Не до покою - а в грудях тишина -
збіглися війна і жовтень лицями,
і багріє небосинь до дна
гуркотаннями і блискавицями.

Серце стихло, а кругом оті жнива,
передзвони і живі ще стогони,
легкокрила пошта польова
розліталася у різні сторони.

Без зворотної адреси ці слова,
запізнілими нічними гостями,
як свічок зіркова вартова
неба над могильними Погостами.

Линуть в осінь - невимовну, як душа,
зі своїми дивними дрібницями
про безсоння, вістря штик-ножа,
і останні зустрічі зіницями.

Що з мелодії, така іще земна,
на той берег нотою високою
зрештою зірвалася струна
серця, що ніде не знало спокою.

    Та просто жив - і Місяць ворожив,
    І Сонце зріло, і Земля рясніла -
    зло податі з моїх збирало жнив,
    та що лишалося - жевріло, гріло.

Я жив, і жив - до обрію полів,
до небосині з берегами моря,
нехай і не уміло, та любив,
і знав, що все близьке і зветься «доля»,

*
і що життя за віхолою днів -
мої прозріння, зустрічі, прощання,
слова і руки, злети дивобрів -
лише сердець увібрані торкання.

   І був із тих, що сповнювали світ, -
   разом земне своє ми ткали тіло
   із промінців лунких - ілюзій квіт.
   І дихалося там душі й боліло!

*
    І певне жив не тільки серед снив
    свого й нового всесвіту дитинства,
    і в собі колисанками будив
    довершення земного материнства.

І витікала ввись у безкінеччя
надмузики її земна ріка,
надихнута місцями і гірка,
в моє, тепер виразніше, обличчя.

*
Ультрамарин у сяєві сивин,
вдивляється знайоме в неземне,
ще мить і поміж хмарами сяйне
униз, у хвилі, юний мій мартúн...

   Мов долі слід - падіння, далі зліт.
   Відлуння пам’яті таке слабе,
   лише одне і лине, як завіт,
   з биття судин: життя - люблю тебе.

В деревах - душі жителів земних,
залишених, зупинених на злеті.
Як на поверхні сяйної ріки
усі прояснення й на кожній кроні -
для тих, які в деревах до пори,
кому ця споглядальна незворушність
здавалась неважливою раніше.

Дерева - повелителі дощу.
Коріння стиглі підіймають води,
оберігають крони течію,
і переймають їхнє вміння душі -
як вихованці, охоронці, в’язні,
посвідчувачі - у густому листі
раніше ними зібраної карми.

Дерева – інший вибір, вихід, світ,
і душі споглядають глибину,
нашарування, павутину збігів,
і так раптово далі вилітають
з вогнем, дощем, із бурею на волю...
Але коли заслаблих душ надміру,
дерева, спиті ними,
помирають.

На узбережжі світів
зустрічаються діти.
Вітає їх небо безкрає
і хвиль невтамовність,
ультрамарину танок,
вільні подихи, ваби -
на березі вод кольоровий
веселий гармидер.

Їх тішать палаци з піску,
перламутрові мушлі,
і човники з палого листя
над плеском безодні,
О віддані як вони грі.
Недорослі ще ладом.
На смузі з безмежжям світів.
Просто діти, як діти.

Не вміють пірнати, плисти,
щось у сіті ловити,
та, мов ті, перлин шукачі,
і купці під вітрилами бистрі, -
збирають свої камінці,
та, зібравши, їх знов розкидають,
не прагнучи більших скарбів
і поло́нених в сіті.

І море сміється, і хвилі
із далеку линуть,
буремні наспівує дітям
пісні й колискові:
неначе це мати гойдає
і весь білий світ у колисці -
у смуті мирських берегів
зустрічаються діти,

де твердь, як мінлива вода,
й ходять бурі у небі,
де тонуть швидкі кораблі
і димляться руїни,
і смерті невпинна хода,
але граються діти -

з безмежністю поруч,
зібравшись на зустріч велику.

Не прожити інакше весняну цю рань.
Не зректися своїх почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

Я втискаю гашетку до болю в очах -
тут, у наших з тобою, Вітчизно, полях,
і зарідненість ця додає мені сил,
з кожним пострілом в серці точніший приціл.

За сплюндровані дні,
за кривавість ночей,
перебите життя,
за жінок,
за дітей -
я нещадно,
щомиті
у пекло жену
цю кремлівську,
по вінця в крові,
сарану.

Скільки в мене лишилося –
стільки й віддам
за усе, що, Вітчизно, дароване нам,
за майбутнє, де зло побороли і страх,
я гашетку втискаю -
до Сонця в очах.

О, прожити б інакше весняну цю рань.
Не зректися отих почуттів і бажань.
Все до зброї додам - і вкладу, чимскоріш,
кожну спрагу свою в мій останній рубіж.

1
В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана,
все - Миколин оберіг
до земних його доріг.

В сині очі світ пливе,
на устах буття живе -
і ні зрада, ні спокуса,
не торкнуть пшеничні вуса,
що ввібрали до стерні
справу праці і борні.

В добровольця Миколая
радість у душі безкрая,
що живий, і хай за ним
пам'ять зі смаком гірким.
та нічим не замело
отого, як все було.

2
Виплекало цвіль кошлату
зло - нову кремлівську владу.
І вертів її кужіль
верховода - Зблідла Міль.
Цвіль і Міль – ота ще пара,
для навколишнього кара,
що доросле, що мале,
пожирає все живе.

Потяглась і в Україну,
суне, лярва, без упину!
Тут, кричить, завжди жила,
і в сирих умах цвіла!
Владна ж муть - ні бе, ні ме,
може промине саме?

Може допоможуть гроші?
Ми ж партнери гожі, схожі,
і у себе, як і ви, -
повновладні пахани,
то й домовимося, ж бо
завжди правило бабло!

Але що ті гроші цвілі? -
Чує душі слабосилі!
Не потрібно молі гнид -
їй би чим темніший світ!
У пітьмі увесь резон!
Мертва тиша, вічний сон.

3
Не в одного Миколая
у тривозі серце крає.
Вже куди не глянеш – гниль!
Накипіло від безсиль:
ані війська, ні кордону,
ні грошей на оборону,
і, мов граючи в лото,
влада бубонить: «АТО».

Та країна взяла весла!
Добровольцями воскресла,
і Микола, мов горіх
на горішнику, між них!
І відразу в бій, у поле -
по весняному ще голе.

А позаду Україна,
що надіється на сина.
А навкруг могили тих,
хто в голодомори зліг…

Хлопці на зубах змогли
стримати стрибок орди.

4
Підійшли і збройні сили.
Волонтери підсобили,
І уже конає цвіль!
Зойки й лемент звідусіль!
США-Європа шепчуть: «Стачить!
Зблідла Міль вам не пробачить!
Раз уже віддали Крим,
віддавайте й інше їм!»

Гниди з влади морщать лоба:
бо стурбована Європа!
І черговий президент
прогинається в момент:
строгий шле військам наказ -
припинити наступ! враз!

Гірко стало Миколаю
за нові митарства краю,
що черговий емітент -
сучий Молі резидент,
здав міста і там тепер
ЛНР і ДНР.

5
Проявились генерали
і відразу всіх дістали.
Командири в матюки,
хлопці ж наче злі вовки:
де виднілась перемога,
і до рідних стін дорога -
нині інші береги,
що займають вороги.

Тож плювали батальйони
добровольчі на погони -
просуваються вперед,
доки впору, доки злет!
На війні ж, як на війні -
ще й на власній стороні!

Але важко без підтримки,
хай горять сердець жаринки,
та потрібні літаки,
артилерії стрілки,
і аби оті - в штабах,
не жиріли на гробах.

6
Зупинились добробати
раз не час іще вмирати.
І Микола в пору ту
опинився у тилу.
Перебув тряску дорогу,
недалеку, дяка Богу,
задля невідкладних справ,
котрі командир згадав.

А у штабі чорна дірка:
генеральська перевірка,
очманіла, на бігу,
чи надовго - ні гу-гу,
лиш один в плащі глухім
говорити взявся, втім -

той іще був співрозмовник -
цілий ж генерал-полковник,
що ото, як на біду,
взрів Миколину ходу,
як проходив тишком-нишком
з кухні і до гаражу.

7
Забурчав, що за вояка,
партизан і розбишака!
Проглаголив за устав,
і напевно би й відстав,
коли б вуса у Миколи
так нахабно не вкололи
посеред кричущих справ
строгий генеральський нрав.

Ще й в останні дні мутили
щось таке ворожі сили,
де хотіли, там і йшли,
просякали у тили.
А відтак, того й гляди,
доберуться і сюди!

Тож нехай вусаті рожі
теж постоять на сторожі -
доки неспокійний час,
доки перевірки в нас!
Вирішив, віддав наказ,
а Миколі - в самий раз.

8
Добровольцю славно всюди,
гріло б щире серце груди!
Та в цю ніч не по собі,
неспокійно, далебі.
Попереду ще редути,
можна і у вус не дути -
примостись і служба йде,
тільки в серці щось не те!

Літепло, поснули хлопці.
Миколай в нічник на оці
розглядає стихлий світ -
ось кущі, дорога, кіт,
що раптово дременув,
й наче вітер вслід подув.

В тепловізорі ж нічого,
але тінь була - чужого! -
трохи більша за кота
полохлива чорнота.
І так міцно хлопці сплять.
Непорушна тиші гладь.

9
Чортівня! Та козакові
знані речі сутінкові:
швидко виклав сала шмат -
кращий в світі аромат! -
причаївся. Ось і тінь
біля сала: «Стій! Амінь!»

Дід навчив колись Миколу
і словам, і протоколу:
«Що від цього чортівня
вийде з мли. Ти загодя
висип на долоні солі
і хапай за роги голі,
і без жодних балачок
у покроплений мішок!»

Чорт піймався! Скиглить, скаче,
далі стих, і вже, одначе,
пропонує різне в дар,
каже: - «Житимеш, як цар,
лиш на волю відпусти
і довіку славен ти!»

10
Та Миколі не до цього, -
розбуди, говорить строго,
всіх, кого завіяв сном,
бо об стовп махну чолом!
За тобою ж цвіль повзе?!
Виправляй мерщій усе!

Хлопці вмить попрокидались,
придивилися, зібрались,
певно й навкруги також
взялися до справ, бо тож
загуділо-зашуміло,
небо спалахнуло біло,
і полинуло благе:
оточили де-ер-ге!

Можна і перепочити,
але раптом – «Ми вже квити?» -
виплив з тіні силует:
«Ти ж не проти тет-а-тет?
Відпусти мого дружка -
пекло ж гірше від мішка.»

11
І всміхнулася мармиза
явно не простого біса.
Світ гойднувся, й диво з див -
час ходу свою спинив.
Зник перелісок, поля,
затуманіла Земля.

Каже: «Глянь, як ваші воші
ставлять підписи за гроші,
а ось інша сторона,
прагне правити одна.
Глянь, Миколо, в очі факту,
ми службовці по-контракту
вами ж найняті сюди,
тож бери дари і йди.»

А Микола: «Вже два гуся!
Думаєш, я поведуся?
З владо-слугами нарід
кожен має товстий звід
досі діючих законів,
ще до бісових резонів!

Тож чортяче ваше право
вкрай вузьке - розмисли здраво -
звести разом владо-слуг
доки свій не спустять дух.
Хай у чані одному
ділять владу, на дому.»

12
Дідько каже – «Зрозуміло.
Та говориш надто сміло!
Не боїшся? Ти ж грішив!
Рай такому – диво з див!
Я ж найкращу ксиву видам
в піку заздрісним сусідам!
Відпускай мого дружка,
далі справа неважка!»

Та Миколу цим не збити.
І не дідьку вчити жити,
хоч і бісів сарацин
не останній в пеклі чин.
Каже: - «Бранця я віддам,
а коли, встановлю сам.

Та спочатку, ночі Ребе,
запитання є до тебе,
проясни - ти чорт чи біс?
І надовго час завис?
Я ж оце не у відгулі,
а стою у караулі.»

13
«- Все, Миколо, в божій нормі:
чорт - це біс в тілесній формі,
я - від пекла наглядач,
щоб спинити більший срач,
ангели ж для цього діла
як болоту риза біла!
Час у звичному регістрі -
просто ми з тобою бистрі.»

- «Надто бистрі?», – «Швидші думки!
Вийшли за земні лаштунки.»
- «А чого такий туман?»
- «Просто інший мозку стан.»
- «Аби легше провести?»
- «Ми чесніші, знав би ти…»

- «Присипали караули,
щоби краще себе чули?»
- «Але ти ж бо не заснув!
Певно що й про карму чув?!»
- «Добре, я прийму твій міт,
як покажеш дійсний світ.»

14
.........................
.........................

14
- «По руках! Якщо зумієш
взріти, може і прозрієш:
три світи є на землі,
і в тобі, і у мені, -
світлий можна звати раєм,
темний – пеклом, чорнокраєм,
а між ними – ізолятор,
що разом – акумулятор.

Все енергія. Тож миру
більше на кінцях, а виру -
посередині, де ти
просто в лоні суєти,
і тому у кожнім з вас
стільки різного нараз.

Ви й посвячені умінню
бійки зі своєю тінню,
ви - сторожа на межі,
ізолятори-мужі,
тож, як тягне до дозвіль,
зразу вам і цвіль, і міль!

15
Та як слуги Провидіння
й виконавці повеління,
хочеш, укладемо пакт
про взаємний контрафакт?»
- «Трясця, оповив журбою!
Що ж, хай пакт! І чорт з тобою!
Але скільки ворогам,
стільки помочі і нам!

В Молі, Дідьку, ти на службі,
з нами ж будеш вірний дружбі!
Бачиш на мені браслет?
Це мисливський амулет.
ми тепер з тобою більше,
ніж вертеп й анахорет!»

- «Кинь, Миколо, свої жарти,
ти серйозно? Ми ж не в карти…»
- «То й підписуй дружній пакт
чи пірнай в мій артефакт!
Будеш там, як в пляшці джин,
гарантовано один.»

16
- «Це ж, Миколо, хто з нас диявол?
Ти ж усіх порушник правил!»
- «Ти б мою бабуню знав,
тож її дарунок. Став
і печатку от сюди,
повертай мене, і йди.

А війни мине бодяга,
втратить силу ця бумага,
та вже нині із мішка
випущу твого дружка.»
Дідько криво усміхнувся,
час ожив, туман зметнувся,
і світанок у ту ж мить
пробудив природи хіть.

Літня ніч минає скоро,
Миколай глядить бадьоро
на угоду, на печать:
«Чорт не мед, але й не тать!»
Обстановка хай тривожна,
але дихати вже можна.

17
А у штабі далі рейвах,
всі на цирлах, і на нервах.
Головний дивертисмент:
що нагрянув президент,
щонайвищий командир,
з голочки новий мундир -
як не глянь, аби нівроку,
непозбутній елемент.

І немов по протоколу,
потрапляє на Миколу,
що аж руки вверх підняв -
от попав, та не пропав!
Звісно, зразу ж опустив,
честь віддав і тихо б зрив.

Та Верховний ловить мить!
Генералів підкузьмить
це улюблена зі справ,
і тепер він їх дістав!
Каже: «Як, солдате, тут?
Чим служивий дише люд?»

18
Миколай ж по повній формі
доповів, що все у нормі,
та вже до своїх пора,
а у штабі он жара.
І глядить на президента,
як слідак на резидента,
що сховався за душком
мирри вкупі з коньяком.

- «Поспішаєш ти, Миколо,
а ворожих сил навколо,
наче хто їм дав ключі,
тут бої ж були вночі?!
Тільки правду, без лапші,
винен хто в цім шабаші?»

- «А не ви дали ключа їм?
Пригрозили, чи навзаєм?
Вже була така близька
перемога, та війська
перетворені в дозори -
бо у нас переговори!

А стояв я в ближнім колі
в караулі, он у полі,
аж раптово звідкілясь
«де-ер-ге» ота й взялась.
Як проникли, де й коли -
може біси й провели.»

19
Президент: – «Говориш біси?
Хоч одного б до валізи
і на перемови з ним,
це було б! Та менше з тим…»
Слушна думка про Фацета! -
тре Микола амулета:
- «Дідьку, підсоби цьому
не програти вмить війну.»

Дідько ж тут як тут: -«Я мушу
за контрактом його душу
відробляти лиш грішми,
хай поладили й не ми.
І не здатен цей гравець
глорії вдягти вінець,

Та йому відкрию очі
на війну, і в дні урочі
може вдасться провести
цвіль і міль, але і ти
зайве не чіпай мене,
я ж не сотворяв земне!»

20
Дідько зник, а в Президенті
щось змінилося - в моменті
проявилося таке
в зорі наче і людське:
- «Я відчув твій біль, солдате,
та сусідство наше кляте!
Ядерний удар в той час
мав відбутися по нас!

Ззовні жодної підтримки,
і в скарбниці ні скоринки!
Ми спинилися за мить
до фіаско, тому «цить»,
бо то бісова мара -
на одному йти «ура»!

Глянь тверезо – ми не в змозі
наступати голі й босі.
Та вклоняюсь вам - у нас
не забрали весь Донбас!
Хлопцям так і передай,
що скінчу в тилах роздрай!»

21
Добровольцю добре всюди!
В штабі ж крик на повні груди,
мир здійнявся на диби -
як ти міг! А щоб..! Аби..!
Зупинилися на страті -
у своєму добробаті,
і відправили назад,
як форель у водоспад.

І нарешті! Майже вдома,
де все та ж війни судома.
Слава Богу, всі живі
побратими бойові.
І дружина пише, в них
теж порядок, як у всіх.

-"Чула, стали добробати,
припинили наступати,
що війська міняють вас -
тож додому в самий раз,
ти ж там не якесь цабе?»
Й вічне: - «Бережи себе.»

22
Звична фронтова дорога:
кожен день дарунок Бога,
кожна ніч - на рубежі,
на краєчку, на межі.
Літо відстрілялось. Осінь.
Та ворожа суне гусінь
збоку, знизу, звідусіль.
Тягне цвіль кремлівська міль.

Згуртувалась Україна,
та все та ж важка година,
мовби хто прокляття шле
на здорове і живе,
наче навіть чортівня
тому лиху не рівня!

Дідько теж казав Миколі,
що не вибрик це недолі -
гонять міль і цвіль сюди
невідомі з Пустоти,
владогниди всіх країн
сотні років служать їм.

Й те, що робиться, – початок,
смертний на живе податок.
Хочуть пошесті, війну,
і за будь-яку ціну.
І, що дивно, пеклу теж,
сей загрожує безмеж!

23
Здивував Миколу дідько,
ніби і поважний дядько,
а таку пургу несе!
«Невідомі»?! - Знає все!
Хоч і дане держить слово,
он як з пактом - сутінково,
та тримає на плаву
нашу мляву булаву.

А як діяти – не каже,
от же сотворіння враже!
І світи - всі три – мовчать.
Та іще незборна рать!
Що ж поставлено на кон,
раз такий армагедон?

Надто вже складні питання.
На війні ж не до вагання!
Просто знаєш - здатен ти
за країну полягти,
й вищої нема снаги!
Стережіться вороги!

25
Запах смерті. Залпи. Втома.
Сниться, щось майструє вдома.
Та горить аеропорт.
Фонтанує кров з аорт.
Сниться подорож додому,
Битому, проте живому
пара тижнів, як розмай!
Сниться Миколаю Рай.

Білосніжний, мов на хмарах,
а всередині у чарах,
не земний - ясніший світ,
у безмежності політ!
Та хтось рідний каже: – «Ні,
ви найкращі, бо земні!
Все тримається на вас,
ви на тверді в самий раз!»

Миколай: - «З цього закону
бійня там тепер до скону?»
«- Та згасає вже війна,
лине вічність осяйна,
сходять Сонце і Земля
у світанні Новодня!

26
Розтулились многі очі!
Тане зло в туману клоччі.
Прокидається живе -
розумом загати рве!
Так буває - до світання
в сни влітає тінь страждання,
а прокинешся, авжеж,
серцем радісно сяйнеш!

Будь собою - злетом Світла,
тим, чия душа не зблідла.
Ви ж бо не такі й малі,
ще й на промені Землі!
Міль зачахне, всохне цвіль,
і утрат умовкне біль.

Прокидайся ж, Миколаю,
ген, твій дім на виднокраю!
Кращого собі не чай,
і від бісів не приймай,
бо, коли пішло на те,
жінка в тебе вміє все…»

27
От наснилося в дорозі…

А вже доня на порозі!
«- Татку!» - І біжить навстріч.
Син неспішний, ясна річ.
А кохана біля сина,
наче визріла малина!

І такі тремкі в крові
дальні залпи бойові! -
наче в мирній тишині
мовлять у Височині
від замовклих на Землі
безперервні журавлі!..

-

В добровольця Миколая
в серці те, що не вмирає,
в подих зібрані один:
батько, мати, доня, син,
жінка, рідна і кохана,
і земля, що Богом дана -
все, що люблячи, беріг,
що обрати в долю зміг.

Що, скажи, це за край?..
За часами услід я у паводі літ
плив – і ні берегів, ані водам просвіт.
Я не знаю куди - уві сні й наяву
тягне й досі мене хвиля наче траву,
море смерті все ближче і ближче шумить,
і омана вже не відпускає й на мить,
не збагнути чому я запав у пітьму,
прагне серце півмертве довічного сну,
це самотнього розсуду тільки й вина -
помирає любов, залишившись одна.
Що за кара мене у нікуди веде?
Супровіднице-Зоре! Не видно тебе…

Світиться зоряно море Амріти.
в Любості - суджена й суджений поруч,
ночі Краса у обійми відпита:
Ладом всесвітнього квітнення опліч,
Місяцем в небі любові до тебе,
на благодаті Твоєї щедротах,
Радості - повенями звідусюди,
Серце відкрите зрина в насолодах!

Виспівує Світ, увінчавши свої торжества -
у спільному Співі усі поєднались єства,
і Сонце-поет - у розміренім хорі планет,
і пісня Сузір'їв нова, завше синню жива.

Не знаю, як може Краса та рости із імли,
не знаю, які п’ються Роси, щоб зорі цвіли;
не знаю, куди, у яку Благодать ця хода,
та радістю Сяйною сутність проходить Свята.

Чому з неба сиплять проміння униз Сіячі,
як вічна струмує краса, б’ють котрою Ключі,
як вік свій дивлюсь я на нашу одвічну Зорю -
і радий звістити б мій Дух, але де ж ті Слова?

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Живемо, наче ми не на власній землі,
Нас і поруч не чути. А так, взагалі,
Ні розмови не буде й промовця,
А згадають кремлівського горця.
Повні пальці його , як масні хробаки,
І мов гирі пудові - слова-вірняки,
Тарганові глузують вусища
І халявно блищать чоботища.

А круг нього з вождів тонкошиїх бурдей,
Він прислугою тішиться напівлюдей -
Хто вищить, хто м’явчить, хто кигиче,
Він один лиш бабаїть і тиче.
Як підкови у дар - за указом указ:
Кому в пах, кому в око, у лоб, і, всякчас,
Що не страта у нього – малина
Для широких грудей осетина.

*
Послухай, як в серці щемить гойдалка яблунева.
тіниста рука виколисує злети малечі,
угору і знову: за крону-корону, в предтечі,
за доли і далі, де обрію річка рожева,
несе звідки вітер казання водою і травами,
з тридев’ять далекого - синню і суму загравами.

Коли ж то і де це було, знають крила лелечі.

Ти казку любила з метеликами й драконами,
відвагою лицарів, чарами-снами дівочими -
не все замело забуття, перевернуті дати,
о руку до серця свого приклади і торкнися:
цвітіння пахкого по плечі, стежок до узлісся,
таїнь чорнолісу, лиш очі прикрити – згадати!

Гойдається гойдалка, тільки нічого не бійся…

…Жарини багаття. Тремкі світляки бірюзові.
І висі так близько. І стільки тепла і надії
у пісні про крила: лети, моє серце, радій і
здіймайся, як ночі і дні, наче рідні по крові
супутники в зоряних шатах, як витоки коренів, -
о музики сонця тендітна цілителько променів!

Лети переливами, сяйними радуги зливами!

Допоки високі тумани впиваються в щебеті,
і повені лагідні, мрії - тремкі юні лебеді,
смарагдово гусне липневого крою туніка -
бриніти мотивами вдячності вічному літу,
сіяти і жодного іншого більше завіту!
Допоки не зрине тривога неждана, столика,

в пустельного вітру повита обітницю хитру.

І збудеться те передвістя очей і посвята
у зло і добро, і примовкне любов і терпіння,
і стануть в нестямі раптовій стискати каміння
руками безкрилими випалі з гнізд пташенята,
і змовкле минуле відлине розмитими снивами
за миртами сивими, серця гіркими поривами, -

сльози запізнілими згадками незрозумілими.

Сліди загромадить, укриє розгубленим пір’ям,
рясні сторінки у казки перелинуть змарніло,
в метеликів хвилю дракона загорнеться тіло,
обернеться в яблуні, квітом, далеким сузір’ям,
навіки-віків, де лиш небо кружляє і міниться,
і сонячно губиться ранками зоряна китиця,

і лагідна сходить надія, повернень провісниця.

І знову, і знову малеча, захоплена грою,
вертає до яблуні під віковою корою,
і все яскравіше всевишнього гам океану,
і в плюскоти листя і сонця вростають герої –
наснажені гойдалки вершники - мрії одної:
злітати і жити, вдихаючи радість духмяну,

бо світло - вони, і усіх поведуть за собою, -
метелики з крил казкаря, хвилі Сині прибою…

Я обійняв ці плечі й зазирнув
за спину до знайомого покою:
і в ньому висунутий стільчик був
осяяною схований стіною,
сіяла лампа яскравіше, ніж
поверхні меблів личило б затертій,
один коричневий диван, скоріш,
едемствував у яро-жовтій дерті,
стіл порожнів, вилискував паркет,
чорніла пічка, в рамі порохнявій
осів пейзаж, - лише один буфет
постав живим тоді моїй уяві.
І ще мотиль кімнатою кружив -
і з нерухомості мій погляд здвинув.
О, привид тут, якщо коли і жив,
то він покинув дім оцей. Покинув.

•
А поїзди летять у невідомість
до різних станцій круговерті волі
і безупинно ти пересідаєш,
а там і на ходу - з одного в інший,
з одної долі в іншу, знову й знову.
аж раптом, як в дитинство, відлітаєш
на павутинці сонної вітрилі

••
Краплини суму з перламутру часу –
ефірно, мірно, вірно, так собі
неспішно линучи від парастасу
в потойбіч пристрастям і суєті,
кришталиками тверднуть: «я прожив!» -
і по нових зіницях ллються сльози
в Обійми Сяйні і такі Знайомі

•••
Не явлені іще й забуті форми,
химерні тіні, обриси, льоди,
туманні поклики зірок, тунелі -
іскринками призначень кольорових
вишукує бентежний промінець
куди пристати, знову, не забувши,
не розгубивши світла у собі.

Навесні Провидіння розтопить крижини-жалі
і забуті бажання полинуть у синьому небі
над угіддями хмар, де кульгаві кладуть ковалі
хуртовин голоси у бентежні "dоn’t wоrrу, bе hаppу"...

При весні Провидіння строгіше, аніж восени -
напівмить насолоді і бути сердечній халепі!
Оточи себе муром, вбери височінь сивини,
доки літо не вкриє бронею "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

Це весні Провидіння, як водам леткі береги,
а ефірним творінням у яро-земному вертепі -
Прокуратор і Стража, і Суду сяйні ланцюги,
тож і пити гіркоти тобі із "dоn’t wоrrу, bе hаppу"!
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"? (

По весні ж Провидіння прихильно кивне - говори:
Богу, чорту, мені, Мельпомені, Ерато, Евтерпі…
Усміхнися лише, бо навряд чи помітно Згори,
як багато мелодій іще у "tо bе" за "dоn’t wоrrу, bе hаppу",
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"?,
"dоn’t wоrrу, bе hаppу"!

•
Дами захоплені вже кавалерами,
зори палають, і мчаться думки, -
мила красуне, твоїми манерами,
в’яззю вагання за кроком струнким,
подиху зривом у муки тремкі,
я зачудований, знай – зачарований!
в серці моєму надії п'янкі!

•
Наче малює, танцює на кухні, сама,
обмаль одежі, розкуті рухи, щось підгорає -
в тоні з леткою засмагою тіла її,
мрій перекатами, пульсу прибоями,
снами, видіннями, - недоціловані
линуть, кружляючи, тіні захоплені,
чайного квіту трояндові подихи

•
Те, що сльоту зав`южить, буде не ця зима,
що за вікном, і ти вже знаєш про це сама, -
доки ж тобою сяйно, доки біди нема,
барвиться на долонях, і на його також,
радості юний сонях - листячками уздовж
нотного стану долі спільну виводить в’язь
вдячної ніжності надто схожої на іпостась

І впору дихати неначе пити -
тремкої осені бродильна мла.
Хмільні «прощай» ковтаю - ніби й квити,
немов печалі вибрати до дна.

В очах осінніх вихор падолисту,
гербарій драм, і дим, і далина,
і невимовний щем безодні вмісту,
як би вини, що схильна до вина.

Як би обіймів, зітканих із глиці
зелено-синя неба таїна,
де сосни охоронці не в’язниці,
а білий вирок – не земна ціна.

Кружляй зі мною, спільнице і гостя,
губи одежі листя і трави -
не пеленою з крою передмістя,
а з теплістю: «вдихай мене, живи!»

Немов навколо не самопогуба,
а квітня жовкло-сонячна луна,
в якій байдужість опадає груба,
минає серця грубість кам’яна, -

у крапі суму, кровотечі часу,
по нотах мірно линути з пітьми
за позолотою осенестасу,
за обрії кармічної зими.

Пливе в карміні сонячних сходин
по бруку Львова аргентинський вечір -
над суєтою, втомою судин
тремка надаритмія кровотечі,
мелодія пробуджених клітин,
смаки мигдалю, кольори вина,
зустрічні зори, півтони любові:
я не один, і ти вже не одна -
дві лінії в одній танцебудові, ((
в якій щемить на двох вся мить земна.

О зупинися час!
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn бентежний,
світла цинамон.

Ти - скрипка, рухи, подихи смичка,
а я - мотиви, простір, і звертання,
уваги врівноваженість рвучка
до злету від земного обертання
твоїх чуттів тонкого каблучка.
І пауза. Затакт. Акорду крок,
немов красі лише ми у покорі,
немов завжди триватиме танок,
і сяятимуть вічно танго зорі, -
лиш музика, ні згадок, ні думок!

Не зупиняйся час.
Еl cоrаzоn,
bаndоnеоn духмяний,
ночі цинамон!

Довершена - над вирами подій
і в’яззю музики, понад словами,
і відчуттями, відчаєм надій -
так наскрізно переплелись ми з вами.

В надсні, де неземне й земне,
я вас торкнувся тільки раз устами,
і все змінилося тоді, і не
вернутися до спокою з нестями.

Яким чаклунством пробудили ви:
картини ці - світів, картини драми,
що ми спокутуємо на Землі
усе, чого й не сталося між нами.

Я пригадав, як ми жили тоді,
розсипаними Безміром зірками,
і ті предивні для Безмежжя сни,
де ми дві риски, сплетені тілами )(

Ні, не лише згадав це - я ожив,
і дихаю віднині кольорами,
земний, як блюз, дограючи́ мотив,
де я і ви розділені віками.

Світ веселковий реґґі,
дні не такі й далекі,
наші серця на злеті!

Леді моя, міледі -
променю танець в меді!

Гусне бурштинно поспіх,
літо у снах розпусних.
Зоре, моя ти, Зоре,

реґґі удвох і море -
тепло-голубозоре.

Дюни, сердець тимпани,
криє прибій нірвани
смаку марихуани.

Чари над ворожбою.
Знову лечу тобою

в близькості безберегі,
о зорепад! о реґґі!

•
Предиво самоти: усі у світі,
і люди, й звірі, цілісно повиті
у різноцвітті, де завжди одне,
один, одна - це в тонкощах: лице,
характер, відображення тілесне
і не тілесне - створює мене,
що не мине, і, танучи, не щезне.

•
О давньо_жрецька – мудра і оманна.
Все ніби так, хоч і не там, не з тими,
і не важливо: Гера чи Юнона,
чи просто Промисел в тобі нестиме
насправді відображення небесне,
а не меткого спадкоємця слави,
яка злітає й тане тонше павутини

•душа
Ти не одна у самоті тривожній!
Як промінь, сонцем кинутий, сурми
красою у печалі небуття -
зігрівши пустку, вирізнивши форми,
вдихнувши у подробиці життя,
ти - Божий перст по Долі подорожній,
надмузики нове серцебиття.

Сріблясте маєво місцевої зими,
завислі подихи, морозу правило,
о скільки туги у мені потануло,
і скільки блюзом злинуло вини.

Мовчи весна, мовчи моя мелодія -
завмерлих нот я промінь в бурштині.
І пам’яті я перемети осяйні,
поміж миттєвостями пульсу лінія,

І рими вторення тих са́мих днів семи,
і до хмарин торкання уст у просині,
утоми серця, і думки непрошені:
який вже є, таким себе прийми.

Така сніжин чарована поезія:
падіння ангелів - ще білих і вже ні.
Тобі у ці́лому, любове, й однині
відома кожна чорно-біла версія.

Та в коловерті заземнілої юги
тонкі народжуються рухи тангові,
і світ вже у весняному світанкові,
і ні печалі більше в ньому, ні ваги.

Цей вигин рук і пружні лози стану,
очей два неба, і кармінові уста, -
о, кожен раз, як вперше з океану,
тебе стрічаю: радісну і ждану,
тремку мелодію ще білого листа,
і крик мартина сині бірюзовій
відлунює клітинками любові.

Я твій - як вітер, як напій євшану,
зелені парості, і сонячні міста, -
в піснях пісень, у потойбіч сезаму,
в тобі, на мить здавалося, потану,
а вже віків минуло більше ста,
і не майне усе за далі і літа -
я знов і знов твою по нотах зводжу прану.

Пиши лише рядки магічних слів,
аж доки не потане туга днів -
пиши себе собі собою, - не жінкам,
бо їм це - як безодні фіміам,
бо все - співмірності, і хто б хотів
знести донизу з високості храм,
складаючи, так чи інакше, крам.

Все глибші, тонші проминулого сліди,
на упокореній сітківці бруку тільки
дощу нічного пил і марево вітринне, -
земного суму барвні вогники розмиті -
і каблуки леткі нової Пенелопи
виспівують так мідно, мірно, як щити
колись услід моїм човнам зі скель Ітаки.

Життя раптово іншим вийде, ніж дається.

Чекання промине. І та, що й не діждалась, -
щодня, як море, виколисуючи тугу,
в очікуванні доглядаючи за світом,
шукаючи бодай якої, навіть вістки,
що суджений не надто вірний їй, - Блаженна!..

Творець жінок за світ доглянутий і любить.

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

Музики вільні коди,
кутики гострі брів.
Ти - березневі іди,
я – твій, раптово, Львів.
Тихе торкання речень,
теплі кружляння слів,
кояться дивні речі
у пелені світів.

Перше долонь змикання,
подих на двох один,
і півмелодій рання
пісня тремких судин.
Ноти сум’ять колишніх
виром летять аорт
у босанову рухів,
точний на двох акорд.

Ніби то рідні долі
лініями сплелись,
і далечінь поволі
не покидає вись -
тане світанком вечір
у надвіконнім склі,
кояться дивні речі
на весняні́й землі.

Серед світів, у мерехті світил
Ім’я Зорі Одної промовляю:
Не через те, що б так Її любив,
Та з іншими я тільки серце краю.

І в сумніву коли густій сльоті,
У Ній, одній, шукаю я відвіту,
та не тому, що з Нею світло, - ні,
бо з Нею іншого не треба світу.

Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

Де зігріта Зорею зима,
В середині мирської пустелі,
На солом’яній бідній постелі
Діва родить Маля не сама...

Хай блакитного неба струна,
Як веселка в часи невеселі,
Але дні Його - спілі марелі,
Звеселятимуть краще вина!

О, стаються Дива недарма,
І спасенні хреще́ні купелі,
І застільні течуть карамелі –
Де надія з Різдвом не німа!
Де ось-ось благовісна сурма
Сповнить радістю наші оселі!


2014

Вони лиш вітряні барвисті кульки -
зігріті спраглим чоловічим сонцем,
злітають високо і звуться щастям.
Та мить одна і вихолола кулька -
стрибай, лети, тягнися чи стелися,
лише б вона реалій не торкнулась,
не вибухнула, викинувши все! -
таке колись надихано-прекрасне…

2ОІ3

Із «ми» вертаючи у «я»,
на розі сновидінь і ранку,
стирає пам'ять ніч–коханку
до спогадів нового дня.
І жовта двірників сім’я
в одну змітається горлянку,
і «Чаркову» за першу склянку
заполоняє метушня.

І мов застуджена луна
захмарних дзвонів передзвону,
віконну оживляє крону
дверей мелодія земна.
І тане тиші вишина,
і плином сині обертону
минає розписну ікону
подоба ангела сумна.

А слідом сірих душ юрма
здіймає вихор голубиний,
і хмар такі бідові міни…
Було це літо, чи зима?
Було… Немов одна ціна
завжди у кожної хвилини,
і юність - тільки пам'ять глини,
а старість - рунна далина…

*
З вогню у просинь лине журавлиний ключ,
махнути слі́дом би на днів осінніх путч,
але мій обрій: просто обрій - без мети,
і очі інші над літами не звести.

А в кішки той іще за вікнами розмай,
і вірній Герді в неті стрівся кращий Кай,
і я забув, які ж вони - уста без «не»,
бо поруч осінь і розгублене земне.

**
За рогом, далі, є крамниця мріянь і
на вибір долі там у модному вбранні -
нехай за душу, та удача не мине,
як чари любих дів з краплинкою мене.

А край асфальту жмені квіточок весна,
та крок і впоперек із листям борозна,
і так нагадують вони малих дітей,
що я спиняюся, давно не Одіссей.

*
До божевілля вільний, і тому війна:
за сни вчорашні, і жіночу стать майна,
бо невмолимо тане літа голубінь,
як віра в синій звід намолених склепінь.

А зводи тісняться, мов кубки з-під вина,
мов перевернуті для благодаті з дна,
і день, як пульсу бій із тінню в мережі́,
з ай-пі за краєм особистої межі.

**
І все закінчиться утратою всього,
дні відмічаючи камінчиками з «го»,
як древні, зважую щасливе і сумне -
мов непрожите ще подібного сягне.

А зорі світяться від невимовних слів -
куди й не линучи, уже давно добрів,
і море лащиться, мов жінка - навмання
тебе цілуючи - шепоче: «ми сім’я».

*
Немовби справді не існує самоти,
і не майнути далі звідси, не піти,
і в’ють вітрила журавлині далину
лише як осені дорогу огняну.

І не знайти цьому точнішої ціни,
окрім дарованої скроням сивини,
і, мов той клен, сплативши листям днів за рік,
навчусь і я втрачати все, до чого звик.

Слова нехитрої колядки
і блиски свічки у вікні
у сині сутінки пісні́
течуть, медвяно-передвісні:
- Бог ся рождає!.. Новині
підручні янголів порядки -
і млою тануть тіні грізні
в опіслясвятній далині.
І мов небесні і земні
в куті замішано відгадки -
Бог у тобі і у мені,
і несуєтні наші дні,
і ми в оточенні рідні,
і все, що є, - достатні статки.

2013

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
затуманилося все.

Мамо,
як печально це,
ще нечитані темнішають вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не буває в болю край?
І чи правда, що вірші́ писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа палає…

«І буде ночі час,
як очі - чорні дні…» -
рядки такі не раз
приходили мені.
О мамо не мовчи,
була ти на «Пе-еМ»?
Як рятувалася,
і ладила з вогнем?

            •
[Де вірші́ неземні,
я в рядків пелені -
Моє серце в огні,
і в тузі льодяній,
о мій друже,
мій брате,
мій милий поете,
я лечу за тобою,
махнувши на все те.

Хай говорять і пишуть
усе, що захочуть,
я лечу і палаю,
щаслива напрочуд...]
            •

Мамо,
«Пе-еМ» горить,
о котри́й вже день горить,
і у сажі геть усе.

Мамо,
так печально це -
як улюблені втрачаються вірші́.

Мамо,
о не мовчи,
не існує в болю край?
І чи правда, що вірші писала й ти?
Я боюсь, так боюсь,
моя душа горить,
злітає, як листок, -
рядками у примарний листопад...

На павутинку піймавши розкуту,
я тебе вигадав. І не забуду.
Поміж буденного рідного люду,
збіглої кави, підкислого брюту,

за цегляною ходою рудою
міста, що двигнулося головою,
я тебе вигадав, і не забуду,
за півтона́ми мелодій почуту.



Я тебе вигадав... Я не забуду...
Вітер осінню здіймає засмуту.
В теплих долонях пташиною літа
пам'ять. Лети. В очі сонячні впита.

Листям кружляти майне за тобою
янгол розлуки - зав'є далиною,
ноти хрипкої лишивши застуду,
подиху сумно-раптову причуду:
"Я тебе вигадав, я не забуду."

"Я тебе вигадав.
Я не забуду.
Я..."

2012

За тобою підніметься
до вокзальних воріт
міста райдужна китиця –
долі іншої зліт,

мов не іншою сповниться
свята львівського хід,
і плацкартна безсонниця
не потягне на схід,

не заб’ється на вилиці
жилка в морзе юги,
не простукають милиці
колієві шляхи,

і тобі не забути ці,
з обертоном, лади
непростої обітниці
приростати сюди,

наче вже не розлюбиться,
вбравши «до», а не «від»,
не зі снива та вулиця -
на шпилях небозвід,

мов це тільки загравиця,
а не втрачений світ,
на пероні лишається,
небо кинувши вслід.


2012

Відверті жабині глуми,
плакучі торкання верб,
минувши, як радість, Суми -
в її бурштині затерп!
О відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба,
і коло червове коле,
виписуючи "Ти ба..."

[Розкрите дівоче серце,
як місяць уповні. На!
Бери! По тобі усе це.
Щемить на краю струна]

Ех, сонце моє червоне,
крові запальна хода,
малиновий передзвоне,
осіння слідів слюда!
Де відьмине Біле Поле,
а в далечі Ворожба, -
як вербонька, сивочола
тобою моя тужба.

[За у́смішку прохолодну
востаннє вдихни вина -
кохав ти її, як жодну...
У чому твоя вина?]

Невже за дівочу міру
і жертва душі мала?
Яріють підкови Виру,
янтарна тече смола, -
О, відьмине Біле Поле -
розкинута Ворожба!
Моя заблукала доле,
довічна моя журба….


2012

Панночка і кішка, і розкрита книжка.
У кімнатнім горлі тиші перехлин.
Він поїхав щойно, і лише на трішки,
вже такий далекий до оцих місцин.

Панночка і кішка не встають із ліжка -
за вікном безсонний, ним забутий, дощ.
На столі сумує шоколадна мишка
і уже нікому не найкращий борщ.

Панночка і кішка, і слідів доріжка
з пам’яті луною лине навпрошки -
упівнеба квітне райдужна інтрижка,
звівши у обійми дальні бережки.

І невдовзі пішки Панночка і кішка
по веселці зійдуть над низькі дахи,
і на світлий крайчик хмарного горішка
сядуть розплітати і плести шляхи.

Він поїхав щойно, і лише на трішки.
З пам’яті майбутнє лине навпрошки.
Чорно-білий ангел підбирає лишки.
Панночка і кішка - доленьки стьожки.

Що чоловіче вам, зрештою, речення -
раціо досвіду, зважене судження,
дотик до подиху духу латентного,
вічне питання бажання відчутного,
тембру мелодія, ждана прелюдія,
муки за вами нового Овідія?..
Чи, як завжди́, тільки словосполучення
для перекручення "Цезаре-Фідія"... (
:)

І в заду́мі, що в ній мене вабити мало б далі,
ясно так промайне: торкався і всюди колеться,
що не ближньою є, а ближчою по вертикалі,
хоч горизонтально, в цілому, ще та околиця.

І росте третій розмір з роками, як все позаду,
і язик без кісток, і наскрізь тотемна - і все те
буде личити лиш для місцевого літ-параду,
хоч ні толку з того, ні ладу, та прошу: - Здрастуйте!

І вдивлятимуся - в жертовні її всеспалення
тостів, настрою, втечі кави, в зіниці профі ...
Спокусили мене ці очі? чи віддзеркалення,
де один мій, невже все той же, самотній профіль.

2012

Де красномовні зори ще не гріх,
а лови - перемовини стосунків,
бере жіночий дотик мовчазний
майбутній слід непійманих цілунків -
найвищу вабу галицьких утіх...
У кожній впізнаватимеш по ній
в очах ту в'язь - охоти візерунків…

Палає замок льодяний, сльозяться грані,
о дні безрадісні, о зорі невблаганні
учора рідних ще очей і зрозумілих -
та вже безсилі ми, такі безтілі нині,
нові два дроби, що не зводяться до цілих,
і спрощуємося лише в сади без листя,
і марно дихає весна в пусті обійстя.




2012

Жінка - хоча і вінець безпорадності
(зветься жіночою це таємницею) -
гонором і темпераменту глицею
звана із дріб’язку правити складнощі.
І хай типові всі риси характеру,
і у майбутнє не складно вдивлятися -
щастя тому, хто перестрахуватися
смугою зміг для спасенного чартеру.

«Іди! І змий із серця наші руни!..»
І аж у горлі хрипко рвуться струни.
І дико коні мчать, і б’ються лу́ни
пожежами палкої жінки тої -
її грудей у пристрасті розвої…
І закохання, як останній погляд
(кудись увись) - «Не йди, прошу́, будь поряд»

Його веде змагання із богами,
Її - бажання упокорити його,
Він – цінить затишок і хіть_нестями,
Вона – круїзи і потрохи усього.
.................................................
Вкладаючи бажання у бажання,
Які повинен здійснювати він,
Вона, насправді, - вічне запитання, -
Без нього, без Володаря причин
(Ах відповідь, печаль його сивин...)

Кожна із Них – це вершина приємності,
Інше усе - чоловічі скаредності.
І, взагалі, не вдавай надто мудрого,
Доки питання не знімеш посудного.
І без дурниць, наче в іншому знаєшся -
тільки одне – як у Ній ти кохаєшся.
А не узрів Її царської сутності -
Все, ти навіки у лоні осудності…

В найважливі́шому ми не справлялися?
Але нівроку жилося - до шлюбощів,
муки із жінкою більше, не радощів,
досить було би і щиро кохатися,
і з тим Призначенням - сам лиш і маєшся,
ну ж бо яка у цім Поміч од ближньої?!
"Дай,.. забезпеч,.. начаруй..." - аж до нижньої…
Марно такого ребра ми позбулися!

А як у спогади нарине самота,
не мчи до дзеркала - чи ти і нині та,
і не суди свої дороги надто строго –
бо щастю правосуддя ні до чого,
була би неосудна теплота…
Жива жагою віку золотого?
Як свято стрінь тоді, що не свята...

2012

*
Нині вітряно і хвилі з перехлином.
Скоро осінь – все оновиться в окрузі.
Зміна, Постуме, цих барв миліша плином
за уборів течію на любці-музі.

Діва тішить до межі своєї ваби -
далі ліктя і коліна тануть знади.
Як же кращі не тілесного розради:
Ні обійми неможливі, ані зради!

*
Посилаю тобі, Постуме, ці книги
Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство?
Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги?
Все інтриги, вірогідно, й ненажерство.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих:
за слабких оцього світу і за сильних
лиш узгоджене гудіння комашиних.

*
Тут лежить купець із Азії. Толковим
був купцем - і діловитим, і не зичним.
Вмер одразу - лихоманка. За торговим
він ґешефтом плив, а не за снивом вічним.

А за ним – легіонер, під грубим кварцом.
У баталіях Імперію уславив.
Скільки раз могли убити! Вмер же старцем.
Так от, Постуме, - і тут немає правил.

*
Хай бо, Постуме, не кожна курка - птиця,
та і з курячим єством уп’єшся горем.
Вже як випало в Імперії родИться,
то живи в глухій провінції над морем.

І від Цезаря далеко і від хуги.
Марно лестити, спішити, торопиться.
Тільки зле, що всі намісники хапуги?
Та хапуга все ж не те, що кровопивця.

*
Перебути вдвох, гетеро, доки злива,
я не проти, та, давай-но, без торгівлі:
бо сестерцій із того, що криє, тіла
брати - се ж, як дранку вимагати з крівлі.

Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало.
От коли собі знайдеш якого мужа,
протікатиме тоді на покривало.

*
Ось і більше прожили ми половини.
Як в таверні сивий раб казав зі Смирни:
«Озираючись, ми бачим лиш руїни».
Погляд, хоч і надто варварський, та вірний.

Був у горах. І вожусь оце з букетом,
глека кращого наповнюю водою.
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
І донині упиваємось війною?

*
А ще, Постуме, намісника сестриця -
худорлява, але з повними ногами,
ти, ще спав із нею, - віднедавна жриця.
Жриця, Постуме, і водиться з богами.

Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під чистим небом
і сузір'їв імена назву провісні.

*
Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання,
відніманню боргувати перестане -
з-під подушки забери зі зберігання
все, що знайдеш, та на похорони стане.

І, за звичкою, направ ходу кобили
до стіни міської, у гетер палату.
Дай ціну їм, за яку колись любили.
Щоб за ту вони й оплакували плату.

*
Зелень лавра, потривожена до дрожі.
Двері настіж, запилюжене віконце.
Стільчик кинутий і пустки слід на ложі.
Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце.

Понт шумить за смоляною млою піній.
Вітер з мису б'ється з парусом Париса.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.

VІІІ
Не тонше за подумки, і не вірніше за мить,
розчахнуту погляду вени тремкої тропу
бери, - обери, о, неначе, востаннє собі
торкання не тіл - терезів коливальну ходу,
оту «у_тобі»-not_to_be – «не_в_тобі»-or_to_be,
і в серце камінчик, що біло-пребіло щемить -
не більше за подумки, не голосніше за мить…


20ІІ

VІІ
Одне лише тіло - уста шепотіли твої, -
Вигадливе тіло, до слів не складніших за стогін,
як Сін угорі, намовчи насолоди прибій,
і знову, і знову, і знов... - доки очі в імлі,
і нічка у груди, і я, неощадності воїн,
беру і беру, хай ні славу нести, ні жалі,
за взяту в цю ніч висоту двох розпук перемовин...

20ІІ

VІ

О принеси спокутний на очах неспокій,
Не просто білі чари тіла, а себе -
Оті, що в небо пробивалися крізь роки,
Моєї сутності німих волань рядки.
Усе, що знову повернеться, і мине,
Сягнувши радості у далині глибокій,
Куди печальний ангел твій веде мене.


20ІІ

V
Єдиний злочин - у смаку вина
у змові з падолистами одежі...
твій листопад у пам'ять порина,
а пам'ять - за дозволеного межі,
де, як піски, жар-криця снігова,
і ти - не сон, і я не сиві скелі,
і кращого немає,
де нова
лише
зима,
зима,
зима,
і босанова...

20ІІ

В старі часи, коли безчестя уникали,
і розросталися чутки в лихі скандали,
писака борзий згадувати імена,
чиїсь обігруючи простодушні фрази,
міг, може, раз, чи два - до довбні, колуна,
якими норов "чужописця" виправляли.

Можливо жорстко, та повазі цим навчали.

Аристократи ж бо "дуелили" образи,
що виникали навіть з натяку насмішки...
То ж, ясно, що було й безчестя зовсім трішки.
Не те, що нині, де публічно в "унітази"
будь-ким будь-що переробляється на "біс", та
за кимсь все вторять до безчестя звиклі маси,
що "унітаз" над кожним - учта пародиста... (

2011

ІV
І подих осені останнім жаром -
всього того: з Далі і Ренуаром -
майне з її зіниці на осонні
в обійми несподівано безсонні,
до крику-спалаху понад зимою
над білою, до березня, прямою,
її жагою за його порою…


2011

ІІІ
До жінки в листопадовій печалі
додати трохи коньяку, і сталі
у погляді на хугу за вікном,
її журбі високій в унісон.
...........................
І, не потрібен жоден Купідон,
аби вона зняла із себе шати, -
...........................
було б кому в скорботи скарб відняти...

2011

ІІ
І море сумоти за недожитим -
де ти, золотоока, й літа обрій!
Мов ангели вбирають щедрий опій
із пряно-поспекотного «любити»,
аби лиш полиски очам лишити,
повити млою вижовклих мелодій
пожежі серця в долі перецвіти…

2011

І
О скільки їх відкрито вже снагою
цвітінню пристрасному! - і такою
сумною далі взято пеленою!..
О їх іще втішатиме любов,
і змучене зітхання казанов, -
та тільки Дон Жуан не стане грою
для кожної Жаги його покрою.

2011

Не подівалася моя любов нікуди,
не обернулися літа у тло полуди.

Була і будеш ти, кохана, у мені,
як юне сонечко у зору бурштині,
як мовчазна твоя печаль-застуда мною,

з якою й Бог у дні мої, такі земні,
глядить порою сумно - «що ж я кою?»…


2011

ІІ
Початки!
Красиві і ждані,
як літа найперші дні!
Лишив я б одні початки -
земні й неземні загадки
у їх первині́ - пелені,
що досі у згадок півсні
ви все ще несете мені.


ІІІ
О смутку добровільна браночко -
у вас і личко, і легка осаночка,
І шпильки на 16 см і мрії.
То звідки суму снігові завії?!
Вас полонив не той?
не так?
не там?
Але тепер, коли ми сам на сам,
Я виправлю усе, клянуся вам!


ІV
Колінце в руці тремке,
торкання сердець - лунке!

Чому ж не таке легке -
кохання твого саке?!

У танці ти неземна,
а потім, як та зима…

Як те, кришталеве бра,
не бачиш в мені добра...


V
Пішла, і не вернеться вже, - у «ні»
доріжка місячна зникає, тане слідом,
і наче невтамовані жалі
майнуть услід за жайворовим літом,
подібно до печальної зорі
потануть на світанні угорі,
над випаленим почуттями світом.

______
____
__

О, ця несила, слабкості краси -
на вістрі дотику, цілунку, прабажання!
Внизу земля, Господня кузня, - Я!
А Ви, - о Ви! – все там, де обіцяння,
де вина світанкової роси
і ангели сповідують братання.
І вище тільки любощів єднання -

і Ви.

Пародисту би дядька - в Канаді,і розсуду криза зника!
Пародисту би мешти - хороші, плював би тоді звисока!
Пародисту би жінку, а так лише збудливі сни...
Пародисту би інше, і краще за "переписнú!"...
Та немає нічого, й тому пародист досажда.
Але знайте, направду, стражда в його серці нужда.

2011

Закохатися? Нині? У гли́боко кризовий час...
А чому би і ні. Та гадаючи тільки про вас.

Таїна нерозквітлих ніяк не займає мене -
ви ж і красна, і ніжна, і вабна в усе неземне!

Обійняти і з дива завмерти, ввібравши ураз,
що суттєво не те, де я праведник, де ловелас,
а лише ваші чари, і профіль тонкий, і анфас.


2011

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

Моє дитинство загубилось у нарузі
отої злої - до нестямності - війни,
коли приперта до сирітської стіни,
я німо танула у табірній окрузі,
в снігах дочасної людської сивини.

Як перші іграшки згубилось моє ймення,
коли нелюбою пожадливим рукам
була присуджена, і ті, не знавши страм,
щодня калічили мене в червоне сім'я.
Та до любові я тягнулася і там.

Ця невтамована любов крізь повну міру
нещасть, підмін моєму втраченому «я» -
у лабіринти відчаю і забуття
несла у знадливому мерехтінні віру,
і в кожнім дзеркалі волала з відбиття.

Волала широко відкритими очима.
На фото в дівчинки трирічної вони -
шукають маму крізь концтабору дроти…

Моя онучко, глянь, це я - іще Христина,
Я теж була колись маленькою, як ти.

1998

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
Десь там цвіте цілюще джерело
під золотим, густим кущем ліщини..."   *

Стою одна, ховаючи з очей
печалі в пам'ять, як у домовину,
і теплі сльози від вогню грудей,
услід за ними линуть без упину...

Як важко я сюди і довго йшла.
Забулося, коли і звали "мила".
Невже ворожці щось недодала,
коли любові, хоч у сни, просила...

"  Воно цвіте в сталеву пору дня.
Воно цвіте в мідяну пору ночі,
в його воді відбилась тінь моя
і тінь журби і материнські очі..."   *

Малим дівчам збігаю за струмком,
несе вода вінцем опале листя.
І п’янко ковзаюся каблучком,
у твердь повіривши слизького місця.

Не пізнаю на нім свої сліди.
Не хочу відати майбутні біди.
Мені одне би тільки - донести
в зимові сни осінні мої квіти...

"  Так хочу знов, щоб щастя привело
мене туди, де в тихих тінях гаю
Затиху п'є цілюще джерело
невтомне серце батьківського краю..."   *

Лише для скель високе ремесло
вітри вбирати у свої граніти.
Мені сльозами ж берегти тепло,
яке, крім них, нема куди і діти...

"  Вечірній птах здійметься на крило,
густий туман впаде на дно долини...
там б'є і б'є цілюще джерело
живе і вічне серце батьківщини..."   *


2001

Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!

І тому за тьму
Глибші ви з-під вій!
Бо в жалóбі ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Та не плачу я,
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!

• • • •
І як вітрило уві сні майне
про тебе згадка з мрії Одіссея,
його далеке незабутнє - "не..."
розлукою в рою лунання слова
понад Борея те́чею, - сяйне,
і вмить, як долі усмішка раптова,
злетить і згине марево земне

- Юні заводі блакиті, янголів осанні співи,
Золотаво-сонні миті, ночі в любості волозі,
Милоданка літа – осінь, сипле дні - осонні сливи,
І пухо́вою жагою білотіла вторить хузі…

О ряди меди́, Забаво, - грає обріями море,
І яремна хвиля ново крає серце нелукаве,
І лице таке суворе донно поглядами коле,
І згинаються коліна у розпачливому «Авве..»

І солоногубі брижі. І човен у перехлині.
А у ньому її віна, і снага гребця жадана, -
У полоні мрії вії опускаєш у хотінні…
І на згадку, і прощення, і прощання Дон Жуана.


2011

О, від народження звані синами -
Бути ви я́влені богатирями!
Вистане мужності, сили, і слави.
Ярі віки́ би пишатися вами!
І до пуття здобуття і нестями!..
Але одспівані Святотцями
Чоловіки стають
Горобцями.


2011

Як добре, що вам болістю не я,
Як добре, що недужаю не вами,
І що ніколи втяжена земля
Не відпливе під нашими ногами.
І до вподоби у сназі смішній,
Розпущеній, не гратися словами,
І не палати в хвилі мовчазній
Заледве доторкнувшись рукавами.

Подобається й те, що при мені
Берете іншу ви в обіймів збрую,
Що не пекельні мечете огні
За те ж, п'янке, що я не вас цілую.
І ласку імені мого, мій ніжний, не
Пригадуєте днем і ніччю всує...
Що у церковній тиші над земне
не зазвучить над нами: алілуя!

Спасибі вам од серця і руки
За те, що ви мене о так - без тями! -
Кохаєте: за ночі без жаги,
За самоту вечірніми часами,
За наші не-гуляння до рання́,
За сонце, не у нас над головами, -
За те, що смутком вам, о там, не я,
За те, що в смуті я, о там, не з вами!

"Іди..." І, глянувши назирці мить потому
у зосенілі барви сущого, до споду,
побачив - сталося і лине в русла Сліду
од мовленого на Початку Слова звідти
нова Наснага – з Променю Його, і з Дрібки
в руках жіночих, що й на дні пітьми і мсти
у звуки перші вбрала Батькове "Рости".


2010

Замовкає птаха і минає літо,
і вбирає осінь розпашілі сни.
За водою лине щедро-сумовито
жайворове небо - в сутінь, до весни.

Збагряніле листя на вуста алеї
нагортає вітер у журі хмільній -
спили ми з тобою, друже, дні веселі,
знатися однині на порі сумній.

Золоті знемоги вицвітуть на біло,
у студеній криці звикнуться серця -
до весни, звичайно, та хіба це діло,
що негода буде так нам до лиця?

Видно у печалі Бог над нами тужить,
і дощить за кожним, хто упав, сльоза,
і вдихає обрій не осінню нежить,
а смиренні душі - путтю в небеса.

І щоразу глибша розставання смуга,
і щокроку ближче й нижче небокрай -
до весни, - де сходить милістю напруга
і вщухає листя тихе «прощавай».


2010

Не тратячи сльози, приймаю майбуття,
відбитку не знайти колишнього прибою.
Ні сліду на піску, де разом ти і я -
одне зітхання крил за хриплою піною.
Не треба слів-прощань. Давай про Ланжерон,
про ціни на вино, а краще про погоду,
лише не про любов, якої і Платон
не відшукав у млі сарматського народу.

Гляди на хвилі вглиб - відбитку й там нема,
далось тобі оте зоріння за собою.
За будь-який „прикид” чесніша хохлома:
птахи і мурава із ніжності халвою.
Де води, й береги, і місячні мости,
де ми з тобою як оракули закону,
куди тепер тобі від мене не плисти,
зусюди заверне до оцього затону.

Такі вже чари скель, і я - обличчя їх -
давно не Одіссей, але сухий ще порох.
У кучерях твоїх допоки не затих,
зіницями горю у неземних просторах.
Не треба про любов... У лавах крижаних,
чи у спекоті дня - за вигинами піній
я чутиму гулкий безмежжя видих-вдих,
що сточує кути моїх огрублих ліній.

А ти для самоти ще надто молода -
для тиші зі сльоти настоянок осінніх,
для шалапутних „ля” останнього дрозда,
і всіх отих нестач субтильностей фамільних.
Тому не прощавай - у пору дощову
торкнися до води, печалями повита,
прошепочи: „- Ти де?” і з краплями: „- Живу”
позбався назавжди́ розгубленості мита.


2010

Вдягнувши пояс вірності на очі,
ви не забули про п’яту - пекучі
сліди лишаючи у серці мандрівнім,
ви провели його тайком у зваби дім.

О досить гратися із самотою
щоночі із мрійливістю святою
у „дам”, „не дам” – усе йому, що навіть дзвін
церковний чує, як ляский кохання плин!

Бо проминуло літо і журою
упите все, і вам не до покою -
о хто збиратиме безсоння урожай,
і зі щедротами торкне і небокрай?

І марите уважною рукою,
яка полине тихою ходою,
і тоном голосу - у ніжності твердим,
в якому ваше „ні” розтануло як дим.

І ви йому - ні в чому неповинні,
даруєте осяяння перлинні,
місцині тій надавши лад, любовно, - де,
усе незібране узимку пропаде...


2010

Я пригадав оці розчулені уста -
ціною в злитках, починаючи зі ста, -
вони зривали з мене безтурботно дах,
тому і з грішми був я першим із невдах.

А потім ті, хвилясті, вивершення губ,
де значно більше за юнацький перехлюп -
щоденне виверження у вірші, хвала...
Невже тому, що своєчасно не дала?

Я був останнім, що цікавило її,
тож і конав із мадригалу в рубаї -
стакан портвейну і гадаю - „де” і „як”.
Але в руці у неї також не коньяк.

А що, здавалося, би вміст її руки.
І, нібито, нічого від Луки,
а скільки я не зупинявся: "Ні!", та й "Ні!".
Не впізнавала навіть пристрасті в мені.

І чорнота відьмацька хвилі на плечі,
де стільки губ шукало нестяму ключі,
а я б на вушко шепотів лоскотний смак,
бо це найближче до повік, що мовлять „так!”…

І ось гляджу в розкосі контури грудей,
чиї зіниці вже не прагнуть з неба „play”,
і досі зважую, чи та скінчилась гра -
всіма відбитками пожовклого пера.

2010

• •
І сонцем тане у багряній піні
його бездомний човен - вдалину,
дівча у прихистку змарнілих піній
всміхається кохання убранню,
та Одіссея друг - осінній вітер,
уже здуває позолоту літер,
зі скель у море сипле: „я люблю!..”

Сягнула спека сорока - яке кохання?!
Якби у тебе я ввійшов - була б остання!
А так останні вісті із фронтів погоди,
і „пийте, пийте кожен день” - ото уроди!

Ні, ти поглянь, які! - сказали б звідки гроші!
О мов не знають – всі у підраній калоші!
То ж не дивись на мене, як плита на сало,
у мене зроду без півлітри не вставало!

І ще коробка довбана - оця панелька!
Ну й душегубка, блін!!! А ти, мов карамелька,
у чому Бог послав, виблискуєш у хаті,
не накаляй, кажу тобі, питання статі!

А як подумати – то від жінок всі біди!
Ото утнуть своє, а нам хоч не хмеліти!
Я посадив, би Юльку ту, клянусь, за грати -
вона ж на осінь прийняла голосувати!

А так, як люди би жили - від кандидата
щодня би мали по одній гіркій на брата,
гляди, минула би і спека непомітно,
достойно, словом, би жили, нехай і бідно!

Прошу востаннє, одягнися! Бо не встою,
а після тижні два сичатимеш гюрзою.
Там сорок градусів, як на порожній пляшці!
Як той Адам, з тобою, чи в тобі, я в пастці... :(


2010

Шукав я пульс, тим починалось
І лікування - ритуал.
Переді мною був Нейгауз...
Не хитромудра річ, здавалось,
Та пульсу я не відчував.

Ловив я звуки фортеп'яно,
І руки ці я пригадав
На клавішах... І так нескладно,
Що там, де муза б’є фонтанно,
Я пульсу ниточку шукав.

А він чіплявся жартівливо:
„Десяток восьмий! Ну і ну!
Якби ж найшов – було би диво!”
І ворохобив неквапливо
Свою розмашну сивину...

Я враз отямився од ритму:
Ударів гамма! – ясний пульс!
І стало радісно - до крику:
Виконувалась в жилах VITA!
Десяток восьмий! але ж муз!

І я, мов на віолончелі,
З Нейгаузом в дуеті грав,
Співали струни волотеві
і тихий подих Коктебеля
тремтів із брижами октав.

Бій кастаньєт і подихи гітар,
і та, чий осуд кидає у жар,
іде на мене у вертепі димнім,
і віяло рве погляд повен чар!

[О бийся тихше серце матадора,
розправа не повинна бути скора!]


Високі груди більше не в полоні -
а я ж учора прикладав долоні! -
всміхаються у тисненні тканиннім.
Тріпоче жилка серцю в такт на скроні.

[О матадоре, ціль твоя зухвала,
чого б це перемоги так жадала?!]


Яріше бій і спалахи гітар!
Підносять руки пристрасті тягар
і б’ють об кам’яну підлогу – винні!
- "Це ж ви несли йому кохання дар!.."

[Здіймайтесь вище руки-бандерильї,
усе підвладне чоловічій силі!]


О пальці-змії, рухи непокірні,
примхливі стегна іншому вже вірні?!
І губи зверхньо_усмішкою_плинні -
чи на однім я вистою коліні?!

[О як спекотно нині! Сонце люте,
противнику мій – ні-чи-ї не буде!]


Недоторканна?! Полум’я гітар!
І брижів світла плавлений янтар
довкола шалі кинутої вгору.
І каблуків за розсипом удар!

[Лише на мить спізнилась моя шпага,
коліна підігнулись. От і плаха...]


Вщухає з криками гітар заграва.
О як заводить ця, твоя, постава!
Не обернешся навіть для докору?
Та краще ніж у груди, чуєш?.. Браво.

[Твоя арена повна, матадоре,
противнику твоєму нині горе!..]


2010

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і здалося, несли уперед кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім олтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
і не кине увись мандрівний зорепад...

2010

*
Лиш на обрії ложа сердечні бої солодкі,
сяйно-радужні віхи - на втіхи проникнення час,
наче помисли наші про сенс усього – короткі,
наче та самота - ні на мить невгамовна у нас.
Ні, не так! Самота самотою, але, як діти,
ми жадаємо близькості далі, а далі - без меж,
тільки руни дитячі інакші, у них – любити,
а у нас володіти - душею, і тілом, але ж...
Дав Господь Вам для ніжності тіло, а ще бажання,
і те саме мені - це початки? на скільки раз?
Тільки жодного рішення, і відчуття питання -
в самоті лише цільність, якою горнуся до Вас.

Таке вже серцебиття кохання,
на дотик – ніжно-довічне тло
весни і літа, як сподівання,
що тіл єднання переросло
у неозоре блакиті свято, -
хоча і осінь, а там зима
знецінять кожне підручне злато,
явивши зору - чого нема.

„Немає” завше, зола страждання
була і буде усюди, де
буяло щастя, тому зітхання
нікуди серця не приведе.
Не зупиняйся, о небагато
нам дано часу, іди – люби!
Лиши печалі - минуле радо
в прийдешні барви зведе сліди.


2010

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з яблунь білий дим.
Зав’яданням осені золочений,
Я не буду більше молодим.

І тобі отак уже не битись -
серцю, торкнутому холодком,
І березового краю ситець
не покличе далі босяком.

Дух бродяжний! Ти все рідше ярість *
на устах зворушених огнів.
О моя утрачена весняність,
Шал очей і повені чуттів!

Я скупіший нині у бажаннях,
Чи й життя наснилося мені?
Мов лункою весняною ранню
на рожевім я промчав коні.

Всі ми, всі у цьому світі тлінні,
Тихо з кленів ллється листя мідь ...
Будьте ж ви навік благословенні,
Що прийшли у цвіті одгоріть.

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

Де вороння і погари лихі,
Зросла калина юна при дорозі.
Ех, братчики!.. Передчуття глухі
вростали у серця в німій тривозі.

Лише моє співало ще зі снів,
А та калина, як моя дівчина!
Ех, братчики!.. Там ворогів і стрів,
І кров’ю запалала шабелина...

Калину посікли у тій борні,
І братчиків, що з кетягами болю
Вмирали так, як умирають ті,
Що люблять над усе життя і волю!

Тепер ви вітер, очі вам – блакить.
А я вернусь, я виховаю сина!
Ех, братчики!.. Йому тепер любить,
Росте для нього дівчина-калина.

Злющі небіжчику кидали: - "Ющ end К°"!
Жалісні: - Віктор Андрійович, Ющенко!
- Вмер, доторкнувшись того - всюдисущого...
- Плач Україно, печалься Хоружівко.

- Плачте сліпі і глухі за покійником!
- Плачте сирі і убогі за мрійником!
- А скористався б ото рукомийником,
Може і став би таки благодійником?!

- Плач Україно, карайся Хоружівко!
Пам’ять уже під майданами. - Ющенко!..
- Вмер і бреде, не впаде, неодспіваний,
В землю батьківську, - свідомо упійманий!..

Гарна сорочечка – вишита вишенька,
Шилося гетьману - вбралоcя лишенько.


24.02.2010

Звитяги сонму душ
полум'яніють досі -
височині без меж,
у чорноземи босі, -
ми перед ними не
комахи слабокрилі,
та в кожнім тім огні
зростаємо у силі.


2010

Дійде від німоти, від юдолі, коли
яничарами звикло ставатимуть діти, -
ви повстанете знову. - О, благослови,
Боже, тих, чия путь - Україні служити!

Дійде злої біди. О, звичайно, не ви,
вороги зворохобляться зводити квити.
Шепотітимете: - Боже, благослови
Тих, що здатні ворожі серця усмирити!

Дійде і до стрільби, і осягнете ви,
що не так умирати - страхітливо жити,
Батьківщину віддавши... О, благослови,
Боже, тих, що зуміють дієво любити!


2010

Не мовчи,
бо наша мить промайне.
О, веди
в обійми літа мене.
Не губи
бажання мрії-сади –
запроси
начаруваннями краси.

Саме ти
втамуй торканнями те
самоти
відлуння зимно-хрустке.
Не займай
у серці тільки сльоти.
Запроси,
до зорецвітної роси.

По воді
у сяйво тиші веди.
Ми одні
для ласки і наготи -
пригуби
як подих і донеси,
не суди
її п’янкої теплоти.

[Але ж ти -
уготована, доле, мені,
не згубися неждано-негадано у пелені,
де примарні жадання збуваються хочеться нам, а чи ні,
та незмінно збуваються, мов у найгіршому сні -
забутті]

Не гляди
у минуле - палкого вина
не знайти
де усе пережито сповна.
Хай одне тремтіння серцебиття
і веде -
назад немає вороття!

Адже ти -
дарована, доле, мені,
не губи
себе у забуття пелені.
Далині в яснім явися огні -
мрії-сні
у зорецвітній вишині.


Не мовчи,
бо наша мить промайне.
Поведи
від суму далі мене.
Не губи
у серці мрії-сади –
запроси
зачаруваннями краси.


січень 2010

І все прибуде!
І буде добре!
Гляди, Маріє.
Хіба не диво - теплінь узимку, і так Зоріє.
А Сяйво лине по небу - гріє із високості,
і не пихате, що те, зі споду, зі злота злості.
Рясною буде ся ніч, Маріє, вам у вертепі.
Чи не для дива – духмяне сіно і ясла теплі.
Вернеться Йосиф, зігне коліна. І в ту хвилину
і Сяйво зрине, тепло віддавши в зіниці Сину.


2009

Вірну душу лиш одну зумів я стріти,
І не зміг її любові оцінити.
Що дало життя - було мені замало.
Вірна душе моя, що з тобою стало?

Спряла руки над своєю головою,
і в плачу мене судила - з гіркотою
день кляла, коли зійшла до мене долі -
тими східцями старими в тихім домі.

По Дунаю рвуться вгору дикі хвилі,
З вирви плинуть потопельники безсилі.
Серце б’ється і тремтить, невже злякалось.
Вірна душе моя, що з тобою сталось?

Крапи крапель. Моя теча венно-синя!
Крап із мене, крапання – о, тихе,
Прямо з мене кровотечі краплі,
Од ураз для звільнення, де ти ув’язнув,
Од лиця, чола, і моїх уст,
Од грудей, де потай був я досі, одтискаєш,
крапе, краплі багряних зізнань,
Плями - на сторінку кожну, пісню, слово, що кажу, - криваві крапи!
Взнати пал їм дай, ясніть червоно, ним блищати,
Насити все мокре, осоромлене собою,
Сяй у те, що написав я чи напишу, кровокрапе,
Буде все нехай у багряниці сяйва крапель.


2009

- Віднині про те говоритимуть надто різне:
найперші – учні, а другі – свідки, а треті – люде.
Бо дано все од початку нам і нé умисне -
роками втрачаючи тільки: красу тілесну,
буденні утіхи, чуття, а подеколи й душу -
бачимо ми у втрачанні єдине, що далі буде:
одні неминучості, і майбуття зловісне,
і Диво тому для нас із різновиддя полуди...

- Бо дано все од початку нам - з чого пустелю
ми робимо, і кружляє над нею Зоря провісна,
що й мудреці своїх слонів, покинувши, взріють,
і „Боїнги” злинуть слідом – про_всяк_випадок, звісно.
Але ж одні шарлатани округ?! І де ж то – справжнє,
пророче Диво?! І хто з них – і хай доведе! – Спаситель?.."
Віднині про те говоритимуть надто різне -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде...

- “Блаженні вбогі”, що у покорі, як діти вдатні, -
не супротивляться, не випирають духом!
Бо дано все од початку – доки прості, не знатні,
вбираємо й тінь од Веління тремтячим слухом -
найперше – учні, а друге – свідки, а третє – люде -
віднині про все те казатимуть надто різне,
але теплітиме в серці вбогому - є Спаситель!
І гірше, аніж було із нами, уже не буде!..

І Зірка у небі вповні - як і палати мала б,
і діва безгрішна народжує у вертепі,
і твердь під ногами щедра, п’янке повітря.
Було так, і є, і буде: во ім’я Отця і Сина...
Віднині про те говоритимуть надто різне,
„ А ви ж бо ростіть з малого, і з більшого станьте меншим”,
бо дано все од початку нам, і Диво нам – Україна -
якій ми – учні, якій ми – свідки, в якій ми – люде...


2009

І впору самота, печаль і доброта,
дозрілого листа остання пісня золота,
провісна прямота, безсонна повнота
"прости і прощавай" – на все про все тобі сльота,
і викрої дощу, і тихе „не пущу” -
коли от-от і я за журавлями полечу.
Колись та й полечу, пташиному ключу
повідавши усе, чого немає в їх плачу.

О жовто-сиві дні. О забуття рясні,
що з водами на дні мені, і у височині.
О сурми вдалині, і постріли хмільні -
і білокрилі до землі порошею жалі...
І з осені саду - по першому льоду
я зиму молоду до свого дому поведу -
у світлому вбранні, в іскристій пелені, -
засніжені жалі від неосудної Рідні...

[Багряно заворожені,
тривогою знеможені,
збентежено-зворушені
по оксамиту дні.
Насмішниками осені
до кістяку обношені,
до вороння, до вовчого виття,
до сонного злиття
буття і небуття,
до не чуття...]

І кетягом у сніг
вітри зіб’ють із ніг -
одверненням од лих
і дотеперішніх утіх.
І ягодами в сніг – за немовчання гріх,
але хіба ж я міг не сповідатися за всіх?
І лине на вуста із вишини ота
мелодія проста прощання зжовклого листа.
„Я зиму молоду додому приведу...”
із тугою в ладу до серця пісню прикладу.

„О жовто-сиві дні,
о забуття рясні,
що з водами на дні мені,
і у височині.
О сурми вдалині,
і постріли хмільні -
і білокрилі до землі
порошею
жалі...

І впору самота..."


2009

В пустелі, що розкинулась у грудях, -
дощі, тремтіння пагонів.
                                            Кістяк
обвугленого праху клейко
пронизують грайливі корінці
чуття -
так лоскотно, коли щось проростає.

І дивно, звідки узялася злива -
змінився клімат у пустелі чи
слова, які вуста
напружували спраглим шепотінням,
нарешті долетіли?

І брижі-дні вигойдують майбутнє.
І віриться - то животворні води,
і ті, дрібонькі барвоньки тендітні -
провісники дібров, а не боліт...

Якщо з пустелі робиться болото.

Якщо зволоження у вигорілім віці
не тільки спідніх варте оправдання -
“і ти живий, не дивлячись на все…”,
а світла мить, - як завше те бувало,
невдала для напружування мозку
„що тільки гострий скальпель у руці,
і чи не він усе отут і нищив?”...

Не вістря розсуду,
не іронічний глум,
а відчуття лоскотного зростання
живого у собі –
ця випадковість,
що зернятко відсіяне, найменше,
яке вважав непотребом – зійшло.

Росте собі,
і сльози із очей
течуть і тануть у дощі
раптовім.


2005

О мамо й тату, ви куди, не полишайте нас...
Тут із вікна не дощ накрапує, а хижа слина.
І черга на всиновлення, але дають якраз
без черги – і отим, кому потрібна не лише дитина.
О мамо й тату, відшукайте нас...

О швидше б вирости! Напевно так ростять усіх -
кімната: телевізор і вікно... А ще машина,
в якій нові батьки відвозять для утіх, -
так боляче, коли ти втіха, від якої плине слина.
О швидше вирости би із отих утіх.
О швидше вирости, і вбити вас - усіх.


2009

Щасливе серце скаче, як дитя,
Згорьоване, млином гуде ночами,
Ворочає важкими валунами,
Вимелюючи гіркоту життя.

А не годинник серце, навіть гоже:
Зупиниться - і вже не заведу,
Нові секунди вибити не зможе,
Де смерть впинятиме мою ходу.

Та на ремонт, як випаде потреба,
Його не дам і кращим я майстрам.
Як річ оту, ще цінну, не продам
У дні нестач і бід за кусень хліба.

О з ним достоту - до останніх нот
Звучати неупинно я готовий,
Доки не скінчиться його бузковий,
На весь мій шлях дарований, завод.


2009

Прощай, обуджена у серці, все минає.
Чому ж так гірко, і немає забуття,
Шкода зорі мені, що в небі догорає
На сході любого колись розмаю дня.

Чи ти забула перше боязке зізнання?..
Над нами жайвором дзвенів і плакав май.
А завтра тільки мла байдужого вітання
Очей твоїх і розпач мій за небокрай.

Пішла ти, люба, в жовте сосен суголосся,
Пішла, безмовна, у хвилястий жита шум,
Туди, де хилиться в невистигле колосся
На роздоріжжі нашім одинокий сум.

Пішла у далечінь, у мовчазні простори
Світання зіркою, що гасне в далині.
Душі палаючої скривджені докори
Сльозою стиглою срібляться у траві.

Пішла, залишивши світанки і тумани,
Полинну тугу опечалених доріг,
Аби я біль і гіркоту цієї рани
Роками в серці втамувати вже не міг.

Пішла, й ніколи вже не вернешся, Олесе,
Бувай, смагляве моє щастя, прощавай!
Стою на бу́лих розстанях, а з піднебесся
Самотньо жайвором дзвенить і плаче май.

Бувай, розбуджена у серці. Все минає.
Твій ясен образ я нестиму по житті.
На сході дня мого зірниця догорає,
Як пізній вечір у провіснім багреці.


2009

- Без осуду і флуду, я просто жити буду,
здобуду і забуду, -
                    серця супокій над усе...

- А сни проникливі,
а повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивості леткої ніжності,
невже нітрохи не бентежать?

Не потривожать, не обернуть безупинні дні
звучання тихої покірності -
твоєї мудрої спокійності
на радості чи на біду?

Мені спинитися би теж біля прогалини,
минути сутіні гущавини,
у подиху відчути овиди
своєї мрії золотої.

І до барвистої висо́кості, принадної
дістатися з імли безрадної,
краси торкнутися доладної,
знайти і далі понести...

- А я давно вже мандрую у диво-краї,
Вони близенько - не в далекій далині!
І, як захочу, приходжу гуляти туди
і до вподоби ті прогулянки мені!

- Усе придумала моя мала розумниця?
Хіба омріяному збутися?
В зимову стужу не розлитися
весняній хвилі чарівній.

- Чому би й ні - для такого і диво-краї.
Вони близенько - не у дальній далині!
І як раніше, я нині літаю туди
і так подобається там усе мені!

- І сни проникливі, і повеневі весни, і
мінливості твоєї юності,
красивої сумної ніжності,
які нітрохи не бентежать.

Не розтривожаться, і не перегорну́ться дні
твоєї тихої покірності,
твоєї мудрої спокійності -
від радості і на біду...

- Без осудів і флуду жити буду, просто буду,
непотрібне позабуду - буду, просто це над усе...


2009

Сторінку і вогонь, і жорна, і млива́, *
сокири лезо, і утятий нею волос -
Бог береже усе; а над усе – слова
любові і прощень, неначе власний голос.

В них б’ється рваний пульс і чути кості хруст,
і заступ будить їх; - прямі і глухуваті,
о, де життя одне, вони зі смертних уст
виразніше звучать за Ті, у Горній ваті.

Величності душі через моря чолом -
за те, що Їх знайшла, - тобі і тій, тілесній,
що в ріднім краю спить, де за твоїм пером
давався мови дар безмовності Вселенській.

І скучно, і сумно, і нікому дати руки
У хвилю душевної скрути...
Жадання?!.. Примарні і вічно даються взнаки!
А кращі йдуть роки - і їх не вернути.

Любити... кого?.. Тимчасово – марнота потуг,
А вічно любити незмога.
Заглянути в себе? – минулого втрачений дух:
І радість і муки - що дійсність убога...

А пристрасті? – рано чи пізно солодкий недуг
Од розсуду никне без лишку.
І навіть життя, як поглянути пильно округ,
Нагадує тільки нікчемну насмішку.

Хмарки небесні – одвічні літавиці!
Даллю лазурною, линню перлинною
схожі зі мною мчитеся вигнанниці
з півночі милої путтю південною.

Вас бо хто гонить: недолі призначення?
Заздрість таємна? Чи злість неприхована?
Може гнітить яке недоброді́яння?
Чи побратимів обмова отруйлива?

Видно втомились од краю безплідного...
Ви, що над пристрастями і стражданнями,
Вічно холодні, і звичаю вільного, -
Дому нема вам і бід із вигна́ннями.

Біліє парус одинокий
У далі моря голубій...
Що він шукає в млі далекій?
Що губить в стороні своїй?..

І хвилі. Й вітер віє віще,
І гнеться щогла, і скрипить...
О, щастя, певно, й там не ближче
І не од щастя він біжить.

Під ним - прозоріше лазурі,
над ним - проміння злотий рій...
А він бунтує - просить бурі,
неначе в бурях супокій!


2009

Плакали каштани листям
Бурим до води,
О негадана, неждана
Наша зустріч – ти
І змужнілий, і змарнілий,
Аж до самоти
У багряній хвилі суму,
Серця теплоти.

Там, де літо проминає,
Ти шукав мене,
Наче те, що мало статись
Восени мине.
Наче вірила у казку,
Де шептала ніч
Про чаклунку–златовласку,
Послух - віч-у-віч.

З літа бабиного мчали
Мрії навісні,
Заворожено палали,
Танули в тобі,
Залишаючи по собі
Ніжність і печаль,
Наче дивишся на мене
І в осінню даль,

Ніби ближчого за погляд
Дотику нема,
Ніби краще за обійми -
Я в тобі, сама.
І за кронами каштанів
На долоні мрій,
Оксамити днів останніх,
Паволоки змій.

До волосся золотого
Притули щоку,
Павутинкою повисну,
Не знайти таку...
І в минуле літо біле
Обернеться час,
Звідки весни пролетіли,
Розгубивши нас.


2009

Літні марева і сни,
невагомі дні - минущі,
і як ми,
прекрасносущі
без огуди і вини,

теплі зливи і блакить
знов упізнаного раю,
де дзвенить
святого краю
мого жайворова мить, -

не згасайте в далині,
за тростинами озерця -
сивиною,
сумом серця
начаровані мені,

не зникайте у сльоті,
у безжальності покосах,
у біді,
багряних росах,
як солдати на війні.

Літні марева і сни.
Дні сьогоднішні й грядущі.
Віщуни
прекраснодушні,
неземної далини...


2009

Нічка летка,
ніжна, легка.
І лежить на долоні у мене
ваша досі незнана рука.
Змеркла блакить,
і місто спить.
Я на тиху мелодію вальсу
зазирнув і спинився на мить.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово,
хоч одне на обох.

Прошу, кружіть!
Вірно дружіть!
А що я танцювать розучився,
то мене ви шляхетно простіть.
Сонцю услід
завтра - в похід.
Покидаючи ваше містечко,
я пройду біля ваших воріт.

Ми такі незнайомі, і дім
мій у далечі дальній, - утім
відчуття наче знову
біля рідного дому...
Після бур і тривог
ми танцюємо вдвох,
о скажіть хоча б слово
на обох, за обох.

Я п’ю за вигорілий дім,
За зле моє життя,
За самоту удвох, а з тим
П’ю і за тебе я -
За лжу і зраду твоїх губ,
За лід очей - окрас,
За те, що світ огруб од згуб,
За те, що Бог не спас.

                       Пам'яті Юлії Пігель
Що традиційно - квіти і вино
тобі приніс я, не шукай іроній.
Нехай у чашу, на червоне тло,
сніжать червнево пелюстки півоній,

і ллє господні сльози львівський дощ,
вигойдуючи позолоту літер,
як жовті ліхтарі погруддя площ,
де ти і нині з нами, Руто Вітер.


2009

Прощай і до побачення Назаре,
небесні равлики тобі в поводирі
і сиві дзвони львівські.
                                           Все, Гончаре, -
тепер збиратимеш із друзями Вгорі.

Лишивши трубку тут і зорі сина,
малюнки звуку, ''лугосадівські'' порти,
свого розмаю недопиті вина,
де стільки туги та едемської сльоти.

Все інше із собою взяв - осібне,
на довгу пам’ять замальовані вірші...
Але раптово так пішов, нестримне
не втамувавши, видно, зрушення душі.


21/05/2009

Чорні ворони! Чари зронені,
на біду мені уготовані.
Чорні ворони і гіркі сніги,
аж до обрію круговерть юги.
Не спинитися – на семи вітрах!
Не відкритися - душі на ножах!
Не знайти тепла, усміху судьби,
не докінчити пісню ворожби.

Ах „Очі чорні! Не *
Потамовані!
Очі пристрасні!
Начаровані!
Як люблю я вас!
Як боюся вас!
Ой зустрів я вас
У недобрий час!”

А було – не так говорили ми!
Поцілунками пломенілими
тамували вщерть свою жадобу -
і розсудливу, і вигадливу.
Начаруєшся - не забутися!
Я кричу, але не вернутися!
І біжу від вас, і кохаю вас!
Злі приречення розлучили нас.

„І тому за тьму *
Глибші ви з-під вій!
Бо в жало́ба ви
По душі моїй,
Переможне вас
Тішить полум’я:
Догораю в нім
Бідним серцем я!”

Що тепер мені пристрасті нові,
і знаття про те, що на вівтарі.
Добрести б у млі дому в далині,
де гортають дні - винні повені.
Та мелодія, та п’янкі слова
про твої діла і мої діла!
Але ворони! Кляті ворони!
І біжать путі в різні сторони.

„Та не плачу я, *
Не печалюсь я,
Бо така легка
Доленька моя:
Бо усе що дав
Бог на радість нам,
Я віддав навік
Огняним очам!”


2009

Життя учило накида́ти нуль на масу,
годити Промислу, засвідчувати фразу,
кохати ту, що не одразу, та давала,
будити кавою у грудях калата́ла,
триматись далі од учених ідіотів,
остерігатися бездомних патріотів,
вважати власними і не свої помилки,
цінити смак, а не заповнення тарілки,
цінити все, що звично не займає очі,
душеположення у Львові, а не в Сочі,
колись дароване для приживання тіло,
доки воно за днями вслід не відбіліло.

І ти не перший, у котрого все забрали,
крім усвідомлення - що ось вони, причали,
і ти є ти, і грубі справи особисті
з тобою знову, і зійшлись в одному місці
усі нікчемності і все найважливіше,
ким був учора ти, і ким ти був раніше,
і ти не жив іще, як слід, а справ багато,
і пам’ять знає та мовчить, мовчить затято,
що у безмірності зупиненої миті
твої діла - такі чужі - душі відкриті,
вона і судить - строго, але не безжально,
бо як іще навіки йти, як не скандально.


2009

Клене мій опалий, клене зледенілий,
Чом стоїш, вклонився заметілі білій?

Може, що почув ти, може що побачив?
За селом у полі загулявся, наче.

І, як п’яний сторож, загубив дорогу,
Тонучи в заметі, приморозив ногу.

Ах і сам я нині не стійкий од хмелю,
Із гостини в рідну не дійду оселю.

Там вербу зустрів я, там сосну примітив.
Піснею про літо їх узявся гріти.

І собі самому видався я кленом,
Тільки не опалим, а таким зеленим.

І, згубивши тяму, перебравши лишку,
Як чужу дружину, обіймав берізку.

Приречений на забуття гляди у небо.
Туди дивилися і до й опісля те́бе,
і нинішні туди глядять у тузі ревній
за тим, що поринає у бездонні далі
позаду нас. А та, уся, краса над нами -
минулого осяйність - у майбутнє
вдивляється, яке в тобі - у кожнім.

Коли у сни Твої листи приходять невідомо звідки,
я ними дихаю, та рідко запам’ятовую, прости.
Якби не ті раптові ранки, що змушують забути все,
вдягати не своє лице - нутром потойбіч од горлянки -
я встиг би не відповісти, а перейти Твої чертоги,
не оббиваючи пороги, з Тобою вічність провести!

Та ранки змінюють усе, у дзеркалі знаходжу відчай
повернутого з Потойбіччя, котрим погорджує земне.
Годинника гучне буття і новодень речей туземних,
досьє утіх і справ недремних, і набуття серцебиття -
усе на місці, я вже тут! і спраглий далі чашу пити,
і славити, і матом крити: і люд, і блуд, і сервітут...

Верни мене нічний Поштар у вичитані мною снива!
Відкрий осонні брами Дива, де ані марева, ні чар,
ні забуття у сон-траві, - лише далечина розквітла,
і я піду,
і біллю світла
не дорікатиму Тобі.


2009

І ночі іншої найперша мить - не вдома,
і теплі дотики з того кінця безмежжя,
і спалах "я" твого, і пам’яті зникома -
зійшлись у болю, крику, первістку, людині,
у днях, якими невмолимо і всевишнє
вестиме по пустельній серцевині
тебе Зоря оця - майбутнє і колишнє.


2009

Блукав я сушею і вештався морями,
літав увись і опускався нижче тями,
але не бачив цікавішого за Неї -
щоразу Іншої, достоту Галатеї.

О, Хто творив Її, той знає ціни фарсу,
бо біля Неї навіть роги личать Марсу,
бо задля витонченостей Буанаротті
Її утілює і в чоловічій плоті.

Але, здебільшого, Вона тобі Любаска,
з якою стрінувшись очікуєш на ласку,
береш дружиною, чи так кладеш у ложе,
береш не думаючи, а чи хто поможе.

І кожна перша з Них - завжди цариця ліжка,
де Їх ніколи не злякає жодна мишка.
Бо навіть мишка знає, що займати нірки
у ліжку з кралею, ще ті коштовні мірки.

Тому найважче після взяти – покидати,
сліди інфаркту пройдуть шлунком до простати.
Тож навіть ставши першим кучером конюшні,
сліди за птахами і слухай мову мушлі.

А як часи дарують змогу утікати,
не зволікай, купи для Неї кращі шати.
Бо не зима, то вимагає доля „Сукню!”
А ні – пізнаєш вповні „Цапну!” чи бо „Стукну!”.

Тож не доводь чуття Феміни до нестями,
купи найкраще, чим затягуються "рани".
Купи усе! Вдягни як дерево у листя!
Припни отим усім до вигідного місця.

Та знай і міру, роздобрілий з переляку,
не спокуси Її на зрушену подяку,
бо й не отямишся, як Примадонна сцени
знайде тебе і на задвірках Ойкумени.

Я до уваги, звісно, брав не кожен фактор,
і поправляв мене не раз буття Редактор,
та саме з Паннами пізнав, як пори року,
що після осені життя зима нівроку.

Бо сивини сніги – з вершин отого Духа,
чиї Хори Небесні повнять очі, вуха,
бо все наступне з неспокусливого Друга,
і над усе земне ця білосніжна хуга.

[90-і]
- Авве! - вистиглому місту, де минуле цікавіше
за прийдешнє - кожним кроком, кожним витином із часу
автентичнішого змісту, - що могло, те сталось, іже
так і суджено сюжету перед крапкою, що масу

через себе пропустила,
як піски у отвір істин
на той бік, примару тіла
залишивши для оглядин.

Зачарована безвихідь, і клепсидри не покинуть
миті звиті у щодення злив, туманів на світанку,
річки виходу на люди, гомону церков, і, мабуть,
з виноградного бродіння в обрій всотаного замку.

Де усім, із небом включно,
"хепі-енд" не дано в спадок,
і, можливо, де безчасся
краще за новий порядок.

[60-і]
Пам'ять на екрані зору крутить пожовтілі плівки,
заповняючи безлюдну, очманілу чорно-білість
нещодавнім, наче з твору, писаного під копірку,
про узяті п’ятирічки, ми за - мир, братерство, єдність.

... Говіркі урочі юрби,
Дітлахи усіх народів.
Муж із каменю над юрми
розпашілих транспарантів.

- Вчись, як Ленін - дітвора! Кричимо: Ура! Ура!
- Слава трудовому класу! Поступу - надійну базу!
- Миру – мир! Війні - війна! Ленін! Партія! Весна!..
Під ногами у скульптури
звились у клубок фігури...
..........................
..........................

Шістдесяті – нині статки вже не ті, аніж раніше.
Пахощі. Огром будинку. Виростають діти дружно.
Сонце, двір, сімейні свари, і чарівний поклик вулиць.
Світ зістрибує з малюнку - кольоровий і в новинку!

В сірому лише уламки,
пам’яті таємні зйомки:
вулиці забиті пружно,
протизаколотні танки.

[70-і]
Подумки у повоєннім вигасають сімдесяті.
Галасливий дім напроти - змовк ураз, неначе з горла
зв'язки видерли: буденно переміщені ( й відтяті)
за соцтабірні редути городян коштовні перла.

Пустять їх, до болю звичних,
за обітовані дверці
зі скарбами анемічних
діток і тугою в серці.

І достатньо стало місця - і отим, що геть заждались,
і лункому токовищу переможної тиради.
Бо ясніло з кожним кроком - достроково ми дістались
у „зросла спільнота вища!” - з учорашньої наради.

Не знайти у нас планиди
дрібнобуржуазним фрондам!
Полонини і бескиди
височать єдиним фронтом!

[80-і]
В цій будові мимоволі досі ворохобить мозок
невгамовна ейфорія, і дзвінки вовтузять пам’ять.
Рідна школа, звідки долі линули удовж указок,
де і нині жду на вирок – відчитають чи похвалять,

де від „мама мила раму”
до нестямної любові,
підійматися вітрилу
кожним випуском „по-но́вій”...

Але долі, де ті долі, що отримували бали?
У колишньому й новому та ж загубленість і згубність,
щоби понад берегами плину часу виринали
гул подій на боці тому, а на цім гулка відсутність.

Де не зустріч протиріччя
правилам усім, а - диво,
що упізнане обличчя
усміхається щасливо.

[90-і]
А лице таке знайоме - внутрішньо розкутим зором,
наче це найважливіше для балачки із Платоном,
наче саме це вагоме, недосяжне літ поборам,
необорне і одвічне торжество душі над тліном.

Постать тане - сяйна свічка,
нетривожена на дотик.
І назирці тільки річка,
і гірський колючий подих.

І стоїш, не відшукавши сили у собі спинити
ні на хвилю рух невпинний. Мов, у паралельнім світі
Істини лице узрівши, тут лише у змозі снити,
шепотіти молитовний - по всьому фронтону кліті,

певно з "Книги Мертвих", витяг
промовлянь грядущих Суду,
перед тим, як з дірки в грудях
виймуть серце повне блуду.

Ніч - як вічність.
Яра тиша.
Соло місяця єдине,
що озвучує довкілля, -
місто, наче мрево лине,
розчароване суспільним,
в пошуку свого народу,
за безчасся заплативши
забуття винагороду..


1993-1996

Різдвяний Львове - сяйно український!
Горлянки самогонні, щирі снігом,
печальні долі, виснажені збігом
минулого й грядущого ячання,
вицяцькування Дивом Віфлеємським,
і зроговіння після вшанування.

Бубонна забобонна провінційність -
без пам’яті, і шани спадкування,
не вчена, не бентежена питанням
"куди йдемо?" - у гонору полоні,
накульгуючи на сердечну бідність -
помітну тільки поглядам стороннім.

Але настільки, що не зупинились
Волхви і цьогоріч у нас – бо гріти
кого благою Звісткою, гриміти
у гробівці, в яких життя немає?
І Вість Блага укотре запізнилась,
і чи дійшла, хто достеменно знає?

Та й не важливо це для гонорових
володарів осель, де рідні нори,
доки Карпати, голомозі гори,
нетлінну міць прадавнього коріння
вкладають і у наш тілесний продих -
з минулого в прийдешні покоління.

Але бентежать скорбних духів тіні
різноманітністю судомних рухів,
що злитися у форму прагнуть звуків,
бо тіням прагнеться вернути суті -
клубочить марево: "хіба ми винні?",
і тане у німотнім: „позабуті”.

"Камо грядеши?" бідолашний Львове,
у сонмі душ на справжнє зубожілих?
Від підземель до шпилів заржавілих
являючи анатомічний розтин
пухлини - прошу, пані та панове, -
в осягнення новоспоживчих істин.

І вимірів пухлині вже замало.
О далі, й далі прагне течія.
Бо й смерть росте..
                               Та зорана рілля.
І цього року при Надії Діву
у закутку забутому застало
Веління сходу Отчого посіву.

Дитя Різдва - чому Спасенні миті
для нинішніх, і призваних пізніше,
здіймаються з пророцтвами на інше?
За Одкровення Дар Любові глибший,
висвітлює і нам путі відкриті?
Чи з року в рік надії все тьмяніші,
як вежі наші, хмарами повиті.

Не розповім тобі про це ніколи.
Як журно витікають крізь долоні
нехитрі теплі мудрощі дитинства.
І хвилею накочуються справи.
І борсаєшся в них, і потерпаєш.
А потім добуваєшся поверхні,
і тверді, де суха жага, і втома,
і загрубілі почуття. І мариш
дощами, паволоками, імлою.
І з тим усім вмерзаєш у дорогу,
якою брів, куди і невідомо.
І в твої очі, наче в небо зорі,
сідають з піруетами сніжинки -
спочатку холодно, а потім тепло
вишукують приховане дитинство
у найтемніших із твоїх куточків.
І ти упевнений - зазеленіє
довкола знову, бо колись було це.
А потім ти уже пливеш туди,
куди майнули спогади дитячі,
на човнику хиткому, наче з міри
твоєї віри зліпленому щойно
долонями невмілої дитини,
що так боялася пітьми нічної.
І прикро, що такий маленький човник,
що линутиме він безмежно довго,
невидимий у сині над тобою...
Що перший виявився і останнім.


2006

Люби - не покинь! Не покинь - юдолі,
бо що тоді я? - на медовім полі
    зрітиму хліб до опалих зернин.
    Прошу, не йди, необачно один.

Люби - не покинь! Не покинь раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким!

Люби - не покинь! І ми пі́дем удвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    межі нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

1
Я не знаю, що в листі скажу тобі.
Стільки на душі, про що я промовчу.
Непомітно так пролинув рік.
Біля тебе син і чоловік.
Тож і відповіді не прошу.

2
Ніби звичайнісінька історія.
Ніби це роман і море тільки, та:
любощі на теплому піску,
і прощання привокзальний гул,
все частіше будять серед сну.

   Десь у світі в незабутнім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті,
   Та для нас з тобою - ні.

3
А, можливо, і нічого вже нема.
І жура моя невдовзі промине.
І для чого я не знаю, та
напишу тобі цього листа.
Може верне він мені мене.

   Десь у світі в незабутім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті
   Та для нас з тобою ні.

Ніч пробуду біля вікна,
вгадуючи в зорях тебе.
Допишу до ранку листа,
і не відішлю, ніколи
...

Десь у світі в незабутім літі
Залишилися ті дні.
Десь у світі линуть щастя миті
Та для нас з тобою ні.

Як дивоптахи на осонні плит,
сидять, леткі вигойдуючи ритми,
жінки, закутані у золотисту,
хвилясто-ніжну храмову тканину.

На головах прозорі чаші з газу -
із жовтих ден у сяєво проміння
стікає запашна ріка парфумів.

Під монотонні завивання флейти
жінки співають, плещуть у долоні,
хвалу богам возносять, у молитві
посланцям просять доброї дороги, -
гойдаються на хвилі кам'яній,
неначе лине в таїні обряду
флотилія царева кораблів.

Молодші в танці зображають поряд,
як те усе повинно далі бути.
Як у протягнуті богам долоні
безцінні падають дари, і повнять
уміло виконані, вбрані цвітом,
убрані у коштовності чани.

Окрім тонкого поясу й намиста
нічого більше на вабливих дівах.
Густе, розпущене, м'яке волосся,
немов нитками чорне полотно
прострочене небесно-голубим
і білим - у золочених віночках.

Тоненькі пальці, човники долонь,
понад покірним нахилом голів.
Гнучкі, в браслетах золотих, зап'ястя.
Яскраво виділені очі й губи.
Спокусливі, у звабному гойданні,
такі доречні промовлянню тіла,
напружені соски на юних грудях.

Підступна м’якість живота у плавнім,
жаданім оку розмиканні стегон,
поміж якими стрічки течія
блакитно покриває таємничу,
таку, щоразу іншу, вищу звабу.

П'янке кружляння досконалих тіл,
що злагодою руху схожі з плином
у чистих водах Річки зграйки рибок...

- Подобається? І богам також.
За день вони танцюють в храмі тричі.
Завчасно, до світанку, будять бога.
А по обіді різно розважають.
А там і спати ложать - із усім,
що знано і богам - як "ніч і жінка"…
...............................
...............................


2001

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!

2008

І
             З огрому, тканого із хвиль,
               вінцем човнових сухожиль,
               летів туди, куди вело
               його нескорене чоло,
               куди здавалося хотів,
               здавалося, якби не спів
               супутників і вітровій
               у спину, із Ітаки, свій.
               В різноголоссі тім вина
               учулась знову Одіссею:

"   Мій Телемаху...
                                       з Троєю війна..."   *
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
               - Не зводить з нас очей Танат,
               і добре б нам плисти назад,
               додому, досить мудрувань,
               і відчайдушних зволікань
               того, хто гніває богів
               упертістю...
                               А Він глядів
               за обрій, де змагався час
               із хіттю хвиль - їм свій наказ...

"   Мій Телемаху,
                                   з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...

ІІ
                ...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
                   Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."  **

               Цар підійнявся з-за стола,
               покинув сад. І з ним пішла
               служанка - юна і струнка,
               на диво малоговірка -
               і з тих, що викликали вмить
               у ньому необорну хіть.

               В обійми кинулась сама,
               і мов обуджена весна
               скресала соками жаги.
               Відтак, з’єднавши два шляхи,
               тонкою тінню вслід плила.
               І в глечику своїм несла
               червоне молоде вино.

ІІІ
               Колись за Кіркою, давно,
               вождя лаврентського дочка
               під чарами отак ступала -
               духмяна, пристрасна, гнучка...

               Чаклунка з нею час од часу спала...

               Любовний вузол розв'язав
               тоді він спритно - упіймав
               обох на ложі і без чвар
               утамував у кожній жар.

               І так тривало аж до пір,
               допоки гострий Кірчин зір
               у бранці не узрів дитя,
               аж до щемкого відплиття
               царівни до Лаврентії...

               Хоча чаклунка з цим тоді
               погодилася, та була
               пізніше неймовірно зла...

ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...

               В сумній задумі статний муж.
               Цей острів... Острів Кірки, цю ж
               і там рабиню обіймав?
               І заклинань чаклунки ждав,
               як та самотнього буття...

               Гірким було її виття:
               - ...Енею дасть дочку Латин, -
               твій, Одисею, рідний син!..."

VІ
               Зі скель відкрилась осяйна
               стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.

Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого жадають ще вони? - дарів?
А що офіри ті богам? Повсюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...

Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.

Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,

і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.

О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!..
......................................



2001-2003

А полине у небі провісна Зоря
полиши свої клопоти, щедрі поля,
галасливу рідню, не узяту платню,
марнослів'я, і гонор, усю чортівню -
поспіши за Зорею услід, навмання
у пустельні краї, де із просто вбрання
стали б мудрістю твої вчорашні знання.

2007

Листячко до листячка,
Дерево до дерева -
Зимонька прийшла,
Захурделила!

[Подихом до подиху.
Задивитися.
До вікна замерзлого
Притулитися...]

Пір’ячком до пір’ячка,
Носиком до носика.
Будуть саночки
Замість возика!

[Новорічні іграшки,
правда, мамо-таточку,
прийдуть до ялиночки
рано-з-ранечку?..]

2001




* * *
І
Залишений на самоті мужчина,
хвилюючись од незворотних зносин
із вигодовуванням, у каструлі
підігріває пляшку молока.

Його бадьорить фізика процесу:
проста й, водночас, дуже чоловіча -
не озираючись на вир окропу
довкола себе, молоко спокійне.

Однаково спокійно й на балконі,
де Центр-Зі-Споживання-Молока
б'є всі рекорди денного дрімання.

Мужчині це подобається, втім
він добре розуміє, що насправді
майбутнє - підсвідомо невідоме.
ІІ
Надмірно зловживаючи стриптизом
синоптики на декількох каналах
раптово ошелешують мужчину
прогнозом про нечувані морози,
які ось-ось, а може вже й настали.

Мужчина в паніці. Відтак заносить
знадвору в дім пробуджене маля.

І потім довго студить молоко,
раз по раз линучи у телевізор.

Дитя чекає з неземним терпінням,
та врешті, розчароване конечно,
кричить - мужчина прилітає.
ІІІ
Велика кількість молока у пляшці
мужчині не подобається - в сосці
така вузька шпарина. Повна швидкість,
з якою смокче страву немовля,
вечерю перетворює на вічність.

Мужчина соску змінює на пляшці.
Тепер вже молоко тече мов з крана.
Дитині це чомусь не до вподоби -
чергово захлинається, кричить.

Події повертають знов у вічність.
ІV
Хвилин стонадцять і дівчатко сито
п'яніє, зводячи докупи очі.
За десять - ще потягує ледь-ледь.
За п'ять, спинивши погляд свій на носі,
спить, не стуливши до кінця повіки.

Мужчина втомлений.
Розгублено зітхає.


1997