3.
2018 рік. Бєлгород. Марину знаю вже з півтора року. Кілька років тому вона з 23-ти річною донькою перебралася в Бєлгород з Луганської області. Наодинці розмовляє зі мною українською мовою.
З почутого від Марини:
«В мене в Бєлгороді тітка рідна живе, одинока. В неї чоловіка нема і дітей тоже нема. Ще як тільки почалося все в нас, кликала, щоб ми переїхали, але в мене там робота хороша була, і в малої хлопець непоганий був, то вона не хотіла розлучатися з ним. А потім почалися обстріли. Оце як починає бахкати, мала волоче мене в підвал, а я як дурна роблюсь: лягаю на землю, руками голову накриваю і кричати починаю. Стікло сиплеться з вікон, мала тягне мене, а я кричу. Потім перенесли в підвал ліжко і стіл, і там жили. А потім сусіду хату розбомбили, і сусіда вбило. І я покидала в сумку документи і якийсь одяг, і малу за руку – і з хати, бо поняла, що нас як не вб’ють, то ми просто здуріємо тут».
Питаю: «А зараз там як, ти знаєш?»
Відповідає: «Чого ж не знаю – звоню часом сусідці. Зараз вже тихо».
Питаю: «Повертатись збираєтесь?»
Спокійно відповідає: «А нема куди повертатись. З хати все винесли і саму хату розібрали, як змогли. Сусідка каже, що таке часом було, що зранку машини з ополченцями в село заїжджали і брали те, що очі бачили, навіть часом з хат, де люди ще залишились. А увечері атошники припиралися і догрібали те, що не встигли забрати ополченці. Вони, бляді, брешуть всі, що людей захищають. Ти от скажи мені, за що вони нас бомбили? От за що вони нас бомбили? Що моя дитина їм поганого зробила? Вона на нервній почві тепер важить 130 кг. А раніше важила 60. І скільки по лікарях тут вже ходили, і нічого зробити не можуть. І в мене після обстрілів тиск під 200 щодня. І за що нас бомбили, ти скажи? Мови їм від нас треба було, то ми її і так знаємо. На мітинги ніякі не ходили, бо їх в нас не було. І за що нас вбивали, скажи? Що моя дитина їм зробила?»
Все це без краплі злості тихим знебарвленим голосом.

2.
Бєлгород. 2015 рік.
В інтернеті наткнулась на переписку волонтерів, що допомагають біженцям з Донбасу. Вигулькнула стрічка: «Требуется перевезти семью беженцев. Просьба откликнуться, у кого есть машина». Телефоную знайомому, він погоджується допомогти. Набираю номер, вказаний в проханні про допомогу. Жінка-волонтер диктує адресу, звідки треба забрати людей – це за містом в елітному котеджному посьолку.
Приїжджаємо. Нас вже чекають: ворота відкриті, біля них купка людей і дві сумки. До нас шкутильгає якийсь хлопчина. Як потім вияснилось, йому 17 років і він старший з дітей в цій сім’ї. Кульгає, бо каліка – народився таким. За ним йдуть ще двоє хлопчаків, менше 10 років, і дівчинка років шести. Діти справляють враження циганчуків і по вигляду, і по поведінці.
Якась жінка лишилась біля воріт. Кажу, що прийдеться ще раз приїхати, бо батьки не помістяться. Хлопчина, востаннє цмокнувши сигарету і викинувши окурок, відповідає: «А отец с матерью в общежитии. А мы здесь жили, потому что в общежитии комната маленькая, а с родителями еще двое младших сестер». Ставимо сумки в багажник. Жінка від воріт гукає, щоб не забули заїхати в магазин, там їм щось передадуть.
На виїзді з посьолку спиняємось біля магазину. Там теж вже чекає якийсь чоловік. Передає старшому хлопцю пару пакетів і бажає щасливої дороги. Хлопчина сідає в машину, заглядає до пакетів. Каже, що їжу в дорогу поклали, куповану, і той чоловік ще положив теплі черевики, в нього розмір ноги, як і в цього хлопця.
Обертаюсь назад, питаю, звідки вони. Кажуть, що з Луганської області, що батько на шахті працював, а потім почалися обстріли. Один з менших хлопчиків каже: «А у нас на улице тётка мертвая валялась». Другий жваво підхоплює: «Ага, у нее ещё нога оторванная была». І обидва навперебій: «Собаки эту ногу затащили к нам во двор, а мы слышим, что воняет что-то, а там нога эта в кустах».
Набираю номер жінки-волонтера, питаю, куди везти дітей. Каже адресу і що вже чекає на нас.
Діти щебечуть на задньому сидінні. Питаю старшого хлопчину, а куди вони тепер. Каже, що до маминої дворідної сестри в Пензенську область. Кажу, що тітка мабуть вже готується до зустрічі. Чую у відповідь: «Да нет, она не знает, что мы приедем». Питаю, а чому ж не попередили. «А у нас её телефона нет. И адреса тоже нет. Мы знаем только название деревни, где она живёт».
Під’їжджаємо до гуртожитку. До дітей вийшов спочатку батько – маленький чоловічина років сорока, видно, що п’є спиртне. Через декілька хвилин вийшла мати. Їй років з 35, не більше. Вагітна. Це вже сьома дитина буде.
Підходить жінка-волонтер. Пізніше я розумію, що може вона й волонтер, але поводить себе, як розпорядниця і так, наче має на це право. Переказую цій жінці розмову з дітьми, що їх ніхто не чекає в тій Пензенській області. Жінка відповідає: «Это их проблемы. Пускай с ними там теперь разбираются».
Вагітна жінка підходить до розпорядниці: «Отдайте нам паспорта». Та відповідає: «Собирайтесь – скоро поезд. Билеты я вам уже купила». Вагітна хапає розпорядницю за руку: «Отдайте паспорта. Мы сами поедем». Розпорядниця жорстко: «Документы вам отдаст проводник, когда будете выходить на своей остановке».
Кажу, що ми можемо зачекати і відвезти людей до поїзда. Отримую теж жорстке: «Не надо!»
Менші діти побігли в гуртожиток. Батько, мати і старший син мовчки курять і зі злістю поглядають на всіх.

1.
Перетинаючи митницю, завше переходжу на українську мову. Навіть російському водію автобуса на виході кажу: «Дякую».
2015 рік. Харків. Привокзальний супермаркет. Набрала продуктів в дорогу, підійшла до кондитерського відділу. Прошу продавчиню дати «он те тістечко». Дівчина дивиться на мене спокійно, перепитує «что Вам нужно?» В мене є вибір: мовчки тицьнути пальцем в конкретне тістечко, попрохати «пірожноє», або повторити, що я хочу тістечко. Обираю четверте і кажу, щоб дівчина покликала продавця, котрий знає асортимент, що продає. На розмову вже озираються покупці. Підходить продавчиня з іншого відділу, котра теж все чула, каже «моїй» продавчині: «Дай ей пирожное» і, не дивлячись на мене, втомлено повертається до своєї черги. Дівчина перепитує, яке саме «пірожноє», подає: «Возьмите, пожалуйста». Беру, йду на касу. Чую погляди в спину. На касі касир до мене російською, я звично – українською. Знов бачу, що привернула увагу. Відійшла до столу, перекладаю все з супемаркетовської корзини в рюкзак. Поруч спиняється жінка років 60-ти. Зачіпає мене: «Если Вы хорошо выучили украинскую речь, это не значит что Вы должны ее так демонстрировать везде». Відповідаю: «Я не «вивчила», це моя рідна мова, і я знаходжуся в Україні, тому розмовляю українською». Жінка починає гніватися і щось запально говорити, я закидаю на плечі рюкзак і виходжу з магазину.
Сідаю в поїзд «Харків-Львів». Подаю провіднику паспорт. Він бачить червоний колір обкладинки і радісно усміхається: «Мы у своих не проверяем». Зачувши у відповідь буркотіння українською про тамбовського вовка, все ж бере паспорт і вдивляється в нього.
В купе зі мною їдуть юнак і дівчина. Обоє закінчили Харківський медуніверситет, тепер прямують до Польщі, хочуть продовжити навчання: «Оно там намного лучшее, чем на Украине, и потом работу можно будет найти». Веселі, щасливі, з вірою в майбутнє. Розмовляю з ними російською.
Вдома себе відчула аж у Львові.
У вересні 2017 року добив Київ. Українську мову чула тільки з вуст друзів-поетів, з якими зустрічалася, і один раз в метро якийсь хлопчина матюкався українською.
17.02.2019

— Галюню, ходи сюди, розкажи-но нам віршика!
На одполірованій часом величезній колоді сиділи тітка Валька і баба Дуся. Вечірнє сонце пробивалося крізь листя горіха, що ріс попід плотом, проміння падало на веснянки малої Галі, вона мружилася і підставляла до чола долоньку, прикриваючи обличчя.
— А я у гай ходила по квітку — ось яку! А там дерева люлі і все отак зозулі: “Ку-ку...” — старанно вимовляла слова дівчинка, а слухачки усміхались і переглядались поміж собою, мовляв, дивись, яка розумниця росте!
Потім Галя всілася на коліна до баби Дусі і разом з нею почала виколупувати насіння із великого соняшника, якого зірвала на своєму городі тітка Валька і принесла сусідам лузати на задоволення.
Зернятка були солодкі, соковиті, лушпиннячко спочатку збиралось в кутиках губів, а потім злітало під ноги. Поруч длубались кури, не боячись людей і розгрібаючи сміття перед колодою. Галя підбирала під себе ноги, коли якась нахабна курка починала викльовувати надто близько, вишуковуючи поживу під самими сандаликами.
Нарешті соняшник закінчився і баба Дуся кинула його подалі від колоди: “Хай кури доклюють, потім приберемо”.


Галя веде свого сина в садочок. По дорозі малюк з'їдає яблуко, а огризок віддає мамі. Галя витирає липкі рученята хустинкою, а огризок жбурляє вбік: “Перепріє на траві”.
Назавтра по дорозі до дитсадочку син випльовує на тротуар жвачку, з серйозним виглядом промовляючи: “Пелепліє на тлаві”. “Золотце, потрібно говорити не “на тлаві”, а “на тррраві”. І, синочку, жвачка не перегниває, вона просто буде валятись під ногами. Але то не наша морока — на те є двірники, щоб прибирати, їм за це платять”.


Пройшли роки. Галину скоротили з хорошої роботи, а інша хороша робота щось не траплялась — вік майже пенсійний, всюди молодих хочуть. Змушена була влаштуватись прибиральницею в гуртожиток.
....На площадці між сходами стояли двоє хлопців і дівчина. У навушниках гриміла музика, молоді люди зрідка перемовлялись, кожен завис у своєму смартфоні, посміхаючись написаному і спльовуючи під ноги лушпиння від зернят, відкрита пачка яких лежала на підвіконні.
Галина з відром, віником і совком повільно збиралася на верхній поверх, щоб звідти розпочати прибирання, і побачила цю картину.
— Діти, та що ж ви робите? — Вона докірливо похитала головою. — Хіба вас в школі не вчили чистоті і порядку? Як вам не соромно таке робити?
Та молодь була поглинута своїми справами і не почула нічого. Тоді Галина з гуркотом поставила відро на підлогу і потягнула за рукав найближчого хлопця. Той нерозуміюче озирнувся. Услід за ним зняли навушники і решта.
— Негайно припиніть смітити і приберіть за собою! І щоб я більше такого не бачила!
— Тётка, слышь, ты не оборзела? — Один з хлопчаків погрозливо насунувся раптом на Галину. — Тебе за это платят? Вот и убирай молча! И скажи еще спасибо, что мы тебе работку подкидываем.
У Галини перед очима стояв туман. Вона навіть не помітила, як компанія пройшла повз неї. В голові тільки крутилось: «Тебе за это платят, тебе за это платят...»
— Жіночко, що з Вами? Може викликати “швидку”? — Якийсь чоловік підтримав Галину за лікоть.
— Ні... не треба... дякую. — Галина відігнала з перед очей спогад кинутої маленьким сином жвачки на тротуар. — Я просто отримала привіт з минулого. — Вона знайшла в собі сили посміхнутися, нахилилася і стала підмітати запльовану підлогу.
19.09.2018

Слово є всім. І ним можна робити все.
Поети є людьми, котрі здатні змінювати словом світ – свій, і світ інших людей. Вони є Творцями. Богами, власне. І коли це стає зрозуміло, приходить відповідальність за те, що вилітає у ефір з-під пера.
Або не приходить.
Або приходить відчуття безвідповідальності. І всевладності. Особливо, коли є вміння перетворювати слово у зброю.
І тоді під покровом езопової мови вдосконалюється майстерність звичайних садистів і вбивць, котрі маскуються під ескулапів. Але вони відрізняються від справжніх лікарів душі тим, що мають брудні руки і такі ж брудні інструменти.
Мені пощастило на вчителів. Це Лад Ясен, Тетяна Яровицина і Андрій Мирохович – по хронології. Їх пряма мова допомогла вижити в той час, коли гострослови переорювали мою душу. Свідомо. Безкарно.
Кожного з тих, хто калічив мене, я пробачу після того, як побачу в їх очах розуміння, що вони зробили.
А поки не буде каяття, я буду пам’ятати. Уважно. Принуджуючи себе до недоброї пам’яті, котра мені ніколи не була властива, і, сподіваюсь, й не буде.
Попри все сказане, я люблю вас, люди. Всіх. Бо ви моя родина. Родина по слову. І родина по Україні, що на сьогодні для мене важливіше.
Хай новий рік дарує всім нам мир. Хай кожен з нас вдосконалюється у майстерності якнайперше – людяності. І хай слово веде до любові.
Зі святом, рідні!

30.12.2017

До редакції районної газети зайшов чоловік.
– Де сидять кореспонденти? – запитав прибиральницю.
Та махнула рукою на відчинені двері вкінці коридору і далі зачовгала шваброю по дерев’яній підлозі.
Чоловік спрямував до вказаних дверей.
– Хто з вас писав статтю «Зрадник»?
Чисто виголений, у гарно випрасуваному костюмі чоловік, що стояв біля вікна, повернувся:
– Ну, я. А що, понравилось?
– Ах ти ж, падлюко, та я тебе зараз придушу. Та ти ж діда мого, гадино, вбиваєш втретє.
– Ви тут не тикайте мені, в чому діло, відійдіть від мене. – Кореспондент відскочив, вириваючи лацкани піджака і ховаючись за стіл колеги по роботі. Акцент в його мові посилився, хоча говірку місцевих жителів він старанно копіював останнім часом.
Чоловік сів на стілець, закрив руками обличчя і глухо мовив:
– Спочатку ви записали його до посібників бандитів, до зрадників «Родіни». Це коли тут висів червоний прапор. Тепер ви пишете, що він зрадив людей і здав їх тоді владі. Скільки ви ще будете човгати по нашій землі своїми чоботами, своїм язиком, своїм поглядом. Їхали б до своєї Родіни, якої біди ви до нас вчепилися, скажіть?


… Михайло набив тютюном люльку і запалив її. Посмакував запах. Хороший тютюн. Та й цього року непоганий вродив, зранку жінка взяла дітей і пішла до матері допомагати силяти. Закашлявся. Біль різанув попід груди. Клятий метал, скільки його в тілі, ніхто не рахував. Трохи повиймали, а дещо не стали чіпати, бо серце близько. Так той метал і скрегоче на найменший порух і принуджує скреготати зубами, але так вже має бути.


– Михайле, чи то машина якась гуркотить, чи мені видається? – Сусід Степан завмер біля плоту.
– Та най собі їде, мені то що.
Гуркіт посилювався. Село було сховане в ущелині, і кожен звук відлунював від високих пагорбів, покритих лісом. Сусід метушливо крикнув в глибину свого двору:
– Софіє, ходімо по гриби.
Та відізвалась із стодоли:
– Та які гриби, Штефку, не видиш, я корові ладнаю на полудень.
Степан залетів до стодоли і, вхопивши жінку за руку, швидко пішов до фіртки, яка вела на город. Їх постаті зникли за високою кукурудзою, що росла рядками до самого лісу.
Втікати було чого: на горищі хати ховався брат, який повернувся з німецького полону. Він не йшов ніде – не спішив пиляти ліс на просторах Сибіру, куди запроторили б без лишніх розмов. А чи й з розмовами. В селі про це знали, але кому потрібен чужий клопіт. У кожного свій був за плечима. Та, видно, комусь-таки муляло…

Михайло був на півдорозі до майстерні, де чекали недороблені двері, як тут з вулиці повернула таки вантажівка і спинилась біля воріт.
– Сюда ідітє!
Від того голосу Михайла струсило. Як ніби знову через тіло пройшла кулеметна черга. Пригадалось, як лежав він на теплій землі, як перед очима червоніли стеблини полину, як мурахи спокійно прокладали дорогу через кров, що напувала землю.
Тоді він спочатку не почув болю, просто підломились ноги. Навіть подумав, що спіткнувся об одну з куп мурашиних, котрі розкидані були полем, по якому важко йшли хлопці назустріч смерті. А вона дивилась в очі з кулеметних гнізд попереду – і дихала в спину, кричала вслід із траншеї:
– Ширє шаг. Смєлєє ідітє, а то подгонім.
Говорили ж лейтенанту Никифору, як людині, щоб зачекав до вечора, можна ж було в темряві добратись до дзотів, для чого людей зараз на вірну загибель посилати. Та у відповідь було одне:
– За Родіну, за Сталіна, вперьод!
А най би твоя Родіна не народила тебе, Никифоре, разом з такими як ти, гнилими послідами. А то попідкидала своїх зозуленят в чужі гнізда, а вони й мостяться всюди, як в себе в хаті, і жити не дають нікому. Не за «Родіну» я воював, а за те, щоб на моїй землі не порядкували ні Ганси, ні Никифори.

… Примусив себе повернутися.
– Чого вам треба?
– Позові своєго сосєда.
– Сусідів нема вдома.
Біля машини засперечалися. Знову покликали Михайла.
– Пойдьомтє с намі, откроєтє дом.
– З якої -то радости я полізу до чужої хати? Вам треба, то йдіть собі.
– Нє, голубчік, будєт так, как я сказал, а нє, как ти хотєл. Етот аргумєнт тєбя убєдіт?
Дуло автомата, звісно, будо переконливим.

Під дверима хати палка – показує, що господарів нема вдома. Кому ті замки потрібні та й від кого. Михайло відставив палку, натиснув на клямку і відкрив двері. Слідом до сіней зайшли люди в формі. Пройшлись по хаті. Нікого. Повернулися в сіни. Дулом показали на драбину. Михайло перехрестився і став на першу щаблину. Вона застогнала скрипом і передала той зойк на самий верх, де була закрита ляда на горище.
Драбина кричала під ногами, серце лупило в груди, очі заливав піт. Однією рукою відкинув дощатий щит, вже поставив коліно на край і побачив полум’я, що летіло до очей. Михайло впав на спину, на груди наступив чобіт, у відкриту ляду влупили автоматні черги.

Ще живого, Михайла винесли у двір і поклали на землю. Никифор нахилився до обличчя:
– А я вєдь тєбя узнал, голубчік. Відіш, гдє смєрть догнала, а ти, навєрноє, радовался, что мімо тогда прошла? Осуждаєш мєня?
– …осудять там… де за чужою спиною не сховаєшся…

19.02.2016

Хороша студiя. Наче й невеличка, але простора i свiтла. Вперше зайшовши в цю квартиру, вiдразу побачила, що з неї можна зробити. Нi, не так — що вона зробить з неї.
Останнiй поверх висотки. Вище тільки небо. Виробила потрiбнi документи по переплануванню, тепер вiд пiдлоги і до стелi — французькі вікна з виходом на лоджію.
Стіл, стільці, чайник, чашки-ложки, чай-кава-цукор. Низький диван.
Полотно вже готове для роботи.
Не передягалась, прийшовши: хотілося швидше взяти олівця в руку. Давно не чула такого потягу.

В парку вона помітила його не відразу, аж коли відірвала очі від мольберту. Гнучке тіло, темні очі, гарні губи. Власне, губи і спинили погляд. Сигарета в них так природньо вигляділа. Мовчав. Дивився не на малюнок. Дивився на неї. І це також було природньо.
Відступила від нього, оглядаючи. Він зреагував на це спокійно, не позував, просто стояв.
— Хочу тебе намалювати. Дозволиш?
— Чому ні.
— Не тут — в студії, це поруч.
— Давай допоможу зібратися.

Хлопець курив на балконі. Зайшов у кімнату. Сів на диван. Ліктями сперся на коліна, пальці запустив у волосся. Голова ледь нахилена, дивився у підлогу. Бачила окремо руки, окремо губи, окремо плечі. Його самого вловити ніяк не могла. Лінія... не та, ще одна... знову не те.
— Будь ласка, пересядь на табурет.
Поставила табурет.
Звівся. Злегка потягнувся.
— Стій. Не рухайся.
Штрих, лінія, ще одна, іще... — ось воно.
Видихнула. Заплющила очі. Аж тепер почула втому.

Його руки на її плечах. Масаж легкий, приємний. Добре так. Пальці рухалися по шиї, потім перейшли на плечі, на лікті. Стало тепло. Обійняв обома руками, підняв. Сів на табурет, посадив до себе на коліна. Рукою відвів волосся, почула його губи на шиї. Прогнулася.
— Роздягнешся сама?
— Так.
Знову посадив на себе. Потім повернув. Несила було відірватися і перейти на диван. Опустилися на підлогу. Спочатку бачила небо у вікні. Потім тільки слухала себе.

— Люблю твої губи.
— Вже?
— Так. Хіба так не може бути?
— Відпочивай, мала.
— Ти прийдеш ще?
Усміхнувся. Поцілував. Пішов.

17.08.2017

– Я приїхала. Прийдеш?
– Через годину. На годину. Знаєш, чим будемо займатися?
– Так. Ти розкажеш мені про мене.
– Чекай біля входу в парк.
Ти такий і не такий, яким я собі уявляла. Не такий за зовнішністю, за манерою рухатися, за тембром голосу. Такий - в основі. Звикати не потрібно, за час віртуального спілкування пізнала тебе. Почула і прийняла з перших слів. І зараз ти підходиш, вітаєшся так, наче це було вже сотні разів.
– Хочу побачити себе твоїми очима. Пофотографуєш?
Даю тобі свій фотоапарат, відходжу трохи. Дивлюсь на твої руки. На пальці. Довгі. Подобається, як вони рухаються. У цих рухах весь ти – впевнений, спокійний, чіткий, чіпкий. Мені не вистачає сигарети в твоїх зубах. Саме в зубах, збоку. Губи так окреслюються по-іншому і тоді можна не звертати на них увагу. Сигарети нема. Тому я дивлюся на твої губи. Знаю, якими вони можуть бути. Боюсь їх? Боюсь тебе? Ні. Чому тоді тримаюсь на відстані?
– Не хочеш пройтись по траві босоніж?
Ти таки запалюєш сигарету. Продовжуєш натискати кнопку фотокамери. А я насолоджуюсь м’якою свіжістю під ногами. Вкотре в мені просинається дитина, і я починаю переступати дрібно-дрібно, потім пробую стояти на одній нозі, потім руки розводжу в сторони і трохи назад, по-дурному виглядаю зі сторони, мабуть, але мені байдуже. Я забуваю про оточення, я в собі зараз. Не знаю, що робиш ти в цю мить. Забула про тебе.
Повертаюсь.
– Хочеш подивитись знімки? – Протягуєш камеру.
– Ні. Потім. Без тебе.
Хтось зателефонував тобі. Розмовляєш. А я знову роздивляюсь тебе. Дивне поєднання. Іноді крізь відстороненість на обличчя проступає тінь ніжності, навіть якоїсь дитячості. Щось таке, що хочеться підійти близько і доторкнутись. Дуже хочеться. Але підійти неможливо. Сила, котра в тобі є, створює потужне поле. Воно не відштовхує. Воно просто не пускає.
– Я мушу йти.
– Так.
– Бувай, мала.
Ти йдеш.
– Гукай при потребі. – Напівобертом.
Усміхаюсь. Потребо моя, ти є в мені і так. Ти знаєш це.
Йду до готелю. Дивитись, якою ти мене побачив.
26.01.2017

Різдво прийшло звісткою про втрату.
Світлана Костюк відлетіла.
Світла людина. Світло її з часом буде сильнішим і яснішим. Ще припадемо до спадку поетичного, ще будемо знаходити там життєдайні істини.
За життя шукаємо чогось за горизонтом. А світло тут, поруч, в кожному з тих, хто біля нас. Хороші мої, рідні, любімо один одного, поки живі. Не завдаваймо болю. Цінуймо. Шануймо. Бережімо. Поки ми є. Прошу.
Летить сльоза…

07.01.2017

Як тільки не називали мене любителі дорогоцінних речей… На днях навіть діамантиком обізвали. Неограненим. Який потребує достойної оправи. З тої обІзви, що мала спати вночі, то дивилась на місяць у вікні і думала.

Хто я насправді… не знаю. Це тільки справжній ювелір може сказати. Але бажання потрапити під доскіпливе око лупи та чиїсь вмілі цупкі пальці нема аж ніякого. Бачила різні камінчики в оправах. Непогано так виглядають зовні. Відполіровані, блищать, кидаються в очі. Якось побачила зворотну сторону, та й моторошно стало. Там і камінь не тої якості, і між ним та оправою понабивалося чогось такого неприємного, що почистити негайно закортіло. Але то процедура непроста, мало хто на неї наважується. Бо і камінь може пошкодитись і оправа тріснути. Так і заволікає брудом, а потім більшість перестає носити цю прикрасу. Валяється в шкатулці, ні собі, ні людям.

Цікаво стало, як підбирають оправу до камінчика. Придивилась… ой-ой… займаються цим ну зовсім непрофесійно. Мовчу про невідповідність по кольору та матеріалу. Бачила і фіаніти в золоті, і дивні смарагди в пластиліні. Бачила й гірше, таке, що ні в тин, ні в ворота. Комусь до вподоби також, мабуть. А більше бачила невідповідність по розміру. Але, як дуже пече поєднати невідповідне, то і камінь обтесують, аж іскри летять, і оправу переплавляють нещадно. Бачила вибирання з того прокрустового ложа. Камінь вивалюється понівечений, оправа подряпана зсередини.

Кілька разів бачила вдале поєднання. По-справжньому гарне. Було враження, що камінь з оправою живі, і ростуть все життя. Десь камінь проростає виступом, і під нього водночас формується зручне місце. А там, де оправа надто тверда, то й камінчик змінює напрямок руху, не ушкоджуючи її. Бувають і такі дива на світі.

Так і заснула в думках під місячне сяйво. І наснилось мені, що лечу я у Всесвіті з швидкістю вільного падіння. Страху чомусь не було. Але одноманітність чорноти та відстороненого сяйва далеких світил втомлювала. Так захотілось чогось… такого чогось… і на грані прокидання впала я в чиїсь теплі руки. Відкрила очі. У вікно вже заглядало сонце. Поруч муркав кіт. В тілі був спогад лагідних обіймів.
До цих пір ніжусь…

Високосний рік розпочався.
В вестибюлі гамірно. Студенти кулінарного коледжу, який розташований поруч, наробили малесеньких вареничків, замість начинки в них монетки, родзинки та все, що можна приліпити до того, що станеться в новому році. Взяла один. Цікаво, що мені випаде, може кілечко… усміхнулась. Смакую. Солоне щось. Сіль. Сіль то й сіль, що вже буде.
Ти маєш прийти через годину, ріжу яблука на штрудель, хай запах кориці швидше веде тебе до моїх дверей. Ніж падає. Помила. Не дійшла до столу, вилітає з рук і знову об підлогу. Дивлюсь на свої руки, не розумію нічого.
Дзвінок у двері, твій друг стоїть, дивиться ніяково. Аварія. Заметіль. П’яний водій не справився з керуванням, удар прийшовся на сторону, де ти сидів.
Лікарня. Кілька годин в очікуванні. Операція закінчилась. Тебе перевозять до реанімації. За шклом дверей видно біле простирадло, за ним незнайоме сіре обличчя з загостреним носом, якісь трубки, потім все закривають сині костюми лікарів.
Стою на маленькому горбочку, а довкіл вода, неглибока, ледь покриває траву, але до самого обрію. Ніби і не лячно, але дивно якось. І пахне чимось знайомим, чи то м’ятою чи валеріаною. Мамине обличчя стурбовано схилилось наді мною. Потім воно розпливається і я здригаюсь від нестримного плачу.
Ти стоїш в дверях, в моєму улюбленому зеленому пуловері. Як ти тут опинився? Ти ж в реанімації… Чому мовчиш…
Знову сон… сон… сон…, я постійно хочу спати.
Через силу піднімаюсь, йду в куточок з іконами, запалюю свічку.
Господи, на тебе уповаю...

17.01.2016

Над містом летіли хмари, переганяючи одна одну. Час від часу вони розмовляли, їх шепотіння майже не долітало до світу людей, але іноді хмари сперечалися і тоді долинало сердите гуркотіння, що супроводжувало спалах гніву.
Мар’яна дивилась на Ромку, який захоплено розповідав про історію створення фонтану, біля якого вони спинилися відпочити після швидкого бігу по алеях, про те, що це одна з найкращих прикрас цього парку. Фонтан не працював, і вони підійшли поближче до русалок, що завмерли в дивній грації посередині великої пересохлої чаші. Мар’яна замилувалася їх витонченими тілами, їх обличчями. Здалося, що якби внизу була їх стихія, то вони легко зісковзнули б з постаменту і продовжили в ній свій танець. Ромка став показувати, звідки у фонтан приходила вода і куди вона потім виливалась. Руки хлопця злетіли вгору, футболка висмикнулась із джинсів, Мар’яна побачила родимку на загорілій шкірі трішки нижче паска і перестала чути голос Роми. Потім погляд перейшов на його руки. Вони в цей час легко підтягнули тіло і взялися за стан однієї з русалок. Сам Ромка стояв на круглій основі і, піднявши голову вгору, продовжував.
– Цій скульптурній композиції багато років. Бачиш, на ній вже утворилася патина? Ти подивися, який дивний колір. Цікаво, чому вона утворюється лиш в певних місцях. Ось тут чистий метал. А ось тут, наче час пензлем пройшовся.
Ромка вів пальцем по тонкому стану русалки, щось говорив, а Мар’яні здалося, що то по ній проводять лінію. Мурахи поповзли десь від боку і через впадинку на животі вище, вище, викликаючи солодку млість. Дівчина, занімівши, дивилась, як Ромина долоня лягає на перси русалки, слухала, як наливаються важкістю її власні груди під тоненьким светриком. Серце перестало стукати, щось гаряче нестримно пішло від грудей вниз. Хвиля безборонно затоплювала її тіло, і губи самі відкрились назустріч бажанню:
– По… цілуй мене…
Мар’яна заплющила очі і підняла обличчя. Через довгу, нетерпляче довгу мить відчула м’який дотик, чомусь до носа. Потім ще один, в лівий куточок губ. А потім прохолодні поцілунки покрили все обличчя. Великі краплини дощу змивали морок, приводили до тями і охолоджували.
– Мар’янко, ходімо додому, бо намокнемо.
Ромчик зістрибнув, повернувся до дівчини, ухватив за руку, і вони побігли алеєю до виходу з парку. Мар’яна здивовано прислухАлась до себе і здивування поступово переходило в сором. З кожним кроком вона червоніла все більше і більше. Раптом подумала, що могло б статися, якби на місці Ромки був хтось другий, якби той другий скористався миттєвою слабкістю її тіла. Жах підступив до серця і Мар’яна різко спинилась.
– Тобі зле, Мар’янко? Що з тобою?
Сльози змішувались з дощем, плечі здригались.
– Мар’янко, що сталось, заспокойся, я з тобою. Не плач.
Рома обійняв її обома руками, вона уткнулась обличчям в його футболку, і так вони довго стояли під краплинами дощу, які злітали з великих старих дерев. Парк шумів над ними тихо, і від тої тиші народжувалась ніжність. Ромка притулився до мокрого Мар’яниного волосся, і тепло його несміливих губ попливло спочатку до шиї, а згодом дібралося до кінчиків пальців на руках. Стало так добре, так добре, що Мар’яна боялась поворухнутись. А дощ ішов на них обох, як Боже благословення, і під тим дощем народжувалось щось хороше, чисте, справжнє. Ромка і Мар’яна дивились один на одного, впізнаючи і не впізнаючи самих себе…
Ті, що жили на небесах, з лагідною усмішкою спостерігали за маленьким вогником, який несподівано виник внизу між деревами старого парку. Хіба ж такий погасиш дощем…
Увечері Мар’яна сиділа біля мами і пила чай з липового цвіту.
– Мамо, скажи, що може порятувати від зваби?
Мама уважно подивилась на доньку:
– Чоловіка – розум. А жінку – мудрість. Але надійно вберігає від спокуси одне… лиш одне…
– Що, мамо, що..?
– Любов, моя дівчинко. Вона є захистом від всього.

– Дзень!!! Бабамць!! Ня-я-я-яв…..
На підлозі побите шкло, черепки з вазона, розсипана земля і поломана товстянка. З-під ліжка блимають величезні очі кота, який до того мирно відпочивав на підвіконні. До моїх ніг повільно котиться м’яч. Зітхаю, беру несподіваний подарунок. Виходжу на вулицю.
На мене дивляться кілька пар оченят, не менш переляканих, аніж котячі.
– А ми тут… гралися… ми не хотіли… – це Денис, із 36-ї квартири (позаторік наша мала цвяшком старанно виводила першу в житті букву «А» на машині його тата).
– То що будемо робити? – питаю.
Стоять, похнюплені, мовчать, оченята починають підозріло блищати.
– Стійте тут, нікуди не йдіть. – Повертаюсь до квартири, збираю з підлоги зелені уламки, виходжу з ними до дітей.
– Можна кілька днів потримати оці гілочки у воді, а потім посадити в горщик із землею, тоді вони виростуть і стануть деревцями. А можна зараз викинути їх на смітник, тоді вони будуть довго помирати. На моєму підвіконні нема місця для стількох дерев. То що мені робити?
Дивляться вже не на мене, а на безпорадні гілочки в моїх руках.
– То йти викидати?
– Ні, дайте мені. – Водночас кілька зойків. Роздаю в простягнені рученята. Вже й про вікно забула.
– Доброго вечора, сусідонько! – Це з роботи йде Денисів батько. – Що сталося?
– Та… Ми тут рахунок зрівняли. Тепер 1:1. – Усміхаюсь.
Дивиться на розбите вікно, потім на сина. – То що, гратимеш далі?
– Ні, татку, мені треба набрати землі з кротовини. А у нас є якийсь горшечок? Посадити… ось це…
– Та знайдемо. Тільки якось би грались ви обережніше, га… , бо такими темпами у нас на вікнах скоро ліс виросте.
Діти полегшено сміються і йдуть додому, несучи в руках врятовані життя.
Увечері лежимо з чоловіком, притулившись одне до одного. З вікна, завішеного ковдрою, тягне свіжістю. У діброві, що через дорогу, соловейко витьохкує, не спиняючись. Добре так...

Світлана зібрала Ромку, кинула в сумку запасні речі. Воно ненадовго ніби, але раптом дощ піде чи малий зригне по дорозі, чи прийдеться поміняти пелюшку. Коляска простора, не заважить сумка.
Надворі тепло, гарно так, бджоли в садку гудуть, аж біля хати чути. Вийшла за фіртку, закрила защіпку з внутрішньої сторони та й повезла по дорозі свій туго сповинутий скарб. Ромчик засинає потихеньку, а Світланка йде собі та роздивляється довкола.
Через хату стоїть підвода. Десь сусіди зібралися: тьотя Надя вже сидить на дошках поперек возу, а дядько Василь вкладає якісь торби.
– Доброго дня Вам!
– Здорова була, донь! Далеко зібралася?
– Та хліба хочу купити і в аптеку зайти: мама просила мазь якусь взяти, бо п’яти після городу порепались. Чуєте, то може я зачекаю, поки проїдете, щоб не заважати попереду?
– Їдь, сонечко, ми поки втлумимось, то ти вже вниз зійдеш, а ні, то зачекаємо наверху, куди спішити. Йди з Богом.
– Дякую. Я швиденько.
Вкінці вулиці чути вжикання пили. Через відкриті ворота видно, як дядько Толік з сином Юрком щось ріжуть. Видно, плота доробляють, він у них новий, штахети ще не покрашені. Не стала спинятись, що людям заважати, день великий, ще встигнемо наговоритись. Всі близенько живемо, по десять раз перегукуємось через городи.
Вже перед самим спуском дядька Михалка стріла. По-вуличному Мухою його кличуть. Чи то за характер неспокійний, бо на місці не може всидіти ні хвилини, чи то від «мухи в носі грають», бо такий вже задерикуватий, що всі намагаються обходити його далеко.
– Шо, біда колгоспно, не сидиться вдома?
– Йдіть собі, дядь Міш. Та тримайтесь за плота краще, щоб не зашпортатись.
Вже й напідпитку з самого ранку, ото вже лихо сусідка має в хаті. Але кому яка доля.
Світлана обережно стала з’їжджати вниз по дорозі. Тут, хоч нешироко, але хороша дорога, тверда. З обох боків стіни заросли травою, височінь. Наверху-то є стежка, але куди з коляскою по тому горбку, там одному хоч би пройти.
Те, що сталось потім, на все життя вкарбується в пам’ять. Обернулася на якийсь гуркіт. Схарапуджені коні неслися, наче в повітрі. Тітка Надя завалилася на бік і кричала, кричала. А за колесом на віжках волочило дядька Василя. Сусідський Юрко кинувся до воріт, але батько
вхопив його за плечі і не пустив до біди, що летіла по вулиці. Світлана бачила, як крутяться очі в коней, як вони завернули вбік голови і запах жаху вдарив в обличчя.
Не дійшло, звідки взявся дядько Михалко, як з-під землі виріс, тільки почула тріск від плоту, який зносили коні разом з повислим на них дядьком. Не втрималось в пам’яті, чи пішла вона тоді в село чи повернула додому, як і те, чи сильно побило обох дядьків. Запам’яталось тільки, як дядько Михалко заспокоював коней, матюкався на дядька Василя і казав, що прийде ввечері на горілку. Та ще біле обличчя тьоті Наді, яка сиділа вже рівно та раз за разом піднімала руку для хреста.

Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками, оченята зиркають на світ довірливо і зацікавлено. В руках лозина, нею замахується на гусей – «гиля-гиля», а сама боїться, бо отой гусак величезний, що попереду гелгоче, вже розчепірив крила, і нахиляє до землі голову з довжелезною шиєю, і як гадюка починає шипіти, і біжить на маленьку Оксеню. А вона кричить: «Мамо, ма….», та так пронизливо, що гусак спотикається об спориш і, ще пару раз гелгнувши, розвертається і летить по протоптаній стежці на вигін, а за ним і всі гуси, голосно скрикуючи, вириваються на волю і попасом розбрідаються по вискубаній траві.

Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. На плечах коромисло, вода з відер хлюпає на босі ноги, та й відра мало що до землі не дістають, така Оксеня маленька. Та маленька-маленька, а хлопці і підійти бояться, бо як скаже щось, так так влучно, що й не знають, де дітися. Один Павло червоніє, але підходить, знімає відра з коромисла і несе. А нести далеко, спочатку на горбок, а потім в самий кінець вулиці. А йому, якби ще дальше, то й краще було б. Отак і доходять до хати. Вона щось розказує захоплено, перебігає йому дорогу раз по раз, а він мовчить та й мовчить. Тільки дивиться зверху вниз на дві коси, що мЕлькають перед очима.

Біжить дівча, дрібненько перебирає ніжками. Чи й не дівча вже, з-під хустки очі зболені, підбігає до листоноші, а та розводить руками - нема листа. Та й ведуть дрібненькі кроки назад до хати, бо треба ще в печі запалити та й борщу зеленого наварити, якраз щавель молодий поліз та й кропива вже є, то й легше, зиму пережили, то й далі жити будемо. Якби ще від Павла звісточка хоч якась була, а то як пішов на фронт, та й з кінцями. Федь зовсім від рук відбився, хлопчиську батьківська рука потрібна, за Женьою теж нема коли дуже дивитись, а Василько.., за Васильком вже другий отець наглядає, небесний, прибрала хвороба дитину, як і не було. Сльози летять, а руки ворушать жар кочергою та заслінку затуляють. Ввечері залізуть утрьох на піч та й будуть слухати, як вітер підвиває в комині.

Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. Йде лісник, аж спинився - бачить - купа хмизу сама сунеться - а то що за чудасія, аж гаркнув грубо з подиву. І хмиз завмер. А з-під нього баба Оксеня вилізла - а щоб вам, бабо, добре було. Дайте підсоблю, на спину закину. Та чи ви весь ліс підібрали, що я підняти не можу, йдіть з-перед очей моїх. А бабуня звалила знов на плечі гілляччя та й почимчикувала додому, бо хто ж принесе. Павла так і не дочекалася, пропав безвісти, ні пенсії, ні помічі. Федь десь на шахти на Донбас подався. Женя зранку до ночі норму на буряках поле, а взимку на цегельному заводі робить. Та й так життя проходить.

Біжать ніжки, дрібненько перебирають по землі. А назустріч їм ще одні, манюсінькі зовсім, аж летять. Посерединці стрічаються, та й манюсінькі підстрибують і зависають в повітрі і так там залишаються. Баба Оксеня несе онучку до хати і з рук не випускає, і обціловує її, і гладить кіски і ще цілує. І так вони собі удвох щось щебечуть до самого обіду, а як всі встають вже з-за столу, то бабця несе напівсонну малу на піч і співає їй тихенько, а та засинає і крізь сон – бабо, не йди, бабо, не йди - і рученята шию обвивають і тримають цупко….

Біжать ніжки, біжать… Сниться Оксені її Павло. Стоїть в садку біля яблуні. А та цвіте так вже гарно, що цвіт один видно і нічого більше. А біля Павла Василько всміхається, кличе – мамо, та ходіть до нас. Біжать ніжки, біжать, вже й землі не торкаються, відлетіла душа…

Вчора бачила тебе здалеку, впізнала по прямій ході, по спокою плечей. Не окликнула, бо обличчя твоє світилось чужою посмішкою.
Сьогодні ти усміхнувся мені так чисто, що ледь не потягнулась за тобою. Але спинили очі не твої.
Колись я впізнаю тебе по очах. І побачу впізнавання в них.
Я почую тебе.
Єдиний.

Початок годування щоразу знаменується голосним криком, який починається десь далеко і наближається коридором разом із шурхотінням коліс спеціальної каталки. Ти кричиш так відчайдушно, що молоденькі медсестрички навіть не дивляться на бірочку, прив’язану до малесенького зап’ястя, на якій записано прізвище, вага 3.6 і зріст 54. Самого першого тебе завжди заносять у палату і бігом прикладають до моїх грудей. Голівка крутиться, роззявлене ротеня хапає повітря, поки нарешті не присмоктується жадібно до коричневого пуп’янка. П’єш, п’єш, аж поки молоко не прибуває в повну силу, та ти все одно ковтаєш, аж схлипуєш. Груди твердіють, наливаються тонким болем, пружні цівки з них вириваються на волю, вмивають твоє маленьке личко, потрапляють в оченята, заливають пелюшки і халат. Ти сердито пирхаєш, хочеш закричати, але бурхливий потік нарешті заспокоюється і ти знову припадаєш до молока.
Синочку… Мріяла про тебе, здається, все життя. Ти прийшов сам, на початку літа, коли зазеленіле жито п’янким запахом увійшло в тіло і засвітило душу. З якихось небес ти побачив те світло і прилетів на нього. Дев’ять місяців ти жив у мені, жив мною, аж поки води не винесли тебе в вільне життя. З першою весною тебе, рідний!
Наївся, але не відпускаєш. Пробую звільнитись, просинаєшся, тягнеш знову, та сон переборює і я обережно кладу тебе поруч.
Піднімаю очі. Починаю чути сопіння діток навколо та розмови молодих мам. В палаті нас восьмеро. Навпроти жінка, змучено дивиться на скривлене обличчя своєї донечки. П’ята дитина. А молока нема. Великі гарні перса пусті.
– Може, погодуєте і мою..? Все одно будете зціджувати лишнє…
Беру дівчинку на руки, сідаю з нею на своє ліжко, прикладаю до грудей. Жінка зітхає і відвертає обличчя вбік. Плаче. Дитина тихенько смокче, засинає, знову п’є, а я пригадую свої недавні сльози. Як соромилась своїх маленьких грудей, як не допускала до них, як ніяковіла. Чи ж могла тоді думати про сьогоднішній день, коли мої груди будуть переповнені справжньою радістю.
Віддала маленький згорточок, взяла на руки свій, рідний. Боже милий, ти даруєш нам так багато. Ти даруєш нам життя. Слава тобі!

Позавчора було Стрітення. Вранці вийшла на вулицю, а там тихо і сонце розіллялось. Мене як перемкнуло. Очі заплющила, обличчя підставила, аж шию витягнула, щоб сонце на більше клітин лягло, і отак на автоматі пішла до автобусної зупинки. Час від часу дивилась через сплетіння вій на тротуарну доріжку, щоб не влупитись в зустрічних перехожих, але вони здалеку бачили, що йде щось нетипове, то заздалегідь оминали.
Проміння спочатку торкнулось повік. Потім обережно перейшло на щоку і вляглось на неї. І вже звідти несміливо потягнулось нижче. Зігріло теплим диханням. Я ловила ніжність губами, а вона пустотливо зривалась з них і перебиралась на ніс, на відкриту шию, на краєчки вух. Поцілунки були такі м’які, що відкрилась і подалась назустріч. Сонце зайшло в мене. Через капіляри стікало в великі судини, і ті несли тепло по всьому тілу. А воно вбирало, вбирало, тягнулось, вбирало… і почало пульсувати. На грані переповнення, коли стало нестримно-солодко і захотілося злетіти вгору, коли кожна клітина почала співати, відцентрова сила виштовхнула гарячий потік назовні. Пісня проливалася в повітря і дарувала життя.
Очі відкрилися самі. Стояла посеред ранкового людського міста. Чула рух рідких хмаринок в свіжому весняному небі, чула сон землі, в який впліталось шепотіння трави на проталинах біля теплотрас, чула силу каштанових бруньок, які ось-ось стануть блискучими і липкими і вистрелять в небо фейєрверком листя і цвіту. Чула себе.

Буває, життя проходить, а людина й не знає, чого вона вартує. Та коли Господь милостивий до неї, то дає випробування, які показують, на що людина здатна, а що їй не під силу. Ставить перед вибором. Справжнім. Коли вибирати важко. Коли при будь-якому рішенні втрата буде велика.

Колись мене розривало на таких перехрестях. Розпластувалась нерухомо, закривала очі і пливла за течією, думаючи мілкодухо, що доля краще за мене знає, куди йти. Але прийшов час і прийшло розуміння, що в кожному випадку переді мною стає не вибір між кимось і кимось, чимось і чимось. А стає вибір між мною і мною. Мною вірною і зрадливою, мною щедрою і мілкою, мною сильною і слабкодухою. А по великому рахунку між мною – Людиною і мною – істотою.
Відтоді вибираю не когось і не щось, а тільки себе. Обставини бувають різними, сила мого духу на момент вибору, можливості тіла також. Не завжди роблю правильний вибір, звісно. Але, принаймі, розумію це. І коли стаю сильнішою, то намагаюсь повернути собі себе.

Недавно повернула. Дякую за це всім, хто поставив мене перед вибором.
Мені спокійно і добре. Так завжди буває, коли не помиляєшся.
Я є.

13.02.2016
м. Білгород