Про «роздвоєність» Гоголя та дві його душі сказано достатньо і навіть більше, тому менше з тим. Цікавіше те, що ранні твори Гоголя зробилися для українського руху середини ХІХ століття потужним каталізатором: так, ідеолог і один з організаторів Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров у Автобіографії зазначав, що під впливом Максимовича й українських повістей Гоголя ним оволоділа «страсть до всього українського». Це тим більш цікаво, що московські слов'янофіли та відверті чорносотенці завше тримали Гоголя мало не за ікону, коли заходило про українське питання («ось як треба, усім слов'янським рікам треба злитися у єдиному російському морі»). Цей феномен набув пояснення лише згодом, коли Маларме, Пруст, а найповніше Ролан Барт висловилися про так звану «смерть автора»: мовляв, ми ніколи не зможемо визначити, що сам автор вклав або бажав вкласти у свій текст, тому головний сенс тексту залежить від читача, а не від пристрасті або смаку автора. Тому Костомаров через Гоголя зробився українським патріотом, а чорносотенці зміцніли у своєму шовінізмі, ось так, а що мав на увазі Микола Васильович – то окреме питання.

Моє власне враження від «Вечорів» і «Миргорода» завжди було таке, наче ці тексти, текучі та плинні, мов українська пісня, і лунають, як пісня, співана на два голоси. Перший голос веде мелодію, а другий підспівує навколо першого, ніби коштовно оздоблює ту мелодію. В термінах мови я сприймаю це так, що Гоголь подумки складав свої повісті українською, а на папері записував російською. Це навіть подекуди можна помітити в самих текстах: Гоголь згадує хуторянські сметану та сир, хоча притомний російський автор в тому контексті згадав би сметану й «творог»; його герої палять здебільшого «люльки», а не «трубки» або «носогрейки»; вони «вечеряють», а не «ужинают», і п'ють «горелку», а не «водку», частіше в «шинку», ніж в «корчме». Про епіграфи до водевільного «Сорочинського ярмарку» також можна згадати – це все українські народні пісні, цитати з українських комедій та «Енеїди» Котляревського. Земляки Гоголя також стверджували, що Микола Васильович прекрасно володів українською, а коли що-небудь розповідав нею – заслухаєшся (можна зазирнути у його власноруч складену «Енциклопедию всякой всячины» та переконатися, що записи він робив обома мовами). Та й сам Гоголь прохопився або зізнався, якою мовою спілкувалися його герої між собою, ось тут, у «Ніч проти Різдва»:

— Что ж, земляк, — сказал, приосанясь, запорожец и желая показать, что он может говорить и по-русски, — што балшой город?

Та все ж таки в повістях лунають два голоси, один з яких звучить набагато гучніше - і через те наші спириди, дороші, опанаси, оверки, грицькі, явтухи, івасі та всі інші висловлюються якось незвично, штучно, та й не здаються ані справжніми, ані нашими, а все, що мало би бути «українським», робиться смішним і «малоросійським», таким собі симулякром. Через це втрачається самобутність змальованого Гоголем життя та світу, хоча чутливому та неупередженому читачеві, якім, певно, і був Микола Костомаров, це не завадило спалахнути пристрастю до всього українського, а не якогось іншого. Не виключаю, що саме це сприйяло тому, про що згодом нарікав Афанасьєв-Чужбинський у "Нарисах Дніпра": "...захотят ли представить смешным язык малоруса, исковеркают русские слова и воображают, что сделали дело; придется ли кому изобразить смешного глупца, берут малоруса, не заботясь даже хоть мельком взглянуть на быт его, быт оригинальный..." - але наразі не про це.

Тут варто згадати нашу славетну перекладацьку школу – ми називаємо в цьому сенсі Лукаша або Содомору, але й в них були незгірші попередники. Леся Українка перекладала Гоголя («Запропаща грамота», наприклад); Іван Франко брався за «Мертві душі»; доклалися до перекладів гоголівської спадщини Микола Зеров, Максим Рильський і Остап Вишня. Мені особисто припав до душі переклад Антіна Харченка (1887- прибл.1937). Його «Вій» – це чисто гоголівська пісня в сенсі милозвучності та краси, але співана на один, суто український голос. Почитати, а ще краще послухати у майстерному виконанні Петра Панчука – і все стає на своє місце: все «малоросійське» перетворюється на суто українське, аж до заміни «малороссиян» на «наших людей» і «українців». Головне ж – не ця чутлива термінологія, головне – повернення змальованому в цих повістях світу України притаманної йому самобутності та автентичності.

Завдання перекладача – передати особливості авторського стилю, його манеру, і зробити так, аби читач все розчув. Гадаю, підхід Харченка є цілком виправданим, і деякі незначні, на рівні деталей відхилення від російського тексту, яких він припустився, можуть бути виправдані моєю гіпотезою: Гоголь складав свої повісті українською, тому й переклад є не підстрочником, а відтворенням найоригінальнішого, первинного гоголівського тексту (диявол і сей раз сховався в дрібничках). Деякі рішення перекладача, звісно, мають інші підстави: так, Хома – «філозОф», а не «філОсоф». Це можна пояснити тим, що з 1569-го до 1795-го Київ належав до Малопольської провінції Королівства Польського, а там нібито прийнята була саме така форма – «філозОф».

На мою думку, Харченко зробив чудовий, просто чарівний переклад, справжній творчий, занурений у контексти – подій, місцевості, часу та соціальних статусів, завдяки чому мова усіх персонажів – автентична (а на моє переконання, саме така, яка лунала в голові самого Гоголя). Ось, порівняймо кілька речень, що мусять бути найбільш життєвими та живими, тобто діалоги та монологи персонажів:

«Жинко! То, что поют школяры, должно быть очень разумное; вынеси им сала и чего-нибудь такого, что у нас есть!» // «Жінко! Те, що співають школярі, мабуть, дуже розумне. Винеси їм сала і чогось такого, що там знайдеться» (як на мене, цей хуторянин – і не лише він – російською висловлюється якось неоковирно, щонайменше, неусталеним чином, а час від часу і геть по-книжному, через що він здається дещо смішним, але в українському перекладі він є цілком природним, симпатичним і поважним).

«— Нет, Халява, не можно, — сказал он. — Как же, не подкрепив себя ничем, растянуться и лечь так, как собаке? Попробуем еще; может быть, набредем на какое-нибудь жилье и хоть чарку горелки удастся выпить на ночь». // «— Ні, Халяво, так не можна! — сказав він. — Як же це, не підкріпившись нічим, простягтися й лежати, як собака? Пошукаємо ще; може, й набредемо на якесь житло, то хоч чарка горілки перепаде на ніч» (звернуть увагу на транслітеровану «чарку горілки» та на недоречне «удастся выпить на ночь», натуралізоване Харченком у природнє «перепаде на ніч»).

«— Умилосердись, бабуся! Как же можно, чтобы христианские души пропали ни за что ни про что? Где хочешь помести нас. И если мы что-нибудь, как-нибудь того или какое другое что сделаем, — то пусть нам и руки отсохнут, и такое будет, что Бог один знает. Вот что!» // «— Змилуйтеся, бабусю! Чи то ж можна, щоб християнські душі отак з доброго дива пропали? Де хочете покладіть нас. І коли ми щось такеє, чи якось там не так, чи що інше вчинимо, — то нехай нам і руки поодсихають, і таке нехай буде, що тільки Бог один знає. Ось так!» (зверніть увагу на почасти недолуге «вот что» замість «вот так» та цілком природнє «ось так» наприкінці тиради та на заміну суто російського фразеологізму «ни за что ни про что» суто українським «з доброго дива»).

«— А что, бабуся, — сказал философ, идя за старухой, — если бы так, как говорят... ей-Богу, в животе как будто кто колесами стал ездить. С самого утра вот хоть бы щепка была во рту». // «— А що, бабусю, — почав філозоф, ідучи за старою, — коли б це так, як то кажуть... їй-богу, в животі наче хто колесами їздить: з самого рання хоч би тобі рісочка в роті». (зверніть увагу на «хоть бы щепка была во рту» – тут мало би бути щось про «маковую росинку»; Гоголь – і Харченко – розуміли це як «рісочки в роті не було» (рісочка - ріска - краплина роси). У мисленому перекладі Гоголя наша «рісочка» стала «трісочкою», а відтак і «щепкой». Можете заради експерименту погуглити ту зголоднілу «щепку во рту» – і гугл видасть вам самі лише посилання на Гоголя, так ніхто інший не казав. До речі, з дерев'яними предметами в повісті відбувається ще одна пригода: в російському тексті хуторяни їли галушки «спичками» (тобто «сірниками»), в той час як в українському перекладі – «шпичками», тобто загостреними паличками – та й звідки на тодішньому українському хуторі «шведские спички»? Та й незручно ними їсти! Так само український Хома бажає Явтухові «шпичку в язик», а не «спичку»).

«Эге-ге! — подумал философ. — Только нет, голубушка! устарела» // «Еге-ге! — подумав собі філозоф. — Не буде діла, голубко, стара вже» («устарела» – це дуже смішно, звісно, та навряд чи Хома би так собі міркував; а перетворення «только нет» на «не буде діла» довершує справу: перед нами – дійсний живий бурсак 17-го століття Хома Брут, який понад усе «любив полежати й покурити люльку. А вже як пив, то неодмінно наймав музику і вибивав тропака. Він часто куштував буйного гороху з усенькою до цього філозофською байдужістю, так собі розважаючи: те, що має бути, треба відбути» [у Гоголя «чему быть, того не миновать»], а ще – «до бублейниці ходив самісінького чистого четверга»).

«...Я тебе скажу только то, что если ты еще будешь показывать свою рысь да мудрствовать, то прикажу тебя по спине и по прочему так отстегать молодым березняком, что и в баню не нужно будет ходить». // «А я тобі скажу тільки, що як ти почнеш мені комизитися та мудрувати, то я звелю так тебе по спині та й ще по чомусь попарити молодою березиною, що й до лазні не треба буде ходити». (зверніть увагу на чудернацьке «показывать свою рысь» – російською мало би бути «прыть» – і на яскраве «комизитися». Можна погуглити «показывать свою рысь» і переконатися, що це винахід Гоголя, можливо, не так невлучний переклад, як засіб подолання автоматизму сприйняття, заради утримання читацької уваги – це, стверджують, його коронний прийом).

«— А брика знатная! — продолжал он, влезая. — Тут бы только нанять музыкантов, то и танцевать можно. — Да, соразмерный экипаж!» // «А бричка знакомита! — говорив він, в неї залазячи. — Оце б іще згодити музику, то й танцювати можна. - Атож, похватненька бричка!» (мені завжди надзвичайно подобався вираз «соразмерный экипаж», але слід визнати, що козачисько висловлюється аж надто по-книжному, а от «похватненька бричка» цілком пасує до його статусу, часу та обставин; те саме стосується й «достаточное бы число потребовалось коней» // «немале число коней спотребилося б» - хоча варіант Гоголя, «достаточное число коней», подобається мені більше – гадаю, що Микола Васильович сам би так відповів, до речі, надзвичайно вдало та глибоко, і не зміг подолати спокусу залишити цей дотеп у тексті).

«После такого удовлетворительного ответа козак почитал себя вправе молчать во всю дорогу» // «Так до ладу відповівши, козак собі мислив, що має вже право мовчати всю дорогу» (не просто влучний переклад, а оприроднення – це ж ніби ставлення козака до власної відповіді, а вона автентична «відповідь до ладу», а не стилістично-чужорідний, черство-формальний, канцелярський «удовлетворительный ответ»).

«Философу чрезвычайно хотелось узнать обстоятельнее... как у них и что делается в доме?» // «Філозофові дуже кортіло розпитати докладніше... і як там у них, і що діється в господі?» (додавши сполучник «і» та змінивши пунктуацію, Харченко змінив суть питання: мовляв, як вони живуть, як ведеться в тій господі, а не що саме і як саме робиться або відбувається в домі сотника).

А ось тут, коли козаки добре підпили, в українському перекладі – а надто у виконанні Петра Панчука – на волю виривається справжня стихія української мови та натури, зникають недоречні «ребята» та з'являються «люди добрі», козак не «расплакался», а «затужив», як і належить літньому козачиську, що бував колись і на війні, та ще й не без слави:

«— Что ж ты, дядько, расплакался, — сказал он, — я сам сирота! Отпустите меня, ребята, на волю! На что я вам!
— Пустим его на волю! — отозвались некоторые. — Ведь он сирота. Пусть себе идет, куда хочет.
— О, Боже ж мой, Боже мой! — произнес утешитель, подняв свою голову. — Отпустите его! Пусть идет себе!» //
«— Чого це ти затужив, дядьку? — сказав він. — Я ж і сам сирота! Пустіть мене, люди добрі, на волю! Нащо я вам здався?
— Пустімо його на волю! — озвалися декотрі. — Він-бо сирота. Хай собі йде, куди хоче.
— Ой Боже мій, Боже мій! — обізвався утішник, підвівши голову. — Пустили б його! Нехай би собі йшов!»

«— Напрасно ты думаешь, пан философ, улепетнуть из хутора! — говорил он. — Тут не такое заведение, чтобы можно было убежать; да и дороги для пешехода плохи. А ступай лучше к пану: он ожидает тебя давно в светлице.» // «— Марне ти намилився, пане філозофе, чкурнути з хутора! — промовив він. — Це не таке місце, щоб можна було втекти; та й дороги в нас, як на пішого, погані. А ходи-но краще до пана: він уже давно дожидає тебе в світлиці». (Оця заміна «заведения» на «місце» робить маленьке, але чимале диво: сотників хутір з місця проживання та господарювання перетворюється на «таке місце», гадаю, щось на кшталт пекла або його передпокою – власне, карколомний узвіз, що веде до хутора, так само натякає, що сей світ лишився десь позаду та угорі, а оця долина – дещо інше, вкрай наближене до пекла, саме тому там церква стоїть пусткою, і ніякою одправи в ній бозна скільки не було. «Пешеход» і «піший» - також дуже влучна, доречна заміна).

«...тогда как враг мой будет веселиться и втайне посмеиваться над хилым старцем» // «...а ворог мій радітиме й глузуватиме нишком з немічного діда...» (блискуче! – так само як «безутешная печаль» // «журба нерозважна»).

«Да она была целая ведьма!» // «Та вона ж була таки нестеменна відьма!» (нестеменний – справжній, істинний, дійсний, такий самий).

«Теперешний псарь Микола, что сидит третьим за мною, и в подметки ему не годится...» // «Теперішній псар Микола, третій он сидить од мене, і нігтя його не варт...» (влучна заміна фразеологізмів, в обидві сторони, на відміну від трансфігурації «рісочки в роті» у «щепку во рту» та «комизитися та мудрувати» у «показать свою рысь»).

«Так вот какие устройства и обольщения бывают! Оно хоть и панского помету, да все когда ведьма, то відьма». // «Ось такі-то трапунки та спокуси бувають! Воно хоч і панського кодла, та вже коли відьма, то відьма». (справді, слівцем «кодло» зневажливо позначають родину, родичів, а ще є такий міцний вираз як «відьмацьке (дідькове) кодло»).

«Повесил голову Хома Брут и предался размышлению» (казково-фольклорне «повесил голову» конфліктує з книжним «предался размышлению», можливо, заради подолання автоматизму сприйняття або просто – заради сміху). // «Понурив голову Хома Брут і запав у задуму».

«Всякому известно, что такое кожаные канчуки: при большом количестве вещь нестерпимая». // «Кожен знає, що таке ремінні канчуки: як багато, то штука нестерпна» (Боже, як натурально!).

«Ого-го! да это хват! — подумал философ, выходя. — С этим нечего шутить. Стой, стой, приятель: я так навострю лыжи, что ты с своими собаками не угонишься за мною». // «Ого-го! Дивись, який зух, — подумав собі філозоф, виходячи. — З таким не до жарту. Пожди, пожди, друзяко: я такого утну драпака, що ти й з собаками не доженеш мене» (київський бурсак міг і не знати про існування лиж і відповідного фразеологізму, дарма що «філософ»).

«Вот это как долго танцует человек!» // «— Ото як довго танцює чолов'яга!» (як на мене, дещо штучна фраза російською зробилася цілком натуральною в перекладі Харченка).

А ще чимало знайдеться в перекладі Харченка цікавих слівець, які нині не так часто зустрінеш: «готовизна» («чистоган», готівка), «садовина» («фрукты»), «подобизна» («подобие»), «незгірший» (недурной, недурственный). Деякі довгуваті фрази він влучно замінив одним словом («она была так же глубока, как печь, в которой обжигают кирпичи» — «глибока, як піч у цегельні» (цегельня — завод, що виробляє цеглу). *В доступних онлайн текстах перекладу та у виконання Панчука, можливо, є помилка, там згадується «ніч у цегельні», втім, і ніч у цегельні, де від ранку до ночі валує чорний дим, мусить бути ой яка глибока! – як ота «брика знакомита».

По суті, Харченко та інші українські перекладачі повернули Україні (та мені особисто) Миколу Гоголя — такого, який не міг, не зміг або й не захотів відбутися за власного життя. Харченко, до речі, заплатив за це високу ціну — як і багато хто з українських митців, які будували храм нашої культури, до якої вони ввели й Гоголя. Плекаймо ж той храм! — він належить не тільки нам, а наш власний внесок у нього поки що мізерний.

2023

*Антін Іванович Харченко (Харченко-Мінін, народився в с.Шамраївка Велико-Половецького повіту (нині - Сквирський р-н Київщини) був заарештований 1936 року та засуджений до розстрілу. 17 квітня 1937 року судово-наглядова колегія верховного суду срср замінила розстріл позбавленням волі на 10 років плюс 5 з конфіскацією майна. Подальша його доля невідома, тому й зазначено у довідниках, що помер він не раніше квітня 1937. Жодних подальших відомостей про нього мені знайти поки що не вдалося.

Любопытная штука. В детстве я прочел две..., нет, даже три робинзонады: «Робинзон Крузо» Дефо, «Сорок первый» Лавренева и еще одну историю незапамятного автора, в которой дело происходило на Аральском море, ныне усохшем, а тогда еще четвертым по величине в мире; робинзоном случилась, кажется, женщина. Справедливости ради упомяну и четвертую робинзонаду, написанную Ильфом, однако его классический робинзон усилиями бдительных редакторов превратился в советского, то есть окруженного месткомом и профкомом, вовлеченным в общественную работу и уплату членских взносов. Из-за этого серьезное размышление об уважаемом жанре то и дело прерывается смехом; поэтому оставим этого робинзона в покое на его профсоюзном острове. Все острова Дж. Свифта вместе с «Таинственным островом» Ж. Верна отбросим из-за их обитаемости, а головоломный остров капитана Гранта – из-за незначительной роли в сюжете. Итак, три.

Все эти истории следовали классическому канону (или шаблону) и сводились к попыткам вырваться с необитаемого острова. Наверное, их можно возвести к античному источнику, вроде заточения Одиссея на острове Кирки (Цирцеи) или Калипсо, а от него – к бесчисленным и безымянным робинзонам, пропадавших на островах доисторического мира, у которых, в отличие от Одиссея, приятной компании не было вовсе. Но принцип остается неизменным: робинзон не по своей воле оказывается на безлюдном острове и очень хочет домой и к людям.

Впрочем, прообраз Робинзона Крузо, гражданин Селькирк, скорее хотел бы от людей избавиться; хоть и не по вполне по своей воле, но именно по несносности характера он оказался на острове, высаженный с корабля. Когда он вернулся в Англию и благополучно отдал Богу душу, его долго еще поминали как человека склочного и в общении невозможного – на необитаемом острове такому самое место!

Итак, перечитав не единожды все доступные мне робинзонады, такое место я представлял себе очень хорошо, хотя и не совсем правильно. Как ни роптал Крузо на свою судьбу, как ни высматривала Марютка парус на горизонте, как ни мыкалась советская студентка на островках стынущего на зиму Арала, место это мне представлялось пределом мечтаний. Остров, собственный остров! – владеть участком суши, со всех сторон окруженным водой, а также всеми расположенными на нем угодьями, носить шкуры, охотиться, рыбачить и все-все-все прочее здесь можно в свое удовольствие, вне родительского надзора и школьного контроля. Тяготы, преодолеваемые робинзонами, чтобы добыть хоть какие-то средства пропитания, не казались мне чем-то ужасным, потому что преодолевались самым захватывающим образом, а проблема одиночества была непонятна. Короче говоря, тексты с неизменным хэппи-эндом хотелось перенести в жизнь, казалось, что и там, на ухабах, все получится, а главное – будет интересно и весело.

И вот однажды Херсону выпала снежная зима, и весной наша тихая и скромная река Веревчина разлилась. Паводок затопил всю ее долину, вплоть до первых многоэтажек нашего микрорайона, у подъездов которых коричневая вода стояла вровень с бордюрами. Теперь-то Веревчина усохла, как и Аральское море, но тогда она несомненно, а иной раз и вот так полноводно протекала где-то в чащах камышей, пышно и до сих пор обрамляющих Херсон с юго-запада. И вот она разлилась. А долина реки представляет собой вовсе не долину, а довольно сильно пересеченную местность, что называется «овражную систему»; есть здесь и ровные участки, а между ними извиваются балочки и яры, торчат какие-то бугры и даже как бы невысокие холмы – короче говоря, рай для тех, кто понимает. Я там не был, по большому счету, с детства, а взрослому человеку там, по большому счету, на болоте, делать как будто бы нечего, а недавно приснились мне Веревчина и ее долина, и было это нечто фантастическое. Воспоминания переплелись с книжными и кинематографическими реками, перемешались со всеми остальными реками моей жизни, с моими собственными сказками, и стоял я на краю широкой, как бы чуть шевелящейся поверхности, затянутой изумрудной ряской; через нее тянулась каменная кладка, и мне во что бы то ни стало следовало пройти по черным скользким камням, преодолеть неширокую полосу мертвого камыша, в котором лениво и тяжко пошевеливалось нечто серо-зеленое, взблескивая чешуями, а потом была чистая глубокая вода, над которой висел сияющий стальной мост, и вот на том мосту мне непременно надо было быть никак не позднее 6.30, потому что ровно в 6.30 было клятвенно договорено встретиться там прямо на бегу, обменяться на бегу же приветствиями и, не останавливаясь ни на мгновение, пересечь реку, свернуть за мостом направо, пробежать около километра по окаменевшей грунтовке и там, на аккуратной полянке у дороги, обрамленной маслинами, прыгать, размахивать руками и ногами, издавать воинственные кличи, поражать невидимого противника и обязательно повергать его и торжествовать над ним с тем, чтобы ровно в 7.15 сорваться с места и, не останавливаясь ни на мгновение, бежать домой и оттуда марш-марш-марш-аллюр-три-креста в школу, потому что той весной по странной прихоти директора опоздавших к звонку перестали впускать в школу вместо учинения в их неисправных дневниках обычной размашистой надписи красными чернилами… Нет, нет и нет, ничего этого не может теперь быть, хотя когда-то и могло быть, и даже в полной мере было, но теперь уже нет, потому что тот, с кем мы неустрашимо преодолевали и скользкую кладку, и полосу мертвого камыша, в котором пошевеливалось и взрыкивало, и розовое зеркало рассветной реки, и покрытый наростами и сталактитам ржавчины мост, и грунтовку, и всех невидимых противников и врагов на аккуратной полянке, и много еще чего преодолевали, нет его больше, лет уже десять как нет, потому один из невидимых врагов, существовавший только в его голове, самый лютый и непобедимый, именно там, в его голове, и устроил засаду, выбрал время и нанес свой удар, удар единственный, безупречно точный и неизлечимо фатальный…

…Когда паводок наполнил долину, в ней образовалось несколько островов. До самых крупных было не добраться, уж слишком широкая и глубокая вода их окружала; зрелище было из ряда вон для нашего южного края, потому что по той воде плавали льдины и даже небольшие айсберги. Но где-то среди лабиринта затопленных и торчащих из воды участков должен быть один доступный – таково было мое малолетнее убеждение, которое, едва возникнув, мгновенно стало самой твердой верой того дня, и я принялся прыгать с кочки на кочку, мостить какие-то доски и порыжевшие новогодние елки, которых среди айсбергов тоже плавало немало, и моя твердая вера принесла свой плод, и я обрел свой остров. Я стоял на глинистом островке и ощущал себя владыкой мира – не беда, что мир ужался до этого комка грязи, едва торчавшего из ледяной воды, но зато здесь не было других претендентов на мировое господство – да, наверное, тогда взрослое «личное пространство» воспринималось детской душой как «мировое господство». Никак не меньше! Когда ты ребенок, и в одной комнате у тебя диван, который твой только ночью, а в другой комнате у тебя стол, который твой только за уроками, а там твой ящик с игрушками, один среди подавляющего множества без игрушек, и прочая, и прочая, и прочая – крохотный участок суверенной из-за паводка грязи в двух шагах от дома кажется отдельной планетой, подчиненной тебе одному, ее верховному властителю.

Я натаскал на свой островок тех самых рыжих елок, досок и прочего хлама, которого на волнах покачивалось в избытке, и обустроил небольшую платформу, чтобы не проваливаться в грязь по щиколотку на каждом шагу, а на платформе устроил шалаш. Между тем начало темнеть и холодать; настоящему робинзону сейчас бы пришлось туго, и к утру он схватил бы и насморк, и бронхит, если бы не окоченел насмерть, но я вприпрыжку убежал домой, а в голове моей галдели и пересыпались невероятные планы обустройства моего необитаемого острова. Завтра, завтра, уже завтра и как только рассветет, у меня начнется новая жизнь…

Однако на завтра я обнаружил свой остров захваченным, до тла разоренным, а к моему приходу неведомыми захватчиком уже покинутым. К тому же вода начала спадать, и остров буквально на глазах, полных слез безутешного отчаяния, превращался в полуостров, а потом и вовсе сливался с остальной сушей, обитаемой, заселенной, не оставлявшей никаких надежд на мировое господство, иначе говоря, на личное пространство…

И вот только теперь, десятилетия спустя, меня заинтересовали такие противоречивые желания, детское попасть на остров, и взрослое вырваться с острова. Тяга к приключениям выглядит убедительным, но слишком банальным объяснением, как и объяснение «по дяде Федору»: чтобы вырваться с необитаемого острова, надо сначала попасть на необитаемый остров, а у нас все острова обитаемые, да и не острова вовсе. Я ломаю над этим голову, и было бы неправдой утверждать, что я нашел ответ, который бы меня полностью удовлетворил. В таких ситуациях я обычно полагаюсь на интуицию, под которой понимаю первую мысль, пришедшую мне в голову, потому что все последующие мысли немедленно обрастают всякими «почему» да «зачем», и только первая мысль, озарившая бездну вопрошения подобно молнии, оставляет по себе легкий соблазнительный аромат, запах светлой мысли, который щекочет ноздри, как озон, как и полагается быть после вспышки молнии…

Если рассматривать остров не как географический объект, а как метафору, то его можно толковать как любое узилище, начиная с тюрьмы, включая даже мирную бытовую рутину и вплоть до последней неминуемой темницы. Так или иначе, но в любых тесных рамках, будь то береговая линия острова, стены камеры или утроба могилы, человеку не место. Как бы не рвался ребенок на свой «остров», чтобы обрести, наконец, личное пространство, оно оказывается местом, плохо приспособленным для жизни, прежде всего, для жизни духа, если не соприкасается с другими личными пространствами. Остров или, если хотите, «остров» - это что ли такая мера масштаба личности, и чем масштаб больше, тем больший для личности требуется остров/«остров» - никак не два аршина земли, а много больше, вплоть до «весь мир», вопреки Толстому и по Чехову (хотя, думаю, они говорили о разных аспектах «земли»). Выше я называл этот остров «личным пространством»; полагаю, его следует понимать широко, не в терминах географии или в толстовском разумении «земли»; это та «земля», которую подразумевал Чехов – прежде всего, сфера личностной реализации, которая сильно завязана на пребывание в обществе себе подобных. Овладевая навыком, знанием, наукой, ремеслом, искусством, человек как бы присваивает себе все большую долю этого нематериального «острова», ощущает себя в нем уверенней, приобретая там ту или иную степень «господства». Вот они, острова для жизни!

Но я не могу не вспомнить о тех, кто удаляется от мира и людей, подобно мне, малолетнему, ищет свой необитаемый остров. Дауншифтеры или монахи, последователи Генри Торо или асоциальные личности, все антиробинзоны – что-то есть и о них такое мучительное, что необходимо хоть как-то сформулировать; воспринимая с детства жизнь как текст, я без правильного слова задыхаюсь; и пусть это слово кажется правильным только мне, но без него неправильно – всё. Мне кажется, море, окружавшее со всех сторон остров Робинзона Крузо, было столь же метафорично, как и остров, на котором он жил. Можно толковать море как смерть, а жизнь и вправду со всех сторон окружена смертью, как остров морем; а можно толковать море как Бога – и тогда Робинзон на острове посреди моря это человек рядом с Богом, которого он не может ни объять взглядом, не охватить разумением, ни победить своими силами, но к силам которого прибегает, даже не вполне их понимая. Робинзон, если почитать его дневник, все время обращался к Провидению, и Провидение ему отвечало – если охватить весь 28-летний период заточения на острове, то молитвы Робинзона были услышаны и удовлетворены, а сам он выведен с острова, как евреи из египетского плена, пусть не сразу, но решительно, бесповоротно и окончательно. Но одно дело прочесть робинзонаду за три дня, а другое дело взывать к Всевышнему 28 лет, все это время пребывая на краю гибели. Если бы Робинзон представил себе, что море и есть Бог, так сказать, в облике по обстоятельствам, полагаю, он бы немедленно сошел с ума; уж очень трудно отделить такую «мелочь» как море даже от столь непостижимой и, как утверждается, всеблагой сущности… Не берусь толковать замысел во всей полноте и даже не претендую на хоть какую-то значимость толкования, но дал же Творец помощника Адаму! – а ведь Адам, пребывая в своеобразном заточении на необитаемом острове Эдема, пожалуй, и был первым робинзоном. И Творец, не питая никаких иллюзий и заблуждений ни относительно Своей природы, ни относительно природы Адама, не оставил его в одиночестве перед Своим лицом, а дал ему подобающую жену. Дальнейшая цепочка событий имела катастрофические последствия, но после все устроилось так, что всякий потомок Адама, в конце концов, неизбежно возвращается к Творцу; иначе говоря, чтобы обрести Бога, сначала приходится Его потерять; другими словами, чтобы вырваться с необитаемого острова, нужно сначала попасть на необитаемый остров. А там – Бог…

Вот так всегда с этими "утренними страницами": начнешь о какой-то чепуховине, а придешь к неожиданному выводу, что когда-то сто лет назад, набравши полные сапоги мутной ледяной воды, ты искал на грязном островке Бога, о котором едва что-то знал или слышал. И этот недоказуемый вывод кажется единственно верным; как и своей интуиции, я склонен доверять и своему артикуляционному мышлению («пока объяснял, сам понял»). Да и посудите сами: разве каждый из нас не робинзон на островке, со всех сторон окруженном Богом? В шумном человеческом муравейнике об этом как-то не думается; вот и тянет человека или даже человечка туда, где – один на Один…

Любопытная штука.

13.12.2019

- ЗЕЕЕМЛЯЯЯ! - заволав спостерігач із "воронячого гнізда" на верхівці щогли, десь аж з-під хмар. Виснаженим, зневіреним, наляканим, озлобленим людям на палубі здалося, що то був не голос матроса, а глас Божий, який приніс їм добру звістку, першу добру звістку за весь цей безкінечний рейс невідомими водами, за всю цю безглузду подорож за вітрами, які ніколи не дмуть в бік дому, до берегів рідної Іспанії.

"Земля!" - лунало з-під хмар, і надія зігрівала серця, страх полишав душі, очі світлішали, а вітрила наче самі собою напиналися та несли каравелу до щойно відкритого Нового Світу...

Втім, Колумбовим спостерігачам варто було би сповістити про відкриття ще з місяць тому; ба більше! - про те відкриття вони мали би повідомляти щодня, і в особливий спосіб, доволі несподіваний. Знаєте, як?

- ВОООДААА! - ось що варто було би горлати матросам Колумба.

Адже раніше за нову землю Колумб відкрив нову... воду. Вода посеред води! - чи таке можливо?

Так! - перша подорож Колумба зачепила краєчок велетенського, у сім мільйонів квадратних кілометрів водного масиву в екваторіальній зоні Атлантики. Це - море посеред океану, "море без берегів", те саме прикро звісне Саргасове море. Воно отримало свою назву завдяки саргасам, водоростям, яких під Північну Америку зносять потужні повільні течії, що є своєрідними берегами цього унікального моря. Тут океан подекуди більше нагадує зелені луки Кастилії, ніж води Атлантики, - стільки тут трави серед хвиль! - та тут і хвиль немає, адже це - чи не найспокійніша ділянка Світового океану, так звані "кінські широти". Через особливий збіг природних умов у цих широтах панують погоди, чудові для погойдування на надувному матраці, але вкрай несприятливі для вітрильного флоту. Ну геть немає вітру! - через те подорожі затягуються, а провіант і вода вичерпуються; і першими жертвами цієї райської погоди стають коні; їх, вивезених з Європи в якості сухопутного транспорту та бойових машин для підкорення Нового Світу, викидали за борт як найпожадливіших споживачів води... Тому ці широти отримали назву "кінські"; в цій назві закарбована страшна доля коней на відміну від "ревучих сорокових", "шалених п'ятдесятих" і "пронизливих шістдесятих" по той бік екватору, названих на честь лейтмотиву вітрів у тих широтах.

Та Саргасове море є прикро відомим не стільки через нещасних коней, скільки через... байки. Навігація завжди мала характер змагання та навіть битви, тому що морська торгівля давала неабиякий зиск, а подорожі морем у порівнянні із подорожами сушею відбувалися швидше; водночас море було набагато менше відомо людству, ніж суша. Тому, аби полегшити судноплавство, ще з часів найдавнішої Античності, аж із VI ст. до н.е., мореплавці складали лоції, в яких наводили описи своїх подорожей. Такий опис – «періпл» (від грецького periplous, «плити навколо») – містив вказівки на порти та відстані між ними, небезпеки, орієнтири та прикмети, розташування безпечних гаваней і зручних якірних стоянок, можливості поповнення запасів води та провіанту. Завдяки періплу, складеному одним мореплавцем, тисячі інших могли безпечно вирушати у подорожі новими для них водами та маршрутами.

Та згадаємо про змагання та конкуренцію; тому іноді в періпли вносили описи чудовиськ і вигаданих небезпек, аби відсахати конкурентів від багатств і можливостей, які пропонувала морська торгівля та відкриття нових берегів. Так, карфагенський моряк V ст. до н.е. Гімількон склав опис своєї мандрівки уздовж атлантичного узбережжя Європи – а він дістався аж до Ірландії та Англії; за переказами, в його періплі містилися численні попередження про океанських монстрів і скарги на водорості, що нібито заважають рухові судна. Ясна річ, що про ті небезпеки Гімількон писав суто про грецьке око – аби відсахати еллінів від берегів, де ті могли здибати олово, необхідне для виробництва бронзи, а з неї – зброї (а заліза світ ще не знав, хіба що у вигляді уламків метеоритів). Так чи ні, але думка про здатність водної рослинності перешкоджати рухові суден виникла аж он як давно.

Та повернемося до Колумба. В його щоденнику постійно згадуються водорості в морі, а також містяться скарги на повільне просування до "Індії". Млявість руху, ясна річ, зумовлювалася тихою погодою, але загальновідомою причиною цього стали саргаси. Вони, мовляв, не просто затримують корабель, вони його тримають, судно в'язне в клятій траві, не рухається зовсім! - Хто-хто, а Колумб і всі пізніші мандрівники до Америки напевно знали, що то - маячня та суцільні байки, але спростовувати їх не поспішали: а нехай конкуренти не лізуть!

Нагадаю, на дворі - 1492 рік, на мапі повно білих плям, а в уяві людей - чудовиськ і химер, які мешкають в невідомих частинах світу; щойно до тих химер додалася ще одна - саргаси. І прикра репутація Саргасова моря протрималася на диво довго - через 400 років Жюль Верн, романи якого по суті є цікавенними підручниками з географії, і той не минув пастки саргасів. А може, навпаки, це Верн створив ту пастку для нашої уяви, навмисно зобразив саргаси куди страшнішими, ніж вони є? Так чи ні, але в романі "20000 л'є під водою" вони постають вагомою перешкодою для судноплавства:

"...кораблі відважного дослідника [Колумба] заглибилися в Саргасове море, водорості й трави затримували їхній рух, наводячи жах на команди, а плавання затягнулося на три довгих тижні.
Таким було місце, яке тепер пропливав «Наутілус». Це була справжня прерія, вкрита килимом водоростей, натанових фукусів, тропічного винограду, причому килим був такий щільний і густий, що ніс судна лише з великим зусиллям розрізав його. Тому капітан Немо, боячись пошкодити гвинт заростями, тримався на відстані кількох метрів нижче поверхні води." (Частина Друга, розділ ХІ). – Ха, зарості! - нагадаю, що в іншому розділі «Наутілус» впорався з цілим стадом кашалотів, яких просто пошматував своїм гострим носом.

І пізніше ці уявлення про нездоланність хащ Саргасова моря ще довго спливали на поверхню; так, вже у 20-х роках ХХ ст. вийшов роман о. Бєляєва "Острів загиблих кораблів". Автор розташував свій острів у самісінькому серці Саргасова моря, куди потрапити можуть тільки загиблі кораблі, а вибратися звідти - взагалі ніхто. Мабуть, таких прикладів художнього втілення античних побрехеньок можна знайти сотні, а то й тисячі.

А насправді Саргасове море - це доволі безпечна для судноплавства ділянка Атлантики, яка відзначається перш за все фантастичним кольором води (тут вона насичено блакитна), а ще - її надзвичайною прозорістю, яка дозволяє бачити під водою на відстані понад 60 метрів.

На жаль, нині природні умови Саргасова моря грають із ним злий жарт; його "береги", тобто потужні течії, що оточують це море звідусіль, стягують до нього все, що кидає в Атлантику недбале людство. Завдяки цьому в унікальному морі посеред моря утворився велетенський острів зі сміття. І якби Колумб рушив відкривати Новий світ тепер, 2018 року, то відкрив би першими не воду і не землю, а з верхівки щогли його "Санта-Марії" пролунав би крик, який ніхто на палубі не сплутав би з гласом Божим:

- С-М-І-І-І-І-Т-Т-Я-Я-Я-Я!

12 жовтня 2018 року
*12 жовтня вважається днем відкриття Америки

Як вихователь-аматор, я схильний до іронії та глузування, хоча жінка моя стверджує, що найбільше я полюбляю виголошувати "мораль".

Це твердження мене дивує: коли виголошуєш "мораль", очі об'єкта швидко робляться порожніми, а вигляд - відсутнім, і мораліст-декламатор страждає. Він починає шукати дошкульніших слів, вдається до красномовніших риторичних прийомів і промовистіших жестів, але все марно: очі об'єкта остаточно порожніють; паніка охоплює мораліста - "МИ ЙОГО ВТРАЧАЄМО!" - і чергові відчайдушні спроби врятувати об'єкт завершуються черговою безнадійною поразкою. Знесилений, зневірений і зневоднений мораліст видушує крізь порепані губи: "О, яка мука виховувати дітей…" - Та ні, ні, ні, це не про мене! Ну, хто б оце при здоровому глузді полюбляв такі екзерсиси?

Інша справа - іронія та глуз; ці штуки поціляють об'єкт несхибно; до того ж, будемо відверті, об'єкту років 10, а на іронізатора він дивиться як на рідного батечка; він уже відчуває приховану в кпинах отруту, але йому ще не втямки, що тут і до чого, як саме над ним познущалися, тому й захист спорудити не в змозі, та й як його боронитися від рідного батечка?... Отут вже об'єкт випромінює страждання, а іронізатор не мучиться марністю зусиль, спрямованих на благу справу: направити малого на путь істинну, врятувати від погибелі, виплекати з нього людину...

Бр. Бр! Брррр! Отой дурний язик зазвичай біжить поперед розуму; не дивиться, що й кому ляпає; але неправильні вчинки (і не те що неправильні, а недоречні, такі як шикарні вбивчо-іронічні випади, адресовані малій дитині) - оті неправильні вчинки, на відміну від правильних і доречних, вони як вир: затягують. Коло за колом, коло за колом - і коловорот неправильного й недоречного поглинає, паморочить голову, і вибратися туди, де вчинки - правильні, слова - доречні, лани засівають - виключно розумним, добрим, вічним, порядним, гідним, високим, спрямованим до ідеалів і кращих ґатунків, вільним будь-якого зла, свідомим тіко вищого добра, неухильно прихильним чеснот, спраглим сяючих морально-етичних звитяг.......

...Перепрошую, захопився. Про що я? А, вир! - Отже, вибратися з того виру на твердий ґрунт притомного батьківства вкрай складно; нещодавно я знову втрапив у режим недоречного й жорстокого глузування, мене закрутило й понесло, об'єкт виразно й слухняно страждав, а далі мучитися почав я сам: що ж це я таке роблю, нащо дитя катую? Аж тут і дитя вибухнуло промовою, плутаною, граматично некоректною, з бризканням слиною та безладним вимахуванням руками... - а я зупинив його античним жестом і урочисто промовив:

- Максе, ці двісті слів твоїх - щира правда; мало не тиждень я сам над цим наполегливо міркував і знайшов коротку формулу тої правди. Ось вона: діти не потребують нашої іронії.

- Саме це я тобі й кажу! - вигукнув він, і ми потиснули одне одному руки.

Ні, таки правда: діти – невиховані, неслухняні, жадібні, непоступливі, зухвалі, зарозумілі, необережні, недбайливі, розбещені та взагалі будь-які, якими вони нам цієї миті здаються, - вони не потребують нашої іронії.

...А чого вони потребують, ми й так усі знаємо.

2018

Якось восени видався напрочуд тихий день; вітер ущух іще поночі, навіть не вщух, а затамувався, а за ним вгамувався падолист. Місто й собі принишкло, вдивляючись в хмарні небеса, а хмарні небеса лили на місто світло рівне, м’яке, розсіяне – сяйво всепроникне, а не світло, що має певне джерело. Хоча ні – те світло мало своє джерело, а тим джерелом було небо – все, цілком, скільки його є або скільки бачили очі. Я йшов собі вулицею і думав про своє; я так поринув у думки, що помітив і збагнув оту тишу та оте сяйво лише років за три.

Аж раптом дещо привернуло мою увагу. Від могутнього осокору… втім, колись могутнього, а тепер – лишень цурпалка булої величі, відтятої незворушною пилкою зеленбуду разом із омелою, грибами та відумерлими розгалуженнями, – від могутнього осокору з якогось дива відірвався жовтий листок, просто моїх очей пролетів до землі, швидко її досяг, коротко торохнув – ледве чутно, але ж день був напрочуд тихий, і я почув той звук: так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю, – і завмер. На сірому асфальті жовтий ромб палав, як ляпас на щоці, полум’янів, як виклик на дуель, і жодного сумніву не було: двірники той ляпас не подарують, виклик приймуть, дуель відбудеться; вину спокутують, а честь відновлять. Але мене вразило дещо інше.

За мить до – ТОРОХ! – зіткнення листка з асфальтом утворилася його тінь; на землю вона впала першою, випередивши листок на якусь безіменну долю секунди. Це справді було надзвичайно швидко, просто блискавично, отак:

жовтий контур у повітрі його відбиток на асфальті стрімке зближення контуру та відбитку торох все кінець

– і жовтий листок ліг на сірий асфальт, а тінь зникла. Я тоді пихато прокоментував цю подію так: для листя це єдина можливість побачити власну тінь – відірватися від гілки, дістатися землі та невдовзі померти (можливо, листя рахується померлим, щойно відірветься від дерева? – не знаю напевно). І лишень років за три, коли я згадав і по-справжньому помітив той осінній день – тиша, затамованість, сяяння небес і короткий політ самотнього листа на зустріч із власною тінню – я спромігся міркувати про ту подію в контексті. В якому? – моє власне життя, який в біса ще може бути контекст для спостережень за природою та взагалі за будь-чим?

Дерева – найбільші мешканці мегаполісу (міста, містечка, села, лісу, суходолу); водночас листя на деревах – чи не найменші містяни. Власне, дерево дуже схоже на людське спільне обійстя: величезна структура, хитросплетення зв’язків і комунікацій, явних і неявних відносин, і безліч листків, що тріпочуть по гілках, деякі понад землею, а деякі – аж онде у височині, всі водночас різні та подібні, кожен сам-один-по-собі на своєму черешку та всі разом – на єдиному стовбурі, живлені спільним корінням, а ретроспективно – з одної-єдиної насінини народжені. Тріпочеться кожне на власному черешку та на своїй гілці, на різній висоті, обернене на схід чи на захід, на північ або на південь, кому як пощастить, всотує світло, п’є воду, бере участь у фотосинтезі, тим підтримуючі життя цілого дерева; втім, якщо одне чи два чи навіть дві тисячі листків відмовляться синтезувати цукор або просто – помруть чи підуть, забрані прикрощами клімату, деревина не всохне, вистоїть, житиме далі; навіть якщо все листя зникне – а восени так і буде – і тоді деревина житиме завдяки спільним, хай і несвідомо спільним зусиллям листя, гілля, стовбуру, коріння та ще чогось неочевидного, невидимого, скороминущому погляду недоступного.

Власне, і листя не бачить того, що зумовлює таку стійкість або в сучасних термінах сталість цілої структури; не бачить, аж доки не відірветься від гілки, не пролетить відстань до землі, а тоді – ТОРОХ! – і зустрінеться із землею. Ось вона, та єдина коротка неповторна мить, коли листя бачить свою тінь; якщо хочете – а я наполягаю! – коли воно бачить себе. Так, я помилявся тоді, три роки тому: для листя це єдина можливість не побачити власну тінь, а побачити себе – у вигляді тіні. Тінь – це все, що встигає побачити та збагнути листя про себе за ціле своє життя; це і є уособлення функції, відіграної у спільному з іншим листям бутті, участі у спільних справах; це є мить усвідомлення власних ролі, значення, форми та розміру.

А тепер те саме в тому самому контексті: нам усім колись також доведеться зустрітися з землею; тінь ми відкидаємо все життя, щойно спинаємося на ноги; колись вона просто пляма під ногами, а подеколи простягається аж ген-ген-ген до самого небокраю або – якщо видертися на яку гору – накриває собою мало не половину видимого світу. Але тільки про зіткненні з землею – останньому та остаточному – ми відкидаємо свою дійсну тінь; то є наші здобутки, що нас переживуть, які живитимуть гілля та коріння нашого людського спільного дерева, хай і несвідомо спільного, вже опісля нашого зникнення.

Ось, виявляється, про що я насправді подумав років зо три тому, коли помітив тінь від листка, яку той відкидає та бачить один-єдиний раз за ціле життя; ось про що, виявляється, я міркував щороку, вдивляючись в жовті заметілі падолистів, прислухаючись до ледве чутного торох… торох… торох… – так лунає збудований з планок і пергаменту повітряний змій, коли руба б’є землю; ось воно все про що.

…встигнути кинути тінь.

вересень 2018 року

Винахідників і першовідкривачів іноді називають благодійниками людства, і найчастіше - постфактум: мрії, безсонні ночі та самовіддана праця диваків раптом дарує людям нову надію та порятунок, як-от пеніцилін. Та історія людства відбувається безперервно; події, персони, ідеї та випадки переплітаються щільно та несподівано. Варто зануритися у факти, глянути на них під дещо іншим кутом, без стереотипів або упередження – і все набуває нового сенсу або, принаймні, втрачає однозначність. Це дає поштовх новим тлумаченням, іншому розумінню, іноді – цілком фантастичним, конспірологічним теоріям і суперечливим думкам. Може, надія й справді лишилася в скриньці Пандори, і одна катастрофа тягне за собою наступну, і так безкінечно? А може, трагедії є тим злом, з якого іноді твориться добро? А може, зарано про таке?..

Але ж як важко втриматися! От послухайте: після катастрофи «Титаніка» 14 травня 1912 року в багатьох країнах переглянули закони про безпеку на морі, зокрема, встановили нові вимоги до кількості рятувальних плавзасобів – їх мало би бути достатньо. Як наслідок, одне з американських пасажирських суден, побудованих ще до тієї кораблетрощі, Eastline, отримало велику кількість додаткових рятувальних човнів; парадоксально, це не покращило, а погіршило безпеку пасажирів. Eastline вже мала проблеми з остійністю через занадто високо розташований центр ваги; архіви занотували кілька інцидентів, коли переміщення пасажирів верхньою палубою викликало крен і навіть затоплення кількох відсіків. Додаткові рятувальні човні також було розташовано на верхній палубі, що загострило вже відому проблему. А море такого не вибачає – і не тільки море, а вода як стихія (а судно курсувало Великими озерами). 24 липня 1915 року Eastline прийняла на борт понад 2500 пасажирів, працівників Western Electric Company, яким компанія подарувала пікнік у Мічиган-сіті (тодішній різновид відпустки, для багатьох – єдиний можливий відпочинок). Судно навіть не рушило від причалу – коли пасажири скупчилися на верхній палубі, а тоді перейшли на лівий борт, воно перекинулося та затонуло. Попри близькість берега та невелику глибину (6 м), 844 пасажири та 4 члени екіпажу загинули. Є спокуса вигукнути, що це «Титанік» забрав ті життя або президент США Вудро Вільсон, який лобіював новий закон про безпеку життя моряків; ясна річ, якби Eastline спроектували та побудували без помилок… - втім, історія не знає нічого про умовний спосіб; сталося так, як сталося, а як могло статися – то не до істориків питання.

Є ще одна катастрофа на морі, яка дивовижним, просто вражаючим чином вбудовується в історію людства, зокрема – в добу Середньовіччя. Отже, на дворі – Європа, XI століття, 1066 рік. Король Нормандії Вільгельм ІІ вирішує підкорити собі Англію та доводить цю справу до переможного фіналу, назавжди отримавши прізвисько Завойовник. До десанту король готувався ретельно та зібрав справжню армаду – подейкують, що з античних часів історія не бачила такого флоту: до 3000 суден, десять тисяч вояків, тисячі коней, зброя та провіант. Сам король очолив десант на судні «Мора» - найбільшому серед усіх, найкращому, найшвидшому. Та згадаймо, що ми в 1066 році; отже, «Мора» - це судно типу дракар, яким послуговувалися нормани-вікінги, в тому числі при візитах до полян, древлян і решти племен, з яких скандинави створили Київську Русь. Отже, «Мора» - це просто дуже великий човен, який рухали гребці та великий прямий парус на єдиній щоглі (а ще на тій щоглі майорів папський прапор – біле тло, золотий хрест, надіслали перед походом аж із самого Риму, отак).

Капітаном «Мори» був Стівен ФіцАйрард (тобто «син Айрарда»); за свої послуги він отримав від Вільгельма чималий клапоть землі в щойно підкореній Англії. А за 54 роки, у листопаді 1120 року, його син, Томас ФіцСтівен (тобто «син Стівена»), запропонував свої капітанські послуги вже онуку Вільгельма, королю Англії Генрі Першому, який саме вирушав з континенту на острів. Томас успадкував батьків фах і талант: він капітанив на одному з найбільших, найкращих і найшвидших суден на морі – на «Білому кораблі» (White Ship; фактично корабель носив ім’я французькою - La Blanche-Nef, а в літописах, писаних латиною, позначався відповідно: Candida navis). Можна припустити, що «Білий корабель» мало чим відрізнявся від «Мори» - це, мабуть, був все той же дракар, може, дещо більший.

Зрозуміло, що королі не подорожують наодинці, хіба інкогніто; Генріх Перший власними землями інкогніто не подорожував, тому з ним був числений почет, в тому числі – його діти, перша знать Нормандії та Англії, члени родини імператора Священної Римської імперії тощо. Король схвально вислухав капітана Томаса, але висловився в тому сенсі, що вже обрав корабель для подорожі, але любому Томасові довіряє перевезення людей, яких король любить, як власне життя. Отак на «Білому кораблі» опинився син Генріха, праонук Вільгельм Завойовника, теж Вільгельм на прізвище Аделін; до того ж, Вільгельм Генріхович був єдиним законним сином короля та єдиним незаперечним спадкоємцем англійського трону. Разом із ним були його напівкровні брат і сестра, а ще – до 300 осіб з почту Генріха Першого. Екіпаж судна складався з капітана, вже відомого вам Томаса ФіцСтівена, стернового та 50 гребців (кажу ж, то був типовий дракар).

А потім трапилося дещо незвичайне. 25 листопада 1120 року Король Генріх Перший відплив, а його син Вільгельм затримався в Нормандії та наказав вина – і вино потекло рікою. Панство перепилося так, що дехто так нікуди й не рушив, а ті, що з настанням темряви таки видряпалися на борт, вже досягли стану неосудності; уявіть, на судно завітали священники, аби окропити палубу та людей святою водою, благословити та напучити королівського нащадка, а він з посіпаками зі сміхом і лайкою священників тих вигнали! До того ж, команда «Білого корабля» з милості та щедрості Вільгельма також перепилася – і цей факт відтворений у всіх хроніках, які наводять доволі суперечливі описи того, що сталося далі.

А далі сталося таке. Всі добре знали, що «Білий корабель» - найшвидший серед усіх, і дракар, на якому подорожував король, він і дожене, і обжене легко. Алкоголь додав до цього знання неабияке піднесення, а ще цілком знищив будь-яку обережність і розважливість – пасажири та команда пиячили та вихвалялися, як вони «зроблять» королівський корабель. Як засутеніло, капітан гукнув «повний вперед», гребці щосили налягли на весла, корабель рушив… - і за деякий час вдарив лівим бортом у камінь (Quillebœuf) просто на виході з бухти Барфлер – під час відпливів той камінь стирчав з води, і всі місцеві моряки добре про нього знали.

Судно отримало величезну пробоїну та перекинулося; сотні людей опинилися в крижаній воді в повній темряві – і більшість не мала зеленого поняття про «плавати». Переказують, що Вільгельму нібито пощастило: він із кількома друзяками заліз у єдиний човен, що був на «Білому кораблі». За літописами, Вільгельм почув волання Матільди, сестри, та наказав повернутися та врятувати її; до човна з хвиль простягнулися сотні рук, і він миттю пішов на дно під вагою тих, хто шукав на ньому порятунку, - разом із нащадком англійського трону.

Живих лишилося двоє: деякий аристократ з Анжу, що вчепився за щоглу (невдовзі потонув), та м’ясник з Руану, який нібито прослизнув на борт, аби вибити з нетверезих пасажирів те, що вони йому завинили за м’ясо та ковбаси. Розповідають, що капітан також вижив: він виринув з моря та запитав про долю Вільгельма, а коли дізнався про його загибель, вигукнув, що тепер і йому жити не варто – і втопився. Суші дістався лишень м’ясник з Руану, якому пощастило видряпатися на камінь, об який розбився «Білий корабель», і вранці його зняли рибалки; ще багато років потому той Берольд переповідав про ту страшну ніч.

Наслідки тієї кораблетрощі були несподівані та далекосяжні: через загибель Вільгельма в Англії виникла криза спадкоємства. Генріх Перший вирішив передати престол дочці, Матильді, але ж які часи, дике Середньовіччя, жодної емансипації! – Ні, Англія ще не знала, якої величі досягне згодом під орудою королев; і барони категорично відмовлялися присягати Матильді. Та король на то і король, аби приборкувати васалів, а до того ж – онук самого Завойвника; він силою змусив баронів присягнути. Та 1135 року, по смерті короля, вони зреклися присяги саме через її насильницький характер і обрали новим королем Стефана Блуазького – і Англія на 20 років поринула у часи, які згодом історіографія назве Анархією (1135-1154).

Два десятиліття країна була полем битви; королівська влада переходила з рук до рук, населення потерпало надзвичайно, барони грабували та вбивали, економіка занепадала… - втім, нині історики розходяться в оцінках ступеню зубожіння, але єдині в одному: все почалося через трощу «Білого корабля», в якій загинув спадкоємець трону. Щоправда, деякі нині стверджують, що та троща була ніяка не троща, а масове політичне вбивство; справді, серед тих, хто через сп’яніння не зміг піднятися на борт «Білого корабля», було кілька осіб, що мали великий зиск від загибелі родичів тієї страшної ночі. Втім, розрахунок так собі: звісно, пиячити на морі зась, але хтозна, як все могло повернутися через саму тільки пиятику, та сталося як сталося, якщо це був злочин – він зазнав шаленого успіху! Втім, уявити, що на судні не було поплічника уявного вбивці, який мав би про все подбати, – неможливо або необачливо; ще важче уявити особу, яка б згодилися аж на такий ризик; і хто вона – невідомо, і тепер вже ніколи не стане відомо… Хіба отой м’ясник?

І – деталька наостанок: 20 років громадянської війни, яка розгорнулася в Англії внаслідок катастрофи 25 листопада 1120 року, закінчилися перемогою Матильди, дочки Генріха Першого та дружини герцога Анжу - Жоффруа (Готфріда) П’ятого «Красивого» Плантагенета, над обраним баронами Стефаном Блуазьким. Від їхнього шлюбу народився хлопчик, який 1154 року посів престол Англії під іменем Генріха Другого – він став першим англійським королем династії Плантагенетів (1154-1399), одним із наймогутніших монархів XII століття та батьком Річарда Першого, краще знаного як Річард Левине Серце.

…а якби не та троща? Втім, історія таки не знає умовного способу. Сталося так, як сталося!

липень 2018 року

Австралія завдячує своєю назвою мореплавцю Мет’ю Фліндерсу, капітану Королівського військово-морського флоту (Matthew Flinders, 1774-1814). А капітан Фліндерс завдячив Австралії, Британському адміралтейству, англо-французьким відносинам і власній долі на диво прикрими збігами та випадками свого особистого, морського та наукового життя.

За якихось сорок років капітан Фліндерс встиг на диво багато – він щедро відзначився на картах південних морів, коли сам, а коли спільно з іншими мореплавцями відкрив безліч островів, заток і проток, а ще здійснив цілу навколоавстралійську подорож. Переказ всіх його досягнень викликав би люту заздрість у багатьох – але тут йтиметься про прикрощі, яких зазнав цей видатний моряк і справжній лицар з тих, що не знають ані страху, ані докору. Так, прикрощі! – саме стійкість і незворушність перед обличчям лих і небезпек перетворюють чоловіка – на лицаря. А ще – скромність: Фліндерс не дав свого імені жодному відкритому ним географічному об’єкту; як і годиться лицареві, він дозволив вирішувати це нащадкам – і саме тому тепер ім’я Фліндерса можна знайти на карті понад 100 разів.

Декому роман «Робінзон Крузо» - просто якісна література, а Фліндерсові ця книжка визначила життя. Син успішного хірурга, він отримав освіту, яка також мала б привести його до поважної корпорації медиків, але прочитаний в дитинстві «Робінзон» поставив на тій кар’єрі хрест. В 15-річному віці Мет’ю подався до Королівського військово-морського флоту та відтоді все життя поневірявся морями, здебільшого – південними та від метрополії надзвичайно далекими.

Та час від часу доля таки заносила капітана до рідних берегів (хоч у ту епоху мало не кожен берег світу зробився англійцеві рідним). В Англії він познайомився з деякою Енн Шаппель (1772–1852); тривала, відзначена нечастими зустрічами дружба переросла в кохання, а кохання – у шлюб, який молодята взяли 17 квітня 1801 року.

А капітан Фліндерс на той час очолював корабель Її Величності «Інвестігейтор», 334-тонний шлюп 1788 року народження. Побудований як суховантаж на ім’я «Фрам», шлюп чесно відпрацював вуглярем 10 років, а потім його доля кардинально змінилася. Судно придбав Королівській флот; шлюп перейменували, відремонтували, захистили всю підводну частину корпусу міддю та перетворили на дослідницьке судно (і саме про цей тип кораблів капітан Кук запевняв, що немає кращого для подорожей та відкриттів). І влітку 1801 року «Інвестігейтор» під орудою Фліндерса мав відплисти до Австралії – тобто невдовзі по одруженню свого капітана.

Фліндерс дуже добре знав суворі правила Британського адміралтейства: жодних – взагалі ніяких, ніколи, за будь-яких обставин – дружин на борту. Але ще краще Фліндерс знав, що порушить ті правила; він переправив кохану Енн на борт «Інвестігейтора», та хтось про те сповістив командування. Фліндерс отримав добрячого прочухана, втім, не думав коритися та будь-що волів забрати Енн із собою до «Зеленого континенту» (так звали тоді Австралію). Переконала його лишень звістка, що нині за непокору його усунуть від командування «Інвестігейтором», а в майбутньому, можливо, будь-яким іншим судном під «Білим прапором» - White Ensign, прапором Королівських ВМС. І 18 липня 1801 року, всього лише через 3 місяці після весілля, капітан востаннє поцілував Енн і проклав курс на Південь.

Подорож тривала аж до червня 1803 року; за цей час Фліндерс відкрив і наніс на карту чимало нового, а корабель встиг зробитися цілком непридатним і почав набирати воду із загрозливою швидкістю. Капітан навіть посадив «Інвестігейтора» на мілину, аби під час відпливу залагодити течі, але «кренгування» не допомогло – Фліндерсу ледве вдалося дістатися Сіднею, де «Інвестігейтор» визнали непридатним для морської служби (unseaworthy), і свій корабельний вік він доживав під іменем «Зенофон» у торговому флоті, де протягнув аж до 1872 року.

Капітан був у розпачі; можливо, лорди Адміралтейства вважають, що жінка на борту до біди, але ось воно! – лихо сталося без жінки, та й взагалі – доведіть, що не через те, що він піддався тиску та залишив Енн вдома, за тисячі й тисячі безжальних миль?! До того ж, і подорож, і дослідження, і картографування – все це не було закінчено; Фліндерс оббігав усі причали Сіднею та околиць, але нічого вартого уваги та придатного – seaworthy – для подальших пригод не знайшов. Нічого не поробиш! – і він знову підкорився долі та 10 серпня 1803 року пасажиром піднявся на борт корабля «Порпез» (Porpoise, морська свиня, різновид дельфіну), який прямував до Лондону в супроводі двох інших суден – «Като» і «Бріджуотер».

Вже 17 серпня «Порпез» і «Като» зазнали катастрофи – налетіли на рифи Великого бар’єрного рифу приблизно за 700 миль (1100 км) від Сіднею. Капітан неушкодженого «Бріджоутера» занотував у судновому журналі, що два інших судна каравану затонули, ніхто не вижив, та рушив собі далі. А тим часом екіпажи та пасажири загиблих «Порпеза» та «Като» (з яких насправді загинуло лише троє) самотужки дісталися берега, поставили намети та налаштувалися чекати на порятунок. Але Фліндерс чекати не міг і коритися долі більше не хотів, адже на нього вдома чекала кохана Енн, а деінде, по всьому світу – безліч нових відкриттів; він узяв вцілілий катер з «Порпеза», кілька добровольців і рушив назад до Сіднею; з огляду на мікроскопічні розміри катеру та відстань, що її треба здолати відкритим морем, вчинок відчайдушно, просто божевільно сміливий.

Цього разу доля та море були прихильні до капітана: від щасливо дістався Сіднею та організував порятунок решти команди та пасажирів «Порпеза» та «Като». Але ж йому треба до Англії! – отак у грудні 1803 року Фліндерс на невеличкій 29-тонній шхуні «Камберленд» рушив додому. Та стан судна був такий жалюгідний, unseaworthy, що 17 грудня 1803 року команді та пасажирам довелося зійти на берег Маврикія, тоді – Іль де Франс.

Довелося – це не дуже точне слово; уявіть, що ви стоїте на палубі корабля, який ось-ось потоне; за милю чи трохи менше від вас – берег під французьким прапором, а ви – англієць, тобто підданий корони, яка нині перебуває в стані війни з Францією. Фліндерс, зрозуміло, вагався; єдина його надія – французький дослідник Боден, який нібито перебував тоді на Іль де Франс. Кілька років тому вони чудово мандрували світом разом – а затока Енкаунтер, тобто «зустріч», була так названа Фліндерсом саме на честь зустрічі у відкритому морі з Боденом. До того ж, свого часу Фліндерс отримав від уряду Франції паспорт, який мав забезпечити йому імунітет на випадок війни та убезпечити від її негараздів географічні відкриття, яких, безперечно, варто очікувати від такого славного мореплавця. З надією на ці обставини, Фліндерс ступив на берег Маврікію.

Хто? Боден? Так, дійсно, був такий, еге ж, видатний вчений, наша гордість, Vive la France! Але сердега якихось три місяці тому віддав душу Богові, селяві. Що, паспорт? Так, паспорт справжній і навіть ще дійсний, виданий нашим урядом, Vive la France! – але ж нині війна з Англією, а ви, шановний, англієць, військовий моряк і прямуєте до Лондону, бува, не битися з нашим славним флотом?! – І Мет’ю Фліндерса запроторили до в’язниці, де він і пронидів аж до червня 1810 року, тобто майже 7 років! Свободу йому дали тільки через те, що англійці з моря заблокували Іль де Франс; за таких обставин із полоняниками ворога варто поводитися дипломатичніше – і Фліндерса відпустили під обіцянку ніколи не піднімати зброю проти Франції.

Додому, додому, до Енн! – ось куди весь час були спрямовані думки капітан, ось куди рвалося його серце! Нарешті, у жовтні 1810 року капітан таки прибув до Англії та знову пригорнув Енн і поцілував її – а останній раз перед тим він робив це в червні 1801-го, 9 років тому!

Капітанові Мет’ю Фліндерсу тоді було якихось 36 років; молода людина, за нашою міркою, в розквіті сил! – але роки у морі та в’язниці далися взнаки. Стан його здоров’я погіршувався; капітан відчував, що жити йому треба швидше, аби встигнути бодай щось із того, про що мріялося. І він встиг: 1812 року в нього та Енн народилася донька, також Енн – майбутня мати видатного археолога та єгиптолога сера Уільяма Мет’ю Фліндерса Петрі, William Matthew Flinders Petrie. А невдовзі в Лондоні видали книгу капітана з викладенням повної історії всіх його географічних здобутків в Південній півкулі – A Voyage to Terra Australis, «Подорож до Південної Землі – Австралії», завдяки чому «Зелений континент» відтоді зветься саме так – Австралія.

Книга вийшла друком 18 липня 1814 року, а наступного дня, 19 липня 1814 року, капітан Мет’ю Фліндерс помер. Яка прикрість! – та ще не остання; здається, негаразди переслідували капітана і після смерті. Адже подвір’я церкви в Лондоні, де поховали Фліндерса, кілька разів переплановували, внаслідок чого могилу капітана було втрачено; цілком можливо, що кохана Енн зазнала ще й такої розлуки з чоловіком – адже вона пережила його майже на 40 років (а загалом з 13 років шлюбу подружжя не бачилося більше 9). Нині вважається, що прах капітана покоїться десь під платформою 15 залізничного вокзалу Юстон стейшн.

…а спробуйте не заздрити такому нещасливому щасливцю. В мене – не виходить!

липень 2018 року

Чи пам’ятаєте умову, що Аїд і Персефона висунули Орфею, аби він забрав Еврідіку з царства мертвих? Здавалося б, дрібничка, – не озиратися; що може бути простішим за це, тим більш, коли на терезах долі – сама твоя доля? Хто кохав, знає, а хто не кохав, дізнається: заради коханої на будь-що згоден, і тому похід Орфея в пекло – цілком природна для закоханого дія. А вони йому:
- Йди, та не озирайся...

Ясна річ, Орфей озирнувся: тінь Еврідіки йшла за ним, але безтілесна й німа, вона не відгукувалася, коли Орфей звертався до неї; а дорога з пекла крутилася на всі боки, звивалася серпантином – точнісінько, як ота гадюка (serpent латиною), що вкусила Еврідіку, через що сердешна й померла. І Орфей, шаленіючи від тривоги, розпачу та кохання, раз у раз гукав:
- Еврідіко, чи йдеш?! – і не отримував відповіді, а тоді врешті-решт озирнувся – і побачив, як тінь Еврідікі почала віддалятися, танути, розчинятися в бляклій пекельній сутіні, доки не зникла зовсім і назавжди…

В цьому міфі, серед іншого, є вагоме спостереження та потужна ідея. Перше – це схильність людини озиратися на минуле, копирсатися в ньому, намагатися повернути, відродити, відновити, врятувати від злої смерті – щастя, кохання, життя; а ідея полягає в тому, що рухатися варто тільки вперед, ніколи не озираючись на те, що лишилося позаду. Ані цілком відмовитися від першого, ані суворо дотримуватися другого люди нездатні; власне, саме тому Аїд і висунув Орфею таку – апріорі невиконувану – вимогу. Тому що вороття – немає, не може бути, не буде…

…А саме на тому наш брат-автор і стоїть: окрема подія, яка б не була вражаюча сама по собі, вбудована врівень в тік подій якої завгодно тривалості та довжини, оздоблена вигадками та припущеннями самого автора, набуває нового рівня привабливості. І скажіть, як тут не озиратися, коли складання розрізнених, випадкових, таких, що один до одного не пасують, уламків раптом створює цілісну картину – нехай тільки в уяві автора? І отак народжується те, що людство полюбило від самого дитинства, – казка, історія, розповідь, література.

Ця історія саме така: почалася вона з милування вітрильником, а тоді повела хроніками, лоціями, архівами газет, паперовими енциклопедіями та віртуальними музеями. І вела, доки автор остаточно не переконав себе, що все на світі пов’язане, зумовлене, мало не запрограмоване – інакше б як збіглися оті всі збіги, неймовірні, непередбачувані? Справді, хапається за голову автор, змах крилець метелика в Айові таки народжує буревій на іншому континенті, а властивості морської водорості роду Gigartina, з’ясовані мудрими китайцями за 600 років до н.е., зумовили процвітання містечка в Америці через 2500 років, а те процвітання могло б і не трапитися, якби не зубожіння Ірландії та одна кораблетроща, про яку годі довідатися, аби не картина, а та картина могла би не існувати, адже автор її пройшов обидві Світові війни, а… – Добре, добре, ось вам – та історія!

1895 року в Лондоні народився Монтегю Доусон (Montague Dawson); інколи яблуко котиться далеко від яблуні, падає на голову якомусь фізику або навіть фізруку чи потрапляє в компот, а цей плід радше підстрибнув угору. Онук художника, син видатного яхтсмена, Монті зробився пензлярем-мариністом; у Першу світову війну він став моряком особливого ґатунку – служив у Королівських ВМС військовим художником, а в Другу – так, він брав участь в обох і вцілів! – у Другу світову він був журналістом особливого роду – фронтовим кореспондентом-художником від газети The Sphere. Цього, здається, досить, аби вважати, що картина The Beautiful Forest Queen («Прекрасна Forest Queen») народилася дивом – її цілком могло й не бути. Але вона – є!

І є на ній чим замилуватися! – блакить небес і вод, пінява хвиль, а над океаном летить – стрімкий, огорнутий хмарою вітрил корабель. І він має ім’я – отже, це не просто абстрактний, «взагалі» кліпер, це – історичне судно. Назва Forest Queen – популярна та поширена, і донині чимало суден носить її. Але вітрильник, намальований Монтегю Доусоном, належав позаминулому – XIX – століттю, коли білі паруси ще безроздільно владарювали на океанах. Цю красу – трищогловий кліпер – збудовано наприкінці 1849 року на верфі Southard’s (Мейн, США) та приписано до порту Нью-Йорк. Його особливість у тому, що він у чотири рази більший за традиційні чайні кліпери тих часів: вони зазвичай мали 200 тон водозаміщення, а «Лісова Королева» хизувалася майже 900 тонами! І справді хизувалася: хоча будували корабель із суто прагматичними цілями – заробити на торгівлі з Китаєм – вітрильник невипадково отримав від художника епітет beautiful – прекрасний. А Монтегю Доусон знався на кораблях, майстерно вимальовував найменші деталі такелажу; зверніть увагу на ліселі, додаткові паруси праворуч і ліворуч основного вітрила на фок-мачті, – та вже напевно відчував, який корабель вартий такого епітету!

Море така стихія, що життя кожного корабля та будь-якої людини моря – окрема історія, жива література, іноді – неспростовне свідчення епохи. Збудований для торгівлі з Китаєм, прекрасний корабель справді ходив до портів далекого Сходу: у свій перший рейс – maiden voyage, дівочий вояж – «Лісова королева» вирушила 15 червня 1850 року, і за три наступні роки відвідала Китай, Індію, Філіппіни, Ірландію та Англію. Вона й справді перевозила чай, як і годиться порядному чайному кліперу, а також інші китайські товари, зокрема, порцеляну, фарби та шовк; але на ті часи флот, який так нещодавно ганьбив і плямував вітрила участю в работоргівлі, знову заробляв на перевезенні живого вантажу – і вантажу специфічного: іммігрантів. Америка, країна можливостей, великий плавильний тигель, кликала злидарів і авантюристів звідусіль: Ірландія, Норвегія, Польща, Україна та ще багато країн, пригнічених сусідами або недолею, живили все ще новий і завжди ненаситний континент.

Цей тренд підхопив і «Королеву». Ось пасажирський маніфест Forrest Queen, поданий владі порту Нью-Йорк 22 травня 1851 року. В переліку, засвідченому «з Божою поміччю капітаном Олні Ловетом (Olney Lovett)», повідомляється про прибуття з Ліверпулю 186 осіб, всі – ірландці: робітники, фермери, кравці, шевці, м’ясники, торгівці, ковалі, муляри… – але найбільше робітників і фермерів; Макліни, Гетіни, Дойли, Келі – цілими родинами прямували вони до США у пошуках кращої долі.

Міграція людей – у форматі навали, хрестового походу, работоргівлі або заробітчанства – має наслідком перенесення знань, ідей, навичок, технологій, культури, релігії, навіть способу життя. Чи знали б ми американський джаз, якби на терени США не принесли свою музичну культуру вихідці – а точніше, невільники – з Африки?

Отак сталося із тими червоними водоростями Gigartina, згаданими на початку нашої розповіді. Китайці навчилися видобувати з них згущувач і стабілізатор для кулінарних цілей ще за 600 років до н.е. (желе робили, якщо людською мовою). Цій технології знадобилася аж 1000 років, аби дістатися берегів Ірландії – і там у 4 ст. н.е. на мілинах узбережжя почали виловлювати так званий «ірландський мох», також червоні водорості, Chondrus crispus. Те, що ірландці назвали сarrageenans (або carrageenins, від carraigín, буквально «камінці»), слугувало сировиною для виробництва продукту, що тепер офіційно зветься Е407 або «карагінан», з наголосом на останню «а», і використовується для загущення та желювання, виготовлення десертів на основі молока, поліпшення пива й вина, а також – ну хто б до такого додумався?! – утримування вологи в м’ясних делікатесах. Висушений ірландський мох містить до 55% карагінану – та й решта 45% все корисне або поживне, отака от диво-рослина. Карагінан – це, по суті, рослинний желатін, і виготовляється на диво просто: виловлені водорості промивають морською водою (боронь Боже прісною! –все зогниє), висушують і кип’ятять 10 хвилин, постійно помішуючи, а тоді швидко додають холодної води, а як те «варення» трохи охолоне, виливають його на тканину, де воно поступово перетворюється на гель. Так, просто, але ж це треба було вигадати комусь, вгадати пропорцій – о, так, «камінці» та воду мішають у певній пропорцій!

За півтори тисячі наступних років збирання водорості зробилося в Ірландії традиційним промислом, яким животіли прибережні родини. Зрозуміло, що в XIX столітті, коли ірландці рушили по світах у пошуках спокійнішого та заможнішого життя, вони прихопили з собою всі свої звички та навички – згадаймо маніфест «Лісової королеви», всіх тих робітників і фермерів; можна зробити обґрунтоване припущення, що серед тих фермерів були й ті, що на батьківщині «культивували» ірландський мох. Та де та Ірландія, де її кам’янисте узбережжя, таке гостинне для водорості та нелюб’язне – для місцевого люду?.. Йди, та не озирайся! – ось що слідом за Аїдом міг би сказати Зелений острів тим 45 бідакам, які в лютому 1853 року зійшли на палубу Forest Queen, що прямувала з далекого Сходу до Бостону з коштовним вантажем: золоті годинники, срібло у зливках, півпрозора китайська порцеляна, майже невидимий китайський шовк.

Надвечір 28 лютого 1853 року прекрасна «Forest Queen» була вже в 30 милях від Бостону. Раптом з північного сходу вдарив страшної сили шквал, який попри всі зусилля команди збив корабель з курсу та потягнув його на південний захід. На додачу той шквал приніс із собою сніг; видимість істотно погіршилася, й тому є припущення, що капітан Ловет переплутав маяки: він побачив вогонь зі Старого маяка Сітуейту або маяка Майнот Ледж та наказав поворот, вважаючи, що то – Бостонський маяк, і повів корабель просто на берег, про негостинність якого для кораблів свідчить його назва Third Cliff (буквально «Третя скеля»). Втім, це могло статися не через помилку капітана, а через негоду – адже не будь-якому шторму та не кожний корабель здатен опиратися.

Попри хвилювання за долю корабля, команди та пасажирів, варто на цьому моменті затриматися для коротенької ретардації. Таки все пов’язано в цьому світі! – нещодавно ми розповідали про найбільший в світі вітрильник, названий на честь мідного барона й біржового ділка Томаса У. Лоусона; саме в цьому Сітуейті, до вбивчих скель якого просто зараз прямує «Королева», розташувався один з його маєтків, що звався Dreamworld – Світ мрій. А Старий маяк Сітуейту прославлений вчинком доньок доглядача маяку: восени 1814 року вони так голосно та завзято били в барабани й дуділи в сопілки, що аж відлякали британський десант і увічнилися в історії США як «Американська армія двох» або «Американська армія двох на маяку». Ребека та Абігайль Бейтс – ось як звали тих хвацьких дівчат.

Але що там наша «Королева»? О, ні! - безжальні хвилі щойно викинули її просто на каміння Третьої скелі! – струс велетенського корпусу, ревіння та удари води, зловісний свист вітру в такелажу сповнили серця пасажирів жахом, крижаним, як вода за бортом. Уявіть собі: шторм, темрява, мороз і страхітливе гупання велетенських хвиль у борт, яким вітрильник повернутий до океану. На щастя, корабель тоді був ще зовсім новий, і збудували його міцно чесні та розумні руки; отже, опинившись на березі, він все ще не мав пробоїн, і пасажири та вантаж не страждали від води; натомість хвилі щосили гатили корабель, який на морозі швидко вкривався льодом і щомиті від того важнів – тобто корпус його зазнавав страшних навантажень. Однак верфі Southard’s недарма уславилися своїми вітрильниками! – «Королева» протрималася аж до світанку, коли на березі з’явилася рятувальна партія та розпочала евакуацію пасажирів і команди.

В Морському музеї Сітуейту зберігається рятувальна повозка – на той час і на ту погоду єдиний рятувальний засіб до послуг Forest Queen. За допомогою малесенької гарматки (лінемету) до судна, що потерпало трощу, рятувальники вистрелювали лінь; за той лінь на корабель тягнули товстіший канат, яким і доправляли на берег людей. Цей канат англійською мовою зветься надзвичайно промовисто: lifeline, по-морському «рятувальний кінець», а буквально – лінія життя. На картині з такою ж назвою – Lifeline (1884) Уінслоу Гомера (Winslow Homer) можна побачити, як діяв цей нехитрий пристрій, що справді врятував чимало душ.

Капітан Ловет, як і належить, залишив корабель останнім, перед тим оглянувши «Королеву»; він пересвідчився, що її можна повернути в робочий стан: вітрильник все ще був неушкоджений і придатний для навігації, а в його трюмах було сухо. Проте впродовж наступного дня шторм посилився, і це вбило всі надії на порятунок корабля: просто на очах капітана хвилі почали руйнувати прекрасну Forest Queen, вигризати її нутрощі, за страшним, проте влучним виразом Джозефа Конрада.

Проте стихія не забрала жодного життя! – чи можна уявити собі такий щасливий фінал такої страшної ночі? Знову виникає підозра, що все стається невипадковим чином, все – ретельно сплановане; адже так до Сітуейту потрапили 45 ірландців, в тому числі – напевно! – фахівці зі збирання «ірландського моху». О, як би хотілося переконатися та запевнити читача, що саме ці сорок п’ятеро були в містечку першими вихідцями з Ірландії, що саме вони започаткували новий промисел, який, кінець кінцем, і підніс – спершу економіку Сітуейту з занепаду, а тоді і саме містечко – з безвісті…

Це привабливо, але не достатньо ймовірно; на 1850 рік в Сітуейті мешкало 2149 осіб, нині – понад 18 тисяч, з яких мало не половина мають ірландське коріння, завдяки чому британська Daily Mail оголосила його найбільш ірландським містом цілої Америці. З огляду на постійний потік іммігрантів з Ірландії можна уявити, що на лютий 1853 року в місті вже були ірландські родини, в тому числі – майстри мохової справи.

Тим не менш, прибуття нової партії ірландців напевно мало посилити в Сітуейті все традиційно ірландське; до того ж, після катастрофи «Королеви» виникла та парадоксальна ситуація, коли втрата одного обертається на прибуток іншого. Чутки про цінність вантажу загиблого вітрильника поширилися миттю, і до його уламків рушили місцеві жителі – «рятувати» все, що не забрало море. А незабаром нагодилися й зайди: 3 березня 1853 року газета The New York Times повідомила про трощу: мовляв, корабель залитий водою, хвилі перекочують його з борту на борт і поступово розбивають на друзки, а коштовний вантаж здебільшого змито в море. Ласі до дармового здобутку розтягли все: такелаж пішов на інші судна, дерев’яні частини корпусу – на лагодження та будівництво осель, а коштовності з трюмів потрапили на ринок.

За легендою, один з місцевих жителів, хто мешкав поблизу Третьої скелі та очолював порятунок людей з «Королеви», дехто Деніел Уорд, виловив у морі стільки цінного краму, що на виручені кошти придбав собі кращий будинок, а також закупив човни та все необхідне для збирання ірландського моху й започаткував власну справу, яка щасливо дожила аж до 1995 року. Оце – достатньо ймовірна історія; якщо вірити експозиціям Морського музею Сітуейту (а його повна назва – Морський та ірландського мохового фермерства музей), саме виробництво карагінану стало головним промислом і містечку та зробило його тим, чим воно є донині, коли мохове фермерство в США вже припинилося. Тепер основне виробництво карагінану повернулося туди, звідки колись вийшло, - до Китаю (і Філіппін). Зважайте: це справжня навколосвітня подорож – Китай, Ірландія, США, Китай – яка тривала понад 25 століть!.. Сьогодні в Сутуейті зберігся один сарай, в якому складували висушені водорості, – а колись їх тут були сотні.

Ось і вся історія навколо прекрасної Forest Queen, планетарного масштабу історія тривалістю в дві з половиною тисячі років, з яких кораблю судилося прожити лишень чотири; хоча ні, ще кілька слів, без яких розповідь не буде повною. Як згадувалося, корабель побував у Індії та Китаї, - і невипадково саме таким шляхом європейські та американські комерсанти подорожували по китайські товари. В Індії кораблі – і нашу «Королеву» також – вантажили опіумом, який в Китаї за вигідним курсом обмінювали на порцеляну, шовк, срібло, індиго та інші коштовності. Такі розрахунки, по-перше, боронили економіки Заходу від китайської торгівельної політики – адже Китай ігнорував їхні товари, відповідно, золото перетікало до Китаю; а от за опіум можна було виторгувати в китайців що заманеться; по-друге, насичення китайського ринку опіумом спричинилося до занепаду величезної країни, яка незабаром поступилася Заходу лідерством у далекосхідних справах – і надовго, аж до наших днів, коли Китай не тільки відновив свої позиції на Сході, а й завоював нові, вже на глобальній арені.

І останній штришок: принаймні деякі зливки, виловлені навколо місця загибелі «Королеви» та позначені китайським клеймом як срібло вищої проби, виявилися звичайним оловом, до того ж – низької якості. Власне, розраховувати на абсолютну чесність партнерів по наркоторгівлі не доводиться; втім, Томас Голл, який досліджував рештки «Королеви», припускає, що срібло могли поміняти на олово в Лондоні або Квінстауні, там такі спритники! – Нарешті, здається, всі шматочки та уламки, що бентежили уяву, склалися на папері в цілісну картину; тепер – все.

…а вони кажуть: не озирайся!

липень 2018 року

Жив собі колись в Америці біржовий ділок на ім’я Боб, який вирішив обвалити Уол-стріт. Аби ніхто не здогадався, він навмисно обрав для цього відверто символічний день. Саме той день, коли всі напоготові панікувати та рятуватися, через що, можливо, і трапляються халепи, якими прикро відома п’ятниця, тринадцятого.

На цій багатій ідеї побудований роман Томаса Уільяма Лоусона. Сам біржовик, він зажив сумнівної слави завдяки намаганням реформувати біржу на тлі власного фантастичного збагачення на біржових махінаціях. Лоусон добре знався на цінних паперах, а у вільний від «мейкін’ мані» час розважався тим, що писав найрізноманітніші книжки, від словників бейсбольних виразів до романів. Тому крах біржі він «організував» майстерно; дещо прямолінійний жарт, (не)прихований в назві роману «П’ятниця, тринадцяте», свідчить або про неймовірну забобонність Лоусона, або про його сталеві нерви: мовляв, не страждаю ані на тріскайдекафобію, ані на параскаведекатріафобію, тобто не боюся ані числа 13, ані 13-ої п’ятниці. Втім, стверджується, що Лоусон мав ці обидві фобії та ще деякі, і всі – типові для людей забобонних.

Чого не знав Лоусон – так це того, яку владу має слово, а надто – ціла книжка слів, навіть якщо її літературні чесноти не менш сумнівні, ніж слава її автора. Те, що він вважав розвагою і жартом, несподівано відігралося на ньому та постало в реальному житті як грубий і незаперечний факт… Але до справи, досить передмов, їх було вже забагато!

Отже, щойно закінчилося XIX століття, і постало століття наступне, яке навіть своїм позначенням – ХХ – остаточно та без найменших сумнівів перекреслило минуле та ніби нагадувало: так, це я – «страшне і суєтне електричне майбутнє людства». Весь старий добрий світ пустили на злам – звідусіль наступало й тиснуло нове. Не оминула ця доля і судноплавні справи; окраса морських просторів, аристократія флоту, шляхетна судноплавна раса – вітрильники – доживали свої останні роки. Їхні позиції – за тоннажем, швидкістю, міцністю, незалежністю від сили й напрямку вітру опанували спершу метиси, вітрильники з паровими машинами, тоді – чудернацькі гібриди: пароплави із гребними колесами та гвинтом і – «про всяк випадок» – парусним озброєнням, на кшталт «Грейт Істерну», а потім – вже абсолютно нова судноплавна раса: незаперечні пароплави. Позбавлені білої хмари вітрил, вишуканих стрімких обрисів і будь-якого романтичного ореолу, а натомість оздоблені кудлатими плюмажами чорного диму, що тяглися від обрію до обрію через усе небо, пароплави відняли Світовий океан у вітрильників, який ті відвоювали для людства в цілковитої безвісті та білих плям, що колись вкривали мало не весь світ, як нині лід вкриває полюси Земної кулі...

Однак еволюція майже ніколи не торує один шлях; якщо загалом вітрильники поступово перетворювалися на пароплави, яким врешті-решт і поступилися, то деякі з них намагалися осучаснитися, еволюціонувати, аби вижити в новому столітті. Та й що може бути сучаснішим за енергію вітру, який у наступному, вже XXI столітті, рухатиме не кораблі, а цілі країни? Отак і постав 1902 року найбільший* в історії судноплавства «чистий» вітрильник – семищоглова американська шхуна «Томас У. Лоусон», довжиною у півтора футбольних поля та висотою у дві 9-поверхівки.

Не просто найбільший! – він мав сталевий подвійний корпус і бортову телефонну мережу, його стерно рухала парова машина, такі ж машини живили лебідки та генератори, а вітрильним озброєнням і всім рештою завдяки численним пристосуванням опікувалося лише 12 матросів 1-го класу (а всього екіпажу було 18 людей). Та цим осучаснення не обмежилося: шхуну «Томас У. Лоусон», найбільший в світі вітрильник, побудували як вуглевоз, який згодом перетворився на перший в світі вітрильний танкер.

Але до чого тут Томас У. Лоусон і п’ятниця, тринадцяте? – Ще розумні римляни іронізували над римлянами нерозумними, які припускалися логічної помилки «post hoc ergo propter hoc» - «після цього, отже, внаслідок цього». Але важко досліджувати історію вітрильника та не припуститися цієї хиби: адже Томас У.Лоусон, чиє ім’я він носив, який надихав та інвестував спорудження шхуни, був людиною вкрай забобонною, втілив ті свої невимовні фобії в цілому романі про біржовий крах, а згодом і сам зазнав краху – володівши казковими статками й титулом «мідного барона», він закінчив життя у злиднях. Чи це не він визначив долю вітрильника?

Тому що була та доля якась від початку недолуга. Вітрильник проектували для навігації на Тихому океані, а використовували для каботажу вздовж Східного узбережжя США, де через 11-метрову осадку при повному навантаженні він міг увійти лише в один порт – Ньюпорт-Ньюз (тому судно перевозило лише 7,5 тис. тон вугілля замість 11 тис. тон). Озброєний 25 вітрилами, «Томас У. Лоусон» фактично мав їх 26: порожній корпус шхуни височів над водою на 14 метрів і був її найбільшим вітрилом, через що корабель мав погану керованість і не тримав курсу; загалом через розміри й неповороткість моряки дражнили його «викинутим на берег китом» і «ванною». Капітан шхуни скаржився, що зміна галсу – тобто зміна курсу вітрильника щодо напрямку вітру – тривала від 10 хвилин до безкінечності. Навіть у дрібницях шхуні не щастило: це вугляр зійшов зі стапелів пофарбованим у ніжно-сірий колір, абсолютно неприйнятний для професії, через що згодом його величезний корпус довелося перефарбувати чорним; його сталеві щогли – 97-см у діаметрі, 35 м висотою та вагою по 20 тон кожна – не мали постійних назв: на кресленнях їх позначили номерами, а в житті називали то за морським звичаєм: фок, грот, бізань, спенкер, райдер, драйвер і джигер, то за сухопутним календарем: від Sunday до Monday, як раз семеро.

А найприкрішим було ось що: шхуна не спромоглася на головне, заради чого її зробили у багатьох сенсах такою по-американському «най-»: її рейси були збиткові. А через це кораблю велося абияк: його кепсько доглядали, в екіпажі ніколи не набиралося тих самих 12 «able seamen» – матросів першого класу, а 19 листопада 1907 року його завантажили бочками нафти – 58 тисяч барелів – та відправили у подорож, про яку ніколи й гадки не мали ті, хто мріяв, фантазував, проектував і будував корабель – через Атлантику, до Англії.

У цю подорож «Томас У. Лоусон» вийшов із усіма своїми злиднями, до яких раптом додався ще один негаразд: на заміну сімох матросів першого класу, які звільнилися через постійну затримку платні, найняли шістьох перших-ліпших, які до того ж ледве володіли англійською. Ну, як такими командувати? Погода видалася поганенька, а вже наступного дня зіпсувалася остаточно та лишалася такою наступні 20 діб. Ці 20 діб жодна душа не бачила «Томаса У. Лоусона»; за цей час він таки перетнув Атлантику й досяг островів Сілі, що лежать у Кельтському морі за 40 миль від західного узбережжя Англії, а ще – втратив усі вітрила, всі, за винятком одного, рятувальні човни, і люк трюму. До трюму потрапила морська вода, суміш якої з вугільним пилом вивела з ладу суднові помпи, і вони вже не могли відкачувати воду, яка поволі затоплювала корабель. Але капітан Джордж У. Доу волів будь-що дістатися Лондону; він наказав поставити запасні вітрила та заходився прокладати курс.

А далі події розгорталися стрімко: капітан Доу припустився помилки, обрав неправильний курс Ла-Маншем і небезпечно наблизився до кам’янистих мілин архіпелагу Сілі; шторм, який і не вщухав, знову посилився, і корабель не міг йому опиратися. До безпорадної шхуни підійшли рятувальні човни з островів Святої Агнеси та Святої Марії, аби забрати людей, та капітан удруге припустився помилки – він поклався на два 5-тонні якорі «Томаса У. Лоусона», людей на рятувальні човни не відпустив, а натомість узяв на борт лоцмана на ім’я Біллі «Кук» Хікс. Рятувальники повернулися на свої острови та викликали буксир, але той через негоду не зміг вийти в море.

Вночі, о чверть на першу «Томас У. Лоусон» втратив обидва якорі, і його подальшу долю тепер визначали лише хвилі – безжальні, як смерть, і величезні, мов гори, такі величезні, що капітан наказав матросам рятуватися від них на щоглах. Саме цієї миті некерований корабель налетів на риф, всі сім його щогл зламалися та впали в море, а всі, хто на них рятувався, 16 або 18 моряків включно з лоцманом Хіксом, загинули від ударів хвиль, уламків судна та через товстий шар нафти, що витікала з трюмів судна, яке він наступних ударів об рифи розломилося на дві частини, менша з яких потонула, а більша – перевернулася.

Врятувалися з «Томаса У. Лоусона» двоє – капітан Джордж У. Доу та інженер Едвард Л. Роу; їм пощастило стрибнути у воду до того, як шхуна перевернулася, а хвилі, що вбили інших, віднесли їх на таку (якось і не скажеш «безпечну») відстань від уламків, що вони не зазнали поранень і не захлинулися нафтою, як решта екіпажу. За кілька годин моряків викинуло на берег, де їх незабаром знайшли; пізніше море віддало ще чотири мертві тіла, які було ідентифіковано, і потім ще кілька, опізнати які через пошкодження було неможливо. Тіла цих моряків поховані на острові Святої Агнеси, решти – в морі, під 49°53′38″ північної широти та 06°22′55″ західної довготи, на глибині 17 метрів, де й нині за тихої погоди аквалангісти можуть побачити велетенські уламки «Томаса У. Лоусона».

За Гринвічом, корабель загинув о 2.30 в суботу, 14 грудня 1907 року, але на той час в Бостоні, в штаб-квартирі Томаса У. Лоусона, ще тривала п’ятниця, 13-го. День, якого він все життя панічно боявся, який став назвою його роману та датою загибелі найбільшого в світі вітрильника, який носив ім’я людини, чия кар’єра також потім завершилася цілковитим крахом. Що тут було «після цього», що – «внаслідок цього»?..

…Скоріше за все, нічого. Принаймні, збіги ґатунку «п’ятниця, тринадцятого» навряд чи мали вплив на долю обох Томасів У. Лоусонів. Та й роман з такою назвою видано лише 1906 року – тобто через чотири роки після народження корабля, тоді, коли доля шхуни вже показала всю свою недолугість, яка з часом завершилася трагедію – «після» та «внаслідок» помилок, прорахунків та сили морської стихії – нездоланної, нестримної, непередбачуваної, зловісної…

…як і все, що нібито завжди відбувається по п’ятницях, тринадцятого…

А хтозна! – якщо роман 1906 року не наврочив загибель «Томаса У. Лоусона» у грудні 1907, або банкрутство і смерть у злиднях Томаса У. Лоусона у лютому 1925, можливо, він вплинув на долю саме того, чому він і присвячений? Уол-стріт таки обвалився! – і так обвалився, що мало не поховав під уламками всю Америку, як щогли «Томаса У. Лоусона» – його бідолашний екіпаж, мир його праху.

Єдине, в чому помилився Лоусон, була дата. Біржовий крах стався у понеділок, 28-го**.

червень-липень 2018 року

Жил-был в Испании человек по имени Федерико - а полностью звали его Федерико Гарсия Лорка. Жил он недолго - всего 38 лет, потому что родился в 1898 году, а в июле 1936 года в Испании началась гражданская война. И уже в августе 1936 года Лорка был убит.

К тому времени Федерико уже стал знаменитым поэтом и драматургом. Да что там говорить - если не творчество, то имя Лорки знали все, а его гений вышел далеко за пределы испаноязычного мира.

Я знаю творчество Лорки по переводам - полагаю, что испанские сердца захлестывают слезы и любовь на его

Verde que te quiero verde
verde viento verdes ramas
el barco sobre la mar
el caballo en la montana

так же, как и мое сердце на русский перевод

Любовь моя, цвет зеленый.
Зеленого ветра всплески.
Далекий парусник в море,
Далекий конь в перелеске...

Но политические потрясения и гражданская война вмешались в дыхание этого гения. Поэт, как и следовало ожидать, оказался левее правых, а правые в Испании, как и везде, не чурались грубых методов. 16 августа 1936 года Лорка был арестован франкистами и - предположительно - расстрелян на следующий день. До самой смерти генерала Франко - до 1975 года! - книги Федерико Гарсия Лорки были запрещены в Испании. Никакого тебе "любовь моя, цвет зеленый"...

Однако достоверных данных о его судьбе нет.

Есть версии: будто бы захоронили поэта в неизвестной могиле - однако в 2008 году при эксгумации тел расстрелянных в то время и в том месте не обнаружили никаких останков Лорки. Судья Гарсон, который дал разрешение на эксгумацию тел, потерял должность и подвергся уголовному преследованию за превышение полномочий.

По другой версии, поэт выжил, но потерял память, и скитался по миру, не имея никакого представления о том, кем он был раньше.

Но достоверно ничего неизвестно. Поэт исчез; остались только сборники поэзии, пьесы и легенда - легенда о гении, оказавшемся в конфликте со своим жестоким временем. Любовь моя, цвет зеленый...
А еще полагают, что поэт непостижимым образом предугадал свою судьбу в стихотворении 1930 года:

Но хрустнули обломками жемчужин
скорлупки чистой формы —
и я понял,
что я приговорен и безоружен.
Обшарили все церкви, все кладбища и клубы,
искали в бочках, рыскали в подвале,
разбили три скелета, чтоб выковырять золотые зубы.
Меня не отыскали.
Не отыскали?
Нет. Не отыскали.
Но помнят, как последняя луна
вверх по реке покочевала льдиной
и море — в тот же миг — по именам
припомнило все жертвы до единой.

...Вот так она и выглядит - бессмысленная, безрезультатная, жестокая, слепая, глухая и немая гражданская война. Вот это и есть - реальная политика в своем реальном измерении.

Любовь моя, цвет зеленый... - поэта убили, буквально стерли с лица земли, и книги его запретили, но оказались ни в силах стереть из памяти человечества эти строки. Они живут и вселяют надежду. Если уж какие-то буквы, составленные в слова, сплетенные в певучие строки о нежном и беззащитном - о зеленом цвете и о любви - превозмогают политический режим, оружие и саму смерть, значит, не все для нас потеряно. Значит, есть не только надежда - но будет и свершение надежды.

Читайте Лорку. Надейтесь. Верьте. Любите. И воздастся тогда вам по вашим надежде, вере и любви.

Любовь моя, цвет зеленый...

2015