лінива осінь за вікном
фарбує коси
на стиглі трави лугові
приносить роси
у небі хмарка де-не-де
тінь в океані
під жовто-сонячним шатром
пливе в нірвані
усе як завжди марафон
о шостій ранку
біжить із хати теплий сон
хита фіранку
кружляють зоряні літа
мов лист осінній
що передчасно обірвав
заброда іній
пусте міняю на дарма
лисиця зїла
солодкі кетяги вина
без них несила
шукати істини на дні
лиш на поверхні
де багряніють вже вогні
і думи шерхлі…
22.09.20

Пані у зеленому пальті
Тінь весни в алеях листопаду
Затаїлась осінь у куті
Запаливши зоряну лампаду
Там їй добре і земна печаль
Омиває зранку тьмяні трави
В кожного на жаль є пам'ять-жаль
Келишок вина і чашка кави
Тінь життя марою промайне
Чи було чи може так… наснилось
Сподівання щастя чарівне
Десь у колі часу загубилось
Повертає осінь у чертог
Холоду дощу у одинокість
Пані Весно вип’ємо на трьох
Я Жура і Ваша Випадковість

17.10.2018

Відкоркую пляшку ночі,
прийдуть випити охочі:
думи-тлуми, споминання,
тиші чорної мовчання.
Потім ранок – час похмілля.
Наливає осінь зілля.
Небо тихе і прозоре
розчиняє сиві зорі.
Листя падає під ноги.
Пробудилися дороги.
На гостину тепле сонце
зазирає у віконце.
Променистий усміх в шибу
обігріє дім-колибу.
Нічка канула в минуле.
Негаразди теж поснули.
Є надія – стане краще.
Геть зі шляху, непутяще…
Все, що сіре і понуре,
забирай собі, зажуро.
Нам залиш осінню втіху –
бочку меду, ложку сміху.

Суне нічка пересічна.
Пам’ятаємо – не вічна…

10.2018

І лунко падає весна
осяйним днем на біле поле,
сніги пронизує до дна
і вже за тиждень поле голе.
І вже парує плоть землі,
в повітрі запахи рожеві.
Гніздо лаштують у дуплі
шпаки крикливі… березневі.

03.2018

А десь далеко… за вікном,
чи може ближче… уві сні,
ходила осінь з батогом
і проганяла сяйні дні.

А потім плакала у ніч
і дріботіла по дахах –
нема на небі зоре-свіч
і відлетів останній птах.

Зі злата одягу униз
упали листя і вірші.
В уяві ти... осінній приз.
А поза нею муляжі…

11.11.2017

Ця осінь із нами на ти…
І небо, Землі парасоля,
під ноги кидає світи,
і лається вітер: неволя
летіти у зоряні сни,
шукати загублені мрії,
бо треба чекати весни,
а вітер чекати не вміє…

Ця осінь нас вип’є до дна
і келих чуттів спорожнілих
розіб’є об лаги човна
на щастя усім уцілілим
у обертах нАвколо снів,
у мандрах рікою ілюзій,
де тепло-осяяних днів
немає у списку інклюзів…

04.11.2017

Минає осінь. Зорепади
югою вкриті. Дух імли
заполонив поля, левади.
У небі згинуло «курли».

Минає осінь… пересічна.
Невидатна, така як все.
Минає знову, бо не вічна.
Паде листва, її есе.

А там жура і біль утрати,
дочасна втома сяйних днів.
І час життя біжить ввібрати
метаморфозу почуттів…

08.11.2017

Ти поспішаєш, осене... Куди?
В дорозі літо бабине згубило.
Невже холодні дощові кути
ти більше за осоння полюбило?
Утім, любов доречна? Мабуть, ні.
Ти лиш пора життєвої моралі.
Рахує світ свої курчата-дні.
Вони ж у клітці жовтої печалі.
Померзли бідні, меншають числом.
Маліють суголосно з листопадом.
Старий єврей вітається: Шалом!
А сіра днина вештається садом.
Своя, чужа – все глибше колія.
Надів хомут? Тягни підводу щастя.
А осінь насміхається: це я,
ваш поводир до білого причастя…

10.10.2017

Осіння пані, Ви такі чарівні…
Осяяні печаллю зайвих знань.
Під карими очима чорні тіні.
Молитва-шепіт: - Боже, не порань
моєї мрії зоряні висоти,
моєї правди праведні шляхи.
Я, наче Фенікс, оживаю всоте
і знову повертаюсь на круги.
Осіння пані, Ви такі звабливі…
На довгій ніжці келишок вина.
Десерт життя – солодко-кислі сливи,
і дотик віку – перша сивина.
В саду зітхань не всі зів’яли квіти,
жіноче щастя ще чатує Вас.
Навколо серця - сподівань орбіти,
і сам еЛГе запрошує на вальс...

27.09.2017

Егоцентричні кола днів,
різновіддалені орбіти.
Метелик на вогні летів.
Він думав, що яскраві квіти…

Із літа бабиного в сон,
де жовто-пряні листопади
та їх осінній марафон –
лишилось трохи зачекати.

А я загаявся, не встиг
грішки замести з хати-дому,
а ті лукаві – миг та миг,
та не мені, а домовому.

А той, невидимий, сидить,
на пічці гріє сиві думи,
бо незабаром гряне мить
і налетять холодні тлуми.

І буде осінь, як завжди,
згасати тихо за порогом.
Прохати зиму: підожди,
ще маю сповідь перед Богом…

26.09.2017

Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.

22.09.2017

Із днів осінніх позолота зійде,
перетече відтінками у тло.
Лиш міти жовті у саду деінде
очам залишить сівер-помело.
Родинні узи обриває осінь,
і падають змертвілі голоси
у тишу снів, де ходять душі босі
і спокій стережуть зіркові пси…
Навколо Сонця, за велінням часу,
ховаючи невічне у живе,
пливе Земля з ілюзіями гласу
та індульгенцій від Буття не жде.
Шукає нас й ошукує дорога,
із року в рік знецінює мету –
знайти у русі круговерть чи Бога,
рутинне коло чи стезю святу…

22.09.2017

приходить осінь тиха зрима
у спогляданні в почуттях
багряні па танцює прима
кордебалет її звитяг
але зволожені вітрила
їх не напнеш не полетиш
німа печаль разюча сила
веде вагання в сонну тиш
а там ріка така глибока
неначе мрія без табу
і ходить піфія стоока
і хижа мудрість марабу

04.09.2017

Заосеніло барвами розлуки,
серпанками знетеплених порань.
Стоять у черзі золоті понуки.
Ти їм не скажеш: відійди, відстань…
Вино жаги у виноградних гронах
ще напувають сонце і вітри.
І вальс БостОн живе у саксофонах,
і ще не всі подерті прапори.
Іще дощі не дріботять по листю
занудливу симфонію там-там,
і сиві ночі зоряні намиста
ще не ховають у імлистий храм.
Але життя – лиш половина суті.
А іншу пів підбурюють жалі,
і десь далеко, в культовій Калькутті,
відкрила око гибелі КалІ…

15.09.2017

Якби та осінь в зиму не впадала –
відразу до веснянок золотих
і березіль в останні сни впускала,
до пагонів торкнувшись молодих.
А так зима стрічає кволу осінь,
студеним духом осягає вись,
і жриця листопаду, гола й боса,
дубіє у саду, упавши ниць.
Холодна сила… Що їй до поетів,
до витребеньок музи і ума?
Її сніги, як білі еполети.
На шибах – взір морозного письма.
Якби та осінь, золота і сива,
відразу проростала у зело,
ми б не чекали, як пришестя, дива,
коли весна народжує тепло…

07.09.2017

Час добігає у осінь. Вдихаю
бабине літо і дідові сни,
небо ілюзій і гибель розмаю…
- Пані зажуро, надії плесни!
Випити сонце із грон винограду
і, захмелівши жагою життя,
юність згадати у ніч зорепаду
і розвінчати таїни Буття.
Час обертає століття і ери.
Може, не всує цей зоряний сон?
Сонно жовтіють діброви і сквери.
Шоста світання, біжи марафон…

26.08.2017

А осінь ходить поміж нас
з обличчям сірим волоцюги,
і вітер-френд віщує глас:
Ідуть у гості завірюхи!

Утім, вже нині нанесло,
неначе в січні, перемети.
У тиші ранку спить село,
на вітах білі еполети.

Ще не зима, але оскал
її холодної породи
листопад місяць налякав,
заскливши в ніч сльотливі води.

Звичайно, осінь на круги
іще поверне млисте чтиво,
але сьогодні: топ-сніги…
Читай їх нариси поштиво.

14.11.2016

Уже зима – направду, без олжі.
На голих вітах – білі еполети,
а по землі звиваються вужі,
ховаючись у зоряні намети.

Приходить ніч – у колі сновидінь
знаходить тишу колотнеча руху
і місяць срібний наганяє тінь
на повів кур, майбутню завірюху.

Похолодало – Цельсій йде униз
шкалою перестудженої ртуті,
а десь у лісі рудуватий лис
шукає літа запахи забуті.

Замкнулось коло – фаетон життя
вертає на забілені дороги,
де зверху чисто, а внизу сміття,
що залишили попередні дроги.

Уже зима. Така-то новина.
Переживемо – мусимо узріти
пришестя миру, щоб ота війна
не опалила ще й весняні квіти.

12.12.2014

А ось і грудень. Вечоріє,
а тільки п’ята на стіні,
де час в годиннику маліє
і скніє тінню у вікні.

І куций день кульгає тихо,
приспавши люту заметіль.
Юги дрімає біле лихо,
пряде поземки у кужіль.

Та прийде час – попустить узди
і сніговії, пси-вітри,
нагонять у намети тлусті
із висі зронені сніги.

Декада перша – увертюра
холодним зорям уночі.
Ще надокучить теплолюбам
зиму лякати на печІ.

08.12.2014

Листопад. Голе гілля. В тумани
осінь млиста маскує лице.
І виносить вологі догани,
колихає в саду деревце.

Ледве чутно довкола ступає
і малює на вікнах росу,
в сіре олово даль одягає,
нівелює колишню красу.

Хоч людська одинокість – не диво,
і в погоди є біль самоти.
Пише осінь зажурене чтиво,
епілоги ховає у сни.

06.11.2014

О, осене, багатолика жрице,
принади днів у золоті жури,
немов яса, казкова фея-птиця,
поміж людей розносиш пряно ти.

І хтось твої кохає тлінні чари,
пускаючи у серце не красу,
а неба напівсонного примари,
в тумані дня засіяну росу.

А хтось зітхає – на хитку дорогу
ступає так, немов у судну путь,
очікує на Гога і Магога,
багряну і безжальну сиву суть.

А хтось у тло, у непрозорі шори,
ховає «Я» від криці жовтих ваб.
Записує в нотаток сон покори,
як неминучий у житті етап.

О, осене, багатолика жрице,
офірою означивши красу,
на плаху до зіркової цариці
ведеш себе. Чи може лиш косу?
28.10.2014

А осінь різна – молода,
із полум’яними вустами,
п’янка, чарівна, золота
гендлює жаром-почуттями.

А осінь різна – в зрілий час
ховає хіть у жовті ріки,
кохає як в останній раз
заради плотської утіхи.

А осінь різна – в скло очей
уже тікає ніч бажання
і сад порожній – не трофей,
а символ мертвого кохання.

21.10.2014

О, осене, твої ясні мотиви
звучать прозоро в синіх небесах.
А задощить – і куполи сонливі
сховають сонце під вологий дах.

І день за днем кульгає в узах часу,
мов караван в пустелі міражів.
Несе снагу, до позолоти ласу,
і розкидає куриво вогнів.

А потім тло жовтяве посіріє
від погляду грядущої зими
і стужа-круговерть крупу засіє,
щоб щедро уродилися сніги.

14.09.2014

Вулиці міста вже плачуть дощами.
В парку міському мокріє листва.
Ніч огортає себе холодами,
щоби заснути – рахує до ста.

Не помагає – вогні і машини,
кров суєти у артеріях сну.
Десь аж під ранок, у пізні години,
осінь відчує свою самоту.

07.09.2014

Іду я в осінь кожен рік
крізь холоди, весну і літо.
Хода моя у зрілий вік
жагою золота зігріта.

Немов круги, цей обіг днів.
Не журавлино, не тужливо,
без непотрібних тоскних слів
осінній час напне вітрило.

Ще вітер дме в полотна справ,
ще в'ється нить земної далі
і я від долі не прийняв
її відчужені вуалі.

Нехай не літо – не біда!
Гуркоче вдаль життєвий потяг,
та стільки поту і труда
таїть в собі багряний одяг.

Той одяг – осені снага,
коли душею ще не в смуті,
коли тривають ще жнива
і дні спокутою не скуті.

Іду я в осінь кожен рік.
Там достигають сни осінні,
а ще плодів прозорий сік,
а ще чуття, солодко-винні…

* * *
Осінні визріють чуття
і розумієш – все минає:
надії, мрії і життя,
і серце щемом остигає.

І губиш сенс, як ранній сон,
коли ще ранок не світає,
а дум гризотних ешелон
в депо сумління прибуває.

Усе хай буде так, як є.
Це у крові, у генах часу,
що підраховує своє:
квадрат жаги на тлінну масу.

Багряніють кущі на узліссі.
Спорожніло мовчить жовтий ліс.
Сум природи ховається в листі,
опадає дощем із беріз.

Шепіт часу біжить за ногами.
У повітрі завмерла туга.
Влітку крони шуміли вітрами,
а тепер на порозі зима.

Нам не стримати плин сивочолий –
обриваючи миті життя,
він єдна їх у сни одинокі,
осипає в ріку забуття.

Все мине, відгорить та відступить
і прийдешнє, мов повінь весни,
вмиє землю і пам'ять остудить,
і минулі затопить шляхи.

В круговерті живої природи
тане сон на долонях Творця.
Незворотного поступу води
нас несуть до земного кінця.

Сідлає осінь ясного коня,
несе за вітром срібні павутинки,
плете із них тенета для тепла
і пеленає сонячні стежинки.

Сідлає осінь жовтого коня.
У зелен-клен, зустрівши на узліссі,
стріляє влучно. Золота стріла
палахкотить, згораючи у листі.

Сідлає осінь сірого коня
і цілий день занудливо хлюпоче;
назустріч їй уже іде зима
і жмурить в ніч скляні холодні очі.

Лихоманить сади, лихоманить.
В жовто-прілому подиху днів
тепло-крила минулого пам'ять
догорає у буйстві вогнів.

Осипає ліси, осипає
журавлинотужлива пора.
В сонне царство ночей зазирає
ще несміла і юна зима.

Зазирає у сон, зазирає
оповита снігами печаль
і тремтіння останнє зриває,
щоб сховати в застуджену даль.

По багряних, як сад, тротуарах,
по алеях печальних зітхань,
злата осінь духмяним узваром
розчиняє напої бажань.

І так добре у парку міському,
де святкує свій вік листопад,
долучитись у тишу казкову
почуттями нездоланних втрат.

Відгорять і осиплються крони,
непомітно пожухне трава
і небесні докучливі сльози
у ніч зронить осіння жага.

І до болю, фізичного болю,
сповільнити захочеться час,
у якому ховається доля,
що багряно чатує всіх нас.

Дощ іде. Блукає мокра осінь
у забутих Господом кутах,
і поля, і хати нудно росить,
дріботить по листю і дахах.

Хто сказав, що осінь – це прекрасно,
той не бачив стомлену її,
коли сірий день у вирій часу
скаче на безсилому коні.

А заплаче ніч у жовті вікна,
вкриє небо млою, мов плащем,
і здається, що замерзла вічність
під холодним, як сама, дощем.

* * *
Ходить осінь, непомітний злодій.
Жовте листя стелить по землі.
Застеливши, п'є ранкові роси
на вітрами схиленій траві.
Ще журба не полонила небо
сонним сіромахою-дощем,
не висить вогким імлистим склепом
над полями, лісом, озерцем.
Чуєш, тиша розлилась навколо,
затопивши звичні голоси.
Ходить осінь, невмолимий злодій,
в пошуках зеленої краси.

* * *
У небі синім гасне літо.
Обличчя осені зігріте
його теплом.
Між першим сном
і білим холодом зими
натхненно-жовтої жаги
достатньо днів.
Ліричних слів
на тихий шелест
також досить.
Осінній вітер
рве та носить
листа пожухлого тягар
і той летить
до сивих мар.

* * *
Гомонять осінні сни.
Вітер носить голоси.
Він шукає їх у полі,
біля ставу, у діброві,
між сухих полеглих трав,
посередині галяв.
Ось тремтячий баритон,
то берези жовтий сон.
Ось звучать глухі баси,
то дубові мідні сни.
Ось ламкий багряний звук,
то заснув кремезний бук.
Плачуть верби. У них сни
нахилились до води.
Їсть рясне червоне гроно,
калиновий сон, ворона.
Яблуневий сон мовчить,
тільки гілля ворушить.
Вітер носить голоси.
Гомонять осінні сни.

Зітхає жовта пелена
і губить лист
з верхів'я сонячного дня
у прілий низ.
А десь тужливо, наче плач:
- Курли, курли...
Несе у вирій плинний час
свої круги.

* * *
Ти приходиш, осене,
із далеких снів
по стежині з росами
в колі тихих днів.
Запалають вогнищем,
затуманять даль
твої жовті потяги,
твій вінчальний жаль.
Голим гіллям яблуні
стукнеш у вікно
і чуттями спогадів
запітніє скло.

* * *
Жовтіє верх, жовтіє низ
і сумно шелестить
спалений в часі мертвий лист,
коли з гори летить.
Стріпнеться жовта пелена
і золотим дощем
стікає осені ріка,
палаючи вогнем.
Земля втомилась і мовчить,
оголено-пуста.
Душа її вже, мабуть, спить
і сниться їй весна.

* * *
ВпадЕ роса до сходу сонця,
а на світанку білим сном
торкнеться жовтого віконця
і розіллється над селом.
Зволожить листя сад багряний,
та потім сонячні вітри
розвіють сивину туманів,
обійстя ранньої роси.
Закурить димом день осінній.
В саду, де спалюють сміття,
полине дим легкою тінню
вже відшумілого життя.

* * *
Небо схилилось і плаче,
нудячись в мокрих снах.
День сіромахою скаче
на спорожнілих полях.
Вирветься раптом з контексту
в синю ясну височінь
схожа на мари гротеску
осені пізньої лінь.
Та схаменеться і знову
знудять сльотою дощі,
вкриють тумани дорогу,
чорно змокріють кущі.

Алея. Аркада арок.
Буяє багряний бузок.
Вітрисько, веселий варвар,
гамселить галуззя гілок.

Додому дійду духмяний.
Екстрактно-ефірний едем
єдвабним єством єднаю.
Жоржина журчить: живем...

Залізні зірву засови,
ілюзій імлистих іржу.
Їдка їзда їжакова.
Ймовірність йотую йому.

Квіткові клейноди кину,
любові легкі личаки.
Минуле, мою молитву,
назад надішлю назавжди.

Осінній осягну обшир.
Під поглядом пильним пітьми
розбавлю ранковий розчин
соленим смаком самоти.

Тактовно тугу таїти
устами утішних уяв,
Флюїдами фальш фонити –
хитріше хіба хто ховав?

Цькування цноти цупкате.
Часопис чужинських чеснот.
Шукаю шахрайські шати,
щезаюче щастя щедрот.

Юрбою юрить юнацтво,
як явлений яру ярок.
Алея аркадою арок.
Багряно бубнить бузок.

Ти напився п’янючого літа…
У високій блакиті жаги
срібно-крило полинув над світом
і упав на земні береги.

Доторкнувся до лона природи
і засіяв багряні кущі,
аномально порушив угоди,
сіромашні заславши дощі.

Потім знову і яро, і пишно
зрілим сонцем зігрів самоту,
одиноку на вигоні вишню,
й біля хати сімейну чоту.

Назбиравши у вересах меду,
ти пішов туманіти у сни
та приводити музи поету,
щоб не спав у чеканні весни.

Потяг останній до станції «Осінь».
Прошу, панове, проходьте вперед.
Хто без квиточка тут серпиком косить?
Вийдіть, будь-ласка, це вовчий білет!

Прошу, лаштуйтесь, усім стане місця.
Вас так багато, що губиться зір.
Щоб не міліло осіннє обійстя,
я порахую, чи повний набір:

Бабине літо і небо прозоре,
сонечко тепле в обідній порі,
ночі холодні, налякані зорі,
дощик-нудота і мла угорі.
Вітер-причепа, підпеньки й пеньочки,
крони багряні, пожухла трава,
жовті зітхання і мертві листочки,
зустріч остання, дошкульні слова.
Сад спорожнілий, сльота під ногами,
перші сніжинки, морозець вночі,
сонце низеньке, серпанки шляхами,
крики ворони, гортанно-гучні.

Наче на місці усі, слава Богу.
Он зеленіє попереду гай.
Нумо, колеги, у добру дорогу.
Гей, машиністе, потиху рушай!

Вересню, жовтню і ти, листопаде,
добре пильнуйте, щоб хто не проспав
вихід на сцену в осінньому граді,
де так багато прощальних вистав.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь?
Вони надто вже схожі
на перетині днів.
Їх об'єднує сонце,
що у зоряні коси
заплітає надвечір
пасма жовтих вогнів.

Час не знає утоми.
В межах вічного плину
обертає планета
наші мари і дні.
Ми – піщинки безкраю
на долонях припливу.
Ми живемо насправді
чи в магічному сні?

Час не відає болю
і осінні зажури
переповнюють тлінню
цю ріку забуття,
набігають на берег,
підмиваючи мури
постарілого в осінь
золотого життя.

Час не вміє додати,
лиш відняти й забрати
і розвіяти пилом
у вселенських степах,
де людина, як всесвіт –
його можна впізнати
по розкритих назустріч
усім болям очах.

Час приносить сум'яття
в установлені рамки
особистих уявлень
про життя і про смерть.
Вічність грає у мрії
і проводить у дамки
не блакитне безсмертя,
а людську круговерть.

То закінчилось літо
чи прийшла уже осінь
і багряними днями
обрамляє наш путь,
одягає світанок
в чисті зоряні роси
і курличе у небі
про земну нашу суть?...

Хазяйнує серпень, серпиком довкола
накосив набуте, оросив світи.
Надихнувши небо на лелечі кола,
споглядає гордо на свої сади.

Чим багатий – радий, а чого немає –
не проллє дарами у духмяну даль.
Коник запізнілий ще сюїту грає,
одягає Музу у прозору шаль.

Притомився серпень, ліг стерном під ноги.
У передосіннє сіє сон-траву.
Зупинися, літо, зачекай ще трохи,
не міняй на осінь сонячну жагу.

У серпанках стиглих сновидінь,
мов п’яничка, туманіє ранок.
П’є земля росяну його лінь
і готує тишу на сніданок.

Молоді лелеки з кола гнізд
розминають крила в колах неба.
Час іде, вже незабаром піст
і блідніють ярі перше зела.

Знову літо завершає хід,
депортує вертограду їства,
соковитий яблуневий плід,
на базари галасливі міста.

Спустилась ніч. Між пелюстками цвіту
розлилась тишею в весняному саду.
Над садом небо оберталось в Літу
і кіт-самітник плакав на даху.

Ніч шаленіла тепло і духмяно.
Легенький вітер подих затаїв,
торкався цвіту збуджено і п'яно
та, схаменувшись, в далечінь летів.

А я сидів на лаві біля вишні,
гармонії черпаючи слова,
у цій вселенській срібнокрилій тиші
і сумував, шкодуючи кота.

тече весна у вікна тче проміння
тепло цілюще в небо струменить
таврую гріх між поспіхом гоління
та днем життя що наперед спішить

торкнутись тіні мари чи натхнення
тріада щастя поетичний птах
торішній сніг на сонці сьогодення
тремтить і тане у зіркових снах

там де любов там вічна естафета
тернистий шлях від серця до вірша
тоді суддя не люди і не Лета
те пекло мрій де плавиться душа

тече весна у вікна тче проміння
тепло розлоге без холодних тез
триває бій між подихом і тлінню
тікає смерть від духа що воскрес

26 квітня 2013р.

Опасистий і басистий
навесні забутий грім
нагадає урочисто
про небесний божий дім.

Там накликали до столу
гучномовних пустунів
із титанського народу
та із племені богів.

- Нумо, браття, вище кубки
за веселий рідний дім,
за дівочі ніжні губки,
щоб нам йшлося добре всім.

- Щоб яріло і рясніло,
і хотілось, і жилось.
Після темряви ясніло
та й до віку так велось.

- Гей, наллємо, браття, кубки
та й піднесемо ще раз,
щоб насподі вдячні люди
пам'ятали довго нас...

І лилось вино рікою,
гуркотіли небеса,
темно-хмарною юрбою
насувалася гроза.

І життя, що почорніло
за зимовий довгий сон,
оживало, зеленіло
і рясніло в унісон.

В унісон із гультяями
свято щирого тепла
над полями і лісами
на крилі несла весна.

Минув вже лютий. Дотліває
натхнення зоряне зими,
вітрами й снігом затихає.
Чорніють, стелячись, шляхи.

Яскраво світять сонця очі
із моря синього небес.
У скло ховають талі ночі
сузір'я мрій – Південний Хрест.

Останки снігу сірим пластом
ще укривають сон землі,
та дід Мороз з червоним паском
вже відпустив холодні дні.

І вуйко Березень крислатий
ґаздує в полі, крутить вус,
котів виманює із хати,
своїх нічних весняних муз.

З країв далеких на підмогу
теплу вернулися граки.
Весна іде! Весні дорогу! –
кричать, обсівши сокирки.