1. Натуралізм. Американський бойовик.
(з трешевим мордобоєм)

...удар прийшовся в голову...
Розлютило.
Ударив сильніше.
Шаленію. Заводжусь.
Б'ю ще сильніше.
- Це тобі за «павидло»!
Вцілив йому між сціплених, напівбабських губ. Ніби розмастив кулаком помаду.
- Це тобі за «вішитиє палатєнца»!
Він починає сповзати по стіні.
Заспокоюю дихання, як колись на фізкультурі.
Спокійно, наче торбину зі сміттям, беру за плечі. Підіймаю. Ставлю його на землю, питаю:
- Все нормально?
Мовчить. Мабуть, давно так не хапав.
Збільшую натиск децебелів.
Ще раз:
- Все нормально?
Шморгає носом, киває.
Урочисто оголошую:
- «П-є-р-є-ходім к п-а-л-є-тічіскім вапросам!». Щось хочеш сказати про Майдан?..
В морду.
- Не подобається мова?..
Удар!
- «Піва хочєшь»? - на пиво!..
Ще один удар!
- Це тобі за жлобське місто.
В будку!
- Це тобі за хліб по 10грн...
В писок!
- Це тобі за тарганів у гуртожитку, за бидлоту таку, як і ти, серед сусідів!
Знову вирівнюю своє дихання.
Оглядаю всю цю картину з «Вбити Біла».
Квентін був би задоволений.
Кров по стінах і підлозі...
Кинув його на підлогу.
Голову - в унітаз і перевищуючи допустимий рівень децибелів:
- Наступного разу щось проти мене скажеш — утоплю!!! Шукай інших!
...і випустив з рук.
Віддаю честь:
- Хенесі - не п'ю (бо печія)! Шаурмою - гидую! Дорогих тачок не маю. І мати не буду... і кеди в мене стерті…
Сцена завершується намаганням клацнути каблуками стоптаних кедів!..





2.Соцреалізм.
(патетична «трагедія»)
(майже за Олександром Корнійчуком та Всеволодом Вишневським)
Засідання деканату.

- …Передовсім, тут тільки одне рішення може бути.
- Колеги, хто, що про нього думає? Як будемо питання вирішувати?
- От цей! Курить біля вікон моєї кафедри, до мігрені курить. До моєї мігрені!
- Та це не той! Ви плутаєте його з Гаврилюком!
- Він мої пари просипає постійно! Як би він сесію здав?
- Та то теж Гаврилюк.
- Та ну вас, Вікторіє Сергіївно!
- Я Віолета Андрієвна!
- Конференція непогана, тільки хто той мужик з бородою?
- Батюшка?..
- Може, таки розклад обговоримо. У мене україністи вилітають з графіку в середу!
- Та який розклад, коли тут таке?!
- Мордобій в туалеті! Такого у нас ще не було! Цих хлопців і так... не пальцями на руках, а фалангами одного пальця можна перелічити!
- У вас такий гарний аромат парфумів.
- Коли той у відставку піде?
- Виганяти студента!
- … а вчора у Верховній Раді..
- А я Шустера дивився.
- Ви знаєте, за що побив?
- Автомат з кавою дав чай замість кави! І решти вже давно не дає.
- У магістрів там одна в декрет іде.
- Він його побив... Бо той прочитав його твір... Цей приніс мені на кафедру. А той прочитав і підняв на сміх!
- Що ж він написав?
- І як я буду жити на цій вулиці, якщо її тепер так названо?
- Маю знижковий купон...
- І це, бачите, у такому престижному...
- Торба то порвалась і кров по землі...
- Ну, він вірші непогані писав. Шкода виганяти. Як завідувач кафедри, хочу врятувати його... Але ж...
- ...і от до чого, до чого те Ваше «я на виступ не записувалась» на вченій раді? Ви все ніяк не можете заспокоїтись?
- Зачитую!...

3. Сюрреалізм.
(майже за Елюаром та Бунюелем).

«Куди Ше?»


Все відбувається у стінах закладу імені Ше.
Тут проситься одне питання: куди ще Ше?
Якраз тривали дні Та Ше.
Ситуація в країні не змінювалась.
Обіцяли весну на сході, але досі заощаджують електроенергію.
Щоденно в університеті Ше о 19:00 вимикалось світло.
Літає безногий свічкар і начакловує інтимне освітлення до наступного дня Божого.
О 15:00 щоденна молитва на Ше.
Він став богом у цих стінах.
Більшість студенток на парах спіткала аритмія від тих картин з ним... На картинах Та. З шапкою - без шапки.
Але з поглядом.
Ті очі, які диктували дівчатам хотіти дітей від Ше.
Була одна дівчинка - Текаринка, яка мріяла більше за всіх.
Читала Забужко, крутила бігудята та мріяла про Та.
Вона знала легенду, яка ходила їдальнею більше, ніж аромат котлет.
Легенда: якщо закінчити бакалаврат, пройти магістратуру і осилити аспірантуру, то... У голові утвориться зигота думки і розуму...
Невдовзі ти зустрінеш Ше.
А він, за легендою, десь у потаємній кімнаті та ходить у бібліотеку... після 21-ої.
Тому Текаринка крутила бігудята, читала Забужко і мріяла про магістратуру.
Вчилась там і Божена.
Вона рано закохалась...
Ще й не у Ше.
Вона любила читати. Вміла ділити літературу на різну. Розуміла, що є хороша - є погана.
Божена не любила днів Ше.
І не відвідувала молитов йому.
Не писала, як усі, стішки.
Не покладала, як усі, до пам'ятника йому таке.
…
Легенда була правдивою.
Між 28 і 69 аудиторіями Ше жив.
Днем перепочивав, думав про дівчат.
Вночі тужив за Вкраїну.
Шукав вісті. Читав, доки горіли свічки.
До нього навідувались професори.
Рідко таке було. Але було.
До Ше ходив друг Па Ку.
Вони згадували молоді роки.
Ку все розповідав про свій новий роман “Чорна вада".

…
Нещодавно викладачка, яка тільки-но стала професором, померла від розриву серця. Між студентів ходили плітки, що викладачка просто затрималась на роботі, вже йшла коридором, серед світла свічок, до виходу, а тут Ше з їдальні йде, котлети несе...
...
Божена читала про вічне повернення у «Так казав Заратустра».
Ні-ні!
Не Кокотюху, а Ніцше. Саме — Ніцше.
Тим часом Текаринка хотіла опинитися на місці молодої професорки, що зустріла Та.
Божені думалось про літо. Дивилась на котів, на листя, на квіти, на хмари. Закоханою була...
А Текаринка хотіла опинитися з Та.
…
Божена перейшла на Мілана Кундеру. Потім на Гюнтера Грасса. А потім...
Одного вечора вона вирішила повернутись до пошуків щоденників Ніцше.
…
Пара.
- Сьогодні ми проходимо тему під назвою "Та Ше".
Оголосила викладачка.
Вона розповідала...
Всі були впевнені, що вечір викладачки минув з недосяжним Ше.
Вона такі подробиці розповідала...
І на її шиї був синець...
Студенти здогадались, що вчора відбулось...
Так, викладачка справді була з Ше минулого вечора, але...
Синець дістався від чоловіка. Дружина повернулась о 23-ій. Тому її він душив до півсмерті.
От і синець.
Текаринка не наважилась підійти до викладачки, хоч хотіла запитати: "Як той Шеее?".
Божена - підійшла. Поспитала: "У нашій бібліотеці є щоденники Ніцше?"
Викладачка кивнула головою та попередила, що їх не видають з собою.
…
Поки Боженин Він робив домашнє, Божена пішла у бібліотеку.
Хто Він?
Носив кеди, читав, грав. Божена з ним ділилась усіма потаємними думками і бутербродами, як і він з нею.
...
18:57.
Знайшла потрібне.
Читала.
А раптом стало тихо і згасла одна свічка.
Вона не відірвала погляд від читва.
Ше зайшов у читальню.
Підсів прямо до неї.
Звернувся:
- Добридень!
Божена тихо:
- Доброго!
Продовжує читати.
Ше не знає, що сказати.
Він сидить і чекає.
Божені заболіли очі
Поклала закладку.
Та:
- А ти не злякалась.
Божена:
- Я ж не лякатись прийшла.
- Ніцше читаєш? А я теж щоденника писав...
Божена мовчить.
Ше:
- Ти не впізнала?
Божена:
- Най буде так. Вас забагато тут... Як зараз: буквально, так і днем у цих стінах... (бо постійно тут усі молилися на Ше).
- Розумієш, я хотів бути іншим, просто дати людям заповіді добра, а вони з мене зробили...
- Я теж дивилась фільм "Людина землі".
- Та сміхом я ж...
Божена повернулась в гуртожиток.
Вночі у неї все було добре, поки Текаринка длубала пальцем мозок.
…
Наступного дня було те ж...
Ше:
- А хочеш я тебе намалюю?
Божена:
- Мій Він (той, хто був ковдрою і подушкою Божени) каже, що у Мунка є картини, ніби змальовані з мене...
- А я був на Майдані...
- ВСІ КОЛИСЬ БУЛИ НА МАЙДАНІ.
- А я був на Майдані як просто людина Божа і ходив між людей Божих!
…
І таке продовжувалось ще кілька тижнів.
Та виявився розумним.
Все ж Божена говорила іноді з ним.
Про все говорили.
Дискутували вони.
Божена:
- У мене ще є Він. Хочеш, я Його приведу. Він теж зможе щось сказати про це. На гітарі пограє. Поспіваємо щось...
Та:
- Виходь за мене і я вийду на світло! Всі дізнаються, що я живий!
- Ша, Ше... Читай Ніцше.
І пішла Божена до свого Його.
…
Текаринка плойкою пропалила волосся і вже йде на фіг з цього тексту.
...
Ше так і живе, як жив до того.
Поки Божена читає.


4. Повернення до простоти. Екзистенційний вестерн. (спроба наблизитись до Сартра і Камю)

Прокинувся в електричці. Прощавай, дорога до Києва! Я не сумуватиму!
В Козятині в тамбур підсіла бабця з козою. З тамбура її вигнали. У самому вагоні пахне «ще ліпше». Бабця створила конкуренцію для «Чай, кофе, маккофе»: продає фреш-молоко кози. Надії не розтрощились. Не знаю, що на душі. Блюзово-блюзово... До Шепетівки ще стільки їхати. Батьки переслали гроші на квиток. Збиті кісточки кулаків вже зажили. Обідав слиною. Светр зовсім збився... Від мене вже тхне потягом. Але... батьки завжди радітимуть моєму приїзду. Сказали, що робота є. Стільки лагодити, стільки будувати... Буду, як просто людина Божа, жити між людей Божих.

...Дія відбувається у Поліській Січі.
Селище глибинки поліської лісистої місцини.
Люди привітні, попри всі складнощі життя і війни.
У кожному слові свій, поліський діалект.
Поліщуки – завжди якісь не такі!
Особливі!
Щирі, але і відособлені.
Завжди своя думка! Своє бачення! Кожен «сам собі отаман» і гос-подар: не захоче – не погониш!
Можуть бути добрими, привітними, душевними…
А от як упреться!.. Як упреться – то…
Може й «німчурви налізло» сюди не так багато, бо поліщуки - впе-рті…
Селище цілком автономне: своя армія, прапор, валюта і та своя, колоритна, мова.
Головний герой - Сергій (місцеві «клічут» його Сірожою).
Труднощі воєнного періоду примножуються здобуттям ним і його друзями освіти – закінченням школи.
У селищі лишилось мало чоловіків.
Усі чоловіки та старші хлопці входять до складу місцевого загону армії УПА.
Ну а для менших… Менші – усе заздрили і мріяли…
Друзі Cергія:
Степан - син розкуркуленого, закатованого радянською владою "кулака" (у довоєнний час було встановлено повну владу більшовиків);
Макар - п’ятий у сім'і син, наймолодший. Всі його брати пішли на фронт, воюючи на боці червоних. Їх родина розділена фронтами; Василько - наймолодший від усіх друзів, але вже 4-тий клас (останній у житті) закінчив разом з рештою хлопчаків.
Усі друзі були за переконанням самостійники.
Поліська Січ - головна мрія хлопчаків.
Штаб (осередок з командуванням) знаходився на східній околиці містечка.
Хлопці навідувались туди, щоб почути новини і, можливо, отрима-ти перше бойове завдання.
Шефство над ними тримав полковник армії УПА Василь Григоро-вич Делевич.
Завжди суворий, він мало довіряв юним хлопчакам.
Здавалось, у нього один жарт: -«Хлопці – як дуби, яйця – як жолу-ддя!..»
А хлопцям образливо! Чого він?..

Хлопці йдуть до штабу, знову сподіваються, що нарешті отрима-ють завдання.

Степан: - Я думаю, шо нас пошлють на завдання, но Василя не пустять! Дядько Василь Григорович хіба цукерку йому дасть і скаже, що рано. Ото через нього нам нічого не довіряють!..

Василько обурений. Намагається забасувати свій писклявий голос, аби вдати дорослого… Та виходить смішно і ще більш пискляво.
Василько: - Я вже давно взрослий! Знаю це точно. І мама так каже: - "Васильку, ти у нас другий мужик у хаті, після батька".
Це через тебе, Стьопа, нам нічого не довіряють. Нипомниш, кого зцапали за штабом... як ти яблука тирив?!

Степан: - Взрослий-взрослий... Хахах! Ти тільки ложкою у мисці, як взрослий! І на відро ходиш, як взрослий… Від сливок з моло-ком.

Сергій: - Обоє-рябоє!...- ви! Побийтеся тут ще. Коли укріпимо вла-ду Січову, тоді і будете розбиратися між собою. Вчора сусідка роз-казала, що чула про план червоних... Ех, лучче б уже б фашисти, ніж совіти…

Степанове обличчя зніяковіло. У нього так завжди було від будь-якого слова про радянських... У нього перед очима поставав бать-ко, який прощався, обіцяв повернутись. Степан вірив батьку, а не думкам, які говорили зворотнє... Зелена вантажівка, якийсь військовий, який кричав, погрожував... І шофер, який крутив ма-шину, лаявся, падло, і сміявся... Потім була лише звістка. "Умєр от істощєнія. Вслєдствіє галадовкі і атказа ат помащі мєдікав".
Усі знали істину, що стало з ним...
Чутки ходили страшні.
Завжди, коли Степан згадував...
Особливо ті моторошні чутки, зуби стискались. Хотілося вити, на-че вовку у лісі! Стискались кулаки – аж синіли, наверталось пану-вання гнівної сили і бажання помсти. І такий порив у Степановій душі народжував невтілене (поки!) бажання бити-бити-бити кому-ністів! Хоч одного жорстокого переконаного комуніста…

Макар: - Сірож, зупинись ти про комуністів, сам знаєш... Степано-ве...

Сергій: - Я лише планую. Нам, мабуть, накажуть іти у ліс. Розвідати, чи не підійшли червоні.

Макар: - Остановись. Степанове...

Вони дійшли до штабу.
Підбадьорились!..
Хлопці завжди хвилювались, перед тим, як входили всередину.
Василько, по-дитячому, як завжди, потренувався "віддавати честь" так, як це робили вояки і командуючі УПА…

У перших дверях стояв автоматник. Обшукав, розпитав, хто такі і які наміри входу. Так він робив завжди.

Хлопці зайшли у кімнату - майже кабінет Василя Григоровича.

«Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..» - наче жартівливо запро-сив господар. На тому жарти скінчились.
Розповів, що у селищі з'явився диверсант.
У лісі підірвали лимонкою склад з набоями.
Ще підірвали таємний будинок головнокомандувача.
Василь Григорович сказав, що то «хтось» із місцевих. Той хто мо-же стежити і, швидше за все, радянський шпигун. Про це свідчила лимонка.

Степану від слова "радянський" звело щелепу. Серце Василька на-лякано ритмувало, здавалось, що пульс, ніби електричний заряд, виходить у земляну підлогу. Стійкий Макар відреагував спокійно та очі, ніби стали вишукувати того диверсанта. Сергій загорівся бажанням виконати якесь завдання. Він відчував, що таке можливе.

Сергій: - Василь Григорович, ви, канєшно, звиняйте, но це прямий сигнал вам - керівництву, шо времйя приобщать більше молодьожі. Тоді ми зможемо виявити всіх шпійонів совіцьких. Ходять балач-ки, що червоні наступають у наш бік, для базування у лісі і по-дальшого блискавичного нападу на фашистів...

Василь Григорович: - Щеня! Звідки ти вже знаєш?! Чи то ти може шпигун?! Таких, як ти посилати?! Безтолкове гарматне м'ясо! От, хто! І закрий рота про ці слухи! Ото «Хлопці – як дуби, яйця – як жолуддя!..»…

Степан червоніє і лють пронизує душу.
Хлопці опустили вуха, ніби винні.
Степан непохитно тримає рівно спину і не ховає очей.

Степан: - Хлопци, вийдіть-но на пару минут! Пабалакат-но тра сам на сам…

Хлопці від ляку не можуть поворухнутись.
Степан крикнув і ті вийшли.
Василь Григорович не очікував і онімів від сміливості, ніби рівного з ним, Степана.

Хлопці вийшли.
Чекали.
Ніхто не знав, про що там буде розмова.

Першим до тями прийшов Макар.

Макар: - Якого біса ти опять почав плести ці балачки?! Шо ти при Стьопі почав про совєти?.. Пустоголове! Балабол! Б-а-л-а-б-о-л!!!

Сергій: - Ти – пеньок! Знаю про його історію... Усі в нас тут зна-ють, но тра свою енергію в борьбу направити! Єслі його нірвірують совєти, то хай бореться проти них...

Вони сварились.
Василько втік...
Він плакав…

…а містечко ще з ранку шаруділо чутками.
Усім вижались автоматні черги.
Усі боялись червоних.

…за годину вийшов Степан.

Степан: - Ми зараз йдемо в лєс. У 20 кілометрах отсюдова, обна-ружився район із землянкой червоних. Ми його подорвем!

Пролунали тисячі питань.
Вони вже йшли…
Василько заспокоївся та важко дихав після сліз…
Степан нікого не слухав.
У його кишені була вибухівка.
Макар крикнув, що, якщо Степан не відповість, куди вони йдуть і чим підривати (та ще багато деталей), то він розвернеться і піде додому.

Макар на 10-му кілометрі, дійсно розвернувся.

Напруга серед хлопців зростала…
Усі вони мовчали.
Ніч, середина ночі – її пуповина...
Ніби сон…
Дитячий мозок нічого не усвідомлював…
Ніхто нічого не чув…
Лише ліс. Лише таємничі дерева. Лише стрімкі стовбури дубів.
..ні вітру, ні власних гучних кроків, ні важкого подиху…
…ні шурхоту,ні шелесту, ні звуку…
Вони не чули, що вже біжать майже…
За ними теж бігли...
…
…
…за спинами трьох розірвалась лимонка!
А загинуло від неї четверо....
…
«Хлопці…»
«Хлопці – як дуби!!!..»

Липневий вечір, сонце йде на спад.
Жителі міста майже не тішаться сонцем.
Спекотно! Усі стомлені від спеки і марного очікування дощу.
Поодинокі звуки на вулицях,частіше - пісні "Браво".
Середнім планом показують двох людей.
Вони гуляють вулицею.
Скаржаться на сонце, але, як ніхто у місті, тішаться погодою.

Головні герої: Денис - середньостатистичний хлопець;
Божена - середньостатистична дівчина.

Вечір змінюється на ніч.
Вони багато ходять і планують гуляти до останнього граму енергії.
Денис: - Тебе, авжеж, батьки не будуть лаяти, якщо ти повернешся вже вранці?
Божена: - Так, як і тебе. Ти ж сам розумієш.
Денис: - Бісова багатозначність... Але це надто однаково.

Лишились тільки ліхтарі на вулиці.

Вони вирішили гратися, як діти.
Денис провокує Божену словами: - "Ти боїшся тьми".
Вона дійсно боїться, але не виказує цього.
Вони дійшли до вулички, яка тяглася колом.
Ось і поставили умови: Денис з одного боку вирушає вулицею, Божена - іншою.
За планом, вони мають зустрітись, пройшовши однаковий для обох шлях.
Так і вчинили. Він дуже сміливо йшов нічною вулицею, але ква-пився, бо йому здавалось, що він вже сумує за нею. Вона теж ква-питься, але вирішальну роль її мотивації грає страх. Божена дуже погано знає місто.
Стається погане - вона повернула раніше, ніж треба і поринула у лабіринт житлового району.
Вона тремтить, бігає, шукує…
Він обійшов тричі коло і не знайшов Божену.
Телефонує, але вона завше вимикала телефон, коли вони блукали ночами.
Потім він кидається у той житловий район.
Кричить-гукає.
Усю ніч вони картали кожен себе.
Ніч безсонна.
Він почувається ледве не Гамлетом.
Денис ходить і шукає її всю ніч…
…

З першими променями сонця приймає рішення йти у напрямку її будинку.
Коли дістається того місця, бачить, що вона сидить на порозі.
Сцена німа..
Вона помічає його здалеку.
Жодних образ і звинувачень.
Кожен винуватить лише себе.
Він обійняв її…
…

Божена: - Не відпускай більше... Хочу щоб ми не шукали одне од-ного!

Вони вірять, що не відпустять одне одного! Ніколи!

Сонце продирає очі сонного старого кота. Той крутить головою. Смачно позіхає.
Кота номіновано «Ваською». А ще онуки прозвали його «Васька – два стільці»! Бо на одному, коли влягається – тіснувато!..
До нього підчовгує господар Феодосій Степанович.
Він ветеран. Живе сам.
Відчувши, що Васька вже не спав, Феодосій Степанович, вдавано сухо прорипів: - Голодний?

Кіт ще раз смачно потягується і квапиться на кухню до миски.
Господар неспішно йде за котом. Помітно, що Феодосій Степано-вич любить свого кота, але, як фронтовик, сильний бувалий в бува-льцях чоловік, не хоче виказати цього. «Це ж не по-армійськи».

Кіт п'є, завчасно налите, молоко.
Феодосій Степанович п'є чай.
Він поглядає на якісь фотографії на стіні.
Кіт розглядав ті дві світлини.
Якось Васька дерся туди, але господар дуже лютував через те.

Кіт облизується наче усміхається.
Феодосій Степанович ще раз кидає погляд на молодих і радісних молодих людей на стіні: чоловік і жінка якісь.
Кіт розгадує. «Чоловік схожий на господаря, але обличчя без змо-ршок, кольору іншого, без цієї неголеності» - котові думки.
Бороди у господаря ніколи не було, але той і не був ідеально ви-голений. Ніби не було йому сенсу. Дні були безтурботними.
Ось «два стільці» біля ніг господаря, в очікуванні мовчазної зго-ди на муркотіння.
Іноді, коли дощить, Феодосію Степановичу ставало зле. Той ля-гав, наливав якусь мікстуру у кружку... Марно, не минало! Кіт завжди дерся до господаря і влягався на самісіньке серце. У перші рази Феодосій Степанович відганяв кота, але Васька довів свій ко-рисний вплив. І тоді до «двох стільців» долучилось – «дохтур»!
Так минав час...
Іноді ветеран йшов кудись. Раз на місяць.
Коли повертався, то приносив багато пакунків. Васька дивується, як дід стільки приносить.

От настав такий день уже цього місяця.
Дід голиться, «наводить марахвет» і йде…
Васька вмощується на балконі.
5-тий поверх.
Усю вулицю видно.
Кіт завжди розглядав, як господар йде зранку і повертається ввечері.
Васка нудьгує без діда. Васька безмежно сумний без господаря. Васька любить діда.

Коли той зникав на день, як зараз, кіт згадував усю історію...
Як дідові внуки принесли Ваську, ще кошеням. Як дід хотів вигна-ти кошеня, коли внуки пішли…
А потім раптом загнав у кімнату, присів, подивився в очі і сказав: "Ваською будеш, як мій брат по окопові".
Пролітають усі спогади кота подумки.
Уже й вечоріє. Сутінки поглинають сонячне світло. Сутінки три-вожать і Васька тривожиться.
Нарешті, видно Феодосія Степановича. Він йде з торбами. Рап-том до нього хтось кидається і діда вже не видко. Десь він за бу-динком.
Васька ввижається щось погане. Васька тривожиться, нервує. Де-реться-шкрябається у вікно, аби виглянути. Та нічого не виходить. Старе вікно вперте, як і дід-ветеран.
Кіт вирішив розігнатись і проламати головою вікно.
Так і робить.
... падає на землю і бачить Феодосія Степановича без дихання...
Душа котяча просто розривається.
…
Раптом чує рипучо-погрозливе: "Васька, В-а-с-ь-к-а, вставай, чого на балконі розлігся – «два стільці»!"
Кіт розплющує очі, бачить діда з онуками, що заливаються смі-хом. Розуміє, що то сон про виліт із вікна.
Сонце сідає.
Васька сідає біля дідової ноги.
Мурчить вже без дозволу!
Без згоди!..
Засинає…