Оця краса, захована у старість,
Відродиться і вибухне у світ.
Вона укрита жиром, як у тарі.
Хвороби зруйнували її цвіт.

Як в жінці цій впізнати ту красуню,
Що вабила стількох чоловіків?
І звідки смерч на неї так насунувсь,
Скосивши те, що сяяло з віків?

14 вересня 2019

Я подумав по плинність років.
Вихор часу стинає людей,
Смерті смерч пронесеться з ровів,
Пролунає квиління з грудей.

Пори року минають, мов сон.
В чому мудрість чи хижість життя?
Ураганом звершиться мусон,
Вкривши памороззю каяття.

5 травня 2017

Волоцюги на вулицях кличуть чуму.
Так вони задаровують душу німу.
Так вони відганяють біду вікову,
Що із міста зробила печальну вдову.

Волоцюги, як пил, що осів на траві,
Розпадуться на частки, на краплі крові.
І постануть дороги непевні й криві,
На яких загубитися можна в імлі.

Волоцюги на вулицях, ніби чума.
Порятунку від них, навіжених, нема.
В юродивих постане не тільки зима,
В них прогляне прозріння весела пітьма.

17 квітня 2020

Спів вуличних музикантів, свободи бранців,
Посланців від Бога і повний обірванців.
Чи подарують вони одужання прокаженому?
Чи дадуть зцілення навіженому?
Їхня енергія розбиває будинки.
Перетворює в руїни площі і ринки.

Коли проллється дощ після великої пожежі,
Він вгамує пристрасті, мов нескорені вежі.
Зажене божевільних в підвал, вгамує стихію.
Відійдуть часи беззаконня і безнадії.
Безжальне сонце спалить залишки безумства.
На розпеченій площі зійдуть кактуси вільнодумства.

Вуличні музиканти, блазні і лиходії,
Ніби вигнанці на святі надії.
Закінчаться пошесті, зикнуть тирани.
Загояться міста нескінченні рани.
Вуличні музиканти як зайві люди в системі,
Як парадокс у безжальній суспільній дилемі.

І музиканти підуть, долаючи втому,
Повертаючись в пазурі диявола, ніби додому.
І кожен містянин збагне, що він теж безпритульний,
Що йому відпливати у води розгульні.
Вони підуть туди, звідки колись народились, ―
До першооснов космосу, до Бога могутніх вилиць.

Мелодія цвістиме, мов сонях серед асфальту.
Музики вип’ють із тишею горілки кварту.
Подорожнім іти в ніч, долаючи невідомість,
Наче Всевишній пише печальну повість.
Музиканти ідуть до лісу, ідуть у порожнечу,
Замолюючи на ходу абсурдну втечу.

13 квітня 2020

Карантинні будні, замкненість, заслання
У пустелю дику без людей і снів.
Простір безнадії, простір заклинання.
До дверей заклання йде зневіра днів.

Ув’язнили будні у ротонді ночі,
Прикували міцно до глибоких ям.
В нутрощах кошмарів ниють сни пророчі
І згорають з тріском у танку примар.

3 квітня 2020

Виповзають привиди із нір.
Чорна повінь залива міста.
Прокричить прокляття безувір.
Склеп зневір відкриє суєта.

Пронесеться лихо, ніби смерч,
Зносячи будинки, як віки.
Здійметься мечем прадавнім смерть,
Змішуючи в глину срібняки.

25 березня 2020

Людина розпадається, як замок,
Споруджений на світлому піску.
Лихих штормів проноситься припадок,
Осівши пилом на фортець луску.

Єдине, що залишиться у спадок, ―
Це пил віків, який руйнує нас.
Старе каміння крізь отаву згадок
Покличе тихо зголоднілий час.

15 березня 2020

Павутиння сну, павутиння мрії,
Павутиння втомлених думок.
У штормах п’янкої безнадії
Віднайдемо магію зірок.

Ти в реальність входиш, як в пустелю.
Із гармонії пірнаєш в дим
Дисонансів. Проломити стелю
Неможливо у полоні зим.

9 лютого 2020

Де я і де мої личини?
Я загубився в небесах.
Шукаю я першопричини
Подій, мов перелітний птах.

Сміється Всесвіт над бажанням
Спинити доленосний біг.
І б’ється свіжо, первозданно
Космічне джерело, мов сміх.

31 грудня 2019

Зледеніння в душах і в’язкий вогонь
Непомітно стане драмою сердець,
Пронесеться стрімко попелом долонь
І покличе небо на нещадний герць.

Крига покриває вигаслі думки,
А сніги сховались в далях неземних.
І впадуть незграбно згаяні роки
На замерзлих водах у містах чужих.

25 листопада 2019

Задуха у залі, задуха в серцях.
Корозія їсть молодих і завзятих.
Вона їх взяла у залізні лещата.
Надія прогляне крізь сон у мерцях.

В незмінності тиші, в лихій німоті
Проваллям проноситься голос тирана.
Лунає мелодія дика й захланна
З-під столу, даруючи цвіт самоті.

30 вересня 2019

Я в кімнаті, а галас у вуха
Наповзає важезним свинцем.
Перед вічним всевладним лицем
Відчуваю фатальності звуки.

Какофонія транспорту суне,
Розриває гармонію снів.
Квітка сохне в морях будяків.
Наповзають примари, як судді.

Місто вже розвалилось на грудки,
І панує пустеля руїн.
Ніби одяг німих королів,
Листя жовкне в летовищах бруду.

29 вересня 2019

Це божевілля міста із агоній,
Важких судом, паралічу і ран.
Стікає кров’ю течія двобою,
Узявши спокій на важкий таран.

Гангрена розповзається повсюди,
Руйнуючи стрімкі проспекти вщент.
Здорова плоть перетворилась в груди
Скалічених уламків у момент.

Артеріями шириться нестримно
Інфекція, що місто розірве.
Та шлях відкриє в темноті прозріння
Палаюче, натхненне і живе.

24 вересня 2019

Нам ніде немає притулку.
Час нас виверне звідусіль.
Не знайдеш ніде порятунку.
Не марнуй даремно зусиль.

У величнім замку захмарнім
Не знайдеш спочинок з боїв.
Лиш розвіюються примарні
Сподівання туманом боліт.

Час розорить надійні скарбниці,
Їх знесуть забуття вітри.
Тільки тиша п’янка, сріблолиця
Запанує в полях ковили.

22 вересня 2019

Я падаю з ліжка, і сотні кошмарів
Мене огортають в знамена свої,
Немовби проїхались сотні трамваїв
Обличчям в похмурій важкій течії.
Падіння в безодню, падіння в основи,
В початок й кінець пульсування світів.
І спалах безсоння осліпить нас знову.
Кошмар проросте в мерехтінні листків.

14 вересня 2019

Зруйнований будинок нагадує цвинтар,
У якому поховано стільки людських надій.
Зруйнований будинок стогне від занедбаності.
Він заріс травою, наче мертвими ілюзіями.
Він здіймає у безсилій люті
Кулак до неба, він грозить людям.
А його наміри вкриваються пилом.
Біля нього проноситься колісниця історії,
А згодом панує повне безчасся.

14 вересня 2019

Сон важкий, мов прокляття віків,
Не знімає, а збільшує втому.
І кошмари з-під ґрат і замків
Вириваються вперто додому.

Проростають вони, мов гриби,
На отруйно безплідному ґрунті.
І століття стоять, як раби,
Поринаючи в землі бурунні.

Де від снів заховатись? Куди?
У яких катакомбах спочити?
Лиш розлоге пагілля біди
Заглядає у вікна очима.

7 вересня 2019

Мов голку в сіні, я шукаю
Дівчат, що загубив колись.
На кровотечах небокраю
Роки нечутно пронеслись.

Уводжу прізвищу у море
Інформаційних потрясінь.
І винирне таке прозоре
Сіяння, що впадає в синь.

У відгорілім попелищі
Новий вогонь не спалахне.
Лиш дощ минулого все хлище
В обличчя втомлене й сумне.

2 серпня 2019

У натовпі як у пустелі.
Пісок покрив тебе всього.
Як відчинити дивні двері
У Всесвіт, в безмір, в божество?

Коли в юрбі когось шукаєш,
Тоді ніколи не знайдеш.
Лише незримий вічний Каїн
Ударить, вийшовши з-за меж.

20 липня 2019

І ці слова, причеплені на спінінг,
І вітер запальний і молодий
Диктують письмена неопалимі,
Що виведуть із плетива завій.

Впіймати рибу, що своїм мовчанням
Дасть відповіді на безодні слів.
І прийде шепіт вічності в смеркання,
Відкривши океан без берегів.

1 липня 2019

Панує спека, ніби пекло,
Випалюючи все дотла.
Проноситься вогонь нестерпно.
Залишиться одна зола.

І все кпить у мозку гучно.
Горять думки, горять слова.
Розплавляться тіла і душі.
Рука здійметься ледь жива.

В цю душогубку, кочегарку
Ми вкинем пристрасті скарби.
Димок підніметься над гар’ю,
Спаливши суєту доби.

1 червня 2019

Перелом у долі, перелом душі,
І надламність гілок нагадає вчасно,
Що сховались мрії в терпкім спориші,
Що втонули в морі відголоски щастя.

Хвилі набігають, мов сумні думки.
Йде всесвітній розпад і глобальний розбрат.
Надломився голос дивної ріки,
Прокричавши муку в миготливих росах.

18 травня 2019

Весни оновлення кипуче
Ввірвалось, ніби в перший раз.
І наша доля неминуча
Штовхатиме в новий екстаз.

Ще спить природи половина,
А друга вільна від зими.
Оновлення щемке й невинне
Потужно дихає грудьми.

3 квітня 2019

Зима відійшла, а весни ще немає.
Навколо пустеля безкрайня й німа.
Панує застиглість безбарвного краю,
Що нас на верхів’я зневіри здійма.

Розтали сніги, мов завали обманів,
Віддавши простори нечутній весні.
І вже забуття вдалину не поманить,
Забравши з собою небачені сни.

7 березня 2019

Цей перелом, немов надлом судьби.
Творіння пекла, що ввійшло у дійсність.
Як відвести кривавий лик біди,
Щоб розчинити в просторах безвісних?

Лише хвилина поламала все.
Світ поламався з тріскотом надривним.
І випав час, який не принесе
Достиглі грона, що ввірвуться в рими.

20 січня 2019

Замерзлість душ і скрижанілість вулиць.
І сніг мете сріблистою нудьгою.
Промерзлість розповзається. І чулість
Зіллється із безликою юрбою.

Все втратить контури і стане білим снігом,
І серце ніжності застигне раптом.
І час за містом не летітиме вже бігом,
А спиниться й закрижаніє снами.

22 грудня 2018

Сніг веде у царство сну,
У застиглість, задзеркалля.
Не побачимо весну
У нестримності благання.

Сніг влаштує маскарад,
Де розчиняться всі маски.
І зими нічний парад
Прямуватиме у казку.

16 грудня 2018

Безкінечний туман потойбіччя
Нас укрив самотою юрби.
Відкидає життя на узбіччя
Найніжніші пориви доби.

Нас безжально туман покриває,
Пеленає в обіймах примар.
І крізь нього посвіту немає.
Запанує небесний Монмартр.

Біле вогнище ллється нестримно
І розплавлює душі живі,
Підпаливши фортеці незримі,
Де сховались гріхи вікові.

12 грудня 2018

Місиво з дощу і снігу ―
Це зими нічний кошмар.
Після денного пробігу
Ми впадаємо у жар.

Дощ і сніг злилися разом,
Як нещадні два кати,
Нас ведуть в безжальну казку
Без єдиної мети.

Все шмагають батогами
І підступно стережуть,
Стали злющими богами,
Кинувши все в каламуть.

9 грудня 2018

Як часто я хочу додому
В краї заповітних надій.
Яку доведеться утому
Нести, як важенний сувій?

Я хочу в краї невідомі,
Де казка на вітах цвіте,
Де тіні ночують зникомі
І сніг забуття не змете.

Як часто я хочу додому,
В гармонію, а не базар,
Де нам усміхнеться відоме
Величне сіяння Стожар.

1 грудня 2018

Мов подих віковічної зими,
Мороз ударив і обсипав листя.
І шепіт нестерпимої пітьми
Прокрадеться нечутно хижим лисом.

Мороз і тьма сплелися у клубок.
Вони ідуть війною світовою.
І наркотичний шал нудних морок
Згорить із навіженою добою.

10 листопада 2018

У темнім лісі втрачених думок
Бредеш, як птах, заплутаний у сітях.
Чеканить доля невблаганний строк,
Де щастя згасне, щезнувши у митях.

В туманнім небокраї самоти
Надії розпадуться на частини.
І таємничий ліс із темноти
Постане садом, де цвітуть цитрини.

7 жовтня 2018

Відлітають душі в небо, залишаючи нам слід,
Ніби голос вічності на багато-багато літ,
Ніби сльози, що навіки вмерзли в нерухомий лід,
Ніби знайдений у лісі глід, немов стрімкий болід.

30 вересня 2018

Я ріжу папір, мов уламки убитих ілюзій,
Я ріжу папір, ніби долі незриме єство.
І падають вниз ті кришталики давніх алюзій.
По них забуття возвістить про своє торжество.

Було дорогим те, що раптом лиш мотлохом стане
Й розчиниться в безмірі нам невідомих світів.
Над тишею громом прозріння над нами настане
І спокоєм лісу здійсниться оновлення днів.

30 серпня 2018

Старий садок з похилими деревами,
Де вже ніщо не родить, тільки сни
Снуються павутинками недремними,
Сумний акордом стануть восени.

Старий садок, розхристаний, розіп’ятий
Між мрією і дійсністю, шумить.
І нам відкриються ті істини незвідані,
Які лиш він народить у цю мить.

27 липня 2018

Вийду в поле від міської суєти,
Вийду в свіжість, у свободу, де мости
Поміж небом і землею вгору йдуть,
Де проглянеться божественності суть.

Я порву тенета, що скували нас,
Запалю світильник. Запалає час.
Полечу на крилах вгору до мети,
Яка може навіть космосом цвісти.

6 липня 2018

Вічна мерзлота. Безкінечні сніги.
Не долетіти до краю юги.
Ти не знаєш, де твої береги,
На скільки шляху стане снаги.

Навколо безкраї простори снігів.
Де той острів, що сум причаїв?
Відраховує час клепсидра днів,
Немов подарунок далеких країв.

3 березня 2018

Вмить розтанув сніг.
Плетиво доріг
Клониться до ніг.
Хоч би скільки літ
Через переліг,
Все одно цей сніг
Біля мене цвів.
А весни рука,
Ніжна і тривка
Вже торка мене.
І не проминуть,
Зазирнувши в суть,
Вибухи тополь ―
Маятники доль.
Вечір за вікном
Нахиливсь крилом.
Прийде перелом ―
Підірве Содом.

31 січня 2018

Краса, яка врятує світ ―
Крізь темний ліс ясна дорога.
Із невідомого порога
Ти схрестиш світ і антисвіт.

Ця врода вибухне у світ,
І подарує прокаженим
Одужання, і навіжено
Явить духовний заповіт.

24–27 серпня 2017

Я подумав по плинність років.
Вихор часу стинає людей,
Смерті смерч пронесеться з ровів,
Пролунає квиління з грудей.

Пори року минають, мов сон.
В чому мудрість чи хижість життя?
Ураганом звершиться мусон,
Вкривши памороззю каяття.

5 травня 2017

Я в кімнаті, і сніг за вікном.
Я читаю рядки, що вогненно
У душі утворили пролом,
Хоч не звернені зовсім до мене.

Ці сухі наукові рядки,
Що їх вирізьбив скальпелем розум
У мені залишають ярки,
Ніби спалахи передгроззя.

Написала їх ніжна рука,
Написала краса, що в печалі
В тьмянім світлі торкалась пера
І виводила слово за грані.

18 лютого 2017

О містичний трагічний трунок,
Що п’янить і по горлу тече.
Кровотеча чуттів, поцілунок,
Що спадає вогнем на плече.

О містичний трагічний трунок!
Телефонних дзвінків течія
Заливає свідомість. Рятунок
Не прийде, хоч волає земля.

8 листопада 2016

У глибокій лісовій купелі
Ми гамуємо страждання й каяття.
Крізь птахів непогамовні трелі
Ідемо у магми забуття.

І спускаються до цього дива
В міні стільки мавок лісових.
Хочу я, щоб ти була щаслива
На стежках і берегах крутих.

В купіль поринають зовсім голі
Ці красуні, і палають нам
Перса і трикутники прозорі,
Що невинність віддали вітрам.

2 вересня 2016

Я боюсь, що це літо скінчиться
Й темний хаос покриє усе,
І засне, й більше не оживиться
Те, що нас у безодню зове.

Я боюсь пригасання природи,
Прив’ядання холодних лісів.
Стигла осінь ясної погоди
Виривається з берегів.

9–13 серпня 2016

О. М.

Я Вас побачив, у тривозі скутий,
Немов рослина каменем твердим,
І спогадів заледенілий смуток
Перед очима виник, ніби дим.

Я усміхався весело і грішно,
І це була мов гра, і бачив я,
Мій усміх віддзеркалився первісно
У Вашому обличчі звіддаля.

Ви встали і поринули у простір,
Що Вас забрав і більш не повертав.
Та краще, якби все-таки ми просто
В цю мить неслися божевіллям трав.

Розділено нас простором і часом,
Та завірюхи часу не страшні.
Свіча в мені спалила передчасно
Останній шал зимової пітьми.

28 березня 2016

О. М.

Сніг замітає тебе.
Неба тайнопис благально
Кличе у далеч печальну,
Що освятила земне.

Сніг протинає тебе
І розриває твій образ,
Мов Першовибух. За обрій
Всі мої сни поведе.

14 лютого 2016

О. М.

Я гамую в собі кохання,
Боячися на лезо страждання
Впасти, наче метелик в огонь,
Не відчувши причалу долонь.

Я гамую в собі кохання,
І мої інтернет-зізнання
Вже висять на гілках беріз
У полоні небесних сліз.

27 грудня 2015

Скрижаніли з морозу троянди в мені,
Що я пестив й ростив, від негоди ховав.
А метелики білі летять в кружині.
І примарилось літо в шаленості трав.

Мов комети, летять в завірюсі сліпій
Ті сніжинки посланням в грядущі віки.
Я чекаю на тебе, кохана, зумій
Пробудити у серці лілею ріки.

2 грудня 2007

Розбурхане море грайливії хвилі
Несло до човна, ніби дивний дарунок,
Немовби космічний легкий поцілунок
До мене вітрило прилинув і квилив.

Він квилив про долю, про Бога і світло.
Я слухав уважно, напружено слухав,
Як вітер рокоче, ллє шепіт у вуха.
Він казку морської любові навіяв.

Серпень 2003

Чому ти так довго мовчала,
Мов кратер вулкану, що спить?
А тиша надривно кричала,
Посіявши вічність у мить.

Мовчала так тисячооко,
Мов небо вечірнє в імлі.
А тиша летіла високо,
Впиваючись кров’ю землі.

Мовчати не треба, не треба,
Хоч словом і не передать
Всього, що дарує нам небо ―
Безмірна п’янка благодать.

Мовчати не треба, благаю,
Губою хоч ледь ворухни
І до темнокосого гаю
Намріяний спокій вдихни.

2002

Плине річка. На березі часу
Розквітають троянди жаги.
Відмирає старе, що вже згасло,
І зітхають за ним шелюги.

І купальники радо у воду,
Як на хрещенні давнім, ідуть.
Споглядаю спокійно і гордо,
Як вони в невідомість пливуть.

8–11 липня 2015

Відійде тіло в землю, розпадеться
Та плоть, що катувала все життя,
І стане порохом, отак женеться
Примара смерті. Тихі каяття

Не допоможуть втриматись на ринзі
Життя і смерті, і здолає смерть
Той кволий вогник на вітру. Порине
Все в чорну магму, в ночі круговерть.

Щось від людини буде пломеніти
Й зіллється із потоком вогняним,
Де вже обличчя не знайдеш й зітліти
Судилося людським чуттям земним.

20 квітня 2015

Ніч дивиться незмигним вічним оком
В моє вікно, відкрите всім вітрам,
І розливається темнавим соком,
Що проривається з таємних брам.

Ніч розпускається цвітінням чистим
В моїй кімнаті, і палає в ній,
І покриває стіни стиглим листям,
Де спочиватиме едемський змій.

Ніч вибухне крилато понад снами,
Розкидавши шматки забутих днів,
І проросте крізь нас, і стане нами,
Мов із криниці часу синій спів.

30 листопада 2014

Я продираюсь крізь обличчя
Людей, мов несходимий ліс.
І виринають, ніби свічі,
Із небуття списи беріз.

Крізь пиятики й теревені,
Що ні до чого не ведуть,
Хай проступа, мов кров із вени,
Тонка і невідчутна путь.

І спільна пам’ять оживе в нас,
Перед очима промайнуть
І болю, й радості джерела,
Прогляне крізь лаштунки суть.

13 липня 2014

Ворони, що кружляють полем, ―
Це ночі невідступний гнів,
Це чорної пітьми неволя,
Це зло, що рветься з берегів.

Палає осінь, ніби відьма
На інквізиції вогнях.
Горить із нею споконвічний
У жилах нездоланний жах.

Я вийду в гай, почую погук ―
То поїзди, що в нікуди
Прямують на небесний поклик
І розчиняються, мов дим.

17 листопада 2013

Листя опадає, ніби дні юдолі,
Що у серці стогнуть на галері снів.
Листя опадає із дерев на волю,
Розчинивши в сумі бесіду лісів.

Листя опадає так невинно й сонно,
Ніби під мелодію неземних октав.
Листя опадає…
І нестримним дзвоном
Храм незримий осені всіх заколисав.

3 жовтня 2004

Із моїх грудей рветься птах –
То моє кохання до тебе.
У моїй душі горить свіча –
То незгасний вогонь ніжності,
Який лоскоче твоє обличчя.
В мені звучить скрипка –
Туга за тобою.

2006

Життя протікає крізь пальці,
Як теплий незримий пісок.
І ми – споважнілі бувальці
В лабетах буття певний строк.

Чекаєм велике майбутнє,
А вгледимо ночви в дірках.
І спалахи всі незабутні
Згасають, як попіл в руках.

Примарні надії опали,
Як цвинтарне листя колись.
Всміхнуться могильні тюльпани,
Здійнявшись із тління у вись.

14 квітня 2009

Розтанув сніг, земля ледь-ледь зітхнула,
Спросоння позіхнув кістлявий ліс.
Пробігли спогади, немов косулі,
Обличчя полоснувши лезом сліз.

Біжать струмки, немов блискучі змії.
І проліски пробилися крізь сон.
А я іду крізь мисленну завію
До сонця на космічний марафон.

2009

Я кличу тебе крізь усі кілометри розлуки.
Я вщент підірву нездоланні вершини розпуки.
Прорвуся до тебе, немов голоси з потойбіччя.
А страхи нехай утікають від нас на узбіччя.

Візьму я у руки твій голос, неначе троянду,
І стану зі спалаху в грудях всевічним Бояном.
Розквітнуть тюльпани в незримих пустелях печалі.
І вибухне серце моє на туманнім причалі.
2008

Ця жінка була – як дистильована вода.
Її серце було лагідним,
Але в ньому бракувало пожеж і вибухів.
Ця жінка була як тиха гавань,
У якій не ловилася велика риба.
У її душі я навряд чи зустрів би
Пекельне сонце пустелі
Чи крижаний архіпелаг.
З її вуст я міг би напитися
Не живої води
Із пахощами озера, ряски, очерету,
Не божевільно солоної морської води,
Не терпкого вина,
Не гіркої медовухи,
А лише
Дистильованої води.
2008

У серці палає троянда,
Немовби дивна казкова істота.
Хто вона?
З яких неповторних країв
Прилетіла в серце моє ця принцеса?
По яких зозулевих стежках
Вона досягла мого єства?
Троянда…
Я так боюся наступити на неї.
Я так боюся
На неї, засоромлену, поглянути.
Вона розгублено дивиться на мене,
Ніби дитина.
О, дивна принцесо,
Червоноока трояндо,
Як мені самому стати трояндою
У твоєму серці?
2003