– Жінко, чому ти сива?
Зморщок нема на личку.
Коси – розкішна грива –
Сріблені… Так незвично!
Очі – сумні оливи,
Заволокла волога.
Жінко, чому ти сива?
Чим прогнівила Бога?
Глянула – і здалося
Згусток страждань в зіницях.
– Колір мого волосся…
Боже, яка дрібниця!
Мала я щастя-долю,
Пісню й кохання крила,
Тільки в далекім полі
Рай мій вогнем накрило.
Затишок мала в хаті,
Чашу любові повну.
Хто ж то спромігся вбрати
Вовка в овечу вовну?
Щастя сльоза втопила,
Думала, що осліпну.
Хата – немов могила,
Згасло навіки світло.
Більше не буде дива,
І ні весни, ні літа…
Думаєш, просто сива?
Я ж – і жива, та вбита…

Щедрик-ведрик, щедрівочка,
Біжить Путя наввирячки,
Бо призначили йому
Спецкруїз на Колиму.
А навстріч несуть «бумагу» –
Викликають у Гаагу.
Смик направо – там бандери,
Та не трохи – до холери!
Смик наліво – там сирійці.
Він крізь землю провалився,
Та й потрапив до Обами,
Той віта його словами:
«Москаляку на гілляку!»
Пробудився з переляку.
Грець із тим проклятим сном!
Зирк, а в нього за вікном –
Жовте сонце, синє небо.
Так йому, пуйлу, і треба!
Ще й знамена жовто-сині
Й крики: «Слава Україні!»

Мій синку, ти чекаєш свята…
Воно вже йде до нас у хату.
Ти написав – я добре знаю –
Листа святому Миколаю.
Планшет, а може – ноутбук…
Ти в мене здібний до наук,
То ж не для ігор, для навчання.
Вже скоро збудеться бажання.
А ще в кінці того листа
Дитяча мрія є проста.
Ти попросити не забувся,
Щоб я додому повернувся…

Моя кохана рідна донько!
Ти обвела свою долоньку…
Я той листочок у клітинку
Завжди ношу, моя дитинко.
Мене рятує він щодня –
Твій оберіг – моя броня.
Ти й досі віриш у дива,
тож буде суконька нова.
Як тільки зіронька засяє,
Чекай, маленька, Миколая.
Я повернуся скоро з бою,
Щоб завжди бути вже з тобою.

Мій братику! Моя сестричко!
Моя сусідко невеличка!
Мій незнайомий юний друже!
Моє серденько небайдуже!
Ти почекай – вже небагато,
До всіх нас прийде справжнє свято.
Я теж писав до Миколая,
А він нікого не минає.
Комусь він принесе дубця
І серце замість гаманця,
повернеться до когось розум,
серед зими затихнуть грози.
А хтось – отримає наказ,
Згадає хтось вгорі про нас…
І куля обмине солдата…
І прийде мир у кожну хату…
І кожен з вас діждеться тата…

Усе під силу Миколаю!
люблю… цілую… обіймаю…

Кажуть люди: біль і втрата,
Кажуть, горя повна мірка...
Мамо, я малюю тата,
Щоб тобі було не гірко.

Пробіжить по стінах промінь,
Розпочне нову сторінку…
Я малюю не в альбомі –
У думках, словах і вчинках.

Обіцяв, що прийде скоро,
Та за качами полинув...
Я тепер – твоя опора,
Мамо, я вже не дитина.

Принесу до хати квіти,
Ще в росі, зберу по полю,
Щоб згадала, як радіти,
Лікуватиму від болю.

Я ж у тебе не ледащо,
Помагатиму багато,
І про те, що ти найкраща,
Говоритиму, як тато.

І , як він, не побоюся,
Буде треба – вийду з дому,
Рідну землю і матусю
Кривдити не дам нікому!

Люлі-люлі, лишеньку,
Слухай мене, грішненьку,
Та й стули повіки,
Та й засни навіки.

І вдові, й сирітці
Щастя дасть по свитці,
Доки спиш, прокляте…
Спати, лихо, спати.

Я б заснула і сама,
Тільки милого нема,
Він тепер далеко,
Там, де бій запеклий,
Там, де свищуть кулі...
Люлі, лихо, люлі.

Може, лишенько присплю,
Поки Господа молю
За мого слодата...
Спати, лихо, спати.

Хай тобі, приблудо,
Сон безмежним буде,
Щоб не сміло взяти
Ні у діток тата,
Ні малої кицьки,
Тільки в жаби цицьки.

Люлі лихо, люлі…
Дулі тобі, дулі!

У барвистому натовпі знову побільшало чорного…
О Небесний Митцю! Чи забракло Тобі кольорів?
Чом у смуток і біль, мов у ковдру колючу огорнений
Той барвінковий край, над яким зорепад майорів?

Скільки світлих доріг ми під тим зорепадом намріяли,
Скільки склали пісень, тільки «Кача» і досі пливе…
О Небесний Митцю! Та коли вже воздасться по вірі нам?
Ти прости, що питаю – підштовхує лихо нове.

Ти прости, та щодня я тебе у молитві питатиму,
Доки буде біда панувати в моїй стороні.
О Небесний Митцю! Та невже ж нас так мало у натовпі –
Тих, кому не однаково: бути Вкраїні, чи ні?

Війни не гідні ніякі
Смутків і жахів дитячих.
Літечко кольору хакі
Ягід і квітів не бачить.
Літечко кольору хакі
В погребі днює й ночує.
Сповнене дикого страху,
Та несподівано чуйне.
Рвуться снаряди над містом…
В погребі свічка не гасне.
Там заховалось дитинство,
Ставши дорослим завчасно.
Там не прижитися квітам,
Іграм, розвагам – тим паче…
Діти сумують за літом,
Літа у червні не бачать –
З ягід солодким намистом,
В пишнім віночку із маків.
Боже! Хай стане барвистим
Літечко кольору хакі.

Не лякайте вибухами літо,
Бо йому для нас родити хліб.
Що за сили нині правлять світом?
Корінь зла росте ушир і вглиб.

Зупиніться! Годі! Скільки можна
Гратися в жахливий бойовик?
Суть війни – потворна і безбожна.
«Не убий!», не множ сиріт, калік.

Сліз і крові стільки вже пролито!
Та невже те зло не має мір?
Не лякайте вибухами літо!
Поверніть на землю нашу мир!

Я уві сні збиралась на війну,
Цілком реальну, не якусь химерну,
В яку проклятий ворог огорнув
Країни добрий шмат, немов у скверну.

Я чистила й складала автомат,
Вдягала форму і взувала берці.
Дививсь на мене з дзеркала солдат,
Що прагне ворогам усипать перцю.

…Відкрила очі – поруч спить маля,
Синочок мій, хлоп’я чотирирічне.
Невже паскудний чобіт москаля
Його свобідну долю покалічить?

Синочка не покину і у бій
Не кинуся, до рук узявши зброю,
Але щоденно борг священний мій
Віддати мушу справжньому герою.

Щодня для перемоги щось роблю,
І скільки треба – той тягар нестиму.
За мене хлопці гинуть у бою,
Тож осторонь стояти – непростимо.
4 червня 2015

А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

Жовтень 2014

П.С. Оскільки учора було оголошено результати літературного конкурсу "Коронація слова", я нарешті маю право (згідно з умовами участі у конкурсі) оприлюднювати роботи, які туди надсилала. Цей вірш - один із них.

Оті, що до рабського звикли життя,
І духу свободи бояться…
Катюга з рукою тризуба відтяв,
А хлопцю – всього дев’ятнадцять…

…У дівчинки-крихітки в погляді даль,
І туга – доросла, без краю.
На платтячку татова сяє медаль,
А тата вже більше немає…

… В тім пеклі Іринку Господь уберіг,
Де навіть залізо горіло.
Буває, герої лишаються ніг,
Та їм не підрізати крила…

… Маленького братика тулить сестра,
Украла війна їхнє щастя.
У різних притулках тепер дітвора,
Тож разом бувають нечасто…

Сльоза за сльозою гірчить полином
За всіх постраждалих невинних.
Колись ми дивились таке у кіно,
А зараз – щодня у новинах.

Де взялася вона проклята?
Чом не щезла колись навíки?
У війни не буває свята
Перемога – то крові ріки.

У війні не буває правих,
Кожен власну несе провину:
Хтось напився чужої слави,
Хтось був братом наполовину…

А дитина чекає тата,
Тільки тато вже там, де зорі…
А війна – ненажерна шмата –
На чужім заробляє горі.

Заплатили ми вже нівроку
За майбутнє надмірне мито.
Тільки б крові стрімкі потоки
Не даремно було пролито…

Ровесниці - на побачення
Обкладинками "Плейбою",
А в неї - борг неоплачений,
Тому готова до бою.

Весна, кав'ярня, прихильники...
А в неї - форма і берці,
Безодня в погляді пильному
І зовсім трішечки перцю.

У когось пари і сесії,
І хтось іскрить від напруги,
А їй на серці не весело -
Недавно втратила друга.

І в стрій за нього - хоч дівчина,
Нехай весна почекає,
Допоки серце пригнічене
Залите болем до краю...

Чи чергою в кодло ворога,
Чи краще в блокнот рядками -
Віддавши "борг", з перемогою
Скоріш в обійми до мами.

Дорогі майстри поетичного слова!

Звертаюся до вас із проханням та надією на підтримку і розуміння.
Виникла ідея створити в максимально стислі терміни книжечку в підтримку Надії Савченко - збірник присвят Надії від різних авторів - все, що написано в підтримку їй протягом усього часу ув'язнення Надії.
Видавнича волонтерська група СЕРЦЕ ПАТРІОТІВ береться видрукувати її буквально за 2-3 дні відразу, як буде зібрано і приведено до належного вигляду вірші.
Цю книжечку можна буде передати через рідних Наді.
Дуже хочеться підтримати цю сильну Людину, що кинула виклик країні-агресору за нас усіх. Якщо вже вона в знак протесту відмовляється від їжі фізичної, нехай, окрім наших молитов за неї, буде потужним енергетичним посилом, моральною підтримкою поетичне слово на її честь.

Повторю, що збірничок формується терміново, щоб дійшов до Наді якнайшвидше.
Тому, якщо маєте вірш про Надю чи хочете його написати, або вам попадався на очі вірш на цю тему, надсилайте якнайшвидше на адресу фонду vita.ozdorov@gmail.com із позначенням у темі: "НАДІЇ САВЧЕНКО" (прошу не забути цю ВАЖЛИВУ дрібничку,..)
Чекатиму на ваші відповіді не пізніше неділі - 15 лютого. Книга може бути видрукувана вже у четвер-п'ятницю.

Формат аналогічний "Воїнам Світла" - називаємо автора, звідки він (це суттєво, бо є і авторка з Тунісу, і з усіх куточків України, з інших країн) і його рядочки в підтримку Надії.
Якщо є своє бачення пропозиції - вказуйте.

З повагою, Валентина Попелюшка.

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

P.S. В пісні текст дещо змінений на прохання композитора. Вірш вже публікувався на ПМ, зараз продубльовано з метою познайомити з піснею. Автор відеоролика - Роман Бойчук.

Я вірю у тебе, як в Бога…
До болю нове відчуття.
Я знаю: тобі перемога
Потрібна не менш, як життя

Нікому тебе не здолати,
Не вбити, не взяти в полон.
Святий Український Солдате!
Для тебе нема перепон.

Бо ти - не загарбник, не злодій,
Відстоюєш гідно своє,
Хоча і узимку на сході
Щодня гарячіше стає.

Знов лізуть і лізуть прокляті
І прокляті нами давно.
Хай краще б у себе у хаті
Прибрали смердюче лайно.

У світі немає нікого,
Хто б край наш безкарно топтав.
Я вірю у тебе як в Бога,
Бо Бог - там де правда свята.

27 січня 2015

хірургічна операція
на столі – стражденна і зболена
молода
та бліда і знекровлена
до судом до паралічу змучена
рецидив
хвороба задавнена
метастази тотальної ницості
і блюзнірства – нічого святого –
пронизали до кінчиків нігтів
до мізинця на лівій нозі
а тепер її ще й поранено

кровотеча живої та чистої
то краплини
то цівки
то струмені
як сльоза кришталево-солоної
кровоспинне не діє
а джгути заважають дихати
донор не прийде
бо немає ні в кого на світі
такої ж самої групи

від ін’єкцій
таблеток та крапельниць
порятунку нема
тільки скальпелем
без наркозу
від болю аж скорчилась
і була б безнадійною хворою
та вона – неймовірний борець
хоч і змучена та терпляча
зуби зціпила навіть не стогне
тільки з кутика ока сльоза

грузне скальпель все глибше
і чиста
найкраща жива
на підлогу стікає
кров
потерпи
вже недовго
від густого гарячого болю
не збожеволій
скоро скальпель дістане гнійник
що тебе із середини знищував
зберися із силою й вихаркни
аскаридів і лямблій клубок

тільки витерпи витримай шок
мов з глибокого сну
з хворобливого марева вийдеш
і стократно оновлено сильною
ми у венах твоїх запульсуємо
і тебе наче новонароджену
обережно на ноги поставимо
і ходити поволі почнеш
ти зміцнієш
заграєш рум’янцями
Україно!!!
ти – краса що врятує світ
просто треба одужати
і пережити
це очищення болем і кров’ю
не здавайся!
борись!

Молюся за наших, за Надю - до сліз,
Хоч плакати сильним не личить.
А київська подруга - знову в круїз
І щастя мені, бідній, зичить.

У мене - незмінна належність сім’ї,
За справи суспільні беруся.
А подруга з френдом - у теплі краї,
Лишаючи сина бабусі.

Я словом, як пострілом, цілю в катів,
Бо в бій дітлахи не пускають.
А подруги рейс на Балі відлетів,
А, може, вже сів у Дубаї.

Чи я їй суддя? І тягар, і політ
У кожного свій, неповторний.
Мені за державу образа болить,
Її ж і заморська пригорне.

Вона настраждалася теж у житті…
Аби не міраж - та оаза.
Та тільки ефект паралельних світів
При згадці про неї щоразу...

17.01.2015

Цвіти попри все: ненажерливу владу,
Злодюгу сусіда і ляпаси “Граду”,
Байдужих дітей і стурбованих “друзів”,
Що роги скрутити не здатні катюзі.
Прости їх. І далі у пишному цвіті
Зростай, наймужніша, найкраща у світі,
Для тих соколят, що за тебе - горою,
Для їхніх дітей, для прийдешніх героїв.
Гартує Господь непідкорених духом,
Не вбити ні війнам тебе, ні розрухам,
Ні ситим щурам, ні мистецьким повіям.
Хай звідки б пронизливий вітер не віяв,
Цвіти, воскресай, хоч укотре розп’ята,
У вулиць твоїх не за горами свята.
Твій кат захлинеться кривавою грою,
Повернуться з бою сучасні герої,
І пісня твоя ще дзвінкішою стане…
За ніччю - завжди неминучий світанок.
16 січня 2015

Лети, мій соколе, на схід,
Туди, де зараз лід і пекло.
Тобі молитимусь услід,
Аби було безпечно й тепло.

Чекає донечка і син,
Не затиха молитва мами,
Чекає трепет рідних стін,
А ти летиш поміж вогнями.
Руїни, гради, блок-пости,
О, Боже праведний, за що ж це?
Лети, мій соколе, лети
І повертайся переможцем.

Я не змогла сказати:"Ні!"
Ти б не послухався упертий,
Наперекір біді-війні,
Я відмолю тебе у смерті.

У осени є декілька облич:
Примружене, у зморшках павутиння,
Задумливе, з легкою смутку тінню,
І геть сумне, похмуре, наче ніч.

Усміхнене, в калиновім вінку,
Заплакане, під сірою вуаллю,
Туманно-загадкове і печальне -
Чого їй не судилось на віку!

Мінлива, як ніхто з її сестер,
Багата і обідрана до нитки,
Та не було давно у світі видко
Кривавої такої, як тепер,

Залитої вогнем скорботних свіч,
Покритої цілунками іуди...
Багато є у осени облич,
Але такого більше хай не буде.
16.11.2014 р.

Підійду до тата,
обійму за шию.
Він мене підняти
аж до неба вміє.
В нього сильні руки
і волосся русе.
У часи розлуки
я за ним журюся.
Повернувся з бою
тато мій недавно.
Він за нас з тобою
і життя віддав би.
За Вкраїну-неньку,
за поля й дороги,
за дитя маленьке,
дідуся старого,
за дуби і клени,
за мурашку навіть
Він – герой у мене,
хай усі це знають!

Коли потокам сліз немає краю,
І біль душі помножився стократ,
Іще я про одне Тебе благаю:
Не дай нам, Боже, звикнути до втрат.

В нерівній битві правди проти кривди
Щодня у вічність воїни ідуть.
Нехай болить за кожним, як за рідним,
Відгукується серце на біду.

Не дай від болю нам закам'яніти,
Аби, пройшовши нетрями пітьми,
Ми, чуйні і вразливі, наче діти,
І далі залишалися людьми!

Я не жінка тобі і не мати,
І не рідна сестра чи дочка,
Та молюся за тебе, солдате,
При запалених в серці свічках.

Кожне слово розтопленим воском
Розтікається, душу пече
І до тебе летить відголоском,
Оберегом, щитом і плащем.

Ой, тяжка нам судилась година,
Чашу болю п’ємо не одну…
Ти тепер – моя рідна людина,
Бо й за мене пішов на війну.

Одягнув маскувальне зелене,
У минуле нема вороття.
За моїх діточок і за мене
Ти готовий віддати життя.

Що я можу натомість віддати,
Щоб відчув - ми і справді рідня?
Як сестра, як дружина, як мати
Я за тебе молюся щодня.

Красуется царек на тронном месте,
Сам от себя придя в немой восторг...
...А "гумконвой" привез во Псков "груз 200",
Немного разгрузив донецкий морг,

Немного разгрузив завод луганский.
Гуманитарий, мать его ити!
А свой народ упорно кормит сказкой,
Мол, мы страна - добрее не найти.

А люди тупо верят и не ропщут,
Не ведая, что сотни их солдат
В степях донецких в ямах мелких общих
Присыпанные кое-как лежат.

"Военных русских нету в Украине!
Что? Взяли в плен? Убили? Вы о ком?
Те заблудились, ну а те на мине
Взорвались на ученье всем полком"

И не моргнет, и взгляд он не отводит,
И щеки дует, словно паруса.
Вот о таких и молвится в народе:
Ему хоть плюй в глаза, а он: "роса"...


П.С. написала російською для поширення серед росіян. Щоб швидше прозрівали...

Пізно уночі і рано-вранці
Злий павук сіткú брехнí снує.
А Господь сидить на білій хмарці
І вплітає праведне, Своє.

Має Він роботу нині часто -
Злий павук наплів багато бід.
А Господь залатує дірчасте
І щодня рятує білий світ...

А люди співчувають, не лукавлять,
Підтримують її усім селом.
Молитись не втомилася – напам’ять
Вже дев’яностий вивчила псалом.

Щодня: «Живий», - у слухавці лунає,
То матері на душу, як бальзам,
Та спокою і радості немає,
Немає ліку вилитим сльозам.

Пройшло вже дві ротації в частині,
Не їде син додому, хоч і час.
«Ми, мамо, у такій тепер місцині,
Не випустить живими ворог нас.

А що їмо? Одна сільська бабуся
Картоплі з салом вчора принесла.
Ми з хлопцями наїлися від пуза,
Шкода, що далеченько до села.

А гради луплять без кінця і краю,
Помітно поріділо у строю.
Коли щоденно поруч смерть блукає –
Звикаєш і сприймаєш, як свою».

Помалу гнали ворога, і скоро
Десант із Миколаївських рядів
Відрізану частину коридором
З ворожого оточення відвів.

Прийшов додому син – живий-здоровий,
Обличчя потемніло на вітрах,
Та складочка закралася між брови,
А матір не лишають біль і страх.

«Яке це щастя, сину мій, дитино,
що ти живим прийшов з пекельних лав».
«Щасливий, мамо, той, хто за Вкраїну
В бою нерівнім голову поклав».

Розраджує, втішає сина вперто,
Надія, наче свічка, мерехтить,
А син укотре: «Мамо, легше мертвим,
Бо вже не мають спогадів – страхіть».

Проклятий ворог все-таки уцілив,
Не знаючи, що є всьому межа.
Вернувся син з війни живим і цілим,
Та кровоточить хлопцеві душа.

(Присвячується Марії Т. та її синові Володі)

А мати чекає, а мати не спить…
Ніхто її сина не бачив убитим.
Згубилася в часі: де вічність, де мить?
Куди йти шукати і чим відкупити?

Вже навіть і сліз не лишилось в очах,
Біль висушив кожну клітиночку-нішу.
Не тихне молитва, не гасне свіча,
А думка одна випереджує іншу.

А може, відбився в бою від своїх
І мусить ховатись, бо ворог навколо?
Він звісточку дав би, аби тільки зміг…
Тримайся, Іване, Василю, Миколо.

А може, поранений десь у селі?
Його доглядає старенька бабуся.
До міста відрізали шлях москалі,
Тому самотужки справлятися мусять.

А може, в полоні? Катюго, не бий!
Тобі не минеться кров жодної жертви.
А може, а може… Хай був би живий,
Скалічений, хворий, та тільки не мертвий.

А може, а може… О мука! О біль!
Як матері бідній не втратити розум?
Хоч літо – на скроні ляга заметіль,
Хоч спека – вкривається серце морозом.

Зібрати б до купи весь біль матерів.
Терпіти? Та годі! Просити у Бога,
Щоб кожен, хто винен, у пеклі горів,
І ще за життя, безупинно і довго.

Та мати надію у серці несе,
І сутність її материнська у тому,
Готова простити усім і усе,
Аби тільки син повернувся додому.

08 серпня 2014

В кожного, мов німб, на голові
Зеленіє формений берет…
Хлопчики, спасибі, що живі,
Хай ніяке зло вас не бере!

Радість переймає біль тупий,
Котиться сльозою по щоці.
Місто, не відхрещуйся, не спи!
Привітай з поверненням бійців.

Вийди і навколішки впади,
Землю біля їхніх ніг цілуй.
Щоб і ти не бачило біди,
Хлопці на війну ішли – цінуй!

Спуститься Небесний Побратим,
Голубом над строєм закружля.
Хай душа всміхається святим,
Тілові – м’яким пушком земля.

Вулиці – героєве ім’я,
Батькові і матері – уклін.
Лиш віддавши шану, ти і я
Можемо вставати із колін.

Будуть ранки з росами в траві
І відлуння-спогади: невже?
…Хлопчики, спасибі, що живі!
Хай і далі Бог вас береже!

Здравствуй, русская женщина – мама, невеста, сестрица.
Докричусь ли к тебе, коль оглохли все уши земные?
Не устала молиться душа, подустав материться.
Что же делать еще, чтоб детей защитить от войны ей?

Я своих, как и ты, в нескрываемых муках рожала,
По ночам не спала, все смотрела: не болен ли? Дышит?
На себя принимала судьбы беспощадные жала.
Материнской любви что на свете сильнее и выше?

Как и ты, поцелуями ранки коленок лечила,
Как и ты, подстилала соломки, чтоб мягче паденья.
Как и ты, не хочу понимать ни единой причины,
Почему нависает война угрожающей тенью.

Подрасли сыновья, вместе с ними росли и тревоги,
Но могло ли присниться и в самом ужасном кошмаре,
Что наступит пора помутненья сознания многих,
И недобрый сосед по-предательски в спину ударит.

Украину мою не поставит никто на колени,
Только вдов и сирот будет больше по обе границы.
Разговоры пусты о расхожести взглядов и мнений,
Если сыпятся жизни в копилку имперских амбиций.

Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Немов у видінні страшному,
Коктейль сьогодення – до дна:
Розваги, відпустки, ток-шоу,
А десь недалеко – війна.

Хтось їде на море чи в гори,
У когось вечеря смачна,
А поруч – пронизливе горе,
Висмикує кращих війна.

Як буде терзатися кожен,
Згортати безсоння в сувій:
Чим корисним бути він може
Країні стражденній своїй,

Забуде про розкіш і свято,
Пожертвує щиро сповна, -
Тоді захлинеться проклята
Подолана спільно війна.

Щось, напевно, у світі не так…
Чи й на сонці темнішають плями?
Знову гине найкращий юнак
За Вкраїну в бою з москалями.

У зажурі світанок, в пітьмі,
Буревіїї голосять і виють,
І пташки співчувають, німі…
Тільки люди не всі розуміють.

Біль заповнює душі ущерть,
Та чи буде відлунням у кожній:
Не настільки страшною є смерть,
Як життя, безнадійно порожнє?...

За підлі і безчесні ваші дії
Кипітимете вічність у смолі.
Вам не зламати нашої НАДІЇ,
Нікчемні жалюгідні москалі.

Ви сієте в полях сусідських війни,
Та вам не їсти хліба з тих полів.
Коли такі є доньки в України,
Їй не страшні потуги москалів.

11.07.2014

Дай, Боже, миру Україні!
Скажених звірів зупини.
Невидимі ворожі тіні
Хай не роздмухують війни.

До кого руки простягати?
Кого просити? Тільки Ти
Від кулі захистиш солдата
І діток зможеш вберегти.

Чому найкращі люди гинуть?
Даруєш рано крила їм.
Хто ж буде завтра Україну
Здіймати з попелу, з руїн?

Прошу Тебе, Небесний Отче,
(Земні не квапляться мужі):
Хай нашу землю кат не топче,
Хай підуть геть усі чужі.

Я не кляну вороже зілля,
Вже прокляла - за те прости.
Спини, благаю, божевілля,
Мою Вкраїну захисти!

Знову оплакує сина,
Знову – пожежі дотла…
Стогне моя Україна -
«В гості» сестриця прийшла.

Хоч і молодша за віком -
Підла, нахабна, лиха.
Діти припали до вікон,
Вийти бояться із хат.

"Сестро, чекай, зупинися!
Сієш навіщо брехню?
Кинь свої наміри ниці,
Я ж бо своє бороню.

Сльози мої – не водиця,
Нищиш найкращих синів.
Як же ти будеш дивиться
Завтра у вічі мені?

Боже, про що я питаю?
Голод, репресії, жах…
Совісті в тебе немає,
Пройдена крайня межа."

Горе з такою ріднею,
П’яна, брехлива, брудна…
Час розбрататися з нею,
Випите лихо до дна…

Над прірвою тернистою стезею
Блукали. Натерпілися без міри…
Чи знаєш, новообраний Мойсею,
З яким відсотком взяв кредит довіри?

Відсотки сну і спокою, здоров’я
Готовий віддавати на посаді,
Очищеній сльозами, потом, кров’ю
Від урки, що до тебе був при владі?

Чи знаєш, скільки мудрості і праці
Щодня тобі вкладати і вкладати?
Тримають під прицілом папа раці,
Чекають командири і солдати.

Не знай же сну і спокою, допоки
В твоїй державі рани кровоточать,
Без права на простої, хибні кроки,
Які нові майдани напророчать.

Тож не святкуй завчасно перемогу,
Іще нема чого тобі радіти,
Бо ношу непросту береш в дорогу -
Людських надій з відсотками кредити.

Не голосуйте «Проти всіх!»
Бо то – і проти України.,
В байдужості – великий гріх,
Від неї правда з болем гине.
«І що я можу?» – не стогни,
Що кожен в морі – лиш піщинка.
Із небайдужості почни –
Громадського простого вчинку.
А кожен голос «проти всіх» -
Завжди на руку тим, хто краде.
Не жарти будуть і не сміх,
Коли діждеш такої влади.
Найлегше – гратися в хохла,
На хату скраю все звертати,
Та коли щось і запалА -
Чи ж не твоя то «крайня хата»?
Аби й надалі ми були,
Аби в усьому світі знали:
Ми Українці, не хохли, -
Погоди б з моря не чекали.
Щоб долю згодом не клясти,
Терпіння зливши через вінця,
Спитай себе: чи гідний ти
По світу гордо понести
Звання почесне українця?

Лютий 2010

Як часом від суєт потрібна втеча
У травень, де зозуленька кує,
Де соловейко пристрасно щебече,
І сам не спить, і спати не дає.

Окрилює безсоння солов'їне,
Дарує стільки трепету і мрій!
Як може хтось тепер плодити війни,
Коли така весна - живи, радій!

І пісні солов'їної п'янкої,
І цвіту яблунь вистачить на всіх.
Невже комусь не хочеться спокОю,
Простих безгрішних радостей-утіх?

Співай же, соловейку, як востаннє,
О, миротворцю, від перлин-пісень
І найчерствіше серце хай розтане,
І мир благословить прийдешній день!

12.05.2014

Антихрист прикривається хрестом...
Антифашистом зве себе фашист...
Шукає у собаки під хвостом
"новини" для ефіру "журналіст"...

Міцнішає невидима стіна...
Раби тамують спрагу із калюж...
І тішиться, радіє сатана,
Пакуючи мішки продажних душ.

Каштани запалюють свічі.
Щоб дух боротьби не заснув,
Як воїни світла на віче,
Тривожну пильнують весну.

Деревам не віриться й досі,
Що їм не наснились бої,
Та ноги опалені босі
Ще довго їм будуть боліть.

Ввижаються ріки багряні
В каскадах букетів живих.
Поранені є між каштанів,
Хоча і стріляли не в них.

Тримають опори надійні
Для варти небесної міст,
Аби не калічили війни
Ні сіл українських, ні міст.

Щоб долю Небесної сотні
Ніхто забувати не міг,
Запалюють свічі скорботні
Каштани обабіч доріг...

Хоть это и не сказка, - жил да был
Похожий на нормального мужик.
Ничем не выделялся из толпы,
Не якрий, неказистый, просто пшик.

Но гонору имел на пятерых,
И скользкий был, и гибкий, словно уж,
А прыткий, будто заяц - прыг да прыг,
Вперед и вверх, по головам к тому ж.

Карьеру начал - ноль, простой сексот,
Но, видно, Бог умом не обделил,
И вскоре "ноль" достиг таких высот!
Царем своей державы он прослыл.

А дальше что? Играет аппетит,
Бунтует ненасытное нутро.
"Кто миром завладеть мне запретит?" -
Царек на троне щурится хитро.

И принялся орудовать как вор
(видать, запутал крепко парня бес) -
Подвинул царства смежного забор,
В соседский сад за яблоками влез...

И все тому царьку сошло бы с рук,
Он крепко свой народ держал в узде -
В саду соседском как-то понял вдруг,
Что хлебом-солью встретят не везде.

Мы матом с упоением орем,
Воришке неказистому назло:
Хотел войти в историю царем -
Войдешь как однозначное х*йло.

Ну что ты с веником своим
В наш дом врываешься без спросу?
Мы сами толк себе дадим,
Найдем работу пылесосу.

Да, пыль у нас, и мусор есть,
Как раз уборка в полной силе.
Но помогать не надо лезть,
Тебя об этом не просили.

Твой дом и сам в грязи, поди,
Как никакой другой на свете.
В стране порядок наведи –
Той, за которую в ответе.

Отъедь немного от Москвы,
Зайди в больничную палату –
Там ни лекарства, ни жратвы,
От интерьера страшновато.

А чуть подальше – и дорог
Таких на свете нет в помине.
Ты б лучше сам себе помог,
Чем лезть с «подмогой» к Украине.

Твой дом – большой, но в нем бардак,
Порядок лишь в твоих покоях,
А остальным сойдет и так,
Пускай копаются в помоях.

Для них есть двадцать пятый кадр
И «новости» от киселева.
Для неподдавшихся – тайга,
Пусть не в угоду скажут слово!

Со скуки спившихся ребят
Тебе не жалко, лже мессия?
Нигде на свете не гнобят
Так русских, как в самой России...

Мой двоюродный брат восхищается путиным.
Брат в России живет, а рожден в Украине.
Больше писем не пишет давно почему-то мне...
В "одноклассниках" фотки с Майдана - причина?.

Дядя дочки моей надо мной насмехается.
Он мосвич, украинец, а рос в Казахстане.
"Что ж ты, Валька, Россию позоришь стихами-то?
Мы помочь вам хотим, воевать разве станем?"

Без отличия знаков ступают "помощники"
По земле украинской с новейшим оружием.
Изменили с иронией горькой пословицу,
Что незванные гости - то хуже, чем русские.

А меж тем президент их, при полном сознании,
На весь мир заявляет на пресс-конференции,
Что пойдут с оккупацией к нам россияне,
А щитом впереди - наши дети и женщины.

Мой двоюродный брат! Ты за мной будешь прятаться?
Наши бой не начнут, не пойдут в рукопашку.
По сценарию путлера эта сумятица...
Дядя дочки, подставишь под пули племяшку?

Пусть вы оба "воюете" у телевизора,
И не именно я - та живая заслонка...
В генном коде у вас информация выжжена,
Там, где корни - у вас лишь пустая воронка...

Зомбоящик - рассадник сплошной профанации,
Но от здравых умов разве спрячется истина?
Не по крови сегодня родство, не по нации,
А по духу - за мир иль диктатора прихвостни

Невже не маєш інших мрій?
Росіє, знову ти
Нас хочеш у совок старий,
Немов сміття, змести.

Ну що ти липнеш, як лайно?
Змирися і затям:
Народом стали ми давно,
Та й не були сміттям.

Потішся, як мале дитя,
Що відібрала Крим.
Сама не знаєш до пуття:
А що робити з ним?

Спаде невдовзі пелена,
Прокинуться кримчани,
Несфабрикована весна
По всій землі настане.

Чому не прилітають журавлі?
Не бачу їх, не чую... Що зі мною?
Чому тривожно стало на землі?
Чому весна римується з війною?

Чому не чує брат, коли кричу:
“У гості їдь, але не смій стріляти”?
Чому скорботну палимо свічу?
Чому біда приходить в наші хати?

Чому мене не радує весна?
Я пахощів її не відчуваю...
Чому я заклопотана й сумна?
Чом сухарі на місці короваю?

Тримай же, земле нас, не відпускай,
І віра хай серця не залишає.
Чому один плюгавенький москаль
Усьому світу жити заважає?

Коли біда у двері стука,
Не час для сварок і для чвар.
Лише єднання — запорука
Відбити будь-який удар.

У час тяжкий, в лиху годину
Будь чуйним більше, ніж колись:
Для когось дім відкрий гостинно,
За когось просто помолись,

Комусь віддай останню крихту,
Побачиш: вернеться стократ,
І з пантелику збите лихо,
Впіймавши облизня, - назад.

І буде знати лихо кожне:
Від нас — покотиться униз.
Один дубець зламати можна,
Та оберемок — і не пнись!

Я бачила Шевченка на Майдані,
Серед народу дух його витав.
“Поборете, борітесь, нездоланні,
У вас висока й праведна мета!”

Боролися. Хтось лаяв, хтось не вірив,
Хтось мовчки, чим лиш міг, допомагав,
Були й такі, що бавилися в ігри,
Були й такі — ловили поруч гав.

А боротьба не може бути грою.
Про це іще казатимуть не раз:
Не ватажки вперед вели героїв -
Всевишній, віра і пророк Тарас...


(Художник Олег Шупляк. Світлина з інтернету)

Душа распахнута для дьявола...
Залиты уши "киселем"...
Россия! Ты ли это? Явно ли?
Неужто кровью мир зальем?
Уж кто, но ты! Войной охвачена,
Где мой народ с твоим - как брат,
Ты помнишь, чем за мир заплачено?
Забыла ли своих солдат,
Что жизнь за мир для внуков отдали?
Теперь их внук, одев бушлат, -
К соседям в дом - да в грязной обуви.
Россия! Ты с ума сошла?
Тебе же чуждо безразличие,
Всегда была за мир. И вот...
Ну ладно, мания величия
У президента. Но народ!!!
Мой дед с твоим изгнал агрессора,
Теперь агрессор - это ты...
Неужто одержима бесами?
Противься силам темноты!
Такой тебя еще не видели...
Предостеречь теперь должны:
Пойми - не будет победителя
У третьей мировой войны.

P.S. Сообщение о том, что политику военного вмешательства в дела соседнего государства поддерживают писатели России, за гранью понимания... Россия, ты с ума сошла???

«Хотят ли русские войны?»
Я эту песню с детства знаю
О мирном облике страны
От Магадана до Дуная.

Тогда у нас был общий враг,
Мы сообща пришли к победе.
А дальше все сложилось так,
Что жили мирно как соседи.

Дружили, спорили, росли,
Соревновались, торговали,
Хватало хлеба и земли,
Для ссоры повод был едва ли.

Но у соседей ваших вдруг
Пошли дела не так, как надо...
Наглел все больше высший круг,
Простых людей считал за стадо.

Терпел народ, как только мог,
Но шел грабеж не понарошку.
Верхушка кушала пирог,
Стране летели только крошки.

И люди вышли на Майдан,
Стояли с акцией протеста,
Но их не слышал высший клан,
Пошли дубинки и аресты.

И ветром понесло в ваш двор,
Что на Майдане террористы.
Держался за богатства вор,
А вам хотел казаться чистым.

Но «террористам» Бог помог,
Сбежал к соседям вор с позором.
Остался лакомый пирог,
А жажда власти движет вором...

Хотят ли русские войны
В Крыму и в Харькове, Донбассе?
Соседи, что мы вам должны?
Мы сами свой забор покрасим.

Когда опомнитесь прозрев,
Себе придумайте эпитет...
Соседа спальню или хлев
Отвоевать сейчас хотите?

Но воздается все сполна,
Коль не людьми, так небесами...
Соседи! Вам нужна война?
Зачем? И с кем??? Поймите сами!

За пережите і живе
ПлачУ сльозами, плАчу,
Бо кача знову десь пливе...
Як гірко чути "Качу"!

А скільки тих скорботних "Кач",
Куди плисти, не знають.
Завмерли заступ і копач,
Останки тіл волають:

"Впізнайте нас, ми теж, ми теж
Пішли в Небесну Сотню!"
А біль росте, не має меж,
До відчаю, в безодню.

За день прийдешній - сум і страх
Ножами душу крають.
І як закляття на устах:
"ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ! "

28.02.2014

А очі їхні - чисті, ніби перли,
А світлі душі - птицями увись.
Вони не вмерли, друже мій, не вмерли!
Кружляють понад нами - подивись!
А їхні крила - сонячні вітрила
Нової української весни...

Вони в майбутнє шлях прямий відкрили,
А ми чомусь і далі - об'їзним...

На фото: 27.02.2014 м. Мукачево, освячення площі Героїв Майдану
Світлина Степана Жук

Горіли небо і земля,
Просила не стріляти Либідь.
А снайпер цілився здаля,
Щоб з України душу вибить.

І вцілив прямо у дівча,
Що до поранених спішило...
У відчаї спинився час,
І, як могла, диміла шина.

А кров людська - то ж не вода,
За цівкою стікала цівка,
Вже не один життя віддав...
Стогнала, плакала бруківка.

А душогуб і людолов
Годив диктатору надмірно...
Це в центрі Києва було,
У час, який вважався мирним...

В сорочку вишиту вдягла...
Перехрестила...
Проти моїх молінь - у зла
Не стане сили.
Серед усіх земних доріг,
З вовками танців
Моя любов - твій оберіг...
Живим вертайся!!!

20.02.2014

Людиноподібнії звірі
У серці любові не мають,
Та всім воздається по вірі,
Моліться за нелюдів навіть.
Хай щирі молитви не стихнуть
За псів у гуманній подобі,
Щоб виникла в "лівері" їхнім
Відраза до вбивчого хобі.
Хай хижі тваринні оскали
Навіки ці звірі сховають,
Бо навіть вовки і шакали
Подібних собі не вбивають...

За правду революції
Поклав і душу, й тіло.
Сторінка у фейсбуці
Як дім - осиротіла.
"Живий!!!" - кричать світлини,
"Помер..." - портрет на пОлиці...
Душа до Бога лине...
А на Майдані моляться...

Не сниться Маріїнський парк...
Та бачу, наче у жахіттях,
Як хтось куща з корінням витяг,
За 200 гривень - не за "так",
Як місять сотні підошОв,
Де "По газонах не ходити"...
А тут колись гуляли діти,
"Трамвайчик мрій" по колу йшов.
Згадаю: серце заболить,
Як доня листячко збирала,
Як підганяв годинник.. мало!
О неповторна кожна мить!
Ви, крадії приємних снів
І милих спогадів убивці!
Зачинені в загоні вівці!
Хто вас на білий світ пустив???
І звідки ця чума взялась -
Братків бездумнії васали?
Хоч ви історію засрали,
Та до майбутнього вам - зась!
Змете майданівська мітла
Усе сміття, що нищить хату,
Пов'яже лапу волохату,
Непотріб випалить дотла.
І я, вітаючи весну,
Посію квіти і травичку,
Немов із вчинку - гарну звичку.
І сни барвисті поверну...

У маленьких діточок горе -
Хто заробить їм на харчі?
Лейтенантику-прокуроре,
Ти спокійно спиш уночі?

І за що посадив їх тата,
Записавшись у слуги зла?
Де ті докази-компромати?
В тебе совість колись була???

Спи, прислужнику-сраколизе,
В сновидіннях побачиш ти,
Як у пеклі наклали хмизу
Для твого казана чорти.

Хай насниться тобі дружина
Того хлопця, що посадив.
А удосвіта - крах режиму
І руїни старих судів.

Спи спокійно, якщо удасться,
І сумління хай не шкребе,
Тільки знай: ти в глибокій пастці,
І загнав туди сам себе...

Ну що, Вітьок, злітав у Сочі?
Крута тусовочка, еге ж?
Та біля тебе щось не хоче
Сидіти навіть Бангладеш...

Цураються, немов прокази,
Ніхто руки не подає.
Володька холодністю вразив,
В тарілці - тільки олів'є...

Ні слова Вовка про кредити -
Оце тобі і дружба вся!
А раптом схоче хтось убити?
Ет, охорони мало взяв!

Для папараці - невидимка,
Надумав прапором махнуть...
Сидів би краще вдома взимку,
Ох, здійнялася каламуть!

Три кола над аеродромом -
Сідати чи втікати геть?
Але ж Межигірські хороми?
Без них життя - неначе смерть.

І що б тим клятим екстремістам
Не розійтися по домах?
Тепер з води не вийти чистим
І не здолати дикий страх...

А мир іще навіть не сниться,
Напружені ночі і дні.
Морозом обпечені лиця,
Розплавлений страх у вогні.

Та згодом загоїться рана,
Очистяться сни від примар.
І буде проспект Нігояна,
Жизневського буде бульвар.

Нові монументи столичні
Розкажуть онукам колись,
Як падали зорі у січні,
Щоб наші бажання збулись...

Привіт! Як справи, однокурснику з Донбасу?
Згадався нині наш гірничий інститут.
Багато з юної пори минуло часу...
Так доля склалася. Тепер ти — там, я — тут.

Хоч і з дипломом — шахтарюєш у забої,
Не прогодує трійко діток інженер.
А пам'ятаєш, як ми мріяли з тобою
Про відкриття, далекі мандри... а тепер...

А я, мій друже, третій місяць на майдані.
Сім'я, робота... Маю діток, як і ти.
Жирує влада... увірвавсь терпець останній -
В судах свавілля, у міліції — кати.

І хай тобі щодня тлумачать однобоко,
В кривому дзеркалі ти бачиш наш протест,
Знай: я стою не за Кличка чи Тягнибока,
І навіть, віриш, я стою не за ЄС.

Ти чув, що часом тут насмерть влучають кулі,
Що на морозі роздягають догола.
За що, спитаєш, так уперто ризикую?
Щоб ти життя у ветхій шахті не поклав.

Щоб діточок твоїх, моїх синів і доню
Не запрягали у ярмо круті братки,
І щоб між нами не проводили кордонів,
Щоб Україну не ділили на шматки.

Людей катують. У ночі горять машини —
Це для бандитів різних рангів “звьоздний час”
Хіба такої ми вартуємо країни?
Хіба про це колись так мріяв кожен з нас?

Хай почекають маму діти. І робота
Нехай потерпить — надолужу залюбки!
Я там, де справжні українські патріоти -
З Одеси, Криму, і твої є земляки.

Щодня героїв пригощаю пирогами,
А знадобиться — то й життя за них віддам.
Не вір байкам, які нас роблять ворогами,
Бо це на руку нашим спільним ворогам.

Ти добре знаєш: я в харчах — не привереда,
А все немиле. Не було такого зроду ж.
Без тебе й кава не смакує, хоч і з медом,
Бо ти завжди її цілунками солодиш.

З тобою й сало на Майдані — просто пісня,
І дим буржуйок — не надихатись, як волі.
Розмежував Майдан життя на “до” і “після”,
І так, як “до”, тепер не буде вже ніколи...

Ще одягнемося в сукні, дівчата,
Дочекаються високі підбори.
Доведем до перемоги почате,
З козаками разом лихо поборем.

Не на часі нині запах парфумів,
Дим буржуйок пробира до білизни.
Певно, сам лихий братву надоумив
Так знущатися з народу й Вітчизни.

Ми за хлопців наших станем горою,
Щоб гуртом здолати горе-тирана.
Напечемо пиріжків для героїв,
Злущим кригу, перев'яжемо рани,

Та й закусимо обвітрені губи,
Та й молитви-обереги - щитами.
І не мрійте, упирі-душогуби,
Що ТАКИЙ НАРОД навколішки стане!

Так герої ідуть.
Так герої у вічність ідуть.
Так по хвилі живій,
Ніби човен, пливе домовина.
Повноводна ріка
проводжає у праведну путь
У нерівнім бою
за свободу полеглого сина.

Він війни не хотів,
Та від миру у клітці — втікав,
Бо мовчали сябри,
А один серед поля — не воїн.
Чи достатньо напитись
малого свободи ковтка,
Чи віддати життя,
щоб душа не попала в неволю?

Та прийдешню весну
Не зупинять колючі дроти.
Буде пісня — не плач,
І веселка — не дим понад світом.
Заклинаю: живіть,
вільні сестри і вільні брати,
І прошу: розкажіть
про героїв онукам і дітям.

Свідомий світ побачив і здригнувсь.
Скорботи дим ховає сонце нині.
Загинули вірмен і білорус
В бою проти диктату в Україні...

А щось людське іще живе в очах...
Тваринний страх, але людська надія.
І совість - у буремну ніч свіча -
Ще жевріє, ще теплиться, зоріє.
Безвихідь? Відчай? Подив? Переляк?
Що в погляді спецназівця в облозі?
А, може, усвідомив: щось не так,
І він тому противитись не в змозі?
Якби ж він завтра скинув свій шолом,
Почав життя із чистої сторінки,
Навіки розпрощався з хижим злом,
Яке йому диктує грішні вчинки...

Чи каяття, чи паніка, чи жах,
Чи все, укупу зібране відразу...
Що криється в округлених очах
Людини-звіра, воїна спецназу???

Вирує Майдан, бо іще не зборов
Отих, що жирують нечисті.
І беркут порушує правила знов,
І судять не тих "терористів"...
Не спиться... Прямий поглинаю ефір,
Шкодую, що Київ далеко.
Дивлюсь, як оточений труситься звір,
Що служить маразмові зека.
Про це ще напишуть багато томів,
Щоб спомини пам'ять не стерла.
І свято - не свято, і світло в пітьмі,
І пісня від болю завмерла...
... На ранок виходжу у місто - ти ба,
У нас - фестиваль виноробів.
Стискається серце - журба і ганьба,
Бо мати ж тепер у хворобі.
У Харкові люди згоріли. Майдан
В жалобі, в єднанні, в надії.
А нам до матусиних байдуже ран,
У нас - розважальна подія.
Свідомими краще б ми, люди, були,
До спільного чуйними лиха.
... Так само справляли веселі бали
Під час епідемії тифу...

11.01.2014

Вікторе наш горезвісний,
Руки по лікті в крові,
Хай дід Мороз тебе трісне
Костуром по голові,
Скаже своє "тари-бари",
І від отих заклинань
Ти, межигірська примаро,
Раптом Людиною стань!
Може, звичайним шофером,
Може, простим шахтарем,
Там, де не місце аферам,
Не по кишені гарем.
У двокімнатній хрущівці,
Де по годинах вода...
Може, ти пастимеш вівці.
Знаєш, то менша біда,
Аніж тавро шапкокрада,
Що випіка, як вогонь.
Ані багатство, ні влада
Вже не відмиють його.
Гідності, честі не купиш
За золотий унітаз.
Хай з простотою укупі
Бог тобі совісті дасть.
Ближніх любити, не красти,
В радості, в горі, в журбі...
Бути Людиною - щастя,
Я його зичу тобі!

Цікаво: скільки платять тролям -
З а провокацію, за флуд,
За бур’яни посеред поля?
І хто утримує іуд?
За скільки совість продається?
То, може, вже й душа – товар?
Почому нині розум, серце?
І хто «атвєтіт за базар»?
Казати правду – справжня розкіш,
Це по кишені лиш тому,
Для кого вища честь за гроші,
Миліше світло за пітьму.
І хай «розфренджують» за правду,
Яка приємна не завжди,
Тож не дають за неї лаври
І люблять теж – вряди-годи.
А тролі мають гарну плату,
В теплі, безпеці і добрі.
В туман брехні ховають правду .
О, їхній бізнес – на порі!

Ігнором, друже, вдар по флуду,
Дискусій з тролем не веди,
Тоді ці капосні іуди
«Роботу» втратять назавжди.

Побили Таню Чорновол,
Як нелюди, бо й справді звірі.
Іще одне з найбільших зол
Живе, іще не знає міри.
Криваве місиво - лице...
І ті, хто бив, і ті, хто вище -
Ви всі заплатите за це,
Вже Божий кнут над вами свище.
І хай шкодливий стогне Кот,
Що носа, мов, йому зламали...
О, запроданцю без чеснот!
Так б'ють свої - легенько й мало -
Ані садна, ані синця,
Така вона, "братерська милість".
Стерпіла ж дівчинка оця
Такого, що тобі й не снилось.
Бо в горлі кісткою була,
Тепер іще й петлею стала,
І не дивіться, що мала,
Катюги! Вам не буде мало,
Бо з нею ми усі - Майдан,
Один за всіх, і всі - за неї!
Вам не проститься жодна з ран,
Отож прощайтеся з матнею.
Надходить істини момент,
І Божа кара, й Божа милість.
Тепер з вас кожен - імпотент,
Щоб різна нечисть не плодилась.
За Дзиндзю і за Смалія,
За зниклих безвісти студентів
Прошу у Бога кари я
Облізлій зграї імпотентів.

Хочеш бути рабом, гнути спину?
І жебрацьку відстояти суть?
Продавай москалеві дитину -
Не за дорого, скільки дадуть,

Не за дорого, скільки заплатять
За масовку - за антимайдан.
Хай онуки свободу утратять,
Ти і їхнє майбутнє продав.

Кинь у жорна нових геноцидів
Їх сьогодні за кілька хлібин.
Краще б день цей удома відсидів
Ти й подібні продажні раби.

Продавай москалеві матусю,
Як дізнається, котра твоя?
Куля завжди дурепа у русі,
Чи твоя уціліє сім'я?

Схаменіться, ви, люди наївні,
Не.накличте на себе біди.
Хто продав Батьківщину за гривні -
Першим ляже під ноги орди.

(відредаговано)

Проти темряви - хресний з молитвою хід,
Йдуть за гідність, на витримку - війни.
Поділилась держава: не захід і схід,
А раби і від рабства вже вільні.
Тих, що страх подолали, тепер не зламать,
Вік і стать не важливі, і звідки.
А раби ще бояться, раби ще тремтять
За копійку і "царські" об'їдки.
Вільний брате! Рабів на Майдан приведи,
Хай відчує на запах свободу.
Хто нап'ється її, як живої води,
У кайдани не вернуться зроду!

Я не часто кажу про любов,
Хоч люблю без перерви на втому.
Йде війна, і сьогодні ти знов,
Вже без мене, рушаєш із дому.

Я сльозою твій шлях не скроплю,
Хай заплаче ворожая зграя.
Поважаю, пишаюсь, люблю,
З перемогою вернешся - знаю!

Обереги моїх молитов
Зграю спинять зомбовану вовчу.
... Я не часто кажу про любов,
А сьогодні - укотре - не змовчу...

Усміхнена і заплакана...
Вишúванка... латка на латці...
І шрами, і свіжі подряпини...
Портфоліо... Папарацці...

Принижена, обезчещена,
Згвалтована та побита,
І хрещена, і розбещена,
Не раз матюками покрита.
Знедолена, поневолена,
Обідрана аж до нитки,
До голого нерва зболена,
Одвічна безплідна покритка.

Розп'ята на тлі історії,
Що кілька разів підмінена.
А діти - голодні і хворії,
А ріки - брудні і замілені.
А ниви твої - занедбані,
Дороги - як віспою биті.
А де трударі твої? Де вони?
Найбільш працьовиті у світі?
Безхатченки-безробітченки,
Тобою не благословеннії.
Куди відпустила їх, дівчинко?
До Греції, Польщі, Словенії?
Залякана вовкулаками,
У душу впивалися ікла.
Не знищена псами ніякими,
Безмежно терпляча і світла.
Калинами-переливами
Духмяно-квітуча й співуча.
І яблучно-білоналивами,
І свіжохлібами пахуча.
І надрами, й дивомандрами
Багата, але незаможна.
Барвиста озерами, ватрами,
Безправна, безкарна, вельможна.
Загублена і розгублена,
Водночас і храм, і руїна.
Ти нами всіма недолюблена,
Багатостраждальна Вкраїно.
Чи й далі хохлами сидіти нам,
Ховатись у крайні хатини,
Коли протиріччя-епітети
Примножують біль України?!!!

У лісі, ой, не світлому,
Що зветься Україна,
Поміж до всього звиклими
Росла собі ялина.

Попов співав там пісеньку:
"Засни, народна пильність",
А два чубаті з лисеньким
Потролили та й змились...

Ой, крові, ой, невинної
Налито у суботу.
Прикрилася ялиною
Керована сволота.

Ялиночко кривавая,
З металу недороблена.
Чи зватись нам державою
З "гарантом"-одороблою?

З кащеєм Санта Клаусом,
Яйцем колись не вбитим.
Пакує-усміхається
Цукерки з кров'ю дітям...

Маленький сірий зайчику,
Біжи скоріш від неї,
Бо краще б і не бачити
Ялиночки тієї...

30.11.2013

Як твоя гусенична підошва
Опускається стрімко униз -
Не на плити майдану чи площі,
А на душу людську - ЗУПИНИСЬ!!!
Схаменись, не топчи, там - людина.
Може, донька чиясь, може, брат.
В тебе теж є, напевне, родина,
Що заплатить за крок цей стократ.
Хай для тебе народ - біомаса,
Легко бити, коли ти в строю,
Знай: ти рідну матусю дубасиш
І дитину маленьку свою.
Кара Божа затягує петлі -
Тим, під каскою сірим, затям,
Що горітимеш, хлопче, у пеклі,
Не по смерті, а ще за життя!

Не шукай мене в кав'ярні,
В інституті, на роботі,
Бо усі дівчата гарні,
Мужні хлопці-патріоти -

Вони сьогодні на Майдані,
І я сьогодні на Майдані,
Своє майбутнє не віддам я,
А посягніть - зігну в дугу.
Моє майбутнє - це Європа,
Шукайте іншого холопа,
А хто не з нами, той хай топа
На лижах весело в тайгу:)

Не ховайся за спідницю,
Не чекай погоди з моря.
Головний Майдан столиці
Кличе всіх нас, як і вчора.

Тому я знову на майдані
І завтра буду на майдані.
Своє майбутнє не віддам я,
А посягніть - зігну в дугу.
Моє майбутнє - це Європа,
Шукайте іншого холопа,
А хто не з нами, той хай топа
На лижах весело в тайгу:)

Є така робота - провокатор.
Хай ганебна - кожному своє.
А чи знає мама, знає тато,
Де платню дитина дістає?
У бійців невидимого фронту
Граються. Та й платять ще, ти ба ж!
Тільки з тої гри вже мало понту,
Люди розкусили цей типаж.
Як в ефірі гімн державний ллється,
Цей на груди руку не кладе.
Бо нема у нього в грудях серця,
А натомість - смердиво руде.
Совісті немає і в помині,
Сором на обличчі не горить.
Цих ляльок вербують жирні свині
У страху позбутися корит.
Поганьбіться в натовпі ще трохи,
Покажіть свою смердючу суть.
Ви - помиї нашої епохи,
А помиї свині ж і зметуть.

P.S.Для тих, хто не був на мітингах і не знає, хто такі тітушки.
Тітушки - від прізвища одного з таких Тітушко - молоді хлопці, найняті для провокативної роботи на мітингах, акціях протесту, революціях. Їхнє завдання - проникати в ряди мітингуючих та провокувати дії, що дадуть привід для втручання беркуту, міліції, для розгону мирної акції. Більш детальну інформацію можна знайти в інтернеті, навіть у словнику це слово вже є.

Коли пливло народне віче,
Цвіли вітрила-прапори,
І те видовище величне
Благословляв Господь згори,
Коли щасливими сльозами
Надія сяяла в очах,
І ті, хто йшли, напевне знали,
Що не володар більше – страх,
За огорожею з металу,
Що за людський сягає зріст,
Команди «роботи» чекали,
Для них подій на площі зміст
Був недосяжний, бо свідомість –
Маріонеткам рудимент.
Навіщо думати? Натомість
Є пульт, і саме в той момент,
Як «Барабас» натисне кнопку,
І на екрані блимне «фас!»,
Натягне каску на «коробку»
Солдат-спецназівець, і враз,
Живу утративши подобу
Бездумно піде на людей,
Тому що раб, тому що робот,
І ще не знає, що гряде
Нова доба, в якій він зайвий,
Керований бандитським злом.
Де б не сховавсь – хай знає: знайдуть
І спишуть на металолом.

Валентина Попелюшка
Київ 24.11.2013р. Майдан

Десятки? Сотні тисяч? Має значення!
Один лиш день історії віддай!
Я призначаю кожному побачення -
Дванадцята-нуль-нуль. Євромайдан!


P.S. Буду рада кожному знайомому з фото-аваторок обличчю на Майдані.
Настає час для громадянської лірики, панове колеги по перу!

Ти кажеш, нащо здався той майдан?
Чого туди іти, стояти марно?
Що це не змінить справ державних стан,
А влада й далі крастиме безкарно?

Зневірений, байдужий, просто раб,
Яку ти дітям спадщину залишиш?
Нехай і їх принижує сатрап?
Нехай і їхню волю заколише?

Лиш хворих на тяжкий синдром хохла
Утримає у стінах крайня хата,
Коли добро повстало проти зла
І буде до останнього стояти.


Ховайся, наче страус у піску,
Молися, щоб тебе не зачепили,
Виси, як і висів, на волоску,
Якщо на вчинок не знаходиш сили.

Або іще й полай, покритикуй
Людей, які за правду піднялися,
Тим виправдай себе і замаскуй
Свій страх і дітям в очі подивися.

А краще скинь байдужість як обман,
Її розв'язка всім давно відома,
І вийди, українцю, на майдан,
А ви, хохли, сидіть і далі вдома!

20.07.2013, відредаговано у грудні 2013

Подивіться, матусі, це ваші сини,
Ви пишаєтесь ними, напевно?
Бо державу свою захищають вони
І порядок відстоюють кревно?

Схаменіться, матусі, це ж ваші сини, -
Мов із пульта керовані зомбі
Кукловодів-начальників словом одним,
В лялько-роботів чинній подобі.

Хай стоять матері, що втрачали дітей,
(В тебе ж, покидьку, теж є матуся),
Він зіб'є їх із ніг, із майдану змете,
Й хоч би мускул на пиці здригнувся.

Чути заклик людей: "Хлопче, форму зніми
І врятуй свою грішную душу!"
Та не дійде до зомбі - глухий і німий,
Без команди і з місця не зрушить.

Але ж ти - його мати, дружина, дочка, -
Ти людина жива, а не робот!
Зупини його зараз, біди не чекай,
Бо за гроші, які він заробить,

Принесе тобі хліба зі смаком крові
І сльозами окроплені квіти,
А спокутувать будуть, аж поки живі,
Батька "славу" невиннії діти...


Фотоальбом з Майдану 18-19 липня 2013 р.

Одинадцятий день, кілометрів сот п'ять...
Економили сили останні,
Йшли до тебе, народе, підтримки шукать,
А тебе не було на майдані...

В неї вбили дочку, а у нього - аж двох,
Крик душі в риторичнім питанні:
Чи убивцю в погонах каратиме Бог?
Та не густо людей на майдані...

Чи в державі, де "слуги" на пана плюють,
Не такі вже ми всі й безталанні?
Задоволений станом речей ти, мабуть,
Раз тебе не було на майдані?...

Тим, хто пішки прийшов, Україна болить,
Що закута в безправ'я кайдани,
А столиця спокійно вечеряє, спить,
Бо немає її на майдані...

Хтось пускає із верху команду: "Ату!"
І солдатики мчать олов'яні,
Щоб чисельністю знищить шляхетну мету,
Бо тебе не було на майдані...

Від часу померанчевих подій
Закралася зневіра у народі...
Моя подвійна шана тій ході,
Що хоче від усіх сказати: ГОДІ!!!

Щоденно у терпіння - знову цвях!
Ви - слуги, не погоничі худоби!
А ваші повноважні на місцях
Втрачають риси л́Юдської подоби.

За іграшку для них життя чиєсь.
Терпіння крапля вилита остання.
Встає, аби сказати, люд увесь,
Що ми - таки народ, не бидло в стайні.

До Києва дорога пролягла
Глашатаїв людської непокори.
Від кожного і міста, і села
Хай крапельки вливаються у море.

Нехай через ліси, поля, степи
Щодня течуть нові до моря ріки.
Останній шанс, народе, не проспи,
Бо бидлом і залишишся навіки!

Всеукраїнська хода

Про любов і природу пишу залюбки,
Та й про інше скажу принагідно:
Доки будуть глумитись мажорні синки
Із дівчаток твоїх, Україно?

Чи для них то тепер, як дозвілля, піар,
З жиру бісяться, ситі, здорові?
Олександра Попова, Оксана Макар -
Може, годі із нелюдів крові?

Їм знущатися з інших ніщо не хибить,
Всюди в органах блат і свавілля.
Вже не "папа Ростов" бандитизмом гримить,
Миколаїв - столиця насилля.

Не відкуплять ні тато, ні сват а ні брат,
Не продажний суддя долі вершить.
Ще живим по заслузі отримає кат,
Тільки жертвам від цього не легше.