Настає Новий рік. Як мінімум почуємо підсумки: політиків – про владу і суспільство, економістів – про бухгалтерію виживання, церковників – про два Різдва, військовиків – про визволення полонених як найбільшу перемогу, а митців – про все гамузом. Але хочеться, котлети і мухи окремо та ще й своїх п’ять копійок вставити. У коментарях не скажеш всього того, що іноді напрошується, а безадресно – можна собі дозволити, в тому числі і про себе, адже все одно ярлики ліплять, кому не лінь.
        Якби уявити, що до моєї творчості є достойна увага, то перше, що має зауважити критика – моє слово дістає. Когось – до печінок, а комусь просто заважає жити у своєму болоті. Дістається і хворому суспільству, і його посполитим, в тому числі лірикам і сатирикам, в міру їх розпущеності. Грішний. Іноді це виходить за рамки літератури, коли мої ЛГ «нахабніють», але ж тільки тоді, коли не хочу, а мушу захистити своє реноме.
        Ще в радянські часи тиражувалася думка: щастя – це коли тебе розуміють. Сьогодні я додав би, а нещастя – це коли ти не розумієш ближнього. І особливо печально, коли це стається у творчому середовищі.
        Нібито так і має бути, якщо брати до уваги те, що, наприклад, наші «Майстерні» не так обтісують як огранюють поетів, особливо початківців, і то не гірше якої-небудь коронації слова. Принаймні поки-що ПМ чи не єдиний в Україні поетичний сайт, де колективна оцінка творчості автора є одночасно і достатньо об'єктивною, і такою, що не дуже впливає на його рейтинговий статус в табелі про ранги. Деякі автори, (буває – що і, на жаль, і назавжди), залишають ці сторінки як діти, що повиростали зі своїх штанців. Іноді можна й з полегкістю зітхнути, бо бувають переростки, з якими не легко знайти спільну мову, коли вони уявляють себе безрозмірними метрами у своїй вузенькій царині. Ну що можна вдіяти, коли людині хочеться бути унтер-офіцерською вдовою, яка сама себе може висікти, аби іншим «не повадно было».
        Хтось сказав, що емоційний інтелект людини відображається її мовною лексикою. Якщо який-небудь хлопчина виправдовується: я бува заокруглюю слова, але буду стараться не употреблять грубих слов, – то що мені думати про поета, який використовує точно таку саму аргументацію з тарабарщиною суржику, захищаючи свою лірику від класичної норми? А спробуй зауважити, що подібні звороти ради рими, характерні для незрілої дитячої поезії – нема-нема та й наживеш собі ворога. Не вважаю еталоном і свій стиль, зате не кожен пересмішник може його скопіювати. Комусь це не подобається як засіб просування по рейтингу у своїй кваліфікації. Але ж тут ніхто нікому нічого не забороняє. Майстерні – це сходинки, на яких кожен при бажанні влаштовується там, де хочеться, незалежно від того, ким є насправді. Ну, хіба що, елементи кругової поруки можуть просунути якусь групу десь, кудись трошки вище. АЛЕ Ж ЦЕ ЗАВЖДИ ПОМІТНО(випадково набралось великими літерами, але так і залишу).
        Читаю похвальну статтю. Суцільний бравур. Музика з музикою завжди на одній хвилі. Все природно. Але відкіля досада? Заздрість, ревність? Ні. Немає чого і до чого. Мені такого і в некролозі не хочеться. Жодної критичної думки. Пам'ятник при житті за радянськими штампами. У мене теж є слух – чую півня і зозулю. Я в такі дуети не вписуюсь і в цьому вся моя проблема. Крилов, а Глібов ще краще, показали це явище, але ніхто не поспішає його осуджувати. Зате «клеймим позором» олігархів.
        Ніхто ніколи не ставав майстром з дитинства. Здавалось би, занотуй свою минулу творчість як пройдений етап і крокуй далі. Може колись майбутні критики будуть називати тебе раннім Тичиною. Так ні. З такою кучерявістю обстоюється власна унікальність, що куди там класикам сатири і гумору.
        Це було б тільки смішно, якби захист сумнівних позицій не висловлювався в образливій формі по відношенню до опонента. А ще гірше, коли власні перли цієї полеміки приписуються пізніше опоненту, як ініціатору дурного тону з вибриками Пегаса на Парнасі.
        Я не хочу переходити на персоналії, по відношенню до яких мої аргументи вичерпані. Вони відлежались і хай собі ідуть у люди. Може справді комусь на користь буде.
        Важко зрозуміти мотивацію поведінки людей, які вказуючи на пилинки в оці іншого, не помічають колод у власних очах. Об'єднуючи дві інші біблійні притчі про камінь, кинутий у чужий город і в ближнього свого, згадуємо і третю, що завжди настає пора визбирувати те каміння. Не всі і не завжди готові до цього, вважаючи власне его недоторканним і лукаво показуючи пальцем на того, хто нібито першим кинув свій неотесаний камінець.
        Іноді буває важко й самого себе зрозуміти, коли досада минає, але осадок залишається. А ще гірше, коли немає ніякої гарантії, що тобі в черговий раз не закинуть те, чого і близько немає і не повинно бути. Як мінімум дивуєшся, коли окремому індивідууму потрібно доказувати, що поети завжди розписуються за всіх, навіть якщо це не всіх стосується. Але коли це стосується в першу чергу самого себе, то самокритики мало. Потрібна і самооборона.
        Не хочеться нікого поминати всує і цим заважати творити шедеври. Зайві репліки і куртуазна сатира вже потішили публіку.
        Якось так воно ведеться, що від компліментарщини до цілковитого несприйняття між авторами віршів і коментарів – один крок. Спочатку замилування, потім замилювання, а далі нібито здивування, трошки критики і – найшла коса на камінь. Такі рефлексії краще вгамовувати у творчий спосіб, оскільки явище типове. І хоч, можливо, й не варто його занадто роздмухувати, але деякі аспекти вимагають уваги.
        Це не проблеми добра і зла, а відрижки суєтності і марнослів'я. Тому немає ніякої необхідності стирати свого уявного опонента в порошок. Адже він сам створює собі обличчя, будучи самовпевненим у своєму непохитному авторитеті і звичній прихильності любих друзів до своєї творчості.
        Отже, в «розстрільній» поезії немає необхідності, а вбивчу прозу випрошують з такою настирністю, що не можна відмовити.
        Поділяю ту думку, що незграбних правил у творчості, так само як дурних законів у прозі життя – можна не дотримуватись. Вони час від часу міняються так само як смаки, уподобання, мода, нормативи правопису тощо. А от правила хорошого тону, етики у порядному товаристві для всіх однакові завжди.
        Дуже боляче не тільки спостерігати, але й відчути на собі, що марні спроби – знайти собі ту віддушину, де можна, як думалось, відпочити душею і вільно дихати між рівними рівним. На превеликий жаль, не тільки державні інституції, але й творчі об'єднання людей як, до речі, і наші Поетичні Майстерні, відображають зріз хворого суспільства, де завжди знаходяться індивідууми, рівніші від інших. Іншими словами – правила і закони для всіх однакові, але знаходяться орли, які вважають, що їм – улюбленцям богів, особливим, шанованим, любимим і Бог його знає ще яким, дозволено більше ніж простим смертним.
        Не треба показувати пальцем. У дитячої письменниці Роулінг є герой, якого вона називає Відомо Хто. Напевне всі принаймні гортали фантастичну історію чарівників і пам'ятають, як сильніший спочатку дуже опікувався долею маленького хлопчика, а потім, відчувши його доброчинну силу, вирішив знищити як зайвого противника на своєму узурпаторському шляху.
У реальному житті таке трапляється на кожному кроці. Ми звикаємо довіряти сказаним словам, дифірамбам, поблажливій критиці і раптом виявляється, що ця опіка не що інше як улеслива дружба ради майбутніх, меркантильних інтересів. І в разі розчарування ти стаєш уже не другом, а лютим ворогом. І тоді у відомо кого не вистачає тільки чарівної палички, щоб якщо не спопелити, то морально знищити видуманого собі опонента чи противника.
        Одна авторитетна для мене і на сторінках ПМ поетеса дала мені слушну пораду – не упоминати всує таку нечисту силу як Russia toody прямими іменами, аби не посилювати її. Важко не погодитись. Але куди дінешся? І я роблю відкриту спробу залізти у шкіру моїх прототипів у пасквільних віршиках. І мені важко уявити, що це такий собі бабай, який монотонно довбає молотком мало не кожного і не кожну по одному й тому самому місці, наче іншого і на думці немає. Мовчати буває тяжко. Тому моя порада моїм уявним жертвам – нинішнім і майбутнім: там, де умудряєтесь вичитувати щось про себе, читайте – Раша або Путя, якщо уявляєте, що це єдине, на чому зосереджена моя творчість. Мої паршивенькі віршики відлежуються роками, але якщо трапляється щось актуальне, то я не збираюсь його міняти з огляду на чиїсь примхи і гонор. Думаю, що мою думку поділяють всі, кому не потрібні ні дружня опіка, ні вказівки як і про що писати. Пишу так, як відчуваю, про те, що стосується всіх і нікого зокрема. Тому не треба шукати винного, коли буйна фантазія вимальовує себе головним героєм мало не кожного вірша. Я вже боюсь, що коли опублікую що-небудь про міліціонера, який придирається до стовпа, то й це комусь буде як чиряк на одному місці – зразок поетичної метафори, взятий із лексикону відомо кого.
        Ніхто не може заборонити мені використовувати у своїй творчості імена язичницьких богів. Бо хто цього не робить, розуміючи, що міфічні Олімп та Парнас – це теж не що інше, як яскравий зріз чи розріз нашого войовничого суспільства? При цьому нічиєї віри не ображаю, свою не ставлю вищою за інші, войовничого і смішного фанатизму ніколи не проявляв і не проявляю. Кожному зоїлу при бажанні є що закинути, аби закрутило в носі. Але для чого це мені, та ще й у сфері релігії? Звичайно, що відстоював і буду відстоювати реальне, а не міфічне; філософське, а не баб'яче; наукове, а не поганське, яке хочуть накинути Україні недалекоглядні(а іноді і навпаки, дуже далекоглядні) проповідники.
        Так, я не люблю путінську Рашу. Вакханальне язичництво і п'яне, наркотичне шаманство – це істинна релігія Московії від самих її початків. Ніякого християнства там ніколи не було і немає, а нинішнє гундяєвське православ'я – це найлютіший і найпідступніший ворог України. І це завжди було аксіомою. Але це не означає, що українське православ'я повинне бути замінене на язичництво. А про тих, хто це пропагує, можна повторити тільки одне, взяте із уст народу, – дурний піп і дурна його молитва.
        Ні, я не проти інших вір, в тому числі вірувань і обрядів наших предків, але тільки як культурного надбання людства. Про поганські ритуали масонських лож та орденів і про жертвенні капища та ідолопоклонство язичників так само як про католицьке єзуїтство та ісламські крайнощі краще промовчати. Але хто не любить грецьких міфів, які ще до Гомера створили початки історії Еллади? Кому не подобається карело-фінський епос Калевала? Що можна сказати проти мудрості конфуціанства і всеосяжної філософії буддизму? Кому заважають сповідувати привнесені споконвіків народні обряди предків українців, можливо й трипільської культури, з їх поклонінням Природі?
Сучасна освічена людина розуміє, що між цими релігіями, а точніше між їх егрегорами теж точиться непомітна боротьба. Деякі з цих інформаційно-енергетичних структур уже давно погасли і безглуздо відновлювати відмерле як нові секти для подальшого розбрату на теренах України та й всього світу. Людство стоїть на порозі виникнення нової всесвітньої загальнолюдської релігії за рахунок об'єднання всіх інших найпотужніших вір, вір у добро і єдиного Творця. І якщо так не станеться, то нашу цивілізацію дійсно чекає апокаліпсис – катастрофа на всій Землі.
Якщо єдиний Творець, то і єдиний Храм, але не обов'язково однакові обряди, церкви, мінарети, синагоги і т. п. Може не всім ті церкви і потрібні, бо сказано: де двоє в ім'я моє, там і Мій Храм.
        Я пам'ятаю, як мене підпільно хрестив не в церкві, а у звичайній хаті напевне що висвячений на ту справу батюшка. Моя мати не знімала з дітей своїх дукатики й хрести, аж поки свідомість не зачавила піонерія, комсомолія і совдепія. І коли я чую, як відомо хто з неприхованою ненавистю обзиває більшу і сподіваюсь, кращу, частину людства хрестатими, то це щонайменше коробить душу так само як від войовничого комунізму з його атеїзмом. То чому я повинен мирно споглядати це неприглядне явище, яке вносить додаткову дисгармонію у цьому світі?
        Але покажіть мені те місце, де я висловлювався неделікатно по відношенню до цього явища, зважаючи на те, що людина слабка.
        Так, я дозволяю собі показувати окремі вади цієї людини. Я погоджуюсь, що можливо ще не доріс до статусу вчителя, як деякі класики чи ті особи, які вважають себе такими. Але чим страшна моя позиція звичайної або як кажуть простої, пересічної людини?
І пару ремарок на випадки, коли формально є за що осудити не так поета, як малоактивного громадянина.
Їздити на позиції АТО і піднімати дух пораненим бійцям мені вже пізно, та й багажу особливого не маю, і знаю, як працює швидка допомога. Героїка – це похвальне явище, але коли завдяки пролитій крові падають зірки на погони генералітету і долари в кишені олігархів, то це вже поступово переростає у фарс, проти якого скоріше потрібно виступати, аніж брати у ньому участь.
        Я не можу похвалитися ні виданнями, ні фоліантами. То що я один такий злидар у цьому нашому справедливому світі однобокої краси і гармонії? Недалеко той час, коли й електронні видання будуть мати своїх лауреатів. І якщо зараз дехто з такою наполегливістю, достойною кращого застосування, намагається витіснити моє слово, потрібне звичайним порядним людям, а не фальшивому бомонду, то хто є цей відомо хто насправді?
        Будь-ласка, діліть мої думки хоч на 24, хоч і на сто, але не плюйте зі своїх звичних позицій, не принижуйте гідність мою і свою. не обзивайте по вуличному чи по-школярськи собі подібних. Мого досвіду вчителя достатньо, щоб відрізнити рівень свідомості двієчника-п'ятикласника і випускника школи життя. Не моя вина, що цей рівень не міняється у деяких індивідуумів десятиліттями. І прикро за всіх, що ми дозволяємо а то й під'юджуємо неврівноважених авторів на ці експерименти.
        І ще один невеличкий штришок. Всі захоплено спостерігають, як людина поставила себе за межі часу. Оригінально! Але ніхто не порадить цій розумній людині, що абсурдно вести точне літочислення від потопу, трипілля чи іншого розтягнутого у часі періоду чи процесу. Звичайно, що це може бути великою образою для відомо якої особи, загіпнотизованої своєю показною величчю і повсякчасними «одобрямами» улесливих колег. Особисто, розумію марноту цієї затії, лише хочу донести, що не вбачаю в цьому ні персональної образи, ні якого іншого наїзду на свободу думки і віросповідання.
        Можливо я помиляюсь і занадто загострюю проблему, якої насправді немає. Можливо, що повинні бути чудаки, які прикрашають світ тим, що вилазять на подіум і світять тисячній аудиторії голим задом. Тоді що ж – будемо терпіти і толерувати несамовитих, одіозних, затятих оригіналів.
        І це можна було б змовчати. Я мовчу. А висвячені невідомо ким у поводирі, мої ЛГ лише застерігають, що претендентів на папаху багато і невідомо від кого ще почуєш, – геть із наших чистих джерел!
        А хто не піде, коли ці джерела остаточно перетворяться у мутні патьоки для дурнів з ініціативою?

P.S. Здається всі борги у цьому проминаючому році пороздавав. А що далі буде, покаже рік Новий, у якому бажаю всім своїм колегам і читачам щасливих польотів і приземлень.
                                                         І??? ???а́
                                                         30.12.2017

               У кожного є своя улюблена справа, без якої життя має не такий смак, як то має бути. Але буває і ця справа дає гіркоту розчарування. Так і сталось після моєї недавньої невдалої публікації на сторінках ПМ. Зате я мав нагоду отримати від Редакції Майстерень настанову, що не такий важливий той смак, як післясмак в результаті добре виконаної роботи. Дійсно, якщо публікація невдала, то той «післясмак» стає оскоминою, від якої можна позбавитись, виправивши ситуацію. Проблема в тому, що для більшості авторів ПМ співпраця з іншими майстрами-любителями стає чимось на зразок хобі і біда, коли цим хобі заважають амплуа інших майстрів-любителів. А ще гірше, коли обране амплуа одних пересікається із хобі інших. А ще більше нещастя, коли оці пересічні автори ціни самі собі скласти не можуть, а ти берешся їм у цьому «допомогти», забувши, що вони вважають своє хобі найважливішим, а своє амплуа або не хочуть показувати, або вважають його більш солідним, ніж то виглядає насправді.
               Я міг би сказати, що моє амплуа принаймні у цій публікації – вивести на чисту воду не те, що ховається за НІКи і псевдо, а взагалі: зазнайство, нетерпимість, фальшивість, що у народі, а то й у середовищі породистої еліти відомі під загальним іменем – совковість. О! Вона ще є – живуча, пристосована до нових умов, а спробуй її зачепити ненароком – так брикне копитом, що і зубів не повизбируєш.
               Здавалося б, говорити відкрито, чесно, не оглядаючись на дуті авторитети – це наші незворотні досягнення. Але як зауважує РМ – така позиція виглядає простакувато. І куди там із нашою простакуватістю до їхньої організованості. Вони ж, совки, нюхом одне одного чують і інтуїтивно відчувають своїх противників.. Стіною не піднімуться, немає вже тої самовпевненості, але тим чи іншим способом задовбають не гірше, як «гради» новоросів. Хіба не було у мене такого епізоду, що колеги погрожували судовою розправою за те, що цитував російського Гоголя на українському ґрунті? Виходячи із печального досвіду, як і обіцяв, не буду згадувати персоналій. Особистості і захочеш – не дістанеш. А особи, які самі впізнають себе, нехай краще маскуються або міняють себе із середини.
               Чому мені це видається важливим? Напевне тому, що це має бути не менш важливим і для моєї аудиторії.
               Давайте проведемо паралелі, де в різних масштабах проявляються стереотипи поведінки одіозних і пересічних представників совка.
Стереотип 1-й. Якесь радянське хлопченя з прізвиськом Путька дістає щоденно «на горіхи», поки його не беруть під своє крило вуличні авторитети, які за певні послуги будуть його опікувати, поки він сам не набере ваги, щоб стати за спиною інших слабаків. І цей стереотип свідомості на рівні п’ятикласника закарбовується і залишається потім незмінним і в кримінального діяча КГБ, і в нувориша-президента, влада якого тримається нині на такому ж підкупі стоячих у нього за спиною жадібної еліти і п’яного народу.
Стереотип 2-й. Радянський народ звик до «халяви». Він і нині такий самий і в глибинці Росії, і в її центральній частині. Це він, а не Путька давиться Кримом і подавиться Донбасом. Але «веселится и ликует весь народ», тому що за спиною у нього стоять пускові установки з ядерними боєголовками.
Стереотип 3-й. Якісь Стрєлкі, Захарченки, кримінальні Гобліни і Мотороли безчинствують в Лугандонії і Таврії, тому що за спиною у них відкрита границя з путінською Росією, звідки в неміряній кількості перекидається застаріле і новітнє озброєння і украдені у дурного народу гроші.
Стереотип 4-й. Тьотьки і дядьки, «окрилені» російською пропагандою, мужньо зупиняють військові колони АТО, топчуть ногами український прапор, і люто розправляються із патріотично налаштованими співгромадянами, а пізніше із полоненими, тому що за спиною у них стоять проплачені тітушки «оплота» і відверті бандити з російськими прапорами.
Стереотип 5-й. За спиною рядового українця ніхто на стоїть – ні влада, ні Америка, ні Європа і тому кожен виживає, як уміє. А як вміє совок? За рахунок корупції, телефонного права сильного піднімається сірість і нікуди не дівається гнила інтелігенція і боягузливе чиновництво, які ще розраховують, що за спиною у них появиться який-небудь комітет порятунку України, який врахує їхні заслуги у боротьбі з бандерівськими укропами.
               І скрізь за цими спинами визирає капловухий карапуз Путька: «Нє трожь мальца!»
               А хіба можна гарантувати, що тут у середовищі ПМ не знайдеться якийсь 10-й стереотип, якому захочеться розправитись з інакомислячими підленько, таємно, користуючись зв’язками, наприклад, з РМ, незважаючи на те, що тут матеріальні дивіденди не проглядаються? Дурдом веселка! Абсурд! Парадокс! Ідіотизм! – такі менторські вигуки ви почуєте із вуст того самого совка. Бо хто іще буде застосовувати ту ж методику, з допомогою якої ізолювали в радянські часи інакомислячих противників совкового режиму?
               Чого гріха таїти, всі ми більше забавляємося поезією, ніж пишемо щось серйозне аж тоді, коли якісь обставини дістають до печінок. У даному випадку до цього не дійшло, але вияснити стосунки необхідно. Але, – куди там. Всі мої спроби налагодити їх із деякими впертими опонентами через хоч би часткове визнання хибності своєї реакції на дріб’язкові зауваження закінчуються цілковитою поразкою і ще більшим антагонізмом. Очевидне приховати неможливо. Воно і непідсудне, і не принижує нічийого амплуа, але коли виноситься на світ Божий – ти вже ворог номер один за неблагонадійні вчинки. І піде в хід аргументація, що ти нездара і нікому не цікавий і так далі від о-ля-ля і ой, леле, аж до самого вагомого, що тобі треба лікуватись у психушці, тому що лізеш у їхнє болото...
               Стоп. А може так і є. Я маю на увазі болото.
               Значить, треба вилізти з нього, стати на ноги, обтертись і йти далі. Практика!!!
               Є персоналії, що взагалі, як оте бемське скло. Все сміття твоє покажуть, – добре, – обтрусять ним, – терпимо, – і поки ти протираєш очі і не подумають повиймати колоди зі своїх очей. А чому це мені повинно подобатись? І я розповідаю про ці колоди, наївно вірячи, що це теж добре. І тут уже не куди там, а що то за шум у домі Оболонських?
               Конкретно і коректно. Ми намертво стоїмо на захисті мотлоху, яким рясніє інколи так звана поезія, яка могла би бути цілком пристойною, аби не той прикрашальний мотлох. Хіба у мене його немає? Але із задоволенням вичитую приємні(і не дуже) коментарі авторитетних авторів і з таким же задоволенням виправляю помилки, удосконалюючи свій редакторський хист. Коли сам бачиш, як зрідка з потугами хоч щось народжується, то й підхвалиш, підтримаєш. На те й Майстерні, а не цех готової продукції. А там, де вірші ідуть оберемками, чому б не звернути увагу нехай навіть майстра на його мимовільні помилки? І більшість це теж сприймає, як нормальний порядок речей. Але «не тут то было», якщо трапляється автор з безрозмірними амбіціями. Коли тебе в упор не помічають – це ще не найгірший варіант до того, як на тебе виллють, м’яко кажучи, всі рудименти совковості.
               Я розумію бажання не обділеної талантом людини створювати свій світ з його антуражем чи бутафорією ностальгічної провінціальщини і театральщини. Але при цьому потрібно пам'ятати, що мова розвивається не за рахунок суржику або слів для означення об'єктів і явищ, які відмирають, а під впливом нових сфер діяльності людини у побуті, культурі і політиці. Якщо мені, наприклад, щось говорять звичні в дитинстві слова: ковбаха, штандари, кагла, припік, юрок і т. д., то це не означає, що я обов'язково повинен їх десь втулити, аби збагатити лексикон сучасних комп'ютерних інтелектуалів.
               Тому я і висловлюю сумніви щодо необхідності збагачування поезії такими діалектизмами як спечно, у товпі, цвяхи́ або скороченими формами дієслів як-то: клепа, доганя, знаєм, будем, взять, обнять тощо. Не важко уявити, що буде, коли кожен почне свідомо і авторитетно впроваджувати свої літературні вподобання і «надбання». А спробуй зауважити, що напевне так не повинно бути – тобі арбітром і прокурором підсунуть велику поетесу Дусю із Мотовилівки, і не полінуються заглянути в дореволюційну енциклопедію німця Брокгауза, аби доказати, як діалектизми бувшої Малоросії повинні збагачувати українську мову. Ну хто перечить? Інколи можна, а буває і необхідно, вставити і смачне діалектне слівце або гостру, влучну, афористичну репліку. Бува́ і суржик рятує ритміку і риму. Але чи завжди це потрібно, якщо й так процвітає говірка Привозу і Бессарабки, які аж ніяк не переплюнеш своїми знахідками і надокучливими перлами, якщо і без нас співаються сороміцькі пісні і коли всерйоз цитується Лесь Подревлянський?
               У творах Марії Матіос подібне виправдовується гуцульським середовищем. А що тут диктують небеса, важко пояснити. Тим більше важко пояснити роздратування авторів, яким насправді робиш комплімент, знаходячи у них щось подібне до ремінісценції, або цілком коректно підкреслюючи їхню значимість у взятій на себе непомітній ролі. Так і виникають банальні проблеми із невмотивованими сентенціями і з незрозумілою мотивацією.
               А може «ларчик» відкривається дуже просто? Ну не хочеться автору копатись у численних власних творіннях, де рясніє від знахідок і русизмів, і щось виправляти. Тому і стоять намертво, і тому така безкомпромісна боротьба з ненормованими наголосами, що нагадує сентенції чиновника у зв'язку з освітньою реформою, – а що ж робити грамотним, які на зубок вивчили радянську історію і мовну граматику? Є типові помилки, які зустрічаються і в класиків. Але, на жаль, тут не розсудять і українські словники, яких є багато і жодного сучасного і авторитетного. Залишається працювати над собою, а не зазирати в чужий город Бо роботи тієї – непочатий край, хоч, на превеликий жаль, ця робота зводиться у нас до операцій: блокувати, заборонити, видалити, тому що дурнів з ініціативою ще вистачає.
               Оце і є те, що я називаю синдромом совка.
               Їх небагато серед нашої чемної парафії, перед якою можна і вибачитись, і якій, буває, варто доземно поклонитись за те, що не відступає перед нахрапистими більшовиками, яких насправді – «раз-два – и обчёлся». Тому я не кажу, що це так сильно зачіпає моє его, бо з бравого солдата Швейка де сядеш, там і злізеш. Просто вважаю, що будь-яку тенденцію до розкручування за інерцією маховика негативу потрібно вчасно зупиняти.
               І тут принагідно було б нагадати про іншу тенденцію – активізація громадських рухів міжнародної спільноти осудити і судити злочинні комуністичні режими. У нас це поки що трансформується у декомунізацію. Якби це не тормозилось, то вже давно можна було б і на території України остудити голови «разухарившихся тетушек и бабушек» за спиною яких так зручно ховаються нібито пацифісти і «иже с ними» донбаські бойовики п'ятої колони.
               А якщо знову повернутись до основної теми допису(а не опусу), то це могло б стосуватися ще одного камінця спотикання – так званої прозорості і системи оцінювання якості творів, які інколи діють, як червона ганчірка на бика. Як на мене, то прозорість поезії має визначатись не співвідношенням голосних і приголосних, а співмірністю словесної води і руди, розчиненій у ній, із виключенням того, що плаває на поверхні. На жаль, математика цього робити не вміє так само як і безсила фіксувати реальні рейтинги авторів, які нібито формуються самим автором, а насправді залежать від прихованої самодіяльності того ж самого дурня з ініціативою.
               Не думаю, що кожен із творів має бути взірцем неповторності і одночасно еталоном для наслідування, як того – кому тільки не бажається. Інколи, аналізуючи для себе вірші-метелики, не знаходжу в них чогось нового, що вразило б, як раніше, на тлі одноманітності. Ніби все на місці, але як у тої жінки грузина, яка мудра, але потім. Буває важко пропустити через серце одночасно непомірну кількість метафористики з усіх можливих історичних і побутових джерел. Не вражають і космічні масштаби, за які беруться окремі поети. Живемо у паралельних світах. І того, й іншого вистачає у кожного з нас, але у більшості – дозовано. Краще думати, ніж видумувати неоднозначні словеса для самозадоволення. Тоді й не буде виникати асоціацій із кисельовським кліше, – «что ни рожа, то Сережа». І не буде болісно від пафосного патріотизму зі сльозою на очах, коли між рядків, хочеш того чи ні, прочитується байдужість, пацифізм, а то і відвертий пофігізм, даруйте на необережному слові. Найкоротше резюме сказаного – не вірю я поезії Янусів.
               Нехай мене пробачать писаки і читаки із гіпертрофованим самолюбством. Я поставив тільки приблизний діагноз хвороби, що називається совковістю, але знаю, що цю хворобу можна вилікувати інколи пілюлями, а деколи і «клізмою».
               Підкреслюю, що я висловив думки з позиції дилетанта-аматора і зайвих ярликів чіпляти мені не потрібно. Достатньо бравого солдата Швейка, якому тут ніхто не заважає, так само як і він нікого не бажає тут образити.
               Було б непогано почути думку професіоналів відносно поставлених питань без претензій на істину в останній інстанції. Не бажаю встрявати в неконструктивну суперечку з емоціонально неврівноваженими особами.

                                                            08.2015

       Кажуть, що на поетів не вчаться. Думаю, що ними і не народжуються, якщо це не геніальні поети, але ними стають водночас із розв’язанням поставленого одного разу самому собі запитання, – а хто я є на цьому світі? А далі можуть бути різні варіанти відповідей. І якщо раптом десь вкрадеться віршована версифікація, та ще й на листку паперу, то це і є memento more – День народження поета. Інша справа, – коли, в який момент, відбулася ця подія? Бо напевне в залежності від цього, одні, по відношенню до себе, називають її священнодійством, а інші – святотатством. У всякому випадку, жертва цього акту уже не має ні права, ні сили зупинитись.

               Самі себе доводимо до стану,
               коли байдуже, – слава чи сума.
               Поезії нема без графомана,
               як у сільському клубі без баяна,
               без меломана – музики нема.

       І з цього місця, як мовиться, детальніше.
       Ніколи не було такого поета, як ім’ярек. Зате був у свій час головою Спілки письменників України пан такий-то, скажемо, – Ікс. Майже напівбог, чи то пак – щасливець, який думав, що схопив Бога за бороду, він раптом відчув себе… ні – не поетом, а істиною в останній інстанції. І чи не на останньому з’їзді Спілки, як наріжним каменем своєї діяльності, він оголосив «священну війну» графоманам. І звісно – кого не зацікавить, а що це за жуки такі – пан Ікс з одного боку, і графоман – з іншого? Багато хто може пригадати, що все це дійство озвучувалось рупором двадцятихвилинок по українському радіо, де водночас анонсувались деякі твори пана письменника. Таким чином втягнутий у інтригу, я спочатку отримав враження від декларованого і прочитаного, я потім уявлення – що таке графоман. Ось так і почалася перевірка істини, – стукайте і вам відчинять...

                            ***
              Одному таланить і на таланти,
              і на валюту є у нього хист.
              А як, буває, треба дилетанту
              хоч раз почути, що і він артист.

              Йому важливо, щоб усі почули
              його не дуже зважені слова.
              Але, якщо почули і забули,
              то не болить від цього голова.

              Бо графомани і не уявляють,
              як досягати світлої мети,
              але поперед інших не бажають
              фальшивих результатів досягти.

              Коли всі за, вони бувають проти,
              хоч потім їх за це і заклюють.
              Коли потрібні справжні патріоти,
              вони і іншим спати не дають.

              Вони проводять заходи мистецькі
              воюють за порушені права,
              та зраджують їх вихватки простецькі,
              до сліз наївна віра у слова.

              І у затишшя дурники не знають,
              чого чекати – бурю чи грозу.
              А метри мудрі! І вони чекають,
              чия візьме, а потім проливають
              не злу, а крокодилячу сльозу.

              .................................................................
              Не так і складно графоманом стати.
              Це теж якоюсь мірою талан
              за всяку ці́ну найціннішим стати,
              щоб це помітив будь-який профан.

              Та все ж – це підло і по-більшовицьки
              приклеювати іншому ярлик,
              забувши наче, хто ми є і звідки,
              щоб ущемляти іншому язик.

              Критикувати, ніби розстріляти.
              Хіба це не донос на громадян?
              Крім того, де візьмуться ті таланти,
              коли їх не читає графоман?

              І як на мене – всі ми з піонерів,
              хоч і не всяк душею комуніст,
              що перед носом закриває двері,
              аби за ним сатирик не проліз.

              .......................................................
              Поет це однолюб, це лицар слова
              у сумніві і страсі без доган.
              А графоман – це грішний Казанова.
              Ну, в кращому випадку – Донжуан.

              А що вже краще, те жінкам видніше.
              У них частіше служить за зразок,
              не те, що файне, але трошки інше,
              аніж у школі знали на зубок.

              На свій млинок найлегше воду лити.
              А раптом люди виявлять обман,
              що їм без графомана не прожити?

              Не кожен Трішка має свій кафтан.
              Щоб ярликами Трішку обліпити,
              потрібен геніальний графоман.

              І. ДАВНІЙ ЛИСТ БЕЗ ВІДПОВІДІ
       У совку будь-якого ґатунку дрімає ініціатива. У мені вона прокинулась листом до пана Ікс.
       Шановний пане такий-то!
     Слухаючи Вашу передачу «20 хвилин…», можна собі уявити, що Ви щаслива людина, бо маєте як, і маєте що сказати своїй широкій аудиторії.
   Але такому щастю – воювати з вітряками, мабуть, швидше потрібно співчувати. Все ж, інколи, і в наш час кому не кортить бути «справжнім українцем», «вийти з берегів», «будити сірі будні», беручись за перо або за іншу, хоч, часом, і не за свою, справу?
       А справа в тому, що в мене теж є вірші, які, як певно і має бути, перекликаються з нашою буденщиною. Будучи достатньо самокритичним, я розумію, що вірші – це ще не поезія. Та, буває, особливо тепер, коли слухаєш передвиборну брехливу агітацію та саморекламу, то вже б краще оприлюднити щось на зразок оповідання про Вашого Фелікса, щоб хоч трошки зрушити з місця наше затуркане покоління. Бо знову виберуть не тих «пацанів». Але ж чомусь не чути чогось подібного навіть по радіо. Всім надокучили «давні казки».
       Я знаю, що є ще Ліна Костенко, Іван Драч, Д. Павличко і т.д., є ще й ті, кого немає. З їхньою поезією не тягатись і в мене ніколи не було прагнення поповнювати ряди графоманів, але в мене все-таки є актуальні поки що, віршовані речі, які могли б тепер, а не колись, прислужитись добрій справі навернення нашого шановного електорату до вибору добра, а не зла з червоними прапорами. І, мабуть, не на зло було б, якби (хай не з друку, бо вже запізно) а по радіо прозвучали думки отого типового представника народу, до якого Ви апелюєте у своїх передачах.
На мою думку зараз поезія повинна говорити не так вишуканою метафорою, хитрим верлібром і т.п., як відкритим словом, доступним отій нашій незворушній більшості.
       До народу треба дійти. Я роблю для цього якісь, може й не мудрі кроки, щоб хоч, як мовиться, не мучила совість, що хтось за всіх буквально розпинається, (в хорошому розумінні), а хтось теж міг би, але сидить мовчки.
       Вибачте, якщо по якійсь лінії може й порушив субординацію у спробі пробитись зі своїм словом. Мені здається, що більший був би гріх не спробувати цього, поки в ефірі, в Спілці і ще де-не-де тримають оборону люди, яким хочеться вірити.
       Було і інше звернення.

              ІІ. ВІДПОВІДЬ НА МОВЧАННЯ АДРЕСАТА
       Наперед пробачте, що турбую Вас тим способом, який надає мені моє право звертатись за адресою радіопрограми «Двадцять хвилин...». Перш ніж представитись, хто я, чи що я, охарактеризую себе так: Ваші радіопередачі для мене – та ж «Жива надія». Може так Вам легше буде повірити, що мені ніскільки не хочеться ні розчарувати Вас в причинах мого звернення ні, не дай Боже, образити, коли я далі не зумів висловити різниці у звертанні на «Ви» до Вас і на «ви» до тих, хто тим чи іншим способом причетний до створення в моїй уяві обличчя сучасного українського Парнасу.
       Подумки чи в чернетках подібне звернення нібито й коректне, і допустиме, оскільки я перш за все надіюсь на розуміння, а потім по можливості – на пораду чи підтримку у моїй спробі звернути для початку хоч Вашу увагу на мою писанину(графоманію). Пробачте за паралелі, але колись нахабний початківець Єсенін міг запросто звертатись до великого Блока. За нинішніх обставин я може менш меркантильний, але ще нахабніший, тому що почну з претензій (чи сентенцій) відносно озвученої Вами в радіопередачі письменницької доповіді, в якій мене до живого зачепили випади проти графоманів.
       І ось що в мене вийшло з-під пера, як додаток до тексту листа.

                            ***
              Розвиднилось на обріях культури,
              сказати б, – розвівається туман.
              Почувши звіт творців макулатури,
              я також став причетним до халтури,
              бо я не меломан, а графоман.
              Я розумію – це про президентів,
              яким клепають твори «общаком».
              Та ще скільком не знаним між поетів
              попутно дістається батогом?
              Не встигли, не протовпились до братій,
              неначе й справді із масонських лож
              спустили з ланцюгів скажених гарпій,
              щоб графоман той не пройшов сторож.
              Чого боятись? Вас не потривожать.
              Ви – на Олімпі. Грайте у дуду.
              Але чому таких як я триножать?
              Я йшов до вас, та певно не дійду.
              Мене й у сіни ваші вже не пустять,
              бо і мені приклеєний ярлик.
              А десь вроди, як яблуню обтрусять,
              і все перекладуть на «свій язик».
              Вас не боюсь. Я ще до вас не стукав.
              Я просто оглядаюся назад,
              коли і вас водили ще за руку
              і опікав на стезях старший брат.
              Тоді святі отці літератури
              топтали гордо землю, хай їм грець,
              а ви копіювали їх з натури,
              щоб і собі приміряти вінець.
              Хто б вас не вчив,
                            я ставлю вам «відмінно»,
              ви все зробили, що вам по плечу.
              Але коли не чути нині Ліну
              так голосно – на цілу Україну,
              то як же я, як графоман, змовчу?
              Я не страшний ім’ям. Не в кабінеті,
              а в полі зустрічаю ювілей.
              Ще є під сонцем місце на планеті
              таким як я писакам без ідей.
              А ви – еліта? Обрані народом?
              Дрібненьких не пропустите туди,
              де ніби нову вивели породу?
              (Нажаль – не ту, що прадіди-діди).
              У вас є зуби, лікті, пози горді,
              добірна мова та тонкий язик,
              а я собі копаюсь у городі,
              як змалку ще до привілеїв звик.
              І на колег, таких як сам, понуро
              не поглядаю з-під кошлатих брів
              і не питаю через товсті мури, –
              що то за птиця, звідки прилетів?
              Бо й сам тепер спроможний запитати, –
              чому я був щасливіший колись,
              чому мені немає що втрачати,
              якщо за мене сльози пролили́сь?
              Нехай – не ваші. Краще – хай
                                                        Шевченка.
              Хоч хто його уже на суд не брав?
              Цікаво, він про графоманів знав?
              А в тернах, де вони мов ті опеньки,
              на кого б він найпершого вказав?
              А ви – пани? І кожен торбу виїв
              з моїх селянських (графоманських) рук,
              до рук своїх прибравши темний Київ,
              коли прудкий червоний кінь Батиїв
              прибився навіть в жовто-синій Рух.
              Нехай там лестять молодим та раннім,
              що ходором ідуть на голові.
              Але ж не допікайте тим останнім,
              що босі йдуть по росяній траві,
              що ще крізь сльози мусять посміхатись,
              що все ще носять зброю могікан,
              бо кожен з них, напевне може статись,
              теж графоманом може показатись.
              То чим же справді грішний графоман?
              Це ніби той, що пише сам до себе?
              Хто б’є в набат, не покладає рук,
              а чути лиш пустий кімвальний звук?
              Та хто ж його пропустить десь на небо,
              коли у вас і критика, і друк?
              Де голоси і Стуса й Симоненка?
              Отам, де й мій. Та не прийде їх час,
              коли про мене ходять побрехеньки...
              Але тоді згадайте Євтушенка:
              «Таланти, мені соромно за вас!»

                     ІІІ. ДОДАТОК ПОСТСКРИПТУМОМ

       Можна взяти за епіграф для заключної частини публікації рефрен іншого твору цього такого радянського і водночас такого сучасного і актуального російського поета.

                                        «Граждане, послушайте меня…»                                                                      Є. Євтушенко

Моральний кодекс вчив не лиш мене
ще з малку до законних викрутасів
таких, що може й дідько не утне,
хоч би й закінчив одинадцять класів.
              Та в противагу спільності в борні
              за гасла в лавах показних парадів,
              я не навчився підлості й брехні
              і як релікт зациклився на правді.
А ви не раді? Справді так було,
що я на все хотів відкрити очі.
Таким мене зробило те село,
що лаври комунізму вам дало,
яке й тепер доїти є охочі.
              І поки я не виріс із штанів,
              я вам вторив. Хіба я в тому винен,
              що вам було видніше як мені,
              яку ви там політику творили,
              щоб я не вилізав із бур’янів?
То хто ж навчить одного з посполитих,
що голос свій за блазня віддає,
якому б тільки ближче до корита?
І хто крім вас уміє так ганьбити
на всіх місцях призначення своє?
       Гей, ви, що мовлять нині так, як треба,
       а діють так, як старший брат велів,
       хто вже забув про колір сонця й неба
       за блиском перемог та орденів, –
гриміть з трибун, плямуйте власні вади,
копайте яму, щоб дістатись дна,
плодіть Носів верховного багна,
вербуйте брехунів нової правди,
але не забувайте барикади,
де правда може бути і страшна.

       Це зразки моєї «графоманії».
       Трошки – по суті. Краще ніж громити таких як я графоманів з висот радіо-ефіру, покажіть чи порадьте мені, будь-ласка, сучасного критика, який розгромив би чи підтримав мої ось такі і подібні їм вправи ще до друку, якщо уявити, що таке можливо. Це було б, як тепер мовлять, конструктивно.
       Я знаю, що можна придертись і до телеграфного стовпа, як оце я до звіту, а Вам ще легше – до критикана, що злочинно пробує створити образ високопоставлених сучасних фарисеїв (десь там біля примороженої влади), яке не відносить себе до «страшної когорти графоманів». Боюсь що я це слово вжив уже не менше, ніж Ви у своїй доповіді. Воно мене зачіпає можливо тому, що сприймається як різновид шкідників, які заважають спокійно жити мастистим письменникам. А чим, коли в моєму розумінні – це ті ж люди, які щось пишуть, але ніде не друкуються? Можливо графоман це той, що повторює іншими словами уже сказане, тільки не що попало(чи менш дохідливо, чи більш в’їдливо)? А де критерії? Адже кінець кінцем всі зациклюються на версифікаціях про добро і зло. Чому тоді не зробити рознос ще й плагіаторам?
       Далі продовжую на ту пекучу тему, яку Ви розвиваєте ось уже сімнадцятий рік підряд. В питанні про п’яту колону кожен українець підтримає Вас обома руками, але так і хочеться додати: «А Васька слушает, да ест…». А що, цього Ваську не можна було за 17 років вигнати з української кухні?
       Я не вчений, щоб робити аналіз, не філософ, щоб ув’язувати причини й наслідки чи робити висновки і навіть не дуже професійний вчитель. Але хіба не ясно, що найближче майбутнє України всі ці роки виходить із-за парти? Хіба не очевидно з прикладів країн Прибалтики і їх західних сусідів, чи навіть якогось Сінгапуру, не кажучи про Китай, що означає правильне вирішення мовних і національно-патріотичних проблем на держаному рівні?
       Ми відстояли на майданах свою владу. І що, вона скористалась моментом, щоб на ключові позиції(освіта, культура, духовність) поставити патріотів? Ні. Для неї ключові позиції виявились там, де можна нібито зупинити(чит. продовжити) «дерибан». А пост міністра освіти, наприклад, можна віддати представникові партії дволикого Януса, який серце поховав у кремлівській стіні, а головою хоче стовбичити у Європі. Невже оте президентське оточення таке промосковщене чи таке недалеке, щоб не розуміти, де потрібна постійна увага, контроль і економічний вплив? Вам що, графомани заважають втрамбувати у владні голови потрібну інформацію?
       Тим часом десь в Москві прекрасно розуміють, що треба робити, щоб все більше дітей п’ятої колони отримували атестати про зрілість у стінах сучасної української школи. Діти – лакмусовий папір суспільства. Ще рік тому ці кольори зарум’янились, а нині ще більше посіріли, ніж до приходу переможців Майдану. І це не тому, що їм не приклад сірий учитель чи інженер, хай навіть і патріот, а тому, що для них тепер авторитети може й не так регіональні вожді, як представники помаранчевого табору: столичний мер, який двох слів на державній мові зв’язати не може, зате знає, як купити нас оптом, щоб тепер роздягати вроздріб; спікер-поет, який за «двуязычие» і проти НАТО; не кажучи вже про фінансистів державного «общака» чи комуністичних єзуїтів типу першого секретаря і його заступника, чи тих, що ́авгурствують жіночими то базарно-ніжними, то месіанськими голосами різноманітних –ових, -овських, розрахованими на «всеобщий примитивизм недодушеных хохлов».
       А чого вартує діяльність на духовних теренах України московського православ’я, що не тільки сунеться в чужий монастир зі своїми уставами і «свечными заводиками», але і з ідеологічною зброєю проти братів менших, які ніколи такими не були, зважаючи на історичну спадкоємність Київської метрополії?
       Скажуть, зараз це не актуально. Нині важливіше, щоб народ спостерігав позорище, коли різношерста коаліційна зграя мужиків обклала з усіх сторін єдину жінку з чоловічою хваткою, яка осмілилась сказати, – брись – занадто зажерливим жирним котам, які тільки й здатні на шоу з постійною зміною масок, гриму, поглядів, обіцянок у боротьбі за головні ролі. А ще актуальніше – демонструвати універсалізоване безголов’я в боротьбі за єдність на ґрунті держбюджету.
       Не знаю, чи потрібно виводити такі остогидлі образи на сторінках художньої літератури. Але, як кажуть, нема на них Гоголя. Хіба я винен, що не знайшлось іншого більш патріотичного чи сучасного прізвища письменника, який би показав на них пальцем ще до того як вони повиповзали при всіх регаліях з туману бізнесу в оази економіки, політики та позиченої псевдокультури. Наша ідеологія твориться чужими руками або як і за радянських часів знаменитостями, що присипляють народ на полях по дослідженню українського сексу та всілякої брутальності у світових масштабах. Залишається тільки констатувати невеселі факти у вигляді графоманських безадресних епіграм.

              А що ж народ?
                            Та запрягає воза,
              в якому сита братія сидить,
              та змащує колеса паровоза,
              що під укіс історії летить.

              А більшість?
                            Та обтесує ломаку
              в колеса меншості, з дурної голови
              обравши антикризову клоаку,
              готову ссати лапу у Москви.

              А в залах Ради?
                            Точаться дебати,
              що злодій за законом відповість.

              Регочуть в кулуарах депутати.
              Кремлівський Васька слухає, та їсть...

       
                            IV. ЕПІЛОГ
       Можливо це й справді графоманія – списувати та закреслювати папір від звичайної небайдужості, якщо до цього спонукає, наприклад, студентська звичка – конспектувати життя. Але мені знайоме і почуття страху, – а раптом я помиляюсь, що мої думки і не цікаві, і нікому не потрібні.
       А з іншого боку, хіба Юліус Фучик не кричав: «Люди, будьте пильні!»? Мені теж від скромності не хочеться помирати, а спробуй нагадати щось подібне своїми словами – вже й до якихось «антиманів» потрапиш. Я згоден, – мене не почують, то для чого й старатись? Бо якби ж хоч Вас почули, то вже й не було б про що говорити. І тому мені здається, що і у Вашому звіті скромним рядочком повинно бути записано про результат діяльності Спілки не на багато більший ніж, наприклад, у якогось графомана і що не графомани, а професійні борзописці мають успіх у народних масах, прозваних електоратом. Інакше, хіба україномисляча(пробачте) людина була б проти НАТО чи СОТ, коли школяреві ясно, що ні відсидітись за спиною старшого брата, ні здобути щось позитивне у союзі з ординцями не дозволяє історія?
       Письменники повинні говорити. Ви ще й політик, який повинен діяти більш результативно ніж будь-хто на своєму менш значному посту.
       Я приведу маленький приклад. В міністерстві освіти вже не раз доповідали про повну комп’ютеризацію українських шкіл. Я вчитель, який має до цього відношення як користувач. А в мене весь час крутиться запитання, чому ніде не доповідають про повну українізацію Windows, прикладних та навчальних програм, якими кожен день користуються учні шкіл України? Напевне десь в Москві добре розуміють, що це означає, коли у нас ще й досі глобально русифікований такий потужний інструмент у навчальному та у виховному процесі?
       Тепер продовжу тим, з чого почав. Чесне слово, не знаю, які тут абзаци лишні. Може всі, бо я не сказав нічого нового і нічого особливого. Ніхто не знає, на що здатний, поки сам себе не розкусив. Але від самокритики утримаюсь. Дозволяю кусатись іншим.
       Я в минулому селянин, солдат, робітник, інженер і т. д.,– тепер просто шкільний учитель достатньо далекий від реальної літературної діяльності, простіше – ніколи ніде не друкувався. Спроби були, а «воз и ныне там». Оббивати пороги видавництв без будь-якої підтримки – це справді ставати на шлях графомана, тобто – надокучати професіоналам. Замкнене коло.

              На кожну букву самозванців тих,
              що в заповіднім полі диких маків.
              Та Ви ж погляньте, скільки тільки їх
              в ранжир без ієрогліфів і знаків.
                     І кожне вірить в те, що є поет
                     так щиро, так наївно, без обману...
              Та Ви ж талант. Змалюйте цей портрет.
              Та Ви ж народний!
                            Здайте свій багет
              і пам’ятник поставте графоману.

       Ви розумієте, що розвивати детальніше вже сказане було б краще у рамках співбесід із патріотично налаштованою аудиторією, маючи на увазі і якомога ширший український громадський загал.
       Як це зробити, я не знаю, але проситься Лесине – «kontra spem spero...»

                            ***
              І на останок – думка графомана,
              якому до поета – йти і йти.

              Поезія – це мрія і омана,
              що як дієз у серці меломана
              будує і розвалює мости.

              Із Лірою і Муза розквітає.
              Без музики мелодія – одна.
              Немає тіні – світла теж немає.
              І не фальцет, коли сама, буває,
              на вітрі озивається струна.

              Поезія – це сонячні скрижалі
              і водночас – буремний океан.
              І тихе плесо, і густий туман.

              Є два боки у кожної медалі,
              але який сіятиме надалі
              не відає поет і графоман.

       Написано в середині першого десятиліття двадцять першого віку, підготовлено до публікації
                                                 19.05.2014.
       І що змінилось на протязі двох об’явлених революцій і одної не об’явленої війни?