Ти вмієш мене забути? –
Погасне троянда відрази.
Там зможемо бути разом,
Як схоче того володар.
А нині – в підземнім царстві
Насущна твоя свобода.
Не вчиниш цього сьогодні,
То завтра може не бути.

31.05.2014.

Відкланялось небо.
Відмріяли віти.
Відкрили зірки свої очі до ночі.
І стишився вітер,
Прилігши де-небудь.

Та сон не летить ані словом, ні птахом
Із далей далеких, із далей предвічних.
І знову щемливо заплакала свічка.
І знову рибина в глибокім потічку
Співатиме пісню Молочного Шляху.

20.01.2020р.

Тут нема нічого абсолютного,
Де будильник ще коротить час.
Де ідеш пустелею (а людно як!),
Міражами, рідними для нас.

Дзеркала, і вигляди, і вигоди,
Лживі переваги на кону.
Терези схитнулися невидимо, –
Збурили невидиму війну.

Виживем? Чи меч прошиє лагідно
Надвисоким болем всіх октав?
Хай тобі, мій світе, легко ладиться
Розбудитись для насущних справ.
17.11.2018р.

Авари авторитетно
аварію авторизують.

Багато було білого –
близнами бачиться.

Відчаль і відчуй,
відчиниться
вознесена велич вуст.

Гаптувала гідно
габою гожою.
Ганили.

Ґардував ґару ґазда
Ґирлиґою, ґвером.
Ґебає.

Днів дорогу довершуємо
Добрими ділами.

Естамп етносу –
Естетика етики.

Єство ємного –
Єдвабом єрику.
05.05.17р.

Печалі в очі – сонний вітровій,
А затишок – хіба за виднокругом.
У чорно-білі клавіші (не вір!)
Вдихнув Господь не голос – білу тугу
На тлі земнім усіх людських надій.
Пробудне сонце зійде серед ночі.
А нині в очі – сильний вітровій,
Ув очі.

У пісні не гармонія – печаль
Літає небом – болем у любові.
Покореним скорботою – і жаль,
І біль, і висота, і віще слово.
Така робота вісникам судьби
Судилася – земними хоругвами.
…Маленька пташка у вітрах дзвенить
І просить мами.

Не плач, пташино, сталося, збулось,
Вже відлетіло у небесний вирій
Тремтливе серце. Золоте зело
Дозріло у жахнім життєвім вирі.
Розпроменила крила висоти,
Що аж самій незвично в піднебессі.
Окутав ангел миром: ти – лети!
Твій лет міцніє для нових піднесень.
13. 05. 2017 р.

Печаль чи скорбота
мій камінь важкий не важкий?
Убитий не вбитий
твоєї торкаюсь руки.
Любов – не любов,
а висока незрима краса.
Колись ми удвох
увійдемо в оті небеса.

Земна гіркота,
лабіринти доріг і весна.
Земля золота,
але тільки в несправджених снах.
Годинника бій –
то полічені скриків рої.
Прощаю тобі
не від-дані дарунки свої.

Прощаю тобі
не життя і не радість?.. Не час
Співати журбі,
дослухатися болю, для нас
Дорога пряма
наче злет, наче стин, як у бій…
Прощення нема.
Але як не простити тобі?
15.05.2017р.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Вільно нам, вільно нам вірити,
вільно любити політ,
час до землі переміряти
митями в тисячу літ.
Білий світ в білому, в білому,
як наречена в вінку.
Пісню кохання утілимо
в тихім і легкім танку.

Падаєм, падаєм, падаєм
в тихім і легкім танку.
Що на землі нас привабило
в зиму холодну таку?
Що на землі нам обіцяно,
аби пустилися в тан?
Дні і години полічені
тим, хто у небі літав.

Волею, волею, волею –
зболеній чорній землі…
Білі кристалики холодом –
в теплі долоні її.
Світлом і радістю зміряна
нам досконала краса.
Вірною, вірною, вірною
стане земля небесам.
2016

За покликом великої Зорі
Летить Земля. За покликом Месії
Летить Зоря. І світить ліхтарі
Нам Ангел Світла. І язик німіє,
Хоча душа волає на світи.
У діадемі віку ти - Зоря.
Світи Землі. Заради дня світи.

Болиш? - Боли. Боли мені, боли.
Хай серце рве моє зі середини
Твоєї жар пекучої золи,
Твоєї спалах давньої світлини.
Я - Каїн? - Так, по Каїнові йду.
Чию золу затоптую руду?

Хай діти плачуть. Плачуть, бо ростуть.
Усе живе з малого виростає.
Веде Земля свою космічну путь
І лист новий Йому перегортає.
Світи. Гори. Лети. Люби. Боли
Мені.
26.11.2016.

Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
По Сахарова, щоб знали ми,
Прорізали світ сигналами.
В палац, який на Коперника,
Стрілою летіли уперто
У чорному блиску ретро
Авто, від мене – декілька метрів.

На Богуна стояла я.
А, втім, нічого не сталося.
Сидів молодий з тростиною,
Опертий в сидіння спиною.
Скляними очима втомлено
Пронизував даль. А з чорним
За ним – балдахіном урочо
Автівка коханої. Почет

З дружбів і дружок в домовинах –
По двоє на чорних машинах.
А, втім, нічого не сталося.
В житті в них, певно, не склалося.
Промчали рядами рівними
Автівки з гостями й рідними.
Видовище пізніх мрійників –
Весільний кортеж покійників.
09.08.2014.

На плацу боротьби вороння – мародерами.
А на скльовані очі монети кладуть.
Роздирають грудину колючими тернами
І витягують серце, шукаючи суть.

І торгують смертями. Ласують убитими
Українці – правдива кацабів рідня.
Таж були їхні предки артанцями, скитами,
А вони вже падінням дісталися дна.

І земля бурштинами од болю заплакала,
Тії сльози од Борії силу таять.
Вже дарує їй волю Всевишній, та знаково,
Що в цей час її груди розірвує тать.

Та ще праведний нині все чинить за правдою,
І ще скверний скверниться до часу часів.
І прогрішений ще повертає за радою,
І святим ще святиться майбутній посів.

Перемога – на обрії – світиться радістю,
Хто б не ставив на вістря прийдешнього лють.
Перемога – це Слава. А Славою ратуєм:
Її пращури наші нащадкам несуть.
21.07.2016.

Манить і вабить монастир і тихий час.
Гора. Внизу – ріки каньйон. І кличуть нас
Алеї парку. Давній склеп для тіл черниць.
Горішнє небо Язловця. Беззвуччя птиць.
Ряди ялин. Осінній дух і часу плин.
В каплиці – тиша. Вид на парк. Молитви щем.
І час окутує, мов шарф, німим дощем.
Усе пронизує єство, де суті суть.
І світлі ангели слова мені несуть.
16.08.2016.

Босі стопи. Біля ніг – сувій.
У вінку трояндовім рожевім.
А на сукні блідо-голубій
Зелень мирту – дотиком. Уже вам
Флейта вигаптовує слова
Голосом довірливо-вольготним.
Дама – в масці. Тенькнула стріла,
Ще й не встиг я запитати: – Хто ти? –
Підкосило ноги на поріг.
Серце, що затіпало, затерпло.
– Хто ти, ангел? А чи, може, гріх? –
Подорожня мовила: – Евтерпа.
– Забрела з язичництва до нас,
Щоби час забрати і надії?
Я в який спіткнувся перелаз? –
І Евтерпа мовила: – Ти мріяв.
Пий нектар. – І чашу подає.
Я припав до неї, як у спрагу.
Захмелів, аж сонячно стає.
– То таки нектар, чи, може, брага? –
Усміхнулась. Узяла сувій.
Скрикнув я: – Не йди! Не йди, благаю.
– Я з тобою. В серці й голові.
Але більше часу тут не згаю. –
Відійшла. Подякувати їй?
– Я прошу амброзії, Евтерпо!
О, залиш і флейту, і сувій!
Твій відхід болючий і нестерпний.
Запроси до мене ще й Пейто! –
Їй услід кричав, чи то молився.
І вона оглянулась: – Ато
Більше не писатимеш? Дивися,
Бо тоді вже точно не прийду. –
Затремтіли руки і на лихо
Чи на щастя, яблуні в саду
Що розцвів, світили тихо-тихо
На довкіл духмяні ліхтарі.
Віти розгойдав грайливий вітер,
Сонце закрутило угорі
Ранок, що всміхнувся білим цвітом.
А тендітний жовтий силует
У вікні навпроти – іншим небом
Вибарвили строфи. Я – поет!
Намалюю світ новий для тебе,
Дівчино у сукні золотій,
Вибудую замок біля моря.
Оспіваю погляд милий твій,
Згин і уст, і брів, бо тим, хто творить,
Усміхнувся Бог і Сам навча.
Яблунева віхола, дівча,
Й день весняний у мені говорять.
20.06.2016.

Зів’ється день у мить, і світ новий постане.
Нове і небо, і земля нова.
Повітряно і легко, наче танець,
копами стануть Ангели-слова.

Копи складуться в більші піраміди,
засяють діамантами верхи.
Ромбічно заіскряться, як боліди
полинуть, наче швидкісні птахи.

У зблисках сонця – райдуга на крилах
і музика небесна – в голосах.
Поєднані у радості і силі,
і серця розгортається краса.

Хори зведуть у висоту хороми.
Прихильністю наповнять стільники.
Як добре, що нарешті ми удома
і живемо у небі, як зірки.
2015

Відділяю від себе вірш, –
як манто спадає з плеча.
На небесному тлі – свіча
пломеніє. Грайливо звір,
ошкіряючись, лиже даль.
А над обширом зимним - птах.
Дим ядучий заліг в очах
і землею снується жаль.

Сонця диск не спусти з очей,
бо за нами – слідів огром.
Заховається пілігрим
біля вогнища від ночей.
Хиже око черкне, як лід
і на поясі зблисне сталь.
Неквапливо новий Паскаль
перемінює звично світ.
2015

Поезія чекає Параклета.
Понура і зажурена, сумна.
Не надиха до творчості Поета:
давно вже ледве дихає сама.

Завжди плела свої Поету сіті
з ниток шовкових, срібних, золотих,
не має він милішої на світі.
А нині щось осунувся притих.

Поезія, одягнута квітасто,
кидає взір у неба глибину.
Надхнення – і для неї – тихе щастя,
а Дух лишив Поезію одну.

Вона, було, творила дифірамби
для того, хто при славі і майні.
Приймав поет подяку як відраду,
бо йдуть йому на захід сиві дні.

І ще вона хвалила можновладців,
а почесті ділила на обох,
і солодко стається їй при згадці.
А нині не співається їй, бо

вже сорок днів мовчить небесний голос,
хоч не живи, не дихай, животій.
А перед Духом, наче Богом, гола,
і соромно від того в серці їй.

Чоло схиляла низько перед ницим,
для забаганок нижчого була.
А Дух зове у небо, наче птицю:
не вистачає довжини крила…

Уся її краса – як на долоні,
і недоречні всі її жалі.
Без неї лопотять крилаті коні,
і крила натирають мозолі.

А Дух – не йде. Їй, судженій одвічно
Йому одному на усі літа –
Його слова носити. Бистротічно
отак проходить доля золота…

Святам Зеленим замаїла хату,
пригадує допущені гріхи.
Як тяжко для Поезії мовчати,
хай більше не поплутає лихий.

Її цілунок збудить віршописця,
і лист порожній виявить слова.
У свято Трійці, між духмяним листям
відродиться Поезія нова.

Вона від зір очей не віднімає,
шукає давні розчерки комет.
Поезія чекає Параклета.
Поезію чекає Параклет.
2015

ПарАклетос - з грецької "утішитель", "захисник", "адвокат". Утішителем є Святий Дух. Спірне питання щодо наголосу в українській - парАклет чи параклЕт?

Розтятий надвоє,
зближаєш журбу,
закований воїн.
Життя – як табу,
а світ – перелітний,
живи – не живи.
Відходиш од світу,
собі йдеш «на ви».
Лети, чорногузе,
дорога – літа.
Всіх чорних нагрузять
хрестами. Спліта
павук домовину
прозорих лещат.
І щастя на спину
закинеш, дівчат
зустрінеш в дорозі,
плетуть-бо вінки.
А ти, чорногузе,
легенький такий.
Стожала – у грудях.
Ти знаєш, хто ти.
Півсвіту розбудиш,
хоти – не хоти.
І линеш не криком
од замкнених крил,
а поступом тихим
нетлінних могил,
а леготом серця
в незвіданий біль.
Чи тяжко найпершим?
У вирій – тобі
призначено летом
провадити хід.
Чи білим лелекам
важкий переліт?
У вітер холодний
удариш крильми.
Заради свободи
Ідемо «на ми»,
на снайперські кулі –
беззахисно. Там
у небі зимовім
над нами літав
твій стишений голос
з дороги доріг.
Змордованих вирій
покличе. Усіх
під «Градами» градом
потятих. Сурма
котра прозвучала?
Рахунку нема?
Жнивує прийдешнє,
остання страда.
Рятує від смерті
смертельна хода.
2015

Поникли шляхами із вирію
Далекі світи.
Ще яму дорогою вириє,
Світи-не-світи,
Біле сонце розп’яте…
На ката
Хто може піти?

Знайти
Нам себе у Всевишнього
На ложах журби
У шатах і білих, і вишитих
Жалями… Люби…

То час наступає на п’яти,
Снаги, як води
Проси
Тобі дати.
Сльозами
Себе ороси…
У світлі ходи,
Бо у чистім –
Начало краси.

До тебе
І небо
На зустріч іде…
А де
Наші коні
Червоні
І золоті? –
В путі.

Із вирію йдеш, чи до вирію –
Вирішуєш сам.
До себе, чи Господа вибрав ти, –
Записано там,
У небі твоїм, у синах твоїх,
Де гени твої…
О, шати, і білі, і вишиті! –
У русі – строї…

2015

Слабкосте болісна, ти
Волею стань.
Світлом у інші світи
Здійметься рань.

Болем засіяно лан, –
Вийшли рістки.
Вирвано паростки зла
Серцем з руки.

Сльози зволожили край,
Час – благодать.
Зійде нам бажаний рай –
Неба вода.

Ви, мої згірклі уста,
Пили полин.
Будете пити нектар
Синіх долин.

Ти, найцілюща з гіркот,
Сила твоя
Вкаже дорогу висот
Іншого дня.
2015

Проявляє сліди мокрий теплий пісок.
У зеніті розпечене сонце горить,
Вимальовує шлях на прозорому тлі
Понад морем, над чайками, нами всіма.

І розхитаний світ у долоні твоїй
Майоріє у барвах, у грі голосів,
Переливами ночі і дня, на устах
Сіль гірчить... Море в небі - струна висоти.

Хвилі

Вони б’ються і б’ються об ноги мої,
Наче в ноги титана, що в скелі стоїть
І виборює смерть свою летом століть,
І вимолює в хмар і у сонця її...

Перетреться на пил, увійде у траву,
Задзвенить, заструмує на вістрі душі...
Ударяються хвилі, і зблиски-вужі
Відбиваються світлом у синю яву...
2015р.

Уста затиснуті від болю
І надпроникливість в очах.
І хто тоді з нас був з Тобою?
Ми всі - у видимих речах.

Нам над усе боліло тіло,*
Тобі одному - вороття.*
Над чорним полем - небо біле,
А вище смерті - наджиття.

А час заліг за горизонтом,
Стеріг кінець одного дня.
Вогненний хрест
незримим фронтом
Планету міцно обійняв.
2008р.

*Усякий поступок має свою невидиму духовну ціну. Ціною мук Христа було уможливити повернення людства до Отця Небесного.

Благословен, хто йде в ім`я Господнє,*
Себе Йому віддавши до остатку.
Ще цілий вік чекати Великодня.
Ще цілий світ від болю до початку.

Ще кожен день подарувати небу,
Очиститися кров`ю і водою...
У прагненні народження для Тебе
Вже нині нероз`єднані з Тобою.
28.03.10р.

*Церковні мотиви Квітної Неділі.

До теми зі статті Я. Стратія про філософію Григорія Сковороди:"Розв`язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а праця за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призводить до злагодженого функціонування суспільства." (Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник. Київ. Університетське видавництво "Пульсари", 2002)

Любов – як полум’я покути
У миті, в часі і завжди.
Її у днях, у болях чути.
В солодких болях, що нести
Їх мило серцю. І крізь нас
Як істина в єдинім слові
Любов’ю щиро плине час.
Усім завдячує – любові,
Як значенню усіх мірил
У щастя повноті сердечній.
… Це знаємо. І розум ґречний
Щоб там собі не говорив…
2002р.

Не кожен віск, що скрапав, служить вічному.
Все ж без утоми пломенить свіча.
По митях дні одвічні нам полічені,
І їх завжди чомусь не вистача.

Здається, встигнеш десь-там ще попереду
Любити так, як любить сам Господь.
Та прийде час якось у першу середу
Як завше, словом вісника "Виходь!".

Душе, із тіла линь у вимір обраний.
То був твій світ. А нині маєш звіт.
Ховались дні, мов сонечко за обрієм.
Мій Господи, спрямуй і цей політ!..

2010р.

Раїсі Обшарській

Стелиться цвіт духмяно
В час пелюсткових віхол.
Танцем кружляє п'яно
Білих мелодій вихор.

Квітень сміється дзвінко,
Ласкою лине в літо.
З милим вальсує жінка.
Пахне волосся квітом.

Понад свою оселю –
Наче веселка з раю.
Ніжністю серце стелить
Жінка, яка кохає.

Після дощу освячень
Зайде у сонця зливу:
– Хай солов'ї не плачуть
В місті, де я щаслива!

2009р.

Він висів. Закривавлений, зчорнілий.
Що хтіли, те робили з Ним тоді.
На Нім - печать знесиленого тіла,
Люциферичних звершення надій.

Обличчя - не Його, а тих, що били.
Зробили тіло дзеркалом себе.
Наситились. Напились. Не боліло.
І дивне їм затемнення небес.

Табличкою великою підпертий
Той знак хреста: "То Цар Юдейський є!"
Як жити ТАК, то краще вже умерти:
Яке ж, Юдеє*, цаствіє твоє?**

2006р.


*Юдея - символ тих, які нині розпинають Христа.
**Якою може бути сутність людей, які вбивють того, кого мають найбільше шанувати?

Ворог нам показує,
Де маєм дивитися,
Що маєм побачити,
А чого і ні;
Що маєм подумати,
Щоби помилитися.
Хто впізнає ворога
На оцій війні?

Потім зрозуміється,
Ну, а нині віриться.
Поки ще розвіється
Сизуватий дим,
Ворог в`їде танками
Зі своїми звірами.
У свідомість кожного,
Хто пустив туди.

І не скине маску він,
На обман начеплену.
Бо під білим чорна там
Знайдеться ява.
Та людина вільна є
У своїй причетності.
Звідки вибираємо
Для душі слова?

Нам самим ще зводити
У ефірі подиви.
Бо по нас звірятимуть
Ще свої стежки.
Голос наш звучатиме
Ще поміж народами.
І відлунням сповняться
Зболені віки.

Бо йдемо до світлого
Впевнено, злагоджено.
Як би не бісилися
Найманці орди.
Бо, йдучи до світлого,
Точно переможемо.
І залишим вічності
Золоті сліди.

25.02.15р.

Пахнуть підсніжники білою ніжністю.
Снігом заметена, тане зима...
- Звідки ми знаємо, що нам призначено?
Помилки в неба, звичайно, нема.

Зелено різьблені, схожі, та різні ми.
Три пелюстиночки, три...
Радість промінимо: доброю зміною
Віють весняні вітри.

- Жовті тичиночки, лагідні чим же ви?
- Сонця приймаєм тепло. -
Серце у квіточки в зимному світі цім
Ніжне тримає стебло.
2007р.

Чорна намітка.
Серце лелії.
– Довго до світла,
О Анно-Ліє…*–
Габіту шурхіт,
Легкості кроки.
Серце в зажурі:
Зносить уроки.

Будень – не свято.
Каже: – Не варто
За панібрата, –
Сестричка Марта. –
В світі – не в небі –
Холодно й строго.
Праця лиш – треба
Наша для Бога. –

Світло заступлять
Хмари від світу.
Світ цей – підступний
Шарпає вітер,
Зводить думками:
Радість – не наша…
Болем лукавим
Повниться чаша.

– Камінь важезний,
Не для людини.
– Морок цей щезне
За дві години.
Сльози на серці
Тихо розтануть.
Час твій – це скерцо,
Сестро Світлано. –

Темрява ночі,
Душі ридають…
– Світло – уроче.
– Так, Миколає.
Дух – то жар-птиця,
Сповнена співу.
П’є із криниці
Віри і гніву. –

Справиться голос
З болем-обманом.
– Здійметься голуб,
Брате Романе!**
Скрушитись нащо?
Звільняться люди!
Мир непутящий
Правда розбудить. –

Світло розкриє
Вельони світу.
Правді – іскристо
Небом леліти…
Видадуть візу.
Подвиг – як втома…
– Сестро Луїзо,
Зустріч – удома. –

Радо свобода
Святість назирить.
Щирістю – згода,
Усмішка миру.
Поступу ж кроки
Тихі, тендітні…
В люстрах широких –
Чорні намітки .
15. 10. 2013 р.

Земле моя пекельна, страху безодне,
Слизько ногам стояти, зносить до краю.
Раю безмежний, раю, де тебе взяти?
Прірва надсота кличе, магма безводна.

Серце своє обріжу лезом тоненьким,
Щоби у нім лишилась лиш середина.
В мене нема нічого, світе маленький,
Я – юродива в тебе, горе-причинна!

Хочеш, то смійся, тільки пильно послухай:
Того ти відкидаєш, хто тебе любить…
Ворог же заливає солод у вуха,
Розум твій убиває, зводить у згубу.

Очі твої короткі сльози не ронять.
Ними людей не бачиш, тільки одежу.
Сліпо уста цілуєш чорні ворожі.
Плаче небесне Око, плаче і стежить…

Ангели заридали, то над тобою.
В землю оперли крила: бачать прийдешнє.
Світе, широким шляхом сунеш юрбою.
Поки вузький віднайдеш, в горі впадеш ти.

Лізе, на світло лізе темрява люду.
Поки не зрозумієш, де ми і хто ми,
Доти не знайдеш щастя, доти в добрі не будеш,
Матимеш світла доти, доки і втоми.

А коли зрозумієш, битимешся з собою,
З тим у собі, що смутку Богові додає.
Той переможе долю, хто не боїться болю.
Той всім надбає щастя, хто віддає своє.

Ти, мій народе, чуєш, будеш світити
Іншим народам, перший вийдеш із тьми.
Вчися любити ближніх – будеш себе любити.
В Бога нема окремих, в Бога – всі ми.

Чують майдани Волі голос мій юродивий.
Знають причину болю, знають причину втрат.
Богу себе посвятиш, світе ти мій правдивий.
Стане найближчим другом братові брат.

06.02.2013р. – 10.09.2013р.

Перемогу України пророкував український християнський містик Йосип Тареля.

Любов до земного прости мені.
Відкину усе, що є стимулом.
Піду одиноко отак собі,
не братиму навіть кота свого.

Вміщається все у малу мить, у дух.
За Книги Життя повнотою йду,
від формального вже відтятою.
Вабить, Отче мій, чистота Твоя.
2015р.

Прийму вогонь, як естафету духу,
І як палити - то нехай горить!
Душа - струна для послуху і слуху
І хай звучить та нескінченна мить,
Та без страху, без болю, без сум`яття.
Моя любов - моє мале розп`яття,
А хто вже любить, того не болить!
2006р.

Голосом срібного дзвону б’юся у простір,
падаю краплею часу в Руки Всевишні.
Кулька летить у безум, в ній зачаївся острах.
Правду розкаже Небо звуками тиші.

Приймемо журавлино теплий щасливий вирій.
Де і кого залишим на сіризні Землі?
Пісню дощу, живильну, як запахуще миро,
ще до світанку серце вловлює в чорній млі.
24.01.2015р.

Не стояла. Не дрижала.
Слів солодких гостре жало
не пронизало наскрізь.
Обійшлося в тиху осінь
і звучить мені і досі
без гірких солодких сліз.

Лиш розкрилось перше небо.
В нім душа моя – для Тебе –
світла, радості ескіз.
На земних щабельках болю
я люблю небесну долю
більше скарбу повен віз!

23.12.2010р.

Яке чудове видиво! -
Сонм ангелів! - І видно нам!
Лягає сяйво відблиском
В холодну далечінь.
Під звуки срібних дзвоників
У небо світло зводиться
Незвичної свічі.

Підмісячна мелодія
У тиху ніч, як лодія
Ясою виплива...
Не спи, о Вифлиєме, бо
У світ іде дитятко-Бог
І змінює його.

07.01.15.

Ходи-ходи, високий тихий світе.
Ходи-ходи в далеку синю даль.
Розвіє вітер – мій? – минуле літо
І захворіє серце на печаль.

Немає ліку і числа немає,
Є тільки вибір – хід від себе – ввись.
В чиєму серці я себе ховаю?
Чий плач над тілом місяцем завис?

Недовге світло, біле, поминальне.
Всі сорок днів, ще три – і вже по тім.
Летів у хмарах місяць, як востаннє.
А вільний дух від місяця летів.
28.09.07.

Ще глибокий прорив пережити в шістнадцятім
І високого злету діждати по нім...
Затемнів перевал. Зирить оком занаджений
Сивий Одін монголом на білім коні.

Схарапудився білий. Рукою - до виходу?
Саранчею - в поля, а вовками - з долин?
Натягнули стремена, і першого видиху
Зачекався гіркий придорожній полин.

І коневі запахло грозою незмірною.
Ну, а вершникам чорним - димами пожеж.
Вже сувора бора пробирає із гір моїх
І здуває безпечних з усталених стеж.

Вороння, вороння... зброї брязкотом зваблене
І подзвоном кольчуг о благенькі щити,
Оглядає степи... А степами єдвабними
Розливається в далеч потік золотий

І водою живою іскриться, Жар-Птицею,
Що видзьобує очі пітьмі-чорноті.
На плечі хижий сокіл ув Одіна лицями
Обома огляда протилежні світи.

01.01.2015р.

1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

На церкві купол - золотом,
блакиттю - небозвід.
І сонячно, і сонячно
на весь чудовий світ!

Над подихом, над запахом,
в прозорій глибині
Незримо хтось здіймається,
всміхається мені.

І любо так піднятися,
як птах, у височінь,
І світлістю пройнятися,
і мудрістю й мені.

Цей світ у сонці-золоті,
небес п`янка блакить!
На білій церкві куполом
мій дух увись летить.

До 2005р.

Пробач мені: своїй служила волі,
Призначення комусь роздаючи.
Як можеш, то звільнися від неволі,
А як не можеш, - кайся і мовчи, -

Як я роблю.А ще ж пройти терпіння -
За себе і за іншого. Прости...
Бо у серцях ми носимо каміння,
То мусимо носити і хрести:

Замкнутих кіл і виходів із урвищ,
Останніх днів і ще не знаних Слів,
Й високих гір, де із коштовних урнів
Розвієм прах, забутий на Землі.

14.03.07р.

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

За розбиту ілюзію дякую, Боже,
За Твій істинний світ, частку світла його.
Білий ангел, як завше, стоїть на сторожі,
В моїм серці палючий пильнує вогонь.

І меча свого вістрям торкає легенько
Грубі двері сердечні за кров не мою.
Терези похитнулись на долю маленьку, -
Просто я піднялась на своєму краю.

Просто стало можливим опертись в повітря,
Щоби згодом на небо ступити в страху.
Щоби серце пробило розпечене вістря
В час віддачі з лихвою за пам`ять лиху.

Вдячна, Боже, за те, що усе забираєш,
Залишивши для мене частинку свою.
Поросла полинами дорога до раю,
Та чим далі відходжу, тим ближче стаю.

28.04.09р.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в білім небі.
Поки краплею постанем,
нашим буде білий танець.
Перш, ніж краплею зіллятись,
станем серцем розмовляти.
Поки станемо ставати,
будем тихо розтавати.

Коли танути ми будем,
сніжне різьблення забудем.
І у сонячнім промінні
станем іншим устремлінням.
Суне сива хмара тінню,
наш політ - лише падіння.
Ми хмаринкою легкою
в небо злинемо з тобою.

Ти без мене, я без тебе -
дві сніжинки в зимнім небі.
Там, де нас морозом ткали,
ми молитвою постали,
блиском іскорки легкої
тихо линем чистотою.
Щоби білий світ укрити,
з небом будем говорити.

12.11.1012р.

Порожній ефір, наче бочка з-під меду весною.
Ні звуку, ні слова - прокладена й вільна лижня.
Хіба не була Твоя мова знадливо-близькою,
І я не могла би без неї прожити і дня?

Вслухаюся в тишу. Там, знизу - і залпи, і крики.
Знецінився розум, людина до м`яса зійшла.
Хіба не творив Ти її і високу й велику,
Щоб виділа більше, ніж їжу зі свого стола?

Чи тими словами свою засівала свідомість,
Що виріс бур`ян, не потрібен нікому ніде?
Гряде новий час. І зникає старий, а натомість
Іде і Спаситель, і Антиспаситель іде.

Один - за своїми. А інший - украсти собі,
Обманом і страхом відвести людей від безсмертя.
Стають і тілами вже світлі і темні на бій
За душі людей, поки світло земне не померкло.

Вслухаюся в тишу. Там, зверху - постала земля.
То Єрусалим нові свічі запалює в Небі.
То молиться місто. І музика лине здаля -
Столи накривають, готуючи радість для тебе.

Хто вистоїть - прийде. Любов віднайде висоту
І полум`ям серця пропалить темнотне коріння.
Хто вистоїть - прийме і слабкість свою, і мету -
Пізнати майбутнє у світлі свого воскресіння.

Вслухаюся в тишу. То Неба збирається рать.
То воїни Світла будують підвалини храму.
У кожного в серці жива пломеніє печать,
Що закликом світить: "Ставайте до праці із нами".

І темрява сходить, мов тіні у сонячний день,
Як світло в зеніті земну оглядає поверхню.
То вічність готує в життя і у радість людей,
Для цього все зло в них повинно до часу померти.

Вслухаюся в тишу - дзвіночки мелодій як плин
Гірських ручаїв, що несуть свої води у спрагу.
Ні, я не слуга, бо приходжу до Тебе як син.
З любов`ю відкрито приходжу до Тебе без страху.

Бо стелять осінньо і невідворотно обрус
Плодами душі наші ангели надлегкокрилі.
І зводиться в небо свята моя Києва Русь
У Волі Господній, у щасті, в любові і силі.

06.11.14

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

А на війні, як на війні -
Лиш вимоги до себе.
Зокрема в єдності одній -
До світу і до неба.

Любов - то зброя у серцях,
Наш захист і основа.
І смерть - то теж високий шлях
Від болю і до Слова.

До Тебе, Господи, живим
Народження високим
Йдемо цілющим вогняним
І лагідним потоком.

Бо із Тобою - на віки
І в смерть, і в біль, і в небо...
Як дотик серця і руки -
До світу і до Тебе.

03.06.08.

Зорі імлою небо всівали,
Зорі додолу легко спадали,
Дрібно-перлисто блиском намиста
Перекликались неба хористи.
Тихо звучали срібні хорали.
Зорі спадали, зорі спадали...

Їм постелили теплі долоні,
Ними вінчали голови світлі.
Далей космічних подих солоний
Злодійкувато злизував вітер.
Як адаманти - Сонце в коронах
Темінь пойняло, Всесвіт розкрило.
Люди здіймались радо, розкрило...
Зорі світили, зорі світили...

10.11.14.

Життя людське – екзамен на дозрілість.
Знання і вибір визначають стаж.
Дух - у душі. Душа живе у тілі,
Неначе в гримі - сцени персонаж.

Написаний сценарій наших ролей,
Але і в мене – серце й голова.
Коли підкосить волю справжнім болем,
То що мені – призначені слова?

Відходжу геть далеко від сюжету,
Щоби нарешті замовчав суфлер!
Якщо на сцені – вводжу піруети.
Та поряд – яма, а внизу – партер.

І незручну усе ж – приймаю! – ролю,
Щоб повести на сміх себе, на глум.
Немає болю тут, на сцені долі,
Є тільки зрідка ностальгійний сум.

Все ж визнаю – хоч не свою – провину.
Прощаю все, і явну зраду теж.
Я тут за роллю, - може, і загину –
Нема обмежень і немає меж.

І буду цілувати не з любові,
Кричати, бігти, плакати дарма.
Мов чужака питати свого: хто ви?
Чи інших слів у мене вже нема?

Я маю волю. І глядач незримий:
Шатро прожекторів укрило все.
Хоч біль мій сильний, та слова терпимі.
Я граю так, як хоче Режисер.
15.09.07.

Душі говорять, люди мовчать.
Завчено сипляться фрази.
Доки розділеності печать
Буде із нами разом?

Стукає серце у двері загачені,
Спокій бентежить. Замки вже оплачені.

Стихли б думки, що для тіла спішать:
Духу не чує душа!

22.09.06.

На серці карб:
Чи досить фарб
Намалювати осінь?
Ще досі
Не засіялись слова.
А вже зима на носі...

23.09.06.

* * *
Душа з душею - завжди на "ти".
До цього треба іще прийти.
В собі розмова - із суттю своєю.
А дві людини - душа з душею.

26.09.06.

У горі світ, сп`янілий від вина,
У смерті світ, що без вина сп`янілий.
Сто тисяч літ лише одна вина:
Там гине дух, де душ п`яніє тіло.

25.06.07.

* * *
Із порохом закинь порохівницю
І простягни обійми не вороже.
Ворожать темні на твою темницю.
Та світлий ангел серця на сторожі.

25.08.07.

Плетиво фарб і звуків.
Спалене в рудо літо.
З білих і жовтих літер
Добрим привітом вітер.

Шум. Каблучковий стукіт.
Те ледве чутне соло
Теплого дня і слово
Виписане прозоро.

Сонця шматочки виснуть
Поміж землею й небом.
Променями навмисно
Чисто прозоро й ніжно.
Променями, ну звісно,
Перелечу до тебе.

До 2005р.

Сп`янілий світ у летаргійнім сні...
Коли Шляхи розходяться з Словами,
Болить Христос, розп`ятий у мені
Таки моїми ніжними руками.

10.10.05.

Дерево жовте серед зелених
Жалем листочки тягне до мене.
От зупинилось тут на хвилинку:
Музика лине з неба будинку.
Осінь із літа вийшла строкато,
Зачарувала ритмом токати.
Позолотила, наче медами.
Перестелила свіжими снами.
Приколисала вітром у груди.
Не відпустила більше нікуди.
22.10.07.

Мій опоненте з осені,
Слова, що зріли досі ще, -
У зиму перейдуть.
Стаю ногами босими
У небо, повне просині, -
Вивільнюється суть.

На тверді неба - рішено.
Шляхами світу спішено.
У русі - тільки зміст.
Маленька кулька зоряно
Летить і диха зморено.
А на раменах - міст.
28.09.07.

Ходила жінка довкола Сонця Землею.
Казала жінка: я буду, Сонце, твоєю.
Розкрите серце пробили стріли промінні -
І стало небо сліпучо-біле, нетінне.

Солодка Мова пробудить ранок серпневий.
Відкрию кроки, незнані досі для мене.
У небі - голуб. У дзьобі - гілка вогненна.
Висока воля прихилить небо до мене.
22.08. 2006р.

За чертою – чертог. Чорний чорт
Через час чоловічий чаклує.
Чиряком червоніє, чваніє
Чемпіоном чернечих чавлінь.

Тане тінь. Тоне танк, темну твань
Трутом терши. Теракот.
Тамбурин тарабанить туманно.
Темний вік...

Волос виє. Вода. Віє вітер
В вітрила. Ворони
Вирують в висі. Висій ворох –
І виросте віз. "Вистав варту" –
Вуста велемовно віщують.
Воля пахне пшеницею.
Фана з трисуттям. Сурма...

Сумно. Степ стуманіло сваволить.
Сходить сонце. Світає. Сохлі стебла
І паморозь. Іній. Павутина ув
Інеї має. Соки сплять.

Перший проблиск приходить
Причинно. Перегодя привірливо – вірш.
Віриш в волю і вартість веління.
Знов готуєш весною леміш.

І над хатою дим піднімає
Той димар, що забрали за борг.
Вкотре світло свічі повертає.
Ще ні разу (?!) не зраджений Бог.
05.12.2002р.

Що є Любов? І що є біль Любові?
Коли ми чиним опір їй - болить.
І в кожнім жесті, думці, в кожнім слові
Є поза щастям нездійсненна мить, -
То спротив свій, чи світу, чи природи...
Чи поза світлом є які народи? -
Це ті, яких нічого не болить...

08.04.2006р.

Оголеним нервом є серце розкрите, мій Боже,
Очима дитини дивлюся беззахисно в світ.
Що можу змінити? А світ що змінити не може?
Дай, Боже, прожити ще довгих три тисячі літ.

Щоб каменем стати, дійшовши до світу для Тебе,
Приступкою ніг, опертям по дорозі у час.
Б`ють дзвони небесні, запалені свічі із неба
Молитвою кличуть, чекаючи кожного з нас.

Пульсуюча вічність збирає до себе незримо,
Любов`ю скликає натомлених шляхом синів.
Вже нині забуті одвічні дороги до Риму...
Бо Римом Небесним є Церква Оновлених Днів!

20.07.2011р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Читаєм міжряддя.
А як читати
Листи порожні -
Уздовж?
Впоперек (теж можна,
Лиш у майбутнім,
Набутім
Нинішнім стартом.
Варто.)?
Їх ми читаємо на перетині
Найвищого сходження
Часу у простір.
Просто
Пізнаємо
Очима серця.

25.09.2011р.

Ранкове літо
Твоїм пробудженням світить.
Підводить вітер
Голівки схилені квітам.
Куди нам діти
Бездонні розриви світу?
Тонка стежина, --
Пробігти треба уміти.

15.08.2006р.

Болить мені несправдженість моя...
Відсвіченими небом голубами
Летять Слова. А край доріг стоять
Одні жінки, століттями, роками...

Сопілкою заграю у вітри.
Листочками розкинуся по світу.
Зведуть угору очі явори.
Заграють полонини у трембіти.

Вслухаюся. Скажи мені! Уста
Твої мовчать. Чи я недобре чую?
Минає мить неплідна і пуста.
Не те, не той, не та... Стояли
Берези дві побіля рук Христа,.. -
Лише хрестом при домовині стали...

07.08.06р.

Ходив по піску золотому,
А серце не здужав нести.
І ноги не знали утоми:
На горах стояли хрести.

Хрестився. І за горизонти
Молився на сонце своє.
Бувало, одну мав гризоту:
Дивився, чи добре стає.

24.10.2005р.

Здригнувся серпень, мовчазним болем підпертий.
Слова вчорашні мене чатують як верші.
Сьогодні легше: болить прийняте, найперше.
А завтра буде боліти спротив, умерши.
І день, і літо, і вдих, і видих останні
Лежать увиті, неначе Лазар, бинтами.
Не плач, Маріє, слова Месії постали:
На Спаса спілі плоди освятять устами*.

17.08.06р.


*Устами - через Слово.

Розвітрений час душі.
Зникають мої вірші
у дні, що згубився нам.
Та вічно над нами дням
незримо-насущних чаш.
Там час віднайшовся наш
в канві, що на двох - одна.
І знову струмить весна,
і радістю – вороття
в нову повноту життя.

23.12.2010р.

На вітрі помислу уярмлений, як біль,
Що тілом протікає безупинно.
Пропущений у серце, у клітини,
Відпущений, як бджіл кусючих рій.
Звучиш? – Звучи. Віддалено, як літо.
Німе пташа – моя душа – відкрита.
Нема нічого, й все зібралось в ній.

Тебе уже вписали пастухи
Іще до нас на наші перехрестя,
На гачкуваті костури опершись.
Слова ловили втомлені птахи.
На захід йшли отари. Передзвін.
Туге повітря втягувало простір.
Ішли самі. Нас не вели на розстріл.
Ми планували голоси сторін...

29.08.2012р.

Співає птах. Травою -- аж по хмари
Лягає щебіт. У весняних снах
Любові просить і шукає пари.
Тихіше, звуки і буденні чвари, --
Небесні чари -- то співає птах.

Закличніше. Ще нижче. Ще ніжніше.
Високо знов. Чи досить добрий спів?
Пташиними словами -- найріднішій.
Так лагідно, і чисто, і свіжіше
Від всіх шумів невидимих вітрів.

Співає птах. Розкотисто і лунко.
В найкращих, найзатишніших кущах.
Солодким, найніжнішим є дарунком
Той спів, що просить забуття у трунку
Добірного вина -- співає птах.

Життя віддав би, тільки б стріти пташку.
Таку як він -- маленьку, незначну.
Чи світ відняв би? І дрібним комашкам
Сповняється життя. Хіба то важко?
Дарує Бог призначене -- весну!

Співає птах. А спів -- дрібні сльозинки.
Перлинами на радісних устах.
Надія це, а чи таємний страх:
Невже нема найменшої пташинки,
Яка почула б як співає птах?!

Минає день. Сьогодні ще -- нікого.
І звуки тихнуть. І німіє страх.
Та буде ранок, щоб співати Богу
І знов чекати часу дорогого.
Змовкає світ, і в тиші болю свого --
Останній з виду на планеті птах.

01.06.2005р.

Закосичене літо коралями дзвонить в кориті,
І коридою кров проливається кроками крокв.
Чорним морем віків пролітають вітри неумиті,
Білим шляхом надій молитовно прямує народ.

Болем здиблений, тягне свій плуг по землиці.
Родить пам’ять століть. Вільні зерна пшениці
Проростають у віть.
Виливається серце усе на ріллю незагоєну.
Треба йти…
Б’ють у груди мечем не останньому воїну
Три вітри.
Білі храми - світлицями душам заквітчаним
Вишиттям.
Вишнім духом помічений, з небом повінчаний
Кожен там.
І узором ниток закодований час -
Чистим склом.
Я стою і дивлюсь у тридцятих віків
Під вікном.

14.08.2011.

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Великі метелики світу --
У вітер, у сонце, як діти!
Сідають на трави, на квіти.
А їм би увись полетіти,
Та крила міняти пора...
Зміцнившись у силі орла,
У небо піднятись над літом...
Та світ облітають зі звітом,
Милуючись блиском крила...

15.03.2011р.

Розколовся -- чий? -- голос у тиші лункій
На німім бездоріжжі погаслих надій?
Серед воєн, вимог, нот протесту, тривог
Не схилився ніхто, і не здоланий Бог.

Коли серце скорилось -- прийняв, переміг
Сам себе, у мені темний воїн поліг.
Смерть свою утвердив -- і відкрились світи.
Із долоні в імлі промінь неба світив...

29.10.07р.

Котра озветься ще трембіта,
Вістуючи про тіла смерть?
В долинах світу віє вітер,
Холодний подих розпростер
Над мертвим плахту, наче крила...
І вже тебе кидає сила
В глибоку яму. Вітер стер
Земні сліди твої до решти.
Питаєш ангела: а де ж ти?
Поможеш ще мені тепер?

Та ангел твій пильнує вибір.
Він би тебе і з пекла видер,
Та вибір ти уже зробив...
Ми обираємо -- у тілі.
У чистім небі -- стежі білі,
А ти земне лише любив...

25.04.2007р.

Стіни стають
сталевими.
Сторожко ходять леви
вуличною бруківкою.
Цівкою кров
струменить
по камені. Кавою
дженджики забавляються.
Лаються продавчині
крамниць сувенірних.
Вірних
збирає Христос
зі середини суті.
Путін вбиває народ,
своїх ведучи до пекла.
Тепло. Аж гаряче.
Гей, кавомани, ви, кавуни
нещасні! Часто гірко вам
від перезбудження? Знуджені
обивателі плачуть і платять
плоттю.
Кров
струменить по камені...

25.05.2014р.

Хіба цей день уже не йде у вічність,
Ридаючи від болю нелюбові?
Инакший світ, народжений у Слові,
Стає клеймом печаті, як дотичність
Твоїх пекучих уст. Моєї ниці
Обличчя відкриваються, обличчя
Сумних щасливих світу перемог.

Хіба вже не тепер ласкавий Бог
Люстерко до очей моїх підносить
І просить так беззвучно-тихо: досить!
Бо вже душа із Ним одна на двох.

Живеш в мені -- у світі не від світу.
Искринкою в Тобі жеврію я.
Тайнописом твоїх одвічних літер
Трисутня відкривається земля.
Ясніє час скресаючих завітів.

20.03.2010р.

Білий метелик дає в подарунок
Голуба чорного, сумнів і страх.
Наче коханця нечистий цілунок
Чорною кицькою в білих устах.

Чи не краса його срібними крильцями
Струсить пилок по дорозі до свіч?
Лет його Ангел незримими кільцями
Спинить і тихо поверне у ніч.

28.07.2011р.

Нащо слова, коли нема любові?..
Христові сльози докором течуть.
Є міра змісту в кожнім звичнім слові --
Одвічна суть.

Є міра болю в дефіциті волі.
І в дефіциті ласки -- суєта.
Тому й чужі поволі граєм ролі.
На постаменті слів -- чужі уста.

Нащо слова, коли нема любові?..

До 2005р.

На попутних вітрах,
що породжують страх,
дехто добре живе...
Серед інших отак
розкрутився вітряк,
бо хвалив все нове...
Спересердя спитався вітряк
у стеблиночки слів:
– Скільки в тебе вітрів?
– Хоч стеблина мала,
та у душах зросла
надвисоких людей...
От вітри гнуть мене,
та міцніша стаю
у любові ідей.
І негода мине,
дощ напоїть мене,
у пшеницю зросту.
Ти ж стоїш на посту –
чи не диво із див? –
І розмахуєш страшно руками, скрипиш,
хазяйнуєш, керуєш, караєш, не спиш,
щоб зробити придатною Тому мене,
Хто мене посадив!

03.05.2014р.

Нема мене, нема і болю.
Даю свою духовну волю
У руки ніжного Христа.

Усе приймаю без образи.
Сильніші й слабші -- завше разом.
Терплю, рахуючи до ста.

Чи проявлюсь? Чи залишуся?
Здіймуся в небо і... згублюся?
Пишу Всевишньому листа...

До 2005р.

Змінюю правила гри
односторонньо, -
хай моє тіло згорить
в нетрях полону.
Рішенням кинути біль
лину у волю.
Неміч відчужених тіл
зойкає болем.

21.04.2014р.

Чи не купуєш багатствами світськими
Того, Симоне, що є у Христа?
Час позмітає і маски, і відстані.
Зайве спаде, якщо віра не та.

Хрест золотий із розп"яттям чи варто нам
Передрібнити у жменю монет?
Стали удвох між небесною вартою
Очі ув очі -- король і поет.

09.07.2012р.

Мої слова про смерть не надаремні,
Здавалось, горю вже немає краю!
Та я вогнем палю ланці тюремні,
І, наче Фенікс, з полум"я злітаю.

Вогнем любови. Як Христос розп"ятий
Простив мені, так я прощаю кату.
Для Тебе хрест цей, Господи, Тобі:
Дочка я, Отче, всі стражденні дні!

Розкрите серце пропускає стріли,
Вони вбивають те, що наболіле.
І вільну душу чисту, білу-білу
Стражденна Мати Синові дає.

І вже нема ні кривди, ані тліну,
Лиш дух любови зцілює країну.
Мене, малу, народжену дитину
Тримає Діва ніжно на руках.

З вогню і болю -- в долю воскресаю --
Предивний Фенікс --
світлоносний птах!

До 2005р.

Безкриле тіло. Дух --
крилатий.
А думка -- птахом над землею.
Творець забрав наш дар літати
І стало долею моєю:
Орати, жати, їсти, йти...
Та щоб летіти до мети --
Ростити крила і ламати.
О, мій Ікаре дорогий!
Не тіло, ні, а дух
крилатий.
А тіло й дух не вороги,
Та духу -- першість і первинність.

Хвилинно сходить часу плинність.
Де духу більше -- час летить.
Сидить на дубі птахом думка
І тихо спить...

До 2005р.

Не пройти ту дорогу життя,
Яку серце прийняти бажало, -
Це пізнати у смерті пуття,
Це тонким пропекти його жалом...
Це - віддати частину себе,
Зрозумівши причину і вихід.
І - прийняти дарунок небес...
І - проквилити болісно, тихо.

Прояв слабкості - вийти із гри,
Наперед передбачивши докір...
Не прийнявши веління згори,
Не ввійшовши у води потоку.
Не зміцнивши терпіння-любов,
Не поліпшивши світ ні на йоту.
І себе не змінивши... Немов
Не здійснив надважливу роботу.

Балансуючи, пройдеш канат,
Перемовишся поглядом віри...
І злякається серце: війна!,
Ціпеніючи голосом ліри.
А тоді кинеш оком увись,
Здіймеш руки - і зірвешся вгору.
Головне - не дивитися вниз.
Основне - підніматися зору!

21.04.2014р.

Спокій -- в серці. І спокій -- в любові
Крізь тривожні дощі у шибки.
Чи ми варті останньому слову
Дарувати думки?
Ми вже знаємо, де упустили.
(Скло і дощ.)
Вистачає небесної сили.
Не потрощ.
Ми -- як військо. Шеренги і плечі.
Втрати. Час...
Смерть і суд -- ці останні речі
Біля нас.

20.05.2014р.

Пам"ятаєм: Бог ходить раєм
І збирає плоди любові.
Що ж Йому дарувати маєм,
Чи готові?

Світлом сонячним обігріті,
Що ж для світу
Без умови несе в любові
Наше літо?

Вже для днів моїх в нашім полі --
Небо долі.
Чи ж уста твої кришталеві
Просять волі?

Де не сіяли наше слово --
Не збираєм.
Чом уста твої полинові
Болем-раєм?

01.02.2007р.

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Ти вмієш мене забути? --
Погасне троянда відрази.
Там зможемо бути разом,
Як схоче того Володар.
А нині -- в підземнім царстві
Насущна твоя свобода.
Не вчиниш цього сьогодні, --
То завтра може не бути.

31.05.2014р.

В свободу вірив, що без Бога.
І вірив -- до загину -- він.
І пас очима Україну,
Що тихо никала, мов тінь,
Сама на себе не подібна...
Родила байстрюками діти,
Бо не від Бога, а від світу...

А він все гинув, гинув, гинув
В усіх боях за Україну:
Чом не йому той стан стрункий?
В крові намисто, бо калина...
А мед губів такий п"янкий...

І хто сильніший, того й стане:
Москаль, татарин, поляк, жид...
А небо -- голубе з житами.
Там наймичка -- Вкраїна спить.
Бо як присилують -- віддасться.
Бо як найметься -- то в поля.
Приспить голодного Івася...
Спінально* крутиться земля.

Просилась в пана, бо хотіла
Найнятися на чужині.
Просилась в Бога і просила
Чобіт і сала, бо несила
Ходити босо по стерні...

Просила волі в Гуляйполі.
П"яніла з уст і слів чужих.
Зірки спадали на стодоли.
Та добре діти пильнували,
Щоб не згоріло сіно в них...


Хитався човен. Зорі, зорі...
Та ми ж для Тебе, Боже мій!
І не зашкодить жоден змій,
Для Тебе -- в щасті ми чи в горі!

Твої ми. Чуєш? Ти сказав!
Сини Твої -- сини Вкраїни!
Наріжним каменем у стіни
Твоєї Волі, Храму, Справ!

22.02.2006р.

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

Ти - невловимий. Ти - безпристрасний,
Все вже померкло світське дочасно.
Ти - незворушний, серце - вразливе.
В озеро ночі сплакали зливи.
В озеро споду світло проникло,
Полиском болю спало і зникло.
Серце - безодня світла і болю.
Спалено одіж. Душам на волю
Велено вийти. Крила - огненні.
Втрачено скільки? - Все. Безіменно.
Скільки вціліло? - Все у єдинім.
Сила - у немочі, Божа людино.
2014.

Такий тілесний час, що і слова тужіють.
За вікнами очей -- придумане кіно.
Історія -- в огні. Під попелом німіють
Віки, що віднайшли здорове ще зерно.

А ми -- малі-малі. Клітини в тілі Бога.
Дорогою йдемо, куди нас шлях веде.
Є воля, є думки. Та чобіт тисне ногу.
Хотіли би любить. Та шлунок не дає.
2004р.

Кути чотири. Порожній день. Нічого.
Глибинний час у звивинах судьби.
А судді хто? -- Своє імення Бога
Формують світу віддані раби.

Чи стану над?.. Світанок спопелів
У полудні серпневих преображень.
Він всім тілесним вчора відболів,
Тому так сильно нині світле важить.
2011р.

Мелодія світла
розквітла снігами.
Розігрують гами
німі піаністи,
до істин
шліфуючи музику.
Тягнеться ввись,
дивись,
очі свої розкривши,
бо зорі -- прозорі...
Бо витерта пам"ять
Землі.
У імлі
просвічує світ чистоти

2012р.

Вдягнуло місто плащ осінній.
Із хмар сповзають сірі тіні
І прагнуть сонце затулить...

На мить відчувся подих диму.
Червоне листя -- незгориме.
Ніде нічого не горить.

Дзвенить зависла павутинка...
Маленька мить -- одна часинка,
А як звучить!..
2006р.

Скільки шляхів у долі? --
Тільки один.
Котиться диск у полі,
Гнеться полин.

Там, де не та дорога,
Спиниться час.
Займеться захід стогом.
Плаче свіча.

Стогін вітрів. Століття,
Скрешене вщерть.
Тягнеться сірим світом
Болісна смерть.
2006р.