ІМене взяли у люди навесні,
коли цвіли барвінки й первоцвіти.
Шляхи у небо слалися мені
погонами по золотій блакиті.

У пам'яті – як брату дарував
свою жовто-блакитну вишиванку
і як на гімнастерку поміняв
полатану на проводи куфайку.

І помінялось мирне небуття
на ати-бати й бойові ракети
нікому невідомого бійця –
редактора настінної газети.

Летіли дні веселі і сумні.
Забулося армійське пережите,
коли кортіло іноді мені
по жовтому виводити блакитне.

Бувало, що і серп, і молоток
світилися палітрою цією
і політрук мій «бойовий листок»
іменував за це ґаліматьєю.

Були резони плюнути на це,
та іноді доходило ночами,
яку заразу бачу у лице
і застую якими кольорами.

ІІНе раз на шило мило я міняв
при виборі і хобі, і професій,
і находу, у суєті репресій,
коли ось-ось і обійме удав,
аби не задушили, я тікав
і, слава Богу, невідомий пресі.

По ходу актів п’єси і подій
не «усікла» тоді совкова ера
пародії малого піонера
що я антипартійний лиходій
і є у біографії моїй
невидимими тінями Бандера.

Вони й у негативі не чужі
на фото проявлялися і наче
підпільно натякали, – небораче,
не відрікайся, – і на цій межі
заякорився тризуб у душі,
а в серці декорації козачі.

ІІІУсе стікає в течію років,
то водами Славути, то Дунаю...
але ніщо даремно не минає.
У небі є багато кольорів,
але коли блакитний майорів,
у пам’яті і жовтий виринає. ......................................
Іду додому. Світло у вікні
ще тугою пронизує фіранку
і перше, що я бачу на стіні –
у рушнику себе і вишиванку.

Буває й досі чую уві сні
ночами, вечорами, на світанку:
«сорочку мати вишила мені...»,
що замінила латану куфайку.

Ой, кольори мої, два кольори
далекої юначої пори,
коли у небі ще літали круки...
мої найперші радощі і муки:
блакитний – квінтесенція жури,
а жовтий – уособлення розлуки.

01.01.21

               І
Все розпочинається із того,
що не де-не-де, а десь-не-десь
до якогось крісла золотого
лізе царювати молодець.
Це така вам приказка, малята,
як оповідав дідусь Панас.
Ну а казку, діями багату,
хай овіє крилами Пегас.
Він уміє ночами літати
і іржати, поки ви малі,
що дур...ня́ – царевича чекати
поки будуть люди бідувати
там, де є ще голі королі.
Де існує Чахлик Невмирущий,
і Яга, і інші упирі,
поки пощезають на зорі...
А у нашій бучі неминучій
з'являться аж три богатирі,
і підуть герої косяками,
наче перелітні журавлі,
поки їх чекають рідні мами
і не косять кулями, рядами,
снайпери сусідньої землі.
І тоді по щучому велінню
на своїй броньованій печі
виродок Ємеля в Україні
не поїде їсти калачі.
Ну а поки – так воно буває,
що царі і цісарі усі
водяться лише у тому краї,
де нема казкової Русі.

               ІІ
Одного разу десь-не-десь,
у заповідному пралісі,
у краї дурнів і чудес
жили Базіліо й Аліса.
Кіт готувався за бугор
і їв батони із металу.
Аліса – радниця його
йому у цьому помагала.
Котяра пакував добро
в камази, яхти, вертольоти.
У Рашії політбюро
чекало звіту про роботу.
Тікав у Крим автопілотом
агент із номером зеро.
За ним услід, на перего́нки
капелою Азіров-Пшонка
Тікали інші упирі.
А є стакани й самогонка –
ось вам і три богатирі.

               ІІІ
Та заєць куцому – не рівня.
І на горі о цій порі,
коли ще не співали півні,
зібрались інші батирі,
достойні лицарі сумління:
П'єро із казочки Перро,
Атлет у ролі Арлекіна,
і дерев’яний на добро
юрбі і люду Буратіно.
Всі володіли язиком
і «Енеїду» цитували,
а мову ще із молоком
у мами рідної всотали.
У революцію вони
були, як вої, на арені
і як у мами три сини
являлись інколи на сцені.
Один хотів три кулі в лоб –
найбільший у кар'єрі козир,
Атлет виходив у народ
або у мерію – галоп.
Ну а П'єро обрав бульдозер.

               IV
А ще раніше десь-не-десь,
де все увінчується гімном,
сиділа в теремі Мальвіна
Стеріг її недремний пес,
не Артамон, а зла єхидна.
І мали пильний інтерес
порятувати цю невинну
Бувалий, П'яний і Балбес
у колісниці на машині.
Коли ще сонце не зійшло
і тихо кралась позолота,
у краї дурнів, як на зло,
кипіла брага і робота.
Бійці невидимого фронту,
поцупивши чужий візок,
таємно рушили в СІЗО.
А відтіля одним ескортом
її примчали на Майдан.
І тут би їй явитись чортом,
а їй би в руки ятаган.
А їй би... скочити на сцену
і рятувати рідний край.
Але останній самурай
не потрапляє на арену.
А як її тоді вітав
по телефону Буратіно:
Мальвіна! Люлі! О! Мальвіна!
А потім дулю показав.
Юрма тупа, лохи лукаві.
І що за кадрами? Бай-бай
і люлі-люлі, спочивай,
а ми – рятуємо державу.

               V
І ми вершити почали!
Ділити владу і портфелі.
А у Криму уже пустеля,
а на Донбасі вже козли.
Зривають українські стяги?
А хто по ворогу стріляв?
Забули воїни присягу
і караульного Устав.
На армію немає часу.
Бо ми рятуємо себе.
Очолює державу Пастор,
а добиває УеСБе.
Нові очільники ...глаголять!
Вірменська лінія тонка.
Кота Базіліо не ловлять,
а нищать Білого Сашка.
Що білий це, таки, не чорний,
а на границі – решето,
уже не згадує ніхто.
Який то був би батальйонний
під Іловайськом у АТО!
Як воювали б добровольці,
якби Обама не за...яв.
І скільки не убили б хлопців,
якби ВеО відвагу мав.
Якби не генерали НАТО
давили на авторетет,
a помагали захищати
околиці своєї хати
і бойовий імунітет.
Але не бійтеся, малята,
що дяді творять навмання...
Зате у викуреній хаті
ми лікті можемо кусати,
молитись, каятись щодня...

........................
А казку треба доказати,
бо получається ...ня,
якщо не явлені герої
і зрадники у всій красі,
і не наказані ізгої
моєї милої Русі.
Вертаємо на три дороги,
куди не їхав дід Панас,
кудою, взявши в руки ноги,
летів із бази Карабас.

               VІ
У тісноті, у суєті
і у юдолі – не до Музи.
Але зате умови ті,
і дорогі, і золоті
іще можливі у Союзі,
де накопичується зло,
аби вулканом-землетрусом
діряві голови знесло
кацапам, украм, білорусам.
А поки цього ще нема,
усе бере у руки старша
правонаступниця ярма
або простіше – наша Раша.

...........................
У лісі чорному, де замок
ховається і вшир, і вглиб,
ще є гриби на всякий штиб,
і є у Рашії порядок –
нараду партії поганок
проводить сатанинський гриб.
І це уже не десь у Кончі,
де є захований мільйон,
а поміж пнями дні і ночі
уже не скаче шапкозйом.
Це може навіть не у Заспі,
де є у хащі пні очкасті,
але найкріщий до сих пір
і пріпіршівий міхімір.
Вони усі такі їстівні...
Як паразити розвелись,
як п’яте колесо потрібні –
кацапомовні, агресивні,
хапають долари, а гривні
усе пакують на колись.

..............................
Десь... Але не десь, а у країні,
де злодії не чекають уз,
у екзилі, у па-де-союз –
де не взявся рятувати Русь
комітет спасіння України –
дауни у сьомому коліні:
Яня, Ізя, Оля і Гарбуз.
Імена нікому невідомі.
У Толстого… Але – ну його!
І вони, й у них не всі удома,
а коли хвилює це кого?
Гетьмани, як мовиться, готові.
Всі герої, наче на підбір.
Слугували українській мові
особливо Ізя – Міхімір.
Треба знати дійові особи.
Хоч не п’єса це, а казочки,
ярлики чіпляємо худобі,
імена дали їм козаки.
Яня – це Базіліо і Овоч,
даун – це окремий ідіот,
типу, як Азіров-поліглот,
Оля – це Алєйников, що поруч
із Азіром надихав народ.
А Гарбуз це Арбузов по-фєні,
Шаріков – Іудушка Царьов,
що за Новоро́сію готов
воювати, як великий Лєнін.
Лєнін – це по-нашому Іскряга.
Нині це Сімонін в галіфе,
а тому і Швондєр, і Міляга,
що іде на аутодафе.
Батя їх – це залізяка Фелікс,
ну а у народі – це мурло,
а літературно – large penis,
щоб йому приємніше було.
А Сосо – це їх великий тато,
(не попутай з Йосьою-співцем,
що уміє віршами стріляти
на дуелі з Яцьою-бійцем).
А П'єро і інші Буратіни,
пес Барбос, Бувалий і Балбес,
і гриби отруйні і їстивні –
все це наші бувші і партійні.
Словом, не обійдемося без
чуда-юда в нашій самостійній
боротьбі за дохлий інтерес.
Хай читають неуки і УКИ
дифірамби бестіям своїм,
поки школяру не до науки,
це уроки, як ламають буки
і по с..ці, і по спині. Всім.

               VІІ
Інтерполу, – увага! Ідеться,
за продажну іуду кремля
і героя «Собачого серця».
За агента звичайно дається
купа євро – за пук москаля.
Це не Гепа, а може й не Допа –
емісари на повну губу,
що молились мамоні Європи,
а не молоту, і не серпу.
Не куми і не родичі Яні,
що пішли на воєнну тропу,
а всього лише двоє – за..ні
яничари великого Пу.
Це є Пєтя по імені Швондєр,
що за євро у Рашу пішов,
ну і Шаріков із Лугандона –
войовничий іуда Царьов.
Це доволі відомі злочинці.
Є і інші сучасні ординці –
професура сокири й ножа.
На Росії – ці урки відомі.
Їх би якось вернути додому
із нового екзил-гаража.

               VІІІ
Не швидко казка мовиться тямущим,
зате ви перші знаєте про це –
в країні дурнів Чахлик Невмирущий
висиджує собі яйце-райце.
А наші? Наші п'ятаки збирають,
оскільки є іще Поля Чудес
у Липецьку, офшорії, у краї,
де Дуремари мають інтерес.
Немає поки іншої причини
лякати всіх, коли усе не так.
«Нетачкою» ми їздили щоднини,
і «кучмовозом» у лиху годину...
А нині що? Той самий автопарк
і зоопарк, але, таки, донині
у новоросів виросла дитина –
троєголовий вилупок Горинич
по імені непереможний ФАК.
Не обіцяє абревіатура,
що це хороший образ без образ.
У їхніх лапах лопає культура,
і наша економіка, і здуру
вони і Буратіні кажуть, – фас!
І наш П'єро у них на побігеньках,
і депутати у кишенях їх,
і нація, і Україна-ненька,
купована у родичів чужих.
Ото й Кощій висиджує ще яйця,
Баба́ Яга чекає на курчат.
А восени наш Буратіно-Яця
а може й інша яйцелоба паця
на Прєсні теж прийматиме парад.

               Епілог
Герої наші – всіх років
напівживої України.
Тиранів списано в архів.
А я все думаю донині:
І як той Тлустий уцілів,
що із Піноккіо зробив
іще живого Буратіну?

2016

           (анти-поема)
               І
Мене і people іще шанує,
великі сери і месьє,
а я нікому не дарую,
якщо охаюють моє.

Одне дивує, інше лає,
що не згорає купина.
А я із теми не злізаю,
коли черпаю аж до дна.

Усі очікують нового,
ну, тобто – року і вистав.
А я своє не доказав
уже на фініші старого.

               ІІ
Є чукачабра у тайзі
із бімбою на пузі,
в Китаї – на одній нозі,
а друга – у Союзі.

Пащекувата звірина,
облізла і обдерта.
Але годує ще війна
приречену до смерті.

Ще і очей не продере,
а дивиться у небо.
Вона у пекло забере
усе живе до себе.

Її мізерний шалапут
вже сіркою воняє.
Лякає, що усім капут.
Адольфа доганяє.

І жирьопіють не дарма
задорні кулінари,
за ким ридає Колима,
а хочуть на Канари.

Шути, бояри і жуки,
невиїзні персони,
лакеї і бойовики,
гурони і нерони,
у Думі дами де-не-де…,
оті, що золоте біде
освоїли на Раші...
і натуральне па-де-де,
і не біда як упаде́,
і переб’є параші.

Освоїли усю тайгу
ракети і гармати.
Попи, дімо́ни і шойгу
готові воювати.

У кого шкуру не зніме
плюгаве і рахітне?
Але й повія не пойме,
чому воно помітне –
як непутяще реноме…,
як у селі кіно німе…,
як жовте і блакитне…

Але яке би не було
у цього карлика хелло,
подохне у екстазі.
Немає Раші у Русі,
тому опиняться усі
в Європі… У Гаазі.

               ІІІ
Чи то їду по Києву я,
чи трамбую себе у вагоні,
постає Україна моя
у юрмі, на майдані, пероні.

В Україні орудує зло.
На Росії готові до бою.
Революції, як не було.
Тільки й того, що віє війною.

У минуле нема вороття
і теперішнє – пісня собача.
Доживаємо прісне життя,
бо скоромне по радіо бачать.

Ну і що за народ ми такий,
що не має ні щастя, ні долі?
Де очільник його бойовий?
Де гаранти свободи і волі?

Ллється кров на млини ворогів,
І юрба розкидає каміння.
Донкіхотам – не до вітряків,
поки лопає їхнє терпіння.

І співається пісня стара,
і хоча усе менше овацій,
вистачає нових декорацій.

Наступає уроча пора.
Під орудою правди й добра
виявляються місії націй.

               IV
І я такий же, як усі,
у кого зайвого немає.
Я усміхаюсь до сусід
і на узлісся поглядаю.

Бо і такі вовцюги є,
що й руку боязно подати.
Таке буяє житіє,
що – я́к би не спалили хату.

І око жадібне здаля
шукає, що лежить погано.
А у хороми глитая
ніяка влада не загляне.

У мармурі – оази плес,
у лісі – корти, б'ють фонтани,
п'є воду пес, а он балбес
чіпляє кобуру нагана.

Линяє жовте і блакить
над енергетикою боса.
А там, де вілла майорить,
і миша не просуне носа.

І не боїться Карабас,
коли украдене ховає
у не один таємний лаз,
у лігво ситого бабая.

О буратіни-буржуї,
дрібні і крупні – все єдино
і у норі, і поза тином.

Ви й з прапорами – холуї.
Ховайте нутрощі свої,
та не ховайте Україну.

               V
У мене є ще невід'ємне право
віддати все на цілі житія.
Але я знаю, що у час лукавий
за мій рахунок виживе держава.
А знаєте, як виживаю я?

А я годую кожну підлу владу
і економлю всі мої роки
на їжі, на воді, на дупі заду.
І що? І за́ що? І чого це ради
моє жують щурі і пацюки?

Не лицаря я бачу, а хапугу,
хоча не заглядаю у досьє.
Твоє лукаве, – ні пера, ні пуху, –
не додає мені до сили духу –
одне єдине, що і є моє.

Я не бажаю торби і субсидій.
Я не лінивий і не інвалід,
і не краду із миски у сусід
ані форелі, ні ікри,ні мідій...
У мене є ще сало на обід.

І ви мені сідаєте на шию.
Сотаєте по нитці на жупан
і не один у мене торбу виїв.
Хіба у мене у кишені Київ?
Хіба мене пасе ординський хан?

Хіба не ви украли і надію,
і перемогу, і таємну мрію –
себе пізнати у саду пісень?
Хіба не я тебе у люди вивів
із мародера? Цить – ані телень.
І не чіпай моє, бо я посивів,
щоб гідно йти у найчорніший день.

               VI
Минає ера суду цього світу.
Лишається ридати …і радіти,
що є куди діватись у селі,
у місті, у розгойданій колисці,
аби не почуватися у клітці
на нами окупованій землі.

Живемо як герої єралашу.
і кричимо, – рятуйте душі наші,
якщо одне кусає, інше – б'є.
А може за ніщо іти не гоже?
А раптом і ніщо не допоможе,
коли моє у ворога своє?

І на кебету нічого пеняти.
Іде капутя – треба воювати.
Інакше і своє стає чуже.
Ще нації немає як такої,
але якщо готується до бою,
то і її фортуна береже.

Пов’язані кривавою різнею,
готують плаху, Господи, прости,
осатанілі світові кати.
І лобне місце біля мавзолею
лишається голгофою тією,
де ще чекають меншого брати.

Брати великі і злодії «старші»,
не накликайте гніву у села,
яке годує і стоїть на стражі.
І пам’ятайте, палені до тла, –
немає Раші, то й немає зла,
немає зла, тоді не буде й Раші,
ні нашого, ні їхнього козла.
……………………………………….
Ой надоїли – і свої, і наші…
Село пасеться на зеленій паші
і випускає пару із котла
гібридної любові до воняші.

2015

І
(Прелюдія)
Учительки! Учителі!
А то й «учихалки», буває,
коли доведені до краю,
«барашки» класні, «харі» злі –
як тільки вас не величають
і на стіні, і на столі
грамотії, які не знають,
що ви – питома сіль землі.
Не забувається ніколи
і оживає у думках
за обріями – синій птах
із вирію своєї школи –
її душа. Не охолола
і досі пам’ять у серцях.
               Освічені і неофіти,
               що несли світ у кожен дім,
               аби не забували діти,
               кому завдячують усім.
               Горять, у пам’ять перелиті,
               осіння «зірка», смолоскипи.
               І очі виїдає дим,
               коли за полум’ям оцим
               сіяють лиця, писки, кирпи.
О, ратаї всього земного,
і сівачі у той же час
усього доброго...
                             ... і злого,
коли виводили не раз
із першого в останній клас,
і до лукавого од Бога.
               І досі місія така.
               І доїть ще скупа рука
               героя дармової праці
               на побігеньках у совка
               і на догоду комуняці.
І нині ви адмінресурс,
коли революційна буча
міняє український курс
на виборах – за хліба кус –
без вибору у неминуче.
               І прісно – гнані діячі
               у лавах вільного народу,
               які самі не знають броду,
               та викорчовують корчі
               і світять людям уночі,
               як вічні лицарі свободи.
Але чого і не було,
і що було, але не всюди –
це ваші стилос і стило,
які виводили у люди
і піднімали на крило.
               Мої апостоли освіти,
               і ті, що Слово берегли,
               і ті, що іншими були,
               але уміли научити,
               аби не воювали діти
               за те, чого не досягли.

ІІ
(З уроків історії)
В застійний час і у безпечні роки
любили ми учителя й предмет,
що комунізму незбагненні кроки
по статках учнів бачив наперед.

Ми забували, що напам’ять вчили,
а що в очах – завчали на зубок.
Наочно ми історію зубрили,
хоч і давалось тільки на ковток.

Вкладав у душі те, що не гірчило,
не те, що нині – шісткою на туз.
Ще відчував напевне за плечима
неiсходимий табірний союз.

Урок відкритий нам життя давало.
І поки ковбасу жував народ,
за партою ми чесно називали
кінець «відлиги», як переворот.

Або коли ловили вошу-гниду,
мотали чорний гумор всі на вус,
і виганяли «жертву геноциду»,
шкребтись у двір, аби минув конфуз.

І між дітей родили українці,
що голови носили на плечах.
І хтось питав: « Чому ми наодинці
торуємо до комунізму шлях?»

І говорив учитель неофітам:
« Мабуть, тому, мої шановні діти,
що ми – останній полігон ідей.
Бо це уже було на цьому світі
у темному,
               напів-людському віці,
у кам’яному,
               в пе́рвісних людей».

ІІІ
(Свій прапор)
Уже ревли потоки у ярах
і на широких водах скресла крига.
В країні Рад, в містах і на місцях
ще скажуть, – починалася відлига.

Школярська наша весняна пора
у човниках cпливала, і не дуже
цікавила дітей доросла гра.
Але до ігор не були байдужі.

Над хатою – найвища висота,
на висоті – стара кремезна груша,
де хлопчаки дописують листа
із клятвою, якої не порушать.

Тут Соколине Око й «Чингачук»,
Ункас малий з великим ятаганом,
а завтра Робін Гуд чи Кармалюк,
як на дітей, то це й не так погано.

На цьому височенному горбі
дитячу волю хлопчики ліпили
без титулів чванливих і гербів,
а прапор якось все-таки вчепили.

................................................................
Весна для всіх. Вона й для вчителів.
То ж і не дивно, що співпав наш графік,
коли на гору вчителів привів
екскурсією вчитель-«географік».

Сигнал тривоги. Луки – у кущі,
туди ж – щити солом’яні з мечами.
В котрогось вус зависнув на щоці,
а у індійців – пера за вухами.

Школяр у всьому винний. І стоять
бешкетники із головами долу.
Учитель підрівняв нерівний ряд
і як на сцені у належній ролі
серйозно «вивів учнів на парад»:
– Це що за п’єса? Де Назар Стодоля?

Стоять, як партизани, німчурі,
бо ще не грались у героя цього.
– А що то там на груші, на горі?
– А то наш прапор, –сміливі́ший мовив.

– А що за незвичайні кольори?
– Як сонце …
                       – І як небо понад полем,
– ми вроки вчили,
                           – і були у школі,
– нас відпустили гратись...
                                           Із гори
найбільше видно неба, сонця й волі.

Ця щирість налякала вчителів.
Змінився тон і у очах зіркатих
явилась певно армія голів
чорнявих, білих, рижих, пелехатих.

А що він бачив? Хто його там знав.
Кортіло дітям далі ще погратись.
...................................................
І на прощання вчитель нагадав,
кого сьогодні у гурток прийняв –
у духовий, щоб музиці навчатись.

А далі мова йшла, що «нада знять»,
що кольори ці щось не теє значать.
Та вчитель розсудив усе на п’ять:
Хай майорить!. Хто тут його побачить?

Хай граються. Бо це не відійме́ш.
Ви вже, їй Богу, все про що попало.
Пішли. І чулось ще:
                    «…Бандера, …смерш».
А прапор ніччю зник,
                             як не бувало.

І нібито байдуже юнакам,
що пам’ять їм поверне із руїни,
якби не ясно стало їм – дідам,
що кольори ті – пам’ять України.

Тепер усім погратися кортить.
І в сих, і в тих є досхочу охочих.
А от проснешся якось серед ночі:

…як майорить! І досі – аж сліпить,
аж сльози навертаються на очі.

ІV
(Фермати і репризи)
Усе дає улюблений учитель,
аби уміли пізнавати світ.
Нехай не кожен – геній і мислитель,
але найближчий – із дитячих літ.

Учили ноти, видували гами,
супутниками гнались у політ,
ходили у походи з рюкзаками,
на роверах перетинали світ.

Навчив багато. Не переспівати.
Хоч там йому тепер усе одно.
Але приснився. Треба щось казати,
бо випили належне ми давно.

Остання зустріч вже у Лету лине.
А та не забувається донині.
.....................................................
У пам’яті ридає патефон
за долею «амфібії-людини».
І душу надриває саксофон
мелодією золотої днини.

Софіївка.
            Минуле.
                          чин по чину
по Умані цугикає село:
учитель і його суворі діти.
І явні Іхтіандри, і Заріти
його питали про добро і зло:

– Ну як це так? Таку красиву казку
спартачило неправильне кіно!
Йому ще жити й жити... І, будь-ласка,
спускайся жити з рибами на дно.

О, як він розумів малу дитину.
Сюди б його, у цю лиху годину...

Не раз були ми темні, як село.
І очевидне годі розуміти.
А резюме учителя було, –
у морі легше, як на цьому світі.

І надриває душу саксофон.
Кіно...
           Учитель...
                        Спогади,
                                        як сон.

***
(Під ностальгійну мелодію)
Не чує учитель останній дзвінок.
йому не цікаві знання.
його не чекає ніхто на урок
як досі було щодня.
Усе перейде у минулий час,
і вже не поверне сюди,
і вперше сьогодні лишає він клас,
щоб завтра піти назавжди.

І ніби удалині
у поминальні дні
за синім-синім туманом
лунають веселі пісні.
Дорога його проста,
швидко летять літа
і в білім тумані розтане
весела шкільна суєта.

Хтось може заплаче йому навздогін.
Усіх научити не міг,
що плакати марно, що має він
найкращу з людських доріг.
Хай неуки мудрі його простять.
Дорога чекає така,
що неможливо вернутись назад –
занадто земля ще тяжка.

І ляжемо всі на дні
у темній глибині,
і карта на небі ляже
комусь доспівати пісні.
Дорога у нас проста,
швидко летять літа.
У класнім журналі розкаже
про нього сторінка пуста.

                                             2002/2015

НАРАЦІЯ
Немає миру – буде тризна,
нема війни – моя Вітчизна
і є, і буде на віки.
               Все починається весною...
               Та кожне слово гіркотою
               наповнює мої рядки.
Яріють сльози калинові.
І туга силою любові
не урятує від біди.
               Заговорили зуби мові.
               Язик ворожої орди
               вилизує потоки крові.
І у окропленій ропі
самі себе не упізнають
філософи із хати скраю...
               ...німі, оглухлі і сліпі
               на завойованій тропі
               від Волго-Дону до Дунаю.

I

Улесливі брати по вірі
віками не вгамують лють,
з якою й найлютіші звірі
охлялу здобич не женуть.
               І нині ця нечиста сила
               руйнує ветхий отчий дім.
               То як же опустити крила
               і здатись ворогам своїм?
Дивитися на пожари́ще,
яке роздмухали гуртом
і думати, що це не ближче,
аніж Гоморра і Содом.
               Чекати, поки опа-опа
               зіграє ще собачий вальс,
               а коронована Європа
               продасться за дешевий газ.
І шаленіти од любові
до ненависних ворогів,
себе кусаючи до крові
в пекельнім скреготі зубів.
               ..............................................
               Забули Боже одкровення
               і віру у надійний тил.
О, Боже, дай душі натхнення
збудити гнів небесних сил
і до воскреслого знамення
уже не опускати крил.

II
Перший рік за Путіанським стилем
кожен відмічає, де прийшлось.
У окопах і біля могили
другий рік стрічає «новорос».
               Ну, а за статтею еСеСеРу
               у окремо взятої РеФе
               почалася азізійська ера
               єзуїтів аутодафе.
Яничари-фундаменталісти
і уся корида на Дону
уявили, що вони ґебісти
зібрані в Ічкерію одну.
               – Ги-ги-ги! – вони не терористи...
               – Ла-ла-ла! – прийме і їх земля...
               Я їх намагаюсь зрозуміти –
               укра, «казака» і москаля.
Що не їде, то таке й здибає:
зеки і злодії – на війні...,
юна снайпериха, що вбиває...,
«наші й німці» – у однім човні.
               І немає їх куди подіти.
               Оголтіло лізе сарана.
               На́що нам убивці і бандити?
               Нащо ця «єдыная страна»?
І на що́ вони пакують бомби?
Кум на кума... Зять на свояка...
Вся Росія – марсіанські зомбі?
Вся земля – пустеля дончака?
               Тиражує кримінальні клони
               ще «не убієнний» депутат.
               Яничари п’ятої колони
               рухають історію назад.
Патріоти ситого корита
уповають знову на совка.
І у кулуарах шито-крито
доїдають касу общака.
               Є ідея мудреців бездумних
               об’єднати турків і розумних...
Свастику і хижого орла...
               Витязів і коників приблудних...
Біснуватих і сугестій зла.
               Прихожан окурює кадило
               брехнями московського попа.
               І нема отрути на клопа.
І на шило поміняли мило,
і чергове прокурорське рило
пнеться до ганебного стовпа.

III
Але суспільне хочеться собі.
Затісується між людей лисиця.
Без неї і вода не освятиться,
але ґаздує на чужім горбі.
«Нове» обличчя і лукаві лиця
які «не переношує на дух».
І на словах у вічній боротьбі
готується до бою як годиться
і... хлопавкою убиває мух.
Феміда каже, – це герой. Дивіться,
малює журавля, а не синицю...
Шалена воля! Явно – не лопух.
І як годиться плюне у криницю,
і мужньо оприлюднює дурниці,
і наставляє лоба під обух...

IV
І паралель напрошується звісно.
У Раші, як один, усі такі –
завжди готові, тлусті, говіркі...
               А особливо Вовочка залізний,
               найперший лицар на такому тлі
               у всьому царстві, тобто – у Кремлі.
І не дарма богема умліває.
Воно – мале, а пнеться до висот,
і подивіться, на роялі грає.
               Байдуже, що в минулому – сексот.
               Байдуже, щo на вигляд – ідіот.
               Але зате імперія конає.
І скільки є ще звихнутих таких
на рівні п’ятикласників крутих!
Але керує армією Вошка.
               Воно ще не награлось у матрьошки.
               І як не раз було, усі віки
               Росія сходить з розуму потрошку.
У неї є і гої, і ізгої,
і інколи – герої параної,
і тільки геям нібито хана.
               Але немає Рашії такої,
               якою як скаженою юрбою,
               керує педофіл і сатана.
І роздувають щоки і пащеки,
наближені до тіла урки, й зеки,
і радіо, і теле, і попса.
               І відео, і захалявна преса
               і інші гіпнотичні чудеса,
               що захищають єйні інтереси.
А нація жирує!.. І живе!..
І дивлячись у дзеркало криве,
диявола вона не помічає.
               Росію непокоїть курултай.
               І їй уже не застує Китай.
На заході Бандера наступає.

V
Були аге́нти есесеру
під пильним поглядом Сосо,
які убили і Бандеру,
і нищили УНА-УНСО.

Нічого дивного у тому,
що нагноїлось за віки
у серпентарії німому
злодійним генам завдяки.

Погибель нації триває.
Орел лютує і скубе.
Якщо і партії немає,
то є агенти КГБ.

Немає злішого бандита,
як Ліліпутя у Кремлі.
Воно загроза всьому світу.
Куди піратам Сомалі?!

Немає на Хелло обуха.
І єйній нації – гаплик.
Воно усюди має вуха.
Воно освоїло язик.

Воно Єсеніна куплети
завчило, нібито свої.
...............................................
– Не наступай на тінь поета,
якого вішали твої.

І начувайся, супостате,
як у смертельному бою
в тобі не упізнають брата.
Ти шкуру не спасеш свою.

Тремти, лакований бандите,
і із короною, і без.
Тебе не зможуть захистити
Хазанов і Задорний пес.

У них так само як у тебе
по сім дірок у голові,
але ім’я твоє ганебне
потоне і у їх крові.

І будеш карлою і далі,
аж поки всохне куций ум.
Ні ордени, ані медалі
«не повышают» ні на дюйм.

І смерть тебе дістане, кате,
і кара Божої руки,
і оніміє на віки
єхидна фізія пихата.

VI
               Якби воно було таке одно...
               Якби не підлі генії науки,
               кіно, мистецтва і дрібної штуки –
               хіба воняло б на землі воно?
І класики були угодні владі,
яка і нині не угодна там,
де й біс не знає, що чекає далі,
але уже немає у астралі
покою феодалам і царям.
               І хоч ментальне трохи заважає,
               а ми таки досягнемо висот.
               І поки революція триває,
               у нас чудовий буде генофонд.
І поки завоюємо свободу,
ходитимемо на одній нозі,
а президентів – «обранців народу»
Росія складуватиме в тайзі.
               І знову Раша буде нам сестрою,
               і мавзолей накриється звіздою.
               І оживе совкове дежавю...
               І радіо німецьке у раю
               у Вови й Віті візьме інтерв’ю:
– А що воно за овоч – шуте й люте
у вигляді клопа і чудака
на букву еМ?
               І доведеться чути:
– О, йєс, «Хелло!»
               І «йолкой» довбануте
у ролі колорадського жука.
Уточнюємо:
                – Де ВеВе й ВеФе?
– У пеклі упираються рогами, –
відповідають,
                – за законом карми
іуді світить аутодафе.
Аж ось вони – оба у галіфе.
– Скажіть, яке «отлічіє» між вами?
– Э… Это што?
                – Звичайне інтерв’ю…
– Вован, чекай, я зараз їх осьвітю…– Нє надо.
               Я за русских постою.
Мы с Янычем – одно…
                ...и с Яныком, и с Витей...
Э... Э... да-да... так вот
                ...мерси – адью.
.............................................
Ой, що завгодно можна уявити
у тому світі, де ніщо не є.
І біса, уникаючого мита,
і ангела у злодія-бандита,
який мамоні руку подає.
               Буяють гени буйного народу
               і у астралі, наче наяву,
               їм вік уже не бачити свободи,
               але глаголить Яник:
                                               – я за Вову,
               за родіну і бабу чорноброву,
               за що угодно пасть її порву.
Невиліковні і сини, і дочки
у батюшок і матушок Русі.
І не поможе гамівна сорочка
цій бестії у всій її красі.

VII
А на Україні
поки-що дива –
милостиню злидні
подає Москва.
               Їдуть гумконвої
               на передову.
               Сипляться набої.
               Хочуть «Булаву»!
Кров не висихає.
Раша упила́сь.
Їдуть самураї
грабувати нас.
               Є тут і туземці,
               і свої братки.
               Скаляться чеченці
               і бойовики.
Падають снаряди
на жилий квартал.
Падають під «гради»
вбиті наповал.
               Є і протидія.
               Мало ще крові.
               І нема надії,
               поки ще живі.
«Кіборги» терплячі.
Це їм до снаги.
Тільки мати плаче.
Люди – не боги.
               І москалик хоче
               дози каяття.
               А за що ти, хлопче,
               продавав життя?
Виповзають гади
з кожної нори.
Боже, дай розраду,
Рашу забери.
               А вона у Мінську
               бає про ніщо.
               І упала низько.
               Путі – «хоч-би-що».
Миру захотіли?
Буде вам і мир.
Мало солі й мила?
То зате є тир.
               Накачали м’язи.
               Танки і КАМАЗи,
               і уся зараза
               завдає удар.
Не пройде проказа,
поки цього разу
не зламає вязи
Рашії «Айдар».

VIII
Осоловіли наші миротворці,
задовбані рашистом за добу.
Даремно воювали добровольці
і марно умирали наші хлопці.
І Путя закопилює губу́.

Усі усьому світу показали,
якого чорта нібито жили,
чого усього їм не вистачало,
коли і їли, і топили сало
у нації дебіли і осли.

Як осоружно руку потискати
у ворога, убивці, маніяка...
Та що поробиш? Місія така –
за Батьківщину нібито стояти.
Але така позиція ніяка,
якщо немає гетьмана Сірка.

ЕПІЛОГ
Нема кінця театрові абсурду
на сцені блуду, бруду і огуди
до клоунів арени епопей.

Любов до ненажерного народу
і до тиранів їхньої свободи
нічому не навчила ще людей.

                               02.2015

І
ПОКИ ЖИВИЙ

Якщо і досі ще нема твоєї ролі
у цій репризі дій у акті бойовім,
то уяви, що ти стоїш один у полі
у бурю і грозу, і силуети долі
викрешує з небес і блискавка, і грім.

               Тоді і між людей
                               у обраному колі
               довіришся і їм
                               як візаві своїм.

І оминуть страхи, що оголити мусиш
своє живе єство під погляди чужі
і що якесь табу інкогніто порушиш,
чи щось переборщиш у дикім куражі,
чи занесе тебе убік на віражі...

               Не так то легко нам
                               відкрити людям душу,
               хоч і немає плям
                               на випраній душі.

На кожного в кінці чекає неминуче –
якщо розлуки мить, то на віки журба,
не доля, то роки, а все одно розлучать
ще на оцій землі – не зрада, то юрба.

               А поки на коні,
                               то кожен добрий учень,
               коли його знання –
                               ума жива вода.

І раді ми тоді, коли вини немає
у тому, що любив своє понад усе.
А як уроча мить за вітром понесе
кудись у небеса, то хто нас там чекає?

               Свідомі того, що
                               життя перемагає,
               чекаємо усі
                               пробачення за все.

І як приємно є, коли і поважають,
і радують близькі... А то і вороги
за всі «осанни» їм, усьоме проклинають,
аби додати ще бажання і снаги.

               І жаль, що мій Пегас
                               в Парнасі не літає.
               Нема удачі там,
                               де люди не боги.

І, ой! І, ах! Якби проснутись на Олімпі.
Яке то сяйво дня лукавому на дні!
І відео-сюжет, і аудіо-кліпи,
і не чужі блатні, але свої пісні.

               Та все це не моє,
                               і я «не парю ріпу».
               Радію небесам
                               і сонцю у вікні.

У глибині знання не визначено міри.
У висоті небес не всі були орли.
У жителя землі давно немає віри,
що обрані – усім фортуну здобули.

               Не окрадали душ,
                               не пнулись у кумири,
               і залишались тим,
                               чим дійсно і були.

Ніхто без талану не засіяв талантом.
Без роду і звання не йдуть у королі.
Хоч іноді і з нас являються атланти,
останні з могікан під небом на землі.

               І ні на йоту ніц,
                               що пахне плагіатом,
               і всі на висоті
               усе одно малі.

О, славолюбцю мій, а пригадай, для чого
усе своє життя себе ти мордував?
І ради кого, як не ради е́го свого
каденцію свою на той вівтар поклав,

               де не горить письмо,
                               але палає слово
               тих велетів ума,
                               яких нема –
                                               за мову?

ІІ
ПЕРЕД ПРИЧАСТЯМ

Не уявляй своєї ролі
опалим листям у траві,
чи воїном одним у полі
із ворогами візаві.

Тобі нема чого боятись,
коли душа у кожну мить
уміє з іншою обнятись,
допоки пам’яттю щемить.

А от коли буває смута,
за неї страдницю мою
«в лихую тяжкую минуту»
молю́сь, а не поклони б’ю.

« Прости, Всевишній і Благий,
раба од віку Твого,
що вдався трохи не такий,
як вимагає Слово.
Зітри усі мої діла,
які були незнані,
аби душа моя жила
за душі окаянні.
І зваж усе, що є у ній
вагомого й пустого,
і на терезах зло відсій
задля добра живого.
І зміряй душу аж до дна,
її сердечну чашу,
і визнач, чи була вона
за Україну нашу.
І подивись, чи не було
у неї червоточин,
коли покинула село...
А потім, аве, Отче,
врахуй усі мої борги –
мої перед Тобою,
за те, що ближні-вороги
ідуть на нас ордою,
за те, що пам’яті не мав
і досі уявляю,
що все, про що мені казав,
у Біблії немає.
Прости, що юним не умів
найти свою дорогу,
що разом з іншими ходив,
коли ходили в ногу,
що хліб насущний полонив
мої найкращі роки,
які за мене хтось прожив
духовно та високо.
Прости, що Ти про мене дбав,
щоб на голодний шлунок
я у молитвах не чекав
на ласий подарунок,
що не роздав любов свою
на братію безбожну,
що ближнім того визнаю,
кого простити можу,
що при свічках не падав ниць,
не знався з блудним сином
і не визбирував п’яни́ць
із ближніх попід тином,
що вибирав святкові дні
залежно від погоди,
а у найкращі і ясні
скородив огороди.
Прости, що я ще не простив
злочинцям благочинним,
і що насущний не просив,
бодай на копійчину,
що у ворота багачів,
бідуючи, не стукав,
що утікав, коли горів,
і що співав «під муху»,
що в дні житейської весни
не виростав покірним,
не вірив догмам записним
і, власне, був невірним,
що храм живого відчував
сильніше від розп’яття,
а те, що Ти мені давав,
розтринькував на щастя,
що я – заблукана вівця,
хоч і Твоя частина,
не поспішаю до кінця
наслідувати Сина,
що вірних учнів не надбав,
аби дивились в небо,
що так, як треба, не навчав,
і вчивсь, не так, як треба.
Прости, що й досі не пізнав,
як правильно любити,
що на коліна не ставав,
аби поклони бити,
що істину одну любив,
а іншу гнав з порогу,
що доброго не осудив
за покарання злого,
і що нена́видів катів,
не маючи нагоди
судити того, що судив
від імені народу,
і що осуджував дідів,
що крили «рідну владу»,
що не різнив діянь од слів
і подвигу від зради.
Прости за ідолів чужих −
за дідьків-прометеїв,
прости, що я любив не їх,
а їх цвілі ідеї,
за те, що я уже старий,
аби ще воювати,
і що не чує ворог мій
мій голос, як відплату
за поніве́чені життя,
за всі голодомори,
за ненави́сні почуття,
за недочуте горе,
за сьомий день мене прости,
коли душі потреба
так відпочити, як і Ти,
без манної із неба.
Прости, що виродком бував
без племені і роду,
що рідну мову забував
великого народу,
що ліз у люди між дурних,
що дисципліну дбали,
що не глядів батьків старих,
коли вони вмирали,
що, не покаявшись, брехав,
щоб задарма хвалили
і що щоку не підставляв,
коли нізащо били,
що не молився перед тим,
як добивався свого,
хоч знав, що як прийшов ні з чим,
то й піду без нічого,
що зайвим руки обтягав,
а власне проворонив,
не часто старцю подавав,
для себе економив,
що безсердечних не жалів
ні ділом, ні словами,
що вибирав поміж вогнів
з холодними серцями,
і що всім серцем спокушавсь,
блудив між трьох соснинок,
з іконами не цілувавсь,
не гнувся до могилок,
що червонів раніше всіх,
коли на дів дивився,
що відцуравсь «братів» чужих,
та на дурного злився,
і що таланти закопав,
що в час ганьби і стиду
за всім, що ти подарував
відправив панахиду,
що не сповідував пости,
не знав, кому годити,
чи до католиків іти,
чи православним жити.
Прости тягар моїх боргів
перед лицем Живого,
коли прийдеш в покосі жнив
забрати з двох одного,
що я в Завіті не шукав
законів православ’я,
що в суєті буденних справ
попів не величав я.
Прости, що маю смертний гріх,
буваючи нечесним,
коли на кесаревий гріш
розмінюю небесне,
що сам себе не розпинав
за всіх, душею темних,
і смертний гріх перемагав,
втопаючи в щоденних.
за тимчасове забуття,
що створений із глини,
за те, що мав за все життя
щасливих три хвилини,
що мав найменше молитов
за душі окаянні
і що найбільше – за любов
віддав своїй коханій,
і що у головній із них
без зайвої запинки
беру на себе їхній гріх
за ці та інші вчинки,
що я вже, Господи, прости,
готовий до розплати,
що був поганий ще і тим,
що добрим був занадто,
що Ти Один за всіх святих
в моїй душі страждаєш
і що по жодній з десяти
до мене скарг не маєш.»

ІІІ
ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ
Усе моє. Радійте, небеса!
Я маю те, у що безмежно вірив.
Не на землі котуються кумири.

Астральний світ уже не чудеса.
Не омине ні Муза, ні краса
у цьому світі і моєї ліри.

Коли трусили древо пізнання,
я був одним із тих, що не упали...
Мені за це нарахували бали.

І не обов’язкове визнання,
аби його додати до знання
у ноосфері, де мене чекали.

Я маю все, що доля роздає
нетлінним на папері і наївним.
Нехай не золоте, але своє:

у Пушкіна не списував Наїни,
корита, баби, діда на колінах,
не поминав Балди й попа всує́.

На генія-раба немає часу.
Я й нині не описую Кавказу,
і од цареві не переповім.

Бо це було б Шевченку за образу.
Зате, як перед образом святим,
не буду червоніти перед ним.

Я не боєць на звалищі Союзу
і не один герой на все село,
якому дарували ремесло.

Як П’ятниця у Робінзона Крузо,
я служу тому, хто ще чує Музу
і одягає сонце у зело.

Не підпирає спиною одвірки,
і не чекає, – ось, оце роби
і не труби, що ми усі раби.

Ніяке зло з радянської пробірки
уже з поетів не знімає мірки,
аби узяти їх на поруби.

Це не про себе, а про душу грішну,
в якій себе пізнаєш, і мене,
не ганячи, подібних цьому, віршів.

Усе, що нас єднає, промине,
а хто моє ім’я не пом’яне,
то хай і так, аби йому не гірше.

Але, якщо допався, то читай,
а от, якщо допалась, перечитуй,
якщо тобі до серця посполитий.

Ми ще не поспішаємо у рай,
а вороженьки і у пеклі ситі,
де не лунає, – Ось! Себе пізнай.

Однаково чи явором, чи кленом,
чи білою тогою від беріз
упаде тінь минулого на мене.

Я серед лісу як тернина ріс
і був колючим, іноді зеленим,
а побілів, коли не стало сліз.

Це означає – вірив я у суще,
чого нема в астралі, та проте –
у неминуче і у все святе.

Не був я завидющим, а видющим,
не знаним був і залишився учнем,
зате і не шутом із вар’єте.

У кожному існує Санчо Панса,
але перемагає Донкіхот,
якщо пора стояти за народ.

Ламати вітряки немає шансу.
А от коли допадусь до романсу,
то у мені співає патріот.

Інакше воювати не умію.
Я знаю – переможе Божа рать,
коли серця і душі ще горять.

Підуть у небуття раби Росії –
таємні ретранслятори у дії,
не відаючі, що вони творять.

І платні, і безплатні, і воєнні,
що нищити уміють до ноги,
але на те вони і вороги...

А от якщо писаки, будьте певні,
усі вони приватні і таємні –
але не вищі підлого слуги.

Та тішать лаври на чужому полі.
Всі уповають на найвищі ролі
і особливу роль у «божества».

Та пам’ятай, поборнику юдолі,
не обійдеш конем* своєї долі,
упадеш, як обтрушена листва.

Щоб визначати, треба означати
самим собою дещо між своїх
і розуміти прагнення чужих...

А між собою, – що нам розділяти,
коли усім достатньо право мати
і виговоритись – один за всіх.

Це майже сповідь. Може і не всенька,
бо півню кукурікати пора.
Не прошу ні кола, ані двора.

Великий Боже, я такий маленький,
але за те, що я любив Шевченка,
прости мене, як грішника Петра.

                              1994-2014

               І. ПРЕЛЮДІЯ
                              « Що мале, що старе…»
                                       Народний афоризм
Чудова пора – із дитинства у юність.
Навіки пора золота.
Ізнизу, зісподу
з одного заходу
корилася нам висота.

Уміли радіти, хотіли сміятись,
бувало, на повний живіт.
Із самого ранку
терзали тарзанку –
мету у космічний політ.

І як не згадати, і як не забути
оті осіянні літа?
І тяжко збагнути, –
минулося свято.
Далеко пора золота.

Немає у юність зворотнього ходу
шукати кебету свою
у милому серцю краю.

Та, поки живемо, шукаємо броду,
бо маємо право ступати у воду –
прозору і
                   ще
                              нічию.

               ІІ
                              « Не називаю її раєм
                              тії хатиночки у гаї…»
                                             Тарас Шевченко
Сум і свято – бачити минуле:
часом, у матусі на руках,
інколи – котом у будяках,
на якого все лихе звернули.

Нас тоді не дуже частували
на дурняк, і били …жартома.
Чашка молока і кусень сала –
це усе, чого й тепер нема.

Наїдались інколи в розстрочку
і авансом гладили живіт,
і тікали босі з дитсадочка
у ясний дитячий дивосвіт.

Цілили у мрії, як із лука
у захмарне небо висоти.
Нас єднали лебідь, рак і щука,
за якими є куди іти.

Місце старту рідне і знайоме,
поки ще чекає оберіг,
поки чимчикуємо додому –
десь туди, де був колись поріг.

Де дізнаюсь, чи умію жити,
де у мене братове ім’я,
у якого terra incognita
нині за межею житія.

Не спитає він, – якого біса
хату оселила пустота?
Ніби батьківщина, та не та.
Жив під лісом, а тепер у лісі
кий варцаби хатнього кута.

Он і терен деревом розрісся.
Я іду на стежку лугову.
Незнайоме, не моє узлісся,
на якому з юності живу.

Не мої осики і берези,
не моя шовкова сон-трава,
і могутні осокори щезли,
і сама стежина ця нова.

І куди веде – уже не знаю.
і чужої ради не питаю,
у яке провалля заведе
ниточка утраченого раю...

Але сам собі відповідаю, –
у нікуди,
               у моє ніде.

               ІІІ
                              « Через луг, де росте материнка,
                              Там, де трави рясні, запашні...»
                                                      М. Лисянський
Пригадую найвищу нашу скелю,
озера і луги на Деркачі,
і сад, і хутір, і стару цегельню,
що полум’яно гріла уночі.

І чорні непролазні буєраки,
шатро із вільхи, вхід у верболіз,
а з нього у волошки, м’яту, маки,
серед яких я Робінзоном ріс.

І не біда, що у добу велику
я не цурався лісових приблуд.
У юності пасує чоловіку
компанія , де є і Робін Гуд.

Де босоногі лицарі до смерті
оберігають цінності свої,
і вічну таїну, і даму серця,
і непорушну клятву на крові́.

І відсіля летів на юних крилах
у далечінь неясної мети,
аби і досі рикошет носило
у небеса, яких не досягти.

Вела у люди не одна дорога,
минали і розлуки, і тривога,
текли у повні ріки ручаї,
але і досі не діждався свого
єдиного і дійсно дорогого –
хоч на прощання,
                           усмішки її.

                  IV. ДЖЕРЕЛО
                              « Не сумуй без причин багато
                              поки спогади ще живі...»
                                                       Із авторської пісні
Вони ганяли на велосипеді.
Він – «попід раму», а вона – в сідлі.
Вона уже, як не остання леді,
а він, як перший рикша на селі.

Обох лякали, − ви вже не маленькі!
А їм байдуже. Як там не було,
любили… Так! Ходити по опеньки.
А «лісапета» – Грицеві на зло.

У діда Федя їм дісталось меду,
а у Маройки… Ні! Кишеня дуль.
Якби обом ще по велосипеду!
Та добре й так, що не набили гуль.

А де опеньки? А у Чорнім лісі.
А у рові прозорі ручаї.
І можна пити воду із криниці,
і біля себе бачити її.

І так обоє пити захотіли,
що як магнітом притягло сюди,
і до води неначе прикипіли,
бо вже й не відірвати від води.

І писків відображення мінливі
обох не відпускали із тенет.
Не знали діти, що були щасливі,
але майбутнє – тільки силует.

І не принади вабили дівочі,
і губи не від холоду звело…
......................................................
Опам’ятались.
                        Ось уже й село!
І глянули одне одному в очі, –
ой, як цікаво дітям проти ночі
дивитися у чисте джерело.

               V. ТРИ ДОЛІ
                              « Йшли до лісу черевик,
                              соломинка й булька…»
                                            Дитячий віршик
Коли розлучаються двоє,
то вже не така й дивина.
Коли ж залишають обоє,
то інша історія – втроє
сумніша, якщо не смішна.

Всі троє ходили до школи
із різних куточків села.
Трикутник, описаний колом,
їх дружба ніяка була.

Чи ангел який потрудився,
побачивши їх на землі,
що в долю одну спокусився
в’язати їх долі малі?

Чи біс на шляху цьому виник,
що сталось усе навпаки.
З тонких нетривких павутинок
снувалися їхні зв’язки.

І юні були, і наївні.
Нікого не треба обом.
Дві дівчинки – милі й чарівні
прощались навік за селом.

Лишились їх образи дивні
і пам’ять обох берегла.
Одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

У коси заплетена стрічка –
усе, чим пишалась одна
по той бік широкої річки
за муром старого млина.

А інша із бантиком білим
у кучерях понад чолом…

Метеликом осиротілим
літає душа над селом.

Чи доля карала, чи дбала? –
не відає й досі ніхто.
Признання лише відкладала
майбутньому років на сто.

Одна неймовірне чекала –
найкращого серед усіх.
А інша іще й не гадала,
де буде її оберіг.

Дарує життя неминуче,
гірке та потрібне, як сіль.
Ужалила – мила-колюча,
а інша п’янила як хміль.

Двоїлась душі половина.
Але не служила красі
сльоза у холодній росі.

Немає притулку за тином,
коли почуваєшся винним,
що був не таким, як усі.

……………………………..
З тих пір, як роки доганяли
їх долі один за одним,
дівчата бабусями стали,
а хлопчик дідусем старим.

Не бачив сто літ карооку,
і долю не бачив свою.
Одна цілий вік з того боку,
а інша в чужому краю.

І кожна признатись боялась,
що доля якась не така.
Бабусі до смерті старались
прожити життя без гріха.

Дідуся чекає могила,
а щастя дісталося їм.
Стара молодого любила,
а інша пишалась старим.

               VІ
                              « На якім далекім полустанку ти
                              загубивсь, чорнявий адресат?»
                                                    Б. Олійник
Мрії про неї – життя у екзилі,
поки були нічиї
« карії очі і рученьки милі...»
Та і тепер не мої.

Кожен у снах напинає вітрила,
поки почує в кінці, –
де тебе бісова сила носила,
як женихались усі?

Що залишається в пам’яті мого?
Наче-то задніх не пас…
Щастя її я беріг для одного –
самого-самого з нас.

Бачу її у золоченій клітці,
ніби жар-птицю…

У ролі цариці
чую її наяву
у задзеркаллі тієї криниці,
де усміхались нам очі і лиця.

Там я і досі живу.

               VII. HAPPY END З ЛЕБЕДЯМИ ЮНОСТІ
Строго не суди, що сповідаюсь,
та усе не каюсь у гріхах,
у світи зажурені вертаюсь
по веселих, власне, берегах.

Юні роки десь аж за горами.
Та воскреснуть кращі з них по днях
в тім краю, де спільними шляхами
в синю школу бігли за знаннями
по дитячих босих берегах.

Що збулось − у вирій відлетіло,
кращі мрії − на семи вітрах.
Залишилось те, що ніби снилось.
Може й ти вві сні мені явилась
на благословенних берегах.

А можливо, ранньою весною
проліском в засніжених лісах,
що вражає першою красою,
образ виник твій переді мною
на моїх весняних берегах.

Може, літом? Зайцеві гостинці
з лісу ніс. А твій проходив шлях
з поля до струмка біля криниці.
Лиш тобі − дісталися суниці
і щасливчик, зниклий в берегах.

Чортеням лукавим поглядає
дівчинка із пальчиком в зубах.
Співчутливо:
               − Ти її кохаєш?
Що дитині скажеш:
               − Я не знаю?..
−...Знаю? ...Знаю! −
               Радість в берегах.

Жовта осінь радість остудила.
Не для мене чортики в очах.
Все одно, не вміючи, навчила
тамувати біль. Надій вітрила
ще чекали весен в берегах.

А зима? Хоч раз, та звеселила
чиста, чи й нечиста, може, сила:
в новорічних іграх на пляшках
рибка золота мені служила,
три бажання, (три, підряд!) здійснила,
а уста зустрітись не уміли.
Був мороз на сніжних берегах.

Полонили гоголівські ночі...
Дивне щастя − бути в цих боргах,
що й донині сняться любі очі,
сміх i смуток, жест i рівний почерк –
ось і всі сліди на берегах.

Біль прощання досі серце ранить.
Жовті квіти у твоїх руках
від душі на довгу-довгу пам`ять,
що пророцтвом поміж нами стануть
на майбутніх наших берегах.

Та й зів’яли безпорадні роки,
відцвіли, як трави у лугах.
Все пройшло. Вітрила одинокі
опустились на воді широкій,
на Дніпрових тихих берегах.

Що тепер зізнання запізнілі?
Що знайдемо у гірких словах?
Може душі й мали спільні крила,
тільки цього ми не розуміли
на своїх безпечних берегах,
де дороги наші спотикались.

Щедра доля зводила в містах,
та недоля також залицялась.
I дороги знову розростались
тереном на диких берегах.

Знаю, що не був твоїм героєм
і не мав достойних переваг,
і що сильні переваг достойні.

І снують жалі осиним роєм
на осінніх наших берегах.

Кажуть, − Не судилось.
                              І обоє
пов’язали з іншими свій шлях.
Все найкраще сплило за водою.
Так гора не сходиться з горою,
що стоять на різних берегах.

Все ж, буває, щастя усміхнеться
жмутиком суниць в твоїх руках,
поглядом твоїм у літніх снах
і луною серце відізветься,
як колись, от тільки стежка в’ється
по крутих гранітних берегах.

І неждана зустріч над Невою,
і причали, й пристані в портах,
де вінчає час жалі з журбою,
і листочки, списані тобою –
кануло безмовно в берегах.

Ти, мов казка та, що не здійсниться.
Пам’ять серця оживе в піснях.
Будь завжди щаслива. Хай Жар-птиця
і тобі хоч інколи присниться
на казкових рідних берегах.

P.S. Все – як сон:
               і десь, під ліхтарями,
жовтими німими кольорами
тужить площа − теж розлуки знак;
білою тогою на річках
розляглись над тими ж берегами
теплі і пронизливі тумани;
все завмерло на старих місцях;
марить Лавра, на сторожі − брами;
сплять атланти, леви, істукани,
вулиці, розведені мостами,
що не скоротили поміж нами
шлях на віковічних берегах.

Не вини, що надто аж стараюсь
роз’ятрити у глухих серцях
радість чи журбу, що нам дістались,
що піщані замки уявлялись
лиш мені на власних берегах.

               IX. ІНТЕРМЕЦО БЕЗ ЛЕБЕДІВ
Ще ніч не висипала зорі
і тепло дихала земля,
тікали у луги поля,
і сонце падало за гору...
               Проста сільська ідилія:
               над річкою, на косогорі,
               вдивляючись у літню пору,
               сиділи двоє – ти і я.
Як і за партою сиділи,
багато літ тому назад,
коли не знати що кортіло,
але тягнуло до принад
байдуже – справа це чи зліва.
               У ситуації такій
               потрібен був надійний сторож
               і досвід явно не сільський.
І от не всиділи ми поруч,
та й ...
               Покотилися роки.
               На кожній власній довгій ниві
               більш розгубили, ніж знайшли.
               І аж тепер цілком щасливі,
               що просто поле перейшли.
Я все ще той збитошний хлопчик
і ти ще – не на виданні,
і вечір цей у холодочку –
колишній борг на вік в розстрочку –
не дошкулятиме мені.
               Бо вже не буде на заваді
               об’єкт захоплень чи зітхань
               ні у садку, ні на леваді.
               І ми радіємо насправді
               всім, без надій і сподівань.
І жаль, що треба ще боятись
торкнутись ліктем, як колись,
коли ще страшно закохатись,
аби ніхто не зажуривсь.
               Роки на осінь повернули,
               та ця біда ще не лиха,
               коли і цей школяр приблудний,
               і ця школярочка прудка
               втекли з уроків у минуле
               дивитись, як тече ріка.
Розлились на чотири броди
блакитні води в далині.
Там спить минуле десь на дні.
Тут свідки нашої пригоди
нарешті матимуть нагоду
підстерегти на мілині.
               Поміж пошерхлим очеретом
               бредуть по пояс навпрошки
               засохлі верби, мов скелети,
               що віджили свої роки.
А далі, де широке плесо,
засох чи вимок верболіз.
Все, що з дитинства варте сліз
нікуди з пам’яті не щезло.
               І мов за руслом течії
               в розмові теплій, задушевній
               ми знову юні та зелені
               вернулись на круги свої,
щоб дожинати літню пору
удвох. У затишку. В теплі.
Хоч і не мріяли ще вчора
пройтись босоніж по землі
і взяти найкрутішу гору
із найкрутіших на селі.
               Вода полоще літню плоскінь,
а ми плітки про все і скрізь:
що вже ось-ось торкнеться осінь
окремих гілочок беріз;
про невловиме десь за кадром, –
як не змінився облік твій,
як пахне в’ялий деревій,
як по стежках за перелазом
ми опинились, наче разом,
по різні сторони подій,
мов у старому кінофільмі,
де кожен грав забуту роль.
               Ми змалечку у всьому вільні,
               та певно волі необхідний
               в душі зачаєний контроль.
І вабить ця багатострунність,
і наче хтось із висоти
підказує, – забудь-прости
все, що наворожила юність…
Це бачу я і знаєш ти.
Та плинуть згадки на догоду
старим фантазіям без слів,
немов листки календарів,
розсіяні на чисту воду,
що пропадають назавжди
під плесом темної води.
               Спостерігаємо природу.
               Он першим планом біля броду,
               розкривши пащу без зубів,
               мов крокодил, вляглась колода,
               сховавши хвіст між чагарів.
Заворожила темна врода
очима з-під кошлатих брів,
рябіє в пригоршнях вітрів
похмурим присмаком негоди,
крицевим згустком прохолоди
між віражами берегів.
               Над водами цупке пагіння
               дереться по горі крутій,
               вдягає в зарослі густі
               розхристане між віт каміння.
Ледь-ледь помітні тонкі чари –
листочків філігранний грим.
Прощається одне з одним
усе підібране до пари
і щось таке віщують хмари,
що годі впоратися з цим.
               Бо і у нас осіння криза
               на цих терезах сподівань.
               На серці – літо без вагань,
               а ми в літах, неначе в ризах.
І це уже нема де діти,
мов павутиння легкий плин.
В тенетах бабиного літа
не так то весело радіти,
що ти одна і я один.
Що ми одні на всю леваду,
а ти, торкнувшись, ждеш, − пробач.
Для щастя мало вже принади.
Хоч це і смішно, та насправді
обом так сумно, хоч заплач.
               Хоч все ще є. Чого вже більше?
               Хіба що сісти навпаки?
               Ти притулилася б тісніше,
               аніж дозволяють нам роки.
               І щира відчайдушна сповідь
               не мала б іншої мети,
               ніж упіймати пізній досвід,
               як раннє літо берегти.
Та от тиночки й перелази
нагадують і свій резон
і проганяють нас до класу.
Не обдурити вже сезон.
               Останнє сонячне проміння
               нас проводжає з-під небес.
               І з ним згасає потепління.
Ні, ще не вечір для сумління,
та світ дитинства не воскрес.
Не випито цілющий трунок
і навіть совість не гризе,
що – був би щедрий поцілунок,
то хтось розщедрився б на все.
               І сміх, і гріх, що в пізню пору
               не склали ми собі ціни,
               і не страждали від вини,
               що на десерт пішли під гору
               збирати згірклі полини.
Пропише пам’ять згаслий вечір
десь в паралельному житті,
щоб мали хоч у забутті
таємну стежечку для втечі.
               Усе кінчатись якось мусить.
               І вітер яблуню обтрусить,
               що вберегла плоди цей раз.
               Достиглі яблука спокуси
               були зависоко для нас.
Якби ж то розуміло серце,
що дика гречка – не полин.
До гіркоти не вклала б перцю
і не виводила б за тин,
і не приховували б марно
відвертих поглядів жалі,
і не заходили б за хмари
усміхнені уста твої.
....................................
               Все відцвіло і відболіло.
               Вже не кортить усе підряд
               лоскотно, мрійно і щемливо,
               як сотню літ тому назад...
Тепер один на косогорі
збираю плоскі камінці,
рахую цибухи в ріці...
Нема ні радості, ні горя.
А поки висипають зорі
над плесом тихої ріки,
на місці нашім пнуться вгору
такі зелені лопухи.
               Покотяться за літом літо
               над гладдю зелені й води,
               і час зітре усі сліди:
               твої – зберігши інкогніто,
               мої – у безвість назавжди.
Аби здавалось, що насправді
на радість ближнім і громаді
нічого не було ніде
і ради правди де-не-де,
і ради цих живих пейзажів,
не мавши кращих репортажів,
я просто вигадав тебе.

               X. ІЗ ПОЗОЦІЇ КЛАСИКИ
                              « Как мало пройдено дорог,
                              как много сделано ошибок…»
                                              С. Єсенін
Віки до генія пройшли
і після нього ще наразі,
Та розминаються у часі
два почуття, що одцвіли,
не співпадаючи по фазі.

Як приклад, класика сумна
і нам ятрить, буває, рани.
I Беатриче все одна,
і Данте досi не коханий,
і он Євгенiй i Тетяна
цю чашу випили до дна.

І не втішає, що раніше
за нас герой і відлюбив,
і теж страждав, що марно жив,
і все пізнав. Чого вже більше!
І явно Пушкіна учив
писати геніальні вiршi.

Але з критичних сторінок
ми знаємо його лукавим,
злим генієм.
                       Химерна слава,
коли такий логічний крок
довершує рука кривава.

Але можливо автор винен,
що ніс на власному горбі
героя свого всі провини,
що захищав свою рабиню
від рабовласника в собі?

...............................................
О, скільки типових картинок
дарує класика життя,
аби навчатись без помилок
і гамувати почуття.

Але заплутані стежини
усе ведуть на битий шлях,
де ще не визнані провини
аукають на манівцях.

Зійшли у Лету вишні води,
а я все п’яний, поки п’ю
джерельну, чисту і свою,

і поки давні епізоди
у дзеркалі води і вроди
відображає дежавю.

               XI. ІНТЕРЛЮДІЯ
                              « Где-то вдали догорает закат,
                                             и фонари ярко горят…»
                                                                Їй колись
« Десь вдалині гасне пломінь зорі,
і ліхтарі засвітили вогні,
Щоб не блукали ми в цьому дивному сні,
світять нам друзі мої – ліхтарі.

Місто вже спить в ореолі вогнів.
Срібло води. Арки мостів.
Вікна, немов свічки, гаснуть в кожнім дворі
тільки невтомно горять ліхтарі.

Як я люблю світло білих ночей,
в сяйві вогню – сяйво очей.
Хай же завжди вони світять нам до зорі –
наші нічні патрулі – ліхтарі.»

                              1987-2002

                              І
Кого лякає Україна?
А завинила перед ким?
Вже є угодники святим –
Чечня, Абхазія, русини.
Ми що – на черзі?
               Чорт із ним!
Ідемо по своїй дорозі.
Не заважаємо сліпцям.
Чому ми знову у облозі?
Чого у світі тарарам?
Проснулися орли і круки –
митці сокири і пера…
І простягає тощі руки,
на мене ядерна сестра.
І сатаніє телецербер
усіх каналів і віків.
Немає волі «без ущерба»
у них – моїх зведенюків.
І стоїмо на перепутті.
Кругом руїна і обман.
Як не мамона, то бовван.
Але у нас повинні бути
свої священні атрибути,
як Біблія або Коран.

                              ІІ
Кажуть, що ми невмирущі,
чесні, душею прості,
гнані, незнані і сущі,
інколи навіть святі.
Кажуть,що ми ледацюги,
і богоборці, й чужі
зрадники і волоцюги,
і недостойні мужі.
Може такої немає
нації межи людьми?
Адже – усе проминає,
поки повзеш коліньми.
Бог не бажає нікому,
жити у горі й нужді.
Може ми винні у тому,
що непутящі вожді?
Де їх, путящих, узяти?
Он він – отари отець,
геній орди охлократів,
поки настане капець.
Тяжко долати простори,
знати енергію мас,
думкою рушити гори,
опереджаючи час.
Зняти з усіх діадеми,
жити за совість і страх,
і написати поему
нації в наших серцях.
Тільки немає свободи,
тільки що волі нема
бути за щастя народу,
поки у мізках пітьма.
Родимось у понеділок.
Марно минають роки…
А покладуть у барвінок,
буде усе навпаки.
Буде осанна герою,
що не вернувся із бою,
мертвому буде хвала.
Будуть пишатись тобою.
Слава піде за водою,
де батьківщина мала.

                              ІІІ
І уві сні таке не приверзеться.
Диявол Пу єднає козаків.
Із ДееЛНеРу вилізають черті.
Добро стає заручником у смерті.
Лукаве зло виходить з берегів.
Із пайзликів складається картина –
картина кров’ю, бо нема уже
олії у кремлівської дитини,
ані антивоєнної доктрини
у голові вождя у негліже.
Дурненьким захотілось постріляти.
У ідіотів мову відняло.
У нелюдів є кредо – убивати,
аби місця убитих позаймати,
неначе їх ніколи й не було.
Мігрує червоточина Донбасу,
лишає незагоєні сліди
у мароці юдолі і біди,
і за межею простору і часу.
У вічній імітації борні
гряде закон у вигляді люстрацій,
ротація і воїнів, і націй,
і самоспалень ближніх і рідні.
Імперія воює за законом,
який уже закреслює війну.
Упоєні і кров’ю й самогоном,
розбійники і євразійські клони
реінкарнують прокляту «страну».
Воюють укри, убивають рашки.
Дитячі ігри звуться «Путьки-бацьки».
І що там у свідомості дітей,
не відає ні наше майдануте,
ні уркою по тім’ї кацапнуте,
ні Айболит, ні їхній Бармалей.

                              IV
І одне від одного далеко,
і одне без одного – ніяк.
Укри із варяг ідуть у греки,
ну а уркам ще туди далеко,
поки їх очолює Єрмак.
Заблукали поміж трьох соснинок,
поки ще торуються путі
украми – до волі із хатинок,
урками – із річища Неглинок
у далекі гори золоті.
Хоче волю нації зігнути
вибухами й кулями Донбас.
І стоять за волю «майдануті»,
і стають могилами за нас.
І заговорили автомати.
Запалали хати і церкви.
Укри вийшли землю захищати,
урки – знову Русь завоювати,
геть забувши, хто ходив «на Ви».
Щезли юди «княжеської крові»
з повними КАМАЗами грошей.
За дитячі кошти, людолови,
розпинають націю людей.
І не диво. Яничари вміють
захищати братію хмільну.
Їм усе одно, що за Росію,
що за не об’явлену війну.
До корита черга у нардепи,
і вожді прилипли до корит:
Путьки-бацьки, яники і гепи,
і шантаж, і зрада, і наклепи,
тюрми, катування, геноцид…

                              V
І сміх, і гріх усі ці кацапнуті,
що дуже люблять пастирів своїх.
Земне життя – чистилище усіх,
окрім лише одної Ліліпуті.

Бенкети – не бенкети, а щодня
у неї є усе, але – нізвідки.
І пенсія. І не росте пеня.
Чого ж ти об'їдаєш, як свиня,
а нам пеняєш за свої об’їдки?

Чого терзаєш торбу бідняка,
і силою гнуздаєш бути разом?
Ба! Видно не підвищиш хлібом-квасом
репродуктивну функцію совка
і приріст фонду нації Донбасом?

А ми й самі працюємо за двох,
будуємо Ковчег перед потопом,
ідемо і кар’єром, і галопом...
Та Болівар не винесе обох.
Надія є – помилує нас Бог,
аби не бути разом у Європі.

                              VІ                              
               Монолог меншої сестри
               – З тих пір як сонце на Русі
не усміхалося Кавказу
і плем’я рідної зарази
на вірило моїй сльозі,
я вірила, що цього разу
опам’ятаюсь, як усі.

               Не раз була така пора,
коли лишалось помирати.
Аби мене завоювати
була у мене і сестра,
що часом називалась братом,
а як придивишся – мара.

               Все краще, що було в тобі,
ти нищила і убивала,
велику славу здобувала,
але на нашому горбі
не виїхала. Дулі мало,
коли за наші хліб і сало
усе висотуєш собі.

............................
Воює фурія новітня.
Все більше ласі на чуже
бойовики і безробітні.
І не лякає, що́ уже,
сама в пороках негліже,
очікує із підворітні.

Іде ротація людей.
На небесах вакансій мало.
І кожен другий Прометей
на себе тягне одіяло.
Бог попускає тьму ідей,
коли спокушує диявол.

                              VІI
               МОНОЛОГИ ІНШОЇ СЕСТРИ
– Ти тільки вчора вилізла із чунів.
Це не біда, але не в тому суть.
В тобі ще животіють гени гунів,
а у мені ще русичі живуть.

– Ти як біда – інтернаціональна,
коли сама палаєш у вогні.
А тільки знову будеш на коні,
то доля менших націй, – ой, печальна.

– А хто коли нагадує про це?
Ти висиділа в капищах поганських
одній собі одне яйце-райце.
Гноїла ти у таборах радянських
пасіонарні душі християнські.
Та в православ’ї
                           ось твоє лице!

                              VІІI
                      МОНОЛОГ ВІДОМО КОГО
– Я пастырь всех народов христианских,
шта на века вскармили третий Рим,
доколе из престолов азиатских
не возопят столпы народов братских
первопрестольным именем моим.
Я есмь отец религий и культуры
не токмо Чуди, но всея Руси.
Мои вериги мокнут у Амуре,
а ризы мою кровью у Роси.
Я ощетинюсь во церквях Атчизны,
где триста лет внедрялся шовинизм.
Искать успокоение в цинизме –
не токмо кредо, но и мой девиз.
А присно возглаголю без елея,–
я повелитель азм и есмь воздам.
Я интерес Московии лелею
со всех амвонов матушки Рассеи,
где шпрехает в парафиях Адам.
Я миссию диктатора ваяю
и присно, и вовеки, и себе
любимому я долг ваш завещаю,
благословляю и повелеваю
от имени московского СБ.
Я проклинаю до сих пор Мазепу,
я отобрал у вас монастыри,
и ваши Лавры ангелу зари.
Целуйте руку. Отдавайте лепту.
Я канонично даже Филарету,
придёт пора, и прикажу – умри.

                              IX
Коли немає правди на устах,
то де візьметься істина святая?
Усе, що є у чистих небесах
оманою лукавий попирає.

Дає усе від моря і до гір,
усі оази краденого раю.
І лише наші душі цей блюзнір
у вічності у пекло забирає.

А ми і раді? – долари дає!
Маєтки, власні пляжі, охорону…
І кожен завойовує своє:
одні – майно, а інші – похоронну.

О, люди-люди, куці на думки,
куди ідете збройно й безоружно?
Не порятує армія потужна,
ані ракети, ані маяки,
ані у небі хапані зірки,
якщо на опті куплені подушно.

                              X
А нас чекає ще зима.
А нам планують – замерзати.
І не лякає Колима,
а укорочення зарплати.

Герої вимруть на ходу
антивоєнних операцій,
а наші горе і біду
проп’ють за гору асигнацій.

Все зафіксує КІНЕМА
у вічності одної теми.
А ми напишемо поеми
про те, чого уже нема.

Ні героїзму, ні війни,
ні інваліда у колясці.
І віддадуться Божій ласці
майбутні дочки і сини.

Упаде листя, потім – сніг,
усе завіє завірюха.
Комусь пришиють інші вуха,
а хтось побігає без ніг.

І так зігріє суєта,
що буде ніколи журитись.
І залишається молитись,
аби заціплені уста
і ці пропечені літа
нікому не могли приснитись.

                              XI
Історія не спить, але і не дрімає,
якщо усі німі – ні звуку, ні луни.
Пішли у небуття аборигени краю.
Займають їх місця новітні дикуни.

То біла саранча, а то «червоні наші»
косили до ноги трудящий добрий рід.
Якби не комунізм в окремо взятій Раші,
наскільки менше сліз пролив би білий світ.

І скільки того зла й запеченої крові
угледіли бійці за зорі на Кремлі.
А все одно нема ні щастя, ні любові,
ні доброти в серцях, ні волі на землі.

У намірах благих лукавого все більше.
У діях світлих сил не меншає пітьми.
Збагачення одних пустим рахунком інших –
оце і є закон любові між людьми?

О, Боже, де ти є? Зійди і подивися
на цих дітей своїх великих і малих,
яким усе дано, але нема дурних
за цінності Твої даремно розпинатись,
і є іще кому із Іродом єднатись,
а ти усе несеш свій хрест заради них.

                              09.2014

ПРЕЛЮД
Вседержавні роки-суховії
не згасили надій вогні.
Україна забутої мрії
все ще сниться буває мені.
І не гнівайтесь, люди добрі,
що мерещилось всяке у снах.
Подолаємо заячий страх.
Ви не менше, ніж я, хоробрі
не на ділі, то на словах.
У Лук’янівці є кому скніти,
і стріляють не наповал.
Дозволяють не тільки сидіти,
але спати, і пити, і їсти,
поки Таврія ще не Арал.
Ще побудемо разом з Тарасом
на своїй українській землі,
де ніхто не злякає Донбасом
і усіх не уб’ють москалі.

ІНТЕРМЕЦО
І з цього місця –
            трошки веселіше.
Є братолюбіє, а це вам не тюрма.
            Хоч про любов не можна жартома,
            але й без неї буде значно гірше,
            коли ні мрії, ні надій нема.
Про мрії написати я не проти.
Вони приходять часом уві сні.
Які в нас люди! І які пісні!
А браття-сестри – Russia and Europa!
Сказати б краще, – снились ви мені!
Ще краще можна – про густі тумани,
про те, як з гречки – у траву в росі.
Та це напишуть інші графомани,
а я не вмію мріяти як всі.
А мрійникам від юності, призна́юсь,
що марно сподіватись. Та проте
я без надії, все ще сподіваюсь:
аби всі мрії за життя збувались,
то ви й своє до лепти додасте.

І. ЯКБИ МИ ПРОСНУЛИСЬ

От уявімо, не спимо.
Вже всі кайдани розірвали.
Сказали встати, ми повстали
і як не дивно, стоїмо.
І спромоглися всі до праці.
Усім царям дали по шапці!
Нардепи стали у ярмо.
І потягнули! Де галопом,
а де – алюром у Європу
всі разом дружно біжимо.
Попе́реду – народний спікер,
за ним – уже не комуніст,
але вузький спеціаліст
і за сумісництвом, як лікар
по зуботичинах – дантист.
Аби усі були зубаті
для захисту святих ідей –
цілком доступні депутати
для недоторканих людей.
Нас поважають європейці,
американці руку жмуть,
індійці Україні-ненці
санскритом шану віддають.
Нам помагають в Пакистані
прогодувати всіх братів,
нас рекламують на екрані,
що від Карпат аж до Кубані –
ми Русь, але без москалів.
Ось-ось, та й вийдемо з руїни,
ще крок – та й звернемо на шлях,
де буде влада в Україні
не в пазурах, що рвуть донині,
а в Божих праведних руках.
Де Бог наш – це дари природи,
це віра в царство мудреців,
це сила вільного народу,
це правда, совість і свобода,
це клич пророків і вождів,
не вопіющі у пустині,
що тільки розтривожать слух,
не бронзовіючі в гордині,
а ті, що прісно і донині
ще сіють Слово, тягнуть плуг,
творя́ть добро, аби в людині
проснувся український дух.

ІІ. ОСТАННІ ЦІННОСТІ
І сниться сон про те, чого ми варті
на рубежі епох-тисячоліть.
Ми стоїмо в майбутнього на варті.
Нам кажуть: «Мрійте, жуйте і творіть.
Ваяйте! Хоч і віршики пишіть,
коли на інші ролі вже не здатні.
Хай скреготять ні мертві-ні живі,
що в руки тяжко і на серці млосно.
А як же будувати новий вік,
коли за це не братися серйозно?
Історія не визначає шлях
від плінтуса до залишків карнизу.
Трухляву владу зверху і донизу
давно пора міняти на місцях.
Аби в герої нового сторіччя
прийшли достойні часу діячі
з душею, що сіяє і вночі,
з відкритим,
            славним,
                        людяним
                                    обличчям.

ІІІ. СОН В РУКУ

А далі все таке, немов у сні,
що з москалями ніби можна вжитись,
коли у душу не плюють мені,
і серцю більше нічого журитись,
що між своїх, немов на чужині.
Що і в Європі – не на сквозняку,
що вимете і дух, і прах секістів,
і в більшості вже рильце не в пушку
на злачних кріслах у зручному місці.
Своє належне мають трударі.
Заткнулись резиденти і агенти.
Колона п’ята грузить якорі.
Не брешуть, так як треба на горі,
і тло від українських президентів
не світить претендентам у царі.
Забуті канібальські апетити,
пішов на дно всеукраїнський тип
загарбників суспільного корита
від злодія в законі до бандита.
І власні грати на́вколо садиб
не гарантують спокій паразита.
Працюють декларовані програми
і розуму, і глузду завдяки,
і десять кроків від а-ЛЯ-ВІТЬКИ
вже не ведуть до прірви чи до ями
під помах нечестивої руки.
Не пхають фейси у дереворити
творці смішних програмок і ідей.
Нема кому брехати і свистіти.
Дива!
            З-за позолочених дверей
наказ Феміди чують посполиті:
«Якщо судити, то усіх судити,
хто зловживав довірою людей».
Пішли на схід підпільні отамани
і від сусід лунає: гоп-ура! –
де український новий Параджанов
знімає фільм про Ворона Шкляра.
Це не про те, що спереду нас рать.
і не про те, що ззаду теж не краще,
коли говорить автомат-калашник,
якщо чужій історії навчать
у нас Держдума, а у них Табачник.
Аби усе, що мріялось як міф
про вільну, сильну, рівну, незалежну,
перевелось на глум і дикий сміх,
з добра для всіх – на зовсім протилежне.
А ми, як оглашенні, стоїмо
не для молитви явно, а для страти:
– Та не журіться, люди, ми спимо.
Все якось буде і прийде само.
Не треба, куме, сили витрачати.
В наш час єдина мрія має сенс,
що, може, криміналом нагородять,
аби усіх судив з печер балбес.
Нехай триває судовий процес,
де вироком потомків буде сповідь.

ІV. МАЛЕНЬКІ РАДОСТІ
Заснеш і не тривожать сни, –
а чи не вражі ми сини?
Чи не в боргу, коли в державі
зникає український дух
та попрані і честь, і право?
Але нашіптує лукавий:
немає геніїв і слуг,
ні аферистів, ні хапуг,
ні крадіїв казни і слави.
ані таких, що все ще є,
довірливих, неначе діток,
ні банків, ні кредитних спілок
під дахом діток шевальє.
Немає діток із капусти
і одиначок-матерів,
колоній, тюрем і розпусти,
злодіїв, злиднів і бомжів,
ні кучмо возів, ні кравчучок
ні голодовок, ні бунтів,
ні безпардонних «нахлобучок»
своїх братів-зведенюків.
А ми всі чесні як один,
самодостатнs і хороші,
аби платили нам завжди
за це і інше гарні гроші.
Ще б тільки пенсію та дім,
коли пора відпочивати,
садок вишневий коло хати,
де місця вистачає всім.
Не за рахунок трударів,
годують сірих та нещасних,
а за податки з катерів
у скороспілих багачів
та рент підпільних і негласних.
Чого сміятись? Сон як сон,
хоч нам, звичайно, і не снилось,
аби єхидна чи грифон
зі слабшим здобиччю ділились.
Проте в глибоких наших снах
виходимо на шлях широкий,
де в самих вигідних місцях
доступні пляжі на морях,
озера, ріки і протоки,
гриби і ягоди в лісах.
Хіба в совку було нам краще?
Народ нам сниться не в ярмі
і ми не просимось самі
у дуже, дуже довгий ящик.
Над головою – мирне небо
оберігають янголи́ –
оце і все, що людям треба,
аби щасливими були.
Аби широко і привільно
заструмував джерел потік,
щоб не було ідеї-фікс,
а саме те, що необхідно,
якщо Дніпро не буде Стікс.
Хай буде свій шматок землі
не два на два, а сто на двісті
аби трудитись на селі,
а окультуритись у місті.
Безжурна старість сорок літ,
Жада́не вдячне материнство,
своя сім’я і добрий рід,
щасливе й радісне дитинство.
А далі – фантастичний вік.
Весільна подорож задаром,
коли дружина й чоловік
готові разом хоч за хмари!
І в космосі кружляють пари,
що вчора стали на рушник.
І для сирі́т – по нитці з миру,
щоб вийшли в люди із людей,
ключі від нової квартири,
хто виховав хоч двох дітей.
Як є кебета, хто не проти –
будь чи художник, чи артист.
Якщо до слави є охота,
то знай: заслуги – за роботу,
звання – за надзвичайний хист.
Ніхто не трудиться безплідно,
хто жито сіє, той і жне,
і кожен знає основне,
як будеш мати, що потрібно,
то й непотрібне промине.

V. ТРІУМФАЛЬНА ХОДА

Та й сон, же сон приснився...,
п’ятий...,
неначе древні вояки
з людьми зібрались на Хрещатик.
На визначне державне свято
гуляти вийшли козаки.
На білих конях – отамани,
на вороному – ясна річ,
сам гетьман в красному жупані
веде на плац державну Січ.
І дзвонять православні дзвони
усіх без винятку церков.
Ідуть передові загони
(без «Альф» і беркутів, ОМОНу),
під оберегом хоругов.
Хто випив кави філіжанку,
(без літаків, гармат і танків)
арканом – всі у хоровод.
Показують уміння в танку
міністри, преса і народ.
Немає залпів і салютів,
не п’ють ні пива, ні вина.
Під «Реквієм», у тиші, чути
всі дорогі і не забуті
славетних предків імена.
Їх пам’ятати мають діти
усіх народів і племен,
бо пантеоном їх імен
давно прикрашено півсвіту.
І нині ще серед живих
імен достойних є немало,
щоб не соромитись за тих,
кого громадою обрали.
Європа радо зустрічає
передовий істеблішмент
і сам Баррозо нас вітає
і президента
обнімає.
А хто ж, пробачте, президент?
Маленька жінка симпатична,
з косою, ніби у вінку,
до всіх дарунків долі звична,
та, жаль – без шаблі при боку.
І вуса підкрутивши хвацько,
крокує гетьман козаків,
що в нашу спадщину козацьку
привніс традиції дідів.
Чужі нам звичаї лакейські.
За нами правда, віра, міць
і весь парламент європейський
нам аплодує, вставши з місць.
На вищих рівнях нас чекає
не міністерська мішура.
Ну, словом, так як бути має,
коли прийшла на це пора.
Коли пора не тим хвалитись,
які ми спритні гендлярі,
а тим, що ломиться від житниць,
та не бідують трударі.
Що продається по копійці
батон і кримський виноград,
що українські олімпійці
не програю́ть чемпіонат.
Що гонять вати електричні
вода та сонце і вітри,
що газу й нафти збільшать втричі
лишень із листя та кори.
Що інженери та учені
не підгодовуються в США,
а всі до України-нені
на власні хліб та сіль спішать.
Всі – в ногу і – без барабанів.
І в «Сяйві» вісті не погані,
і в «Галамазі» Є казки.
На Бессарабському майдані
нема заочника з Казані.
Лишились з носом козаки.
Ліквідували святотатство.
В Одесі-мамі наших днів
зняли кастраторку козацтва
і все оточення князів,
а всюдисущий Яворівський
втулив на місці обелісків
своїх героїв Пацанів.
Який чудовий добрий сон,
аж не хотілось просинатись.
Сон в руку. Тільки б не боятись,
що Рада випише закон
з дурного й злого не сміятись.

VI. ЯК ГРІМ З ЧИСТОГО НЕБА
Отак прокинешся в сльозах,
немов, омріяне, приснилось
життя людей у тих краях,
де ми родились і хрестились.
Де вижили і ще живуть
творці і жертви комунізму,
де справжню шану віддають
борцям за волю і Вітчизну.
В церквах не проклинають тих,
хто ніби зрадив – не своїх,
і припинилось їх цькування,
і все московське православ’я
Мазепу числить у святих.
В судах…
            Не треба заглядати,
де суд небесний слід чекати
і скільки ще десятиліть
чекати на щасливу мить,
а не на Бога уповати.
І легко вірити словам,
що віри нашої основа –
Різдво, Великдень і Покрова, –
на радість людям і церквам.
Чому ж не вірить кожен,
                                    сам,
що на сторожі дієслова
стоїть сам Бог –
                        природна мова, –
душі людської
                        чистий храм?

VІІ. КОШМАР ОСТАННІЙ
(Люстрація фанфаронів)
Приснилось так, чи так здалось,
що ця сторінка явно лишня.
Та треба знати, де взялось,
і з чого все це почалось,
коли кінчається колишнє.
            Насмішникам не сняться лаври,
            та мрії в них втрачають суть,
            якщо вони не пом’януть
            представників гучної слави,
            що людям спати не дає –
            дурної публіки кумирів,
            в яких давно немає міри
            блищати там, де кращі є.
Ніхто не відбирає ложку,
у діток праведних батьків,
у блудних, бачите, синів,
що виправляються потрошку,
ну, хоч би до таких зразків:
            один від одного не кращий,
            рука в руці, мов близнюки,
            спились і «спелись» на віки,
            завжди самодостатні наші,
            нарциси наші – екс-Вітьки.
            Один собі годує бджілок,
            а інший все ще у бігах.
            Одному воздали за діло,
            а іншого чекає швах,
            аби нікому не кортіло;
екс-Льоні мають досить прав,
щоб жити і спокійно спати.
Один віддав усе, що мав,
а другий все, що грішно мати.
Забуті чвари еСеСеР
і кожен поважає друга,
і кожен знає, що ПееР –
це ніби не його заслуга;
            кремлівській братії на злість
            екс-Юля, наче смерть з косою,
            усіх негідників мітлою
            повимітала з теплих місць;
екс-Шевальє зашівілівся,
за врідність просіть молоко,
бо Мінті-Крісті об’явився
і цього царика грозився
лишити у одних трико.
Хоча можливо то Юрко
утретє ду-у-уже розізлився;
            а відставний екс-говорунчик,
            що чесно взяток не бере
            в місцях останнього притулку
            приймає тільки подарунки
            і все, що горло не дере;
Мороз підписує поеми
про серп і молот без проблеми
коротким іменем своїм;
            немає ідолів-руїн
і є досягнення окремі –
            поетів виключили з теми
            на злобу дня усіх країн;
Ірина дмухає на воду.
Вона від імені народу
дає обітницю нову
що кине партію «Свободу»,
якщо закриє КаПеУ;
            Ахметка викупив Росію
            і гонить нам дешевий газ;
Тігіпко на такі події
не зраджує черговий раз
«во і́м’я іншого месії»;
            без галіфе, у всій красі
            знайшли у кримському горо́ді
            Міністра Мусорів Мавроді.
            Було шипіло у вівсі,
            а нині квакає, та й годі;
І знову з легкої руки
непереобраний Кідала
себе «рахує» генералом;
            освіта, Дімі завдяки,
            осоловіла у Рязані.
            Його показують з екранів,
            як самостійника, таки;
блукає привид у Європі –
Симонін Петя, що без віз
будує знову у колгоспі
окремо взятий комунізм;
            останні з красних могіканів –
            Адам і Швондєр, без наганів,
            повикидали молотки,
            серпами косять на майдані,
            і мають завдання негайні
            жувати власні партквитки;
нема на них Махна. Є гірше –
сучасний Нестор пише вірші,
і в Спілці має гонорар
як літописець і гімняр.
            Колега Че́ча також пише,
            що «має честь» лягти в бою
            за срібняки, отож не лише
            за мать радімую сваю́.
Хорує на якусь холеру
їх одномовний візаві,
та ренту київському меру
не висилає Тель-Авів;
            Сердючка потягом народу
            везе московську ковбасу.
            Кацапи розлюбили моду
            на шило, мило і попсу;
із вилами наперевіс
Ляшко прочісує Узвіз;
            у Пітері явились відьми
            на рекламованій мітлі –
            прислужниці новій Феміді
            регіональної землі;
екс-радниця щіпає пір’я
і кокетує перед Ю,
що знову втерлась у довір’я –
дає французам інтерв’ю
про рокову любов свою,
технічна леді-дисидентка
міняє свій авторитет
на президентський туалет;
            її ревнує ля-вітренко,
            бо це її пріоритет;
На нарах ріжуться у покер
майор і Пука-хуліган;
            Кирюша зняв судді каптан,
            і як підпільний АнтиПоттер,
            шукає жовтий Азкабан;
орієнтована «гейропа»
на рашофіла Геподопа;
           в Криму підпільна кацапня
           присвоює собі звання –
           абориген-конкістадор
           як не полковник, то майор;
Кілісіченко на Луб’янці
розповідає візаві,
як не вдалося цій собаці
умити Київ у крові;
           Таїса арії співає,
           кого Гаага ще чекає;
шукає прокуратор Пшінка
у кума шапку-невидимку,
у нього алібі ще є,
що крав у себе не своє;
           і у Захарія-бандюги
           усе ще манія орла,
           а не катюги і злодюги,
           якого Раша прийняла;
«Квартал» «Свободу» прославляє
і б’є ударом на «Удар»;
           народ сміється;
зло куняє;
            угомонився пролетар...
Казкова Русь – відпочиває.
.................................................
Лишається не так багато,
кому потрібно совість мати,
щоб не звихнутись від чеснот,
коли німотствує народ.
            І поки влада ще не та,
            триває ера золота.
Напевно так повинно бути.
Потрібні мрії і пісні,
щоб не проспати і забути,
що все це снилося мені.

                    2012-2014                       

               Частина ІІІ
ІX. ВИХІД
(З Єгипетського іга)
Нам – у безвихідь? За Дунай, або –
в     н е і с х о д и м і     предками простори.
Але по дну нам, бачите, слабо́
попід рядняне, аж червоне, море.
               На жаль, ми все ще хворі від крові
               і від такої немічної долі.
Діагноз: перемкнуло в голові
від щастя жити
з урками на волі.
               Нам страшно від примар еНКаВеДе.
               Ще діє ним запущена програма,
               хоч видно всім, куди кого веде
               дивізіон хазар і чингізхама.
Розтягнуті і банки, і спілки́.
Ще є повітря!
Втрачена свідомість,
що є земля, вода і нерухомість,
яку додирибанять їх синки
та й кануть у офшорну невідомість.
               А ви тут розбирайтесь з «язиком»
               та розпинайте «винних» на гілляці,
               у кого все ще кігті, а не пальці…
               А «кровосісі»^І щезнуть «за бугром»
               десь за замком
               у замку чи в палаці.
Ой, не одному айкнеться тоді…
               …Поетам признаватися не стидно,
               що       п и ш у т ь       н и м и
                               вила по воді.
     Поети відкривають очевидне.
     А от пророки – те, чого не видно,
     коли кермують іроди-вожді.
Пророк не йде прислугою до Музи,
коли на ближніх точаться ножі,
коли сліпі та люті боягузи
на шиях слабодухих «любих друзів»
привласнюють досягнення чужі,
коли жирує тля гоноровита,
коли не в моді співчуття сердець,
коли Жінки готові хоч на герць,
а сильна стать – Femen заборонити,
коли на крові зводиться мечеть,
коли в чаду – культура і освіта,
а цвіт науки шашелем побитий,
коли хамлом знедолені ущерть,
мігрують в рабство діти посполитих…
           …Пророки починають говорити,
           коли самі приречені на смерть.
Міняються століття і епохи,
аж поки грім не вдарить із висот.
           Ведуть людей поети і пророки,
           та тільки цього буде мало, поки
           їх не очолить воїн-патріот.

X. ВІД ЛІРИКИ ДО МЕТАФІЗИКИ
(в бухті забуття)
Ми все про казна-що по той бік річки,
а хочеться,
           під шелести дощів,
про змоклий день, про марення берізки
у хуртовинній зелені лісів.
           Про золоте руно пшениці в полі,
           про буйний цокіт щастя з-під копит
           в козацьких сідлах на сторожі волі,
           звитяги й слави, що в душі кипить.
           І кращої не відшукати долі.
Це – про дочасне.
           Можна і про нас.
           Ой, не для всіх під шелестіння гривни
            «танцюють осінь з вітром білий вальс»…
           Для більшості лишень вітри трутизни
           метуть під ноги різнобарв’я тризни.
           Різьбить екслібрис невблаганний час
           про іншу долю на тернах Вітчизни…
…Не Геродот штовхнув нас під укіс.
Нам би одна історія – з історій,
що водять досі кожного за ніс
у світ метафізичних алегорій.
           Безпам’ятством страждає весь народ.
Усе проходить, та не все минає.
В печерах духу ще живе циклоп
і від крові́ не зменшився потоп.
Армагедон, крім того, теж триває.
           Спасе не корумпований майдан.
           Корида з бидлом – теж не Панацея.
           Нам світить сонцем лиш свята ідея.
           За нас – Кобзар. І Крути. І Богдан.
           І Каменяр. І дочка Прометея.
Хто нашу долю вирішить за нас?
Хіба в народу власних сил забракло?
Комусь дістались золото і газ,
а нам конюшні Авгія в той час,
коли потрібні подвиги Геракла…
           …У світі віроломства та інтриг
           не вразить гідру слово Златоуста.
           Не кожне ложе – для меча Прокруста.
Виходять в бій на політичний ринг
прямі нащадки Кастора й Полукса.
           Хай спрут орди відчує кожен м’яз
           козацького гартованого роду.
           Щоб змити струпи більшовицьких язв,
           йде Гіппократ з рецептами свободи.
Державний три́зуб.
           Добрі козаки.
І поки в ложах «прінімають мєри»,
до наших лав ідуть Кармалюки
під прапором Петлюри і Бандери^ІІ.
           От не забути б тільки про урок:
           за крок до зради –
                       лиш півкроку влади.
           Та ми ще переступимо цей крок
           і плутанина нитки Аріадни
           колись таки змотається в клубок.

XІ.У ФАРВАТЕРІ АРТБУХТИ
(чи у морі крові)
От і море.
           Слава бозна чому.
Хоч і не хотіли – допливли.
І якраз на фініші прямому, –
руки вгору!
           Знову – де були.
Ще у Сочі не закрили ігри,
а уже у Таврії, –
           ура!
Раша підняла триколора.
Захищати суржикове іго
кинулась налякана сестра.
           Неорекетня гоноровита
           знову тягне руку із Москви.
           Їй потрібні наші острови,
           де осіли долари бандита.
Де поділись голови ясні?
Де взялося військо безпритульних?
Та включіть остатки заґоґулин,
а не телеящики брехні.
           Спокою в історії немає.
           Навіть розігнутись не дає.
           Ще не встигли скинути своє,
           а свиню сусіда підсуває.
І немає лінії осі,
щоб своє від брата захистити.
....................................................
           На нашій спині виїжджають всі,
           кому не лінь історію творити.
Орел і беркут, ляхи і орда
чекають аби трупами укрили
солдати миру дідівські могили
і аж тоді дістане їх біда
малого брата, втопленого в крові,
оточеного з моря і згори
у щупальцях смертельної любові
до булави…
           За те, що ми готові
оберігати наші прапори.
           Ой не діждете посіпаки ката
           іти у рай на нашому горбі.
           Тримайте у руках свої лопати,
           якими яму риєте собі.
Ще є ліси, і криївки, і доти,
і буде кара Божа із небес.
Ще сила є і порох ще не щез.
Зламаємо іудині «оплоти»,
бо не зламати волю патріота,
якщо у ньому Божий дух воскрес.
....................................................
Тече Дніпро.
           Стоїть Тарас.
                       Месія
вдивляється за обрії з горба
туди, де грає море, чайка мріє.
           Гойдається на хвилі флот Росії –
           радянська слава й світова ганьба.
Тече у море річка Геракліта
у руслі історичних дежавю,
виплескуючи іго московіта
і пайзлики розбитого корита,
як несусвітню місію свою:
лякати, катувати, убивати,
присвоювати жито не своє,
а то і тупо тероризувати –
ось щире братолюбіє твоє.
           Диктатори єднаються у зграю
           скажених, ненажерливих вовків.
           У людожера нації немає.
           Великорос надіється й чекає
           повзучої агресії «совків».
Течуть у Лету істини струмочки.
І не дають бентежному перу
роздмухувати іскри у рядочки...
Та ґнотом у порохової бочки
була і все ще є КаПееРУ^ІІІ.
           А Богові достатньо сокоруху
           весняного,
                       що видимий Йому,
           коли у гартуванні сили духу
           невидима і вразлива для слуху
           яріє революція в Криму.

XІІ. ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
(з водопаду на мілину)
                       « Коли за правду б’ється безталання,
                       таланти, мені соромно за вас»
                                   Є. Євтушенко
Зважаючи на гостроту сюжетів
при висвітленні липових проблем,
випрошую пробачення в поетів,
що замість них, не маючи патентів,
пройшовся краєм ліцензійних тем.
           Я розумію, краще про лелеку,
           про журавлів, що з вирію летять.
Якщо до зайця куцому далеко,
то хто тоді, коли мені так легко?
Це й так всі знають?
То чому мовчать?
           Мовчать, бо гомонять неандертальці,
           що мова – це державний інструмент,
           який руйнує націю ущент,
           доводячи до стану індіанців
           або маорі – між новозеландців.
Історія – не вивчений предмет.
           І тут не допоможуть епіграми
           на кровососів
                       гусячим пером.
І гнус, і комарі летять роями.
           Ще рано малювати нам словами,
           коли писати треба батогом.
Хіба не бачать пастирі свободи,
що «наш гарант» від витоків не наш?
То де ж нон-ґрата зрадникам народу?
Та поки ми товчемо в ступі воду,
пірати все беруть на абордаж…
           …На відстані ми бачимо гостріше,
           що буде, що було і все ще є.
Як жаль,
           що місця подвигам – все більше,
а місця жити –
           зовсім не стає.
           Не нарікай на вибрики Пегаса,
           що не зривав з достойників корон,
           і праведних отців – з іконостаса.
Майдан ще є.
           Не все пройде як сон.
Громовідвід підключений на масу!!!

…Буває тяжко
           змовчати
                       до часу,
коли набат прорветься в мегафон.

P. S.
Кому це нині треба?
                Для розрядки.
Та й автор теж безмежно був би рад,
якби за «дифірамби комунякам»
йому також прикоськали коняку^ІV,
як і Тичині вдячний Ленінград.

                 2012-2014

               Частина ІІ
V. КАНАЛИ
(з натюрмордами)
Наш Київ кращий від усіх столиць,
але давайте хоч би для годиться
з-під крил сміливих гоголівських птиць
поглянемо на дзеркало столиці.
               Багато-що відомо про ріку:
               підземна Либідь, пристані, причали.
               Та є стихія житія, в яку
               спрямовані невидимі канали.
На кожній хвилі – пінява тривог,
що не канал – то хитра пропаганда
гнилих ідей, фальшивих перемог,
з якими йде окупаційна банда.
               Минає «європейську западню»
               і тиче п’яте колесо загрузле
               у постромки троянському коню
               на всіх кордонах митного союзу.
Лиха біда – початок. Спить Земля.
А радіосигнали з телевежі
віщують хибність істин із Кремля
та казочки про послуги ведмежі.
               Про поступ з рабовласницьких кайдан
               в багно цивілізації суспільства
               з правдивим змістом, –
                               як тугий аркан
               затягують на шиях журналіста.
...Печерний почерк найманців-базік
стає новим зразком дурної моди –
очорнювати на очах у всіх
за свідченнями вихрестів блатних
представників культури і народу.
               Все рідше прориваються з ТіVi
               канали, що на рідній говорили:
– Яке у них безглуздя в голові!
               – Які з екранів виглядають рила!
– Яке політбюро еСеРеСеР!
               – Яка прислуга – неокомуністи!
– Який поперек горла їм боксер!
               – Які в серцях – борці-баскетболісти!
Оце і є мізерна наша суть.
               Та під плакатні гасла шалапутні
               качанівську Бастилію візьмуть
               не журналісти, а бабусі з кухні.
То де ж воно – письменницьке перо,
с т и л е т     і     с т и л о с,
               пензель, слово Боже?
То де ж вони – та мудрість і добро,
з якими нас ніхто не переможе?

VІ. НЕ ДИВЛЯЧИСЬ НА КАЛЮЖІ
(в стилі ретро)
Давайте, по калюжах – в ретро-вік.
Без фанатизму. Тобто – без простуди.
Що-що, а теплий дощ колись та й буде.
Можливо і не вступимо в потік
німої кривди й мовної облуди.
               Сенатська площа – перший наш майдан
               у боротьбі за волю проти звірства
               в проекції на світовий екран
               стійкої сили духу українства.
Хіба це не нащадки Богунів,
Рилєєвих, Раєвських, Кривоносів
прийшли на площі Невських берегів,
втрамбованих на костях малоросів?
               Звідтіль Шевченко з-під колючих брів
               страшить самовдоволених нарцисів
               так само, як лякав колись царів.
І знову закипає людський гнів.
Шукають руки вил, шабель і списів.
               Сичать із блогів тролі ГПУ –
               вгодоване поріддя кадебіське
               в’їдається і в душу, і в печінку
               з тим самим ненависним, – розіпну, –
змієязичне, антиукраїнське.
Ті ж самі – зі стволами біля скронь,
колись волали, – розіпни Ісуса.
та ж простота свята брудних долонь,
що підкидали дрова у вогонь,
де догорало тіло Яна Гуса.
               Ті ж – відняли в Тютюнника перо.
               Ті ж самі нарікають на Петлюру,
               що не сприймав загарбницьке нутро
               у звірів, ласих на чуже добро,
               у носіїв ворожої культури.
І хоч держава в нас на всіх одна,
все ті ж – ганьблять Шухевича й Бандеру,
за те, що дав «братам» прочухана.
А на війні… На те вона й війна,
щоб не міняли волю на химеру.
               На те й корида.
                               І жало змії
               так само труїть Стуса й Симоненка,
               що відрікались щастя і сім’ї
               заради щастя України-неньки
               і віддали життя, як і Шевченко,
               за всі чужі гріхи, мов за свої.
А скільки безіменних і забутих
простих січовиків козацьких чот
ішли на герць, щоб нам сьогодні бути
і далі йти до вказаних висот?
               І так про всіх, по зернятку, потроху,
               хто на вівтар поклав своє життя
               у боротьбі за краще майбуття
               у цю страшну безмозкістю епоху
               без вороття…
На жаль, без вороття.

VІІ. РЕПОРТАЖІ З ОСТРОВІВ НЕВЕЗІННЯ
(без весел і вітрил)
Яке спокійне вседержавне плесо
вкриває непроглядну каламуть.
Глаголять телебачення і преса:
                – На Україні справи без прогресу.
– В Росії кращі. Там на все плюють.
               –Свобода всіх лякає більше танків.
– В Європу не пропустять все одно.
               Заклинило Харибду^І, поки з банків
               на острови Гаїті і Ямайки
               сплавляють урки золоте руно.
– Хайль, Інтернет, в якому, згідно спаму,
Донбас – це мінне поле без межі.
– В Європі не читають між рядками.
В Європі констатують бариші.
               – Полеміка від Заходу до Сходу,
               куди ж це ми збираємось ввійти?
– Щоб вивести себе на чисту воду,
як мінімум потрібно попливти.
               – Ми стаєри. Пливемо триста років.
               Імперія ще взує в постоли.
– Гребли, гребли... Але за кілька кроків, –
«буль-буль...», – і вигулькнути не змогли.
               – «Все для народу», – пишуть з островів, –
               нарешті заґратовано залізно…
– …не насушили, правда, сухарів.
               – В минуле стали. Та вертати пізно,
               аби утерти сльози матерів.
– Вакханки веселяться над рікою…
               – …модерну Музу чути з-за ріки,
– зате Феміда править над юрбою
з киреєвської легкої руки.
               – Освіті – Таб… табу оголосили –
               одну на двох кацапів поділили.
– Московське православ’я ллє єлей,
аби в безбозбожних не усохнув глей.
               – Пегасу знову обкарнали крила
               і     п л а ч е     к о н и к –
                               любі друзі з’їли,
– і сушить ризи пасічник Орфей.
               Все нижче старт.
               Все ближче горизонти
               та даленіють мрії про земне.
Прилюдно, для підпільної роботи,
наймаються манкурти та сексоти,
яких новітнє плем’я прокляне.
               Це все ознаки ближнього сусідства,
               яке в погонах Каїном стоїть
               і хижо жде агонії суспільства,
               допоки совість нації мовчить.
Критична точка – на границі гніту.
               Народний гнів не знає перепон.
Колись же люди стомляться терпіти?...
               …Якраз коли по водах Геракліта
               в майбутнє
               відправлятиме Харон^ІІ.

VІІІ. ПРИТОКАМИ І ПРОТОКАМИ
(в народ)
Все нібито вирішує народ.
Як сказане́, то ніби так і буде.
З народу, ніби, всі виходять в люди
і потім кожен, ніби патріот,
обов’язку святого не забуде.
               Ось і прийшли.
І знову – все не ті.
               Одним уже й тюрма не допоможе,
               у інших – брак блакитної кості,
               а діти стали
                               раптом –
                                               сім’я Боже.
Прийшла пора Неронам записним
не тільки нездійсненне обіцяти,
а краще – повернути «місце свято»,
що помилково віддане блатним,
для слуг народу –
надто дорогим,
та надто ненаситним, хоч багатим.
               О! Ці – з народу. Хлопці хоч куди,
               пов’язані і кров’ю, і брехнею,
               сухими вибираються з води
               і з ополонки – в дні перед кутею.
За всіх, звичайно, відповість – вона.
               І одержимі бісами з бомонду
               святкують, що по їхньому закону
               на «свято место» вдерся сатана,
               біблійний звір по кличці – легіони.
І знову: опозиція без рук,
тотальний страх від наслідків свободи.
Гвалтує оптом головний павук
всю в вроздріб розпорошену породу.
               І резюме розлогих інтерв’ю:
                – Всі починають ближнього любити…
               …як тільки візьмуть в руку булаву!
Куди не кинь, а наша карта бита.
Вони собі гризуться за корито,
а людям все підсовують траву.
               Хамелеони та слизькі вужі
               усі місця пригріли за прогнозом.
Паруються пани й товариші.
               Біжать позаду дурники за возом.
               І правлять бал намісники чужі.
Народ прозрів,
як жаба під гіпнозом.
               Без покарань в обітований край
               не пропускає Божий серпентарій^ІІІ.
Плотами з трупів виплив «пролетарій»
з-за териконів
               у столичний рай.

НА ТЕРЕЗАХ ІСТОРИЧНОЇ СВАВОЛІ
На сторінках історії людської
є Золота Орда в Русі святій.
Немає України Золотої,
усупереч історії своїй.
           Чи продали, як Йосипа, у рабство?
           Чи то купили древній родовід,
           як Яків первородство свого брата?
           Чи то вписали в метрику сусід,
           щоб тішились, що одурили світ
           і марно ветху спадщину шукати,
           якщо затерто історичний слід?
Царі й псарі трудились недаремно.
До скіпетра кортіло булави,
в палату Грановиту – хоругви.
І Ванька Грозний, і Петро скажений,
і Катька в розважаннях навіжена,
і більшовицька підла «грязь Москви»
висотували українські гени.
           Все – з ніг на голову.
                       А як без голови?
...Колись минеться.
Всяк сьогодні пан!
І Україна справді:
           – ще не вмерла!
Не тільки ж тої слави, що Богдан:
і сталінська орда її не зжерла;
і гидь фашистська з мап її не стерла;
і еСеСеР не втримав за жупан;
і, як спартанці, захищали Крути;
і відстояли в битві Конотоп,
коли сказали, – тут Москві не бути!
В бою полків козацьких не зігнути.
Не буде волі – буде вам потоп.
           Не меркне вічна слава патріота.
           Всього було в гіркому морі сліз.
Був Сагайдачний і Сірко, і Гонта,
і Залізняк, Богун і Кривоніс.
На жаль, була й Мазепина скорбота –
Батурин..., зрада... і полковник Ніс.
Пізніше – збільшовичена мерзота,
цвіт нації
           скосила
                       в тінь беріз.
           І все це правда – тільки-що не всенька.
           Без брому і тепер не обійтись.
«Є-є в нас воля!»
                       Тільки – всім на злість.
           І незалежна Україна-ненька
           оборонятись мусить, як колись.
Мільйонними смертями смерть здолавши,
кріпацтво й геноцид пережили,
пожертвували цвітом нашим кращим,
одним ударом в люди доросли.
           Та видно мало клепки у народу,
           що знову обирає ворогів,
           і має не Вітчизну і свободу,
           а владу олігархів-буржуїв.
Це ж треба мізків бувших піонерів,
аби попастись на гачок приблуд –
заслужених сексотів – двох на пуд,
в кільватері дідів-пенсіонерів,
спираючись на їх усохлий глузд.
           Та ви ж огляньтесь.
                       Чи потрібні сльози?
           Земля давно полита ними вщерть.
Ще не ведуть з налигачем на смерть.
Пішли з ганьбою «плющенки» й «морози».
Гальмує
            п’яте колесо
                       у возі?
Чому ж його не викинути геть?
           Не вийдемо з болота наодинці.
           Не буде правди, поки до керма
           ворожим кланом товпляться ординці.
І поки дух в крові не освятиться,
то може й справді нації нема?
           Просніться, люди. Станьмо всі за право,
           коли страждає з нас хоч би один,
           Вчитаймось в те біблійне і яскраве,
           що зважені всі наші підлі справи:
вже – MENE,
                      TEKEL…,
                      далі – …UPHARSYN!
З сумою не пристало нам стояти.
З тюрмою попрощалися давно.
До влади вже не відділяють грати.
Вже досить з переляку заглядати
із сьогодення
           в історичне дно.

І. СУДИ І ПЕРЕСУДИ
Киньмо погляд у матріархат.
Можна ближче
           до гріхів людини.
Все одно нас ліплять, ніби з глини.
Все одно – Феміда чи Пілат
призначали винними невинних.
           І за десять років, і за сто,
           і за триста, і за тисяч десять –
           звідтіля видніше: судді хто?
           хто замовник?
           З ким пропита чесність?
«Чесний» суд, і вірні гайдуки
добре вміють в яму закопати.
           Всі ми грішні.
                       Грішницю, таки,
           підставляли вчора мужики,
           щоб тепер гуртом каменувати.
Справді, на війні, як на війні.
Можна вбити. Можна й посадити.
Адже насолила всій рідні,
що спішили красти і ділити.
           Тільки дайте відповідь мені,
           опоненти під п’ятою влади:
           хто тепер в історії на дні?
           Леді Ю? Масони записні?
            «Шевальє» у Відні при параді?
Вже було. Опричнина, колгоспи,
геноциди, інквізицій жах…
Звиродніло плем’я малоросів,
не вгодила Україні босій
«конотопська відьма» Жанна Д’Арк.
І не диво. В тій же Україні
іммігрує у пустельний край
ще жива в останньому коліні
наша найсучасніша Чурай.
           В чорних душах не скресає крига
           від привілля західних вітрів,
           поки ще піаряться на рингах
           підголоски східних голосів.
Не знаходить Україна вперта
Вашингтона…
           Бо московська церква
вірна деклараціям старим,
проклинає гетьмана Мазепу,
хоч давно розпався «третій Рим».
           Може досить судного блюзнірства,
           поки не прийшов Армагедон?
           Може , православні, схаменіться
           перед Божим праведним судом!
Лицарі готуються до брані
за добро для всіх на цій землі.
Ви нам підкотили пробний камінь?
Ми об нього точимо шаблі.
Підніметься молоде козацтво,
скрутить гідрі голови за раз.
Ми за наше непідкупне братство,
проти кривди, проти святотатства.
Ми за правду, значить – проти вас.
           Проти підлих виродків неволі,
           проти «карусельних» голосів,
           проти кримінальних шахраїв,
           що руйнують українську долю
           на багато вирваних років.
Схаменіться, корифеї знані,
Хто закрив роти вам на замок?
Може того першим – на сучок,
хто у неї кинув перший камінь?
           Вдумайтесь, державці всіх країв,
           твердолобі і високочолі:
– Хто із вас ще більше не грішив?
Хто в її пекучім ореолі
сліз, ганьби й тюремної сваволі
ще сьогодні
           грітись
                       не хотів?
                       
ІІ. В АВАНГАРДІ СВІТОВИХ ОКОЛИЦЬ
                                               « Чути, – кру, кру, кру,
                                                       в чужині умру...»
                                                                     Б. Лепкий
І другий погляд в сьогодення.
Не ради хліба і води,
не тільки для копійки в жмені
народ тікає, хто куди,
а в пошуках,
           вряди-годи,
десь прислужитись Ойкумені.
           Це імміграція в нікуди.
           Та де ми тільки не були!
           І що було б, якби повсюди
           талановиті, чесні люди
           на Україні ожили?
…………………………………………………
Ну скільки треба ще штормів і хвиль,
щоб викинуло націю на скелі,
під завивання бардів-менестрелів,
знекровлену, знесилену, без крил
принадним посміховиськом барделів?
           І скільки треба втратити дітей,
           що виросли без тата і без мами?
Чого у чергах стоїте рядами?
Одне зі ста проб’ється між людей,
а решта –
прибиральниці з горшками.
           Чи й треба сторінки криваві?
           Задумайтесь, «багатії»,
           брати і сестроньки мої,
           орендарі чужої слави,
           чом пнетеся в чужі краї?
Хіба ж то в нас немає права,
без олігархів-ворогів,
хто обікрав нас і об’їв,
проснутись у своїй державі,
де був Бандера, Щорс, Ковпак,
творив Петлюра і Довженко,
де жив Булгаков, Пастернак
і не дожив своє Шевченко,
де наш кумир – Миколайчук,
де знають Во́рона, Дарусю,
де люблять Матіос і Стуса,
де чують Ніну…
           Де без мук
приватним неукам на зміну
народжується храм наук,
де зріє нове покоління
на щастя й радість багатьох,
де рано ще «на посошок»,
де криголам «Святої Ліни»
з болота виплів і обсох,
де вся Вітчизна об’єдналась
в кулак, свободу і собор,
де бемське панство «повшивалось,
без апеляцій за бугор»,
де у героях не поплічник
хамла в застінках МВД,
а мученик за волю – вічник,
що з Колими ще й досі йде,
де не плюють, не лихословлять,
де знають всі як два по два,
що пануватиме Москва,
коли не мовлять, а глаголять,
де править влада, а не клан,
де стражі прав, а не лягаві,
де спершу – зручність громадян,
а потім – вигода державі,
де доблесть в Січі Запорізькій
відома і за рубежем,
де й нині українське військо
усі традиції дідівські
так само свято береже,
де воїнське ім’я святиться,
де не зігнути, наче крицю,
правічну силу козаків,
де порох у порохівницях
знайдеться проти ворогів,
де загорожею від брата,
від несусідських зазіхань
нам служить щит небесний – НАТО,
якби прийшлося разом стати
на рубежах завоювань,
           де щезли ненависть і горе,
           де наче блискавка і грім,
           любов до ближніх рушить гори
           без бурі спротиву, окрім
           одної акції покори
           святим служителям своїм.

                       ІІІ. ДЕРЖАВНА СИМВОЛІКА
І погляд третій – з глибини віків
на історичні символи держави.
Питаннячко
не ради красних слів:
– Що залишилось нині у синів
із атрибутів батьківської слави?
           Вступаємо в епоху перемін!
           Є прапор, аби волю не проспати
           під сонцем-небом, де родила мати,
           ще б тільки віче вдарило у дзвін,
щоб сонцю
                у зеніті
                              засіяти;
є тризуб, щоб на герць,
а не з колін,
за ворогом помчати навздогін;
лишається про славу заспівати,
для чого
           ніби є
                       державний гімн.
Та чи не перевернеться в могилах
священний прах поетів і співців,
якщо у ложах славляться при гімнах
не прапор волі, хрещений у війнах,
а стяг нових нехрещених вождів?
           Чи ще аплодуватиме Вербицький
           з глибин віків нащадкам перемог?
           Чи сталось так, як повелів нам Бог,
           аби спокійно спочивав Чубинський?
Чи розуміє кожен патріот:
– для чого нам державні атрибути?
– для чого волю вистраждав народ,
коли кругом не так, як має бути?
– що все повинно бути навпаки;
– що в центр держави вдерлись регіони;
– чому нахрапом пруть хамелеони,
під помах нечестивої руки,
міняючи, як дишло, всі закони;
– що нація змінила? Що взяла,
щоб освятити ним своє майбутнє?
Чи може у сусід перейняла
то кігті двоголового орла,
то кров небес,
            то зорі п’ятикутні?
………………………………….
Пройшло багато вже років
як ми неначе вільні,
коли прислухатись до слів
на славу Україні.
Часи проходять. Булава
нікого не лякає.
Що Україна ще жива,
хай ворог наш співає.
Не зраджу заповідь дідів
і Слово не порушу,
коли спитаю у батьків, –
чому наш гімн не має слів,
які лікують душу?
З тих пір як ахати прийшлось
ми тільки, – Ой! – співали,
що поки ЩЕ, то ВЖЕ і ОСЬ
постійно забували.
Для всіх давно вже не байки,
що є святе і – віще –
потрібне людям на віки, –
тривале
           та не вічне...
Сяє сонцем Україні
і слава і воля,
вже навіки нам віднині
посміхнулась доля.

Пощезали воріженьки
як роса на сонці.
Стоїмо на варті неньки
у своїй сторонці.

Бережемо людське право,
гідність і свободу!
Не померкне вічна слава
козацького роду.

Нема пророка в рідній хаті,
та є у кожного права,
аби у Спілки не питати,
хто в нашій хаті голова.
           Не уповаю на пенати.
           Та точно знаю, що для всіх
           рефреном мають прозвучати
           слова, що за епіграф взяті –
           святий Шевченків оберіг.
Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине.
От де, люди, наша слава,
слава України.

Гримлять століття
і минають строки
усім діянням, що й не почались.
Ми явно запізнились на уроки,
яких не залишають
           на колись.
Не відніме́ться й не додасться честі
всім, хто шанує спільний оберіг
і може букву Слова в нього вплести.
           Всі за одного і один за всіх!
Не треба знати, хто коли додав
тієї титлі, літери чи коми,
аби первісний текст завжди звучав
так само гордо, свіжо і знайомо.
           Не довіряю ні сліпій юрбі,
           ні голосам, що ніби чути з неба,
           ні тим, що судять тільки по собі,
           чого мені і Україні треба..
І в сукнях провокують на бунти,
в сутані вороженько не дрімає,
та поки гімн колись нас об’єднає,
хай на шляхах до спільної мети
хоч Божий Дух на світі всіх тримає.
           Аби, як блудним, нам не довелось,
           повторно повертатись у найгірше.
Не вір данайцям,
           що кричать найбільше
любити те, що нібито збулось.

                       ЗАКЛЮЧНИЙ ПРОГНОЗ
                            Німець скаже: «Ви моголи».
                                             «Моголи! моголи!»
                                          Золотого Тамерлана
                                                   Онучата голі....
                                                 Т. Шевченко.
Відомо, що «найбільший патріот»
на плі́тки часу тратити не буде.
Йому найперше треба йти в народ,
що плескає і заглядає в рот.
А рядовий поет
           йому
                       не люди.
           Бо в людях – це поближче до панів!
           Аж в хатніх сінях стоптані пороги.
            «Хиренна воля» тягне до братів:
           пройдисвітам відкриті всі дороги,
           а патріоти на широку ногу
           і досі не бідують в москалів.
І поки всі блаженні десь постяться,
в стовпотворінні банківських вождів
линяють тушки «сукиних-синів»
із крючкотворців і законодавців,
що знову тіні власної бояться
у маскараді партій-близнюків.
           Куди вже далі нації моголів,
           що видерлись по трупах на Олімп?
           Перевертні, пройдисвіти і тролі
           собі на роги
                       ліплять білий німб.
А хто в ладах із мовою Шевченка –
то є фашист.
           А хто ж той комуніст,
що роззявляє ненаситну пельку
на все, що в радах дотекло під ніс?
           З усіх трибун уже оголосили
           гріхом смертельним – націоналізм.
           Їм явно мало Авеля на вилах.
           Фашистам скрізь ввижається фашизм.
А ці рядки?
               Це теж наклеп на мову?
Їм треба інше – конкурси та шоу,
як фільтри вільнодумства та ідей,
щоб нейтралізувати тимчасово
супроти влади вже на все готове
несамовите юрмище людей.
           Тому то слову правди не пробитись
           крізь щит цензури, критики, журі,
           байдужості, вказівок на горі...
З обставинами можна примиритись.
Ще прийде час за всіх перехреститись,
на кого точать звірі пазурі.
Прислужників з почесними званнями
на чисту виду виведе народ,
коли не тільки словом, а й ділами
хвалитись зможе справжній патріот.
           Можливо строфи ці – не панацея,
           щоб лікувати немічних на слух.
Та варто ради цілі однієї
торкнутись струн поезії цієї
хоч тим, хто поки зовсім не оглух,
аби катарсис, викликаний нею,
як вогнище із іскри Прометея,
очистив душу,
           та звеличив Дух.

                       2012

Частина І
                   ВСТУП(у воду)
Не перший раз – на цій змілілій річці.
Вода – як скрізь: то тиха, то стрімка.
А от колись у енній п’ятирічці
яка нам уявлялася ріка!
        Така собі бездонна повна чаша
        від Піренеїв аж до Кордильєр
        на всі віки одна вселенська Раша,
        на цілий світ один еСеРеСеР:
        комуністично – без буржуйських партій
        та з ярликом для розстрілу – есер;
        футуристично – «без Россий и Латвий»–
        без України й нації «бандер»;
        постмодерново – в золотій параші^І
        для партвождів, достойних аж тепер,
        у КаПееР^ІІ
                @ в Україні нашій.
Не ясновидець, а попав у точку,
немов у воду заглядав Ілліч
на перспективу непівських струмочків,
що дзюркотіли з глибини сторіч.
        Аж, –бульк! – і ось вам
                            неуки безпутні.
        І поки десь-не-десь ріка текла,
        немов з води, вилуплювались штучні
                Гориничі.
        Край річки та села,
        на всіх струмочках, ПаРтії хвала,
        у всіх міжгір’ях мутять воду учні,
        що варті свого деміурга зла.
Все ширша Лета від брудних потоків.
Все вужчі кришталеві ручаї.
…В нас Одіссея – двадцять з лишнім років
одним Арго пливемо в різні боки
то наугад, то проти течії.
        Прожектами строкатіють проекти
        без всякого уявлення мети.
Виходять з моди притчі та сонети.
То де ж вони – пророки і поети,
за ким повинні грішники пливти?
        Зняли з регати.
                Ще веслує Ліна
        крізь ядерно-чорнобильську руїну
        в болоті криголамом до джерел.
«Сміється божевільна Україна»,
що малахольним – море по коліна,
та журиться опальний Оруел,
що матір-чайку – Русь одноєдину –
кромсає навпіл двоєглав-орел.
        Що на Нєґлінкє – нам шукають броду.
        Чийсь Крим – від нас боронять кораблі.
        В Адєссє-мамє – Катєнька народу
        пояснює з престолу на столі,
        що стати ще раз у ту ж саму воду
        те ж саме, що повторно – на граблі.
І все це нам на власне безголов’я
від родича словя’нського каприз
в країні без’язикості
                               й безмов’я
на злеті з прірви
               у безодню
                               вниз.

ІІ. МИ І ВОНИ
(у гирлі застояних вод)
Звідсіль не видно, що там – в жабуринні
і що, живе, долине на Парнас,
зате від слухів – повний резонанс:
із безголовим вершником на спині
підняв копита загнаний Пегас.
        – Чого б ото, – дивуються з барлоги, –
        ставати дибки?
Снобам: все – одно.
Гонгадзе… Юля… «Будьмо!»… « Ні за кого!»…
По пахви в мулі – «проти всіх» – дорога,
де все спливає, випавши на дно.
        …Гребуть до влади Рад гібридні клони
        гниленьких тушок і змілілих душ,
        і де-не-де пливуть на перегони
        між царедворців п’ятої колони
        корита недоторканих чинуш.
Без них нам вистачало б і кринички.
Так ні. Їм треба бути серед нас
з усіх сторін розшарпаної річки.
Як овочам – від гудиння і гички,
їм треба соку, крові – хоч на час.
        Опричники^IIІ завжди напоготові:
        і прихвосні, і віце-, і т. д. –
        все те, що очманілих від любові
        щоденно до «покріщення» веде.
Тут радники й ведучі з-за границі,
брудна ідеологія в спідниці,
на цирлі – судочинство й прокурор…
        Це ще не окупація столиці.
Це лиш імпровізований терор.
        Це тільки – на протести заборона.
Це тутечки – підпільне КДБ,
а ондечки – спецназ і охорона
від виборців – високого цабе.
        Ось – Сам, он – свита,
                ген – свята еліта
        з Пандориною торбою ідей
        вмиває руки
                в річці Геракліта
        про людське око,
                мовби – для людей.
Чи й треба іншу? З гущі пранароду,
де потом предків зрошені поля,
де кров’ю їх освячена земля
в борні за справедливість і свободу –
вона в синиці бачить журавля.
        І що за диво? Мріялось, гадалось,
        що вже ось-ось… і грішникам кінець.
        Мабуть таки й святим за щось дісталось,
        що й досі відвертається Творець?

ІІІ. ВИТОКИ ПОТОПУ
(вододіл чи барикади)
Гей, мрійники!!!
                Ой лірники народні –
        на вістрі тем, на гостроті проблем.
        На Масляну і в дні всевелико́дні
        ви – скрипалі. Але на що ми годні,
        коли вода гартується вогнем?
Там, де в хатах злиденного народу
щоденний піст на скатерках столів,
дві картоплини з клаптика городу
і ду́ля з рук засух-орендарів,
скрізь, де за центи продають свободу
і зеленню пакують байстрюків,
втрамбовують, здобуті для нащадків,
всіх поколінь
               ресурси і труди, –
тут
          можна полюбити олігархів
і не скрутити рук в панів-підпанків
на краниках джерельної води?
        Любити вражих ближніх ми не проти –
        наперсточників, «меценатів спорту»…
        Шпані від влади карта впала в масть.
        Пролетарі ще дуже вірять в чорта,
        який паршивцям золото роздасть.
…Всі хочуть Русь, і ділять Україну
на Схід і Захід, Київ і Донбас.
Та ж маємо єдину й неподільну!
Це мало?
               Люди! На дурну і бідну
частини плебсу
               розділяють нас.
        Хай краще так: ординців – на Кана́ри,
        а нам би жити – над своїм Дніпром.
        Якби ж то знали нелюди і скнари,
        що нам на цьому світі – не до пари.
        І все б тоді закінчилось добром.
Ми б навіть заплатили їм податки,
як данину, казкова Русь – Орді.
Нехай би там вовтузились (за барки),
як павуки із однієї банки.
Ми тут не заважали б їм тоді.
        Оце і був би вибір –
        п о в з     Є в р о п у
        у їх офшорний караван-сарай.
        Ми тільки – за, якби вони – не проти.
А як інакше рятувати край?
        На річці Геракліта
                без потопу
        відтак ніколи не настане рай.
Ковчег пливе.
І поки мокре сохне,
все, що до пари, стулиться колись.
Та й у сусідів щ о с ь без нас не здохне.
        І щезне содоморство допотопне,
аби наш рід
                від трясця
                                не журивсь.

IV. В ЗАПЛАВАХ І ВИРВАХ
(понятій)
Ми зроду піднімаємо мистецтво.
Від конкурсів звихнувся патріот.
От тільки в силу звичного плебейства
попсу і спам розжовує народ.
        Під дулом пришибеєвських інструкцій
        дух нації приспали назавжди.
        У заводях абстракцій і деструкцій
        все шмаровидло фракцій і корупцій
        спливає в зоні бруду і біди.
Утоплеників мало: фіфті-фіфті.
Та й ті, хто сплив, кричать, як на пожар:
– Нам зрушить весь бардак на цьому світі
не Архімед, а наш пахан, завгар!
        Бо ми – ніщо. Не треба нам героїв.
        І геніїв ніколи не було.
        Один Хмельницький – он чого накоїв!
        Один Мазепа , а усім – на зло.
І поки заправлятиме престольна,
«понятія» в нас будуть за закон.
Івана конвертуємо в Лінкольна,
а Лесю проінфлює Вашингтон.
        Не треба вже анексій, контрибуцій.
        Ми все братам здаємо без війни.
        У нас під вишиванкою вони.
        А ми стійкіші, ніж покійний Муцій^IV.
        В нас є значні здобутки революцій –
        у шароварах гейкають пани.
В нас бренд і кейф від чарки та цигарки,
балдіємо від нецензурних слів…
        …Заслинившись, не перетопчеш гнів,
        що за рахунок втоптаних прошарків
        аж роздуває туші упирів.
Невігластво регоче. Підле звірство
Горгоною чатує кожну мить.
Клінічний розріз верхотур суспільства,
як сіль на рану, кожному ятрить.
        В ковбані жити – всім непереливки.
        Роззявиш рот, залишать без трусів.
        Само собою – більше їсть велике,
        зазвичай, щуки – жирних карасів.
І    в с е     т о     т е – за долари і гривни:
червона піна, бульбашки пливуть…
        Понад водою дуже гарно видно,
        що хижаки поняттями живуть.
І все це без нарацій та конклюзій^V.
        Народ горланить гімни ковбасі,
        вдивляючись в майбутнє без ілюзій,
        де оптика, настроєна в Союзі,
        всіх нанизала на одній осі.
Із круговерті рокової долі
є вихід – в круг,
               у іншу рокову,
щоб знову, обезсилівши на волі,
не смі́ти опустити булаву
               на безголов’я наше
                               на престолі.

                      2013