Мой странный друг, мой страшный враг,
моя неверная опора,
твоих стремительных атак
несётся бешеная свора.

Сквозит чудовищный оскал
в улыбке двойственной, натужной,
со свистом пули у виска
твоя навязчивая "дружба".

Но грубо всё и вся поправ,
нельзя вернуть того, что было.
В жестоком мире – сильный прав.
Но что без правды эта сила?

Подавший миру добрый знак
звезду вечернюю зажёг.
Звезда, пронизывая мрак,
указывала на восток,
на ясли, где младенец спал
в пещере, сон земной вкусив.
Вращалась тверди скорлупа
над ним вокруг своей оси –
оси вселенского яйца,
вокруг причины всех причин,
вокруг Того, Кто от лица
его никак не отличим.
Над ночью ворошил Пастух
огонь звезды в другом конце
и то ли отсвет, то ли Дух
в ответ мерцал в его лице.

Суд завершено. Звершилося...
Кривава біля підніжжя хреста трава.
У прокураторі клекоче гнів німий
і думка думку розриває.

"Нікчемна потолоч, мені набридли ви,
ваше бажання, ваша віра,
яскраві убори ваших первосвященників,
ваші месії, що б'ють себе в груди,
сонця пал під цим клятим небом,
безладні слова, шаленство барв,
і я сам і мій пан, Цісар,
що поставив мене суддею над таким народом.

"Розіпни!" – вони всі вуха прокричали.
Доки, не змучившись, Його не видав їм.

Сердега божевільний! Тільки мріяв,
тільки мріяв про драбину в небо.
Тільки мріяв, але поряд з ними, мабуть, краще.
Уже сіріє там вверху гора Череповище --
чи мріє ще сердега на хресті?

Щось казав мені про істину,
потім мовчазно кровоточив, світився.
З іронією питаю: що є істина?
Відповідає: "Я".

Ех, та хто мені ця людина?!

А потолоч шуміла наче море,
мені набридли, набридли вони, і це все.
Одним месією пак більше чи то менше,
душі Пилата важче з тим не буде
і легше, певно, богом битій цій землі.
Мені набридло. Видав його. Кінець.

"Та все ж! чи зійшла на когось Його кров?!"

Сутеніє, вечір, ніч зіходить,
а прокуратор спокою не знаходить.

"Розіпни!" – вони всі вуха прокричали
і боронитись було нічим,
і списників не вистачало,
чи – чи, може, порожнім було серце?
За чим шкодую я, мудре серце – порожнє,
птаство жалю мого, геть із серця, киш!

Розіпни!" – вони всі вуха прокричали.
Та що мені до того? Розпинайте.
Ти, потолоч брудна з кривавими руками,
тож розіпни-но, розіпни Месію!
Бо чи живий, чи мертвий, одне залишиться прокляття,
і Богу не змінити цього світу.
Та що мені до того? Розпинайте!
Забирайте! – Забрали. Помер на хресті.
Хто знає, може, був таки царем!"

Тихо тепер. Та послухай! Тепер бо стукає ніч,
у сінях Пилатових первосвященники.
"Пане, ми із Вами в одному не згодні,
те, як Ви написали – Цар – нас обурило,
пане, адже він це казав про себе,
Ви не так приладнали Ґолґоту!"

Поглянь, який дивний рудий вогонь в його очах!
Ось тростина обернулась на камінь: така тверда.

(Там угорі мовчить хрест.)
Коли починає говорити, Пилат росте:
"Нічим уже не зараджу вашому Месії,
та я вирізав чотири літери на Його хресті,
ці чотири літери – моє добре ім'я,
моєї трощі останній кістяк,
моя неймовірна віра, горда моя упертість,
воля мимоволі.

Ці чотири літери моє добре ім'я.
На царстві мертвих! ці чотири літери залишаться!
Якщо під ними довелося б мені поховати це місто,
Рим, Цісаря, себе:
ці чотири літери – моє добре ім'я.

Первосвященники, гебреї, вам кажу відверто,
слухайте: що я написав, те написав!!"

Всередині тиша, та назовні в псалмі починається ніч,
і в ночі тій псаломній здіймається хрест


Pilatus

János evang. XIX. 22

A pörnek vége. Elvégeztetett... 
Véres a kereszt tövében a fű.
A helytartóban forr a néma düh 
S egy gondolat tépi a másikat.
"Rongy csőcselék, én unlak titeket, 
Unom a vágyatok, a hitetek,
A papjaitok ragyogó ruháját, 
A mellükverő messiásokat,
A nap hevét ez átkos ég alatt, 
A zagyva szókat, buja színeket, 
És magamat és uramat, a császárt, 
Ki bíróvá tett ilyen nép felett.
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe. 
Amíg unottan odalöktem nékik.
Szegény bolond! Pedig csak álmodott, 
Csak álmodott egy létráról az égig. 
Csak álmodott, de ezeknél tán szebben. 
Már szürkül fenn a Koponyák hegye -
Vajjon álmodik-e még a kereszten?
Valamit szólt nekem az igazságról, 
Azután némán vérzett, ragyogott. 
Gúnnyal kérdém: az igazság micsoda? 
Felelé: "én vagyok".
Eh, hát kicsoda nékem ez az ember?!
A csőcselék morajlott mint a tenger, 
Én untam, untam amazokat, ezt is. 
Egy messiással több vagy kevesebb, 
Pilatus lelke nem lesz nehezebb
És könnyebb tán ez istenverte föld, 
Untam a dolgot. Odalöktem. Vége.
"De jaj! vajjon kire szállott a vére?!"
Az alkony megy, az est, az éj leszáll, 
De a helytartó nyugtot nem talál.
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe 
És nekem nem volt elég fegyverem, 
Nem volt elég lándzsásom odakünn, 
Vagy - vagy üres volt talán a szívem?
Eh mit bánom én, a bölcs szív üres, 
Bús madarak, el a szívről, hess!
"Feszítsd meg!" üvöltötték a fülembe. 
Mi közöm hozzá? feszítsétek hát,
Te véres kezű, szennyes csőcselék, 
Feszítsd, feszítsd meg hát a Messiást! 
Él-e, meghal-e, egy marad az átok, 
Isten se váltja meg ezt a világot.
Mi közöm hozzá? Feszítsétek hát! 
Vigyétek! - Vitték. A kereszten holt. 
Ki tudja, talán mégis király volt!"
Csend most. De hallga! most az éj kopog, 
Pilatus pitvarában a papok.
"Uram, mi véled egyet így nem értünk,
Ahogyan írtad, botránkozás nékünk,
Rexnek, Uram, csak ő mondta magát, 
Nem készítetted jól a Golgothát!"
Ni, milyen furcsa rőt láng a szemén! 
Ím kővé vált a nádszál: oly kemény.
(Odafenn csendbe hallgat a kereszt.) 
Pilatus nő, ahogy beszélni kezd:
"A Messiástok megmenteni késtem, 
De négy betűt a keresztjébe véstem, 
E négy betű az én becsületem, 
Hajótöröttségem utolsó roncsa,
Hitetlen hitem, büszke makacsságom, 
Egy akarat az akaratlanságon.
E négy betű az én becsületem. 
Hadesre! ez a négy betű marad! 
Ha alá kéne temetnem e várost, 
Rómát, az Imperatort, magamat: 
E négy betű az én becsületem!!
Papok, zsidók, hozzátok szólok nyiltan, 
Halljátok: amit megírtam, megírtam."
Benn csönd, de künn az éj zsoltárba kezd 
S áll a zsoltáros éjben a kereszt

Зірка під водою

Ременік Шандор

Там внизу, під водою,
інше, ще глибше небо,
гладке, як дзеркало:
тисячі зірок горять.
Світи, світи,
Ти, підводне небо!

Світи, світи,
Ти, вічний Ідеале,
не відняти від Тебе
ні життя, ні смерти.
Світи, світи одвічно-безсторонньо,
що вгорі, що внизу недосяжно,
світи, світи!

Світи, світи довіку чисте відображення
душі підводної, в цьому глибокому небі.
Вже знаю я: тільки його й не втрачу.
Про що ніколи не зможу сказати: моє.
Світи, світи, опівнічна Зірко,
душе моя у цьому глибокому небі.


Csillag a víz alatt

Ott lenn, a víz alatt
Egy másik, mélyebb ég;
S hogy kisímult a tükör:
Ezernyi csillag ég,
Ragyogj, ragyogj,
Te vízalatti ég!

Ragyogj, ragyogj,
Te örök Ideál,
Tőled el nem választ
Sem élet, sem halál,
Ragyogj, ragyogj, örök-idegenül,
Fenn is, lenn is elérhetetlenül,
Ragyogj, ragyogj!

Ragyogj, ragyogj,
Örökkön tiszta kép
E lélek vízalatti, mély egén,
Én már tudom: Csak azt nem vesztem el.
A miről sose mondhatom: enyém.
Ragyogj, ragyogj
Éjféli Csillag, lelkem mély egén.

Шандор Ременік

Чи знаємо ми, хто зав'язав:
Бог, Сатана, Злий, Добрий?
Та не розв'яже ні віра, ні знання, ні сила,
вічний на волосині життя вузол.
І чи знаємо ми, як зав'язали,
що зв'язали вузлом руки долі,
долі допитливі наші руки, і сміються
над зірваними, закривавленими нашими нігтями.

Там, на волосині життя, вузол долі,
і ні віра, ні знання, ні сила його не розв'яжуть,
хоч пропадає через нього лад думок
і з нізвідки повертається знову.

Хоч брали в облогу його розлогі філософські системи,
вся їхня потуга об нього розбилась,
низка розв'язань нескінченна і безпорадна,
бо вузол вічний.

Бо кожна билинка, кожна маленька квітка –
один гордіїв вузол жахливий.
І той залишиться, доки душі вистане,
хто буде початком смерті, боротьби, міркування.

А філософські допитливі пальці, певне,
мають ще більш нещасні залізні руки.
Цезаре, що двічі рубав вузла,
неборе – Ти теж не розв'язав його.

Csomó

Mit tudjuk mi, hogy ki kötötte:
Isten, a Sátán, a Gonosz, a Jó?
De nem oldja hit, tudás, erő,
Örök az élet szálán a csomó.
Mit tudjuk mi, hogy s mint kötötték,
Hogy bogozták a végzet kezei,
A végzet a mi babráló kezünk
És szakadt, véres körmünk neveti.

Az élet szálán ott a sorscsomó
És meg nem oldja hit, tudás, erő,
Bár eszmék rendje tűnt miatta le
S a semmiségből újra visszajő.

Bár ostromolták roppant rendszerek,
Rajta minden hatalmuk megtörött,
A megoldások sora végtelen
S reménytelen -- mert a csomó örök.

Mert minden fűszál, minden kis virág
Egy rettenetes gordiusi bog
És az marad, míg lélek lesz, ki rajť
Halódni, vívni, tépelődni fog.

S a tépelődő, babrálgató ujjnál
Még szánandóbbak tán a vaskezek:
Caesar, ki ketté vágtad a csomót,
Szegény - Te sem oldottad meg.

Листопадна пора і на згадці настояний чай,
і окремість, яку з кожним днем відчуваєш гостріше.
Мокрий вечір, закритий на два обороти ключа,
і пунктир перспективи обачних і стриманих рішень.

Хто вдивляється з дзеркала в тебе оспалого, хто,
і торкає обличчя, немовбито щось розуміє?
Цей пом'ятий конверт ти отримав з осіннім листом,
а попереду вже перевал замітає завія.

Електричні дроти розсікають стрімкий краєвид,
і потоки шумлять, і дорога спинається вгору...
Як же легко, дивись, листя губить причетність до віт
і не має нічого у світі собі за опору.

Ще тихо в країні слухняних овець,
яка чинить опір пораненим тілом,
не всі ще надії звели нанівець
обранці народні, що в кріслах засіли.

Три роки на Сході крицевий заслін
воює, лягає у землю за волю,
та тільки, як видно, піднятись з колін
старі не давали і ці не дозволять.

З пустого в порожнє – мели, обіцяй
і будь, коли треба, то лівим, то правим,
хай ті за державу стоять до кінця,
кому українська потрібна держава.

Переводять церкви на російську,
наче грають в ворожу дуду
чорні слуги імперського війська,
вівчарі неподілених душ.

І роздвоюють сіру ментальність,
і засіюють ниву людську,
забиваючи клином фатальність
у глухий, перекошений кут.

Під склепінням церковної стелі,
під вагою чиєї вини
ти стоїш у глоті, як в пустелі,
із гірким відчуттям чужини?

Хоч нерідна у хорі гучніша,
та на рідній, один наче перст,
відчайдушно вимолюєш тишу
звідсіля за дві тисячі верст.

Пробита дошка коситься на стіл,
в рядках рівнянь – дряпка гостроконечність,
як виступи опорних блокпостів
в траґічну, нерозв'язну суперечність.

І юність опановує предмет,
який жорстоко змінює світогляд.
На парті не книжки, а кулемет...
В чию весну його прицільний погляд?

Та кожен день між смертю і життям
уже свої диктує алґоритми,
бо скільки у теорії не тям –
не в кабінетах виграються битви.

На мапі позначена сірим,
обпечена словом «АТО»,
ти – шкура невбитого звіра,
якого не знає ніхто.

Порізана зморшками шанців
і хрещена шквальним вогнем,
себе втікачем і вигнанцем
ти бачиш у списках імен.

І туга твоя нетутешня
бреде як заблудле теля,
де дні визрівають прийдешні
в покинутих... мінних полях.

Знайомі і ролі, і маски,
розіграно вдруге спектакль,
та тільки не справдилась "казка",
не вийшло, як з Кримом, однак...

Тобі не бути «старшим братом» –
не розвернути хід речей!
Тепер ми вільні вибирати
собі опору і плече.

Пиши без нас фальшиву сагу
і лий одурливий єлей,
стоїть надійним саркофагом
твій кумачевий мавзолей.

Хай тихим буде вічний спокій
твоїх радянських таборів,
і майорить над ним, як докір,
червоний прапор угорі.

Скажи, навіщо цей парад,
коли триває маскарад,
в якому Іловайськ беруть в «котел»,
коли оскалена орда
все те, за що стояв Майдан,
на чорну землю спалену кладе?

З останніх сил реве мотор,
палає «мирний коридор»
у пеклі перехресного вогню.
Пряме влучання в БТР –
і світ здригнувся і завмер,
упавши на розпечену броню.

І ось тобі – лишень «калаш»,
молитва тиха «Отче наш»
і жовте поле соняхів лишень…
Та що, скажи, твоє життя
оцим непроханим гостям? –
у тирі непоцілена мішень.

Не мав мій дід ні чину, ні відзнак,
не кланявся ні зверхникам, ні кулям,
і тільки Бог один єдиний зна,
де він упав на тій війні, минулій.

Чарчина з куснем хліба на столі,
а поряд – похоронна і світлина.
І мовчазне єднання поколінь
у день, коли тобі стріляють в спину.

Комусь червоні маки – ордени,
медалями комусь – волошки в житі...
Онуки не вертаються з війни,
а їм діди заповідали жити.

Чи відчуватимуть вину,
чи буде нам спитати з кого
за нашу Хресну, на війну
і кров приречену Дорогу?

Як розлетиться вороння,
в степу важка замовкне зброя,
чи не підсунуть нам "коня"
так, як колись данайці Трої?

Яку ціну за компроміс
ми сплатимо заради миру,
наводячи хитливий міст
бодай непевної довіри?..

Переступивши біль і гнів
у піст духовний Великодній,
як полюбити ворогів,
згадавши заповідь Господню?

В єдиний зав’язавши вузол
життя, війну, торгівлю, зраду,
хтось робить все, щоб ми загрузли
у неспромозі дати раду.

Хтось робить все, щоб нас не стало
і вкотре ми не відбулися…
Але що довша ця вистава,
то краще видно: помилився.

В окопах третю місимо весну,
"Мінськ"вичерпав усі можливі спроби.
Моя земля, одягнена в жалобу,
кладе героям квіти на труну.

Курсують ешелони по кістках –
мільйони тонн кривавого вугілля.
Зриває добрий куш на божевіллі
захланна оліґархова рука.

Гучні суди, застави грошові,
а винних не покарано і досі...
Коли ж вам буде вже нарешті досить
заробленого на людській крові?

Коли з образ вистрілюють слова
і їх уже несила зупинити,
раптово натягнувшись, тятива
в чиїйсь руці дзвенить несамовито.

Ще хвиля – і отруйлива стріла
прониже ціль загостреним оскіпом.
На вістрі неприборканого зла
палає лють вогненним смолоскипом.

Вагадло, відхилившись від нуля,
бере крутий розгін у перспективу,
і стогне пошматована земля,
січе її лани свинцева злива.

Розпуття заростає споришем,
латає доля цураву бесагу...
Згубити легко – варто вам лише
порушити хитливу рівновагу.

Гуде від обстрілів земля,
Радбез неспішний та розважний...
І бреше пес кривоприсяжний
зарозумілого Кремля.

Режим припинення вогню,
та все лише – пусті заяви.
Паяц розігрує виставу,
аби підсунути свиню.

Коли не варта взагалі
угода й аркуша паперу,
чи має сенс ламати пера,
щоб стати знов на ті ж граблі?

Лагідна тиша, і бавиться в ній дітвора
біля зруйнованих стін обгорілої школи,
там, де війни невситимої чорна діра
зяє... А поруч – весна і цвіте матіола.

Де ж він, цей шлях з лабіринту розбитих надій?
Дляє Тесей. Мінотавр сіє безлад і смуту.
Хтось убиває, хтось робить камзу на біді.
Хтось відбуває за тих і за інших покуту.

Бути комусь зі щитом, а комусь на щиті
в час, коли ворог виснажує сили і нерви...
Встояти б тільки, лишитися вірним меті
та не зламатись під оком гарматного жерла.

Піднімеш очі – і здається, ніби
оце пульсує всесвіт у тобі
і рухає століть важезні триби,
прикуті до циклічности орбіт;
до тих осанн, що зрадять на Ґолґоті,
та істин абсолютної ваги;
до вічної дилеми "за" і "проти",
що править рікам доль за береги...
Яке тяжіння нами володіє,
утримує і впасти не дає,
у розпачі виношує надію
і промінь в темній відхлані снує?
Мигтить... із павутини світла тканий
туманностей шовковий ґобелен.
Якої тверді філософський камінь
шукав у цих глибинах Діоґен?
В супрематичність Чорного квадрата
в оправі рами, в білих цятках зір,
моє безсоння дивиться з кімнати,
крізь форму – у безформний світотвір.

Так сильно мете – ніби десь розірвали перину,
і порох всесвітній огладжує злами й кути.
Ескіз олівцем виникає на аркуші днини,
яка приміряє на себе ефект висоти.

Чи падає сніг, чи дерева злітають угору,
і світло високе на темній корі проступа...
І гріється місто, неначе наїжений ворон,
на спину широку накинувши білий жупан.

Коли монохромність опустить всі зайві деталі,
лишаючи світу – зими чорно-білий каркас,
яким ти постанеш на сніжному цьому перкалі
з таємних думок, з випадково проронених фраз?

Так чисто і біло! – мов небо упало на землю.
Замети як хмари, і час замітає сліди.
І все неістотне, хвилинне, дочасне, наземне
умить відступає само невідомо куди.

Когда пустыню сумрак обнимал,
они пришли сюда, ведомы верой.
Уже звезду вынашивала тьма,
и вол дыханьем согревал пещеру –
большой и верный, словно древний род.
Пожёвывая сено, у порога
стоял осёл, упрямый, как народ,
не ведающий истинного Бога.
Сплетались воедино языки
горящего огня под низким сводом,
простёртым, как ладонь большой руки,
заботливо над яслями у входа –
над каменной кормушкой для скота,
что ныне колыбелью света стала.
Над тем, в ком отразилась высота
безмерного, родившегося в малом.

Тут спокій населяють імена
й короткі дати...
з похиленим втомилась давнина
хрестом стояти,
оброслою чутками й бур'яном,
без огорожі –
забутою капличкою з вікном
у простір Божий.

Відчуй на дотик небо... Зазирай
за ті лаштунки,
де в душах перегукується рай
з земним стосунком,
і все нуртує спомином, а втім...
плющем повито.
І тиша відбивається, як тінь,
у сірих плитах.

З дерев осипалася осінь,
пора просвітлена стоїть.
Оперся парк на безголосу,
бліду, пронизливу блакить.

На вистиглому склі околу
осуга перших холодів
і золотого ореолу
опалі іскорки руді.

І все частіше криють воском
ночами паморозь і мла
оці гарячі відголоски
ще не забутого тепла.

Якась невимовлена туга
перетинає горню синь,
і крил розгорнутих натуга
у вишину врізає клин.

Куди бреде, чужа і сива,
моя розгубленість сліпа?
Яку недовідому силу
тривожить цей осінній парк?

Як випадковий перехожий,
горнуся у свої думки...
Береться льодом огорожа –
зима на відстані руки.

Виймає жовтень сірники –
і все охоплює пожежа.
Змітають листя двірники,
яке лиш осені належить.

Сквер тягне дим через мундштук,
повітря матово-оскліле.
І квіти просяться до рук –
гарячо-жовті, запізнілі.

А ти не розумієш сам,
як час торкається до точки,
де відпускають небеса
тремкий листочок за листочком

в політ, не скований нічим,
за обрій маревного світу...
Де у холодну далечінь
уже зима не пустить літа.

Відписала листа Запорізька Січ
нехрещеному лбу, поторочі...
і поткнувся султан в українську ніч,
бо не знав української ночі.

Час надів однострій, зняв старий жупан,
та не зрадив козацької мрії –
воював за свободу вояк УПА
під покровом Святої Марії.

Лютим гнівом народним палав Майдан,
не скорившись московській неволі.
Розірвала кайдани рука тверда,
вільний вітер у нашому полі!

Гляньте оком тверезим у глиб сторіч,
зазирнувши у чорнії очі...
Тож чи знаєте ви українську ніч?
Ні, не знаєте нашої ночі!

Принёс присягу новый президент –
и за его спиной упал солдат,
как верный знак, что скоро быть беде...
Беда не заставляет долго ждать.

Затягивая пояс нищете,
сжирает "тля" убогий урожай.
Мы, видно, снова выбрали не тех,
а лучшие – в сырой земле лежат.

Ладья разбита надвое. Хорив
и Щек плывут в отколотой корме.
Кренит корабль, прогнивший изнутри,
и там, вдали, не видно перемен.

Исправно служит лишь тугой мошне
(какой бы ни была по цвету) власть.
И делать миллионы на войне –
предательский синоним к слову "красть".

Віденські силуети,
слухаю і мовчу
там, де "Чарівну флейту"
Моцарт свою почув.
Тягнуться довгим шлейфом
скельця ввімкнених фар,
в лініях барельєфів
сутінь вечірніх фарб.
Часом в легкому ситці
хвилі біжних вогнів
в давній потертій свитці
бачу далекий Львів.

Днина сповзає світлим
пругом за виднокіл.
Відень пливе в палітрі
вулиць і площ довкіл,
в арки всиляє кроки,
в небо хрести дзвіниць,
музику веж високих –
в ґотику кам'яниць,
в дзеркало водограю
і тремтіння води,
в ніч, яка прозирає
місяцем молодим.

Лагідне шарудіння
крапель... монет лічба,
"Водограй провидіння" –
струменів ворожба.
Цвях у старій смереці
та чарівний замок,
впале в спокусу серце –
князя пітьми урок...
Запах міцної кави,
повів живих леґенд,
маґія нот гіркавих
в простір моїх легень.

Віддих каменю, спогад,
вечора спалий жар,
хмарки зефір за рогом –
сну нічний дирижабль.
Небо заходить млою.
Стума тече в двори,
шириться чорним лоєм –
впавши на світ згори,
тінями обтуляє
місто з усіх боків,
тихо проходить краєм
стилів, епох, віків...

Когда тебе осточертеет
быть пешкой не в своей игре,
считать нелепые потери
на одиноком пустыре,
взгляни на свой Донбасс убитый,
крестом стоящий на кону,
на ставленников у корыта
и их заложников в плену.
Смотри, оглядываясь вчуже,
на свой туманный горизонт...
Когда по пустошам завьюжит,
и вовсе будет не резон
искать в коварной мышеловке
обещанного сыра след.
И на российские уловки
сказать хоть что-нибудь в ответ.

Сіріє ніч, над снами мріли зорі.
І морок розгортається в ландшафт.
В скарбничку віку впала з осокора
мідь визрілого в місяці гроша.

Змінили цифри календарну дату,
до мрій нових рушають поїзди.
Скажи, що так хотілося сказати!
Іди, коли ти вирішив куди!

Підхоплений бурхливою добою,
приречений ім'я своє нести,
дивись, як нахилились над тобою
всі мислимі й немислимі світи.

Чи ти сидів, чи в ногу з часом крочив,
опустить день просвітлене чоло
у шир долонь озореної ночі –
так, ніби тут тебе і не було...

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Вночі тихий шум дощу
прокрався на мій балкон.
Відкрию вікно, впущу
вогку прохолоду в сон.

І в сонмі густих краплин
розчиниться денний пал,
загубиться часоплин
у чорному склі дзеркал.

Чи в безкрай дивися свій,
чи в темінь, розлиту скрізь, –
один нескінченний світ
у другий собою вріс.

У безмір своїм ласо
сягає мій чулий нерв.
Я мірно вдихаю сон,
і глиб поглина мене.

Ти вільна духом у "тюрмі народів",
де звикли не завважувати ґрат
і стійло бідне мати за свободу
в імперії "покірливих телят".

У голосі твоєму Україна
(ота, що не сховати у мішку!) –
як нами усвідомлена причина
тримати перст на спусковім гачку.

Хоч білими нитками шите діло
не схвалює спільнота світова,
обіцяне – обіцяним лишилось,
і свічка у долоні оплива...

Гасне лінія овиду,
промінь тоне в ріці.
До осіннього холоду
йде туман по луці.
Вечоріє околиця
золотаво-руда,
швидко тінями повниться
присмеркова хода.
Де розмилися обриси,
ледь помітні тепер,
промальовану голосом,
я побачу тебе.
Спалахнувши стожарами,
западе тиха ніч,
і засвітиться чарами
глибина твоїх віч.
Як затягнена сажею,
хай трепета шумить
і ніщо не обтяжує,
ні за чим не болить.
Темнота по околиці,
скільки оком не шар,
де схилилась у мороці
над душею душа.

Услід вони не чують прикрих слів,
не розрізняють вуличного шуму,
не знаються на тому ремеслі,
що нотами озвучує задуму.

Проймаються теплом руки в руці,
очима промовляючи і жестом,
і більше розуміються у цім,
ніж дириґента паличка з оркестром.

В околі безголосому – самі.
Слова перебираючи на пальцях,
вони для нас незрозумілий зміст
виважують в долоні, як на шальці.

І тиша має запах, колір, смак...
закохана, блаженна і всечасна,
бо серед всіх нечутних їм ознак
вони навчились помічати щастя.

Де ліс шумів – залишилися пні...
і батьківська земля лежить облогом,
по ній усі ми ходимо під Богом,
проте не всі шануємо її.

Новий Пастух під нуль стриже овець,
останню шкуру дер би вже зі стада.
Кому мільйони, а кому – заглада,
своя петля чи путінський свинець.

Чиновнику що воля, що ярмо –
аби лише не заважали красти
оці робочі руки мозолясті,
що вибороли владу і кермо.

Десь високо шумить синедріон,
закони пишуть хитрі фарисеї,
а там, внизу, триває одіссея
і бурю насилає Посейдон.

Задкує ніч з Оливної гори,
і сонце заглядає в Східну браму.
Він їде зруйнувати храм старий,
заклавши камінь для Нового Храму.

Зринає в небо переможний клич –
втішається Земля Обітована,
дорога сяє радістю облич,
злітає з уст захоплене "Осанна!".

І одягом юрба встеляє шлях,
і пальмовим Його вітає гіллям!..
Та час – до тіла прикладає цвях,
майбутні рани посипає сіллю.

Він дивиться, не стримуючи сліз,
і бачить все, що трапиться, до строку,
в'їжджає на сумирному ослі
у місто каменованих пророків.

Уже в молитві Гетсиманський сад,
і нишпорять по ньому хижі тіні.
Цілунок, найпідступніша зі зрад,
вже визріває в Юдиній провині.

І хрест тяжкий збиває кожен з вас
невірою, убивчою, як зброя.
Вечеря Тайна – перше із причасть –
і ви свого розіпнете героя.

Весняний день хапається за промінь,
виходить з нір, випурхує з зими.
Струмками голоси влилися в гомін,
говорить все, що бачилось німим.

І марно зір чіпляється за простір –
хитливі риси зраджують собі.
Дивись, весна вилонюється з брості
і світ зазеленіє далебі!

Корсет снігів послабило вершині
ласкаве і зворушливе тепло,
і пролісок за виспівом пташиним
до сонця підійма своє чоло.

Кістяк горіха обліпила зграя –
в долину повертаються граки.
Густий туман іде стрімчастим плаєм
від березня до квітня навпрошки.

Між горами, за прядивом імлистим,
рухома неосягненим чуттям,
природа під торішнім падолистом
уже нове вистеблює життя.

Війна – довершене з безумств,
де тільки віра переможе.
Чимало встигне ще Прокруст
покласти ошуком у ложе...

Якби подужали усе,
що розділяє часто-густо,
то неодмінно б наш Тесей
віддав заслужене Прокрусту.

За те, що міряв по собі,
мечем під себе землі краяв
і прагнув на чужім горбі
безкарно в'їхати до раю.

Повір, сторицею назад
вертає сплачена монета...
Колись потрапить супостат
у ним розставлені тенета.

На Крещатик приносят цветы
душам, что отлетели так рано.
Мальчик с фото – моложе, чем ты,
он моложе, чем имя Майдана.

Здесь брусчатка о каждом молчит,
боль потерь обжигает и душит.
Ты молитву о них прошепчи,
чью-то долю прими, чью-то душу...

С пулей в сердце в февральскую грязь…
За какие грехи эта плата?
Горем матери отозвалась
гулко очередь из автомата.

Имена, имена, имена...
со слезами слагаются в сотню.
И кровит на Майдане страна –
Сотня стала Небесной сегодня.

Як вік тому – ні єдности, ні згоди,
усякий грузне у своїй борні.
Допоки хтось обстоює свободу,
хтось просто заробляє на війні.

А рідний степ – ворожий і немилий,
сліпі надії та гіркі жалі.
Стоять пустинні села, як могили,
на зораній снарядами землі.

Даремно душі, скошені у засік
доби, яка хитнула терези,
нам щось кричать з Майдану, з Крут, з Донбасу,
і в храмах кровоточать образи.

Була безмісячною тиша,
сюрчала темрява в'язка,
солодкий запах стиглих вишень
по саду сонному блукав.

Десь там, над банею дзвіниці,
окреслився Північний Хрест,
а понад зорями в криниці
встав журавель, як Божий перст.

Ніщо ні формою, ні змістом
не виявляло власних рис,
усе було з одного тіста,
де низ як верх, а верх – як низ...

Оточення не мало міри
і ніч загострювала слух,
і біг мурашками по шкірі
безтільний... кожен звук і рух.

Навислі хмари оточили степ,
мосяжний овид з холоду отерп.
І око пильне, доки лиш сяга,
затишшя нетривке оберіга.

Підступна сутінь облягла окіл,
ворожі рухи вихопив приціл –
відведене підтягує орда...
Мовчить країна. Не відповіда.

Підписане у Мінську напоказ
кремлівським ляльководам не указ.
Служити закликаючи Добру,
вони весь час ведуть подвійну гру.

І ворог виступає з темноти,
з упертої людської глухоти.
З надуманої байки про фашизм
росте, як той бур'ян, сепаратизм.

Долає гривня свій антирекорд,
нова назріла хвиля непокор.
Яких іще революційних змін
нам треба, щоб піднятися з колін?!

Ні ситий Захід, ні "братерський" Схід
не стануть панацеєю від бід.
Країну, де соборності нема,
вистежують ҐУЛАҐ і Колима.

Фальшива справа. Вирок. Конвоїр.
І замкнений в собі в'язничний двір,
де в сірих казематах лихоліть
боліла Україна і болить.

"Червоно-чорні" й "жовто-голубі",
"сердешні", "біло-сині" і рябі...
Яких нам треба ще знамен і лав,
аби в державі мир запанував?

Як небесну свою вологу
по краплині збирає дощ,
так гуртує людей дорога
у потоки духовних прощ.
Де немає води – пустеля...
все початок бере з води.
Він хрестився у цій купелі,
тисячі увійдуть куди,
знявши одіж і все умовне,
стерши межі і доґм, і стін –
поєднатися, різні зовні,
бо у кожному Бог один.
Пий цю воду свячену, слухай
чи то дзвін, чи то клич луни –
відголосок Святого Духа,
що, як голуб, літав над Ним...

Мовчання світле, вище за слова,
і молитов благословенна тиша.
В церквах приготування до Різдва,
в очікуванні дива світ – добріший.

Уся родина накриває стіл,
щаслива та усміхнена бабуся –
вино і хліб поближче до куті
вона кладе на вишитім обрусі.

Горить ялинка, і дванадцять страв
стоять числом апостолів Христових.
Чекає подарунків дітвора,
і пахне вечір мов кутя медова.

У вікна заглядає таїна –
ось-ось пітьму протне різдвяний промінь
і нас зігріє радість неземна.
І щастя пануватиме у домі.

Хотели референдум?.. Выбор сделан –
в чужие руки отдали Донбасс.
Вот только грабежа и беспредела
не ждал, похоже, ни один из вас.

Зато вещают вам о "лучшей жизни"
теперь на чисто русском языке.
Что проку, если "новая отчизна"
разбита и не признана никем?

И, превращая "русский мир" в ловушку,
чужая пешка, ставшая ферзём,
бесцеремонно всё берёт на мушку:
металл заводов, уголь, чернозём...

Ну, где ж твоё обещанное счастье,
в которое и верилось с трудом,
истерзанный, поделенный на части,
использованный кем-то "лугандон"?

Твоїх очей яскрава мить –
і Купідон у ціль влучає,
коли неждано сполучає
дві одинокості як ми.

Немовби всилює у нас
думок розкрилених вервечку,
в розмові все стає доречним
у збігу дотиків і фраз.

Свічки і столик, і кришталь,
мотив появний і зникомий,
а у суміжному, близькому –
твоїх очей незмірна даль.

І захід кольору вина
у келих променем стікає,
у кожне слово проникає,
що ми спиваємо до дна.

Невдовзі вимостить пітьма
клейкими сутінками вікна,
поглине світ, який не зникне
в нас і між нами обома...

Скажи мені, чи не тому
душі самотньо в клітці тіла,
що тілом їй зв’язали крила,
замкнувши в темряві саму?

Мой дед погиб в далёком сорок первом
в бою у безымянного леска.
Уже не доведётся мне, наверно,
могилку под Чижовкой отыскать.

Трактует время многое иначе...
к ногам повержен идол Ильича,
рвёт земли украинские захватчик
с георгиевской лентой палача.

И "русский мир" за дулами орудий
с отнюдь не человеческим лицом,
"добро" великорусского иуды –
с дешёвой, неприкрытою гнильцой.

Зачем ты вторгся к мирному соседу,
развязывая подлую войну?
Стреляя в нас, ты ранишь память деда,
твою освобождавшего страну.

Закрию очі – знову двадцять...
Ми не зустрілися тоді,
і ти – з обручкою на пальці,
яку не я тобі надів.

Хто нам і по яких лекалах
ось так окреслює шляхи,
раптовий дощ, кафе і каву,
тяжіння нашого штрихи?

А я вдивляюся у тишу
твоїх очей – моїх в’язниць –
і п’ю з тобою найсмачнішу
на світі каву таємниць.

Залишу дощ тобі на спогад.
Минаючи, не все мине...
Хай стане тепло лиш від того,
що пригадаєш ти мене.

Жили по сусідству Зозуля і Плиска
на тихім узліссі на березі річки,
дружили давненько, бо мешкали близько,
хоч зовні не схожі – були як сестрички.

Зозуля яєчко підкинула Плисці,
а плисчине хижо розбила і з'їла.
Зростає підкидьок в родинній колисці,
міцніє, нівроку, і духом, і тілом.

Піклується ненька, годує малечу,
заледве на всіх вистачає небоги.
Лягла їй нелегка робота на плечі,
а в серці пташини – глибока тривога.

Росте зозулятко, ненатле й зухвале,
братів випихає з батьківської хати –
хапузі чужого повік буде мало.
В турботі про всіх розривається мати.

Зозуля лиха не натішиться сином
і тільки радіє сусідському горю.
І тануть надії крилаті, і гинуть
пташата, яких не почують простори...

Пильнуйте себе, щоб при слушній нагоді
вам ворог підступний не вкрався в довіру,
бо так непомітно зникають народи,
коріння втрачаючи, землю і віру.

Дозріваючи знов до свободи,
ми за неї готові померти,
вкотре нас небезпека зі Сходу
виставляє щитом перед смертю.

У борні споконвічній за волю
нам би шансу не втратити знову
і навчитись на власному полі
відділяти зерно від полови...

Лиш би вистало духу і сили
ворогам не скоритись захланним,
аби все, що у бога просили,
не зосталось порожнім і марним.

Чи не досить ходити по колу,
докоряючи долі убогій?..
Нам потрібна тепер як ніколи
віра наша тверда в перемогу!

За поглядом, за помахом руки,
за контуром реальності хиткої –
десь там в тобі горить вогонь, який
очима не побачити ніколи.

Та тільки-но тепло твоїх долонь
торкає сивину мого волосся –
я відчуваю, як оцей вогонь
собою зігріває мою осінь.

Сховавшись від остуди і сльоти,
ми обернулись спинами до світу.
Звільняючи з облоги самоти,
нас поцілунок повертає в літо.

Коли в терпкому присмаку його
невтримні наші почуття розлиті,
мене, кохана, огорта вогонь –
вогонь, в якому солодко горіти.

Минає рік ганебної війни –
і вітер у казні, як в чистім полі…
І степ квітучий тоне у весні
солдатської обірваної долі.

А в кулуарах – бренди напоказ
у новоукраїнських товстосумів.
І править флюґер за дороговказ,
залежно від отриманої суми.

Нам раз у раз малюють міражі,
нас неодмінно хочуть розколоти:
зарівно – як свої, так і чужі,
штовхаючи все далі у болото.

Стоїть країна, як козацький віз, –
нарешті вільна, та проте безрука…
І тягнуть в різні боки, як колись,
все той же лебідь, той же рак, і щука.

Не моліться в церквах за Кирила,
виправдовуючи цю війну.
Українці життям заплатили
за свободу високу ціну.

Не творіть надаремно ілюзій,
русини для Росії – чужі.
Вам не личить у ролі лакузи
у московського бути ханжі.

Злодій ласий до нашої хати,
ціль у нього, повірте, проста,
ви у стінах своєї кімнати
вже не матимете і кута.

Подивіться, брати мої милі,
що лишає москаль по собі –
це руїни, брати, це могили
і спустошені села в журбі...

Обстрел... У блокпоста легли снаряды,
огнём и дымом белый свет затмив.
Насквозь изрешечён стоящий рядом
автобус, переполненный людьми.

Кто чудом выжил – выбивали окна,
шофёр ломал заклинившую дверь,
дрожали окровавленные стёкла,
в них мир кровавым виделся теперь.

«Я – Волноваха», – вторят украинцы,
скорбя душой и сжав плакат в руке,
от Харькова до западной границы,
и на каком – неважно – языке.

Россия ищет сотни оправданий,
обманывая всех который раз,
а в череде бессмысленных страданий
разменною монетой стал Донбасс.

Зоря в віконце загляда
так, як тоді у Вифлеємі.
В оселі входить коляда
з полинним присмаком і щемом…

Вони стріляють на Різдво
і «поливають» села з «Градів».
І наче Ірода єство
палає у вогні снарядів.

Що розграбовано, тепер
руйнують путінські плебеї,
красу полів, лісів, озер
цинічно змішують з землею.

Та чим густішою стає
пітьма у нашому віконці –
тим більше, врешті, програє
надії вранішнього сонця.

Древнейший Вифлеем – Дом Хлеба, Сердце Мира,
меняя облик твой, уходят прочь века.
В сакральной глубине тончайшего эфира
твой негасимый свет влечёт издалека –
со всех концов земли – к Земле Обетованной,
где Вечны и Святы библейские места,
где чувства так сильны и несказанны,
заветны, как само Рождение Христа.

Господи, молю Тебе, не дай
ворогам країну на поталу...
У скількох війна уже забрала
тиху радість мирного труда?

Від вершин карпатських до степів
ми зігріті українським сонцем,
Янгола пошли нам Охоронцем
і в молитві віру укріпи.

Роз’єднати, Боже, не дозволь
все, що перев'язано віками
і здобуто власними руками.
Що – ціна людських життів і доль.

На сході триколор замайорів
і підло зіштовхнули нас лобами…
А смерть – не розрізняє кольорів
і всіх пакує до одної ями.

Війна з сусідів робить ворогів,
її лице чорніше за чорнило.
З обох боків скількох її сніги
своїм холодним саваном покрили?..

Ідуть – і не вертають… тисячі.
Ріка війни розносить домовини,
собою розділяє втікачів
знедолених зі сходу України.

Як це сталося, друзі, скажіть –
нас раптово зробили чужими?
В коридорах якої олжі,
заблукавши, ви стали сліпими?

Зяє вирвами грішна земля,
даль рябіє чужим камуфляжем.
Тут неприбране жито в полях
десь ховає підступність розтяжок.

Слід імен на стіні бліндажа...
Пахне порохом тут навіть тиша –
що холодна, як лезо ножа...
І чим довша вона, тим гостріша.

Смертю дихає скривджений степ,
йде жниваркою смерть межи люди.
І для неї віднині – пусте
все, що ...є, що ...було і що ...буде.

Ось так би линути за вітром,
за обрій хмаркою пливти
у далечінь безкрайню, світлу,
без широти і довготи.

Там, де життя не знає віку,
де мить як день, а день – як рік,
де час не потребує ліку,
бо сенсу в тім не має лік.

І просто жити, просто жити,
як ліс, як поле, як трава,
дощем у час і простір вшитим,
як вшиті у думки слова.

По эту сторону войны
не слышно пуль, не рвутся мины,
и небеса не прожжены
снарядов воющей лавиной.

По эту сторону от бед,
за чашкой кофе у экрана,
вам так легко давать совет
тем, у кого земля как рана.

Тем, у кого подвал – ночлег,
и свет в окошке опустелый,
тем, кто сжимает оберег
свой от обстрела до обстрела…

Остановились на стене
часы. И натянулись нервы…
А на войне как на войне –
здесь правда погибает первой.

Ніхто не спить спокійно... Це – війна
на сході цілить і в лице, і в спину.
І незалежну нашу Україну
зелена обсідає сарана.

У рідну ниву хлібну, як в чужу,
сепаратисти закладають міни.
І падає зерно... Солдати гинуть
за шмат землі хисткого рубежу.

Колосся й небо – наші кольори –
зірвавши, топчуть холуї сатрапа...
Країна ж – труни загортає в прапор,
міста в жалобі, села й хутори.

О Господи, чому моя земля
стражденна знову корчиться від болю?!
Коли ж ми врешті осягнемо волю,
звільнившись від «обіймів» москаля?

Вдерлися люди в масках зі зброєю в храм,
правлять їм вибиті вікна за ряд бійниць.
Стіни величні, відкриті усім вітрам,
дулами дивляться з темних, пустих очниць.

Голову сиву отець поклав на вівтар,
випало з рук онімілих Святе Письмо...
з храму тікає наляканий паламар
в місто, яке приміряє важке ярмо.

Постріл… ікона зірвалась в уламки скла,
в небі над містом, як свічка, горить літак...
Хто їх найняв? Хто їм зброю у руки вклав?
Хто вони, Боже, що можуть чинити так?

В бороду найманець каже: «Аллах Акбар»,
долари безладу гріють йому нутро,
сепаратисти за гріш підвелися з нар –
це в Україну Росія несе «добро»...

Молився Рим... і всі дивились вгору,
на білокрилих в небі голубів,
яких атакували чайка й ворон,
нав’язуючи їм нерівний бій.

Вони спаслися силою молитви,
з лабет ворожих вирвалися в світ...
Це знак, казали люди, буде битва
за волю Кобзареву й заповіт.

Вставайте, працьовиті й терпеливі,
виходьте з-під московського ярма!
З ким бути нам? Де будемо щасливі? –
хай Україна вирішить сама.

Как искра в сердце, горяча,
пред ликом ночи вешней,
горит пасхальная свеча
у края тьмы кромешной.

Лицо распятого Христа
в страдании застыло.
Святая кровь стекла с креста
и грех Адама смыла.

Вдруг надвое разорвалась
завеса в храме Божьем –
и тайна умысла сбылась
со словом непреложным.

В молитвах Иерусалим
бдит, ожидая чуда…
Сошёл огонь теплом своим,
даруя милость людям.

Омытый светом, день встаёт,
Он благостен и весел.
– Христос Воскресе, – мир поёт.
– Воистину Воскресе!

Біло-біло на землю вогку
у саду з вишень падає цвіт.
Небосині задуму легку
окриляє пташиний політ.

Як по-рідному пахне рілля,
вишнім променем дихає все!
Гомін лісу лунає здаля,
у світи його річка несе.

За вікном – благодатна пора.
Як чекала земля на весну!
Оре трактор хиткий небокрай,
згодом ляже зерно в борозну.

З тих зернин колосками роки
проростуть у зазначений час –
в сонце, в небо, в далекі зірки,
в неосягнутий всесвіт у нас.

Жертвам Майдана

Белый свет – ступени – паперть – небо…
Слушай Бога в сердце и молчи.
Ровно сорок дней, стекает треба
тёплым воском тающей свечи.

Догорает пламенем нездешним
юности безвременный уход,
снова проступает в утре вешнем
баррикад людской водоворот.

Вьётся время ладаном и миррой
и плывёт под сводами как дым.
Был он безоружен перед миром,
где не станет никогда седым.

Сколько ни кричи, а не удержишь,
сколько ни зови – а не вернёшь…
С Млечным путь его отныне смежен
и с прозрачной радугою схож.

Лентой чёрной горько перевязан
уголок на фото на столе.
Не за деньги и не по приказу
он ушёл из дома в феврале.

Мою країну ріжуть на шматки –
родини, долі… сльози ділять навпіл,
і руку віднімають від руки,
і тишу хочуть сколихнути залпом.

В Криму церков описують майно –
передають його московській церкві,
та, мокрим накриваючи рядном,
не загасити світло, що не меркне.

Нам затуляють зброєю вуста,
проте не зломлять у нерівнім герці,
бо, розіпнувши у собі Христа,
вони втрачають Господа у серці.

Бо йдуть вони дорогою облуд
імперської погордливої думки,
але такої "правди" чорний бруд
нікому з них не стане порятунком.

Він з нами... понад нами, поміж нас...
у горах і у полі волошковім.
Він бачив волю в той далекий час
і нам заповідав її у слові.

Читайте, усвідомлюйте, як мить
його пером пронизує століття.
Він дивиться на нас – йому болить
нав’язане Кремлем кровопролиття.

Розірвані кайдани і вогонь,
і кров людську, і підняті рушниці,
і ночі насторожених безсонь –
невдовзі час розставить по полицях.

Ми інші і не зупинити змін,
ми сильні духом, єдністю і гартом.
Від сходу до карпатських полонин –
Небесна Сотня на небесній варті.

Не плачте, мамо, не поможуть сльози,
нас не питають: хочемо чи ні?
Вони стоять на нашому порозі
з обличчями, тотожними війні.

Вони стоять і дивляться вороже
на наші ниви через свій приціл.
Хіба на захист їхні дії схожі
з погрозами і зброєю в руці?..

Не плачте, мамо, не ховайте очі,
не слухайте, що кажуть нам з Кремля.
В Росії наші рідні теж не хочуть,
щоб кров’ю окропилася земля.

Та кожен з нас за Україну стане,
доведений до крайньої межі...
У цій землі – мій батько, росіянин,
для мене росіяни не чужі.

Молилися церкви, стояли люди,
горів Майдан в облозі барикад…
О боже, що то буде, що то буде,
коли з мечем на брата піде брат?

Михайлівський на сполох б’є у дзвони,
поранених сховавши у собі.
Збирай, країно, сили у загони,
кинь виклик поневоленій добі!

Невже поділять нас на Схід і Захід
і розведуть по різні береги?
Чи наша мова це вагомий закид,
який між нами сіють вороги?..

Бабусі

Веде в твій світ старенька брама,
зринає в пам’яті моїй,
до неї я лечу думками
і бачу ніжний погляд твій.

Лилось промінням літо в хату,
і хліб світився на столі
колоссям з лану і блаватом,
теплом від неба і землі.

Не знали спокою невтомні,
дбайливі руки шкарубкі...
Короткі ночі, сни судомні,
недовгі і, як мла, леткі.

А на чолі глибокі знаки
років – непроханих гостей,
і від життя скупа подяка,
як допомога від дітей.

Шукають очі мої: де ти?
Сумує погляд мій, а ти,
як усамітнена трепета,
у тишу рониш молитви...

Тая во времени, свой совершают путь
облако в небе и камень у ваших ног.
Влага прольётся на землю когда-нибудь,
вылижет ветер из камня его песок.

Высушит солнце живые этюды луж,
их перевёрнутый мир обращая в пар.
Охру опавшей листвы превратит в золу
снова дымящий кострами осенний парк.

Воздух в себе растворит горьковатый дым,
небом из луж будет завтра висеть туман,
скроются в нём тротуар и твои следы,
птицы, деревья, камни, цветы, дома...

Всё, ускользая из виду, вернётся вновь
в тот доначальный и послеконечный миг,
в тонкого мира прозрачное полотно,
в сказку, предание, вымысел или миф...

Накинули зашморг на шию
і «вождь», похитнувшись, упав
на землю, що кров’ю яріє
незламних оунівських лав.

Упав і розбився на друзки
об псевдомогутній граніт
імперії, руки й мотузка
нарешті розвіяли міт.

Звалили і вергли під ноги
епоху тортур і наруг,
єднає серця перемога,
козацький гартуючи дух!

пам’яті Сергія Нігояна

Намети, барикади, дим ядучий,
безжально снайпер вибирає ціль...
По світу чути, як «реве ревучий»,
і хвилею – народний гнів, і біль.

«Борітеся – поборете!» – лунає,
лунає постріл, і летить луна...
До кожного це слово долинає,
це слово – кожне серце протина!

Воно повсюдно викрива облуду
лукавих можновладців і катів
і в судний день покличе всіх до суду,
хто слово правди чути не схотів.

Честь і шана Твоїй сивині,
мій народе. В радянській оборі
мало сонця в Твоєму вікні,
мало радості в тихій покорі...

А навкруг чорноземи і хліб –
вічна мудрість Твого родоводу.
Може, Ти у неволі осліп,
чи Тобі не потрібна свобода?..

Чом у скруті і розпачі знов
не даєш собі доброї ради?...
Серед пустопорожніх розмов
чом не чуєш обмови і зради?

Я Тебе не засуджую, ні,
мій народе, заблуканий в горі,
мало сонця в Твоєму вікні,
мало радості в тихій покорі...

Бог влагает меня как стрелу
в нацеленный лук,
звёздный ветер гуляет
в натянутой тетиве...
Я лечу в этот мир
из Его невидимых рук,
прорастаю побегом
из вечных Его ветвей.

Я расту из Него и
земной принимаю вид –
воплощённая мысль
тяжелеет, сходя с небес.
Обозначена цель,
к этой цели стрела летит,
и она выбирает, по сути,
мой путь и крест.

Ставка свічадо потемніло,
відбиток губиться на дні.
Як раптом все осиротіло
в облозі дощовитих днів.

Верба похмурий світ гойдає,
ховає небо сонця жар.
До Бога душу навертає
клин журавлів у вирі хмар.

Час відраховує спроквола
лист за листом – блукання сну.
Все причаїлося навколо
у сподіванні на весну.

Открыто окно… И время сквозит,
шурша занавеской в седое утро.
И в осени всё принимает вид
размеренно-неторопливый, мудрый.

Линяют цвета, и блекнет пастель
раскинутых вдаль холодных полотен.
И тянут дожди свою канитель
по листьев рассеянной позолоте.

Осыпался парк. Прозрачен пейзаж.
Доступнее всё широкому взгляду.
Вот только видней становится фальшь
и ржавчины след на старой ограде.

Открыто окно... Туманится высь.
И смотрит в пределы тесной квартиры
осенняя даль - неведомый смысл
за старой оградой под небом мира.

Ніч розгорнула чорне полотно
і простелила всі шляхи у Всесвіт,
таке безмежне це її панно,
а зорі в нім – мов янголи небесні.

Німотний світ, де служать нам вони,
не знає слів: тут сили в них немає.
Вони, як сяйво, входять в наші сни.
Зникає все і ролі слів минають.

Яскраве слово – це лише папір,
як та обгортка, що ховає сутність.
Це – сухозлітка, що так вабить зір,
але вдихає шарм і самобутність.

Так часто непривабливі думки,
прикрашені ошатними словами,
ховаються за жестами руки...
А почуття – воно у серці, з нами.

Як часом, ним пронизане життя,
і завдяки йому воно триває.
І стережуть всі наші почуття
ці янголи, що світ оберігають.

Бежит череда событий
и дат, коснувшихся нас.
Следы связующих нитей,
увы, внимательный глаз

бессилен прочесть, предвидеть,
что-либо предвосхитить.
Событий ход очевиден,
но кем проложена нить?

Ни часа, ни дня не зная,
застыв у крайней межи,
в итоге всё исчезает,
своё отбыв, отслужив.

Творение рук и мысли –
предметы рождают пыль.
Бессмертны слова и числа,
все меры без них слепы.

Что вещи? Нам не вернуть их.
Весь мир изначально пуст,
и видимый – он, по сути,
материя наших чувств.

В промінні сонця сходив Янгол з неба,
тримаючи дитину на руках,
ставав над містом Божим оберегом,
а осінь листям вистеляла шлях.

І він зійшов земною благодаттю,
благословінням з висоти небес,
у кожнім серці запалив багаття
і в наших душах з повені воскрес.

А Латориці сивочолі хвилі,
що бачать синіх гір правічні сни,
покірно погляд Янгола відбили
і до підніжжя замку віднесли.

Плин срібних хвиль
вже не завдасть нам болю,
пильнує око Янгола – завжди,
убереже цей погляд нашу долю
від бід та від великої води.

Хай наше місто, втілене в дитині,
росте і квітне, і живе в віках.
Мукачево – перлину України –
тримає світлий Янгол на руках.

Деля повседневный хаос,
мы все воздвигаем стены...
Они – то, что нам осталось
от давних эпох забвенных.

Стоят они, держат небо,
державшие оборону,
утратившие потребность
быть верной защитой трону.

По прошлому ветер шарит
обветреными руками,
прислушиваясь к шершавым,
о чем-то молчащим камням.

А стенам писали роли,
на них примеряли стили,
по улицам ровным строем
они номера носили.

Им письменно или устно
поведывали секреты.
Их камень – застывший сгусток
горячей души планеты.

Ничто в нём не умирает,
но служит всему началом.
Молчащие камни знают,
что было и как звучало.

Не намагайтесь бути москалями,
ніколи з вас не будуть москалі,
та зрозумійте – розбрат поміж вами
нікому не потрібний взагалі.

Минає все пусте і помилкове,
колись таки приходить каяття...
Не забувайте батьківського слова
і не живіть своє-чуже життя.

Історію не крайте, не ламайте –
вона не пробачає помилок,
і власну, незалежну думку майте
у світі узалежнених думок.

Чужого війська вшанувавши свято,
червоним квітом виклавши граніт,
згадайте тих, хто мав життя віддати
під Крутами у вісімнадцять літ.

А скільки їх, неназваних героїв,
шукає правди у чужій імлі,
і тих, що в українських одностроях
лежать забуті у своїй землі?

На площі залізничного двірця
шукають долі зустріч і розлука –
поєднують і рознімають руки,
віддалюють і зближують серця.

Тут кроки відраховує хідник
в чужий, душею не обжитий простір,
де всі ми почуваємось як гості,
вдивляючись в обличчя далини.

Приїхавши, хтось думає, що тут
віднайде врешті-решт порозуміння,
збере своє розкидане каміння
і вилікує тиху самоту.

Хтось їде звідси у широкий світ,
думки узявши мовби цінні речі.
А хтось, не усвідомлюючи втечі,
біжить від себе знов і вірить в міт.

Та кожний на своєму острівці,
як пара, що цілується на сходах,
між "тут" і "там", в тунелі переходу,
на розстані шляхів і манівців...

Старий двірець – у круговерті душ,
людських ілюзій, суджень і оцінок,
життів і перегорнутих сторінок,
очей, говірок і валіз довкруж.

Стихає літа камертон,
і тане в серці ніжний звук,
спадає вже осінній сон
на мокрий і холодний брук.

Стоять ослони під дощем,
такі порожні і сумні,
укриті листяним плащем,
яскравим, ніби сонце в нім.

А осінь сіє за вікном
перлини зі своїх намист,
і щедрим світиться теплом
на тротуарі жовтий лист.

Він неодмінно залиша
на всьому неповторний слід,
як неприкаяна душа,
несе в собі самотній світ...

І тихо музика луна,
холоне кава на столі.
Ніч заглядає до вікна
і припадає до землі.

У світ неонових вогнів
відходять тіні давніх площ,
і біле світло ліхтарів
в імлі хова осінній дощ.

Ще теплим поглядом струмить
небес осонцена блакить,
журливий оклик відлітає
за небокрай
і не вертає...

Мережка сивих павутин
в ознаці осені летить,
як згадка про минуле літо,
що в шовк було її сповито.

А неквапливий падолист
загайно устеляє ліс,
і луки золотом гаптує
тужливий вітер,
що сумує...

Шепочуть губи знов твоє ім'я
у гомінкої осені в полоні,
моя душа простує навмання
і сипле листя на твої долоні.

Зведи свій погляд до яскравих віт,
де гасне вечір, мов осінні шати,
і ти побачиш весь безмежний світ,
що мрію я тобі подарувати.

Красноголосим шелестом слова
злітають з уст у далеч різнобарвну...
Вже не збагну, де сон, а де ява,
настільки ти в моїй уяві гарна.

Вже стелить небо ніжний оксамит,
яскраві зорі ронить в мої руки
і променисто дивиться на світ,
проймає серце невимовним звуком.

Як вабить зір безодні дух леткий,
і я дивлюсь на неї безпорадно:
там відліта у світлові роки
небес високих далеч непроглядна.

Німує Всесвіт у нічній імлі,
політ планет шикується парадом.
У цьому світі ми такі малі,
що годі нам збагнути Божий задум.

Тендітної блакиті далина
сповила світ небесним оберегом.
І обрій, як натягнута струна,
єднає нашу грішну землю з небом.

Він у житті – початок і кінець,
як дотик душ, до Бога відлетілих.
На небосхил покладено вінець,
мов оберіг, в якому – Божа сила.

На самоті, напевно, через те,
коли наш погляд відповідь шукає,
то бачить в небі світло золоте
і губиться десь там, за небокраєм...

Чи чуєш ти, про що говорять квіти
в бажанні людям бути на потребу,
коли зі сну дерев нешумні віти
пересипають шелестом крайнебо?

Чи бачиш ти, як потайці крізь тишу
рожевий промінь визирає з ночі,
як думні луки лагідно колише
всесущий вітер подихом пророчим?

Чи відчуваєш ти Господнє око?
В усьому є приховане бажання.
Життя йде поряд неквапливим кроком,
і все довкола прагне спілкування.

Я спалюю листи,
все – тільки дим і попіл,
і небо самоти
мені дарує спокій.

Тобою дим густий
насичує повітря,
написані листи
розвіює за вітром.

Та прикро він, гіркий,
до болю ятрить очі,
і в полум’ї рядки
твоє ім’я шепочуть…

Минуло, не болить.
І тільки дим догірний
цю огортає мить,
де все стає – позірним.

Ти тамуєш жагучі думки
у тенетах опущених вій.
Серце вільне, як помах руки,
зігрівають лиш дотики мрій.

Ти не спрагнена виру бажань,
у парфуми сповита і лід,
дивно змішані радість і жаль
ще в душі не залишили слід.

Мрій беззахисно-ніжний вогонь
не гасили байдужим слівцем,
до твоїх побілілих долонь
ще в сльозах не схилялось лице.

Тільки вітер торкався тебе,
грав волоссям, коли ти сумна,
і щораз підіймав до небес
у дівочих незайманих снах…

В. Івасюку
Як сильно Ти умів
любити Україну!
Свою любов проніс
в піснях через життя.
Лунаючи крізь час,
вони нестримно линуть,
і український дух
не знає забуття.
Ти стільки ще не встиг
сказати і збагнути,
та полум’я Твоє
запалює серця.
Хай голосом Твоїм
звучить „Червона рута”,
і водограй душі
не знає в ній кінця.

Горіла свічка на вікні
забутим, невимовним горем.
І пильно очі мовчазні
вдивлялися з голодомору

в цей ситий, незворушний світ,
що не сповідує покути
і протягом десятків літ
спромігся сам себе забути.

У погляді спинився час,
і осінь тужно голосила.
А доля пантрувала нас,
і свічка на вікні горіла…

Старий словник. Гірке невороття.
Мов тінь – минуле дивиться у спину.
Слова ведуть в далеке забуття,
я сторінки гортаю без упину.

Старий словник – це витяг з поколінь,
який душили довгими роками
і марно намагалась чорна тлінь
здолати недолугими руками.

Слова живі виполювали з нас,
вони на скронях у батьків сивіли,
з’являючись все рідше кожен раз
з тавром сумним – як слово застаріле.

Їх вилучали як сміття, як брухт,
вони щораз, зневажені, німіли.
З нас просто викорінювали дух,
і ми своїми душами міліли.

Дістали суржик з дружнього плеча.
О мово рідна, де ж ти забарилась?
Читаю і не вірую очам:
чи ти була, чи ти мені наснилась?..

Зігнувшись під хрестом своїм тяженним,
Він поєднався з ним навіки тілом,
і світ земний, великий і стражденний,
упав на плечі.
Очі потемніли…

Чужі гріхи, свідомі й несвідомі,
скували болем дихання – о пробі!
Та Він мовчав, такий недовідомий,
такий самотній у людській подобі.

Сліпа юрба втішалась і шуміла,
а Він дивився в небо у скорботі.
І цвях проходив крізь натому тіла,
вихоплюючи біль і стогін з плоті.

Горить у кошику свіча,
неначе в нього зірка впала.
І світ молитва сполуча,
в церквах сьогодні місця мало.

Стоять заможний і бідак –
насправді перед Богом рівні.
І ніч не визнає ознак,
ознаки в ній цілком сумнівні.

Ця ніч свічками мерехтить,
а бачиться – зоріє Всесвіт.
І поміж усіма стоїть
Ісус, розп’ятий і воскреслий.

Намагаюся не думати про час,
тільки він мені нагадує про себе
безстороністю, помітною в очах,
безвідносністю, назореною в небі.

Знову осінь. Пломеніє барвно сад,
осипаються в траву плоди тужаві.
Скільки світиться незвіданих принад
в золотій його, негаданій оправі...

А ріллею йде по інею зима,
огортає сад холодними думками,
де не крони простяглися у туман –
родоводи облетілими гілками.

Час крізь мене не спиняючись тече,
я іду крізь нього цим прозорим садом,
і гілки, як дні, торкають за плече,
а торкнувши – залишаються позаду.

В короткій миті – дотик, спогад, вічність,
минуле і майбутнє одночасно;
реальність дня і ночі потойбічність,
де думка поза простором і часом
за мить долає сотні кілометрів...
Проте, чуттям не виміряєш відстань,
у світі паралелей і симетрій
шукаючи за краєм форми змісту.

Навпомацки… крізь темряву і світло,
крізь видиму, однак далеку сутність,
навіяну душі космічним вітром,
осягнуту лиш Богом Всемогутнім.
А світотвір настільки неозорий,
що бачиш навіть ті зірки, що згасли –
примарне світло в безберегім морі,
правдиве, незбагненне, повсякчасне.