Навесні Провидіння розтопить крижини-жалі
і забуті бажання полинуть у синьому небі
над угіддями хмар, де кульгаві кладуть ковалі
хуртовин голоси у бентежні "dоn’t wоrrу, bе hаppу"...

При весні Провидіння строгіше, аніж восени -
напівмить насолоді і бути сердечній халепі!
Оточи себе муром, вбери височінь сивини,
доки літо не вкриє бронею "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Це весні Провидіння, як водам леткі береги,
а ефірним творінням у яро-земному вертепі -
Прокуратор і Стража, і Суду сяйні ланцюги,
тож і пити гіркоти тобі із "dоn’t wоrrу, bе hаppу"!
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"? (

По весні ж Провидіння прихильно кивне - говори:
Богу, чорту, мені, Мельпомені, Ерато, Евтерпі…
Усміхнися лише, бо навряд чи помітно Згори,
як багато мелодій іще у "tо bе" за "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"?,
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Пливе в карміні сонячних сходин
по бруку Львова аргентинський вечір -
над суєтою, втомою судин
тремка надаритмія кровотечі,
мелодія пробуджених клітин,
смаки мигдалю, кольори вина,
зустрічні зори, півтони любові:
я не один, і ти вже не одна -
дві лінії в одній танцебудові, ((
в якій щемить на двох вся мить земна.

О зупинися час!
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn бентежний,
світла цинамон.

Ти - скрипка, рухи, подихи смичка,
а я - мотиви, простір, і звертання,
уваги врівноваженість рвучка
до злету від земного обертання
твоїх чуттів тонкого каблучка.
І пауза. Затакт. Акорду крок,
немов красі лише ми у покорі,
немов завжди триватиме танок,
і сяятимуть вічно танго зорі, -
лиш музика, ні згадок, ні думок!

Не зупиняйся час.
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn духмяний,
ночі цинамон!

Музики вільні коди,
кутики гострі брів.
Ти - березневі іди,
я – твій, раптово, Львів.
Тихе торкання речень,
теплі кружляння слів,
кояться дивні речі
у пелені світів.

Перше долонь змикання,
подих на двох один,
і півмелодій рання
пісня тремких судин.
Ноти сум’ять колишніх
виром летять аорт
у босанову рухів,
точний на двох акорд.

Ніби то рідні долі
лініями сплелись,
і далечінь поволі
не покидає вись -
тане світанком вечір
у надвіконнім склі,
кояться дивні речі
на весняні́й землі.

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."   *

Стою одна, ховаючи з очей
печалі в пам'ять, як у домовину,
і теплі сльози від вогню грудей,
услід за ними линуть без упину...

Як важко я сюди і довго йшла.
Забулося, коли і звали "мила".
Невже ворожці щось недодала,
коли любові, хоч у сни, просила...

"  Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."   *

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінцем опале листя.
І п’янко ковзаюся каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди.
Не хочу відати майбутні біди.
Мені одне би тільки - донести
в зимові сни осінні мої квіти...

"  Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
Затиху п'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."   *

Лише для скель високе ремесло
вітри вбирати у свої граніти.
Мені сльозами ж берегти тепло,
яке, крім них, нема куди і діти...

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."   *


2001

Замовкає птаха і минає літо,
і вбирає осінь розпашілі сни.
За водою лине щедро-сумовито
жайворове небо - в сутінь, до весни.

Збагряніле листя на вуста алеї
нагортає вітер у журі хмільній -
спили ми з тобою, друже, дні веселі,
знатися однині на порі сумній.

Золоті знемоги вицвітуть на біло,
у студеній криці звикнуться серця -
до весни, звичайно, та хіба це діло,
що негода буде так нам до лиця?

Видно у печалі Бог над нами тужить,
і дощить за кожним, хто упав, сльоза,
і вдихає обрій не осінню нежить,
а смиренні душі - путтю в небеса.

І щоразу глибша розставання смуга,
і щокроку ближче й нижче небокрай -
до весни, - де сходить милістю напруга
і вщухає листя тихе «прощавай».


2010

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

І впору самота, печаль і доброта,
дозрілого листа остання пісня золота,
провісна прямота, безсонна повнота
"прости і прощавай" – на все про все тобі сльота,
і викрої дощу, і тихе „не пущу” -
коли от-от і я за журавлями полечу.
Колись та й полечу, пташиному ключу
повідавши усе, чого немає в їх плачу.

О жовто-сиві дні. О забуття рясні,
що з водами на дні мені, і у височині.
О сурми вдалині, і постріли хмільні -
і білокрилі до землі порошею жалі...
І з осені саду - по першому льоду
я зиму молоду до свого дому поведу -
у світлому вбранні, в іскристій пелені, -
засніжені жалі від неосудної Рідні...

[Багряно заворожені,
тривогою знеможені,
збентежено-зворушені
по оксамиту дні.
Насмішниками осені
до кістяку обношені,
до вороння, до вовчого виття,
до сонного злиття
буття і небуття,
до не чуття...]

І кетягом у сніг
вітри зіб’ють із ніг -
одверненням од лих
і дотеперішніх утіх.
І ягодами в сніг – за немовчання гріх,
але хіба ж я міг не сповідатися за всіх?
І лине на вуста із вишини ота
мелодія проста прощання зжовклого листа.
„Я зиму молоду додому приведу...”
із тугою в ладу до серця пісню прикладу.

„О жовто-сиві дні,
о забуття рясні,
що з водами на дні мені,
і у височині.
О сурми вдалині,
і постріли хмільні -
і білокрилі до землі
порошею
жалі...

І впору самота..."


2009

- Без осуду і флуду, я просто жити буду,
здобуду і забуду, -
                    серця супокій над усе...

- А сни проникливі,
а повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивості леткої ніжності,
невже нітрохи не бентежать?

Не потривожать, не обернуть безупинні дні
звучання тихої покірності -
твоєї мудрої спокійності
на радості чи на біду?

Мені спинитися би теж біля прогалини,
минути сутіні гущавини,
у подиху відчути овиди
своєї мрії золотої.

І до барвистої висо́кості, принадної
дістатися з імли безрадної,
краси торкнутися доладної,
знайти і далі понести...

- А я давно вже мандрую у диво-краї,
Вони близенько - не в далекій далині!
І, як захочу, приходжу гуляти туди
і до вподоби ті прогулянки мені!

- Усе придумала моя мала розумниця?
Хіба омріяному збутися?
В зимову стужу не розлитися
весняній хвилі чарівній.

- Чому би й ні - для такого і диво-краї.
Вони близенько - не у дальній далині!
І як раніше, я нині літаю туди
і так подобається там усе мені!

- І сни проникливі, і повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивої сумної ніжності,
які нітрохи не бентежать.

Не розтривожаться, і не перегорну́ться дні
твоєї тихої покірності,
твоєї мудрої спокійності -
від радості і на біду...

- Без осудів і флуду жити буду, просто буду,
непотрібне позабуду - буду, просто це над усе...


2009

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де в тишу світанкову
впадає дзвінно зорепад;
і краючи вологі кроки
ходи в розмірене биття
бруківкою проходять роки
мого життя, в моє життя.

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.

Я повертаюся додому.
Я повертаюся назад,
туди, де відпускаю втому
у перетоки тихих дат,
де відгортаючи розлуки
з імли досвітньої пітьми
мене стрічають любі руки -
накрапи львівської води.

Я повертаюся. І знаю,
що не почую світлих труб,
давно утраченого раю,
де зустрічала юність губ.
Та я вертаюся до тебе,
прийми, яким вже є, назад -
у серце втомлене і любе -
як в зорепад. І в зорепад...

Дзвін. //….
Дзвон. //….
Вічність зазирає в вікна,
крізь //….
сон //…. -
невгасимий витік світла,
тане //…
туман //….
у груди підземель
до любих видінь.
Львова. )

І
Важко, вертаючи додому
під самий ранок,
знайти слова.

Важко, викліпуючи втому,
шукати гроші,
яких нема.

І відчувати як судомить
тремтячі пальці
сосок дзвінка...

Я прошу
тебе, кохана, о не злися -
на серці туга!
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува!

Не хочеш
аби я з горя застрелився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер!

II
О, поглядаючи на мене
безжальним зором
кохана знай.

Я повертаюся до тебе,
і за для тебе,
але вважай -

в разі якщо не впустиш зараз
я піду ще раз,
і ще не раз.

Я прошу
тебе, кохана, не журися -
на серці туга.
Я прошу
тебе, кохана, усміхнися -
у всіх так бува.

Не хочеш
аби я в горі утопився,
аби нагло вмер?!
Відкрий же
скоріше двері
і не питай де був я дотепер...


2000

Пливе осіння сонна невблаганність.
Любилося, жадалося, а зараз -
зліта і тане подиху примарність,
минулого благополуччя образ.

Доведена до відчаю тональність,
луною перестуку збитих милиць
самотньо лине в павутину вулиць,
освячену дощами листопаду
патріархальність.
                           Вітру дужий натиск.
Тривоги гострі запахи із далей,
які не осягнути. Сонця поблиск -
такий байдужий до земних печалей.

Неждано чисте небо надто гоже
аби не опустити долі очі
на учорашні кроки, на утечі,
несходження над руслом бруку. - "Боже..."

Б'ють дзвони надто гучно і протяжно.
А може то у скронях так, бунтарство.
На Княжім замку "Авве" галок, важно
повзуть вози, виповнюючи птаство.

Б'ють дзвони... Розтуляються до світла
захлялі лики заспаних віконниць.
За ними сірі силуети модниць,
пустих очікувань рум'яність зблідла.

Чи видається знов? І тіні - тіні!
потворять лиця, а не темні душі.
У пізньому осінньому впоїнні
так мало значить неминучість стужі.

Та в'яне лист, і з круговерті галки
течуть понад западиною міста.
Як промовляння з молитов намиста,
зриває вітер галасливі валки.
Усе скоріше пеленою часу
перекладаючи світлини світу.

Стою, забутий відліком. І вітер
в лице жбурляє, мов у повну чашу
надмірні краплі, вмерле щойно листя.
Прелюдією завтрашнього снігу.
Метаморфоз останнім передвістям
у підсумок мого земного бігу.

Забутися! піддатись темній змові!
Востаннє знов утішитись антрактом!
Ось тільки серце ще - незнаним трактом
кудись веде у пошуку любові.


2000

Сьогодні я хороша!
Сьогодні я не зла!
Сьогодні ньювельможа наспівав мені слова,
що я достойна мерсу,
котеджу, і така
стояти не повинна у сімейного станка!
І я кивала головою,
рокерпомилка без вад,
затим довершила собою
свій суперагрегат!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене!

О, хлопчику не сердься,
що вірна не тобі,
але мій шлях сьогодні завертає, далебі,
у сторону не ту,
куди поїхав ти!
Тепер життя-буття моє нікому не трясти!
Ніхто нікому не повинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі”-Марлі має мене!


А далі будь-що буде,
на те і мій талант,
нехай у злості лусне свистунок-міліціянт
я не згублю нагоду,
я досягну мети
тієї саме - зроду про яку не знаєш ти!
Ніхто нікому неповинен -
далі я уже сама!
У тебе звична купа гривен,
та мене за них нема!

Я знаю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я вожу тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я мрію тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я люблю тільки “Харлі”!..
//….//….//….//….//…
Я маю тільки “Харлі”
і ”Харлі” має тільки мене…


2005

Засядь за телефон!
ввійди скоріш туди,
де мегатонни слів
та іншої бурди,
і з кабелів-дротів
тече густа слина
розбурханих уяв
і посилання "на..."

І будь-який набір
натисни навмання,
бо послідовність це
надумана дурня,
по тому боці цифр
твій зниклий Копірайт,
і головне напір!
і буде все "ол-райт"!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
і їм нема числа!
у цій країні кожен в'язень
дурного ремесла.
Повстання буде безперечно,
як марксисти вчили нас,
але тоді, коли доречно,
тож і ти, хоч раз,

візьми свій телефон
і подзвони туди,
де кажуть тільки -"так!",
"о-кей", "так точно", "сі",
нікого не проси,
а покладись на тон -
і вартові пости
пройдеш у мікрофон!

Тоді усе "ніштяк" -
без браги й наркоти
дотягнешся зірок
ось тільки подзвони.
Життя засяє знову,
як ти того хотів,
од запальних промов
сестричок і братів!

І буде, буде, буде, буде
порятовано день
від суму, глуму, дурі, блуду,
і забудеш про мігрень:
тобі додали зобов'язань?
не стачить ремесла!
у цій країні кожен в'язень,
та ти не з їх числа!


2003

"О, сизокрилий птах…"
ти з нами по стількох літах,
звиваєш гнізда у житах,
бриниш у сивих небесах
про щастя, волю, що усе ж -
одне і те ж.

Мелодії такі старі,
одвічні вісники Зорі,
з Якою Радість і Любов,
що проминають так, немов,
освячені не до життя -
до забуття.

"Серце наче птах…"
волає у сумних очах,
німіє тугою в устах
і плине, плине, як ріка -
колись і чиста і дзвінка,
у небуття.

Під очманілий рев,
відлуння вічного "пся крев",
мажорно-табірний надрив,
бур'ян здіймається для жнив.
Біжить у нім мале дитя
за край життя.

"Мій сизокрилий птах…"
не замовкай розп'ятий на гілках,
не падай в спалену траву.
Співай допоки ще живу.
Співай, миленький, хоч і жнеш
одне і те ж.



2000