І впору дихати неначе пити -
тремкої осені бродильна мла.
Хмільні «прощай» ковтаю - ніби й квити,
немов печалі вибрати до дна.

В очах осінніх вихор падолисту,
гербарій драм, і дим, і далина,
і невимовний щем безодні вмісту,
як би вини, що схильна до вина.

Як би обіймів, зітканих із глиці
зелено-синя неба таїна,
де сосни охоронці не в’язниці,
а білий вирок – не земна ціна.

Кружляй зі мною, спільнице і гостя,
губи одежі листя і трави -
не пеленою з крою передмістя,
а з теплістю: «вдихай мене, живи!»

Немов навколо не самопогуба,
а квітня жовкло-сонячна луна,
в якій байдужість опадає груба,
минає серця грубість кам’яна, -

у крапі суму, кровотечі часу,
по нотах мірно линути з пітьми
за позолотою осенестасу,
за обрії кармічної зими.

Світ веселковий реґґі,
дні не такі й далекі,
наші серця на злеті!

Леді моя, міледі -
променю танець в меді!

Гусне бурштинно поспіх,
літо у снах розпусних.
Зоре, моя ти, Зоре,

реґґі удвох і море -
тепло-голубозоре.

Дюни, сердець тимпани,
криє прибій нірвани
смаку марихуани.

Чари над ворожбою.
Знову лечу тобою

в близькості безберегі,
о зорепад! о реґґі!

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

*
Лиш на обрії ложа сердечні бої солодкі,
сяйно-радужні віхи - на втіхи проникнення час,
наче помисли наші про сенс усього – короткі,
наче та самота - ні на мить невгамовна у нас.
Ні, не так! Самота самотою, але, як діти,
ми жадаємо близькості далі, а далі - без меж,
тільки руни дитячі інакші, у них – любити,
а у нас володіти - душею, і тілом, але ж...
Дав Господь Вам для ніжності тіло, а ще бажання,
і те саме мені - це початки? на скільки раз?
Тільки жодного рішення, і відчуття питання -
в самоті лише цільність, якою горнуся до Вас.

Таке вже серцебиття кохання,
на дотик – ніжно-довічне тло
весни і літа, як сподівання,
що тіл єднання переросло
у неозоре блакиті свято, -
хоча і осінь, а там зима
знецінять кожне підручне злато,
явивши зору - чого нема.

„Немає” завше, зола страждання
була і буде усюди, де
буяло щастя, тому зітхання
нікуди серця не приведе.
Не зупиняйся, о небагато
нам дано часу, іди – люби!
Лиши печалі - минуле радо
в прийдешні барви зведе сліди.


2010

Плакали каштани листям
Бурим до води,
О негадана, неждана
Наша зустріч – ти
І змужнілий, і змарнілий,
Аж до самоти
У багряній хвилі суму,
Серця теплоти.

Там, де літо проминає,
Ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
Восени мине.
Наче вірила у казку,
Де шептала ніч
Про чаклунку–златовласку,
Послух - віч-у-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
Заворожено палали,
Танули в тобі,
Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
І в осінню даль,

Ніби ближчого за погляд
Дотику нема,
Ніби краще за обійми -
Я в тобі, сама.
І за кронами каштанів
На долоні мрій,
Оксамити днів останніх,
Паволоки змій.

До волосся золотого
Притули щоку,
Павутинкою повисну,
Не знайти таку...
І в минуле літо біле
Обернеться час,
Звідки весни пролетіли,
Розгубивши нас.


2009

Життя учило накида́ти нуль на масу,
годити Промислу, засвідчувати фразу,
кохати ту, що не одразу, та давала,
будити кавою у грудях калата́ла,
триматись далі од учених ідіотів,
остерігатися бездомних патріотів,
вважати власними і не свої помилки,
цінити смак, а не заповнення тарілки,
цінити все, що звично не займає очі,
душеположення у Львові, а не в Сочі,
колись дароване для приживання тіло,
доки воно за днями вслід не відбіліло.

І ти не перший, у котрого все забрали,
крім усвідомлення - що ось вони, причали,
і ти є ти, і грубі справи особисті
з тобою знову, і зійшлись в одному місці
усі нікчемності і все найважливіше,
ким був учора ти, і ким ти був раніше,
і ти не жив іще, як слід, а справ багато,
і пам’ять знає та мовчить, мовчить затято,
що у безмірності зупиненої миті
твої діла - такі чужі - душі відкриті,
вона і судить - строго, але не безжально,
бо як іще навіки йти, як не скандально.


2009

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Люби - не покинь! Не покинь - юдолі,
бо що тоді я? - на медовім полі
    зрітиму хліб до опалих зернин.
    Прошу, не йди, необачно один.

Люби - не покинь! Не покинь раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким!

Люби - не покинь! І ми пі́дем удвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    межі нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

І
Гойдати далі простір недоречно -
вагони доповзли до "все конечно"
і, спинені, востаннє, на шляхý,
послали поназбиране на ху-
ноликих перевізників причалу.
І видих Українського хоралу
посунув у околиці Кремля,
відомі як Москва...
                                   - Москва, це я...

Означивши себе серед загалу
відсутністю речей, дітей і дам,
і проблиску в очах "і аз воздам", -
вбираю "Київського" кисню сталу,
мов кинутий колись ефірний крам.

ІІ
О світанкова лоція перону
доби кристалізації жаргону -
і русло, і вітринний краєвид,
і нерестилище для астерид,
розмножених у міліцейській формі
заради койно: "Як воно?" - "У нормі!",
де бовваніє постать Ілліча,
пала в очах мартенівська свіча.

Моnsher, філогенез не до вподоби
і західний, обридлий, краєвид?
Що ж, ти не перший хто, як вічний жид,
жадає смерті, забуття свободи,
амністії за круглим строком літ.

І опускає дебаркадер крила -
не всім умерлим вирита могила.
- Запевне кожному своє, - згори
у завтра задивляються орли.
І як „отцям” не вистачило клепки
вдягнути на пернаті морди кепки?
Та виповзає сонце на дахи
і бронзовіють говіркі птахи.

Це вельми тішить зграйку горобців,
яких повчають хитромудрі галки -
місцевого Оракулу весталки -
"- Розмови не для племені дзьобів,
бо далі тільки мат і катафалки..."

ІІІ
Асфальт м’який, вогонь згори і знизу.
Можливо пекло ближче тут за кризу
фінансів битих картами Таро,
та в Мегеддо навряд чи вхід з Метро.
А що "Московське" "Київського" краще,
ясніше з кожним метром вглиб і важче
шукати привід рухатись назад,
і рухатися взагалі. Це пат.

Одначе правила ведуть з ума.
Порушення їх - рецептурний вчинок,
єдиний вихід, щоби недарма,
як той казав, прожити свій відтинок
заради отого, чого нема.

ІV
А задоволення? Кінець, хана -
і зусібіч голота і шпана,
відкладення уяви церетелі,
райвідділи, комбанки, гранд борделі,
усе чого торкається душа
у тихий переддень дефолту... Ша!
Направо від сідниць царя Петра
зринає храм Спасителя - з нутра

лунає проповідь, - між тим спасенна,
її не згублять смертні ворота...

Несе мій човник далі річка-вена,
гойдають хвилю дзвони, і вода
така ж, як і віки тому, смиренна.


1998

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Подаруй мені обійми, мила,
на прощання - божевільний вечір,
серед забуття у холоднечі
сумом не обтяжені жадання.

Подаруй останні теплі сльози
здивування: Боже, стільки встигли! -
Ти могла би ще і я би міг би,
тільки доля поміж нас прощальна.

Тільки усього і дано нині,
що “востаннє”. Ні, я не повірю,
у примарно вимарені мрії,
не повірю, вірю – не повірю.

Дощ на вулиці, чуттєва пастка,
до світанку - дощові обійми,
змокнув наскрізь я, і ти... Чиї ми,
тіні місячні, - живі до ранку.

Доки сяйво наше не пригасне
в невмолимому займанні сонця;
Доле, де ти? Сипане з віконця
на сплетіння тіл сніжком осіннім?

Зачекай... Невже і над тобою
не існує Вищого? Немає
Іншого продовження - без краю, -
може Чаша інколи минає?

Не минає...
Знаю.
Вітер сильний
рве минуле на кавалки бистрі -
милі очі - ще мої, врочисті...
Далі пам’ять,
дощ і вітер,
Вільний.


2003

Дощ і вітер на Землі.
Дощ і вітер - над лісами,
над отерплими стволами,
над світанками в імлі.
Дощ і вітер... Грозові
хмари тягнуть світ зі мною
низько, низько за водою,
над водою у траві.

І до обрію жалі
не промовлених відгадок,
кронами окремих згадок
на папері, у столі,
у кімнаті, де мені
не стрічати більше ранок.
Мій печальний полустанок
в дощовому убранні.

Чорноголовка - 11/05/2005

Це закінчилось літо,
це просто закінчилось літо.
І не сум неозорий -
Безкраї рівнини зими,
Я зів'ялий і хворий,
Тобою покинутий, з вітром
Заверну павутинням
У ближні краї сивини.

Все минуло скоріше,
Ніж я сподівався, - раніше,
Як гадалось в дитинстві
І снилось в обіймах твоїх, -
У цвітінні запізнім,
Мов у ненаписані вірші,
Йду у хвилі бентежній,
Губами припалій до ніг.

Добрий келих допитий.
І більше сюди не налити.
До пейзажу картини
Не втиснути інший мотив,
Крім, хіба що, руїни,
І раму плющем оповити,
І щодня омивати
Застудженим львівським дощем.

Де у зоряних війнах
З тобою змагався в любові,
Де вдалося не більше,
Як слів посадити рої, -
Ти на лобному місці
Свій хрестик постав і тепліше
Опиши в мемуарах,
Чим тішили серце бої.

Так закінчилось літо -
І пусто, і вікна побито,
І, скидаючи погляд,
Зникає в бруківці Едем,
І маленька красуня
Визбирує скельця, і пам'ять,
Ще римує півсвіту
З букетом її
Хризантем.

2003

О жовтень суму, в почуттях роздрай,
і очі, хоч портвейном заливай,
знаходять тільки тіні розповиті,
розмиті обрії, опалі миті,
печально опустілий отчий край,
де випала така нагода - жити,
і жити в сенсі – до кінця допити,
до розуміння - пий і не ридай.

О жовтень вод багряних, жовтень - плай.
Усе що можеш – можеш тут, зітхай
і пий усе, без лишку, бо по суті
нічого кращого в осінній скруті
не віднайти, ніж власне: “наливай”,
обернене обличчям на здобуті
передчуття, що оминеш в покуті
ці дні, цей жовтень - серця неврожай.

2006

Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зійде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі, у нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

2003

Красуня-осінь, дівчинка з бажання -
належала йому, росла в обіймах…
Плід юності і літніх спраглих вимог -
як житимеш ти далі, за коханням?

Так прикро... Так буває... Твоя ваба -
різноманітна, вишукана, барвна,
його все менше тішить - віднедавна
з'явилась в нього обріїв принада.
І так раптово сталося... Ти плачеш,
сумуєш, мерзнеш, сердишся на нього.
Ти бачиш його рідше, часом злого,
нічого не встигаєш, не питаєш.
Не любить? Любить? Любить, але рідко?
О літо, миле літо, пригадай - ми
були з тобою... чарівні обійми...
Обійми, поцілунки... надто швидко...

Відтак самотність чарівної жінки.
Жадана іншим, ти, як одержима
себе ведеш, і доля, невмолима,
одні й ті самі вихром крутить плівки.

2003

І
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небо сходять зорі і цвітуть -
помпезні і барвисті. З пересвисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
                                     Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на подірявлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.

В театрі, поруч, зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
а він ніяк не витягне пістоля.

Лунають нові постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
скінчить усе яка, повзе до вбивці.
- Стріляй! - скандує публіка.
                                     Фонтани
у небі заворожено згасають.

Зі сцени в залу повертає тиша.
"Ревнивець" вишпортав уже пістоля
і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
б’є раз і вдруге ним по голові,
нещасний замовкає...
                                     Імператор
кидає фішки на червоне. Доля
іще всміхається йому - доладний
і день, і вечір вічності...
                                     Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

ІІ
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя сумного шлюбу
простої і блакитної крові,
тут розважаю долю гонорово
без тебе, що непевним "селяві"
не пояснити без "гіркої" глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, наразі,
від опадів десь зникло. Певно, мрія,
до зникнення цього причетна, має
і владу видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії силу, вимір, розмір?

Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
запевне в тропіки. Жарке повітря
вертається назад, немов ніякий
вже не остудить дощ палкої плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.

Я думаю, знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці укритих тинком зламів, -
хоч називатиму тобою іншу
до осені, коли опале листя
ховати перестане вертикалі.

ІІІ
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила-оповила, захопила,
обіймів течія з химер цеглових
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.

- Єднання, сестри і брати, для діла! -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і з відчаєм глядить на кпини чинних,
чомусь невидимих земним, святих.

Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не гріють се́рця -
живий святенник мертвому не рівня.


2003

Віддати, не отримавши від тебе,
чи не найкращий результат?
Бо клятий листопад -
"ich liebe"
не мовити без туги і тривоги -
і саме це тебе хвилює, так?

Вивчає падолист мої дороги,
ти ж, бранка шурхоту і сліз,
втамовуєш каприз
знемоги
і прагнеш анемії вільних,
мандруючих тебе кудись
коліс.

О листопад у царстві божевільних,
жнива потопів і пожеж,
пости не оминеш
осінніх
останніх збирачів плодів од серця -
данина винна,
весняна́,
авжеж.

Данина винна,
винна феєрія
пори бродіння і плачу, -
в нестямі закричу
"ти - мрія?"
і в звичному згасанні кроків
утішуся відлунням досхочу.

Відлунням листопаду, чарівнице,
жовто-багряному суду
пояснення знайду,
утім це -
до вибору здобутку, ніби
поставленого за мету -

до заметілі першої. Від діви.
Не маючи... Печальний шлях.
Але у сніговію днях
бурхливі
метаморфози тіла,
                                   дум,
                                               манер
я дочитаю на твоїх устах,

крізь острахи набутого безумства,
і кпини у крові химер -
ти інша відтепер,
без ремства
і стиду, баядерка - перелюбства
безстрашно відкоркованих озер

відбитку неба, царства божевільних -
в танку-спокуси, угорі
обіймів-хвиль, у грі свавільних
жадань,
в які, збуваючись, струмують
солодкі грона здобуття мої.

Солодкі грона, полонені долі,
приречені на смак вина...
Що амфора земна
без волі,
якої тут нема -
чаклунка осінь?
Чаклунка осінь,
випита
до дна.


2003

А відтак сорок три. І байду́же чи далі буде,
Аби просто у далі, гортати літа обридло.
Заметіль за вікном. Заметіль над усе набуте.
Заметіль і вечірнє, розгублених квантів світло.

Сорок три коньяку - виглядаючи воскресіння
Взятих міст і красунь, що знаменником тіла спільні.
Що чисельник не той винуватити провидіння ? -
Наче ми перед ним, лиш у ціле спростившись, вільні.

Що потрібно іще, загортаючись у минуле, -
Сорок три коньяку розмиває кордони миті.
Заметіль за вікном пеленає життя заснуле,
пеленає роки у волошки в майбутнім житі.


2006

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

А за мною горять мости,
а за мною дзвенять підкови!
Раз у Львові мені цвісти -
тут і мучитись вам, панове!

Божеволіти од жадань,
набухати сердечним шалом,
загинатися від кохань
за новим, "ходовим товаром”.

І кінці більше не звести,
не утішитись з полювання -
у прицілах у вас хрести,
ваша здобич - розчарування.

А я вільна, як вільний світ,
я небесний відбиток міста.
Я з отими, що линуть від,
а не до, упізнавши пристань.

Я є глина для їхніх рук,
подих рими, мотив звучання -
хай небесний амура лук
вчиться обсягу попадання.

І не буде інакше, бо
Долю вершить коханців мова -
мого танку, мого тангó
у обіймах Крилатих Львова.


2004

Я вернусь у це місто - знайоме до сліз,
у подробиці рідних до розпачу рис,
і злинатиму вгору, і мчатиму вниз,
зупиняючи миті прожиті "на біс”.

Я вернуся у подих твоїх підворіть,
у розчулений протяг тривожних століть,
і ми будемо разом - хай нами щемить
од засніжених часом твоїх верховіть.

Моє місто, тобою єдиним жила,
як міняла надії на крихти тепла.
І тепер, видно чашу допивши до дна,
я вертаю до тебе – одного, одна.

Прихились до своєї билинки, листка,
до частинки малої, живого ростка,
подаруй руки вулиць, і лики святих,
силуети
                    воскреслих
                                            людей дорогих.

Я кохаю тебе - без вини, без вина,
наче дівчинка, і як в обіймах – сповна.
Я люблю тебе й іншого в світі нема
задля юнки, яку не бере сивина.


2004

Так і кохаю - з відстані,
вичистивши від мешканців
русла, лагуни, пристані;
дихаючи надією
щодо взаємин радості
у володінні мрією.

Потім усе збувається -
гостро, бентежно, гамірно -
серед отих, що маються,
світом сюди позичені,
дико кому і сутінно
в місті мені присвяченім.

Та не до них, бо - солодко
і на постелях кам’яних, -
дощик здіймає паводок
тисячелюбопристрасті -
руслом обіймів огненних
лину з проханням милості.


2002

...
Тривожно як... І за вікном,
Війни обудженої тлом,
Палання заходу - на схід,
Од краю і до краю - літ
Грози, якою навспаки,
Здавалося, неслись роки…

Збережену серед речей,
Батькі́вську тулю до грудей
Світлину - закінчи́вся біг
Півсотні літ
По смерті їх.

О ще би місяць...
                     На дахи,
Посипалися гомінкі,
Величні краплі.
               Хвиля і,
Відлунюючи у всьому,
Упала злива у пітьму,
Підносячи до сонму губ
Цілющі леза вод -
Од згуб...
А серце, серце - не у такт.

І знову ось
Не так, не в такт, -
Поривами,
Як у вікно,
У зливу, у розмите тло,
У шквал, і оперний театр,
Ріки проспект,
Безлюддя тракт,
Протягнутий сюди
Антракт;

Вкриваючи крилом дощу
Метал скульптурного плащу,
Каміння надмогильних слів,
Зітхання парків і дахів,
І біль,
І муку самоти
І розпач даної сюди
Свободи - впитої в сльозу,
І пам'ять - ріками по склу,
Грозу і ляк...
Не так,
Затакт.

Як Долі знак -
За такт, затакт...

Сліпучим рокотом спадав
За зіткненнями горніх лав
Грім, як кінцевий глашатай,
Все нижче до волання: - Дай,
Ще хвилю! -
                  Ламаність лекал,
                  Рик,
                  Спалах.
                  Змах -
І літ хорал.
І Сяєво,
І тінь Долонь
На спокою узрілих скронь.

Єдиний подих ярих мас
І струмені стіною враз,
Узявши круговертю вись,
Помчали хвилями, злились
У найхимернішу з подоб
Руки небесної - Потоп.

Та вибіливши інший лад,
Ударив черешнево град.
І брів, змітаючи сліди
Землею впитої води,
І враз утих.
І вмить потав...

І в тон із ринвами скавчав
Від арки до мого вікна
Самотній пес,
І ще - весна,
Услід усміхненій душі,
Духмянила бузку кущі...
.........

Вся музика осіння змовкла разом.
І вже метіль відлунням босанови
наповнює мій келих нефартовий
відбитком іншої під ніжним газом.
А за відбитком - захмелілі тіні
минулого, яке ніде не діти,
як тропи епітафії собі -
жахливий протяг, дірка в голові.

І осінь ще у грудях фіміамом -
багряно щедра, сумно-еротична,
та поруч вже зима категорична,
із білими долонями та станом,
тотальним станом справ - не надто добре.
А ззовні і не скажеш: неповторне,
не характерне ні путанам, ні
дружинам вірним тіло - погляд "і"

одна лише п'янка і засторога,
гляди, з цією буде не до жартів,
якщо кохатиме, то вже до смерті,
що перестріне, як нова дорога
на перехресті, підморгне тобі,
і ось уже і дірка в голові,
куди довколишнє і затягає.
Раз по раз так зима пейзаж міняє.

Та чаша гарна. І вино прозоре,
жадане, і тече у бік потрібний,
і п'ю до дна сердечно неосідлий,
аби вибаглива зима просторе
собою ложе покривала вільно,
у віхолі злиття двох тіл неспинно
стікаючи в ковтки серцебиттям,
доки по цей бік од нуля буттям…



2003

І
Покинь Едем, іди в буремний світ,
і, як руно здобувши перше "до" ,
повзи не зупиняючись по кругу,
чи зосереджуй вроджену напругу
на внутрішнім, та рухайся, їй-бо
недвижний завше набереться бід,
єдине: ніс не сунь куди не слід.

ІІ
Завжди бажай великого - мале
тебе оточує саме-собою.
Велике там, де порожньо, де обрій
наповнює ефіром кулі мрій,
на них літатимеш і над юрбою -
та доки юний, а життя просте –
цінуй egalite й fraternite.*

ІІІ
Якщо без мрій ніяк, почни із мрій
розкішних і поступливих, як море,
яке не смакував, не бачив, доки
не пережив солено-пінні роки.
Тому що небо чисте і прозоре,
читай молитву і не май надій,
живи не відкладаючи подій.

ІV
Завжди шукай неходжені шляхи -
найкращі з них плетуться тихо вгору,
і хоч вершин одразу не здобути
безлюддя дасть тобі нагоду чути
і зріти елементи: їх натуру,
гармонію, порядок, ритм - таки
це першотвір Всевишньої руки.

V
Мандруючи за обріями вслід,
прийми майбутнє, як усе минуле,
що так охайно втоптане у порох.
Найкращі відкриття ховає морок
вчорашнього, повитий у понуре
знання: їдять-з'їдять гріховний плід.
Будь перебірливим, шануй завіт.

VІ
Та линучи за обріями вслід
зважай на залишки потуги в грудях,
де на початку біль і кровотеча -
нерідко виростає порожнеча,
де пульсував колись живого обсяг -
довершує пустелю карбамід.
Втішайся болем аж до скону літ.

VІІ
Не вір очам, не довіряй словам,
навколо тебе інше, ніж гадаєш,
і краще, аніж бачиться. Знайди
хоча б одного, хто дійшов мети
тобі близької і шляхи пізнаєш.
Та не спіши свій будувати храм -
хай відшумить в крові природи гам.

VІІІ
Ніколи не печалься самотою.
Людей у світі так багато, що
не оминути дружби, чи кохання
і ними вирощеного страждання.
Вмій жити із оцим "прийшло-пішло",
І, уподоблено богам, уздою
тримай язик і будь самим собою.

ІХ
Гляди з усмішкою на все минуще:
на труднощі, і недосяжність дів,
прийдуть часи - вони захочуть більше,
їх вчитиме життя, не ти: це ліпше,
хто сили береже - цей жне посів.
Одна біда: не ти один меткий?
Всміхнись і це минуще, світ такий.

Х
Май власний розум і присутність духу -
і наберешся досвіду і знань.
Та вистражданий мудрості нектар
нездатному цей оцінити дар
не пропонуй – бо, окрім насміхань,
іще й ножем оплачують науку -
зважай, кому ти протягаєш руку.

ХІ
Не розчаровуйся. Умій нести,
будь справді другом, і не жди навзаєм
нічого іншого від ближніх крім
їх змушених потреб у тобі, втім,
ти не отой Атлант із небокраєм -
і маєш право плюнути й піти,
пославши тягарі під три чорти.

ХІІ
“Допомагай нести, а не складати.
Не умаляй ріки життя. Не жертвуй
собою без найвищої потреби…” -
чи не твердив я сам собі це? Ніби
у змозі й ти – найлегший день змінити,
супроти неминучості постати?
Хоча й веде нас Доля - вмій ступати.

ХІІІ
І, зрештою, дійдуть лише уперті.
І я ішов, покинутий всіма,
коли дорога взяла круто вгору...
Я вірю, і тобі підйом цей впору,
що крізь роки розсіється пітьма,
і ти знайдеш у центрі круговерті
одну відсутність тільки - страху смерті.



2004

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, засмучені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
своя у всіх ціна, купівлі дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Не згідна?! О, ти вельми своєрідна.

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
де сильний вітер: дужий і холодний,
невпинний вітер. Спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ці верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
одна самотність - нетілесне сутнє.
А може істина, що сон вчорашній,
таки незвична? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
а дивно, що залиши́лися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм - єднати-поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків наших все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне не лише тілесне.

ІХ
Немов кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і кращих вражень…
То що таке життя, о мила діво? -
Гляди крізь дзеркало, і свідчи диво.


2003

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим чудно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг од яйця до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
куди і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
вима́рює сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події вже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і пахощу "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди прийшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки,
примарне, як і всі потуги
тілесні звести порахунки.


2003