханим жаром!
Зразу ж тікайте, жбурнувши словами.
Як її воля – то піде за вами.


II

Не можна тістечко ум’яти,
А потім все ще його мати
Прислів’я

Часто юнак, роздивитись не в змозі
Дні швидкоплинні у путах скорботи,
Сумно іде по руїнній дорозі,
З книги життя деручи позолоту;
Це, – як троянда, що рветься із лунки,
Сливи, що скинули матові плівки,
Ніжна Наяда, мов злюща чаклунка,
Млою затьмарила світлу домівку.
Цвіт береже свій троянда-царівна,
Бджіл закликає і вітру радіє.
Сливи одягнені в сукні чарівні.
Плесом виблискує озеро зрання.
Чом же людина, що прагне визнання,
Топче зневірою власні надії?

Не вернуться минулі дні, не привітають нас ніколи,
Вони лише за нами йдуть і спогади несуть в мішку,
У кожного своє життя і пройдені щаблі і школи,
І двічі нам не увійти ніколи у одну ріку.

Вчимося ми на помилках, міняємо думки, як одяг,
Здається, що не ті слова все вертяться на язиці,
І, визначаючи мету, не запізнитись би на потяг,
Не перетнути би межу, обравши недостойну ціль.

Ворушиться уламком біль, ніяк не замовчить сумління
І знак питання мерехтить постійним сумнівом в очах.
Буває – мудрість у роках, буває – істина в хвилині,

Бувало випадковий збіг подальшу долю визначав.
А час події випліта легким прозорим павутинням
І кожного своїм вінцем у слушний термін увінча.

2013

В твоїх ясних очах, титане,
За долю смертних вболівання,
Ти зрозумів без гордування
Сумну їх дійсність безталанну.
Яка ж була за жалість втіха?
Напружене страждання тихе,
Хижак, ланцюг,– як вирок долі,
У серці вічні муки болю.
Ти приховав свої гризоти.
Задуха з присмаком скорботи
Лише в самотності огорне,
Щоб не почуло грізне небо
Зітхання слабкості від тебе,
Ти у мовчанні непоборний.

Титане! Здатний ти збороти
Страждання силою натури.
Тебе не вб’ють страшні тортури.
І невблаганний неба дотик
Й нечувана жорстокість Долі –
Дієві Ненависті ролі,
Яка створила для забави
Все те, що знищує лукаво.
Життя невпинне – вічна кара.
Безсмертя жалюгідним даром
Тебе зле небо наділило,
Але повернуту погрозу
Угледів Громовержець лютий,
Коли він захотів почути
Про власну долю всі прогнози.
Ти промовчав, титане смілий,
Твій вирок – ув очах глибоких,
І Зевса страх пройняв жорстокий,
Спізніле каяття безсиле,
Аж блискавки в руках тремтіли.

Ти добрим був, і в тім твій злочин –
Так само, як боги, чинити.
Ти людям допоміг зміцнитись,
Щоб їхній розум став пророчим,
Прийшов кінець поневірянням.
Терплячу силу у мовчанні,
Твій дух, що опирався путам,
Земля і Небеса всевладні
Були не в змозі похитнути,
І дивовижним, нерозгаданим,
Величним символом несхибним
Ти став для всіх, підвладних смерті, –
Як ти, вони богоподібні,
Як витоки струмка, уперті.
Частково люди також можуть
Зламати часу загорожу:
Нещасть відчути неминучість,
Їм протидіяти рішуче,
Здолати біди духом власним,
Який породжує незгасне,
Шляхетне почуття свободи,
Що навіть в муках і тривогах
Шукає вищу нагороду
І смерть безжальну має змогу
Перетворити в перемогу.

Ялинка без верхівки – людей жорстокий вчинок.
І як тепер їй бути? Вона ж іще жива!
Уже вона ніколи у небо не порине,
І марні сподівання на будь-які дива.
Пече нестерпно сонце їй незагойну рану,
Зима її морозом ще більше роз'ятрить.
Та, може, є надія, що гинути зарано,
Коли в землі коріння, є світло і вітри.

2005 (2013)

Я бачив сон, а може то не сон.
Яскраве сонце згасло назавжди,
На невідомі відстані зірки
У темряві блукали навмання.
Бліда, безпутна, крижана земля
В повітрі чорна висіла й сліпа,
І жодний ранок не приносив дня,
Забули люди світлі почуття.
В самотності остуджені серця
Просили тільки світла і тепла,
Халупи вбогі й трони королів
Палали, як сигнальні маяки.
А люди біля згарищ їх осель
Дивились одне одному в лице.
Вони позаздрити могли тому,
Кого поглинув смолоскип-вулкан.
Страшне бажання охопило світ.
Ліси, що опинились у вогні,
Згоряли і чорніла вся земля,
Гілки хрустіли й стовбури дерев.
Із безпорадним виразом облич
Всі люди мали вигляд неземний,
Від розпачу й безсилля без кінця
Ховали очі, сльози з них текли.
А хтось руками голову підпер
І з посмішкою на усе дививсь.
Були й такі, хто рештки тіл людських
Шукав і, що вціліло, пожирав,
Й дивився вгору з острахом жахним
На тьмяне небо, що було немов
Жалобний покрив світу, що пропав;
І падали з прокляттями у прах.
Кричали дико злякані птахи,
Об землю бились помахами крил,
Йшли дикі звірі, кволі й боязкі,
Повзли безсилі змії, шиплячи.
Вбивали їх і поїдали. Бій,
Якого вже, здавалось, не було,
Спалахував ізнову. Їжа вся
Із кров’ю здобувалась відтепер.
Любові не залишилось ніде.
Уся земля лиш думкою жила
Про смерть, негайний і безславний скін,
І голод поглинав людське єство.
Лежали непоховані тіла.
Голодні трупи їли, навіть пси
Кидались на господарів своїх.
Лише один людей і звірів гнав
Від дорогого тіла, доки їх
Пекучий голод не перемагав
І не приковував до інших тіл,
Але собі поживи не шукав.
Із нескінченним жалісним виттям
Господареві руки він лизав,
Та ласки не знайшов, бо той помер.
Народу безліч голод покосив.
А дві людини з міста збереглись,
Перетворившись в лютих ворогів,
Вони не захотіли поділить
Великий насип пресвятих речей
Поміж вуглин останніх олтарів,
І тим уже спаплюжували їх,
Кістлявими руками, тремтячи,
Вони згрібали залишки бліді;
І ледь відчутним подихом легким
Трималося згасаюче життя,
Коли ж вони дивились навкруги,
Вмирали зразу у ту саму мить
Від одного лиш вигляду людей,
Які були потворними усі.
Поставив Голод на чолі у них
Печать диявола. І світ увесь,
Що був багатолюдним і міцним,
Перетворився в брилу без рослин,
Без часу, без людей і без життя,
У витвір безладу, безжальний прах.
Озера, океани і річки
Стояли нерухомі і німі,
І на воді безлюдні кораблі
Хилили щогли, падали й гнили.
Вони зникали в урвищі без хвиль.
Припливів і відпливів не було,
Бо Місяць, хвиль володар, мертвим був,
Не рухались ослаблені вітри.
І хмари непотрібні стали Тьмі,
Суцільна Темінь охопила світ.

Розквітли зірки на зимовому небі,
Суцвіття планет у пітьму заховали,
Років світових безупинний перебіг
Їх долі вершить і виносить ухвали.

Безлюдні пустоти сміються зухвало,
Бездумно керують потоками часу.
Земного знання видається замало,
Не знаємо ми про підзоряні раси.

Палають у небі холодні світила.
Комусь же у світі вони таки світять,
Тепла і осяйності маючи силу?

Зірки пригрівають планетні суцвіття,
Промінять блакитні чужі небосхили...
Дивують людей неземним розмаїттям.

2013

На дні очей прокинулась надія
Утішитися усмішкою дня,
Та чари новорічні вже не діють
І знов реальність руки вивільня.

А казка подалась у заслання,
Наступних свят чекаючи терпляче,
Вона не часто двері відчиня,
Від нашої зневіри гірко плаче.

Шукаю ту невидиму межу,
Що відділяє нас од віри в диво.
Як сумніви свої заколишу,

Моя надія не проскочить мимо.
Фантазії поллються, наче злива,
І світ покажуть іншими очима.

2013

Володарко дитячих мрій,
Царице втіхи і добра!
З тобою у веселій грі
В танку кружляє дітвора.
Та я здолав завісу чар,
П’янкої музики мотив
І юності священний дар
Заради Правди залишив.

Де сон святкуює торжество,
Душа наївна як втече?
Там кожна німфа – божество
З безсмертним виразом очей.
Коли Фантазія прийма
Відтінки різні, як вино,
Пихи в цнотливості нема,
Брехні – у посмішках жінок.

Скажу собі: ти тільки звук,
Спустившися з небесних сфер,
Піладом друга не назву,
Жінки – не феї відтепер.
Покинув я твої світи,
Де ельфи із казок жили, –
В жінок забракло теплоти
І дружба вже не веселить.

Мій сором досі не затих,
Що я коривсь тобі колись,
Байдужий до повчань твоїх,
Я більше не злітаю ввись.
Здавався блиск очей святим –
Я думав правда в них сія.
Зітханням вірячи пустим,
Від сліз несправжніх танув я.

Біжу подалі від брехні
І обминаю твій палац,
Манірність владарює в нім,
Чутливість силу здобула.
Не здатні плакати вони
Над горем справжнім і чужим,
Відводять очі, їх п’янить
Уявний і яскравий дим.

Нехай поплаче Співчуття
У кипарисовім вінку,
Проллє зі щирим сум’яттям
За тебе серця кров палку.
Або дріад своїх проси
Оплакати минулий сон,
Пастух палав, та загасив
Вогонь, зневаживши твій трон.

Вразливі німфи, що лили
Над вигадками ріки сліз,
За все у вас душа болить,
Уявні спалахнуть жалі.
Згадаєте моє ім’я,
Знайшовши лагідні слова?
Чи гідний співчуття і я,
Хто зрадив ніжний голос ваш?

Прощайте, легковажний рід!
Уже навис фатальний час,
Видніє прірва, у котрій
Ніхто вже не оплаче вас.
В судомах шторм на вас чека,
Темніє плесо забуття,
Де ви й володарка прудка
Загинете без вороття.

Я демократію ціную зроду,
Республіку я поважати звик,
Де люди, ніби королі, й правий
Не коронований згори володар,
Але мерзенні крики за свободу,
І менше зла приносять нам царі,
Ніж галасливих демагогів рій
Та воля із анархії клейнодом.
Нестерпно, як на вулиці віднині
Червоний стяг безбожно ріже око
На знак нездар безглуздого правління.
Поблякло все – Мистецтво, Честь, Повага,
Живе лиш Зрада як торгівлі шпага,
І Вбивство з тихим і кривавим кроком.

Прокинулись із посмішкою трави,
Бо сонце їхній смуток розтопило.
Птахи високу узяли октаву,
Їх чистий спів одразу душу цілить.

Будинки в синє небо поринають,
Дерева поряд, ніби ліліпути,
І простір наші плечі обіймає,
В повітря підливаючи отрути.

Ті, що вдихають невловиму звабу,
Лишаються в полоні у хвилини,
І час тоді плететься, як незграба,

Бездумно заохочуючи втіху,
Але насправді непомітно лине,
Тамуючи над нами регіт тихий.

2012

Мережить пурпур небо раннє,
В туманнім колі тіні тануть,
Із моря постає світанок,
Як леді в білому убранні.

Зубчасті мідні стріли впали
Упоперек пір’їни ночі,
І жовта хвиля світла хоче
Переломити вежі й зали.

Тремтить, кружляючи в польоті,
Пташа над пустищем бездонним,
Гойдаються каштанів крони,
Заплетені гілками в злоті.

Не дорікайте ви за марні трати
Святому королівському й митцю,
Який побудував споруду цю
Для групи вчених, що у білих шатах,
Бо він зумів увесь талант віддати:
Майстерність рук і тонкощі ума.
Всевишній розрахунку не прийма,
І самовідданий митець завзятий
Під кам’яне склепіння звів колони,
А стелю розгорнув у вись безкраю,
Де світло й тінь, де музика спливає,
Повільна, і блукаюча, і вічна,
Немов думок солодкість, що боронить
Свою безсмертну благодать величну.

Земля не може кращого пізнати:
Хто обмине – душею обмілів –
Зворушливі видовища малі:
Одягнений в красу загадкувату
Порожній Сіті, змушений мовчати, –
Театри, башти, храми, кораблі
Зависли поміж неба і землі
У розкоші, й повітря їх освятить.
Ніколи сонця промені червоні
Так не пірнали в пагорби й долини.
Я був у тиші й спокою в полоні,
Спостерігаючи, як Темза плине.
О, Боже милий! І будинки сонні,
Й могутнє серце Сіті в ці хвилини!

Майбутній день суворо і критично
У душу гляне докором німим,
Вустам надасть усмішку іронічну,
Повіє в серце холодом зими;

Із марних слів збудує тереми,
Зіб'є з дороги відступом ліричним,
В мету поцілить пострілом прямим,
А часом – розведе мости цинічно;

Дороговкази сплутає усі
І самий чистий розум затуманить,
Життя покаже нам у всій красі,

Лікуючи людські глибокі рани;
Не раз піднявши з грязі у князі,
Бурулькою на сонечку розтане.

2013

Завжди шукати винних – марна справа,
Бо у пітьмі людина бачить зло.
У часу справді дивне ремесло
З вагами днів і гирями обставин.

Іржа образ гризе й на серце давить,
Стереотипи – щирі вороги,
Здолати їх не завжди до снаги,
Якщo наш егоїзм – законодавець.

Себе у комусь легко засудити,
Минулому згадавши власний гріх,
Шукати слід поміж обдертих літер

І між святинь уявних олтарів.
Теперішнє – захмарним сяйвом світить,
З минулого виймає якорі.

2012

І
О, західний осінній вітре дикий!
Ти подихом кружляєш листя сонне,
Мов привидів безплотних і безликих, –

Бліде, і жовте, і, мов жар, червоне,
Що мчиться у стрімкому мелькотінні;
Кидаєш в ґрунту темне мерзле лоно

Холодне і слабке іще насіння,
Яке, немов небіжчики в могилах,
Допоки у ясній лазурній сині

Твій брат весняний не відчує силу,
Коли живильним диханням задмуха,
Щоб вся земля цвіла і дню раділа.

Ти – вічний витвір бунтівного духу!
Руйнівнику і охоронцю, слухай!


ІІ
У розпалі різкого хвилювання
Женеш ти хмари, мов на колісниці,
Сплітаєш звуки неба й океанів, –

І ангели дощу і блискавиці
Нестримно на поверхні хвилі грають,
Мов розплітають коси чарівницям –

Менадам лютим, і на виднокраї
Слідкують, як до висоти зеніту
Негода пасма бурі підіймає.

Важких туманів куполом укрита
Ця ніч – гробниця року недолуга,
В жалобну панахиду перелита.

У атмосфері, де ти стогнеш глухо,
Народяться дощі і грім: послухай!


ІІІ
Ти пробудив від літніх снів помалу
Блакитне Середземне море в днину,
Коли воно під Байами дрімало,

Вколисане криштальних течій плином,
І бачило вві сні палаци й вежі,
Які тремтіли у його глибинах

Серед рослин, що почуття бентежать,
Де квіти й водорості ніжно-сині.
І на твоїх шляхах морське безмежжя

Розхристує себе до серцевиння:
А там, між заростей безбарвних смуги,
Зненацька відкривається цвітіння.

Та ось панічний страх позбавив руху,
Твій голос лине знову: ти послухай!


IV
Якби я був хмариною швидкою,
Або листом опалим, то щасливо
І радісно летів би за тобою,

Якби був хвилею, тоді припливом
Котився би й ділив з тобою силу.
Якби я знову хлопчиком мрійливим

Міг поринати в небо синьо-біле,
Наввипередки із тобою мчати,
Зрівнявшись хутко з летом легкокрилим,

До тебе не звертався б, як затятий.
Мов лист, хмарину, хвилю, мою душу
Здійми у вись! Допоможи здолати

Вагу годин, що так нестримно душить,
Нескореним і гордим бути мушу.


V
Дозволь я стану лірою, що лісом
Скидає листя, щоб собою бути,
Стійкі гармонії на мене висип,

Низький осінній тон і ніжний смуток
Всели у мене і веди по світу.
Дозволь мені тебе в собі відчути!

Неси мої думки, несамовитий,
І оживи їх, як листки, що в’януть,
Немов чаклун, закляттями обвитий,

Роздуй слова, мов іскри полум’яні!
Щоб віршами пророцтва сповіщати,
Даруй твій голос розтрубний зарані!

Скажи, зима, скувавши з льоду лати,
Весну-красуню зможе подолати?

Ми, ніби хмари, що ховають місяць,
Як світяться в неспокої й дрижать,
Мережать сутінки, промінять висі,
Аж поки ніч їх темінню вража;

Або безладні ліри позабуті,
Що інший спів дають від різних рук,
І жодний доторк до їх струн, по-суті,
Не дасть нам повністю тотожний звук.

Спимо – нам сон отруїть сновидіння,
Як встанемо – нам думка день бруднить,
Чуття, задуми, сміху, голосіння,
Печалі й радощів минуща мить.

Утіха й смуток плинуть щохвилини,
Для їх відходу завжди вільний шлях,
Ніколи вчора завтра не замінить,
Мінливість – залишиться у віках.

Обрамлює гілля жовтаві ліхтарі
І сотнями очей не блимають будинки,
Cпинилися думки о дивній цій порі,
Здається, що і час притихнув на хвилинку.

Розсипались по небу зорі, як родзинки.
Оздоблюють хмарини місяця пиріг.
І довга темна ніч ковтає ласо слинку,
Для неї цей гостинець всесвіт приберіг,

Готуючи бенкет абстрактних категорій.
Частує тут гостей уяви маячня,
А логіка дрімає, позабувши сором,

Від зайвих дорікань мої думки звільня.
І, може, той момент настане ще не скоро,
Коли тверезий розум скочить на коня.

2012

Вогнями виграє вечірнє місто жваво,
Імлиста водна гладь відбила шмат пейзажу,
Осінній вітерець ласкавий для забави
Картині на воді здригнутися накаже.

На березі дерева мовчазні, як стражі,
Хитнуть байдужим листям, навіть проти волі,
Коли себе побачать ув озерній чаші,
Де вітер і вода свої з'єднали ролі.

У свіжому повітрі чарівні флюїди,
Керуючи парадом всіх стихій і часом,
Примушують уявно мандрувати слідом,

Ловити краєвид і всі його гримаси,
А простір постає, як свідок-очевидець,
Що відкриває суть усіх речей без масок.

2012

— 1 —
Я непричетна до прогресу.
В мені живе моє минуле,
Яке іще не потонуло.
В свідомості не перекреслить

Усі прожиті зими й весни
Чаклунка-пам’ять неокрая,
А знищить те, що побажає,
Тому примари безтілесні

Блукають в лібіринтах мозку
І зв’язують, мов поворозки,
Колишніх нас і нас майбутніх.

І, продираючись крізь будні,
Сказати вголос прийдуть строки –
Я – пляма у рядках епохи.


— 2 —
Я – пляма у рядках епохи,
В якій нам виживати важко.
І вічність здасться, наче пляшка,
Невідкоркована допоки,

Не пройдено усі дороги,
Не випито усі отрути,
І те, чого не може бути,
Не з’явиться без застороги.

Але чи гідна нагорода
Для душ, що спраглі від природи, –
Пізнати суть буття детально,

Чи це приреченість фатальна?
Ловити відрами потоки
Мені не дживно анітрохи.


— 3 —
Мені не дивно анітрохи
Відчути порухи планети.
Міжгалактичні інтернети
Спроможні ув’язнити роки.

Із нас висмоктуючи соки,
Розбившись голосом в безодні
(На перший погляд безтурботні),
Підстерігають часу кроки.

Коли нам час лікує душу,
Він спогади бере як плату.
А забуття майструє лати

Й ніщо вразливість не зворушить.
І вчать роки, що мчать експресом,
Не вірити в життя під пресом.


— 4 —
Не вірити в життя під пресом,
Проте і віри не втрачати
У неприреченість до страти,
У незавершеність процесу

Лункого пострілу Дантеса
Ми намагались відчайдушно.
За хвіст ловили думку слушну –
Призупинить ходу регресу.

Крізь всі століття в авангарді
Проходять сподівання гарні.
Про них складаємо молитви

(В дущі звучать надії меси),
І прагнемо на лезі бритви
Спинять вітри у стані стресу.


— 5 —
Спинять вітри у стані стресу
Стрибогу древньому під силу.
Коли вони відголосили
І знову тихим стало плесо,

З’явився простір для генези
Нових систем, нові ідеї.
Змішались ямби із хореєм
В яскравих мріях поетеси.

Здається всесвіт пластиліном,
Підпорядкованим уяві
І непідвладним злим хвилинам,

Перешкоджаючим появі
Бажання власний досвід мати –
У сонця опік лікувати.


— 6 —
У сонця опік лікувати –
Останній ступінь альтруїзму,
Якщо дивитися крізь призму
Людей, що звикли тільки брати,

Що легко підуть брат на брата,
Аби загарбати побільше,
До того ж, що всього найгірше,
Одягнуть це в ідейні шати.

Відкритим душам і прозорим
Спокійно світять сонця-зорі,
Дарують впевненість і вміння

Вже ні про що не шкодувати,
На камінь кинути насіння
І потім рахувати втрати.


— 7 —
І потім рахувати втрати,
Образи і розчарування...
І наодинці із ваганням,
Пора приходить обирати:

Чи руйнувати, чи орати,
Чи із піску ліпити замки,
Чи, позбиравши мрій уламки,
Побудувати просто хату.

В кишені – розум і реальність,
Навколо – простір і свобода.
Невже у нас така ментальність,

Що віримо в фальшиві тези.
Іду, хоча не знаю броду.
А раптом можна без ексцессів?


— 8 —
А раптом можна без ексцесів?
А раптом і дива можливі?
Відійдуть сумніви зрадливі,
Розтануть в мірах піднебесся.

Незвіданих світів адреса
У снах нам інколи насниться.
Кружляють так, що не спиниться,
З уяви нашої принцеси,

Які століттям помилились
І залишились в міжсезонні,
Тому блукають, наче сонні,

І чують лиш пташині зграї.
Їм сонцем спогади світили,
Хоч сонце також плями має.


— 9 —
Хоч сонце також плями має,
Та на Землі це не помітно.
Воно яскраве і привітне,
Як сходить десь над небокраєм.

На мить життя подібне раю
Не крізь рожеві окуляри.
Коли ж насунуть чорні хмари,
Від нас проміння заховають.

Блиск сонця, хмари, зливи, вітер –
Це все не вічне, тимчасове,
Тому й цікаво жити в світі.

Всього напевне ми не знаєм,
Майбутнє завжди під засовом,
Та цим йому не дорікають.


— 10 —
Та цим йому не дорікають,
Прийдешнє завжди невідоме.
В його очікуванні втома
Десь у повітрі зависає.

Усе колись сягає краю.
Теперішнім майбутнє стане.
Загоюються згодом рани,
Якими доля нас карає.

Події, що зостались в часі
І в душах десь закарбувались,
Уже не зникнуть, що б не сталось.

Ті спогади – надійний засіб,
Щоб відхилити попелище,
Лише буває так, що хлищуть...


— 11 —
Лише буває так, що хлищуть
Думки, немов гілля вербове.
Тоді колюче кожне слово,
І навіть те, що найтихіше.

До болю й крику серце ріжуть
Хитросплетіння фраз уривків,
Кісток холодна перемивка...
А потім застигає тиша.

І знову у життєвій прозі
Мовчать передчуття і розум,
Коли питання є істотні.

Та раптом виникнуть без коми
Іще не сказані нікому
Слова, немов дощі кислотні.


— 12 —
Cлова, немов дощі кислотні,
Печуть і душу роз’їдають.
Негайних рішень вимагає
Уперте впевнене сьогодні.

Немає аргументів жодних,
Щоб ті слова в собі глушити.
Душі кордони прагнуть мита,
Щоб виживати у безодні.

Не треба золота і срібла,
Блакитної на блюді ленти,
Щоб мати більше ніж потрібно

В духовному еквіваленті.
Та рішення безповоротні
Уб’ють потребу в кисні й водні.


— 13 —
Уб’ють потребу в кисні й водні
Іще незвідані стихії.
А нез’ясована подія,
Що відбулась напередодні,

Розставить камені підводні
Без попереджень і пояснень,
І промінь логіки загасне,
І мрії ні на що не годні.

Сліпа, розлючена природа
Говорить з нами не словами.
Вона зруйнує при нагоді

Усе, що створено роками.
Пізніш ідуть часи затишшя,
Але й тоді не стануть вищі.


— 14 —
Але й тоді не стануть вищі
Тоненькі пагони натхнення,
Ніхто не знає їх на ймення,
Найменший порух може знищить.

Та нас надія не залишить
Колись піднятись до верхівок.
В ясних проміння переливах
Вони здаються нам гостріше

Хоч спокійніше на рівнинах,
Жага мандрівок кличе в гори.
На ще несходжені простори

Душа моя нестримно лине.
У колах вічних перенесень,
Я непричетна до прогресу.


— 15 —
Я непричетна до прогресу,
Я – пляма у рядках епохи.
Мені не дивно анітрохи
Не вірити в життя під пресом,

Спинять вітри у стані стресу,
У сонця опік лікувати,
І потім – рахувати втрати...
А раптом – можна без ексцесів?

Хоч сонце також плями має,
Та цим йому не дорікають.
Лише буває так, що хлищуть

Слова, немов дощі кислотні,
Уб'ють потребу в кисні й водні,
Але й тоді не стануть вищі.

2007

Згадав, що нищить нації достоту,
Які утратили мечів знаття,
Знайшли в ощадних книгах прикриття,
Навчання кинули заради злота, –
Впізнав я Англію й відчув гіркоту,
Застиг, злякався до серцебиття,
Однак це несинівське почуття
Мій сором з осудом почав бороти.
В тобі, країно, я знайду мету,
Завжди тобою дорожити треба.
І добре, як поет в лиху годину
В куточках серця збереже до тебе
Прихильність ніжну і любов святу,
Немов закоханий або дитина.

Можливо, це фантазії барвисті,
Коли малюю те, що вабить око, –
Утіху, щиросердну і глибоку,
Яка відбилась у квітках і листі
Уроком благочестя і любові.
Нехай дзвенить навколо світ широкий,
З моєї віри сміючись жорстоко,
Я гнати страх і сумніви готовий.
Я побудую свій олтар у полі,
Створити купол синє небо зможе.
Солодкі пахощі квіток поволі
Проллються ладаном тобі, о, Боже!
Ти не зневажиш, знаю, вірю щиро,
Цей дар як скромного жреця офіру.

Як омнібус долає міст,
Метеликом жовтіє нам,
Здається, перехожі там
Не більші за комах на зріст.

У баржах сіна жовтина
Видніє з берега ріки,
До пристані туман легкий
Жовтавим шарфом прилина

На в’язах Темпла майорить
Пожовкла в’януча листва,
Із мряки Темза виплива,
Бліда й зелена, мов нефрит.

О, скільки бардів славлять часу плин!
Лиш тих я добрим словом пом’яну,
Хто за красу, величну і земну,
Низький од мене заслужив уклін.
Коли сиджу за римами один,
Їх голосів сприймаю дивину:
Я безлад і неспокій обмину,
Гармонія звучить на всі лади.
Дарує вечір безліч розмаїть:
І шепіт листя, і пісні птахів,
Струмка дзюрчання, хвиль морських приплив;
І дзвоник зачаровано бринить...
Довершеної музики мотив
Долає відстань в цю прекрасну мить.

Час!.. На нестримному крилі
Годин мінливих відлетиш:
Минущі весни, зими злі
До смерті правлять чимскоріш.

Мов град, мені даруєш ти
Знання, щоб вивчити твій плин,
Та легше цей тягар нести,
Коли несеш його один.

І найгіркіші із образ
Тепер не викличуть журби
З тих пір, коли ти відібрав
Усіх, кого я так любив.

Давно мене покинув страх
Страждань майбутніх або мсти.
Мене ти болем покарав,
Я ним усі борги сплатив.

Забуде спокій міць твою,
Як стихне прикрощів потік:
Сповільнить горя течію,
Та днів не призупинить лік.

Як відчував я щастя мить,
Неспішним бачив твій політ;
Хай світло хмара затемнить,
Нещастя не зашкодить млі.

Душі відтворювали стан
Похмурі й темні небеса;
Та відступає чорнота,
Допоки зірка не згаса.

А ось затухла, і тепер
Ти – кара, гідна лиш проклять,
Нікчемне жевріння тупе,
Порожня і сумна рілля.

Але й для тебе є межа.
Як тіло з’їсть могильний тлін,
До серця не потрапить жаль
Щодо майбутніх поколінь.

Тому безсилий ти в бою,
Хоч як тебе не прогніви,
Коли спрямуєш лють свою
На безіменність домовин.

Примарна тінь невидимої Cили,
Яка незримо поміж нас пливе,
Легким крилом торкає все живе,
Як літній вітер між квіток носила,
Промінням місячним, що освітило
Гірські потоки блиском нетривким,
Лишається вона в серцях людських;
Як вечір в розмаїтих барвах весь,
Як хмари, що охоплюють зірки,
Як музика з перебігом стрімким,
Осяює вона душі криниці,
Іще дорожча нам у таємниці.

О, Духу красоти, святий і пишний,
Ти осяваєш тіло і думки
Відтінками, немов ясні струмки,
Лише прийшов, зникаєш скороспішно
І весь наш світ лишаєш неутішним.
Чому яскраве сонце не навік
Плете веселки над стрічками рік
І квіти всі втрачають пелюстки?
Чому страхи і мрії, смерть, життя
Зникають назавжди, без вороття
І для людей завжди межа видніє
Добра і зла, зневіри і надії?

Та голос із піднесеного світу,
Безмовний до поета, пригаса.
Всі назви – Демон, Привид, Небеса –
Лише слова, які не зрозуміти, –
Крихкими мареннями без одвіту
Не зможуть відвернути те, що є, –
Що сумнів і мінливість нам дає.
Твій промінь, мов тумани, зависа,
Як музика, що принесли вітри,
Як місячне світіння, що згори
Дарує істину й благовоління
В житті тривожному, як сновидіння.

Любов, Надія і Самоповага
Прийдуть і, ніби хмари, відпливуть.
Страшну долає й неймовірну путь
Людина, що безсмертя знає спрагу
Та має в серці силу і відвагу.
Ти провіщаєш сяйво знов і знов
В очах, коли з’являється любов.
Ти живиш роздумів таємну суть,
Як темрява вогню поклала край.
Як прийдеш тінню, нас не покидай,
Коли життя людини страхом чорним
Безрадісність реальності огорне.

Іще хлопчиною я знов і знову
Поміж печер, западин та руїн,
В густих лісах блукаючи один,
Осяяний зірками, до розмови
Із духами померлих був готовий,
Та не побачив їх, не чув їх глас.
Коли ж я мріяв у солодкий час,
Як вітер залицявся до рослин,
Навколо прокидалось все живе
І тьохкали птахи про щось нове,
В ту мить на мене тінь твоя упала –
В екстазі все мое єство кричало!

І я тобі поклявся присвятити
Усе життя – обітницю прийми!
Із калатанням серця і слізьми
Я й досі кличу духів знаменитих,
І кожну мить я ними оповитий:
В часи серйозних і сумлінних дум
І як кохання відганяє сум.
Та серце радісно не защемить,
Є невідступна думка в голові –
Щоб вільним був од тьми і рабства світ.
Красо велична, ти даруєш свято,
Яке слова безсилі передати.

Та ось в гармонії згасання цвіту
Іде врочистий і безхмарний день.
Осінній блиск у небесах ніде
Не був побаченим посеред літа,
Таку красу не кожний би помітив.
Твоя природа – істина сама,
Яку в юнацькі роки я приймав.
Спокійна зрілість в інший бік веде:
Щоб відпочити, стомлена душа
В себе красу вміщати поспіша.
Хто зрів тебе, о, справедливий Духу,
Себе і людство научився слухать.