Не знаю, чи можна так робити, але от сиджу і роблю – пишу рецензію на свій твір «У щасті». Написала цей вірш кілька місяців тому. Думала тоді про одне. Захищала свої думки вперто і з палаючими очима. Власне, все так роблю, але це збочення ще чекає своїх різочок, не до всього відразу доходять руки мої та вчителів, що ведуть мене по життю (дай їм, Боже, здоров’я, терпіння і вели-и-и-и-икого запасу лозин). А от сьогодні побачила ще дещо у цих рядках.
«І ноги мити і ту воду пити…» - ця народна мудрість, мабуть, про свідому покору жінки перед чоловіком. Але сьогодні я хочу дати читачу своє розуміння цих слів. Людина йде по життю різними дорогами. Налипає на «ноги» всього і всякого - налипає те, що людина притягує сама. І тоді людина або ходить забруднена (ходить і навіть не помічає, і такі бувають) або йде відмиватися. Далі постає питання – що робити із забрудненою водою. І тут знову або-або. Деякі люди гадають, що це – життя, а то і конкретні люди – накидали бруду на їх дорогу і, не довго думаючи, виливають брудну воду на дорогу, на людей. І не розуміють того, що доля проведе по колу і поставить «ноги» на ту саму дорогу, і той бруд знову налипне, і буде це тривати до тих пір, поки людина не вивчить урок – що бруд в душІ – це її власний бруд, і що після миття «ніг» вона мусить ту брудну воду випити сама. І розумом, душею трансформувати брудну воду, перетворюючи її в чисту.
А ще подумала, що ніхто не може забруднити душу людини проти її волі, якщо всередині горить Вогонь Любові. Справжньої – Любові до Світла! І цей Вогонь створює поле навколо людини і все нечисте не може наблизитися до душі. Чим сильніший вогонь, тим більше коло Світла. Іноді Вогонь буває такої сили, що кожен, хто підходить близько до цієї людини, потрапляє в коло її Світла і отримує захист на той час, поки перебуває в цьому колі. Інша людина може взяти частинку цього вогню і понести у світ.
Саме тому «Я хочу так любити…» - я хочу Любові в душі такої, котра стане захистом від всього нечистого. А якщо й забруднюсь на дорогах життя, то хочу очищатися сама і не жбурляти брудну воду ні на людей, ні на дорогу. І не тільки тому, що знову підберу той бруд. А й тому, що по цих дорогах ходять і другі люди. Якщо кожен буде виливати бруд на голову іншому, то світ невдовзі перетвориться у смітник. Тому давайте хоча б свій бруд перетворювати у щось чисте. А раптом світ чистим стане. А раптом таке диво станеться…
Бо я таки вірю, що дивА бувають! Навіть знаю чому – дивА творяться людьми! Одного разу здалеку навіть бачила диво своїми очима – при мені люди взяли щось подібне до засохлого шматка гівна, що валявся на дорозі, перемішали його із землею, насипали в горщик того місива. Щодня проходила повз вікно їхнього будинку і бачила, як вони поливали його, не лінуючись. Що поливали, запитаєте? Та ці дивні люди чомусь гадали, що в кожному гівні можна знайти зерно. І таки вилізла якась билинка манюня посередині горщика… Так хочеться, щоб ці добрі диваки не розчарувалися, щоб то не виросла бадиляка "висока, як до неба і дурна, як не треба". Хай би виросла якась культурна рослина. На вікнах у тих людей багато-багато всього, видно, вони дуже люблять квіти та деревця.
Я погано бачу вдалеч, зір підводить, але здалося мені, що ті люди палахкотіли саме отим Вогнем. Бо у їхньому вікні завжди було Світло – те, яке може давати тільки справжня Любов.
Мені так хочеться зайти колись у той дім, обійняти господарів і поцілувати їх добрі руки, що не бридуються із всього, що до них потрапить, ліпити Людину.
(Хоча здалося мені, що й не бридуються, а навіть отримують насолоду. Хм… невже також збоченці?.. Тоді мені точно до них дорога!!!)
03.06.2016

Кожне покоління варить страву. А оскільки та страва застигає довго та дістається нащадкам вже в застиглому вигляді, то назвемо її драглями. Так от. Варить кожен, як уміє. Одні з розумінням справи, зі старанністю, з думкою про дітей. А другі, аби зварити, а там як хочуть, так хай їдять, кому дістанеться. Кидає в те вариво, хто що має, і хто чого не жалкує. Хтось вишуковує краще, питає у людей, радиться, шукає інгредієнти, а хтось ото покидає, що під руку потрапить, а щоб запах перебити, додасть побільш приправ, та й вважає, що місію виконав. Рецепти також різні. І класичні, перевірені роками-століттями. І нове щось вигадують, хто з розумом та майстерністю, а хто з самовпевненим завзяттям. Зазвичай страву цю варять на маленькому вогні, знімаючи піну, але є умільці, що не шкодують дров, розпалюють такий вогонь, що з каструлі аж летить, стіни задрипує, а піна перемішується зі стравою і залишається в ній застиглою бридотою. Кістки хтось вибирає всі до одної, до самої дрібної, бо ж дітям, та й треба так робити, якщо по-людськи. А комусь ліньки перебрати холодець. Зверху жиром все запливе, чи є там ті кістки, чи нема, Господь їх знає. Ще й поставлять зварене в темне місце, щоб не дуже видко було. Аж поки слідуючі покоління не починають їсти та давитися. Їжте, діти, не кривіться. Не знати, що ви своїм наварите, якщо взагалі щось зварите, а не заллєте вогонь навіки.

Отакі думки прийшли до мене вчора, коли спинилась біля твору Андрія Мироховича «Україна. 1921. Весна.». Спинилась надовго. Непростий автор. Глибокий, вдумливий, розумний. Вивіряє кожне слово. Нема в нього випадкових, навіть якщо спочатку так видається. Нема у цього автора творів розжованих, всюди читач змушений іти до істини сам. І це, можливо, кращий шлях, аніж зомбування тим, що лежить на поверхні. От тільки правду він дає правдиву. Оголену. Неприємну. Важку. Іноді страшну. Іноді таку, що вивертає читача, а декого і відвертає. Але я вже шукаю твори цього автора, і приймаю. І вдячна йому за те, що вибирає кістки із драглів. Що не бридується копирсатись ні в застиглому минулому, ні в різноманітному сьогоденні. Що має силу і бажання шукати істину, не боячись заходити в темряву. Що викликає вогонь на себе. Бо знає, що робить. І знає навіщо.