до "Українського серіалу"

Захід і схід. Крізь усю Україну
Шляху мого полотно пролягло.
Їду до тебе, мала батьківщино,
Рідний мій краю, дитинства село.

Скільки лишилося мрій нездійсненних!
Кожна – висока, наївна, проста.
Юних років заповітний щоденник
Пам’ять плаксива в дорозі листа.

Слів головних я не встигла сказати...
О, якби зараз почути могли.
Вже не чекають ні мама, ні тато –
Хата порожня і тиша могил.

Їду до вас, найрідніші могили…
В час безтурботний нема вороття.
Мамо і тату, ви встигли, зуміли
Доньок навчити любити життя,

Рідні простори і цю Україну,
Що підвестися не може з колін.
Скільки живу - все якісь переміни,
Тільки не видно до кращого змін.

Плинуть назустріч поля неозорі,
Тільки не видно комбайнів ніде.
Де традиційні в цей час хлібозбори?
Влада до чого село доведе?

Пів-України засіяно соєю,
Стільки навряд чи її ми з’їмо,
Честі такої ми всі удостоєні,
Наче й народ - не народ, ГМО.

А як не соя – поля з кукурудзою.
Добре і так – бур’яном не встеля
Ті неозорі простори. Обузою
Стало багатство – родюча земля…

Всюди плакатами небо завісили
Ті, що «народу повернуть страну».
Може, пошлемо їх дружно до біса ми?
Знаємо тим обіцянкам ціну.

…Серце вітає малу батьківщину
Роду мого багатьох поколінь.
Це – твоїх прадідів спадщина, сину!
Мамо і тату, низький вам уклін!

2012, липень

Не мед в селі самотній жінці.
Якщо красива й молода,
Сьорбнеш біди по самі вінця,
І на закуску – теж біда.
Буває, хто лиш привітався,
І вже селом пішли плітки,
Що «той до неї залицявся».
Ох, довгі бабські язики!
Варвара тих проблем не знала,
Коли в конторі працювала,
А як попала у бригаду,
То вже й сама собі не рада.
То зоотехнік ляпне дещо,
То конюх лізе, як назло,
А по селу завзято плещуть
Про те, чого і не було.
Хтось недарма сказав, що долю
Не обскакати й на коні.
Запав на Варку Бараболя,
Вона ж на нього - наче ні.
А конюх вибився у люди,
Зробив кар’єру – бригадир,
Не п’є, живе на повні груди,
І вже господар - хоч куди!
Якби ще в хату господиню,
То більше нічого й бажать.
Здолала Варочка гординю,
Роки не йдуть-бо, а біжать.
Якого принца їй чекати
В напівпорожньому селі?
Проста доярка, ще й без хати.
Коли й дорослі, і малі
На тебе часто пальцем тичуть,
А в гості майже і не кличуть,
Бо, делікатний то момент,
Самотня жінка – конкурент.
Не довго думала Варвара,
Бо не одна вона така.
А Бараболя – гідна пара,
Тож варто дати рушника.
Не буде лізти зоотехнік,
Помалу стихнуть бабські брехні.
…Як урожай зібрали в полі
(Тим часом серій п’ять пройшло),
Тоді у Варки й Бараболі
Весілля справило село.

Оцим приємним епізодом,
Щоб серіал вам не набрид,
Пора закінчити, бо згодом
З нудьги заплачете навзрид.
Та придивіться-но пильніше:
Навколо вас – глядацький зал,
Наступний день іще допише
Нові сюжети в серіал.

Кінця не буде в серіалі –
Життя продовжується далі!

(1998-2013)

Іде сільським культурним центром
Василь Петрович у брилі…
Ти ба, у двір старої церкви
Чиїсь корови забрели.
Була й гуртожитком, і клубом
Стара церквиця в різний час.
Служила ввічливим і грубим,
Усяке зносила не раз.
Звели в селі Палац культури:
Бібліотека, сцена, зал…
Тепер там склад макулатури,
Не те, що десять літ назад.
А от в гуртожитку потреба
Давно відпала. До села
Чужі не їдуть, молодь греба,
Свої – аж курява лягла!
А церкву начебто відновлять,
Згадали Бога у селі,
Таке, принаймні, люди мовлять.
Та півсела – уже в землі…
Аж ось назустріч, де не взявся,
Петро, що кіньми гній возив,
Під’їхав, чемно привітався
І закурити попросив.
- Я?! Закурити?! Як ти з этім
Посмів до мене підійти?
Та я ж працюю в сєльсовєті,
А не у конюхах, як ти!
За Василя ви, певно, раді?
Нічний він сторож у сільраді…

1998
(закінчення - у наступній серії)

Параска з матір’ю – "в ударі"!
Новий купили шифоньєр.
А Гнат, з яким дочка у парі,
Ту меблю ледве в хату впер.
Красу поставили в світлиці,
Намилуватись не могли,
А замовляли у столиці,
І ще – диван і два столи.
«Помалу виб’ємося в люди»,-
Казала теща, тільки Гнат
В житті не квапився нікуди,
Поважно мався, як магнат.
На жінці, тещі - хлів і хата,
З городом поралися вдвох,
Бо то - не діло для магната,
На ньому був хіба що льох.
Та жінка з тещею «дістали»:
«Зроби-но, Гнатцю, туалет,
Щоб ми, як люди…ну, справляли
Нужду. Бо той старий «намет»
З торішнього соняшничиння
Від вітру звалиться вкінець».
І так пристали, мов причинні,
Урвався Гнатові терпець.
Були обидві на базарі –
Возили овочі та сир,
Тепер і Гнат - весь день "в ударі",
Жінкам справляв новий сортир.
Вони півдня базарували,
Уторгували грошенят.
А про сюрприз іще не знали,
Що за хлівом оформив Гнат.
З дороги - зразу в нужник дами,
А Гнат від сміху ледь не вмер:
На місці ветхого «вігваму»
Стояв новенький … шифоньєр.

(Далі буде)

Минуло літо, потім осінь,
Аж новина селом пішла,
Що не у гості, а назовсім,
Вернулась Варка до села.
Громада всяке говорила,
Коли з'явилась дивна вість:
Сама ту кашу заварила,
Нехай сама тепер і їсть.
А що ж Варвара? Не впізнати…
Де й дівся гонор – диво з див!
Своєї вже немає хати,
Пішла в сусіди – хтось пустив..
І у конторі, як на лихо,
Змінився знову голова.
За секретарку головиха,
Бо має всі на те права.
Пильнує, мов курчат шуліка,
Від молодичок чоловіка.
Куди ж подітись бідній Варці?
Вона з усім селом у сварці.
А тут на хуторі із ферми
Ішла доярка у декрет.
Робота непрестижна вельми,
А кращої, звиняйте, нєт!
Як та вакансія звільнилась –
Її Варвара зайняла
І сприйняла як Божу милість…
Життя – наука немала!

Ото така кар'єра Варки –
З інтелігенції в доярки.

1998
(Далі буде)

Копійка важко дістається
Тому, хто мешкає в селі.
Хто не ледащо, той доб’ється,
Аби було і на столі,
І у коморі, і у хаті -
Отим і раді, чим багаті.
Однак, хоч важко заробляти,
Чомусь у моду увійшло
Такі застілля відбувати,
Аби гуляло все село.
І так старається наш люд
Обличчям не упасти в бруд.
А нерви грають, наче струни:
Кого хто більше переплюне.
А от Степана та Тетяну
Хоч в книгу Гіннеса занось,
Бо ще таку гулянку гарну
В селі відбути не вдалось.
Добрячі справили хрестини
Своєї шостої дитини.
І тільки-тільки відгуляли,
Не встиг іще осісти пил,
Як сина старшого призвали
На строкову до збройних сил.
Зійшлося знову все село.
Чого там тільки не було!
Одну свинюку закоптили,
А другу пацю продали
І всяких пундиків купили,
Аби ломилися столи.
Щоб не було, як в анекдоті:
«Бананів, куме, в нас нема»,
Не відкладаючи на потім,
Їх подала на стіл кума.
Наїлись гості, напилися,
А в хаті злидні завелися.
Немає навіть сала в бодні,
То діти й бігають голодні.
Украдуть яблук по сусідах –
Ото для них і весь наїдок.
Зате яка була гулянка!
І досі згадує Тетянка.

Розваг в селі не так багато,
Зате доволі різних справ.
А балачки – то справжнє свято,
Хай тільки привід хто би дав.
Вже трохи стихли ахи–охи
Навколо фельдшерки Явдохи.
Жила вона за трактористом,
Не дай Господь, щоб хто так жив.
Таким Петро був норовистим,
Ні зá що жінку часто бив.
То попідтинню п’яний спав,
А якось геть кудись пропав.
Явдоха кілька днів шукала –
Нема ніде її Петра,
Та їй новини розказала,
Ота буфетниця, котра
В закусочній «Жіночі сльози»
На кшталт місцевого Спінози:
«В селі сусіднім листоноша -
На кінозірку, кажуть, схожа.
Вона приглянулась Петрові,
Коли бульдозером своїм
На пилораму звозив дрова
І десь угледів там її.
Немов хлопчисько, закохався,
Та так у неї і остався.
Рубає дрова не за гроші –
За поцілунки листоноші.»
Почула те Явдоха бідна,
Як заголосить: «Мамо рідна!
Така ганьба - хоч лізь в петлю!
І б’є, пройдисвіт, а люблю».
Та плач не плач, - Петро не чує
І з «кінозіркою» ночує.
На землю темрява спустилась –
Явдоха вікна бить пішла,
В селі чужому заблудилась,
Потрібну хату не знайшла.
Та щоб даремно не ходити,
Зайшла у перший-ліпший двір
І заходилась вікна бити,
Страшна у гніві, наче звір.
На брязкіт вискочив із хати
Із криком: «А на тебе грець!»
І наміром відлупцювати
Місцевий агроном, вдівець.
А там Явдоху він побачив,
Вона у темряві ще «Ах!»
Стоїть під вікнами і плаче,
Іще прекрасніша в сльозах.
Її господар заспокоїв
І до своїх завів «покоїв».
А що вже там вони робили –
То, мабуть, знає тільки Бог:
Чи то розбиті вікна склили,
Чи, може, чай пили удвох.
Одне невдовзі прояснилось –
Явдоха там і залишилась.
Живе, немов у себе вдома.
«А що? Який мій, - каже, - вік?»
І жінка є у агронома,
І у Явдохи чоловік.
Ото єднання двох сердець!
На цьому б казочці й кінець,
Та через місяць десь по тому
Петро приплентався додому.
Чи розлюбила чорноброва,
З таким розклáдом - не дива,
Чи порубав усі вже дрова,
Чи ностальгія - теж бува.
Зайшов Петро в порожню хату –
І гірко так, хоч вовком вий.
Що маєш – треба цінувати,
А ні – то сам тепер живи.

1998
(Далі буде)

Місцевий конюх Бараболя,
Той, що тверезим не бува,
Спить на зупинці – руки голі,
Простоволоса голова.
Хоча надворі травень місяць,
Сира земля - не пух чи шовк.
Чи кращого проспатись місця
Собі п’яничка не знайшов?
А день то був не зовсім звичний:
Хто «проводи» зве, хто «гробки».
Ішли додому з кладовища
Теж нетверезі парубки.
Як ту побачили картину,
Ідею жарту хтось підкинув.
Проспався в тиші, бо маршрутки
Курсують лиш в базарні дні.
В ногах вінок угледів хутко:
«На вічну пам’ять від рідні».
Второпавши, зайшовся плáчем,
Бо вирішив, що вже помер.
Повз нього дід ішов: «Козаче!
Чому горюєш ти тепер?
Та що це ти, з хреста мов знятий,
Ходімо вип’ємо до хати».
Отямивсь конюх, а по тому
На радощах чкурнув додому.

На все, говорять, Божа воля –
Покинув пити Бараболя.

1998
(Далі буде)

Нема три місяці зарплати,
В селі готівка - дефіцит.
І як те лихо подолати?
Не смій і скаржитися! Цить!
Натуроплата – гречка, дрова,
Мішок пшениці чи вівса.
Як у ґаздівстві є корова –
Вези сметану на базар.
Бо за електрику на пошті
Натуроплату не беруть.
І на вугілля треба гроші,
Без них тобі ні верть, ні круть!
Дійшло до того, навіть Варка,
Що, наче в маслі сир, жила,
Бо у конторі секретарка,
Зібралась їхати з села.
Її сусідки відмовляли,
Бо добре там, де нас нема.
«А секретарок скрізь навала»,-
Їй так тлумачила кума.
Та Варка і куму, й сусідок
Кудись послала у круїз.
І голова тодішній - свідок,
В дебати якось він уліз.
Фінальний виступ у конторі
Від Варки чули і надворі.
«Я городською буду пані,
Не в ночвах митимусь, у ванні.
А ви тут гнийте у болоті,
Мов коні загнані у поті».
Село три дні було у шоку,
А потім ще гуло півроку.
Зібрала швидко Варка речі,
За безцінь хату продала
І десь харчі шукати легші
Таки поїхала з села…

1998
(Далі буде)

Гуде село, неначе вулик:
Хтось обікрав колгоспний склад.
І не один великий клунок
Вже не повернеться назад.
Та чим не вельми звична справа –
Замки цілісінькі були.
Головоломка ой цікава,
Хоч посилай в «Що? Де? Коли?».
А згодом – ще селом новини
Для всіх, у кого є язик:
Купив собі нову машину
Простий колгоспний комірник.
Можливо, хто і здогадався,
Але про те не признавався.
Пройшло не так багато часу,
Десь комірник в халепу влип.
Чи перепив з похмілля квасу,
Чи зліг з ускладненням на грип.
Та по селу таке ходило,
Що в місті син комірника
Не тій персоні дав у рило –
Батьківська доля нелегка…
Аби «відмазати» дитину,
Продав татусь нову машину.
Та ви за нього не журіться –
Вродили жито і пшениця.
Ходити пішки вже відвик
Простий колгоспний комірник.

(Далі буде)
1998

В колгоспі сталася халепа -
Пішов у прийми голова.
Нового десь узяти треба -
Нема сміливого... Дива!
Один узявся – не подужав,
А другий спробував – утік.
І де б знайшовся справді мужній
Розумний хвацький чоловік?
І тільки серій через двадцять
Як час наблизився до жнив,
Таки з’явилося начальство -
Колгосп на радощах ожив.
На пост призначили Лукерку,
Не з полохливого числа.
Ночами стерегти луцерку*
В колгоспнім полі почала.
Лукерка – справді мужня жінка,
Стоїть, як воїн у строю,
Бо косять всі, кому не ліньки,
Колгоспну пашу, як свою.
Ніяк до них не дійде мабуть,
Що то вони у себе крадуть.
А як узнали про сторожу,
То вже з косою в поле – зась!
Заговорила совість, може?
Як не було, то де взялась?

Ну що ж, вітаємо Лукерку,
Бо крадіїв перемогла,
Охороняла, наче беркут,
Одна, як перст, на півсела.

Але проґавила жнива…
Не вийшов з неї голова.
========================
*луцерка - так на Сумщині називають люцерну, багаторічну траву, що є гарним кормом для худоби.

(Далі буде)

Вступ.

На серіали нині мода:
Як тільки серія нова –
Біжать сусідоньки з города,
Щоб не прогавити, бува.
Лишають сапки чи лопати,
Картопля миється дощем,
Яку устигли накопати,
Бо там – такий душевний щем!
У донни Бейджі іменини,
Весь день чекала – не прийшов.
А Роза матиме дитину,
У неї – амнезія, шок!
Марія Віктора Карено
Не любить… Що у нім хибить?
Шалені пристрасті. Ой нене!
Коли ж те ділечко робить?
І плачуть очі – карі, сині,
Улітку і посеред зим,
А у хлівах бунтують свині,
У них міняється режим.
Нехай худоба буде сита,
А замість «мила» - сміху шквал!
Дозвольте щиро запросити
На український серіал!

Хоча у цьому серіалі
Орейро і нема Наталі,
Нема Дієго і Мігеля,
Ні Маріанни, ні Ракелі,
Та є Миколи і Явдохи,
Про Василя і Гната трохи.
Є навіть Юлька, та, що гляне –
І наче хто вам гривню дав.
Вона за паспортом Уляна,
Та хто в той паспорт заглядав?
Живе Уляна, себто Юлька
Не в Ріо і не в Акапулько,
А в невеличкому селі.
Таких багато на землі,
На нашій славній українській,
Де збереглися ще дідівські
Примовки, звичаї, пісні,
І неодмінно на стіні
Ще й зараз - вишиті картини,
Окраса кожної хатини.

Так от, живуть собі селяни,
Петри, Параски та Уляни,
Хто як уміє, хто як може,
Щасливих літ пошли їм, Боже.

***
Жили у злагоді сусіди,
Ділили радощі і біди.
Було, один свиню заріже,
Поділить сало і м'ясце –
І для родини кусень свіжий,
І по сусідах рознесе.
А потім той, а потім інший,
Приємно й зручно водночас.
Бо часто є шматочок свіжий
І солонина про запас.
Коли жінки ішли на ланку,
Співало з ними все село
І радо слухало селянку -
Магнітофонів не було.
Поволі підростали дітки,
Всім хутірцем до школи йшли.
Сварились іноді сусідки,
Та більше в злагоді жили.
З'явився перший телевізор,
Його придбав сусід Сергій.
Впаде лиш темряви завіса –
До нього всі ішли мерщій.
Іван купив нову машину.
Чи хто хворіє, не дай Біг,
Весілля в кого чи хрестини –
Іван везе усюди всіх.
Такий був дружний хутірець,
Тепер же звівся нанівець.

***
Пройшли роки, настали зміни,
«Реформа,»- каже голова.
Хоч як не гни у полі спину-
Заробиш грошей дідька з два.
Корові чхати на реформу,
Аби давали більше корму.
А де набратися кормів?
Втекли до міста, хто зумів.
Аби було за що придбати
Для посівної дизпальне,
Авансом треба продавати
Той урожай, що хтось пожне.
А щоб скосити й змолотити,
Знов треба влазити в кредити.
Та й з ходовим не солод парком –
Не вистачає запчастин.
Життя у борг, як за Ремарком,
Читав тут грамотний один…

(Далі буде)
1998

Натщесерце аналіз крові
Здавати в місто їде дід.
Недавно був іще здоровим,
Але останнім часом зблід.

Шкода його бабусі стало –
Далеко місто від села.
Окраєць хліба, кусень сала
В дорогу дідові дала.

Коли дід вийшов із лікарні,
Бо «екзекуцію» відбув,
У животі бурчало гарно,
Тому про сало не забув.

«Ні, сало їсти я не стану,
Вже стільки з’їв його за вік.
Піду хоч раз до ресторану,
Як справжній білий чоловік».

Голодний, ледве плівся кволо,
Здавалося - усе, капут.
Зайшов, не сів – упав до столу,
Офіціант вже тут як тут.

- Я хочу спершу з’їсти супу,
А далі - м’яса, ковбаси.
Офіціант брову насупив:
- Є суп-харчо.
- Давай, неси.

Незчувсь, як перше від обіду
За дві щоки встиг уплести.
- Я суп доїв, - гукає дідо,-
Вже можеш і харчо нести.