Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Валентина Попелюшка (1967)
Не я в рядки нанизую слова,
Самі приходять вірші, як захочуть...




Художня проза
  1. Жарт на все життя...
    Таких жартівників, як дядько Микола Гордійко, не часто й по телевізору побачиш. Вже й чоло посивіло, а як гулянка яка, чи черга під магазином чекає, поки хліб з райцентру привезуть, біля гострого на язик худорлявого вуйка – і дівчата, й молодиці, і зморшкуваті бабусі. Прислухаються: ану, яку іще байку жартівник вигадає, що там іще він «бачив на власні очі, як оце тепер тебе бачу, і з місця мені не зійти!» Сміх, галас, веселощі! Клуб у селі давно вже перетворився на мертву споруду. А тут тобі – безкоштовний ходячий концерт. Де треба – і підтанцює, і приспіває, ще й жестами покаже, як «воно усе було».
    Єдиний уцілілий з передніх зубів кумедно посвистує при розмові, однак цей «дефект дикції» тільки додає шарму улюбленцю публіки.
    - Іду я на Василя удосвіта до кума засівати. Лугом, лугом, та й до річки на місток. Місяць світить, сніг виблискує – не треба й ліхтаря. Дивлюся: за кущами на тому березі силует якийсь дивний – наче корову хтось пасе. Що ж то за дурень, думаю, на сніг уночі скотину вигнав? І що ж то за дурна корова нахилилася до самої землі, переплутавши сніг з травою? – Тут вуйко Микола витримає таку довгу театральну паузу, аби у «публіки» аж у п`ятах засвербіло з цікавості, що ж там було далі. – Підійшов ближче, бачу: та ні, то не корову, а чужу молодицю хтось «пасе». Хто пасе, кого пасуть – у темряві не розгледів. Звідки знаю, що чужу? – Реготом витримає іще одну нестерпну для слухачів паузу. Раптом обірве заливистий сміх і видасть, – та хто ж у такий мороз удосвіта свою на луг поведе? Свою ліпше вдома «пасти» – в теплі, в добрі. Бо від такої «романтики» можна усі штани відморозити.
    Через неймовірно жартівливу вдачу село давно прозвало Миколу коміком. А він і не ображається – комік то й комік, хіба ж не так?
    Однак серед старожилів іще залишилися такі, що пам`ятали й час від часу переповідали онукам та правнукам анекдотичну історію про те, як через свій невгамовний норов комік Гордійко трохи зіпсував шедевральну автобіографію двома роками позбавлення волі.
    То було на початку семидесятих. Микола тоді іще парубкував, тільки починав до своєї Надійки залицятися. Повернувшись зі строкової служби, отримав насмішкуватий парубок не вельми престижну в селі посаду, яка звалася «по наряду», тобто – старший, куди пошлють. Може, якби хлопець навчився, як багато його односельців, якщо й не притертися до місцевого начальства, то хоча б не бити з ним горшки, його «кар`єра» за пару років просунулась би хоча б до конюха Та не з Миколиним щастям. Схоже, веселуна те не дуже й бентежило. Навпаки – на постійному місці вже б давно занудьгував, а так – що не день, то щось нове. Учора в бригаді допомагав гній на поле вивозити, а сьогодні – на складі міндобрив мішки з селітрою розвантажує. На завтра, може, сівачем у поле відправлять з кимось із трактористів. Не життя, а пісня!
    Отак собі, весело наспівуючи, йшов одного ранку Микола з косою на плечі по завдання. Звечора його попередили, що удосвіта має прийти у четверту бригаду, бо починається косовиця, отож нова бригадирка вкаже, яку саме луку Миколі починати.
    Одарка Гонтаровська була місцевою знаменитістю. Злигавшись із сільським головою, проста доярка раптом стрімко вирвалася в передовиці. В селі перешіптувалися, звідки ті небачені надої взялися. На Одарчині «рекорди» вся ферма працювала. Та вголос ніхто нічого казати не наважувався. Не ті були часи. Хоча в селі вже навіть старі бабусі одержали паспорти («І нащо він мені – хіба без пачпорту не поховають?»), та люди, які не бачили іншого, окрім колгоспного, буття, рідко наважувалися відірватися від материнської пуповини. Отож, село мовчки аплодувало у місцевому клубі Одарчиним грамотам, медалям та цінним подарункам «За видатні трудові досягнення» на честь чергової річниці великої жовтневої чи до травневих свят. Вже рік портрет Гонтаровської красувався на районній дошці пошани, а місяць тому «героїню соціалістичної праці» несподівано підвищили по кар`єрі, призначивши керувати четвертою бригадою, з якої їй було найближче додому.
    Дисциплінований працівник, Микола ще затемна прийшов у бригаду. Навчившись вправлятися з косою раніше, аніж з олівцем чи чорнильницею, хлопець змалечку знав, що найліпша косовиця – удосвіта, поки сонце росу не вип’є. Отож, не заставши в бригаді начальства, хотів було піти на луку на власний розсуд, та, пригадавши вказівку «вищого начальства», вирішив перестрахуватися і попрямував до Одарки додому. Йшов швидко, бо на горизонті вже рожевіло, отож шкода було втрачати цінного часу.
    У сільських господинь саме в розпалі була друга саповка – час підгортання картоплі. В їхньому районі ця культура родила найкраще, отож на присадибних ділянках їй виділяли більшість площі. На городах то там, то тут виднілися схилені жіночі постаті. Як і для косовиці, для городніх робіт світанкова пора – найкраща. Отож, видоївши корову, кожна газдиня спішила, доки не спекотно та є година-друга до роботи, обробити якомога більшу площу, аби не відстати від сусідок. Бо то вже, не приведи Боже, як помітять на чиємусь городі щирицю чи лободу – пересудів не уникнути.
    Ось і садиба Гонтаровських. Відкривши хвірточку, Микола через садок попрямував до хати. На довгій шворці, що була натягнута між двома гіллястими яблунями, вже була розвішана випрана білизна. «Хто рано встає, той більше встигає», – подумки похвалив бригадирку Микола. То не біда, що змусила його робити крюк, заходячи по наряд додому. Хіба ж їм позаздриш, сільським жінкам? Хоч і начальство, а мусить все встигати – і по домашньому господарству, і в колгоспі.
    Біля вхідних дверей стояв навскоси зламаний держак лопати – знак того, що в хаті нікого нема. Помітивши відчинену хвірточку з двору на город, Микола попрямував туди. Так і є: он вона, удвох із дочкою підгортають картоплю.
    – Тітко Одарко! – Гукнув парубок. – Куди мені йти косити: у Біленкове, чи до Піснівщини?
    Обидві сапувальниці випросталися і повернулися на Миколин голос. Бригадирка сердито кинула сапу і підійшла до хлопця.
    – Тобі що, нетерплячка? – Гаркнула без привітань. На пиці начальниці невдоволення сперечалося з роздратуванням. – Сказано було чекати в бригаді – ото йди й чекай. Знайшовся мені, племінничок! Не тітка і не Одарка, а Дарина Пилипівна!.
    Микола не втримався і пирснув. Дарина! Ото тобі цабе! Від смішок парубка обличчя бригадирки побагряніло.
    – Геть з двору, клоуне! – Заверещала Гонтаровська.
    – Та я б вже давно пішов, – позадкував Микола, – ви тільки скажіть, де косити. Он вже сонце сходить, коли ж його починати?
    – Ти мені ще докоряти будеш, щеня? – Не вгавала «знаменитість». – Геть у бригаду, твоє діло – теляче: сиди і чекай!
    Хряпнувши хвірткою у Миколи перед носом, Одарка повернулася на город.
    Був би на його місці будь-хто інший – може, покірно виконав би «наказ» знахабнілої начальниці. Але невгамовний веселун вирішив трохи поглузувати з бундючної сільської кралі. Фантазії не знадобилося багато, доволі було кинути погляд на шворку з випраною білизною, серед якої жартівник швидко «вирахував» спіднє бригадирки. Дочка Одарки таких панталон точно б не вдягла. Хоча Микола на той час іще парубкував, його «практики» вистачало, аби розбиратися, яку нижню білизну носили місцеві молоді жінки та дівчата.
    Ранкові біоритми молодого організму підказали й подальший розвиток подій. Не довго думаючи, Микола зняв з мотузки випрані панталони і тут же, в бригадирчиному садку справив на них природну «велику потребу».
    - Ах ти ж, негіднику! – Почув галас господині, котра вже бігла з городу з сапою в руках. Микола, від гріха подалі, підхопив з землі косу і чкурнув до бригади.
    Якби на місці Одарки була будь-яка інша сільська молодиця, можливо, вона б знайшла спосіб поквитатися з кривдником, не надаючи пікантній історії людського розголосу. Але ж це була передова доярка, гордість колгоспу, та ще й бригадирка! Перевдягнувшись у нове, вона мерщій побігла скаржитися голові колгоспу.
    –Ти що собі, паскудо, дозволяєш? – Заверещав голова, щойно Микола, по якого збігав сторож – дід Юхим, увійшов у контору.
    На голову вищий за «високе сільське начальство», Микола, який взагалі мало кого чи чого в житті боявся, зареготав, згадавши недавню пригоду. Що Гонтаровська побіжить скаржитися – він і припустити не міг.
    –Ти… ти! – Скакав, мов цуцик, навколо здорованя голова. – Іди до Дарини Пилипівни і випери ті речі, яким завдав шкоди.

    … Червнева спека змушувала заганяти худобу з пасовиська на обід у затінок, до хлівів. З дворів один за одним виходили зустрічати корівчину дідусі-бабусі чи підлітки – дорослі здебільшого в цю пору працювали на колгоспних полях. Усім, хто тепер визирав на вулицю, впадала в око кумедна картина – Микола Гордійко прямував селом у бік невеличкої річки і ніс на довгому кілочку, перекинутому через плече, не вельми чисту жіночу спідню білизну. Кожному, хто жартома чи всерйоз щось запитував, хлопець охоче відповідав:
    – Та це наша знатна бригадирка Одарка Гонтаровська сьогодні вранці не добігла до нужника, то мене по наряду послали її спіднє в річці випрати.

    Через той жарт відсидів Микола рік за ґратами, іще рік відбув на примусових роботах на хімкомбінаті – «за приниження гідності посадової особи». І що? Повернувся до рідного села, одружився з коханою дівчиною і щасливо дожив до старості. Он дотепер в спорожнілому селі і за тамаду, і за конферансьє, ще й усім інтернетам дасть довідку з будь-якої нагоди, та таку, що сумно нікому не буде!
    А та історія й досі ні-ні, та й випливе десь за чарчиною, почастувавши веселим реготом чесну компанію.
    А от до Одарки Гонтаровської після того курйозу прилипло прізвисько Не-добігла-до-нужника. І так міцно прилипло! Та якби ж тільки до неї!
    – Василино, хто тобі город орав?
    – Та то Василь – Не-добіглої-до-нужника зять.

    – Хто тут крайній купони на цукор одержати?
    – За мною іще Любка, Не-добіглої-до-нужника сестра. Вона тільки корову прив`яже – і повернеться. То за нею й будете.
    Тільки після смерті Одарки те прізвисько в селі почали помалу забувати…


    Коментарі (6)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. Біла скриня

    - Кінець семидесятих! Двадцяте сторіччя надворі, а ви, діду, як у середньовіччі – хотіли радикуліт припарками вилікувати, - відчитувала сільського дідуся років восьми десяти молода повногруда сестра, набираючи у скляний шприц розчину для ін’єкцій.
    - Та я, доню, все життя тими примочками та настоянками лікуюся, - виправдовувався старенький. – Раніше допомагало: чи застуда, чи з’їв щось не те. До лікарні оце вперше втрапив.
    Медсестра з осудом похитала головою і вправним рухом, не моргнувши оком, вколола худорляву старечу сідницю. Дідусь зойкнув і, тримаючись за болюче місце, пошкандибав із маніпуляційної.
    Коли тиждень тому сільська фельдшерка відправила діда Пилипа до районної лікарні, той навіть не пручався – так його, бідолашного, скрутив клятий радикуліт.
    Спочатку діда поклали у п’ятимісну чоловічу палату відділення неврології. Однак стогін старенького заважав вночі його молодшим сусідам, і тому наступного дня, після обходу, дідуся перевели до меншої палати, де, окрім нього, лежав кремезний чолов’яга років п’ятдесяти. Сердегу паралізувало після інсульту, відібрало мову. Отож скаржитися на неспокійного діда такий точно не буде.
    Сумно було дідусеві Пилипові у лікарні. Його рідна Діброва – за сімдесят кілометрів від райцентру. Хіба його старенька, з котрою прожили в мирі та злагоді без року шість десятиліть, здужає часто навідувати хворого?
    Першого дня, іще в гомінкій загальній палаті, дідуся тішили розмови сусідів. Він прислухався, що люди говорять, хоча сам в розмову не встрявав. У компанії із паралізованим сусідом дід Пилип геть занудьгував. Не було з ким і словом перекинутися. Та й сумна картина перед очима – прикутий до ліжка безпорадний, іще зовсім не старий чоловік – додавала журби. Чи то почало діяти призначене лікування, чи від жалю до сусіди, але із переходом у цю палату дід Пилип уже ночами не стогнав. Засинав на годину чи дві, а прокинувшись, перебирав у пам’яті пережите.
    …Ось їхнє з Оленою весілля. Двоє сиріт – без статків, без садиби. А гостина таки весела – танці, пісні, музики. Сільська громада одностайно вирішує допомогти молодятам збудувати мазанку на краю села, наділивши їх десятьма сотками землі. Зійшлося і старе, й мале. Хтось притяг підводою колоди із сільської пилорами, хтось наносив із провалля глини. Оленчині подруги босими ногами місять вальки. Сміх, жарти, пісні. Яке то було щастя, коли вони з дружино увійшли в ту хату! Ні стола, ні лавки, а вони сміються, цілуються.
    … Дід Пилип витер сльозу, що скотилася по щоці на подушку, і перевернувся на інший бік. Вуличний ліхтар заглядав з двору лікарні прямісінько у вікно, біля якого стояло дідове ліжко…
    Як вони з Оленкою працювали на тих десяти сотих, один Бог святий знає. Та через рік до десяти іще десять додалося. Двоє сиріт, повінчаних долею, помалу вибивалися в люди, не знаючи ні сну, ні передиху. А тут разом зі щастям увійшла в їхню родину біда. Народила Оленка первістка Миколу. Файний хлопчик, міцний, здоровий. Та у породіллі розійшлися тазові кістки і по пологах не стали на місце. Не могла сердешна й на ноги стати.
    Найняв Пилип підводу і поїхав по лікаря аж до сусіднього повіту. Слава про того костоправа розносилася по всіх навколишніх селах. Виліпив костоправ для Оленки гіпсове корито і наказав рік у ньому лежати. Що то був за рік для Пилипа! І безпорадна жінка, і немовля, і хлів та поле – все на одні його чоловічі руки. Бувало, що по кілька діб не те що спати не лягав – на обніжку відпочити не присідав. І обідав на ходу. Що то було – молоді роки! Де й бралися сили подолати усі випробування долі. Не те, що зараз. А як стала Оленка на ноги, та підріс син – Пилип як удруге народився.


    …Старенькому вдавалось ненадовго задрімати. А потім – знову спогади, спогади…
    … Як Миколі минуло п`ятнадцять, взялися вони нову хату зводити. Хоча на той час від тяжкої праці і Пилип, і Оленка – обом не було ще й сорока – вже носили на спині по горбу, за два роки звели і хату, і комору. Подружжя сиріт, що, починаючи спільний шлях, не мало за душею нічого, зате в душі – і взаємну повагу, і велику та щиру любов, нажило нехитрі скарби - велику чорну скриню, повну вишиваних наволочок та простирадл, що прикрашали простору світлицю на Великдень чи Різдво, вишиваних сорочок та іншого недільного одягу, в якому родина ходила до церкви. А ще в коморі стояла велика бодня, повна солонини, а взимку – ще й ковбас та м’яса. То була справжня гордість родини, яку вони шанобливо, з особливим трепетом, величали білою скринею, хоча збита була та «скриня» зі звичайних струганих дощок, що за рік посіріли.
    Аж раптом серед зими тридцять другого прийшла в село біда. Не минула вона і крайньої хати Пилипа Найди. З неї почала свій хижий промисел. Чорну скриню разом зі всім збіжжям поклала на підводу і повезла геть. А спустошену до останньої крихти солі білу скриню порубала на друзки. Пилипові тоді дивом вдалося сховати в лісі козу та носилки сіна. Так вони до весни й дотягнули – кухоль козячого молока на трьох, потайки видоєний Оленкою вночі.
    Та через два роки по тому нова біда прийшла до села. І знову не минула крайньої хати, від якої найближче було до шляху, що вів у райцентр. Новому комсомольському ватажкові, якого прислали в село із району, пригледілася нова хата Найд. Цієї «провини» було достатньо, аби за добу родину «розкуркулили» і вислали до Сибіру. Парубок Микола, який ще в голодовку заслаб, не переніс тієї дороги. Задубіле тіло конвоїри викинули із битком набитої вигнанцями теплушки просто посеред засніженого поля. Тож Пилип з Оленкою, повертаючись через десять років до дому, навіть не знали, якому стовпові вклонитися, помолившись за невинну душу єдиного сина. …

    * * *

    - Василівно, а куди подівся мій кефір і пачка масла? Я ж тільки вчора те поклав у холодильник і, як ви вчили, підписав дату та прізвище.
    Чоловік з п’ятимісної палати спантеличено порпався на поличках лікарняного холодильника, шукаючи свої продукти. Чергова санітарка, човгаючи старими стоптаними капцями, підійшла до нього.
    - Та я сьогодні до холодильника і не заглядала. А зазвичай, перш ніж щось викинути, проходжу по палатах і попереджаю, щоб кожен своє попідписував.
    З палат почали визирати пацієнти, прислухаючись до розмови біля холодильника.
    - Мені позавчора донька принесла котлети По-київськи. Думала, повечеряю. Ви ж знаєте, яка тут вечеря – молочна каша о п’ятій вечора. Так от! Я у вечері до холодильника – нема моїх котлет. На всіх поличках дивилася, може – хто переклав. Повечеряла, називається, - підійшла огрядна жіночка у квітчастому халаті.
    - А я сирників зі сметаною не знайшов.
    - А у мене сосиски пропали.
    Біля холодильника зібрався чималий гурт хворих із різних палат, і всі навперебій розповідали про свої пропажі.
    - Нє, ну я думала, що не положено котлети до лікарні приносити, то їх санітарка викинула, - пояснювала жінка, - тому нікому нічого й не казала. Але якщо вже то не у мене одної, то і моє прийміть до уваги.


    - Схоже, у відділенні є хтось нечистий на руку, - висловив припущення професор з чоловічої.
    - А може, то сам мед персонал нашими продуктами вечеряє?
    - Так, тихо! - спробувала перекричати усіх санітарка. – Я повідомлю про ЧП завідуючого. Будемо розбиратися. Ач, що собі придумали? Мед персонал їхні недоїдки їсть! Та нам дівчата з кухні щоразу щось з обіду залишають.
    Розчервонівшись від обурення, вона пішла у підсобку, грюкнувши дверима. У п’ятницю увечері у відділенні були тільки чергові медсестра та лікар. Ото ж «детективну» історію з холодильником санітарка Віра Василівна відклала на понеділок.
    У неділю, після короткого обходу палат черговим лікарем, хворі з радістю дочекалися години відвідування рідними. Біля посту чергової медсестри стояли декілька старих стільців з потертою дерматиновою оббивкою, де пацієнти могли поспілкуватися з відвідувачами.
    - Здрастуйте. А де тут Пилип Найда лежить? – підійшла до медсестри згорблена бабуся з кошиком. Темна картата спідниця, чорна плюшка, що впродовж багатьох років слугувала верхнім одягом для особливого випадку, сіра плетена хустка, яку бабця називала пуховою, хоча козячий пух давно вже викачався, і тепер це була просто сіра вовняна хустка.
    - Найда! До вас прийшли! – Крикнула медсестра, продовжуючи щось писати у журналі і не дивлячись на відвідувачку.
    Які ж вони були схожі – дідусь Пилип та його вірна супутниця, з якою пройдено – пережито стільки гіркого й солоного! Обличчя – мов два печені яблучка, темні від сонця та вітру, зморщені. У обох – порепані, покарлючені вироблені мозолясті руки. Зігнуті в дугу, згорблені від непосильної життєвої ноші спини. А в очах – незгасиме тепло любові.
    - Голубонько моя! - Доторкнувся дідусь Пилип до сивого чола дружини. Вони присіли на два вільні стільці.
    - Я тобі пиріжечків спекла, сиру назбирала. А ще – півника зарубала, борщику твого улюбленого зварила з м’ясцем. Ти наче аж помарнів тут без чистого повітря, на больничній їжі.
    Дідусь гладив стареньку по жилавій темній руці, радісно посміхаючись:
    - Та ти не клопочися, зіронько. Я тут – як у Бога за пазухою. І лікують мене, і масаж роблять, і їсти дають. Звичайно, не таку смакоту, якою ти мене все життя пестиш. Але жити можна. А ще, - таємниче продовжив дідусь, - у нас тут є така біла скриня, де можна собі брати щось поїсти, коли зголоднієш після вечері. Чого там тільки нема – і молочне, і бульйон, і яйця та ковбаси! А ще у залі є такий ящик на столі, у якому маленькі люди танцюють.
    - Йой! – сплеснула руками бабця. – Я про таке й не чула.
    Медсестра відірвалася від своєї писанини і почала прислухатися до розмови стареньких. Пацієнти та відвідувачі, що до цього впівголоса спілкувалися поруч, теж притихли.
    - Діду! – суворо мовила медсестра. – То це ви у людей їжу крадете у холодильнику?
    Посмішка враз втекла зі старечого обличчя.
    - Що ти, доню? - Перелякано відповів дід. – Я за все своє життя ні в кого і крихти хліба не вкрав, навіть у голодовку.
    - Чекайте - чекайте, - втрутився у розмову професор, що до цього жваво розповідав доньці про перебіг свого лікування, - вибачте, що випадково підслухав. Ви говорили, що брали їжу собі на вечерю в холодильнику?
    - Ну так всі ж брали, - збентежено виправдовувався дідусь. Від почутих звинувачень він, здавалося, ще більше зігнувся до землі.


    - Вибачте, шановний, - ввічливо продовжував професор, - а ви, пані, не спішіть звинувачувати людину у страшних гріхах, - звернувся він до медсестри. – Я так розумію, що раніше сільський дідусь ніколи не бачив холодильника і не знав, що, перш ніж щось звідти взяти, треба його туди покласти.

    * * *

    Зранку в понеділок неврологічне відділення нагадувало гомінкий вулик. Ось-ось мав прийти завідувач. Лікарі та сестри готувалися до обходу. Санітарка домивала підлогу у коридорі.
    Двері у відділення широко відчинилися, і до нього увійшов завідувач, пропускаючи поперед себе зігнуту бабусю з двома великими і, схоже, тяжкими кошиками.
    - Куди? Не можна! Зараз не прийомний час, - кинулась до старенької санітарка.
    - Пропустіть, - вступився завідувач, - я дозволив. Людина за сімдесят кілометрів їхала зранку, щоб якнайшвидше виправити прикру помилку. Іноді встановлені правила не тільки можна, а й треба порушувати.
    Знічена санітарка відступилася, пропускаючи обох – і бабусю, і завідувача, що, підхопивши бабусині кошики, повів її по палатах.
    Той лікарняний обхід надовго запам`ятали всі у відділенні. Завідувач , що вперше обходив палати не у супроводі свити колег-медиків, розпитував хворих про самопочуття, а його несподівана «асистентка» - сухенька згорблена бабця - нікого ні про що не питала. Вона, не минаючи жодного ліжка, пригощала людей нехитрими сільськими делікатесами…


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Дванадцять пісних страв до Різдвяної вечері

    Щоразу з наближенням Різдва кожна господиня починає клопотатися над тим, щоб найсвятковіша вечеря року вийшла і смачною, і з дотриманням усіх необхідних традицій.
    Різдвяна вечеря має складатися з данадцяти пісних страв. Головною стравою цього вечора є кутя - каша з цільної пшениці з додаванням меду, горіхів, узвару. Кожна місцевість має свої звички, свої рецепти куті. На моїй рідній Сумщині кутю заливали тільки узваром із сухофруктів. Узвар варили з сущених яблук, груш, слив і обов'язково клали гілочку вишні. Вона надавала напою особливого аромату. Сучасні господині, маючи змогу купити в супермаркеті найрізноманітніші продукти, заправляють кутю родзинками, мигдалем тощо. І це ніяк не зашкодить традиційній обрядовій страві, головне - щоб кутя була пісною і смакувала уім вечеряльникам.
    Поставити на стіл дванадцять пісних страв не складає труднощів сільським газдиням, що мають сад-город, а відтак на зиму повен погріб овочевих та плодовоягідних консервів. Огірочки, помідорчики, грибочки, квашена капуста, лечо, солянка, баклажанове соте - залишається відварити картопельки, узвар, кутя, хлі та часник - вже стіл і готовий, не потрібні зайві клопоти. Та й міські господарочки, що роблять запаси на зиму: чи консервацію, чи заморозку, - теж у переддень Різдва подякують собі за те, що заздалегідь заготували необхідні продукти.
    Ото, що будемо готувати до Свят-вечора, щоб і смачне, й пісне, й не занадто дороге.
    1. Кутя. Спробуйте знайти у продажі невеличку фасовку цієї крупи, так, щоб приготувати всю упаковку і ціленький рік не обминати рештки. Кутю добре заздалегідь замочити, тоді вона швидше і краще звариться. Перед подачею на стіл заправте медом та горіхами, узваром чи родзинками тільки ту порцію звареної каші, яку будете подавати на стіл. Решту поставте в холодильник, її можна буде заправляти перед сніданком чи обідом. Це особливо важливо, якщо ви додаєте до куті тертий мак. Страви з маком дуже швидко прокисають.
    2. Узвар. Корисний і смачний напій, який теж традиційно ставлять на святковий стіл.
    3. Вареники. Кожна господиня має свої невеличкі секрети та уподобання при приготуванні цієї смачної і недорогої страви. особливість різдвяних вареників у тому, що тісто замішується без додавання яєць, а тому потрібно слідкувати, щоб вареники не роварилися, збереглися при варці ціленькими. Можна приготувати пісне дріжджове тісто, і тоді вареники будуть пухкенькими і білими. Розвести у склянці теплої води 25г пресованих дріжджів з щіпкою цукру, додати борошно, сіль, гарно вимішати і покласти в целофановий пакет для підростання. Поки тісто підходитиме, приготуємо начинку. Можна відварити картоплю, зробити до неї засмажку з цибулі на олії і потім все змішати, потовкти в пюре. Можна посмажити капусту. У Закарпатті готують таку начинку для вареників: квашену капусту впродовж двох годин відварюють у воді. Потім гарно віджимають, попередньо охолодивши. Дві чи три цибулини дрібненько нарізують і підсмажують до золотистого кольору, потім додають туди відварену капусту, досолюють, премішують і ще з півгодини, помішуючи, підсмажують у сковорідці. Потім готову капусту змішують з пісним картопляним пюре. Виходить дуже смачно, та й ліпити вареники з такою начинкою легше, ніж просто з капустою.
    4. Вінегрет. Без цього популярного і дуже корисного салату важко собі уявити Різдвяну вечерю, як і піст взагалі. Гадаю, кожна господиня вміє його готувати, тому детального опису не подаю.
    5. Капусняк. Взагалі, першу страву на різдвяний стіл можете приготувати за уподобаннями своєї родини. Це може бути пісний борщ, чи грибна юшка, чи овочевий суп. Я запропоную улюблену страву мого дитинства капусняк. Зазвичай я готую його на бульйоні з індичого крила чи спинки. У піст – просто роблю овочеву засмажку на олії та додаю смакової приправи. Отож, гарно промийте склянку пшона, дрібно насічіть свіжої капусти (грам 300), обидві складові покладіть у каструлю та залийте водою. Поставте на вогонь, нехай вариться. Періодично помішуйте, бо пшоно осідає на дно і може підгоріти. Як закипить, посоліть, додайте спецій, зменшіть вогонь до мінімуму і накрийте кришкою, нехай мліє. Тим часом приготуйте засмажку з моркви та цибулі, заправте її томатною пастою. А ще – натріть на дрібній тертці велику картоплину – як на деруни. Спочатку, помішуючи, додайте до варива потерту картоплю, а коли гарно закипить, можна вже й засмажку з томатом. І неха ще раз гарненько укипиться. Якщо маєте заморожену чи засолену зелень, теж додайте в кінці варки. Тільки при додаванні засоленої зелені врахуйте це, коли будете солити страву.
    6. Голубці. Пісні голубці можна готувати, додаючи до рису смажені гриби, або ж просто овочеву засмажку на олії. Можна зробити й соєвий фарш, замінивши ним традиційне для цієї страви м’ясо. Тушкувати голубці без сметани, у воді з додаванням томатного соусу та спецій.
    7. Буряк з хріном. Такий салат дуже популярний на Закарпатті. Готується просто, з’їдається швидко. У піст (та й не тільки), як і вінегрет, дуже частий наїдок на столі і повсякденному, і святковому. Бурячки відварюються, труться на дрібній тертці і заправляються так само потертому кореню хріну (міцність – на ваш смак), а також оцтом, олією та сіллю.
    8. Картопля. Страв з картоплі чи не найбільше, ніж з будь-якого іншого овоча. Що приготувати з пісних? Якщо вареники на різдвяному столі у вас будуть з капустою, можете зупинитись на звичайному пісному пюре. Якщо ж саме воно є начинкою для вареників, можна для окремої картопляної переміни відварити картоплю в мундирах у підсоленій воді, почистити і підсмажити в олії, додавши солі та спецій, до золотистої шкірки. А можна не полінуватися і приготувати оригінальні картопляні пісні галушки. Відварену в мундирах і почищену картоплю пропустіть через м’ясорубку, додайте крохмалю, солі, спецій, гарно вимішайте і сформуйте кругленькі колобочки. Зваріть їх у підсоленій киплячій воді і подавайте з зеленню та підсмаженою на олії цибулькою.
    Можна зробити і пісні деруни. Оскільки вони готуються без яєць, то варто давати більше борошна, однак готувати таких дерунів варто небагато, так, щоб з’їли гарячими, оскільки захололі вони втрачають смак.
    9. Салат. Іще один овочевий салат. І смачно, і гарно виглядає на пісному столі морква по-корейськи. Уперше я скуштувала цей салат в Казахстані ще років зо 20 тому. То був найсмачніший варіант цього салату, оскільки був приготовлений самими корейцями, які додають до страви тільки їм відомі спеції. І хоча сьогодні приготувати моркву по-корейськи з використанням готового набору спецій не складає труднощів, потрібно добре постаратися, щоб вона вийшла майже як у корейців – вгадати з оцтом, сіллю, цукром. Готується цей салат як мінімум за добу до його споживання. Якщо ж ви не любите моркву, можна приготувати салат з червонокачанної капусти. Це теж додасть барв столу і буде смачно та корисно. Ну, а ті, хто мають консервовані овочі, можуть дістати з погреба і поставити на стіл свій улюблений салат.
    10. Гриби. Ще один невід’ємний атрибут пісної кухні. Хто має баночку маринованих – позбавлений зайвих клопотів. Якщо ж ні – у будь-яку пору року нескладно придбати у супермаркеті чи на базарі печериці і приготувати з них щось смачненьке. Навіть просто посмажити з цибулькою, а потім ще й затерти сухим борошном і помішуючи, довести до золотистого кольору.
    11. Риба. Хтось вважає, що у піст рибу їсти не можна. А хтось їсть, бо саме риба була головною їжею апостолів та Ісуса. Якщо ви споживаєте рибу у піст, її можна приготувати тушкованою з овочами в томаті. Можна просто купити солоних оселедців. У нас вдома їх прийнято купувати за 2-3 дні до запланованого споживання, почистити, порізати шматочками і скласти в баночку, перешарувавши порізаною цибулею, а зверху виливши столову ложку олії та чайну ложку оцту. Так вони набудуть приємного присмаку. Можна запекти свіжу рибу у фользі зі спеціями. Можна посмажити шматочками у сухарях або пісному клярі – борошно, розведене теплою водою зі спеціями до густоти сметани.
    Якщо ж рибу ви у піст не їсте, можна замінити її обсмаженою у пісному клярі цвітною капустою, або пловом з соєвим «м’ясом», або квасолею в томаті, або… ваш улюблений варіант. Він точно є у запасі у кожної господині.
    12. Пісний десерт. Якщо у родині є дітки, вечеря без десерту буде для них нецікавою. Та й дорослим захочеться завершити трапезу чимось солоденьким. Я пропоную прості в приготуванні і смачні пісні солодощі. Тут є простір для варіантів і фантазії. Візьміть родзинки, горішки, курагу та мед (можна, за вподобанням та можливостями – чорнослив без кісточки, мигдаль, інжир тощо). Сухофрукти та горішки перекрутіть через м’ясорубку, додайте мед, гарно вимішайте, сіормуйте кульки та обваляйте їх у кокосовій стружці.

    Це тільки етюд, канва. Кожна господиня має власні традиції і уподобання. Але іноді хочеться і чогось новенькго. Буду рада, якщо комусь щось із мого допису згодиться у ці передсвяткові дні.
    Бажаю усім гарних свят, миру та злагоди.


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. Остання людина
    (фантастичний нарис у стилі Бредбері. Герої та сюжет вигадані. Будь-яка подібність до реальних – абсолютно випадкова)

    Свіжень вісімнадцятого року після звільнення планети Зомбабвії від людства видався надзвичайно теплим. Володар Зомбабвії Гореслав сидів в оксамитовому кріслі свого улюбленого кабінета і спостерігав, як просто на очах обвислі фіолетові китиці-бруньки на померанчевих шершавих гілках поволі розправлялись і ставали подібними до ще не запалених свічок. І все б нічого, та вже котрий день поспіль у грудях Гореслава знову, наче хвиля перед штормом, наростала тривога. Напівзабуте відчуття… Уперше незрозумілий страх володар відчув іще за кілька років до звільнення планети від людства. Спочатку – ось така ж легенька тривога. Далі – все більше й більше. Аж до того моменту, коли у кожній людині він почав бачити ворога, смертельну небезпеку…
    Відчинилися двері-купе, і до кабінету беззвучно, як завжди, зайшов офіціант-андроїд:
    - Ранкова кава, володарю!
    У відповідь він тільки кивнув, що для досвідченого андроїда означало: «Дякую. Постав на стіл і можеш бути вільним».
    Коли за офіціантом зачинилися двері, Гореслав натиснув зелену кнопку на пульті керування андроїдами. Через хвилину розсунулися таємні двері у ніші стіни, протилежної до виходу, і звідти виїхав на маленьких коліщатах андроїд загону забезпечення охорони володаря.
    - Перевір усі датчики, прослідкуй електронну мапу Зомбабвії. Маю сигнал, що десь неподалік є людина.
    - Але звідки? Остання людина знищена вісімнадцять років тому.
    - Не знаю! – гаркнув Гореслав. – Виконуй наказ.

    Процес чіпізації у Зомбабвії проходив тяжко й довго. Він ускладнювався тим, що цьому необхідному заходу безпеки володаря піддавалися не всі люди. Жодних проблем не було з тими, у кого пригнічена свідомість, кого все влаштовувало у тому стані, як було. Щодня сотні, тисячі колишніх людей поповнювали ряди законослухняних андроїдів. Для тих, хто чіпізації не піддавався, довгий час було відкрито вікно в паралельний світопростір – односторонній потік без можливості коли-небудь повернутися. Після закриття порталу кожного знайденого і не чіпізованого просто знищували…
    А тривога наростала, це вже була не хвиля, а справжній вал, що заважав дихати, не давав змоги сидіти на місці і насолоджуватися не по-свіжневому весняним пейзажем за метало-кришталевими шибками маєтку… Гореслав зірвався з місця і з оскаженілим криком: «Поснули вони там, чи що!», від якого зі столу впав платиновий свічник, вийшов на терасу. У повітрі й справді пахло весною. Може, саме цей запах так тривожив його, як у часи існування людства… Але цього не могло бути. Його особисті датчики були ідеально налаштовані тільки на ідентифікацію людей. І зараз вони зашкалювали, завдаючи нестерпного відчуття дискомфорту.
    Раптом із-за колони альтанкової алеї вискочило малесеньке пухнасте сіре кошеня і завмерло посеред викладеної мармуром доріжки… А слідом за кошеням, і де воно взялося, прожогом вибігло дівчатко. Гореслав заціпенів. Дитині було на вигляд років п’ять-шість. Але звідки??? Хто міг народити цю людину на планеті, де вже майже два десятиліття не було людства?
    А дівчинка швидко схопила котика на руки, притулила до грудей і постала перед володарем. Вони дивилися одне на одного, і Гореслав з прикрістю відмітив, що у пильному погляді великих синіх очей не було навіть натяку на страх. Цікавість, щось подібне на докір. А у його кібернетизованих грудях коїлося щось неймовірне! Здавалося, що плавляться мікросхеми, і рідкий гарячий метал розтікається по всьому єству. Це було водночас нестерпно і… приємно. Оте, друге відчуття нагадувало йому про власних дітей, яких він мав за часів людства і в яких згодом теж почав вбачати смертельну небезпеку. Про таку ж маленьку синьооку кучеряву онучку… Цікаво, де вона тепер? Останнє, що він пам’ятав про неї – це загін андроїдів-прибиральників планети. А далі – хіба це справа володаря – слідкувати, куди й з якою місією відправляють його механізованих рабів?

    А дитина у білосніжній довгій суконці з кошеням на руках так само стояла й дивилася, здавалося, прямісінько в серцевину напіврозплавленої мікросхеми, і від неї розходився ореол ніжного сяйва.
    Чортівня! З цим треба щось робити! Хто вона така і що собі дозволяє? Чому вона не боїться? І чому Гореславові її шкода? Таку не чіпізуєш. Єдиний вихід – знищити! «Втікай! Сховайся!»- хотілося крикнути володареві, котрий вже чув тупіт андроїдів-охоронців, що наростав за його спиною. Але він мовчав, розуміючи, що від його охорони не зможе заховатися жодна жива істота. Не було в Зомбабвії такого місця, де це було б можливим. Тоді як вони її прогавили? Сумбур, змішаний з відчаєм, нищив клітини життєво важливих внутрішніх органів Гореслава. З-за спини вискочили троє охоронців і ...завмерли поруч з володарем. Вона була надзвичайно гарненька. Світлі русяві кучерики вінчали миловидне личко, але очі! Таких глибоких і світлих очей він не бачив навіть за часів людства!
    … Андроїди прийшли до тями раніше. Усі троє кинулися до дівчинки з кошеням, але вона й не думала втікати. А сірий пухнастий клубочок тільки міцніше притиснувся до грудей маленької господині. Вони вже простягнули до неї великі незграбні пазурі, та раптом, осліплені сяйвом над її головою, попадали ниць… А дівчинка-видиво повільно піднімалася вгору і ніби розчинялася в повітрі, розповсюджуючи навколо себе яскраві золотаві промені. Гореслав зігнувся, мов смертельно поранений звір, і дико завив від болю.
    … Він не міг пригадати, скільки отак, скоцюблений, пролежав посеред мармурової колонної алеї. Коли прийшов до тями, світла навколо вже не було. Вогонь всередині також поволі стихав, заспокоювався, з вже невдовзі зовсім схолов. Небо над Зомбабвією повертало свій звичайний темно-фіолетовий колір. На пульті керування власною мікросхемою Гореслав побачив зелений спалах. Небезпека зникла. Більше на його планеті не було жодної людини…

    P.S. Закінчення цього фентезі може бути іншим, як, власне, й сам сюжет…


    Коментарі (4)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Дозвольте огорнути вас любов'ю
    Коли у Вас на серці туга, сум чи журба,
    або маєте потребу відчути справжню, неземну Любов -
    приходьте сюди будь-коли - вдень і вночі, в радості і горі ... (Санатор)



    "Авторська сторінка твору від Санатора"
    Коментарі (9)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  6. Такі квіти не ростуть на підвіконні...
    Уяви собі таку картинку: ти сидиш за робочим столом, весь у справах, і так захопився, що навіть не помічаєш, як ззаду тихенько, майже нечутно, як кішка, до тебе підкрадаюсь я. Кладу голову на плече і обіймаю ззаду так, що моє серце б'ється під твоєю лівою лопаткою... все гучніше, частіше, і в унісон йому відповідає твоє... А потім...
    Ніколи не малюю в уяві, що ж буде потім. Є така теорія, неодноразово підтверджена практикою: те, що ми емоційно перживаємо у мріях, фантазіях - ніколи не відбудеться в дійсності, бо не можна один і той самий стан повторити двічі. Переживши ситуацію в своїй уяві, ми наче "спалюємо" її, щоб ніколи не відчути того ж наяву. Тому я й боюсь емоційно мріяти про тебе, фантазувати, уявляти, щоб захопившись не "спалити". Світ моїх мрій і так багатий та різноманітний, а ось у житті так не вистачає чогось справжнього... і когось.
    Ти теж не малюй в уяві картини наших зустрічей, не "спалюй"... Краще підійди нечутно, тихенько, як кицька, поклади свою голову на моє плече і обійми так, щоб твоє серце забилось під моєю лівою лопаткою, все сильніше й частіше. І відлунням озветься моє... А потім...
    Як часто люди, що знайшли одне одного вже у зрілому віці, говорять:" Шкода, що не зустрілися раніше - стільки дорогоцінного часу втрачено марно"... А я от думаю: як чудово, що ми зустрінемося саме зараз! Бо коли була весна - природа дарувала людям цілі галявини пролісків - маленьких та сором'язливих, але перших, а тому таких жаданих. Потім зацвіли тюльпанами та нарцисами степи й сади, радували око піони, а духмяний бузок та конвалії своїми пахощами зводили світ із розуму. Скажи: серед цього розмаїття барв хіба помітив би ти, хіба оцінив би нерозкритий пуп'янок, такий вразливий і зворушливий, але ще непоказний, що тягнувся до сонця і ще не був здатен радувати своєю красою.
    На зміну весняним квітам прийшли кокетливі ромашки; безтурботні і дещо легковажні, але такі щирі лісові дзвіночки; горді та недоторкані, та від того ще більше жадані троянди. Невже тобі в ту пору впала б у око дивна та незрозуміла дикувата квітка, що лише починала розкриватися? До неї вже тягнулись руки, її намагалися зламати та поставити у вазу на підвіконня... Мовляв, чого це вона тут викаблучується, не така, як усі? У вазі швидше розпуститься, швидше зів'яне. Коли вже зовсім осиплеться, можна буде спокійно викинути на сміття, а у вазу поставити свіжу. Але у квітки було дуже міцне та гнучке стебло. Вона уціліла, щоб наприкінці літа розцвісти на повну силу.
    І ось тепер, коли на порозі осінь, тобі, стомленому від розмаїття барв, так хочеться чогось особливого, надзвичайного, справжього. Як вчасно розцвіла запізніла квітка!!! Ти дуже скоро помітиш її - саме ти, цінитель справжньості та щирості! Тільки знаєш, у мене є малесеньке прохання, одне-єдине: не намагайся зламати квітку і поставити у вазу, навіть у добрих намірах захистити від негоди та зігріти. Такі квіти не ростуть на підвіконні...
    2009 р.


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -