ПРААРІЯ

* * *

Щоб легше нам було
миритися з війною,
ми славу про ганьбу
ховаємо в усіх ковбанях.
Майбутніх переможців визнаєм,
але не в цьому світі,
прогірклому
ячанням вітряків
і мертвою захланністю
печалі.

Та де,
промивши
всім їм кісточки,
знайдем для себе
гідні постаменти?

А не проливши
й краплі крові,
не знатимем
ні волі, ні снаги,
ні стихлої мелодії прощання.

* * *

Що нам Європа -
сита від нудьги,
знетямлена
колоніями духу,
вечірня казка
про чужу любов,
забута книга
азбуки життя?

Що нам Америка -
машина часу,
відлуння віри,
космодром розлук?

За нами Азія -
нірвана духу,
навали зморень,
ієрогліф тиш.

Під нами Африка -
пустеля сфінксів,
крик ляльки вуду
над сафарі днів...

В астрал,
в астрал...
В Австралію сполук!
Чотири променя
зловити разом!
Застигнути
між ядрами століть,
відчути мить
відважними руками
і зазирнути в океану смисл.

* * *

Виходять сторіччя
із доменних печей
розплавленими полустанками.
Шукають свої домени і портали,
заповнють гросбухи і фейсбуки,
переховуються
між вівтарями і шибеницями
і ніяк не можуть збагнути,
як вимкнути майбутнє
з минулого.

* * *

У мене шість окозамилювачів -
по одному на кожне крило.
Може, я безрідний серафим,
що втілився на знак протесту
в цьому білковому тілі,
замість того, щоб палати
благодатним вогнем
на підступах до Престолу?

Може, я останнє
втілення Шіви,
покликане здійснити
четвертий перехід людства
до другого пришестя Христа
після третьої світової?

Може, я просто
шестиногий танцівник диско
на згарищах світу
від Ельфії до Патагонії?

Тільки іноді в крилах
затухають пульсари
чумацьких шляхів,
і я знову стаю
синьооким блукальцем.

* * *

Білі стіни Праарії
стоять серед диких скель,
звучать перламутрами й морем,
охороняють
прадавні шляхи
від варягів і греків,
відмірюють
кожному по плоті
від місячних дерев
до сонячних тіней.

Вони нікому не підкорені,
тільки узвишшю пам'яті
наскельних епох,
що несе до їхніх підніж
вибухівку історії.

Вони нікого не чекають,
крім власних відбитків
у дзеркалі часу.

Але до них все ідуть
стрункими колонами
наші ефірні двійники
і вмовляють проявитися
хоча б у каштанових зорях
на перехресті
сонця і степу.

* * *

Ізоглоса кентум-сатем*
Вивіряє солярні схими,
де відхилюються від тем
херувими і серафими,

розділяючись на слова,
переховані в оболонки,
між якими жага жива
досягає жахної ломки.

І світильники на горі
притягають дороги хресні.
І розвінчують на дарі
небеса нам дари небесні.

*Лінія поділу між східно- і західноєвропейськими мовами

* * *

286 перевірок
небесної канцелярії
закінчилися виправданням
підозр перед сподіваннями.

Бо історія не має
наказового способу.

Бо метафізика не визнає
синекдох і оксюморонів.

А біологія
застигла на рівні
обміну речовин
між Святим Духом
і веселим роджером.

І тільки лірика
вдягнулася у тогу смертника
і чекає на вирок
безсмертя.

* * *

Шукаймо себе
серед протиріч
між хірургічним втручанням
і психоделією
внутрішньої втечі від дійсності.

Хай буде те,
що ніколи не здійснюється.

Хай стане нам легше
від ваготи
своєї вічної передчасності.

І буде з нам і без нас
цей світ розкручуватися
навколо атомів
руху.

* * *

За що ми положимо
Душу і тіло?
За що не забудем
своє тихе заклання?

Заспокоюємо себе
бісером і хрестовинами.
Зазираємо у власні стигми
боковими відлуками.
Не повторюємося
у неповторності.

Знаємо секретні заповіти
чужих пращурів,
волаємо до пересмішників
столітніми передзвонами.

І пощезають бентеги
над молитвами.

І встануть неопалимі мости
між прокляттями,
коли запалають між нами
від болю
усі наші страчені
муки.

* * *

Ще в тисячолітті
до іншої ери
я прагнув списати
Послання Небесних Владик
з повітряних замків
безмов'я,
але не знайшов
стільки літер
в клинописах птиць.

Іще у столітті
до повної віри
припнув я трипільський поріг
між землею і небом,
та він опинився
за рогом життя.

Ще в році минулім
до свого причастя
я прагнув складати
словник небуття,
але не засвоїв
абетки мовчання.

І тепер-от
із кожним ковтком
заповзають у пам'ять
усі заповітні слова
мого часу.

* * *

Коли ти виходиш
на арену історії,
де цигани проводять слонів
мимо карликів з кіньми,
то карпатські мольфари
спочивають
на схилах епох.

І тоді
проникають у душу
найдрібніші деталі буття,
розкидані в істині,
мов кінцівки
по мінному полю.

* * *

В історію можна ввійти,
але вийти із неї не вдасться.
І Праарія квітне
у наших очах
волошковими чарами,
надихає на вічний надрив.
Проривається
із важкими боями
до наших прадуш,
оповитих світанками.

* * *

Я зупиняю торгівлю
своїми голосами.
Я відчиняю двері
в четвертий вимір ілюзій.
Я колихаюсь
між Сонцем і Місяцем,
ніби остання билинка життя
за космічними сховами.
І мене не освітять
прожектори Кассіопеї,
бо надто багато
між нами нейтрино,
захованих у серця домовиків,
яким іноді не вистачає
всього лише склянки
хлорованої води
з-під заржавілого крану.
А поза тим
я випасаю Гончих Псів
на собачому цвинтарі
біля Лівобережки.
І ніяк не можу збагнути,
чому Ейфелеву вежу
досі не здали
на переоцінку історії.


* * *

Перепливти
Мертве море
і вийти із нього сухим.

Піднятися
по сходах Якова
і шубовснути в пекло печалі.

Підкорити
Еверест
і не помітити Шамбали духу.

Пройти
по циганському колу
і повернутися в калашний ряд.

Засвоїти
абетку життя
і не прочитати книги щастя.

Отак
ми гойдаємося
на маятнику історії
між волею пророків
і порохом днів.

* * *

Вдивляємося
у власні біг-борди,
немов у люстерка
застиглих епох,
де переношені
драні светрики
стискаються
від жалю до себе.
А мимо них
пролітають
ренджровери і краузери,
у яких чорноокі білявки
намагаються
через вікна айфонів
достукатися до пекла,
щоб із усього розгону
в'їхати в інший вимір,
де немає нічого,
крім смислу життя.

* * *

Йдемо
по золотому перетину
між пірамідами втіх.
Лущимо істини,
мов горіхи,
розсипані
під кожним деревом роду
на землі
сівачів, горлачів і манкуртів.
Кладемо
в кожну діжку меду
по ложці розчинної кави,
аби сколихнути підземні води.
А в заповіднім степу
прокидаються завтрашні мева
і замішують нас
у ночвах галактик.

© Олександр ГУНЬКО

Якби я був молодим,
то жлуктав би пиво різних марок
у барах, парках, на автобусних зупинках
прямо з гор́ла,
із чіпсами і горішками.
Бо в мій час було
тільки розведене бочкове "Жигулівське".
Його набирали в бутлі і банки,
несли в общаги, гадюшники і комуналки
і дудлили, заїдаючи тюлькою.

Але я вже застарий для пива,
тому п'ю горілку
раз на тиждень з Ільковичем,
колишнім московським дисидентом,
в гідропарку у Сурена.

- У мене колосальна закуска! - каже Ількович,
дістаючи чорний хліб зі смальцем.

Де він його бере - не довернути розумом.
Але в мене виразка,
тому я замовляю
картоплю по-селянськи і лаваш.

Сурен смажить картоплю,
як шашлик - на шампурі.
Потім розрізає надвоє і поливає олією.

Ми беремо в нього два по 50
для годиться,
потім доливаємо в чарки
з принесеної з собою пляшки.

Сурен це бачить,
але нічого не має проти.

Ількович розповідає
про малоросійських ідіотів,
що засіли у спілці,
про свої афоризми,
якими він убивав Радянський Союз,
про те, як усе життя
дурив КДБ і жінок.

Потім читає нового вірша
з присвятою Горлиці чи Богині.

- Сильна кінцівка! - дипломатично відгукуюсь я,
наливаючи по шостій.

Він радіє, як дитина,
вустами якої глаголить вчорашня істина,
і хвалить мене
за торішнє інтерв'ю про Солженіцина.

А коли у нас усе кінчається,
дістає із засмальцьованої сумки
ще 0,25 коньяку в пластиковій пляшечці.

- Суренчику, ми п'ємо за тебе! -
кричить прийшлому господарю нашої землі.

І потяги метро
розвозять нас на різні береги
могутньої річки життя.

P.S. Минулої суботи
Суренове кафе спалили.

- Оце така у нас тепер конкуренція! -
сказав Ількович
цілком оптимістично. -
На весь гідропарк тільки двоє українців.
16.09.09