Роде мій,
Роде український,
Залюблений у поле пшеничне,
Задивлений у небо блакитне,
Обвіяний вільними вітрами,
Сколисаний думними лісами.
Кланяюся тобі доземно!

Я єсмь зЕрно Твоє.
Я єсмь ягода Твого калинового грона,
Я єсмь у величі сили духу Твого.
Я – Твій дух.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно!
І цілую твердь, на якій стою,
Землю мою українську.

Роде мій!
Кланяюся Тобі доземно
І прошу:
Дай сили для зросту,
Щоби бути Твоїм гіллям,
Дай Віри і Слова,
Щоби славити велич Твою,
Дай Мудрості,
Щоби стати Твоїм корінням.

2010

Ось і вечір прийшов.
Ні, не втомлений буднями,
А звабливий та усміхнений.
Підморгнув:
– Тобі подарувати зірку?
– Зірку? Але ж вона така гарна в небі.
– Дійсно. Я подарую тобі вірші.
– Вірші?
– Так, поезію високих слів,
щоби летіти до зірок у безмежні галактики,
щоби зрости квіткою
і милуватися красою світанків,
щоби подружитися з вітром
і хмеліти від нестримного пориву.
Хочеш?
– Хочу.

Ось і вечір прийшов.
Ні, не звабливий усміх,
а втомлений сум.
Присів, дивлячись непорушно
у точку філософії буття.
– Я приніс тобі сльози,
щоби вилити з душі біль.
Я приніс тобі Чашу долі. Вона – твоя.
А ще візьми силу духу і роздуми.
Візьми це у поезію.

Ось і ранок.
А на долонях у нього – сонце.

Спокутую жовтогарячу осінь
Бо гріхом! - не одболіла нею
не одговіла
не зацвіла

Спокутую - листяно - тишею

Іще не йди у відгомін
Іще-бо ясноокі паняночки
Вицокують собі смішечки
Іще добрі газди
Розкошують твою щедрість

А на золотих твоїх монетах
Не викарбовано наших - чи тлінних? -
мрій
імен
кроків