Коли я засинаю на плечі
Злітаються щасливі херувими,
І сонячно стає мені вночі,
Співаю колискову разом з ними
І засинаю на твоїм плечі.

Коли я на плечі твоєму сплю,
Як зіронька десь високо на хмарі,
І в снах я пам’ятаю, що люблю
Тебе. Тобою дихаю і марю,
Коли я на плечі твоєму сплю.

Коли я відриваюсь від плеча,
Щоб ти розправив снам своїм вітрила
І мандри в інші виміри почав,
Та не забув, про що я говорила,
Торкаюсь ніжно подихом плеча.

Коли я повертаюся назад
Зі світу снів до повсякдення знову,
Оберігаю наш Едемський Сад,
Де ангели співають колискову
І де в тобі-в мені – немає вад…

Як жаль, що люди втратили той сад…

Квітень 2015

Долюби мене до сльози,
До постскриптуму, до молебню.
У собі мене донеси
До несказаних слів хвалебних.

Долюби мене до зими,
Досмакуй до останніх літер,
І в наступне життя візьми
Смуток теплий, як літній вітер.

Долюби мене до пісень,
у яких не потрібен приспів,
І коли охолоне день,
Жоден спогад не буде прісним.

Та не зможеш, якби й хотів,
Осягнути мою основу,
Щоб в якомусь іще з життів
Закохатись у мене знову.

Я ховала вогонь у нагрудній кишені,
Він ще більше горів.
І не треба було ні стрільця по мішені,
Ні катів-упирів –
Так боліло, пекло, убивало поволі,
Спопеляло ущент.
Прогоріла діра в неприкаяній долі,
Я гасила дощем,
Та не з неба, не з хмар, а гірким і солоним
З-під опухлих повік,
Та й шукала, яким затулити заслоном
Продірявлений вік.
Не тулилось ніщо до відкритого серця,
Не ховало душі:
А ні латка пихи, ні байдужості дверці,
Вже із зовні дощі
Заливали діру, замерзали у кригу,
Закипали в окріп...
Буревії мене у черниці постригли,
Голос долі охрип
І під скрегіт зубів до півшепоту стерся,
Мов скорився біді,
Та молитви слова у обвітренім серці
Не змовкали й тоді…
Добрела до зими – замело, забіліло…
Не чекала Різдва.
Аж відчула якось: у душі потепліло,
Зрозуміла – жива!
Що за дивне тепло від морозу закрило
Незагойну діру?
Хто під руку мені дав над яром перила?
Звідки сили беру?
То така ж, як моя, занапащена доля
Підійшла упритул.
Розділили на двох вкупу складені болі,
І життя-сироту
Прийняли як дитя, приголубили щиро,
Пригорнули з теплом.
Де гірчила сльоза – просочилося миро,
Відступив бурелом…
Та як тільки тепер віддаляється серце
Хоч на крок від мого,
Позбувається все життєдайного сенсу,
Знову – крига й вогонь.
В тому серці – моя, мов у кисні, потреба,
Я без нього впаду.
Хай би що не було – притуляю до себе
І долаю біду!

Як я хотіла! О, Господи, як я хотіла
Бути для нього незмінно найкращою в світі.
Думала: вистачить ніжності, вірності, сили
Щастя йому дарувати щоднини, щомиті.

Як я літала! О, Господи, як я літала!
Як розправляла калічені кривдами крила!
Думала: буде на двох не багато -не мало
Тої любові, що щиро із ним я ділила.

Як розцвітала я! Господи, як розцвітала!
Як не зважала на сніг і мороз із вітрами!
Навіть вони відступили і стали сватами,
А повінчав нас бузково-закоханий травень.

Так недосяжну мету безутомно й несу я -
Бути найкращою в світі для того, хто поруч.
Тільки ім’я Твоє, Боже, згадала не всує -
Я Тобі вдячна на кожному кроці за поміч.

Хвилюють пахощі бузкові,
Немов у юнії літа.
На вечорниці до любові
Душа запрошення пита.

А мудрість, мов сувора мати,
Ту душу сварить і трима,
Та руки прагнуть обіймати,
Хоч на волоссі вже зима.


О, мудросте моя дбайлива,
На волю душу відпусти,
Бо я закохана й щаслива,
І є для кого ще цвісти.

Дозволь ділити кожну днину,
І бузу цвіт, і зелень трав,
Із тим, кого в тяжку годину
Для щастя Бог подарував.

Там, де пристрестей спалахи гасли -
Хтось мирився, хтось грав у війну,
Наші долі з'єднались, мов пазли,
З двох уламків у цілу одну...

Хоч пекло кропивою-жаливою,
Загасила, загоїла вчасно я
І навчилася бути щасливою,
Бо втомилася жити нещасною.

Я була неприступною скелею,
На везіння і радість убогою.
Здобула собі вдачі веселої,
Смутку міх розгубила дорогою.

Не обтяжена прикрою ношею,
Сподівання усі перевершила.
Я навчилася бути хорошою,
І лихого утричі поменшало.

А я не думала й не знала,
Що стану стежкою твоєю.
Між бур’янами виринала,
Втікала звивисто змією
І знов ховалася у хащах,
Де не ступа нога людини,
Така неходжена, пропаща -
То відчуття до болю дивне…
А ти ступив так обережно,
Мов на струну канатоходець.
Що цю стежину обереш ти,
Подумав хтось би вряди-годи.
А далі – впевнено, неначе
Ішов по урвищу крутому
І раптом вірний шлях побачив,
Що приведе тебе додому.
І хай ти спокій мій порушив,
Я заросла б давно травою, -
Твій кожен крок лікує душу,
Щоб стежечка була живою.

Допий до дна
Без меду й молока,
Бо я смачна -
Гаряча і гірка.

Гірчинки суть,
Хто б що не говорив -
Не біль і сум,
А пристрасті надрив.

Рясним дощем
Заповню глибину.
Налий іще –
Смакуй мене одну.

Малюю щастя нашого картину
На простирадла чистім полотні.
Які медові п'ю з тобою вина!
Який політ на двох – у кожнім дні!

Пишу симфоній наших диво-ноти,
А теплий спомин душу обійма.
Та як я передам твій ніжний дотик?
Подібних нот і фарб таких нема.

Як відтворити ніжність поцілунків,
І той політ, і те п'янке вино?
Ні слів , ні кольорів таких, ні звуків
Не підберу, коханий, все одно.

Та я свою затію не покину -
В безмірно щирій відданій душі
Створю кохання нашого картину,
Її до днів останніх збережім.

Засни, засни, коханий, ув обіймах,
Вони - мов тиха гавань після дня.
Нехай, нехай від марев неспокійних
Моя любов тебе охороня.

Чи тепло на плечі моїм, чи зручно? –
В душі - турботи лагідні слова.
Цілую тільки поглядом, беззвучно,
Аби не потривожити, бува.

Малює ніч на прядиві зірчастім
Мазками найніжніших диво-фарб
Дві долі, оповиті спільним щастям, –
Довірений мені безцінний скарб.

2010

Погляну на тебе сонно ще,
І щастя - мов тепла хвиля.
Моє синьооке сонечко,
Промінчики посивілі...
Торкнуся на лобі складочки,
Що робить тебе сердитим.
І скроні твої погладжу ще...
Неначе маленькі діти!
А справді дорослі, зрілі вже,
Мов яблука перед Спасом.
Одне одного окриливши -
Над простором і над часом..

Затихнуть звуки, згаснуть кольори,
І світ кудись подінеться, розтане.
Душею забрини, заговори -
Відлунням озовуся, мій коханий.

Невпинний час відмовиться іти,
Йому за це подякувати треба.
У "МИ" переллємося я і ти,
До сьомого крильми торкнувшись неба...

Тобою серце тішиться невпинно,
В моїй душі яснієш, як яснів.
Без тебе я - загублена дитина.
З тобою - королева яво-снів.

Щоб долю не зламати,
Як боляче стає,
Учусь тебе приймати
Завжди таким, як є.

Буває, що сердитий,
У висловах прямий -
Учусь тобі радіти,
Бо і тоді ти мій.

Учусь не докоряти,
Коли твоя вина,
Любов не відміряти -
Давати всю сповна.

Я люблю тебе більше і більше,
Для кохання немає межі.
Як мелодія вінчана з віршем,
Дві поєднані щастям душі.

Навіть мрія за дійсність не краща -
Плинуть піснею ночі і дні.
Не віддам тебе, любий, нізащо
Ні буденному, ні сивині.

Все тепліше у нашому домі,
Хоч стоїть на порозі зима.
Є для щастя причини вагомі,
А біді сюди стежки нема.

2010

Ти злився з останньою краплею
У чаші терпіння та болю.

Коли ми удвох, і буденщина - свято,
Не знаю біди, забуваю про втому.
Без тебе три дні - непростимо багато...
Скоріше вертайся, коханий, додому.

Година розлуки на вічність подібна,
Ховає веселку весна кольорову.
Мов сонця немає, в самотності сліпну,
Повернешся – світлу радітиму знову.

Можливо оминути біль, біду?
Чи долю не об’їдеш і на конях?
Мов кришталеву вазу, по льоду
Несу примхливе щастя у долонях.

А під ногами лід такий слизький,
Та ще й прикритий снігом. Як не впасти?
І добре, коли хтось, тобі близький,
Підтримає, щоб не розбити щастя.

Аби тендітну ношу зберегти,
Роблю неквапом виважені кроки,
Хоч іноді доволі важко йти
І впорожні буває, без мороки.

А я свою "мороку" дорогу
Збирала у долоні по краплинці…
По кризі, що захована в снігу,
Пройти вдається тільки мудрій жінці...

О, коштовні, як перли, слова,
Що ніжніші за лагідний дотик,
Через вінця єство залива
Ваш нектар – чудодійний наркотик!

Нам напитися зливи велів,
У минуле відходячи, вечір.
Пелюстками обірваних слів
Опадають цілунки на плечі…


То нестримне падіння, то злет!
Слів обійми міцніші за руки.
Терпкувато-солодка, як мед,
Ніч кохання прискорює рухи.

Оповита у зоряний сон,
Тиша ночі раптово здригнеться,
Коли стогонів двох унісон
У її володіння вірветься.

Слів проникливих зливу рясну
Доп'ємо. І зупиниться злива.
У колисці обіймів засну,
Трішки стомлена… Дуже щаслива...

Від погляду, дотику, голосу
На таїнство скрипка чека.
У прядиві звуків неволюся,
Як струни - в полоні смичка.

Сягнувши вершини гармонії
В одвічнім єднанні Інь-Ян,
Всі гами твоєї симфонії
Лягають на нотний мій стан.


Як лагідно душу лоскоче
Ніжніша за мрії і сни
Нестримна мелодія ночі -
Шедевр чарівнóї струни.

Як довго спала дівчинка весна,
Закутана у ковдру білосніжну,
І танула зажура крижана
По краплі, неохоче і неспішно.

Бувало, серед лютої зими
Весна троянди щедро дарувала
І ледь помітним подихом одним
В мороз і хуртовини зігрівала.

Та їй ніхто не дякував за те,
А навпаки – невдячно дорікали:
То сонце не яскраве золоте,
То пролісків чомусь у грудні мало.

Терпіла всі образливі слова,
Старалася ще більше догодити,
Та марними були її дива,
І сердилися ті, хто мав радіти.

Стомилася і впала, де була,
Згорнулася клубочком і заснула.
Хтось кликав і просив її тепла -
Нічого вже не бачила, не чула.

А я її і сплячу берегла,
Та чи коли прокинеться, не знала.
Жила без неї – мов і не жила,
У безнадії доля засинала.

* * * *

Зійшла струмками снігу білизна,
І розквітають проліски і діти.
В моїй душі прокинулась весна,
Ти зміг її, коханий, розбудити.

Що знайдеш у житті, а що загубиш,
Що долею покірно назовеш…
Наснилося, що ти мене не любиш,
А «як усі» - за звичкою живеш.

Наш дім - немов із казки рукавичка,
А гомінкий – як вулик навесні.
То що панує тут - любов чи звичка?
Роздумую, прокинувшись від снів.


Часи ранкові, люлі- колискові,
А поміж них – чого лише нема!
Якби не залишилося любові,
Душа була б холодна і німа.

А їй так світло, радісно від квітів,
Які мені даруєш без причин,
Принесеною кавою зігріта,
Твоїм дбайливим: «Люба, відпочинь!»

І хочеться на свято невеличке
Перетворити кожен день для нас,
Аби любов як спільна добра звичка
Заквітчувала долю повсякчас.

Хурделиці долі моєї
Любов поєднали з журбою...
Шість років, як ти вже без неї,
Три роки, як я вже з тобою.

Буває, до неї звертаюсь,
Як люди в молитві до Бога,
Бідою ділюся чи каюсь,
Поради прошу, допомоги.

Ніколи не знаємо, звідки
Приходить недобра година…
І ти, її мама і дітки –
Моя вже велика родина.

Для них і для тебе живу я.
За неї – молитва і свічка…
І радість і сльози, як чую:
«Тебе нам послала Марічка»…

Фото Pollianna http://www.lifeisphoto.ru/Pollianna

Мій березневий котику!
Я притулюсь до тебе,
І від одного дотику
Душа злітає в небо.

Мій березневий зайчику!
Щодня без перебою
Країну див небачених
Я пізнаю з тобою.

Земля від сонця-проблиску
Вбирається в зелене...
Мій березневий проліску!
Цвіти весь рік для мене!

Попрощалися. Вийшов із хати.
Застогнав, зажурився поріг.
Твої квіти лишились чекати -
Ніжні, чисті, біліші за сніг.

Я сумую і пізно, і зрана,
Хоч кажу тобі рідко про те,
Та любов у розлуці не в'яне,
А білішим від снігу цвіте.

Ішли ми своїми шляхами,
Що, може, зійдуться, як знати...
Хлоп'я, що зростає без мами,
Я хочу тебе обійняти,

Життя не завжди справедливе,
Обоє вже маємо досвід….
Молюся, щоб виріс щасливим,
Бо горя і так з тебе досить.


Я хочу тебе зігрівати,
До тебе душею горнуся.
Я хочу тобі дарувати
Любов і турботу матусі.

У долі високого злету
Для нас буду щиро прохати,
Тому що, скажу по секрету,
Я дуже люблю твого тата.

Січень 2010 р.

1. І тішиться хижо розлука.

Поїхала з третьої спроби…
Хоч як не втікай – не минулось.
Прощання не легше хвороби,
Ми знову об нього спіткнулись.

Чомусь і кохання щасливе -
Повернення - не запорука,
Бо вносить життя корективи,
І тішиться хижо розлука.

Тому, стоячи на пероні,
Сказати не бійтесь "Кохаю".
У долі ми всі у полоні,
Що буде - лиш Бог один знає.


2. Розлука сипле сіль…

Колеса стукають, як серце.
Душа втомилась і болить,
Бо хоче радісним джерельцем
Розлуку в зустріч перелить.

П'ю зварену тобою каву,
А ти, напевне, п'єш мій чай...
Що там попереду, цікаво,
Чекає радість чи печаль?

В купе сусідньому хлопчина
Із кимось бесіду завів
Про долю неньки України,
Заробітчан і злидарів.

І поєдналися тривоги
За Україну і за нас.
Зійшлися разом дві дороги
В складний неоднозначний час.

Та й чи були для України Легкі шляхи, легкі часи? То гніт, то голод, то руїни, Терпіння в Бога лиш проси... Прости нас Господи, прости

Ятрять думки душевні рани, На них розлука сипле сіль. Переживем її, коханий, Засяє сонце крізь тумани, І ще настане час весіль...

(2.02.2010 - між двома турами президентських виборів)


3. Ми вже напилися розлук досхочу.

І знову навколо обличчя чужі.
Долаючи відстань і втому,
Від тебе до тебе з тобою в душі
Нарешті вертаюсь додому.

Прощання - ховаючи сльози в очах,
Назустріч - неначе на крилах
Туди, де сумує мій зоряний птах,
Де двійко пташат наших милих.

Рідненькі мої! До гніздечка лечу,
Бо знаю: чекати втомились.
Ми вже напилúся розлук досхочý,
Тепер лиш радіти лишилось...

18-25.04.2010

Я їду до тебе, серденько,
Щоб очі зустріти очима,
Уста, наче мед, солоденькі
Цілунками вкрити смачними.

Щоб руки з'єднати з руками,
Щасливим ділитись безсонням,
І міряти час не роками,
А стуком сердець унісонним.

Позаду - печалі і біди,
Попереду - весни квітчасті.
Я їду до тебе, я їду,
Аби дарувати нам щастя.

Я буду цілувати голос твій,
Душею ніжно душу обіймати.
До тебе полечу на крилах мрій,
Між нами перешкод іще багато.

Такий далекий і такий близький!
Любов за кіломéтри не сховати.
Наниже нічка зоряні разки -
І кожен подих буду цілувати.

Сюди вже не летять комах рої –
Алея восени осиротіла.
Пішли на плаху сакури мої,
Зарано листя їх відшелестіло.

Хай скажуть, що старенькі вже були,
Що молоді дерева посадили.
Мов райський сад, торік іще цвіли,
Але і тим комусь не догодили.

Мукачеве. Магнолія цвіте,
Цілує сонце котики вербові.
Немає сакур – місто вже не те,
Мов серце, що лишилось без любові…

Квітень 2012. (2013)

Я – сивина на Ваших скронях,
Я – біс у Вашому ребрі.
Лежу зернятком у долонях,
В теплі, турботі і добрі.

Дбайливо подихом зігрійте,
Ніхто ще так не захотів,
І, не вагаючись, посійте
У грунт найвищих почуттів.


Лелійте паросток тендітний,
А як настане зорепад,
Для Вас в душі моїй розквітне
Кохання щедрий диво-сад.

Я розмалюю Вашу осінь
У соковиті кольори,
А хтось нехай не вірить зовсім
В кохання зрілої пори,

Бо навесні багато цвіту,
Мабуть, на те вона й весна.
А наше щастя - після літа,
Хоча на скронях сивина.

Матуся вишивала рушничок –
Два павичі, метелики і квіти,
Аби комусь із трійки діточок
Під ноги на весілля постелити.

На рукоділля рідко мала час,
Вела буденні справи бездоганно.
Вона була, як зіронька, у нас –
Лягала пізно, уставала рано.

Чекали недовишиті птахи,
А доньки вже поволі підростали,
В життя доросле їх вели шляхи,
Що рушниками іншими встеляли.

…Ніхто не кличе горе і біду,
А прийдуть - то позбутися несила.
Матусю нашу - гарну, молоду,
Тяжка хвороба раптом підкосила.

Здавалося, що й сонця промінь зник,
Коли вона, сердешна, помирала.
Згадала перед смертю про рушник,
Закінчити мені заповідала.

Минуло відтоді немало літ,
Аж той рушник попав мені на очі.
Згадавши про матусин заповіт,
За рукоділля взялася охоче.

Поволі на моєму рушнику
Розправили птахи яскраві крила.
А вже всього бувало на віку,
Та щастя-долю лиш тепер зустріла.

Сіяли, наче зорі, дві свічі,
Рука Господня долі поєднала.
Лягли під ноги квіти й павичі,
І мама з Неба нас благословляла.