Древнє місто, величне і тихе.
Ось і знов опускається сніг.
Ніч приходить як злодій, як лихо
І збиває у темряві з ніг.

Але зранку хтось дасть мені сили
Щоб піднятись і далі піти.
Так і місто встає із могили
І як сад починає цвісти.

Ми із містом колеги по чарці,
Наші ночі давно вже без сна.
В сьогоденні застрягли як в шпарці,
Допиваєм надію до дна.

Ми обоє у пошуках змісту,
В лабіринтах віків і розмов.
Ось ідуть нові люди по місту,
Як по жилам іде моя кров.

Ти прийшов під покровом ночей.
Та правило тут просте-
З твоїх холодних скляних очей
Верболіззя і мак проросте.

Все ж одразу пішло шкереберть-
Навіть небо тут стало до бою.
Ти ніс із собою морок і смерть-
Все те вічно тепер з тобою.

Наша правда проста і ясна,
Нам і Бог в тім труді допоможе.
Ну а далі? А далі життя і весна.
І любов- вона все переможе.

Що ми зробимо коли піде війна?
Відбудуємо дороги і домівки?
Врешті-решт відправимо листівки?
Вип'ємо найкращого вина?

Будем спати у полях в пшениці
Із сузір'ями зоставшись віч-на-віч?
З побратимами приїдем до столиці
Щоб пісні співати цілу ніч?

Що зробити нам коли піде війна?
До батьків стареньких завітати?
Чи нарешті книжку дочитати
Що колись залишив край вікна?

Міцно спати будемо ночами?
Будемо сміятись у юрбі?
Діточок народимо собі?
Будемо кохатись до нестями?

Що ми зробимо коли піде війна?
Що завгодно будемо робити!
Будемо на світі цьому жити!
І радіти, що прийшла весна.

Вони ночами йшли через пустелю,
Віслюк, дві постаті і на руках Дитя.
Здавалось, що не буде вороття
До тихого, спокійного життя,
А вічно буде ніч, пісок і скелі.

Як підіймалось сонце, то вони
Ховались у печери й порожнини.
Дитя вкладали на шматок ряднини,
І діставали воду і хлібину,
І снідали присівши до стіни.

Коли ж нарешті буде узбережжя?
Куди веде їх ангела рука?
Марія спить- маленька і струнка.
І Йосип гладить по загривку віслюка,
Вдивляючись в пропечене безмежжя.

Позаду Ірод, горе, Віфлеєм,
Попереду піском покриті гори,
Бескрайнє небо- чисте і прозоре,
І життєдайний Ніл- широкий, наче море,
Весь вкритий солнцем, начебто вогнем.

Димілося роскладене багаття.
І втома сходила з ласкавого лиця.
Надією сповнялися серця.
Їх ангел вів до самого кінця-
Батьків до вічності, а Сина до розп'яття.

Цей танкер не вийде із порту,
Зіржавіє, всохне, засне.
Взірветься залізна аорта,
І вічність у трюми зайде.

Все стане за мить чорнотою.
То смерть- її постать бліда.
Віл'ється липкою водою,
Як тиха холодна біда.

А де ж та свобода, вітрила,
А де океан і вітри?
Та тиха невидима сила
Що кличе лише догори?

Коли ж він до дна доторкнеться,
Занурившись носом у рінь.
Вмить зірка у небі займеться,
І щось попливе в височінь.

Щось ніжне в очах заблищить,
І теплою стане усмішка.
І місто, як зморена кішка,
Скрутилось в калачик і спить.

Тривоги потрохи стихають,
І хочеться тихо молитись,
І довго-предовго дивитись,
Як вікна в будинках згасають.

А потім, забувши всі війни,
Зітхаючи, солодко спати,
До самого ранку шукати
Вві сні твоі теплі обійми.

А січень все вибілить чисто,
Сховає і біди, і лихо.
І сніг опускається тихо
На древнє і втомлене місто.

Від нього немає спасу.
Він бачить моі сліди.
Хоч стій, біжи, чи іди,
Наша зустріч-питання часу.

Через біль, через жах і задуху
Лабіринтами вулиць, днів,
За собою чуючи спів,
Я тікаю від нього щодуху.

Я ховаюсь в тумані ночей,
У пожовклих садах сновидінь.
Та тягуча і згорблена тінь
Вже моіх доторкнулась плечей.

Сил немає позбавитись пут..
Та вже пізно. І чую крізь сон
Його голос, як тихий прокльон-
Зупинись, зачекай -я вже тут.

Ти тихе небо над полями коло дому,
Самотня стежка коло древньоі верби.
Тебе шукаю, наче щастя, наче втому,
У втомі тій відраду серцю від журби.

В очах людей, вечірніх вікнах, у смерканні,
У мерехтінні вогника в руках.
Тебе шукаю навіть у чеканні,
Між кроком серця, у зітханні на вустах.

Ти подих птаха, ти промінчик полудневий.
Скажи, прошепочи своє ім'я.
Моя весна, мій дощик березневий,
Моя надія і любов моя.

Я йду по нитці вулицями міста,
Туди, де серце завмирає назавжди,
Де квітнуть п`ятилисники біди,
І люди їх збирають у намиста.

Там був мій дім, та вже його немає.
У темних вікнах тіні й вороги.
Оця пелюстка - холод і сніги,
А ця - північний вітер насилає.

Я йду скізь ніч, скрізь сни і зорепади,
Чекаючи, що попіл оживе.
Мов та рибина, що на смерть пливе,
Шукаючи спочинку і відради.

Пропечене безкрайнє дике поле.
Десятипагорб`я. І сива ковила. І маки.
Понурі ідоли - забуті кимось знаки,
Насіння вічності - покинуте і кволе.

Цю чорноту не будять зорепади.
І сон, як морок - переляканий, схололий.
Це тут десь бродить Каїн сивочолий,
Шукаючи спасіння і відради.

Очами яструба тут вічність споглядає,
Як мла усе заповнює собою,
Як смерть летить монгольською стрілою,
І в мене між лопаток застрягає.

Ще не тікали люди с тих земель,
Але гонителі вже чують запах крові,
Вже сплетена мотузка з конопель,
І цвяхи із заліза вже готові.

Вже лагодять каменярі моста,
Вже жінці прокуратора не спиться,
Вже сивий тесля витесав хреста,
Вже виткана посмертна плащаниця.

Вже в алавастр налили миро й мед,
Та сенс того ще сховано. Одначе
Є в світі Той, хто знає наперед,
І у саду ночами тихо плаче.

Це повечір"я не закінчиться ніяк,
І сутінки - як феї полохливі.
Між листям хмари - мовчазні і сиві,
І ліс старий - як велета кістяк.

Стежина вниз - до темної ріки,
А може й далі - в очерет і в воду,
В густе шипіння крижаного броду -
В липкі обійми мертвої руки.

Вже схід і захід - як кільце сталевих пут.
Далекі дзвони і незримі люди.
Це повечір"я - поцілунок Юди -
Ще світить сонце, але темрява вже тут.

Сонце щезло, сховалось за край,
І в польоті помер чорний шпак.
Зупинися на мить, зачекай.
Щось не так в цьому світі, не так.

І хіба в цих зелених очах
Мають бути краплинки пітьми?
Ми навік загубились в горах.
Залишилось лиш небо і ми.

Щось не так в цьому світі, не так,
Роскажи мені щось, не мовчи.
Не говориш? То дай хоч би знак,
Хоч би щось прокажи, прокричи.

Моє серце у грудях мовчить,
Не стискаються пальці в кулак.
Зупинися, зажди хоч на мить,
Щось не так в цьому світі, не так.

Між сухостою я шукаю віщих снів,
Живих молитв до Бога мовчазного.
Та сил нема, кінчається дорога,
І ось вже бачу смерті чорний зів.

Навіщо йти - та смерть прийшла сама,
І як дитину - пеленає туго.
І пошук той - не виклик, а наруга.
Ти був? Та ось тебе нема.

Слабе зерно старого урожаю.
Земля була родючою колись.
Та впавши, силюсь підвестись.
Або хоч погляд в небо підіймаю.

То не життя,
То моє небуття.
І тінь моя -
Як висновок свободи.
І біль не від гріхів,
А від негоди.
І ніч,
А в ній виття,
Не каяття.

Бентежні сни,
Передчуття війни,
І смерть -
Вона ніщо не забуває.
Залишуть всі,
Але вона не залишає.
Ось срібний кубок
І її тонка рука.
І та вода холодна і гірка.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
В очах ласкаве сонце посміхалось і раділо.
Від щастя серце прокидалось, молоділо,
І щастя те приносило мені.

Ці нетерплячі пальчики, ці гілочки верби,
Так пахнуть вересневими полями.
І хочеться почути голос мами,
І хоч на мить забути гострий біль журби.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
І зовсім не хотілось прокидатись.
Хотілось жити, росквітати і сміятись,
Надії так хотілося мені.

Цей липень всміхається тільки мені.
Цей спокій, це небо, ця ніжність,
Ця тиша і ці предвечірні вогні -

І тіні на цій дерев"яній стіні -
Неначе квиток у вічність.


Все стане інакшим. Розтане, мине,
Залишиться там, за порогом,
Січневим сузір"ям навіки засне.

Все зміниться, лишиться тільки одне -
Ледь чутна туга за Богом.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

Чи вистачить сили доплити?
І сни, як приховані мрії.
Та ранок - як символ надії -
Усе це ще можна змінити.

Між нами провалля могила,
І як перейти я не знаю.
Кричу коло самого краю
Щоб Ти дарував мені крила.

Я стану як все тут - золою,
Себе зберегти не зумію,
Все щезне, одна лиш надія
Залшиться разом зі мною.

Вона - як вогонь серед ночі.
Покличе, зігріє, не згубить,
Холоднеє серце розбудить.
Дасть сили росплющити очі.

Мої крила важкі від біди,
Піді мною стривожене море,
Але тихе безжалісне горе
Тягне вниз до самої води.

Помах крил - і усе це мине.
Та здається - усі ми пропащі.
І судомою зведені пащі
Там терпляче чекають мене.

Я лечу, я іду, я повзу.
Та я бачу крiзь темряву ночі -
У чудовиськ, що ждуть унизу -
Мої побрані зеленню очі.

Лиш я і пес. І ніч до виднокраю,
Здається, зупинився навіть час.
Стооке небо дивиться на нас,
Ті очі жахом сповнені до краю.

Один лиш погляд і побачиш за курганом -
Чорніша чорноти холодна тінь.
Та краще не вдивлятись в височінь,
Бо тут зостанешся ти кам"яним бовваном.

Мій шлях лежить вперед - до небокраю,
Ліси. Степи. Вже сиплеться овес.
І все іду. Зі мною вірний пес.
Іду туди, де мороку немає.

І так до скону не знайти мені спокою.
Та чи дістанеться відрада та мерцю?
..Ледь тліє ватра. Чай із чебрецю.
І гострий ніж під лівою рукою.

Здригалась скрипка від ридань,
І я ховав тремтячі руки.
І ті крихкі болючі звуки
Лишали все без сподівань.

Пітьма вливалась в серце, в груди;
І все завмерло, навіть ти.
І щезли стіни, небо, люди,
Пропало все, крім гіркоти.

І ллється музика, як сльози,
І тане серце скрипаля.
У гості жде його земля,
У край, де тиша і морози.

Як він піде, то я за ним;
Вогонь розводити щоночі.
І крізь густий, солодкий дим
В його страшні вдивлятись очі.

За обрієм осінь оправила свитку,
Всміхнулась, зітхнула і далі – в поля.
І зморено тягне павук свою нитку,
І вітром приспана, дрімає земля.

Як небо, ставок зацвіта жовтолистом,
Сумує окрадений, згорблений сад,
Тримає в руці горобине намисто,
І хоче тепло повернути назад.

Я плачу як птах, що не зміг відлетіти.
А може то дощ пробудився зі сну?
І хочеться жити, і з листям летіти
На захід, до сонця – вертати весну.

В очах у птаха сині океани,
Та подих щастя зліва під крилом.
Свобода вмить усі затягне рани,
Не дасть посивіти ні серцем, ні чолом.

Лети ж, лети за край розпатланого неба!
Колись і я з тобою, друже, полечу.
В ту мить землі мені не буде треба,
В ту мить я соколом у небі закричу.

І все, що тут мені злетіти не давало,
Крижинкою розтане у руці,
І все, чого було мені замало,
Ввіл’ється в мене, в запашному молоці.

У небі ангели полегшено всміхнуться,
Мені на плечі теплі руки покладуть.
І білі крила за спиною розгорнуться,
І до землі мені упасти не дадуть.

Як настане ніч на тій землі,
Щезне місто, люди і пустеля,
Щезне море, хвилі, кораблі,
Все каміння, стіни, вікна, стеля.

Всі шляхи повернуть в нікуди,
Так що навіть злодій ляже спати.
Темрява поглине всі сади,
Їх ніхто не зможе відшукати.

Всі оливи, мирт і виноград,
Всі нічні вогні Єрусалиму,
Всі стежки у Гефсіманський сад -
Щезне все і зорі разом з ними.

Ніч прийшла - і світ усе забув.
Але є посеред ночі Одинокий.
Тільки Він залишиться як був -
Тихий, лагідний, зеленоокий.

Як туман - холодний терпкий жах
Стелеться плющем від пилу сивим,
Учні сплять в пожовклих бур"янах,
Зморені тривогою і дивом.

Що таке та істина, той рай,
Хто ще зможе тую воду пити,
І всю ніч вдивлятись в небокрай
І за нас, за згублених просити?

Все що вітер зібрав у долоні
Розплескалося наче вода,
Жовте листя і тиха біда,
Сірі очі і стиснуті скроні.

Хто подивиться в очі мені?
Хто хоч слово моє пригадає?
Чорний птах на крило припадає -
Чорна крапка на білій стіні.

Хай все буде тепер як і є,
Небу - зорі і серцю - неспокій.
Мій барвінок, мій сон синьоокий,
Моє небо і горе моє.

Як теплий вечiр,
Тихий i сумний.

Як хворий птах,
Як очi цього птаха

Чернечий шепiт
За весь рiд людський-

Хай буде милiсть.
Милiсть, а не плаха.

Ти темну ніч у коси заплела,
На дно очей фіалки зірвані поклала.
Ти серце із грудей моїх взяла,
І грала ним, як іграшкою грала.

А що лишилося - холодна кров як сіль.
І щось всередині болить і завмирає.
Хіба любов завжди лишає тільки біль?
Хіба пітьму любов по собі залишає?

Колись згадаєш - ось у мене був...
Так, був колись. Як зірвані фіалки.
Та все минає, ось і я минув.
Старих речей хіба буває жалко?

І тануть дні. У Києві зима.
Вітри холодні за вікном вовками виють.
І все як було. Лиш мене уже нема.
І мертві квіти у очах твоїх синіють.