І
Мене не доганяють ні вовки,
ні миші... і телята ще не з’їли,
усупереч, якщо не завдяки
усьому, що розтягує роки
й літа, які вкорочують зоїли,
не розпинаюся на всі боки.

ІІ
Овідії ще є у цьому світі:
інакомовні генії-піїти,
зозулі й півні, сови і сичі,
що тиражують опуси вночі,
аби себе вписати до еліти,
та указати зайвому мені,
яким я бути і не бути маю
якщо за волю дорогого краю
іще не опинився на війні.
Мене, як Архімеда наодинці,
у кожній ситуації щодня
не помічає ні чужа рідня,
ні щирі малороси-українці...
................................................
Іду, не утрачаючи надій,
дорогою своєю до криниці,
аби напитись чистої водиці,
якою захлинеться ворог мій...
і може бути, що в душі моїй
поезією світ мій освятиться.

ІІІ
Можливо, і не довго ще іти,
але не поспішаю під калину,
і думаю, навіки не загину,
коли піду у зоряні світи.
Надію маю – мовою полину
у далину і з тої висоти
за нею буду і... за Україну,

02.2024

Є кому слати привіти
у суєті самоти,
є ще до кого іти
душі живі обігріти.

Інші шляхи до мети
наші освоїли діти,
є кому слати привіти
у суєті самоти.

Має свої заповіти,
мрії і цілі ясні
юна опора еліти...
до перемоги, мені
є кому слати привіти.

12.2023

Не об’єднають гору із горою
ніякі осі й полюси Землі,
як іноді у голубій імлі
за піною далекого прибою,
поєднані уявою живою
за обріями часу, кораблі.
Але буває, миті однієї,
ще виринає у нічній порі
із марева на видимій горі
роковане побачення з тією,
що промайнула образом лілеї
у зодіаку нашої зорі.
І досі є чого душі зоріти
до ранку на околиці села,
де ружею колючою цвіла
тоді єдина у моєму світі...
зів’яли у розлуці жовті квіти,
аби вона не вічною була.

11.2023

ІОй! Погани нас опередили,
викупили першими вогонь
благодаті і гундяй-дурило
потирає ратиці долонь.

ІІСудячи на голову здорову,
свята великоднього нема...
у парафій – горе без ума,
у частини відібрали мову,
відкололи віру від любові
і надія жебрає сама.

Фарисеї... гірша половина
православ’я, що катує Сина
у екстазі зла і боротьби
нині, по іронії судьби,
вороги моєї України,
піддані московії, раби.

ІІІАле є і має бути знову
як було одвічно – у віках
і навіки у пророчих снах...
..............................................
у сусальній золотій обнові
українське полум’яне Слово
воскресає в синіх небесах.

04.2023

За туманами сивого ранку
і за мрякою сірого дня
заглядаю за білу фіранку,
де чекає на мене рідня,
ще буває... і я вечорами
прилітаю побачити їх,
постою і собі біля мами
і зійду на високий поріг,
і почую, – перекотиполе,
де ти нині блукаєш один
як чужий неприкаяний син?
Ой, не буде такого ніколи...
то не я запізнився зі школи
і нема перелазу за тин.

02.2023

ІЕх, якби то керувати часом
і літати у дитячі сни,
упіймати на льоту Пегаса...
і весну... і літо восени,
як було далеко до війни,
та уже не буде цього разу.

ІІПовернути би літа назад,
поки не постала на порозі
посивіла у дорозі осінь –
наш дешевий лікар і Пілат.

Пам'ятати, що́ лікує рани
і допомагає голові,
а своїй найпершій і останній
берегти волошки польові.

Бігати по воду до криниці,
поливати яблуневий сад,
оминати очі молодиці
і ловити погляди дівчат.

Линути у небо як у гості,
де панує не війна, а мир,
і гойдається у високості
бабиного літа пасажир.

Як учора... як всього не стало,
наче сонця у височині,
як тепер буває уві сні,
як раніше наяву бувало,
і не жалкувати, що мені
як було, так і лишилось мало.

ІІІ
Поки-що надія на одне –
є кому довіритись у герці,
поки вистачає духу серця...
поки очевидне не мокне
у криваве місиво м’ясне...
не мене... а душу європейця.

10.2022

Іду на моціон як і щоранку,
коли ще не розведені мости
між миром і війною... з висоти
гадаю, хто зуміє вишиванку,
як подобає нині, одягти.

Сьогодні усміхається фортуна
і китаянка юна... у соку, –
хельо, – вітає... ба', яка розумна!
Вивчаю дойче, –
            «мона, коли нуно»,
і це не зайве на моїм віку.

І вільно тут, і затишно укропу,
хоча і чую іноді здаля
язик заматерілий москаля...
і думаю, – очистимо Європу,
тай буде українською земля..

Війна уб'є росію-ідіотку...
у мене є у цьому інтерес,
бо якось затягнули цю мороку.
Коли навіки оніміють орки,
тоді і я забуду, – er, sie, es.

А нині ні на кого не зважаю
і до колін підкочую штани...
іду собі як іноді пани
по березі широкого Дунаю
і діла, ну ніякого, не має
до мене...
           він, вона, воно, вони.

19.05.2022

Не курличуть мені журавлі,
та душею за обрії лину,
у валізу пакую жалі-
епітафії про Україну –
               як за Летою кануть літа,
                    а попереду, наче, і літо,
                і неначе пора золота,
                за якою блукаю по світу.
За утраченим сльози утру,
за минулим літаю до хати,
за печалі ховаю журу,
за журою нема що ховати.
                        Відпускаю її по воді...
            Хай потоне. Туди їй дорога,
             за якою – нікому... нічого...
ну... хіба-що... удавку – орді,
бо надіюсь і вірю, тоді
за журбою зійде перемога.

04.2022

Не перелічую миті щасливі.
Оберігаю ім’я,
наче у матері Божої діви...
Це – найрідніша моя.

Образ її у терновій хустині,
голос – у серці несу:
«йди-но хутенько, учися, диви-но,
тато клепає косу».

І колисала, й носила до школи
душу мою «на коська»,
і не забуду я того ніколи,
що лиш у мене така.

Може тому й додає мені сили
як прилітає у сни,
може, й мене піднімає на крила
і береже од війни.

Ще не зів'яла у лузі калина,
де колисала дитя
і виряджала у армію сина
майже на ціле життя.

Маю напам'ять і фото, і пісню.
Рано співала, а плакала пізно,
що посивіла коса.

Це і частина моєї провини –
усмішка як у малої дитини
і не утерта сльоза.

12.02.2022

Живу чи доживаю – все одно
буває давнє оживе наразі
і як у спіритичному сеансі
переглядаю з друзями кіно.

Така була напевне їхня карма,
коли ще готувались у політ,
а нині вже ніяка телеграма
не викликає їх на білий світ.

Нема квартету. А було – до пари...
Та випала усім далека путь
і дрова одинокої гітари
уже ніколи їм не загудуть.

Останнього іще чекає щастя
розвіятися як у небі дим,
аби не сумувати хоч за тим,
чого немає у Еклізіаста.

Багато опечалених думок
ще навіває пожовтіле фото
із юності... останній наш урок,
а далі доля запитає, – хто ти?

Були надії і була мета –
пізнати до кінця усі дороги...
пізнали біля Отчого порогу, –
усе на цьому світі – суєта.

Ідуть і бідні, і багатії
до фінішу... ніщо не допоможе.

Посіви є. Чи будуть врожаї,
не відає і провидіння Боже.

Та марні думи і діла мої,
які ніхто продовжити не може.

01.2022

ІБіжать як на пожежу куці дні,
і довгі ночі, і літа, і... всує,
бо затихає голос у мені,
а тихого ніхто ніде не чує.

ІІНе зійдуться ровесники мої
хоча би уві сні... і біля мене
не висповідають жалі свої,
як дістає їх мафія зелена.

І не прийдуть мої учителі
промовити бодай напутнє слово,
що я заповідаю цій землі,
як хліб насущний, українську мову.

А нації новій – Різдво нове
у храмі неба, де ще є надія
на істину і заповітну мрію,
що наш ковчег пливе іще, пливе...
і пам'яттю у серці оживе
малий Ісус... і матінка Марія.

ІІІВід скромності, звичайно, не умру...
і дзвони по мені не будуть бити.
скупу сльозу нікому не утру,
не по мені зажуряться кобіти,

і відьмою не явиться мені
як Фінну очарована Наїна,
коли зійде зорею у вікні
незримою іконою єдина.

Очікую не мертвих, а живих,
бо до галери я ще не прикутий
як деякі юродиві... по суті...
і – як бояни ідолів своїх –
не розписався у безсилій люті
на попелищі вірувань чужих.

06.01.2022

Не Бог один формує ойкумену
і думкою пронизує пітьму...
це і мене стосується.... тому
секрет Полішинеля достеменно
ідеєю являється у мене,
а далі вже належить будь-кому.

Усе, що ми плануємо уранці,
до вечора збувається, либонь...
записані на лініях долонь
всі азимути гаваней і станцій...
і жевріє у розумовій праці
душі животворящої вогонь.

Сміливо фантазуйте, шалапути,
такі ж сьогодні, як недавно я,
коли ще мріяв, ким я маю бути...
і втілилась фантазія моя
на фініші дороги житія
за атестатом зрілості в майбутнє.

Я – Робінзон... у мене карантин...
ніхто не заглядає через тин
і пандемія оминає дачу.
І ясно – ця оказія веде
кривою синусоїдою, де
нема-нема... і ось вона – удача.

Усе буяє, іноді цвіте
і де-не-де затьмарює зелене...
мене це не стосується... проте
записую відоме нота бене –
у цьому світі грішне і святе
ніде не відбувається без мене.

09.2021

Непомітно якось промайнуло
те, чого хотіли й не було:
ні за що отримати тепло,
познімати маски... бо забули,
як весною пахнуло зело.
І неначе й не було розмаю,
і не пах камелією сад,
хоч когось із мрії нагадає...
іноді... коли душа піймає
той неуловимий аромат
вечорами, ніччю, на світанку
пасії своєї у гаю...
ну, а нині мила куртизанка
оживає лиш у дежавю.
А літа, до осені готові,
не обняті крилами любові,
відлітають птахами у сни...
не усе рахують восени
і зимою намалюю знову
мрію на шагреневій основі
іншої найкращої весни.

08.2021

Все, що маю: пенати хатні,
щирі усмішки, ямби, хореї,
ліру, Музу... а ще уві сні
спокушає мене... ахінея.

Небувале моє житіє
ще плекає нечувані мрії –
уявляю, що іноді є
любі друзі, яких розумію.

То лукавий манить із пітьми,
то зупинить Ісусовий погляд...
обережний у колі юрми,
обираю, – а хто буде поряд,
коли треба іти із людьми,
що однаковий мають світогляд?

04.2021

Відлітають журавлики-мрії
у далеке минуле моє...
на майбутнє немає надії,
та зозуля усе ще кує.

Догораюче полум’я ватри
й досі жевріє з десятирічь.
Те, що буде, нічого не варте
без веселих і милих обличь.

І жалкую, що фото немає
у моєму архіві світлин...
а на часі – усе, що єднає,
це розмова на пару хвилин.

Ідемо по дорозі до краю...
І думки, і серця – в унісон,
поки є у кишені айфон...

і надія іще не вмирає,
поки чую або відчуваю
ритми пульсу і...
                   пауза...
                          сон...

04.2021

Дівча... Наївне і святе –
за це недугою розп'яте –
це юна Леся... а проте
вона, на подив ескулапів,
жива і досі... між гігантів
дедалі вищою росте...
.........................................
а я люблю її за те,
що ненавиділа кацапів.

25.02.2021

Поки є ще радощі й жалі
і немає часу лиш на себе,
то нічого іншого й не треба...
ну, хіба-що – миру на землі
і чекати манної із неба.
Та ятрять тривога і жура
і висить на кінчику пера
вся моя дорога особиста
від, – у-а!.. у-а... і до, – ура! –
перемоги: дежавю дитинства,
до і після, вимучений біль...
а сьогодні – той водорозділ
між минулим і останнім часом,
де очікує багато діл
і за тином, і за перелазом,
де ніяк не досягти мені
пішим по утоптаній лижні
до рекорду чемпіона-аса,
що літає десь на чорній трасі.
Та не мрія спати не дає,
а усе не сказане моє,
що переросло у несказанне
до кінця негадане, неждане,
білої ворони житіє,
що ніде не заварило кашу...
Не відомо, ні який я син,
ні чому ось так, а не інакше
я іду до фінішу один,
залишаючи своє та наше
«Отче наш», амінь і заповіт
та гілля червоної калини...
Ради мене не зів’яне квіт,
не упадуть зорі із орбіт
на озера, гори і долини...
та коли у Бозі відпочину,
відійде зі мною цілий світ
від появи в ньому до кончини.

02.2021

Перед очима, як Сцевола Муцій,
усе ще визирає із гори
історія на сивій палітурці
і ветхої, і юної пори.

Нема кому згадати серед ночі
учителя. Линяє до кінця
обличчя сфінкса – металеві очі
над вилицями мідного лиця.

Услід за ним у ці часи урочі,
як ті комахи у мурашники,
ідуть, віками до землі охочі,
мої наївні однокашники.

Але і я ще, може, не останній,
кого уже чекає на прощання
береза у знайомому яру...

Як буду мати вибір, оберу
усе-таки ялицю на кургані,
а ні – то недалеко від гуру.

02.2021

Нумо, пане-брате, до коша!
Вдаримо об землю цю бідою,
як немає зайвого гроша,
щоб сушити горе за одною.

Ще на цьому світі є за ким
бігати у будні і на свято.
Вдаримо і гопака, таки,
щоб за нами бігали дівчата.

Як не є, а ти ще ого-го!
Та і я ще парубок... неначе,
хоч не знаю іноді, чого
вся душа за однією плаче.

Жаль, козаче, що й тебе нема...
що усе це мариться... здається...
і, що доля мається сама,
а на все не вистачає серця.

Що усім, те і мені – не гріх.
Поки прийде мила із косою,
рано ще здаватися без бою.

Вип’ю за несуджених моїх
як не курям, то собі на сміх
і умиюсь щирою сльозою.

02.2021

Там, де щирості – біля відсотку,
а любові до ближнього – zero,
я ніякій мані не повірю.
Маю пам'ять не дуже коротку.

До піїтів пошани – без ліку,
та у мене характер поганий,
як побачу між лицями «лики»
чи гяура на задньому плані.

Хоч убий, оминаю совкову
від людей ізольовану касту,
де – зачепиш священну корову,
будеш клячу на вигоні пасти...
Вибачайте, що зовні, панове,
ви таке недоторкане панство.

01.2021

Видувають з палуби роки,
а вітри не підпирають спину,
та ...які у мене огірки!
і яку я вирощу лохину!

Все ще обнадіюю себе,
що не за горами інша ера....
Доля довго кожного довбе,
а найдовше – селекціонера.

Більше решти – далі суєта.
У надії є іще запаси,
та удача у мої літа
меншає на успіхи і шанси.

Те, що маю, буде не моє,
те, що є у небі, не дістану,
те, що буде, не лікує рани,
ну, а те, що спати не дає...
не міняє таїни досьє,
а за явним сумувати рано.

12.2020

Була у мене мрія... як весни
чекав її, але боявся миті,
коли вона зникала у блакиті
і довго не являлася у сни.

Ось і тепер, коли минає осінь
і у дворі не гримає гроза,
вона у небі і її сльоза
гірка й солона капає на роси.

А як же я і як тепер мені
у цьому світі діяти і жити?
Задумались хатні дереворити,
які я залишаю на стіні,
що і вони одні в самотині
чекатимуть її, весну і літо.

11.2020

Сонце упало за обрії дня,
небо усіяли зорі...
ніч запрягає блідого коня –
місяць стає на дозорі.
Може, упали і ми із небес,
судячи, що́ ото сниться:
то летимо, то блукаємо десь
іноді з милою, інколи без
неї... журавки... синиці..
Та й наяву ми немов уві сні
чи у полоні ілюзій:
то запалає зоря у вікні,
то силуети її чарівні,
наче калина у лузі.

Небо показує птаху мою…
і не ворона, й не галка
каркають долю услід солов’ю,
а залітають у нішу свою
чайка... синиця... журавка...
………………………………
кращі часи забирає Морфей...
манить феєрій стихія
у вальпургієву казку ночей,
де іще сяють агати очей
і засинає... надія.

09.2020

Не летять із далечі привіти,
а життя виходить на пряму.
Нам би дочалапати до літа,
пережити до весни зиму.

Облетіти думкою по колу
неозорі луки та гаї
і не запізнитися у школу,
де чекає усмішка її.

Та уже не запитаю, – хто ти?
І чому лишилися чужі?
І навіщо пожовтіле фото
бережу у пам'яті душі?

Мрії розбиваються об ґрати,
за якими темрява ночей
на віки роз’єднує людей...

А мені би ще дійти до парти
і навіки на льоту піймати
сяєво у погляді очей.

У краю червоної калини
по траві й росі
йду я до моєї України,
плаями Русі.
Поки розвиднялись дні за днями
в кожному вікні,
бачив я , що десь понад шляхами
світить і мені.
Матінка мене благословила
витерши сльозу,
щоб оберігала Божа сила
в стужу і в грозу.
Де мене по світу не носило
по чужій землі,
та не узяли мене на крила
білі журавлі.
Все, що є, і те, що мало бути,
доля віддала.
Залишилось тільки не забути
стежку до села,
де, не «скацапівши» під ордою,
я одне зумів –
чути голос пісні за рікою
мовою батьків.
Поки є міцне коріння роду
по усіх краях,
не завіє віхола негоди
мій життєвий шлях.

1990-2020

Співай, гітара моя,
пісня проста.
Не забуваю я
юні літа.
    Була в нас доля одна,
    та заблукала вона.
    Видно наснились мені
    щасливі дні.
Я пам’ятаю її
очі ясні,
як ми раділи своїй
ранній весні,
    як причащались в садах
    сіллю на спраглих устах,
    як розгорявся і блід
    вишневий цвіт.
Для нас у кронах дубів
місяць світив,
а вітер пісню без слів
нам присвятив.
    Віяв акацій дурман,
    ніч нас ховала в туман,
    тільки дивились здаля
    світлі поля.
Свідком був місяць один,
як ми клялись, –
будемо разом завжди,
тільки колись, −
    і потекла по щоці,
    блиснула в русій косі,
    як на травинці роса
    її сльоза.
Співай, гітара моя,
тільки не плач,
поки чекаю я
тихе, – пробач.
    Впала остання зоря.
    Видно прощатись пора.
    Вітер шумів у саду:
    «…я ще прийду».

04.20

                   I
У дні Різдва, коли у високості
ярило-ладо осіняє світ,
іде Василь до братії у гості
на свят-вечерю вже багато літ.

Іде ще молодий, красивий, гордий,
несе гарячу душу на вівтар
своєї нені, у її господі
являє світу свій високий дар.

Сіяючі протуберанці серця –
палаючий і досі оберіг.
Але і Бог, як у людей ведеться,
на цій стезі його не уберіг.

Його убила партія народу
за щире слово, за любов щемку
одну-єдину на його віку
у боротьбі за волю і свободу.

                   II
Ой не одного мучили за те,
що обирали поприще святе,
молилися не ідолу, а Музі...
У казематі отруїли Стуса,
а Симоненка «вчили карате»
опричники скаженого Союзу,

І не одні ідеї москаля
на капищі, на бойні і на прощі
косили не одного Василя.
Смішили не оті партійні мощі,
а дві калоші на Червоній площі
у показній мізерії Кремля.

                   III
Незламний дух формує наше кредо,
саме життя огранює девіз –
хоча б на постать бути попереду
партійної єпархії лакиз...
..................................................
...але – куті не передати меду,
наповнюючи істиною зміст.

                 Епілог
Його іще живого поховали
у карцері серійні канібали,
але і досі небо, і земля,
і неземні Маріїні хорали
озвучують ідеї Василя,
винищуючи іродові зали.

06.01.20

Лишаються ще лічені години,
коли цієї золотої днини
у хати завітає Берендей,
вітати маму, тата і дітей.
Хай і моя оказія долине,
що я прощаю тих, кому я винен
і зичу все, у кого все о’кей.
.............................................
Обняти всіх не маю змоги.
Але
«повєдаю о том,
чєґо желаю».
Це не зле:
великоросу – перемоги
над параноєю й Пуйлом,
команді Зелі – за пороги
і то негайно. І – бігом...
а малоросу – руки в ноги
і скатертиною дороги,
кому «уютно за бугром».

А нам – усякою ціною
стояти за своє стіною,
бо Україна – над усе!
І хай удачу принесе
рік, що уже не за горою.

Та не очікуємо чар.
У лісі і на полі голо,
не кольорішає навколо.
Щурі чекають януар.

І залишається – до ночі
уже не затуляти очі,
налити у бокал вина,
за неї і за всіх – до дна
і не тужити за одною
і не забути заодно,
що я із вами все одно,
де ви одні,
«но не со мною... »

П’яніти весело зимою,
та істина
не у вині.

31.12.19

                І
Обмежується коло друзів,
яких раніше я вітав
у новорічній завірюсі
веселих шоу і забав.

Завіяло: у іншу спілку,
на манівці, у видавці...
Великому в ПееМі мілко,
мов криголаму у ріці.

Ізолювали ся нарциси,
тусуються глухонімі.
У вирії – зозульки сизі,
а ми сумуємо самі.

Взаємо-критика лікує.
Тому о будь-якій порі,
як у молитві алілуя,
чекаємо коментарі.

Ачей і я іще учуся
і не очікую на біс
як інші містери і міс...
За репутацію боюся,
коли оказії діждуся
і суну у халепу ніс.

                ІІ
Ото ж уже у цьому році,
що добігає до кінця,
усі свої колоди в оці
повикидаю у сміття.

Але й усе, що вадить зору
і gentlemene &¹ madame,
я покажу як зайву флору,
що шкодить мові і віршам².

(мороза діда в ці години
усі чекають дива як
маленького ів ув хлопчини
тане́ сніжана на очах). ³

Я уявляю читача,
який ці опуси чита(є)...
Якогось є не вистача⁴?
А це я риму підганяю.

Ковтаю альфи, їм омеги...
А Муза скоса погляда⁴.
Мої зоїли і колеги,
вино поезії – вода.

І наливаємо по колу,
і випиваєм⁴... О! За нас!
Аби русизми побороли,
а суржик хай жує Пегас.

Бува⁴ узрю неповториме
і спотикаюся, – оп-ля!
Але якщо не гріє рима,
то мова аса звеселя⁴.

Я копіюю і сюжети,
і стиль, і фрази, і слова –
усі досягнення поета,
які і я не забува⁴.

Поезія, буває, лічить⁵...
І меланхолія зника⁴,
коли не хо⁴, але увічнить
сатира коміка ..... .

Мені нашіптує і Муза,
і щось навіює Борей –
ну чо⁴ чіпать⁶ нам ......... ,
коли у нього все о'кей?

Нема кебети описати,
що небо – ніби голубе?

Та ну його! Мої дівчата,
айда угадувать⁶ себе.

А то попри освітні норми
чоловіків-грамотіяк⁷
неонебачені⁸ реформи
не просуваються ніяк.

Я помиляться⁶ не боюся
і виростаю аж на п'ядь,
коли – і не моя Ма..ся,
але оцінює на п'ять.

І хай поаплодує ....,
що на ялинці є папайя,
чеширський усміх на устах,
поет линяє на очах.

І хай за Вікою де .....,
і я журитися не бу-⁹
ду, і римую неповторно,
що я у неї не табу.

І хай мене не розчарує
новою скрипкою ..... ,
коли у хорі не почую
її поез⁴, а не його.

І хай почує .........,
що я без неї аж зачах
і все очікую романа¹⁰
у неоліту¹¹ на очах.

І хай прижме до серця ....
мене, як нічиє дитя,
як та соломинка остання
у течії мого¹² життя.

І хай, неначе Пенелопа,
аматорка О.... К..
почує мовою Езопа,
що і її чека⁴ Улісс.

І, мо⁴ по стилю і по тропам¹³
пізнаю ...., і не сам,
та не із нею, автостопом,
поїду у її сезам.

І аж тоді, як не загину,
коли я напишу есе,
накине соточку ......
за те, що мова – наше все!

А як почину і на лавку
мене одного покладуть,
мені Сашко підсуне .....
на всі літа у дальню путь.

А як до раю не поїду,
то у наяд козирний ...
пошле зі мною до Аїду
свою Горгону і медуз.

І у кінці почую фразу
від редколегії ..,
що я не вилізав ні разу
за межі фабули і тем.

                ІІІ
Я розумію – наваяли...
Куди його тепер подіть⁶
усе, що тішить і ятрить –
заслуги і високі бали?
Та ще й аматорів навчали...

А ви граматику учіть.

Ну от і все. Останнє шоу
на лабутенах. І – у рай,
кудись за обрії, за край...
Нехай перемагає мова.
А одягаючи обнови,
мої котурни не взувай.

І пам’ятай, коли співають
мелодії сонат¹⁴твоїх,
то голосні не заважають,
а заважає збіг¹⁴ глухих.

Очікуй лаври Мельпомени
у дежавю шерше ля фан.
Адью, madam(e) & gentelman(e) ...
З Новим!
               Бувайте.              
                     Гра-фо-ман.

31.12.2018

І
Усі ми аплодуємо, буває,
всьому новому, любимо пісні.
І не буває соромно мені,
що долучився із якогось краю
до арії у опері одній.

ІІ
Є фабула. Анонси оминаю я...
і обриси..., що застують очам.
Не заглядаю у чужий сезам,
та іноді емоції показую
до ню що імпонує читачам.

Ми не боги, але своє малюємо –
палітрою одною на усіх
освячуємо лінощі і гріх.
Буває, одне одного не чуємо,
але не піднімаємо на сміх.

Не тішуся ані саморекламою,
ані самооманою тепла,
що завше ілюзорною була.
Натомість байдужію до осанни я
і сяючого німбами чола.

Не вписуюсь у публіку і рубрику.
Даруйте. Оминайте і мене,
і копіюйте... як усе мине,
і забувайте... і любіте ...музику.
А гнаного ніхто не дожене.

Імунітет окрилює надією.
Немає пієтету поетес?
Ну то і що? Зате є інтерес.
Не заразився ні птахокардією,
ні іншою хворобою поез.

Рятує не одна самоіронія.
Лікує і не горе, й не біда,
а чистої поезії вода.

Та от біда у всій оцій історії –
не любимо мирської какафонії
і я, і гуру мій – Сковорода.

ІІІ
До вирію літаю і вертаюся,
хоча такі сценарії смішні
моїй кобіті, поки ми одні...

і навіть, уявіть, я ще не каюся,
що іноді за обрії вдивляюся,
коли вітрило сяє вдалині.

12.2018

А я тебе учора бачив,
хоча то, може, і не ти,
а видиво моє юначе,
або уява самоти.

Або у серії роману
моя любов у доміно,
або міраж, або омана,
або сомнамбула кіно.

А, може, то моя недоля,
бігуча гребенями хвиль,
що тане у душі поволі,
не вимагаючи зусиль?

І як поетові забути,
і не позвати, не почути
сугестію у далині?

Чому ввижаються мені –
усе, що не дає заснути
і силуети у вікні?

11.2018

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Її ніколи не було ніде,
аж поки не пішли поети... « в люди».
А іншої оказії не буде.
Поезія незряча... А – веде.
Не кличе, а дає себе почути,
і у часи нечуваної смути
охороняє спалені мости,
і не питає, – бути чи не бути,
коли ти зобов'язаний іти. 

А як її чекаємо! Весною –
і ранньою, і затяжною теж.
Читаємо осінньою порою,
папір іде на паливо зимою,
а літо й так гаряче. І без меж
леліємо своє – і сокровенне,
і те, що припадає до душі,
коли на серці вітряно і темно
і душі ці взаємно не чужі.

Вона єднає рідні половинки,
примушує за маму і дитя
іти на плаху, і до каяття
умитися сльозою ради Жінки,
і починати з іншої сторінки
своє іще не згаяне життя?

11.2018

На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –
утрачені надії і жалі.

Не хочеться іще колядувати,
коли на бараболю врожаї.
Але протипоказано лежати.
Весною намічаються рої.

Лишається ще жати і косити
як не собі – бодай на коляду
і сьомою дорогою ходити
ще й падати, буває, находу,
обходячи то лихо, то біду.

На щедрий вечір буду молотити.
Якщо дозвілля заважає жити,
віддушину в поезії найду.

10.2018

Невесело безжурному мені
дивитися на бісову роботу,
що люди в основному-то смішні,
такі смішні, аж плакати охота.

То забавляють Марса на війні,
то як орфеї ударяють струни,
то забувають звуки чарівні
і лаються як ідоли Перуна.

Але у цьому світі все не так.
І з букви ем заслужений чудак
натягує на деко арфи нерви.

І падають із неба деркачі,
і уночі вичитують сичі
науку осовілої Мінерви.

07.20l8

Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,
де на землі кінчається любов.

Але й тоді лишається надія,
і віра є, що не покине мрія,
і не одна чекає ще весна.

Якою б не була моя дорога,
усе одно єдиною у Бога
мелодією слова є вона.

07.2018

Доля наша то жартує з нами,
то кудись у безвісті несе.
Дуже файно – гратися словами...
Де ж те, пресловуте, наше все?

Ой немає місії такої,
що уже нікому не болить.
Чую, як із далечі ясної
у серцях відлуння гомонить.

Не скупися на червону ружу,
а у риму заплітай любов.
На свої слова пролити душу –
це не те, що проливати кров.

Не барися запалити свічку,
поки зирять з темені сичі,
та на розпал не кидай у пічку,
виплекане нею уночі.

От якби уміти зупинити
ту єдину і урочу мить,
що свічею сяє зі століть...

Жевріє корона самоцвіту.
Поки доля мрією зігріта –
у самотині,
перегорить.

06.2018

У перемоги – два боки медалі.
Ведуть любов і віра до мети,
і є надія, що підемо далі,
аби з низин сягати висоти.

                 І я іду своїми берегами,
              а наді мною білі журавлі
     курличуть заповіт моєї мами
         мені живому на моїй землі:

- Умій оберігати і давати
усе хороше, що у тебе є,
як і тобі дає Вітчизна-мати
обіцяне, заслужене, твоє.

На цій землі, де є ще окупанти,
у кожного ілюзія своя.
Але уміймо оволодівати
оазою земного житія.

У білому волаючому світі
ще шаленіють зайди-вороги,
і материнські давні заповіти –
це наші обереги-береги.

           Тому й іду своїми берегами.
               А наді мною білі журавлі
     несуть жалі до вирію, до мами,
                 яка чекає миру на землі.
 
06.2018

Лечу. Куди, і сам не знаю,
але вважаю, що лечу.
Бодай до самого Дунаю
усе можливе по полечу.

Ніде нікого. Оглядаюсь,
а на мітлі всього одна...
Я з нею іноді вітаюсь,
коли гадаю,- хто вона?

А інше все – конвеєр літер,
чудні фантазії, вода...
Один у полі буйний вітер,
якому буря – не біда.

І не біда, що є охочі
до малоочевидних див,
до Вальпургієвої ночі
на шабаші усіх вітрів.

Чатують уночі химери.
Але не запираю двері,
аби мій замок не замок.

Собою тішаться етери.
А я всього лиш із паперу
і мрій дитячих літачок.

05.2018

Які вони ошатні – ясени
і юні неопушені тополі,
які мене дивують щовесни,
вітаючи сторожею у полі.

І як, на сонці, рута-мурава
виблискує веселкою-росою!
І туманіє сива голова
у маєві молочного розвою.

А тереном побілені путі
та вишиті барвінками і рястом,
нагадують завітну у житті,
яка нас очаровує не часто.

Забуті незабутні береги
залишені зачовгані пороги,
а я усе беру у руки ноги...

Мені тополя додає снаги,
а ясени віщують перелоги,
де ще моєї не було ноги.

04.2018

Визираю у своє віконце
сиротою у самотині.
Весело журитися мені,
поки на орбіту вийде сонце.

Так і проминає день за днем
сонячно у будь-яку погоду,
поки не найду отого броду,
що веде у неземний едем.

Поки озирає ще Ярило
прибрані околиці села,
пам’ятники, цвинтарі, могили -
все іще не спалене до тла.

Та палає сяєво свічею,
проганяє ідола пітьми
на руїни капища зими.

У зеніті місії цієї
може інші діти Прометея
переіменуються людьми?


04.2018

І
Помолюсь, буває, і згадаю
проводи і зустрічі сумні,
верби і берези біля гаю
у далекі, ще дитячі, дні.

IІ
Ось і біла хата на помості
і червона присьба – находу
мамою підведена. Бо – гості,
їдуть гості!
Ну, а я іду,
я іду у вишитій сорочці
хрестиком у синьо-золоте....
А батьки готують кожній дочці
придане багате, як на те,
що до мене їдуть дві сестрички
із Донбасу та із цілини.
І які то файні вже вони?
Бо повиростали біля річки
із лози натикані вербички -
кожній ще далекої весни.

ІII
Ну, а нині – лози над водою,
на помості - терен і кущі,
що росли у проливні дощі.
Їду гомоніти із журбою,
із тією третьою вербою,
що мене чекає уночі.

03.2018

Я з тобою, ти зі мною
тай виходить, що рідня.
Я сумую за тобою.
Ти усміхнена щодня.

Я ще нібито нівроку.
Ти не плачеш на ходу
і не будеш одинока,
поки я один піду.

Тільки я ще явно буду,
де сіяє навкруги
і очікують усюди
і брати, і вороги.

Бо повинен ще побути,
там де очі віч-на-віч
і таке сіяння пліч,
що до ранку не заснути,
поки душі до спокути
обіймає тиха ніч.

03.2018

Я не той, щоб на покуті жити.
Візерунки Його на вікні.
Усміхаються дереворити,
що Поет імпонує мені.

Що не легко усіх полюбити
і плекати надію на те,
що і я заробляю на мито
за сіяння його золоте.

Що до нього я прагну душею,
поки сонце не з’їли орли…
І радіють мої янголи,
що іду я босоніж стернею
і тією крутою стезею,
за яку і його розп’яли.

                                      08.03.2018

Армада слів не додає «огрому»
і не лікує давню сліпоту.
А нитка Аріадни по-новому
не виведе у люди темноту.

І як не домальовуй стилі моди
стеблині маку і гнучкій лозі,
поезія любові до природи
не спиниться на обраній стезі.

Докопуйся до самого коріння,
аби добути порцію тепла,
а неземне у мороці видіння
усе одно оточує імла.

І не одна оказія буває,
коли пітьма не додає ума.
«Учення – світло, а невчених – тьма»
і гонору лихого вистачає.

У щирої і чистої душі
іронія не поруйнує честі.
Буває, й коментарії – це тести
зоїлам, що поезії чужі.

А попадешся під гарячу руку,
не нарікай на холод і мороз.
Все, що лікує, мовиться всерйоз
піїту, що удатний до науки.

Черпаємо усі із джерела,
де є що пити і немає зла
за слово, що одного не віншує,
а іншого за музику шанує...
Якщо у серці вигасне імла,
то й темнота ці істини почує.

                                      01.2018

Тяжко у світі одному.
Та варіанти ще є.
Майже у сіно й солому
кличе до себе додому
щастя таємне моє.

Бути у тому полоні –
що то за зілля хмільне!
Місяць чарує уповні,
де у природи на лоні
ти обіймаєш мене.

Як же то файно буває
явно, а не уві сні,
бігти оазою раю...
Муза моя нагадає,
що́ оживе у мені.

Може, поезії крила?
Може, мета житія?
Може – яка полюбила?

Не забувай мене, мила
мріє-надіє моя.

                                      01.2018

Святкуємо! І цього доста.
Тремо і варимо кутю,
надіємося після посту
воздати їжі і життю.

На перше інде храм ворожий,
аби покаявся живий,
а на гаряче – не безбожний,
але хороший майстровий.

Не всує теше і пиляє,
а те, що пише – марнота.
За те і хмизу підкидає
свята, буває, простота.

Але журитися не треба.
Ми не одні. Он, у вогні
Георгій їде на коні.
Ясна зоря… Різдвяне небо…
І кожен думає про себе,
що Слово Боже – у мені.

                                      06.01.2018

                                      Серія ІІ

***
Не побіліє Чорне море.
Ай-Петрі не найвищий пік.
Боротись – місія сувора.
Але на інші – вищі гори
ладнає арфу До?????.

***
– Архаїка не умирає, –
намотую собі на вус.
Якщо запасу слів немає,
читаю поетесу М??ю
і я за Музу не боюсь.

***
Я дихаю, але не ди́шу
і вже не пи́шу, а пишу́.
На те і ???а ???????ин,
аби читали люди вірші,
а не «подобіє віршу́».

***
Нема претензії до Музи,
що інде кумкає у лузі,
у очереті, на вербі...
І у лагуні Лаперуза,
де ще немає Ч???????а,
поети квакають собі.

***
Сяду, почитаю «бранзольєти»
і почую ліру без доган.
Ой, гуцули, ви таки поети,
поки є в поезії ????ан.

***
На ліру надихає молодь,
та іноді – біда лиха,
і поки юнь есе готовить,
то номінацію очолить,
якщо не ????, то Ш??а.

                                      Далі буде

Серія І

***
Учитель віку. Мій буквар –
його поезія, і Слово,
і наша українська мова,
якою володів ????ар.

***
Славити поета не берусь,
осягти його – пуста затія.
У шести-десяті – златоуст
і убита нації надія –
одіозний, неповторний ??у?.

***
Усе, що пишеш – не твоє,
не плагіат, але заміна
всього, що у своє досьє
вписала і напише Л??а.

***
Не у раю, не у пеклі,
а на ПееМі як свій,
ще височіє живий
і на горі не померклий,
а у миру́ – ?????ий.

***
Виводять лірику євреї
на поетичний апогей.
У Чернівецькій епопеї
усі Мойсеї як Мойсеї,
єдиний геній лиш Фі?????

***

Еней і січа бойова,
і донжуани, й казанови –
усе це не одні слова,
але й поезії основа.
У Л??і – музика жива,
а у І???а – рідна мова.

                                     Далі буде

У найтемніші
моторошні ночі
пригадуються найясніші
дні
які й раніше
снилися мені
у далині
жіночі
рідні очі
світилися
як дві ясні зорі
що кликали
манили
чарували
і як тоді бувало
цього мало
і як багато аж о цій порі.

                                      12.12.2017

Уже не буде ні нової,
ні неповторної пори.
Усе, що понесуть вітри,
було оманою і грою.

І не любов’ю будеш ти,
а героїнею поезій,
допоки повторяю стезі
на спалені мої мости.

Звучить те саме інтермецо
як із ясного неба грім.
Вся сила в імені твоїм.
Була ти милою. І – з перцем.
Та образ, врізаний у серце,
уже не витравиш нічим.

                                      2007

Поете, ти єдиний, хто уміє
Оспівувати мрії чарівні.
Еліта краю – ти його надія,
ТИ у душі виношуєш пісні.
Читач у тебе вірує і знає, –
Нічого без поета не буває
І прісно, й нині, і в майбутні дні.

Мemento mori, – і нема ілюзій.
Але у цьому вирі житія
Йому належить – послужити Музі,
Себе пізнати і забути я.
Твої, поете, вищі інтереси –
Етапи торувати до мети.
Рубай гадюку, ідучи по лезу,
Наплюй на п’єдестал німому Крезу
І уникай полону суєти.

                                      12.2017

Подякую своєму читачеві,
якого помічаю де-не-де.
Іронізує, граючи на нервах,
оцінку ліпить як дев'ятку Шева,
коли у небо пальцем попаде.

І я такий. Чого гріха таїти,
що краще помічається чуже?
Таке, бува', описують піїти,
що читачеві краще оніміти,
ніж уявити ризи негліже.

Новації поезії – в ефірі.
Але чого спинатися, коли
одуреному люду не до ліри?
Хай на Олімпі каються еміри,
аби повиздихали їх осли.

А лицарю чого ламати піку,
якщо немає сенсу у війні?
Нехай воюють віршики-каліки,
аніж ідальго на узбіччі віку.
А що іще лишається мені?

Не вишиваю як уміють інші,
але і одночасно – не грішу,
...коли даю рецензію віршу́.
Ліплю поеми, оди, шию вірші,
бесідую, сміюся, а найгірше –
я автобіографію пишу.
                                      11.2017

Коли згасає полум'я свічі,
то і надія відійде остання.
Таємно, переважно уночі
читаються листи до запитання.

І не дивує, що оці нічні
мої привиддя зігрівають душу.
Але лунає у височині, –
собі самому клятви не порушу!

Хай догорає полум’я. Усе,
що гріє наші душі, освятиться.
Весною ще лелека принесе
із вирію ключі до таємниці.

А ключ до заповітної мети
не посилає пошта. Не найти
за обріями кинуті причали.

Лишається у полум’ї печалі
палити із минулого листи,
які читати ми не обіцяли.

                                      11.2017

                                І
Ой не від того сивіє волосся,
що як болить, рубаю із плеча,
і не тому, що я іще і досі
не маю рядового читача.

Не видаю, не пробую, не дію,
не маю, очевидно, талану
утілити зачаєну надію,
реальну мрію і бодай одну.

                                ІІ
У вирії ще є на що чекати.
Немає слави – меншає хули.
Нема біди, якщо лауреати,
пакуючи у стопку фоліанти,
на повороті в Лету обійшли.

Дешева мрія – думка на папері,
якою багатію уночі.
І поки перевіємо химери,
у селяві не зачиняю двері.
Бувайте, адресати-читачі.

                                ІІІ
Мої ще колупаються у носі,
калюжами біжать і голі, й босі
туди, де Бозя возить калачі.
Ідіть до мене. Я іще на лавці
упоперек. А – ні, то на лежанці,
на черені, у просі на печі.

Кому, якщо не їм оці рядочки,
аби до бочки меду – дьогтю ложку?
Але коли міняється сюжет
на ці непоетичні акварелі,
то явно краще обробляти землю,
якщо ти за природою поет.

                                      11.2017

Недоля літає, а доля воркує,
що ладо у неї один.
Голубка гукає, а голуб не чує.
Минула пора роковин.
                   Не прилітає сизокрила
                   як у минулому було.
                   Учора милого любила,
                   а нині – вирій у село.
І сонечко сяє, і вітер гуляє,
і лине у душу весна.
А щастя минає. А лада немає.
Літає голубка одна.
У бабине літо вертається осінь.
У мареві мало надій.
Недоля воркує. А доля голосить:
– голубонько,
                   – голубе мій.
                   Літає милий, сизокрилий
                   один у недосяжну вись.
                   Чого удвох не долюбили,
                   не надолужимо колись.

                                      2012-2017

У житія свої процеси:
паради зір і лет комет,
путі-дороги і колеса...

А од Європи до Одеси,
кому цікаво, не секрет –
моє дитя уже професор.
У неї – арії і меси,
а тато, майже-що, поет,
а ладо, майже-що, да Вінчі –
маестро геніальних рук,
а син її – це мій онук
і найболючіший мізинчик,
який удався до наук.

Іще не застують екрани,
і досягається мета.
Її майдани –
не монблани,
але узята висота.

Нехай щастить моїй дитині.
і хай довідається нині
її широкий білий світ,
що є майбутнє України.
Нехай триває цей політ.
І хай у нашої родини,
як у червоної калини,
ніколи не зів'яне цвіт.

                                      19.11.2017

На цьому світі є куди іти,
аби не сумувати за тобою.
У нас ще одинакові світи
весною, літом, осінню, зимою.

Якої не чекаємо пори,
а на осонні не перегоріли
осінні веселкові кольори:
зелений, синій, золотий і білий.

Яка не є суворою зима,
не полиняє пам'яті палітра.
І не біда, що ти уже сама,
а я усе ще як у полі вітер.

Якою не почується журба,
а доля усміхається лукаво,
що покотило літо із горба,
твоє – наліво, а моє – направо.

І ти не умиваєшся слізьми,
і я не упиваюся журбою.
Минуле не дивує новиною.
Майбутнє не лякає. Адже ми
весною, очаровані обоє
одне одни́м, до самої зими.

                                      11.2017

Хай буде у пошані – Жінка!..,
яка у вуйків на чолі
вирівнює кути і стінки.
А що не зробить українка,
коли прижали москалі?

Бо поки майстра відшукала,
оцінку кожному дала.
Великий досвід – це не мало.
За відставного генерала
немає кращого хохла.

І як не дивуватись нині?
Сама, у ролі конячини
із лошаками сам на сам,
а перетворює руїни
в неперевершений Сезам.

Чоловіки – слабкі істоти,
а особливо до роботи.
Та дещо додає снаги.
Бо ми і випити не проти,
коли закушуємо тортом
або жуємо пироги.

На це й даються іменини!
І хай ламаються столи,
коли обідають хохли,
аби на славу України
за щастя нашої родини
ми гарно їли і пили.

                                      29.10.2017

Ви чули?
               Ви чули, як осінню
                              падає листя
із кучерів сивих,
               із кучерів білих беріз?
І ронить калина
                   червона калина
                                      намисто
і капає,
        капає море зачаєних сліз.

Це осінь ридає,
              це осінь орошує поле.
А ви пам'ятаєте
                     кру і курли
                                 журавлів?
На білому світі немає,
                          немає ніколи,
коли не чекає
              із вирію
                          мати
                                    синів.

Буває
       війною риплять
                    дерев'яні протези,
коли повертає у бій
                         атакуюча ніч.
Але не у цьому,
             не в тому, –
                         як мовиться, –
                                          річ...
Ви бачили як
             усміхаються
                               білі берези,
коли оживає
              поранене серце
                                   юначе?
А мати радіє і плаче, –
                  тримайся, козаче!
Радіє і плаче,
          і плаче од радості стріч.

                                      28.10.2017

І де це я? У пеклі раю?
Ні. У едемі мук пекельних
найшов свою хатину скраю
периферії лож таємних.

Ніде немає Вельзевула.
Святі і грішні почивають.
І про Перуна тут не чули.
У висі ангели літають.

Останнє яблуко спокуси
Адам із Євою доїли.
І пера не роняють гуси.
І допили смолу зоїли.

І не один мені товариш
од щирої душі і серця.
І навіть, як себе не хвалиш,
ніщо на тебе не плюється.

Сміється батько Котляревський,
що не міняються поети.
Шевченко списує Закревській
мої елегії й сонети.

Ніхто мене не научає,
якої маю я співати.
І я нікого не чіпаю.
І навіть є кого обняти.

І це не мощі, не скелети,
а чисті і прозорі душі.
Які ми не були, поети,
але усім казати мушу:

– не бійтеся. Високу залу
я не закрию за собою.
Є ореол над головою,
але немає п'єдесталу.
Усі йдемо до ідеалу,
але дорогою одною.

                                      10.2017

                          І
Чому – я знаю, а чого –
не відаю, коли у тиші
мене не чують сірі миші.
Я ще котяра, – о-го-го!
Але пора вже – і т о г о:
а хто за мене це напише?
               Мої бароко й рококо
               вітри розвіяли по світу.
               Я звичайнісінький хвалько.
               Але ж усі поети – діти.
Усі хороші і свої,
і рани так чужі любили,
що незагоєні мої
наївну душу не ятрили.
               Чого кидати камінці
               до заповідного городу?
               Невже не люди, а людці
               єдині голоси народу?
Ну, уколю когось у щось,
ну, не по чину засміюся,
коли нема-нема, тай – ось!
Але умиюся, утруся
та й не чіпаю ні жінок,
ні того, що уже великий…
               Я уплачу за цей урок.
               Поаплодуйте, не каліки.
Я і лелеку полюбив
як майже недосяжну птаху.
І не ревную я до дів,
які дають, буває, маху.
               І до офіри не оглух.
               А получаю по заслузі
               як той котяра…
Любі друзі,
я маю абсолютний слух
і чую хлопавку для мух,
коли надокучаю Музі.

                          ІІ
Я уже віднедавна її
пізнаю по дорозі до раю,
бо ціляють по ній бабаї
із базуки самого Мамая.

Маю досвід уже не малий
як розлукою гоїти горе.
Бо до того її довели,
що стає як і Ліра – прозора.

Я не відаю, де вона є.
Не за ту очевидно беремось
і як авгури ночі, своє
помічаємо і не сміємось.

Атакують пенати її
і ліричні зоїли, і зайди.
Та не марні удачі мої
як на ярмарку успіхи Байди.

І немає іще козака –
харцизяки або забіяки,
на якому поета рука
не лишила таємного знаку.

І немає такої вини,
за яку би мене осудили
як за ті перелази й тини,
на яких упіймали і били.

Не минають усіх поруби.
Як у лісі нічийні гриби
із-під носа хапаю я вірші.
Не минути нікому судьби.
Не судили би люди, якби
ми писали як слухають інші.

                          ІІІ
Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
               І квіти, і поезії урочі,
               і зваби, ще не в’янучі, жіночі
               до осені являються мені.

                              10.2017

Сіріє надвечір’я на ріці.
У сутінки укутуються плеса.
Лякають рибу кочети, а весла
нащупують у мулі камінці.

Понакидали, а мені – збирати.
Але немає місця у човні
усьому, що поховано на дні.
І я латаття повезу до хати.

Ріка тече. А я – на мілині.
І утлий човен душу не рятує.
І лілії уже не понесу я
як це було раніше уві сні.

Тече вода широкою рікою.
Минає греблі. Рухає млини.
Та протікають і мої човни,
колись покриті чорною смолою.

Такі мої «удачі» житія –
як у дитячій пісеньці «Карамба».
Усе одно, що болота, що амба.
Кінчається ілюзія моя.
Кебету закрутила течія,
а течію цю загатила дамба.

                              10.2017

Коли не бачу, що я чую,
то розумію, – тарарам!
Ніхто мене не намалює,
бо я усіх «рисую»* сам.

У мене є і синє небо,
і недосяжна висота.
А вище стелі і не треба,
тому й обмежена мета.

Мене від цього не убуде.
Але обурює мене
як нелюди ідуть у люди,
займаючи моє. Ясне!

Локалізую запах поту,
тому і маю пото-лок.
Але усю мою роботу
інде шліфую до дірок.

А деінде одпочиваю.
Мотив не лише у труді.
Коли іду, буває, плаєм,
то я щасливий і тоді.

Люблю озера, ріки, море...
Не хочу гори золоті,
та завоюємо і ті,
коли біда уже не горе.
Мене мої далекі гори
утримують на висоті.

                              17.09.2017

                      І
Коли біда по світу носить,
не чує радості душа,
не розуміє слова, – досить!
і того, де її межа.
Тому не очевидне сниться,
а невідоме майбуття
у серіалі репетицій
із паралельного життя.
Перегортаємо минуле
і забуваємо на час, –
якщо історію забули,
її видумують за нас.
Усе побачене й почуте
не набирає висоти,
коли не можеш осягнути
путі державної мети.
Але хвилює особисте.
Я знаю, кращі є солісти
і ненаписані пісні.
Одні – в історії на дні,
а іншим хочеться посісти
почесне місце на війні.
Диякони та бандуристи
нотують псалми в унісон.
Виспівують своє туристи
і генерали для погон.
Всі ролі зайняли актори.
Мої слова – це хвилі горя,
а я – один із багатьох,
у кого серце на дозорі.
Але усіх читає Бог,
і не потоне той у морі,
хто у петлі ще не подох.
Я знаю, що дереворити
не чують щирої сльози,
та аби вижити і жити,
молюся я на образи.
Лиха біда, таки, навчає.
Не випадає у строю
іти за волю,
…за свою,
хоча моя хатина скраю,
де я юрми не помічаю
і зайве буде
…інтерв'ю.

                      ІI
Ми апелюємо до неба,
коли чекаємо своє.
Але виборювати треба
усе, що у законі є.
Намаявся. І як по нотах
біжу, буває, уві сні
по незнайомій цілині.
Заносить ще на поворотах,
але літається мені...
у вирій...
білими ночами...
Немає крил. Тому і мчу
по ниві босими ногами,
але реально –
я лечу!
Лечу
і досягаю неба,
і забуваю уві сні,
що повертаюся до себе,
убитий на чужій війні.

                      ІII
А хто вони, мої убивці?
Я пам'ятаю їхні лиця.
Невже й вони за отчий край –
щурі, гієни і лисиці?
Мені іще і досі сниться:
«мая твая нє панімай».
Я ще умію пам'ятати.
Ми – вояки. Вони – солдати.
Але ніколи – не брати.
Кацапу треба воювати,
а українцю – берегти,
обороняти нашу землю
і крайню хату нічию...
Нікого я не уяремлю,
коли на ворога плюю.

                      ІV
О, Боже, де ті менестрелі?
Я ж не один за всіх стою
і пишу заповідь Твою
у ці прозорі акварелі?
Не украду, і не уб’ю,
коли за обрієм палає.
І хай мене не у бою,
а за позицію мою
якесь ніщо у цьому краї,
без роду-племені, полає,
що я себе не пізнаю.

                              2017

Читаю Енеїду,
та не у казематі,
блукаю не у літньому саду.
Чого чекати діду
у равликовій хаті,
коли не хоче бачити біду?

На вуса намотаю,
що це моя робота –
судити пересуди і суди.
І я не заважаю,
коли і ти не проти
за мною у едемові сади.

Пиши собі сонати,
рубай свої котлети,
дожовуй солонину у борщі
або із рути-м'яти
очікуй на сонети.
А я чекаю грози і дощі.

Літаю поза межі
і воювати мушу,
коли орли клекочуть бозна-що.
Опалюють пожежі
неопалиму душу.
І як же їй мовчати ні про що?

                              2017

Я у Європу не тікаю,
хоча і хочу як дитя,
яке з огидою збирає
чуже накидане сміття.

Я дуже хочу на Канари
як це не раз уже було,
але на євро і доля́ри
мені якраз не повезло.

Я не поїду до Китаю.
Японія мені чужа.
І не Сибір мене лякає,
а харакірі без ножа.

Я й у Америку не хочу,
хоча волію за межу
і океани перескочу,
але завию, затужу

коли через полярне коло
як журавель перелечу
і зрозумію, що ніколи
не політаю досхочу.

Я залишаюсь в Україні
як той на сідалі когут,
який не чує свій капут.
– О'кей! Але які наївні
собі доказуємо нині, –
уся моя Європа тут.

                              08.2017

                        І
Ой-вей… Лякає біо-графі-я?
Не кольорова? Та й не чорно-біла.
Є особисте – як душа у тіла
і не одна симпатія моя.
Але яке кому до того діло?
І я ще є. І мед, і воду п'ю.
Не хочете, то я й не зачіпаю.
А вірші що? Навіяне порву
тай – у нірвану ту, що у рову,
де бабаю ніщо не докучає.
Є різні цілі і одна мета.
Дистанція омріяна, і всує
пеняти на завіяні літа.
Пора давно уже не золота,
а на межі іще одна чатує.

                        ІІ
Літають журавлі у всі кінці
і за Дунай усе повзе і їде...
Тримаю ще синицю у руці,
а не рушницю і не камінці
уполювати жабу у сусіди
оту, що давить, спати не дає,
коли моє живе і процвітає.
Осліплі, вибачайте, я ще є!
Повторюю, – кому це заважає?
Я обираю стежечку свою.
Не хочу їх і сліду за собою.
Мені не по дорозі із юрбою.
Один у полі, але ще стою.
Допишу біографію свою
і зав'яжу з минулою любов'ю.

                              08.2017

Анекдоти є й без бороди.
Ось, наприклад:
– я гроза поетів;
– я – орел!
– а я такий один...
– ну, а я записаний у метри.

І так далі.
Далі – хто куди.
І одні, буває, у нікуди,
інші «вибиваються» …у люди.
Поки не жаліємо води,
витоку поезії не буде.

Не біда, коли авторитет
у природи списує сюжет
і до дна його експлуатує.
До усіх апелювати всує.
Та коли усох імунітет
і на false пускається поет,
то і true його ніхто не чує.

                              07.2017

Я не пишу, а «вишиваю».
Хай крицю варить сталевар,
а я, буває, ще й клепаю
і закипає самовар.

Іду косарити на луки,
перелопачую город –
усе одно ази та буки
не озадачують народ.

Метафори беру зі стелі.
Є коцюба і рогачі.
Уранці списую пастелі
і силуети уночі.

А вечорами кличу Музу,
як не навідає сама.
Вона поету не обуза,
але мовчу, коли нема.

Відомо не мені одному,
що є боєць – один за всіх.
І що поганого у цьому
або у помислах моїх?

Не оминаю акварелі
не наполоханих сорок
і неопалених зірок.
Боюся лише мене-стрелів.

Думки хапаю на льоту
і маю те, чого не маю,
але нікому не зриваю
підметок з рипом на ходу.

Оце і всі мої секрети.
Казати може й не з руки:
– Я не люблю пусті сюжети
і неотесані думки.

Ніяке діло не минути.
Та пам'ятаю поміж тим:
одне – склепати і забути,
а інше – милуватись ним.


07.2017

                        І
Одного разу, так буває
і не один, буває, раз,
коли її уже немає,
щось «зааукає» у нас.

І пригадаємо кубіту,
яку чекали за селом,
аби надією зігріти,
якби судилися обом

урочі сни у віщі ночі,
усміхнені віч-на-віч очі
і у руці рука її.

Але Дунаєм чи Невою
тече надія за водою
у володіння нічиї.

                        ІІ
Жила-була. І як її не звали:
Гафійка, і Оксана, і Орися...
Якби ми не боялись опектися,
кого би ми лишень не цілували?

На головне не вистачає часу.
Ні. То не те – фарбовані лисиці
або чужі і файні молодиці.
А от свою упізнаю́ одразу.

Найперше – щира усмішка й довіра.
А далі – як усю себе покаже
і як її душа на душу ляже...
Але вона напевне із ефіру?

                        ІІІ
Уже не парсеки між нами,
а води на самому дні.
Живемо одними думками,
плекаємо мрії одні.
Хоча я гадаю, що знаю,
що – всує і як – напока́з,
у сто разів більше згадаю,
якщо поцілуєш цей раз,
коли залишаю навіки
і землю свою, і любов.
Немає у серці обнов.
Обійми живої – це ліки.
Але не об'єднують ріки,
як дух у душі охолов.

                              2016-2017

Ідуть літа, біжать роки
і утікає невловимо
моя коротка на віки
любов з лукавими очима.
Але радію цій весні
із первоцвітами у лузі,
коли усе твоє мені
уже належить по заслузі,
коли засіяне зійде
озиминою. Все минеться,
а я ніколи і ніде
уже не вилікую серця.
Хіба що, може, уві сні
ще полюбуюся тобою,
коли зійдеш у ярині
бодай волошкою живою.
Ідуть роки, летять літа,
перетікаючи у мрію,
а ти усе моя свята,
якій молитися не cмію.

                              04.2017

Її лірична героїня –
ікона із далеких літ,
де ще існує і єдиний,
і не один, а цілий світ.

Вона залюблена у себе
і вірна лиш самій собі,
але живе на тому небі,
де все минає у журбі.

І забуває, що навколо
усе повторюється знов
як нерозривне вічне коло –
життя, і сльози, і любов.

Квітують не одні мімози
на перехресті до вінця
і не одні жіночі сльози
лікують душі і серця.

Усі трагедії жіночі
вміщає майже кожен твір.
Але надійний поводир
веде її еЛГе крізь ночі.

Такі її війна і мир,
і щирі друзі ...ой буває –
і плакати допомагає,
і підведе під монастир.

І терпеливу, і привітну
її запоєм пізнавав.
У «пригорщі …такого… світу»
і я її надії мав.

Вона сміється і страждає,
малює сни і міражі,
і поведе у спориші
одній лиш їй відомим плаєм.

Одне життя формує жінку,
яка – і грішна, і свята,
закривши чергову сторінку,
почне із чистого листа.

Аби піднятися на крила,
що виросли не з рукавів,
а із високих почуттів.

Полум'яніють ще вітрила,
аби її еЛГе раділа,
що світ навколо подобрів.

                              02.2017

Одбіліли проліски на листі
сірому, пожухлому за рік,
і нові, у синьому намисті,
окаймляють пагони осик.

Молодіє ясен омелою,
вітер чеше коси у беріз,
і усьому, що стає травою,
подарує падалицю ліс.

Юні сили наливають соком
все, що оживає і живе.
Дух землі, ширяючи високо,
зцілює й запліднює нове.

Все минуле тихо відмирає.
Постуємо. І на ярину
маємо надію ще одну,
і на перемовини до гаю,
а на благо те, що обіцяє
освятити вічну таїну.

                              04.2017

Що мені поезія
у мої літа?
Та любуюсь нею я –
наче золота,
ніби випромінює
віру і любов,
поки до опінії
дух не охолов,
будить камертонами
міражі чужі,
резонує дзвонами
рідної душі,
у цеху містерії
не гайнує час,
на крилі несе її
іноді Пегас,
візитує інколи
інші береги,
а її канікули
відають боги.

О, моя поезіє,
мріє золота,
будуть під березою
і мої літа,
і усе – запряжене
у єдину мить,
поки слово зважене
кулею летить.

                              21.03.2017

Є у світі три дороги
однієї долі,
що від отчого порогу
і на небо, і на волю,
і одна – до Бога.

Є якою йти одному,
є куди – юрбою.
А піде – у невідому.
Усе одно – за водою,
до чужого дому.

Було кому не радіти
як ішов із хати.
За літами кане літо.
І нема кому чекати,
і нікуди діти.

Ніхто його не спитає,
чи буває тепло?
Сам не знає, що шукає.
І не хочеться у пекло,
і немає раю.

                              03.2017

Ніч переписує наші взаємини
у потойбічному сні.
Ми віддаємося богу таємному,
що у тобі і в мені.

Ти у полоні моєму одвічному
невідворотних стихій.
Поки обоє ми танемо свічами,
я вірнопідданий твій.

Очі у очі, і сонячні зайчики,
і онімілі уста –
все завмирає. Уклалась калачиком
фея моя золота.


Із найпалкішої миті освідчення
я понесу у віки
той силует, що до мене усміхнений,
в п'яді моєї руки.

                              02.2017

Її руки уже цілував.
Обезболені зуби не чують,
як ці руки і серце лікують
без гарантій, ліцензій і прав.
Та мене не побила ще міль
і на інше жалітися рано.
Ущухає зачаєний біль
і лунає у вусі осанна.
А вона молода, як весна
і осіння поетова мрія,
і така необхідна ще нам,
як спасенному Діва Марія.
Не месія вона у миру,
а приймає у кріслі-престолі.
Біля неї і я не умру
у моїй неприкаяній ролі.
І далека на долю мою,
та уваги її вистачає,
коли чується, – ба́ю-баю́...
І такою своєю буває,
що не падаю, поки стою
і опору,
               і опір
                              чекаю.

                              23.01.2017

Не такі бували ми й убогі,
голі, одинокі і …одні –
од людей подалі, босоногі,
печені на сонці, цегляні.

І на трави падали шовкові,
і тоді було у миті ці
мірою найвищої любові –
чути руку у своїй руці.

У піску, гарячою весною,
танули і наші міражі,
і усе, увінчане Десною,
на її крутому віражі.


Як наяда ти любила волю,
воду і русалії тоді,
як вони писали нашу долю
вилами по вижатій воді.

Знаю, пам'ятаю і донині,
як розлука спати не дає.
В кожної душі по половині
половина іншої стає.

Плинули літа за течією
осокою росяних отав.
де уже немає переправ.

У чеканні миті однієї
ти була русалкою моєю
з тих, яку я так і не піймав.

2010,01/2017

Жіночі портрети.
Її силуети,
яка і тобі не чужа.
Лукава усмішка,
оголена ніжка...
І хай пропадає душа.
Буває чарівна,
буває – наївна
у щирій своїй простоті.
І раптом, здається,
торкається серця.
А ми, як усі – не святі.
Омана надії.
Опущені вії
ховають агат мигдалю.
Русяве волосся
і очі розкосі,
які я і досі люблю.
На що таке щастя –
коритися ласці,
минаючи файні місця?
.........................
А ми – непутящі,
тупі і пропащі
не чуємо їхні серця.

12.2016

Маємо, що маємо, – забудьмо.
Хай наснагу інше додає,
наше буйне стоголосе, – будьмо!
Отоді і маємо своє.
             А ми такі, що нас не подолати.
             У рідній хаті воля – над усе.
             Ми козаки. Вітчизна – наша мати,
             а віра перемогу принесе.
Як у лузі зацвіте калина,
оживає пісня голосна.
Залунає мова солов'їна –
заквітує і її весна.
             А ми такі, що нас не подолати,
             бо Україна-мати – над усе.
             Ми козаки, атланти і таланти,
             а рідна мова націю спасе.
І далекі велеси-бояни,
і мої діди із могікан
вийдуть ще сухими з океану.
І заграє море-океан.
             А ми такі, що нас не подолати.
             І поки Україна – над усе
             ми маємо її обороняти,
             а шабля нам свободу принесе.

12.2016

Чи то погода нами пише,
чи ми про неї кожен день,
коли душа на ладан дише?
Але не меншає пісень.

Зима мелодіями жовтня
манила цілий листопад
у дні і ночі допотопні,
а нині рухає назад.

І ніби тане, і не тане,
і замерзає на ходу
душа з душею на біду,
яка ось-ось і …не нагряне.
Засніжило усе неждане,
та знаю я, куди іду.

12.2016

Якщо на тому світі,
у астралі
реальні сни: і квіти,
і печалі,
а у саду – всі радощі мої,
я житиму іще,
як і живу донині
і вітром, і дощем,
весною – у долині,
де є любов, і щем,
і плай, і кураї –
мої аі*
на тихій полонині,
коли о тій
навіяній годині
я обнімаю
талію її.

2011

Коли ти ще була малою,
тобі співав я, – баю-бай,
рости, дитино, Бог з тобою,
а ти татуся доганяй.

І досі інколи лунає
дитяча арія твоя, –
уа-уа! І до Дунаю, –
ау-ау! – гукаю я.

А як іще мені гукати?
Я на своєму рубежі,
а ти на іншім віражі
уже переганяєш тата.
І як мені не пам'ятати,
що ти – луна моїй душі?

19.11.2016

Перемагає дієслово!
І знає не один поет,
що солов'їна наша мова
і Україна калинова –
неперевершений дует.

Одна будує, інша дбає
і дім, і націю свою.
Одній без одної немає
ані мети, яка єднає,
ані удачі у бою.

Одна за іншою ридає,
коли чужа біду несе.
А інша радує і знає,
що ні на що не проміняє
оте, що в неї – над усе.

І хай ікається на Раші,
коли доп'є чуже вино –
не вип'ємо з одної чаші
за убієнні душі наші,
якщо обоє – за одно.

Якщо обоє – мова тата
і Мати наша дорога
уміють душі лікувати,
і одна одній помагати,
коли роз’єднує яга.

Одна сіяє, інша – сяє
у низині, на висоті.
Навіщо гори золоті?

У світі кращої немає
од неї у моєму краї
і не буває – у житті.

11.2016

А я пам'ятаю майбутнє і досі.
Ми, босі, до нього ішли по стерні –
ворона і я. А по битій дорозі
у щорсовій позі – чапай на коні.

Ворона шукала зерно у полові,
а я у копиці, а то й у ріллі –
якогось бадилля козі. Не корові,
якої іще не було у селі.

По ниві неораній – вруна зелені.
То мій урожай, що полили дощі.
І хто, як не я, принесе у кишені
оці остюки на мої «калачі»?

Та треба тікати – мені і вороні.
І ми летимо у луги навмання.
Вороні нічого. Ворона проворна.
Не чує за спиною тупіт коня.

Нагайку уже не забути ніколи,
і як я у рів із водою пірнав.
А ще говорили, – не приймуть до школи,
за те, що із ясел додому тікав.

Мене уві сні на коні не піймати.
Але наяву доганяють давно.
Та хто – як не я, коли тяжко мовчати?
І хто, як не ми
                          як один –                                        за одно?
1984-2016

У тиші келії моєї
понад водою край села
немає пасії тієї,
якою ти колись була.

Але у бабиного літа
у борг позичимо вогню,
аби у полум’ї горіти
бодай феєрією ню.

І хай світлиною палає
і поетеса, і поет…
А над водою хай літає
усім невидимий дует.

Хай буде мода на поета.
Ми намалюємо сюжети,
які навіяні в журбі, –
ти будеш вірною собі,
а я писатиму сонети,
які присвячую тобі.

29.2016

Якщо ми є, то і розлук немає,
бо є у мене – ти, а в тебе – я.
Коли одного цього вистачає,
то ми на цьому світі ще сім'я.

Моє ім'я тобі не буде всує.
Твоє ім'я дає мені снагу.
Тебе я за парсеками почую,
якщо не заночую у снігу.

А там уже до тебе недалеко.
Та не радій, що це буває легко,
і не даруй гіркого каяття.
І не сумуй, і не карай журбою.
Ми будемо навіки із тобою,
якщо на тому світі є життя.

09.2016

Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

Нема палітри золотої,
але її веселка сяє,
малює ауру весною,
як літо зиму доганяє.

Роки понурими волами
ідуть до осені нової.
І не минає із роками
незадоволення собою.

Немає тої у «покоях»,
з якою не минає літо.
І ні ударити, – по конях,
ані за вітром полетіти.

А та й собі усе горює.
Роки ідуть. Краса линяє.
Не помагає, – алілуя!
І пари вірної немає.

Не повінчаються, бо пізно,
не поєднаються, бо різні,
хоча й однакова недоля.
Ані ґазди, ані кубіти.
Йому – нема куди летіти,
а їй – шукати вітра в полі.

2011

Не поміняти течію ріки.
Не пізно пригадати, що забули,
якщо перегорнути сторінки,
якими освітилося минуле.

Нічого особливого, хоча
свої літа до когось приміряли
і мріяли, бувало, по ночах,
коли кохані очі ще сіяли.

І ось тісні дороги житія
стулили не поєднане до купи:
його, роками вже багатія,
її – уже з мітлою біля ступи.

Ой не міняє модний туалет
ні дідуся, ні сивої бабусі.
Та на її усмішку усміхнувся
колись недооцінений поет.

Поговорили. Інше пригадали.
Жалілись на безжалісні літа,
якими їх життя обдарувало –
його за те, що обіцяв не мало,
її за те, що не була свята.

У нього – ані каплі ностальгії,
у неї – ні на іншого надії,
ні на свою окремішню стезю.
І згадує напівзабутий образ,
і чує ще його прощальний голос,
тихенько витираючи сльозу.

2010

Бог є Закон – це альфа і омега.
Усі початки і усі кінці,
і світ людей, і їхні обереги –
усе тримає у своїй руці.

Бог – Всюдисущий. Кожного почує,
якщо серця палкі, як на духу...
Душа, яка Живого не шанує,
перебуває вічно у гріху.

Бог є Святий. Я іншого не знаю,
хоча і чую інші імена.
Моя душа на нього уповає,
але і спокушає сатана.

Бог – Істина. І це єдина правда,
якою цементується життя.
І космосу невидима монада –
це Божій славі явлене дитя.

Якщо Єдиний, іншого немає.
Але уже не чують небеса
ні муки пекла, ані того раю,
де є орда і є її яса.

Його боїться й вірує диявол.
Але на те й існують москалі,
що гіршого ніколи не бувало,
як їхня інвазія на Землі.

І, може бути, що живемо всує,
якщо нечиста сила є у нас,
де не живе, наприклад, а існує
затятий у безбожії Донбас.

Бог – Дух і Син, і Добрий, і Великий.
Його ніде немає візаві.

Але усюди б’є по голові
і ідола, і чадо без’язике…

Дієсловами умиває лики,
допоки наші душі ще живі.

2006-2016

Що Бог дає, то те і ймемо,
а забирає сатана
майно, і душу, і окремо
усе, що плодила вона.

Немає плоду – все минає
і по дорозі до Отця
її орбіта добігає
до героїчного кінця.

То й уяви, що ти – у та́нку,
як у танку́. Ото й ... привіт!
Пиши у віршах заповіт,
аби умаятись до ранку.
Але тримайся до останку,
якщо чекає інший світ.

07.2016

До золотої середини
далеке наше житіє,
коли і тріщину дає,
і випробовує людину.

Немає у людей мети
іти усім до ідеалу.
Іржа жовтавого металу
не заміняє золотий.

І зодчий обирає глину.
Але не вивільнить із уз
сучасну діву Магдалину
майбутній чоловік Ісус.

Як не описуй те майбутнє,
немає віщого пера,
де є історія добра.
Усі рої обсіли трутні.

Немає муки каяття.
А є – то мало запоруки,
що буде іншому наука
його історія життя.

Усе повторюється знову.
У зрізі розтину вини
чинушами стають чини,
а комарі жадають крові.

Немає Божої любові
на території війни.

Остання ера сатани
тріщить по золоту основи...

До чорно-білого готові.
А сняться кольорові сни.

06.2016

Казав мені мій тато в юні ро́ки, –
коли не любиш бабу, не цілуйсь.
Ну а коли я став уже нівроку,
то цю пораду намотав на вус.

Всі гарні діти слухаються тата.
І як веліли, так я і робив.
Коли хотілось жінку цілувати,
це означало – я її любив.

Ну, а коли і сам уже не тато,
онук питає, що я за дідусь?
Навколо мене так жінок багато,
а я усіх до о́́́́дної боюсь.

А я гадаю, – як їх не боятись?
У більшості професія така,
що мало їм одного мужика.

Нема чого із дідом цілуватись?
А як же їй без віна залишатись,
якщо була оказія така?

06.2016

Юна феє доросла і боса,
ще учора були ми малі.
Як ти вірила, що на покосі
залишили тебе журавлі.

Героїне ночей серенади,
ну які ще у тебе літа?
На твої соковиті принади
ще чатує пора золота.

І лишається мало чекати
ті мелодії білих ночей,
і навчишся сама чарувати
таїною урочих очей.

Ще почуєш і оди, й поеми.
І співатимуть їх солов'ї,
як зігріє Хуан чи Ромео
неціловані губи твої.

Нарече і тебе – Маріанна
чорний лицар на білім коні,
і смарагди дівочого стану
не один обійме уві сні.

І покаєшся, може, у тому.
Та коли поведе у жита,
ти повідаєш лише одному,
що таке ця болюча цнота.

І по лінії …не Мебіу́са
за фігурою …не Ліссажу
цілуватимеш очі і вуса
і пізнаєш у щастя межу.

І почуєш ти слово напутнє,
що фігури і лінії ті
хай вивчають уже молоді.
А твоє особисте майбутнє –
це, – уа! – у колисці почуте,
і гріхи, що малюють святі.

1992-2016

Повернуло життя на собаче
і старече біда стереже.
Та не вию, не ту́жу, не плачу,
що до осені близько уже.

Бо і пісня уже не зігріє
і не вигоїть рани сонет,
як немає у серці надії
доживати, як вміє, поет.

І не буде відомо нікому,
що веде у поезію ту,
і чого повертаю додому
пішака на останню версту?

О мої віршомовні поети,
мотивація є. В колії,
по дорозі у шати її,
де не ходять відомі і метри,
на дузі із п'яти кілометрів
я верстаю рядочки свої.

Усі задачі уряду нового
ті самі, що і плани у старого:
побільше накопичити бабла,
ходити за командою ла-ла
і насолити власному народу
конаючого де-не-де села
за те, що революція була,
коли у нього не питали броду.

І дмухаючи на холодну воду,
смакуємо її гіркий розсіл.
А у Європі на Росію спрага.
Нема уже ніякої Гааги.
Америку понесло у ІДІЛ.
А Україну дістає зі сходу
і має у ефірі переваги
уже агонізуючий дебіл.

Немає на Донбасі мирних сіл.
А у Європі є ще правий сектор.
Його годує Раша із руки,
І Путя усідається за стіл,
як той почесний у Сорбонні ректор,
який тасує карти і віки,
де Ахіллеса колесує Гектор,
хоча було у Трої навпаки.

Про це і говорити не з руки.
Але і наша братія ступає
у роз’ярілу течію ріки.
Народ сміється. Весело аж-аж.
Триває урядовий епатаж
і податі фіскал іще здирає,
і на маєтки, і на їжу має,
і видає субсидії на транш.

05.2016

Кожного, здається,
вчили ще у школі:
п'яниця проснеться,
а дурний – ніколи.
Є кого жаліти,
що нема де спати,
і од пуза їсти,
і байдикувати.
Їх і не лякає
ні ярмо, ні пута,
адже все буває,
як і має бути.
До сіней із хати
і чужої клуні,
легше виганяти
п'яницю і дурня.
Є за що набити,
як немає жита.
Та у світі цьому –
файно, як нікому,
у союзі жити
п'яниці
             одному.

05.2016

Знову додому на проводи їду,
де і печалі, і радощі всі,
липа Тараса од прадіда-діда
п’є-не нап’ється води у Росі.
Поки почую, як мати гукає,
і не побачу живими сусід,
може, барвінок мені нагадає,
де спочиває похований дід.
            Є, слава Богу, і пити, і їсти.
             І літургійна акафіста мить,
          може, зорею зійде урочисто,
               і засіяє небесна блакить?
І завітає рідня і знайомі,
і на хрести – силуети живі,
ближні, далекі, забуті, відомі –
діти дітей і дари у траві.
Душі несемо до мами і тата
і на Малій і на нашій землі.
Їм обіцяли усе... і багато...
Їх і немало у чорній ріллі.
Братська могила великій родині –
голодом гнане у яму село.
Цвинтарем стала одна половина,
іншої – ніби тоді не було.
Наче її ще і досі немає.
Буйні вітри перевіяли прах.
Наша історія їх поховає
на роковини у тих небесах,
             де не минає хода урочиста
          Божого суду, акафісту мить.
               Є ще юродиві і комуністи.
        Хто за убитих мені відповість?

05.2016

Коли йдемо тією течією,
яка уже не залишає сліз,
то як не повинитися душею,
що не жили, а мучилися з нею
у цьому краї зеків і лакиз?

І поки не жили, а виживали
у вирі суєти і самоти
тону́ли, то із неї виринали –
із глибини до тої висоти,
якої у юдолі сліпоти
і зрячі у собі не помічали.

Екранами пройшла як ураган
така собі Ельвіра Мадіган,
якій життя судило «вищу міру».
Але куди летіти на біду
метелику у заскленім саду,
де вижили «еліта» і банкіри?

1970-2016

Уже зів'яли проліски і ряст
і нагадає нам Еклезіаст, –
нема нічого, що не проминає.
І сон-травою знову облітає
яса краси, що радує на час
відведеного у юдолі раю.

Усе й усіх овіює весна:
плугатаря у полі, чабана,
і окриляє воїна надія.
Не вписується у весну війна…
Линяє на палітрі полотна
жіноче щастя і дитяча мрія.

І наче сяє сонце угорі,
і рани омивають знахарі,
і нібито уже сміються діти,
і виплакали горе матері...
Але коли воюють упирі,
то не уміють ангели радіти.

Не забуяє облетілий цвіт,
коли чорніє знову білий світ
і у сумне минуле повертає.
І туманіє сива голова,
що на весні уже і рік, і два
надія
            ще пожити
                              умирає.

04.2016

Донбас палає. Море – у крові.
Росія багатіє. Мало миру
і братії, і їхньому кумиру.
Не вистачає їм по булаві.
Немає ні царя у голові
у мафії, ні міри, ані віри.

Усі бажають бути при ділах –
і автори, і діячі розколу.
Ленініана падає додолу,
але немає істини в устах
і ніби остовпіли на часах
оратори кисільного посолу.

Уже на жито орана стерня,
на сіяння нового урожаю,
а ще на рубежі чужого раю
гряде без роду-племені рідня –
наївна і нахабна кацапня,
якої тут і кореня немає.

Немає й іскри Божої в тобі,
мій окаянний кате-супостате.
Умієш грабувати, убивати
і воювати на чужім горбі.
Але запам’ятай, що у юрбі
тебе карає Україна-мати.

Усі сини боронять ще її,
а пасинки сидять у хаті скраю,
чекаючи у маї короваю.
А до корита лізуть глитаї.
Агей, Союзе, а за що бої?
Кому Надія жити заважає?

Угоди попираючи старі,
не тямиш, як ужитися у мирі.
Усе ще уповаєш на вампіра.
І володіють нами упирі
на сідалі, на шиї, угорі
з високої трибуни лицеміра.

Іще не вечір і до ночі
куняє у мені піїт.
Мене чарують Ваші очі,
але на станції – транзит.

Але оказії немає,
аби замовити меню.
І я у залі не чекаю
мені обіцяну рідню.

Це не ідилія із казки,
а – у минуле колія,
якою їдуть небораки
і козаки, такі як я.

На іншу прозу мало часу.
І я питаю, як поет,
чи є такі надійні каси,
де продають до Вас білет?

2016

Лікую зуби, а на серці – рана.
І не тому, що зуб мій – золотий.
Мене лікує(уявіть!) Оксана
і я радію, що іще живий.

Я слухаю її з відкритим ротом.
І що не каже, я киваю, – yes!
У неї очі, наче із небес.
А я стікаю слиною і потом.

У голові у мене є ще ґлей,
але готовий я віддати зуба,
аби отак прижала до грудей
нехай і не Оксана, але люба.

Буває у житті чудова мить.
Колись із ностальгією згадаю.
Вона мене запитує, – болить?
А я у очі їй відповідаю,

що я стійкий, як укри у бою.
Лежу й не ворушу́ся, як убитий.
Яка вона хороша – не сердита.

Іду – на Ви... на ви-могу встаю
і пенсію нащупую свою.
Пора
         за задоволення
                              платити.

03.2016

Уміємо торкнутися струни
забутою мелодією серця.
Ми і чарівники, і чаклуни
інкогніто приходимо у сни
і наяву, якщо душа озветься.

Не уявити іншої стезі,
якою чумакуємо до краю,
якого по теорії немає,
але бринить, буває, у сльозі,
з якою автор сам себе читає.

Описані системою рівнянь,
які ніяк уже не розв’язати,
цінуємо в поезії таланти,
а маємо у області бажань
ті корені обмеженості знань,
які ховають їх координати.

2013

Буває всяке у житті людей.
Не випити бездонного джерельця.
Не кожен прилипає до грудей.
Не кожна притуляється до серця.

Вона існує. Ти – її слова.
Іще не вечір, хоч усе минає.
Ти ще нуртуєш, як вода жива,
а от її – цілющої, немає.


Вона моя мелодія одна,
а ти її луною є і досі..
Вона була – як повінь і весна,
а ти – як течія її у осінь.

Минають і розлука, і жалі,
забудуться і радості, і горе.
Ти обнімаєш душу на землі.
Вона манить у небо неозоре.

І не жалію, що не остудив
ні почуття, ані суєтне око.
Чи я тебе у небі заслужив?
Чи їй не долетіти так високо?

Обоє найрідніші і …чужі,
коли міліє серця таємниця.
Ти – як напій у спраглої душі.
Вона – моя не випита криниця.

Це не біда на голову мою,
що й досі не сумую за тобою.
Вона своє шукає у бою,
а ми перемагаємо без бою.

Без неї я тобі не завинив.
А із тобою ще радію, сивий,
що маю найщасливіше із див.
І як не є, але і я – щасливий.

2010

Теорія поетики беззуба
поезії нічого не дає.
Говорячи не оперно, а грубо,
ця арія не гріє житіє.

Феєрією манить несказанне,
але туди заказана межа.
Не сказане нікого не дістане,
а не почуте – ріже без ножа.

Буває і мелодія сміється,
але душа душі не гомонить,
якою буде амплітуда серця
у неповторну і єдину мить.

Не утішає слово, що родилось
у муках некрасивого життя,
але поету наче і не снилось,
не мріялось, як віще майбуття.

Та радує, що є життя реальне,
і є туди реальний перехід,
аби жило й манило ідеальне
і незалежне
                    від жури
                                 і бід.

2011-16

Не каюся, що я – із могікан,
але актор палаючого віку
дописую не п’єсу, не роман,
а реквієм людині-чоловіку.

Які бували лицарі-мужі!
Які були мелодії тривожні,
і як не добачали душу кожну!
Але і нині брати рубежі
без ризику і вироку не можна.

І як летять до вирію роки
від самого початку і до краю,
біля якого облизня піймаю…

Усе минуле кане у віки…
Але найцікавіші сторінки,
як дії п’єси, все перегортаю.

02.2016

Нічого не помножиться на нуль
і на зеро ніщо не поділити,
і неповторне годі повторити…
Теорія! Аякже, – карауль,
ори, пиши і матимеш на мито.

І сіємо, і мелемо одні.
І хазяями ходимо на ниву.
Махаємо ціпами цілі дні.
За жито, намолочене рідні,
отримуємо і у хвіст, і в гриву.

І маємо, що маємо – зеро
за ініціативою, що всує,
або за математикою Фу́р’є –
на дрібноту поділене добро.
Зеро і О! – виписує перо,
яке, як день весни, літа годує.

2003

Є у тебе не одна надія,
а у мене мрія є одна,
що у парі не одна зігріє
наші душі радісна весна.

Будемо міняти наші ролі.
Ти – усе мені, а я – тобі,
поки є ще ми і наша доля
має очі синьо-голубі.

Будемо і далі раювати.
Я – усе тобі, а ти – мені
і оберігатимуть пенати
наші ночі і урочі дні.

Ми обоє у полоні долі.
Але ти посіяла її.
І тому зуміємо у полі
вижати багаті врожаї.

І літа не треба доганяти,
і весною – осені чекати...
Всьому є призначення своє.
Хай оберігають нас пенати
у своїх оселях біля хати.
поки мрія і надія є.

2010

І
(на чужині)
Навчені любов'ю до братів,
лаємося, що життя собаче…
А яке ти у орді хотів?
І зі школи аж до наших днів
висновки поета однозначні.

Золотого віку не було,
а були – облуда і химери.
Віхолою – срібний замело.
І донині, сущому на зло
оживає мезозойська ера.

Декадента виморила тля
силою імперії нової.
Імажиста прийняла земля.
А рентгени променів Кремля
виродили націю ізгоїв.

Раша не читає Кобзаря.
Їй стає більмом у оці Київ
і бракує в голові царя.
Ящури і змії та зоря
п’ятикутна – символи Росії.

Ненавидять жовто-голубе
вигодувані «аристократи»
з общака КаПе і КаГеБе –
михалкови, киселі – цабе
і звичайні бойові примати.

ІІ
(у політиці і культурі)
Он і голомозе на коні,
і повзе рептилія колони.
О, вони воюють не одні.
У полоні тої маячні
повалії, лораки, кобзони.

І яке то диво, що Донбас
зайняли буряти-партизани?
Подивіться у свої екрани,
як попсяче на очах у вас
корольових жалують тарзани.

Заробляють і бойовики
з общака кривавої получки,
і іуди мають копійки,
і нео́-куповані совки –
довгоносі кролики й сердючки.

Агітує в ролі тамади,
вірний кожній владі до могили,
найлютіший ворог у орди –
люструвати діда Калити
і онука Невського дебіла.

– На Олімпі явно вар’єте, –
думає еліта вище мера.
– Але й ми уже і се, і те,
і такі ж базіки… Та зате –
обрані зі сцени у прем'єри.

ІІІ
(на околицях культури)
А у народу – соло на губі.
Перемагає… Переобирає…
І юне плем’я мудре виростає.
А ось таланти деякі тупі,
такі тупі, аж мова шкутильгає.

Але і ці тусуються таки.
Очікують і їх бойовики.
І пійманих на шухері не мало...
Оригінали і регіонали –
комічні до ікот жартівники.

Туди-сюди мотається культура.
Усюди всюдисуща, запальна,
кусюча, і жуюча, і блатна
уся халтура і номенклатура
у ролі войовничого Махна.

Ваяємо і оди, і сонети.
І лають нас, і панькають за «єто».
Але не доганяю навіть я, –
коли перемагає нічия,
чого, буває, чубляться поети?

Не знаю, на чиїй ми стороні
по ходу братовбивчої вандеї.
Немає перемог у цій війні.
Зате спливли на гребені борні
за гонорар у Раші – за ідеї
підсобники злодіїв запасні.

ІV
(у себе)
Але ми звичайно на коні.
Шпоримо і Музу, і Пегаса,
Б'ємо у кімвали у Донбасі,
думаючи, – ми такі одні
на Олімпі буйного Парнасу.

І богема кропає пісні
ті ж – собачі, блудо-голосисті.
Завивають лялі заводні.
Піє православ’я урочисто.
І говіє їжею рашиста
віруюча паства кацапні.

V
(у вічності)
А ціна? Ціною буде жах
за годину до кінця планети.
Та не панікуємо, поети!
Все одно далеко у віках
із безмов'я на Молочний шлях
падає сузір'я Андромеди*.

2014-2016

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

Мене і кебету мою
Арей випробовує й досі.
Тому я іще у строю
і маю надію на осінь.
               Роки Аріадна снує,
               буває, дарує удачу.
               Тому я у неї ще є –
               лінивий, але не ледачий.
Осуджую морений рід
понурий, тому й нещасливий.
Зате у онуки я дід
суворий, але справедливий.
               Долати тяжіння земне
               мені небеса помагають,
               тому і колеги мене
               шанують і не помічають.
Іду по землі у росі,
як вічний і воїн, і ратай.
Тому і живу, як усі –
не бідний, але не багатий.
               Ціную хороше за те,
               що жити мені помагає.
               А от на нікчем'я пусте
               енергії не витрачаю.
Умію давати урок
любові, і ласки, і сили.
Тому у дітей і жінок
я любий, а іноді – милий.
               Мені не віщує біди
               і помах рукою прощальний,
               тому я буваю завжди
               веселий, коли не печальний.
Але і на заході днів
дарує життя каруселі.
Тому у юдолі років
сумую, якщо невеселий.
               Я міряю ночі і дні
               часами, літами, віками,
               коли навертаю до тями...
Тому у години нічні
навіює Мойра мені,
що я не мудрію роками.
01.2016

Уявою поета, поетеси
ширяю небесами інь і янь,
де наче за указами Велеса,
феєрією сонячної меси
освячується позолота бань.

Мозаїку усього Ясен-Світу,
Його позаземну каріатиду
вирізьблює і стилос, і стило.
Одне навчає вірити й любити,
а інше піднімає на крило.

І Ольжин Аріон о цій годині
ще сушить ризи, як і той єдиний,
обожнюючи серце кам'яне
у юної язичниці Наїни,
і мрією-поезією лине
у поетичне лоно осяйне.

У келії, де є свіча і квіти,
усе чекає, що і їй пора
занотувати магію добра
у наймініатюрніше у світі –
навіяне уявою пера.

І їх зіркі і не байдужі очі
не оминають арії мої.
А я чекаю, думаю щоночі, –
о, де ви – Галі, Валі, Віти-Дольче?
Немає їх, немає і Її.

О Домінік, о де Руа, Олехо –
одеський гід, я тулі-туле-я,
о Юрію, о Радосте моя,
які близькі ви і які далекі
у цьому ареалі житія.

У ореолі сяє Роксолана,
її палкий епітетів фонтан,
і Майя, самотою осіянна,
і Ксенія, негадано-неждана,
і давній мій акин із волинян.

Шукаю золотої середини
і завіває на осінній луг,
де і цієї ярої години
і Санчо є, і юна балерина –
Світлана Ка і Ві де-Кучерук.

Нема Івана, та надію маю,
порадує сатирою поем.
Очікує оказії еРеМ,
якій і я прозоро натякаю,
що у раю регалій не чекаю.
У мене і Майстерні ще Едем.

Мої ліричні і живі герої –
космогонічні Гойя і Дега,
і невмирущий Чахлик і Яга,
готові і до миру, і до бою,
коли повіє чудію тайга.

І ви, жерці нагої Аеліти,
чиї аі – такий химерний світ
зашореної, буцімто еліти,
уміючої душу уявити,
як і своїх поез розталий лід.

Але сіяє всевидюще око,
вітаючи із неминучим роком!
А фея миру, щастя і добра –
поезія ілюзій одинока
бажає –
опинитися високо,
коли зійде
ясна її зоря.

30.12.2015

Велике й різне наше плем'я,
а до душі – одна шопта,
і ні душі, із ким дощем я
переполоскую літа.

Наївні, босі і голодні
колись щасливими були,
а нині ситі аж по горло,
що до свободи дожили.

Але у сутолоці часу
толоку місимо усі,
кому дісталось цього разу
стояти на земній осі.

Ідемо стезями вузькими
по будяках і споришах
ще од козацького коша.
А як іде завіса диму.
то я інтуїтивно з тими,
до кого тягнеться душа.

2015

Як немає долі, то не буде й волі.
Як не піднімайся, а чекає дно.
Як не намагайся вибитись у люди,
а не помічають люди все одно.

Не обов'язково бути отаманом,
генієм, героєм, бардом голосним.
Все одно не будеш усіма відразу.
Все одно підемо у кінці ніким.

Все одно читають вірші одиниці.
Все одно співають не твої пісні.
Все одно? А може – безвісті пропали,
полягли рядками на чужій війні?

2015

Не научає Заповіт,
і літератора не чують,
що на землі мільйони літ
ілюзії будують світ,
алюзії – його дублюють.

Колаборація ідей
у войовничій круговерті
не додає ні йоти честі.
Не визнає юрма людей
ідею другого Пришестя.

Прозріють душі аж тоді,
коли підуть по їхній вірі
себе явити на суді
чи у вогні, чи по воді
за маяками поводирів.

У рай, якщо це не мана.
У пекло, де одні ізгої.
На небеса, де є герої…
А де, цікаво, сатана
готує смоляні напої?

Немає тої у імлі,
як на землі – біди ...і муки,
що наробили москалі.
А що чекає у землі,
іще не відає наука.

Душа у тому світі – птах.
Що безтілесному за спокій –
не обіймати світ широкий?

Літають тіні у світах,
а душі – лиш у наших снах,
у нашій пам'яті глибокій.

12.2015

Перевелися уже пілігрими.
Барди й паяци почили в раю.
Кануть у Лету гармонія, рими.
Мода на ню, парвеню, дежавю.
Тихо орудує сапою лихо –
гвардія типу режиму ЦеКа.
Із неоліту виказує пи́ху
неоеліта з душею совка.
Є менестрелі, нема панацеї.
І спонукає неволя людей
йти у нікуди, заради ідеї,
що обіцяє – ніколи й ніде...
Дереворити – химери... Пенати –
поутікали до іншої хати.
Гаряче жити у вирі подій...
Має юродивий що приміряти:
торбу позичену, посох чужий
і суєвір’я лихої недолі.
І не рятує Висоцький і Цой.
У позачассі, тамуючи болі,
йде одинокий ліричний герой.
Думає, – поки іду за юрмою,
мушу носити за неї суму.
А сповідаючись, каже Йому:
– Маю водити її за собою
і видавати себе з головою
щирою лірою бозна-кому.

2015

Все має жити, як тече вода,
за вічними законами тяжіння.
Тоді не роз'їдає і біда
сполучені посудини терпіння.

Віки на сонце падає земля.
Польоти думки вище світлової.
Закони світу – бойові набої –
і біля серця чути, і здаля.

Закони сущі пишуться на небі
а діють всюди, де причина є.
Коли віками чубимось у себе,
тоді нас і Росія дістає.

І до усього світу апелює,
і діє за манерою повій,
і нагло, і уміло спекулює
на правді і історії чужій.

У одіозній лютості звіриній
годується на слабості людей...
.......................................
Але на що́ о цій лихій годині
я убиваю цілий Божий день?

Бо поки я записую катрени,
розтягує теорія Ейнштейна
одну мою годину на роки,
коли я витрачаю масу часу
і на повію, і на підлу расу,
якою гидували козаки.

12/2015

Я пам’ятаю озеро Хасан,
і не забуті – « ...холода, тревоги».
Веду у бій.
               Жадаю перемоги.
І дідові – « пилюка та туман»,
і бісові Ічкерія й Афган –
« мої сумні і радісні дороги».

І батько знав дорогу не одну
з Монголії рікою Халхін-Голу
і аж до макі* армії де Голля.
Я забуваю пекло на Дону,
але у цьому Дантовому колі
я повертаю
               у його
                             війну.

Як білофіни всипали червоним,
Росія забуває як на зло.
Тоді не до історії було,
коли і він командував загоном,
який до бою був чисельно повним,
а після бою... майже не було.
На перекличці кожен з новобранців
вигукував професію свою :
– Поет!
               Поет!
                          Поети – це уранці...
А ввечері – трикутники-скитальці**
ще понесуть печаль-журу свою.
Їх із походу вже і не чекали.
А на руках принесли трьох бійців...
« Развєдка боєм» – так це називали.
Були поети й безвісті пропали.
І де вони? У воду – всі кінці.

Із краю і до краю еСеСеРу
зібрали їх у чоту-батальйон.
Були це і червоні, і есери,
і українці – знані як бандери,
яких поляже не один мільйон.
Історія забула Маннергейма -
як воював і армію беріг.
Якби і ми по лінії до Сейму
єдналися у націю окрему,
то й нас би сатана не переміг.

А я усе пригадую забуте:
веселий під гітару менует,
і татове суворе, ледь почуте
і риторичне, – що́ із тебе буде?
А я візьми і вимови, – поет.
І зводячи усі кінці з кінцями,
коли за цими сивими роками
і наді мною грянула гроза,
я розумію, чом у мого тата,
який ніколи не казав багато,
одна-єдина
               капнула
                              сльоза.

               11.2015

Сіяє сонце угорі.
У затінку сараю
гребеться курка у дворі
і ла́коме шукає.

Кугути й півні, де не є,
збігаються до тину.
Найбільший – ла́коме клює,
а то і їй підкине.

Гуляють півні босяка,
пришпорюються шпори,
коли яка така-сяка
вискакує на гору.

А там і сідало, й гніздо.
Якщо кугут не проти,
то сокорять із рана до...
колоратурні ноти.

А півень гоголем іде,
скуба́є пір’ячко руде
і... іншу доганяє.
І поки ще до ночі – день,
нема ідилії ніде,
а в курнику – буває.

2015

Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Прости мене, мій Боже, за моє
німе, – уа! дитяче у колисці,
за це моє немудре житіє
у цьому світі на чужому місці.

І дякую, мій Боже, за Твої
болючі стигми на моїй голгофі.
За те, що грішні думи нічиї
вміщаєш у мої пісенні строфи.

Не осуди, що іншій дарував
дорогоцінні перли ойкумени
і не карай, що я не помічав
усі Твої вакансії для мене.

Даруй, мій Боже, людям і мені
Твоє терпіння, коване із криці,
коли морили націю ординці.
І наостанок – не найтяжчі дні,
аби моє німе – ау! у сні
лунало не від голоду в колисці.

28.11.2015