Часто подибуємо в різних текстах слово «культура», при потребі та без такої. Походить від слова «культ», пов’язане з поняттям обряду. Що криється у цьому слові? Усе, що створене людиною в результаті творчого процесу, а не механістичного. Зрозуміло, що цей термін має чимало відтінків, ба навіть тлумачиться неоднаково…

Евген Маланюк був переконаний, що: «Немає культури (чи, як хто воліє «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного (хоч часом, але досить поверхово – «імперського» чи «державного», що в більшості, остаточно, є лише псевдонімом «національного»).
Безнаціональної культури немає. Безнаціональною може бути, вживаючи виразу Шпенглера, лише переймана «цивілізація», але й тоді треба пам’ятати, що і за паротягом, і навіть рефреджірейтором тягнеться певна генетична лінія аж до «місця зродження» тих приладь».

Адже говоримо: культура Заходу чи Сходу, італійська культура, іспанська…

Ще одна, важлива цитата від Е. Маланюка: «Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики-номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мати тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жадну тяглість людської творчости вже не можна говорити».

Коли йдеться про українську культуру, необхідно зауважити, скільки разів в нашій історії різні бурхливі події та явища негативного характеру переривали тяглість культури, робили неможливим її постійний, без перешкод розвиток… Складові географії: місцевість (ландшафт), підсоння (клімат), більш щільно пов’язані з культурою, ніж політичні чинники…

Звернімо увагу на думку Миколи Євшана (літературний критик, літературознавець): «Національна культура – це ніяка спадщина по предках, не рента, з якої можемо жити ми і наші діти та внуки… Це велика робітня, верстат колективної , безустанної, напруженої праці».

По картинах Марії Ворончак видно, що їх створила українська художниця. Це перша ознака, більш ніж важлива, котра характеризує роботи мисткині з Тернопільщини. Цього разу мову у тексті поведу про її творчість, спробую словесно окреслити певні екзотеричні риси малярства та езотеричні.

Народжена в селі Глещава Теребовлянського району. З дитячих літ багато читала. Домашня книгозбірня була багата книжками та часописами. Особливу роль відіграв журнал «Україна», в якому публікували статті про художників. Красувалися у виданнях й кольорові вставки зі світлинами картин. Ці публікації відкрили дівчинці вікно у великий Світ мистецтва.
Дитячі мрії, як же без них?! Хотіла стати археологом, потім – астрономом, режисером кіно. Найбільша мрія зродилася під час навчання у 7 класі середньої школи: «Стану художницею!».

Навчалася на художньому факультеті Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника. Диплом здобула в 1995 році, викладачі з фаху: П. Прокопів, М. Фіголь, В. Лукань, Б. Бойчук. Студіювала науки в Інституті славістики Віденського університету (2008 – 2011). Диплом магістра психології отримала опісля успішних студій в Тернопільському національному педагогічному університеті (2020 – 2021).

Від 1998 до 2001-го працювала викладачем в Теребовлянському коледжі культури та мистецтва, брала участь в різних мистецьких проєктах. У 2001 році обставини змусили податися на заробітки до столиці Австрії. Несприятливі умови для творчості, втома опісля роботи, не завадили мисткині вільний час присвятити живопису. Перші дві персональні виставки Марії Ворончак відбулися у Відні (2003 та 2004 роки). Брала участь і в колективних виставках, які проходили в цьому місті, зокрема – вернісаж «Einfach wohlfühlen» (2005).
Попри труднощі заробітчанського побуту за кордоном використовувала кожну нагоду, щоб відвідати музей або дієву експозицію творів.

«Я бачила оригінали – Рембрандта ван Рейна, Пітера Рубенса, Франсіско-Хосе де Гоя, Пітера Брейгеля (старшого), імпресіоністів, Поля Гогена, Вінсента ван Гога, Пабло Пікассо, Марка Шагала, Фріди Кало, Густава Клімта, Егона Шіле, та багато інших видатних митців. Все це, разом з вишуканою архітектурою Відня формувало в мені художній смак, відчуття краси, бажання творити… Мистецтво рятувало мене у найважчі миттєвості заробітчанського буття, було тим світлим вогником, котрий зігрівав душу. Зрештою, мистецтво покликало мене додому, в Україну, щоб могла надалі творчо працювати та вдосконалюватися на рідній землі….», - розповідає пані Марія.

2014-й рік – опісля повернення на рідну землю художниця активно долучилася до мистецького життя України. Брала участь у всеукраїнських та міжнародних виставках, серед яких: бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (2016), «Мальовнича Україна» (2016, 2017, 2018), «Абстрактний живопис України» (2017), Міжнародна виставка пейзажу «Меморіал А. Куїнджі» (2016)… Відбулися також персональні виставки Марії Ворончак: у Львові, Тернополі, Івано-Франківську та інших містах… У 2017 році отримала квиток членкині НСХУ.

Олійний та акриловий живопис – цим технікам письма віддає перевагу, але любить також – акварель, пастель, станкову графіку. У творчому набутку художниці є – авторські композиції, портрети, пейзажі, натюрморти…
Роботи авторки приваблюють: гармонійною побудовою композиції, колористикою, наповненістю світлом, душевністю, змістовністю, вони життєствердні.

Картинам властиві поетичність, психологізм, кордоцентризм, ліричність, наповненість символічними образами, асоціативізм…

Розгляньмо окремі картини художниці щодо змістовного їх наповнення. «Стара криниця»… Криниця – символ здоров’я, сили, родючості, чистоти, святості. Ковтнути водиці криничної, це наче наповнитися духовністю, якої бракує багатьом. Криниця – це і бездонне джерело чистої води, що викликає чисті помисли.

Картина ніби перегукується з поетичними рядками вірша Дмитра Луценка (1921 – 1989) «Криниця»:

«Біля гаю, де вогонь калин
гронами налитими багриться,
в килимі смарагдових долин,
як сльоза прозориться криниця.
А в криниці голуба вода
світиться глибинними вогнями.
П’єш – і в серце сила молода
На добро вливається піснями».

Проникливі, чудові поетичні слова з вірша «Пам’яті Крушельницької» Галини Гордасевич (1935 – 2001), вони так суголосні роботі «Соломія»:

«О Соломіє!
Виходь із дому і не йди – лети!
Твоєму генієві рідні стіни тісні –
Тебе чекають радісні світи».

«Натюрморт з калиною»… Калина – один з найчудовіших символів України. Рослина українського роду, поширена ледве не по усіх українських теренах. Калина біля хати – це знак, що оселя належить українцеві. Згадаймо, знамениту, славну пісню «Ой у лузі червона калина»… Цю пісню співали Січові стрільці, вояки УПА, здобула світову популярність від 2022 року.

В історії українського малярства є сила імен які надихають пані Марію, їх живопис викликає захоплення, від них можна багато чого навчитися. Цінує, любить творчість – Олександра Мурашка, Опанаса Заливахи, Віктора Зарецького, представників Львівської та Закарпатської шкіл малярства. «В образотворчому мистецтві найперше ціную гармонію кольорів, музику їхнього звучання, тони і півтони. Подобаються ті картини, біля яких хочеться постояти і є що розглядати, де відчувається високий професіоналізм в дрібних деталях», - ділиться думкою художниця.

Другим великим захопленням після мистецтва є психологія. Вбачає в них чимало спільного. Мовить наступне: «Психологія є бездонною криницею ідей для мистецтва, а мистецтво невичерпним об’єктом дослідження для психології». Окрім живопису і психології Марія Ворончак із задоволенням смакує класичну музику, акапельний хоровий та народний спів. До уподобань належить зацікавлення українською поезією; улюблені письменники – Антуан де Сент-Екзюпері, Оксана Забужко…

В царині кіномистецтва віддає перевагу психологічним та біографічним фільмам.

«Ногами людина повинна врости в землю своєї батьківщини, а очі її нехай оглядають увесь світ», - Джордж Сантаяна (1863 – 1952, американський філософ і письменник)*.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експасії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Марії Ворончак "Пробудження".

Знайомство з Леонідом Ковригою, географом за освітою, художником, літератором та мандрівником за станом душі, відбулося завдяки Василеві Гутковському, священнику, знаному видавцеві, по-справжньому душевній людині. Змістовний, цікавий діалог, тривав близько 4-х годин, проходив у помешканні пана Леоніда. Велика книгозбірня, чимала кількість картин, колекція СД дисків, промовисто вказують на вподобання та смаки власника житла.

А що кажуть з приводу спілкування, діалогів, філософи? Чарльз Тейлор, канадський філософ, в праці «Етика автентичності» писав і таке: «Головна риса людського життя, про яку я хочу нагадати, це його докорінно діалогічний характер. Ми стаємо повноправними людьми, здатними зрозуміти себе і, отже, визначити свою ідентичність, коли опановуємо мовами людського спілкування. Для завдань цієї дискусії я хочу вживати слово «мова» у широкому сенсі, що охоплює не лише слова, якими спілкуємося, а й інші способи вираження, якими визначаємо себе, зокрема, «мову» мистецтва, жестів, кохання тощо. Але ми прилучаємося до них у процесі спілкування з іншими. Ніхто не засвоює мов, необхідних для самовизначення, наодинці з собою. Ми знайомимось з ними через спілкування з іншими людьми, які багато важать для нас – Джордж Герберт Мід назвав це «значущі інші».

Народжений у селі Острів, яка гарна назва, що на Рівненщині. Батьки вчителі, мама вчителька початкових класів, батько – вчитель географії та директор школи. « В мене було щасливе дитинство, якщо на Світі існує рай, то він у дитинстві. Наше село розташоване на правому березі річки Стир, за селом – красиве озеро, ліс…», - ділиться спогадом митець.

Студіював науки у Львівському державному університеті імені Івана Франка, географічний факультет (1976 – 1981 рр.). Працював в одному з Львівських НДІ, займався картографією, аерофотографуванням. Малювати почав у віці 32 – 33-х років. Подарували книжку А. Віннера «Як працювати над пейзажем олійними фарбами». Знайомство з нею дало сильний поштовх до серйозного зацікавлення малярством. «Мені до вподоби живопис різних часів і митців, зокрема: Веласкес, Рубенс, постімпресіоністи, Д. Бурлюк, М. Бойчук та бойчукісти, велет у царині скульптури - О. Архипенко. В живописі пріоритетним для мене є колір…», - розповідає Леонід.

Створює – міські пейзажі, краєвиди, натюрморти, ню, абстрактні та графічні роботи, ілюструє книжки. Працює у різних техніках.

Мандрівник. Багато подорожував по Україні, окрім того, відвідав такі країни: Швейцарія, Франція, Італія, Австрія, Чехія, Польща, Словаччина… Мандрував одинаком, іноді – велосипедом.

«Читаю все життя. Тепер перечитую книжки. Сам пишу, ілюструю свої книжки та інших авторів», - повідає Леонід Коврига. Літературний доробок автора: «На ратуші годинник б’є» (вірші, 1996 р.); «Небесна Сотня» (поема, 2015 р.); «Викриття Христофора Колумба» (поема, 2019 р.); «Геобіографія часу» (2022 р.). У 2021 році вийшов з друку альбом «Ботанічний сад Львівського університету» (репродукції малярських творів Л. Ковриги, 110 робіт). Переднє слово Володимира Мельника, професор, ректор ЛНУ; переклад англійською – Ірини Одрехівської.

Тримаю в руках ошатну, гарно оформлену книжку Х’ю Лофтінга «Мандри доктора Дуліттла» (2021 р.), ілюстрації Леоніда Ковриги… Він ілюстрував книжку «Історія доктора Дуліттла», цього ж автора. Його малюнки прикрашають такі видання: Ю. Винничука «Місце для дракона», Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути», М. Дрюона «Тісту-чудотворець», Д. Грінвуда «Невигадана історія маленького обірванця», чимало інших.

Десь років з десять тому придбав книжку невідомого на той час для мене автора - Хорхе Букай… Це збірка історій-притч аргентинського письменника та психотерапевта. Надзвичайно цікава, змістовна…. Так от, в одній з історій під назвою «Шукач», автор пише про таке: «Шукач – це той, хто щось шукає, не обов’язково той, хто знаходить. Це також не той, хто обов’язково знає, що саме він шукає. Це всього лише той, для кого власне життя – це пошук».
Леонід Коврига – Шукач… В іншій історії – «Три істини» аргентинський автор твердить: «Необхідно зрозуміти, що, якщо я отримую ззовні щось хороше, якщо зі мною відбуваються радісні та хороші події – це тому, що я їх заслужив».

Бажання слід напрацьовувати, вони мають бути наповненими духовними устремліннями. Ким ми є – то є наслідок того, як живемо, що думаємо, як діємо.

Творча радість…, буває двоякою. Є люди, які люблять творити, будувати, відчувають радість від того, що роблять. У шляхетних осіб – шляхетні прагнення. Є творці руїн, дух руїни теж творчий. Пан Леонід однозначно належить до першої когорти.

Та повернімось до живопису… Немало посеред створених картин міських пейзажів, найбільше – Львова. Техніка письма пастозна. Пастозні прийоми використовують для посилення експресивності, окрім того, густий, рельєфний мазок підкреслює форму та рельєфність предметів, що зображаються. З допомогою цієї техніки можна створити ефект руху та об’єму.

Львів… В. Кирунчик (езотерик) не випадково наголошував: «…саме Львів сформувався як форпост сакралу волхвів-укрів (П’ємонт культури країни укрів) і є ідейно духовним центром відродження.
Археологічно доведено, що найдревніші поселення людей на території міста датуються близько 2,5 тис. років до Р.Х.! На території Львова розкопано п’ять давньослов’янських святилищ, так, на Знесінні є місцина, яка віддавна називалася Світовидове поле, а біля неї гора Рода…». І, трохи далі: «Відомий галицький вчений Ізидор Шараневич довів, що первісно Львів був збудований на Знесінні, а замок короля Лева стояв на Чортовій скелі, і це мало слугувати свідоцтвом перемоги Духа».

Глибинний пласт історії Львівського краю (ширше – Західної України) – арійський, а ближча за часом історія культурологічно переплетена з європейськими впливами…

Звернімо увагу на картину «Відень. Собор Святого Стефана». Цей храм є одним з головних символів столиці Австрії. З будь-якого куточка міста видніється величний шпиль будови, висота якого сягає 136 метрів. У храмі окрім ікон, можна побачити велику кількість творів Світового мистецтва. Перший камінь в будівництво собору був закладений в 1359 році, зберігся до наших днів майже без змін.
Австрійські будинки старого Львова (збудовані: кінець 18 – початок 19 ст.)… Монументальні, красиво оздоблені, одні з найгарніших будівель Львова.

Леонід Коврига працелюб, тому робіт ним створено багацько: краєвиди довкілля, старовинні дерев’яні церкви, мальовничі натюрморти, графічні твори, загадкові абстракції…

Розмова поволі наближалася до завершення. На моє запитання: «Щоб Ви хотіли сказати насамкінець?...». Пан Леонід відповів так: «Все що я хочу сказати відображено на картинах. А кожен другий українець – філософ…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Леоніда Ковриги "Волинь. Озеро Олеандра".

Екзистенційний, сміливий, експресивний, і, водночас філософський та ліричний

Непростий, цікавий період в історії людства – перехід від одного століття до наступного. Перехід від ХХ століття до ХХI, чим він характерний? Великою пристрастю людей до накопичення матеріальних статків, з’явилися нові технічні пристрої: ноутбуки, смартфони, айфони… Спілкування набуло нових форм – віртуальних. Спілкування – це велике надбання людства. Немає кращої розмови аніж жива…. Багато що втрачається, чи вже втрачено… Радість ходи босоніж росяними травами, споглядання на світанку сходження сонця, задоволення від праці на землі… Чи багато хто пізнав – що таке втіха від улюбленої праці?

Що з цього приводу кажуть вчені? Андрій Содомора: «Світ стає дедалі відкритіший, а водночас і дедалі закритіший у прямому значенні слова…
… Закритішим стає світ і в переносному значенні слова. Що ширші й досконаліші можливості спілкування між людьми, то поквапнішим , емоційно вбогішим стає те спілкування: що ширшає, те неодмінно тоншає. З мобільними телефонами, з інтернетом життя стало комфортнішим, динамічнішим, «успішнішим», зате справді значно «дешевшим». У віртуальному світі, що поза живими відчуттями, людина – самотня. Саме наша доба, як жодна інша, - ніколи ж бо зміни не були такими стрімкими – повною мірою може подивуватися мудрості задивленого у плин ріки (таки ріки, а не річки) давнього елліна: «Усе пливе, й ніщо не залишається незмінним…». Навіть те, що здавалося вічним: діалог людини з природою, з іншими людьми, врешті, - з собою».

Екзистенція. Етимологія слова латинського походження: буття, існування. Відтак, екзистенційний – це той, що належить до існування. Філософія екзистенціалізму започаткована в ХIХ столітті. Піонером вважають С. К’єркегора (данський філософ і теолог). Цей напрям розвивали і опрацьовували – М. Гайдеггер, К. Ясперс, Г.-О. Марсель…. Головне завдання екзистенціалізму полягає у вивченні людини як духовного створіння. Людини, що спроможна вибрати власну долю. Важливий вияв екзистенції – свобода, яка характеризується як відповідальність за власний вибір. Знакове запитання – хто я є? Куди та для чого рухаюся…
Коли приходить час визначатися з вибором професії, постаємо перед дилемою: обрати той фах, спеціальність, що забезпечить заможне життя чи таки опанувати професію ту, що до душі, улюблену… Потрібно мати рішучість, сміливість, щоб обрати «сродну собі працю» (Г. Сковорода).

Любов, вона пов’язує нас із речами, які стали улюбленими, навіть якщо це ненадовго. Які відчуття опановують людину яка любить науку, мистецтво, рідний край? Еспанський філософ Ортега- і-Гассет наголошував: «Те, що ми полюбили раптом здається нам просто найнеобхіднішим. Найнеобхіднішим! Інакше кажучи – ми не можемо без нього жити, ми не можемо навіть припустити, щоб було так – ми є, а те, що ми любимо, - ні, бо воно є, як ми вважаємо, частинкою нас. Тобто любов веде до розширення індивідуальності, яка поглинає інші речі, переплавляє їх в єдине ціле з нею.
…. Любов – це божий архітектор, що спустився на землю, за словами Платона «… щоб усе в цьому Всесвіті жило в єднанні».

Експресія (лат. еxpression) – вияв почуттів, переживань, виразність. Експресіонізм – літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувався в Німеччині, на початку ХХ століття. Норвезький художник Едвард Мунк – один з піонерів експресіонізму.
Експресіонізм доволі своєрідно проявився в українському мистецтві. Згадаймо роботи Олекси Новаківського, які приваблюють виразністю, соковитістю кольорів. Експресивний стиль письма притаманний певній частині картин Ернеста Контратовича.
Точні кордони експресіонізму визначити важко, адже він межує з кубізмом, сюрреалізмом, дадаїзмом…. Визначальні риси: занурення в глибинні психічні процеси, художня образність, суб’єктивізм. В українській літературі експресіонізм започаткував Василь Стефаник.

Філософія – любов до мудрості. Появою поняття «філософія» завдячуємо Піфагору, як особливому виду знання – Платону. Григорій Сковорода, чи пізнана бодай частково його духовна спадщина належним чином? Сумніваюся… Представник християнської міфосистеми, разом з тим був виразником ведійських правд. Сковородинська система Світоустрою чітко вказує на два начала: видимий та невидимий, тлінний та вічний і три світи. Макрокосм (природа), мікрокосм (людина і світ) і світ символів (невидимого начала), це аналог трьох ведійських світів: Яв, Нав, Прав. Волхвів називав пророками (маги – перші халдейські жерці), які перші передбачили народження Христа. Заохочував бути – стриманими, дотримуватися моральних чеснот, вдосконалюватися. Був противником забобонів, неспішне, розмірене життя хліборобів та пастухів вважав близьким до гармонійного, а тому даного – від Бога.

Деякі картини художниці наче оповиті поезією, це стосується, зокрема, картини «Світло» та низки натюрмортів… Надворі пізня, але дивно лагідна осінь, діалог з Наталією відбувся в Центральному парку культури та відпочинку ім. Тараса Шевченка (м. Дніпро), стиль мовлення мисткині, відповідно й мислення, я б означив – як філософсько-поетичний… Доречний вірш Тетяни Крижанівської, вишуканий і глибинний:

«Жовті квіти виросли в раю,
простелили місячну стежину.
На тонкому промені стою,
небеса густі, мов кущ ожини.
Осені останні кораблі.
Осені останні покривала.
Осені безумства і дзеркала.
Крапля воску на сухім стеблі».

Наталія Курносова народжена в місті Дніпрі. Малювати почала змалечку, дівчинці було близько трьох років. В дитячому садочку неодноразово казала: «Буду художницею». Наталія розповідає: «В мене було щасливе дитинство. Захоплення малюванням повністю підтримували батьки. Перший малюнок – папуга. Світлана, молодша сестра, поділяла мої зацікавлення, разом займалися створенням витинанок…».

Закінчила Дніпровський театрально-художній коледж (2012 – 2016 рр.), надалі - навчання в НАОМА (ступінь бакалавра та магістра). З викладачів коледжу називає імена – Володимира Афанасьєва та Леоніда Антонюка. З-поміж педагогів НАОМА – Віру Баринову-Кулебу, Михайла Гуйду, Олега Ясенєва, Андрія Цоя. «Це ті педагоги-художники, які допомогли мені зрозуміти саму себе…», - наголосила Наталія.

Під час розмови на запитання: «Творчість яких художників, напрямків у мистецтві, певних малярських шкіл Вам найбільше до вподоби, чому?». Мисткиня мовила наступне: «Усе мистецтво для мене – як бездонне море, творчість подобається тому, що вона існує. Цікавлюся: мистецтвом епохи Відродження, творчістю Михайла Бойчука та бойчукістів, Закарпатською школою малярства, багато чим іншим… Пишу на відчуттях, це особливий стан, котрий важко передати словами. Колись мені казали: «Коли пишеш, забудь про здобуті знання…». Є потреба творити саме так…».

Був період коли не могла малювати… Витинанки у її творчості – як проєкти. «Витинанки заради сенсів, не просто витинанки…», - каже художниця.

Серія робіт «Фантоми. Відбиток досвіду». Таку ж назву має і концепція створена мисткинею. Там мовиться про наступне… Це фіранки, так у давнину називали паперові вирізки, котрі кріпили на шибках вікон. Роботи розповідають про знищені об’єкти нашої культурної спадщини – храми, музеї, галереї. Вони (РФ) хочуть не просто захопити території, а знищити ідентичність. Кожна робота має фантом зруйнованої будівлі, а орнаменти відповідають конкретній місцевості. Культура виживає та проявляється крізь покоління, фантоми проявляються крізь сонце. Вони хочуть відібрати землю, життя, але культуру не знищити. Вона дає відбитки у поколіннях. Обов’язково зазначається – «Destroyed by Russia». Це не може забутися. Світ пам’ятає…

Створені ще дві серії робіт: «Захист» та «Одне небо».

Наталія Курносова неодноразова брала участь у всеукраїнських та міжнародних виставках: в США, Польщі, Німеччині, Китаї, Норвегії (2023 рік, назва виставки «Україна живе», було представлено 40 робіт)… Міжнародна виставка (Київ, 2017 рік) – конкурс сучасного мистецтва «Ukrainian Art Week», переможниця в номінаціях: натюрморт (картина «Соняшник); жанровий живопис (картина «Гуцули»). Відзначена почесною нагородою в Китаї (2017 рік, художній музей імені Тараса Шевченка).

«Є знання до яких мені треба прийти. Щось нове отримую від знайомства з людьми, від прочитаних книжок, мандрівок… Мені цікава специфіка культур різних народів» - насамкінець сказала Наталія.

Олександр Чегорка, відомий митець Придніпров’я, ознайомившись з рядом картин художниці промовив: «Її живопис бентежний, наповнений філософією миті, таємницями буття…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - робота Наталії Курносової "Мапа. Івано-Франківськ". Серія "Захист".

Влітку цього року отримав в подарунок працю про Закарпатське малярство від автора, Михайла Сирохмана. Монографія обсягом 185 сторінок написана з використанням серйозної джерельної бази. У цьому виданні мистецтвознавець і педагог веде мову про видатне явище в історії українського мистецтва – закарпатське малярство ХХ століття. Десять нарисів про закарпатських художників, представників чотирьох поколінь Закарпатської школи живопису…. Ось їх імена: Йосип Бокшай (1891 – 1975), Адальберт Ерделі (1891 – 1955), Андрій Коцка (1911 – 1987), Ернест Контратович (1912 – 2009), Золтан Шолтес (1909 – 1990), Гаврило Глюк (1912 – 1983), Антон Кашшай (1921 – 1991), Василь Габда (1925 – 2004), Іван Ілько (1938 р.н.), Іван Шутєв (1933 – 2019). Серед нас, нині сущих, продовжує творити Іван Ілько, Народний художник України, інші видатні живописці (з вище названих) в різні роки відійшли в засвіти.

В мистецькій Україні є п’ять (5) крайових шкіл живопису – Закарпатська, одна з найяскравіших та потужних; Київська, Львівська (Галицька), Одеська (Південна), Харківська. Саме таку кількість малярських Шкіл, п’ять, було озвучено на Міжнародній науково-практичній конференції «Ерделівські читання – 2023», 28-й за ліком.

Інакшої думки дотримуються в м. Дніпрі, вигадників там чимало, люблять подеколи видавати бажане за дійсне.
Неодноразово доводилося чути думку на кшталт, - прийшов час відродити колишню славу Дніпровської (Дніпропетровської) школи живопису… Подібні міркування кілька разів озвучувалися під час відкриття виставок в приватному Музеї українського живопису, який знаходиться за адресою: м. Дніпро, Троїцька площа, 5а. Чи можна відродити те, чого ніколи не існувало? А нещодавно, овва, вигулькнула назва ще однієї «школи» на цих теренах – Огрінської, в соцмережі Facebook навіть зареєстрована сторінка, шириться неправдива інформація. Хочеться ж декому в цьому краї бути попереду усієї Планети. Існувала група талановитих художників Придніпров’я – Огрінська четвірка (Огрінське коло): Володимир Падун, Валерій Гречаний, Євген Деркач, Олександр Самійленко, але ні про яку мистецьку школу мова не може вестися, немає підстав… Троє з чотирьох митців завершили свій земний шлях, триває творча праця Олександра Самійленка.

Для того щоб засвідчити таке явище як Малярська Школа, необхідна наявність щонайменше п’яти головних ознак (моє бачення, А.Б.). Повинні бути: по-перше, фундатори, батьки Школи; по-друге, концептуальна аргументація появи Школи на певному підґрунті (доречні були б концепції двох-трьох авторів), як цілісного мистецького явища, але в його розмаїтті, єдність в розмаїтті. По-третє, хоча би кілька поколінь представників Школи; по-четверте, чим художники даної Школи відрізняються від репрезентантів інших крайових Шкіл; по-п’яте, часові рамки існування Школи, звісно, дати приблизні, адже мистецтво усе-таки не математика…

У передньому слові праці автор (М.С.) пише: «Шляхи живопису – це новий аспект у дослідженні закарпатського малярства ХХ ст. Новий хоча б тому, що йдеться про шляхи у буквальному сенсі – про географію, місця, де створювалися живописні полотна. Коли мова йде про феномен закарпатського образотворчого мистецтва ХХ століття й зокрема про його улюблений і, фактично, визначальний пейзажний жанр, то говориться, як правило, про закарпатський пейзаж загалом, в цілому, про стилістику того чи іншого автора, про риси, що засвідчують належність до художньої традиції краю. Але ж цікаво розглянути й конкретні місця – села, долини, перевали, окремі живописні мотиви, що стали для митців стимулами до створення галереї краєвидів, формування художнього образу Закарпаття».

Дійсно, від 20-х років ХХ століття був започаткований тривалий процес мистецького дослідження Карпатського краю. Художники краю відшукували й знаходили місцини, котрі спонукали їх до творчості. Конкретна місцевість мала чимале значення. Для живописців другого покоління (розподіл дещо умовний) це був район Ужанської долини, та окремі села, котрі розташувалися неподалік від Ужгорода …

«Ще одним регіоном мистецького паломництва була Воловецько - Міжгірська Верховина, гори й ліси якої відрізнялися від природи Ужанської долини…», - зауважує Михайло Сирохман. Третім ареалом малярського зацікавлення була Рахівщина. Звісно, митцями різних поколінь писалися картини і в інших місцинах Закарпаття – це довкілля і села Хустського, Тячівського, Свалявського районів… Створено багатенько міських пейзажів – Ужгорода, Хуста, Мукачева… По краєвидах художника Івана Ілька можна визначити географічне місце створення роботи.

У творчому доробку окремих знаних художників краю конкретика терену на картинах не була визначальною – це Федір Манайло, Володимир Микита, В’ячеслав Приходько... Автор праці ставить акценти не тільки на географії творчості митців, розглядає й інші важливі чинники живописання.

Йосип Бокшай, йому присвячений перший нарис книжки. Велет живопису, як і Адальберт Ерделі, вони заснували Нове Мистецтво Сріберної Землі та Крайову Школу Малярства. Майстер пейзажу, створював також – жанрові картини, натюрморти, портрети. Усі його твори позначені високим професіоналізмом, життєдайністю, тонким відчуттям кольору, вправністю побудови композиції…
Михайло Сирохман наголошує: «Реалізм Бокшая ґрунтувався на глибокій вірі, на переконанні, що Господь створив досконалий світ, і головне завдання художника – правдиво передати його красу малярськими засобами. Він вибудував свою живописну версію цього світу…».
Був релігійною людиною, створив немало робіт на сакральну тематику. Протягом життя написав більше тисячі полотен. Слід зауважити, видатному художнику непогано велося за роки Радянської влади, був обласканий нею. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1951 р.). Народний художник УРСР (1960 р.). Член-кореспондент АМ СРСР (1958 р.). Отримав звання народного художника СРСР (1963 р.).

«Адальберт Ерделі був ідеалістом і майже ідеальним митцем. Він підпорядкував усі аспекти свого життя служінню мистецтву і вивів для себе формулу ідеальної гармонії – «Бог, мистецтво, любов». Ерделі вирізняв серед художників категорію «мистецьких душ», людей, для яких мистецтво є не просто діяльністю, а сенсом життя», - вельми влучне означення автором сутності праці великого художника.

Адальберт Ерделі та Йосип Бокшай започаткували мистецьке явище, котре тривало (триває?) понад сто років! Несхожі люди, але робили велику справу, доповнюючи багато в чому один одного. Навчався в Будапешті, творчо працював у великих мистецьких центрах Европи – Мюнхені та Парижі, але завше повертався до Ужгорода… Незалежно від жанру, все створене великим живописцем позначене шедевральністю.

Визнаний віртуоз портрету, умів передати полотну характер людини. Особливі натюрморти Ерделі, та найбільше все-таки був пейзажистом. Краєвид розглядав як портрет Природи. Не був прихильником монументальних, панорамних ландшафтів, віддавав перевагу наближеному плану. На багатьох картинах бачимо дерева, ще частіше – воду, її течію, плин, як символ змін в людському бутті.
Пейзажі метра Закарпатського малярства експресіоністичні. Щодо колористики, то послухаймо дослідника (М. Сирохмана): «Ерделі запропонував свій колорит карпатського пейзажу – відтінки зеленого, синього з домішками сірого, коричневого творили особливу сріблясту гаму. Живописні площини набували шляхетної елегантності, неяскравого, неначе платинового полиску».

Проявив своє таланти також в якості літератора, книжка під назвою «ІМЕН» /Літературні твори, щоденники, думки/ надзвичайно важлива для розуміння світогляду митця, його вподобань та смаків у царинах – малярства, філософії, музики…
Зазнав цькування за часів радянської влади, був звільнений з викладацької роботи, студентів Ужгородського державного художньо-промислового училища змусили написати скаргу, що не бажають навчатися «буржуазному» мистецтву…
19 вересня 1955 року обірвалося земне буття великого Майстра…. Похований в Ужгороді, на міському цвинтарі «Кальварія».

Андрій Коцка, закарпатський художник, представник другого покоління класиків Школи. Формувався як митець під безпосереднім впливом А. Ерделі, знайшов свій живописний стиль бачення рідного краю. Тонкий колорист, мислив кольором. Володів здатністю створювати самобутні пейзажі, але уславився найбільше як автор портретів мешканців свого краю, переважно жіночих. Науковець (М. С.) наголошує: «Краєвиди карпатських пралісів він бачить у сріблястих барвах. Особливо він потужний у зображеннях, виконаних у тональності «mol»-акорд. Русина з Верховини він зображує як ніхто інший, майже по-пуританському. В його картинах багато природи, багато патріархальної сили, багато вічного. Навколишній світ сприймає широко. Всюди бачить важливих персонажів і велику цілісність».

Його талановиті роботи знаходяться в різних музеях та приватних збірках. В Ужгороді є меморіальний будинок-музей Художника, відкритий в 1990 році. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1971 р.). Народний художник УРСР (1981 р.).

Ернест Контратович, теж репрезентант другої генерації Школи, блискучий живописець ландшафтів Закарпаття. Автор праці (М.С.) акцентує увагу на наступному: «Як і кожен з неповного десятка митців цього покоління, він створив свій неповторний спосіб трактування закарпатського краєвиду, свою живописну мову й загалом унікальний за змістом і формою світ свого мистецтва. Цей світ найбільше надається до порівняння з народною піснею – її щирим відкритим висловлюванням , її тихою поезією радощів і смутку, її простотою, сповненою мудрості й глибини». Чудові і правдиві слова. Велику увагу в творчому процесі приділяв зображенню польових квітів, трави… Цитата від митця: «Я свою філософію вклав у квіти. Ставлюся до них як до чогось живого».

Господь дарував йому довгий вік, ледве не 100 років, яке він повністю присвятив Малярству. Незадовго до кінця життя казав таке: «Немає такого дня, щоб я не малював. Се Божа милість…». Народний художник України (1991 р.).

Золтан Шолтес, входив до кола визначних художників другої хвилі Нового закарпатського малярства. Увесь творчий шлях був відданий жанру краєвиду. Стиль письма – то поєднання ліричного реалізму й імпресіонізму. Про його живопис пан Михайло карбував і таку думку: «Якщо кольори Бокшая щільні, «винні» й «медові», неначе настояні чи екстраговані з природи Карпат, то Шолтес впускає у свої мотиви океан світла: легкі зелені, голубі, рожеві, фіалкові, жовто-оливкові площини творяться упевненими вібруючими мазками».

В 1933-му році закінчив Ужгородську греко-католицьку духовну семінарію, служив священиком. Діждався легалізації УГКЦ, та мав можливість виконувати священичі обов’язки наприкінці 80-х років ХХ століття.

Добрим словом творчість митця відзначав Григорій Островський, поважний дослідник закарпатського мистецтва. Заслужений художник УРСР (1975 р.).

Гаврило Глюк, єдиний з когорти митців його покоління походив із східної частини Закарпаття, уродженець містечка Сигіт, нині належить Румунії. Навчався на початку 30-х років ХХ століття у Вищій школі образотворчих мистецтв в Будапешті. З плином років студіював мистецькі науки в художньому училищі Кишенева. В 1947 році повертається в рідний край. В цьому ж році приєднався до плеяди закарпатських художників.

Художник малював жанрові роботи, портрети, пейзажі. Автор знаменитої картини «Лісоруби», була відзначена срібною медаллю на Всесвітній виставці в Брюсселі (1958 р.). Любив писати з натури, немале місце в творчості займав портрет. Ним створено велику кількість графічних робіт, був значним майстром рисунка. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1963 р.).

Михайло Сирохман зазначав: «Присутність Глюка у закарпатському мистецтві була необхідною. Без нього регіональний калейдоскоп живописних візій був би неповним, втратив би одну з призм живописного перетворення реальності. Адже кожен із неповного десятка закарпатських художників, які розвинули місцеву образотворчу традицію, по-своєму інтерпретував матеріал, закладаючи грунт для її зростання і розвитку. Разом вони – група і традиція, кожен окремо – індивідуальність і новаторство».

Упокоївся в 1983 році. Ужгород, листопад 2012-го року - був відкритий пам’ятник митцеві, роботи скульптора Михайла Колодка. Мініатюрне зображення художника за кермом улюбленого авто.

Антон Кашшай, пейзажист Божою милістю, представник третього покоління Школи. Не мав мистецької освіти, але його наставником був Йосип Бокшай. Природний талант помножений на працелюбність дав змогу стати одним з видатних живописців Закарпаття. «Він вчасно наважився покінчити з роботою у фінансових установах і, ніби у нагороду за свою рішучість, швидко досяг успіху в мистецтві, став, можна сказати, символом цього успіху: високий, елегантний, впевнений у собі, доброзичливо налаштований чоловік, а за ним – велика галерея розкішних живописних творів», - М. Сирохман.

А. Будкевич (Буткевич) у тексті «Антон Кашшай і Ольга Кашшай: езотеризм і екзотеризм малярства» наголошував: «Коли випадає гарна нагода вкотре побачити картини Антона Кашшая , вражень і думок зринає чимало. Ось декотрі з них: якби не знав творчого шляху художника, був би переконаний, що за фахом він – монументаліст. Його картини сповнені величністю зображеного, масштабністю, тонким ліризмом, музичністю, психологізмом, в них багато повітря».

Один з найпомітніших живописців в українському малярстві ХХ століття. Близько 15 років керував Закарпатською обласною організацією Спілки художників України. Народний художник УРСР (1964 р.).

Василь Габда,репрезентант третього покоління закарпатської Школи живопису. «Сила його робіт – у стриманості, невикористанні ефектних ходів, у позірній простоті, що увиразнює тему, її емоційне ліричне звучання. Під цим покровом пульсує енергія ніжних, найтонших переживань. Особлива «гобеленна» фактура живописної поверхні творить мерехтливу золотисту ауру. Знайдений художником «фіолетовий» тональний регістр дихає свіжістю. Застосування контура сприяє узагальненню планів і кольорових площин. Габда був художником пленеру…», - М. Сирохман.

В 1943-1944 роках навчався на архітектурному факультеті Будапештського політехнічного інституту. 1946-й рік, закінчив Ужгородське державне художньо-промислове училище, серед педагогів – А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло. Згодом працював викладачем у цьому ж мистецькому закладі. Заслужений художник УРСР (1980 р.), Народний художник України (2000 р.), лавреат обласної премії імені Й. Бокшая та А. Ерделі (1995 р.).

Самобутній автор ліричних краєвидів, вишуканих натюрмортів. Палітра барв спокійна, тепла та світла. Улюблений колір митця-книголюба – фіолетовий… Мислив так: «Є дві важливі для художника речі – самоосвіта та самозаперечення».

Іван Ілько, заслужений художник України (1994 р.), Народний художник України (2018 р.). Представляє четверту хвилю Малярської Школи закарпатських митців. Михайло Сирохман твердить: «Подібно до інших художників, причетних до історії цього феномена, він знайшов власну мову щоб говорити про свій час і створити своє мистецтво. Художника Ілька сформували три основні фактори: перший – це село Дулово і ширше – верховинське життя, другий – це вчителі й мистецьке середовище, і третій фактор – сам Ілько, його цілеспрямований характер та вміння працювати».

«Пригадую, колись один київський критик після моєї виставки сказав таке: «Чим відрізняється Ілько від інших? Старе покоління художників Карпатського краю – вихідці з інтелігенції, народ сприймали не зсередини, хоча були дуже віддані своєму краю. Іван Ілько вийшов із цього субетносу, цей етнос він сам», - уривок з спогаду-монологу художника Івана Ілька «Мандрівка на хвилях пам’яті». Цей спогад-монолог записаний, літературно та хронологічно укладений Андрієм Будкевичем, опублікований в часописі «Артанія», книга 25, №4, 2011 р. Він першим із дослідників (А.Б.) торкнувся теми фрагментів споминів відомого закарпатського живописця.

Художник народжений в селі Дулово, Тячівського району, Закарпатської області. З дитячих років був привчений до праці. Що таке постоли знав не з книжок, носив їх, адже іншого взуття не мав. Працелюбство зберіг на довгі роки…. Закінчив Ужгородське державне художньо-промислове училище, пощастило з наставниками, студіював мистецькі науки під орудою – А. Ерделі, Й. Бокшая, Ф. Манайла, А. Шепи. За фахом – монументаліст, творить також в царині станкового живопису. З 1965 року працював у майстернях Закарпатського художньо-виробничого комбінату Художфонду УРСР, від 1975 року – головний художник. Мешкає в місті Ужгороді. Нині художнику 85, продовжує створювати феноменальні пейзажі рідного краю.

Іван Іванович переконаний в тому, що: «Художник своїми творами повинен фіксувати певні миті – в тому, мабуть, і вартісність нашої професії. ТВОРИ МИСТЕЦТВА – ЦЕ ПОСЛИ ЧАСУ….», - уривок зі спогаду-монологу «Мандрівка на хвилях пам’яті».

Як дослідник Михайло Сирохман має своє бачення мистецьких процесів, фахово його обґрунтовує… Вибір саме цих, десяти відомих (видатних) митців Краю має в собі суб’єктивні ознаки. Можна згадати: ім’я призабутого, талановитого художника Адальберта Борецького (1910 або 1911 – 1990), котрий вчився малюванню в А. Ерделі та Й. Бокшая; Василя Скакандія (1941 – 2020) - живописця, графіка, ілюстратора, одного з кращих акварелістів не лише Закарпаття…. Але така точка зору автора, на яку, звісно, він має право.

Чи завершилася історія – започаткування, становлення, розвитку та розквіту Закарпатської школи живопису на 4-му поколінні живописців краю? Питання дискусійне... Немало закарпатських художників вважають себе продовжувачами традицій Школи. Дехто бачить себе представником 5-го покоління… Так це чи ні? Однозначно відповісти важко…. З плином часу буде знайдена відповідь і на це питання, можливо не одна.

Мені завжди цікаво читати мистецькі тексти пана Михайла, вони містять у собі – нестандартність, оригінальність мислення, чіткість формулювань, вміння бачити першорядне і деталі, добре володіння словом. Праця варта ознайомлення, прочитайте, розчарованими не будете…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Адальберт Ерделі "Пейзаж з будинками".

Миколай Кочубей – український митець, графік, заслужений художник України. Автор ескізів ювілейних та пам’ятних монет, дизайнер поштових марок. Очолює об'єднання художників графічного мистецтва Київської організації НСХУ, від 2005 року – викладач НАОМА, доцент. Від 1996 року бере участь у Всеукраїнських та міжнародних виставках. Творчий набуток художника – кольорові офорти, акварелі, літографії. Джерело творчості – народні традиції, український фольклор. Улюблені техніки – офорт та акварель.

Дитинство, чи не найважливіший період нашого життя… Майбутній художник народжений в Києві, хлопчаком частенько бував в селі Нападівка, Вінницький край. В родовому селі Миколая в ті роки багато співали, мелодику отого співу зафіксувала і зберегла пам'ять. Коли хлопчаком потрапляв влітку до села, де мешкали – дідусь, дядьки, тітки, а там – воля, безтурботність, де сам собі господар… Пригадує художник: «Років десять мені було… Тепле літо, дощі теплі… Бувало, біжу дорогою, здіймаю куряву, веселий настрій, безжурний… Хату зберегли, навідуємося...».

Після середньої школи вступив до Київського художньо-промислового технікуму. З педагогів мистецького закладу називає: Миколу Івановича Богдановича, Олександра Андрійовича Івахненка. Потім служба у війську. Згодом студіювання наук в Київському державному художньому інституті, викладачі з фаху – Андрій Чебикін, Микола Компанець. Врешті – аспірант Української академії мистецтв (тепер – НАОМА) , під орудою Георгія Якутовича, з-поміж викладачів – Михайло Дерегус…

Техніку офорта Миколай полюбив ще в студентські роки, саме в ній виконана дипломна робота митця: серія «З народних джерел до українських народних пісень». Пісенну тематику мистецькими засобами продовжив розвивати й після завершення навчання в Академії.
В його доробку, зокрема, є такі кольорові офорти – «Наливаймо, браття…», «Ой, чий то кінь стоїть», «Колядки»; марка «Гайдамацька пісня»…

Колись пісня в українських середовищах лунала повсюдно, де українці – там і пісня.

Так, українці співали завжди, коли вояки йшли в похід – співали маршові пісні, пісні спротиву – козацькі, стрілецькі, повстанські… Дівчата та жінки вишивають – співають, готують страви, печуть короваї, також; молодь в селі давніше збиралася на вигоні край села, співали до знемоги…

Шкода, що традиції та звичаї губляться з плином Часу. Пісня для нас – це й найбільший скарб і прокляття водночас…

Доктор Микола Шлемкевич не випадково наголошував: «Ми не є мрійники уяви, наше мрійництво не є імажинарним мрійництвом, але мрійництвом серця, емоціональним мрійництвом. Українські Пер Гінти топляться в настроєво-почувальному морі, в його безмежності, і знаходять себе не в сагах, але в найкращому виразі саме тієї емоціонально-настроєвої сфери – в ліричній пісні».
Ще одна цитата від того ж автора: «…наше основне культурне завдання: зрівноважити емоціональне мрійництво зусиллям і тугою творчої, формодавчої інтелігенції, або інакше: патосові степу протиставити спів мірний патос інтелекту».

Співпраця Миколая Кочубея з видавництвом «Марка Україна» розпочалася в 1998 році. 2003-й рік – митець став Лавреатом міжнародної премії імені Г. Нарбута за найкращу українську поштову марку. 2005-й рік – Лавреат у номінації «Найкраща марка» на міжнародному конкурсі WIPA у Відні, марка «Свято Різдва Христового». 2022-й рік – Укрпошта ввела в обіг марку «Щедрик. Carol of the Bells», присвячену до 100-річчя прем’єри музичного шедевра «Щедрик» в Карнегі-холі, Нью-Йорк.

«Щедрик» - твір для хору відомий на увесь Світ, композитор Микола Леонтович (1877 – 1921). Знаменитий твір, над котрим український композитор працював протягом всенького життя. Відомо про п’ять редакцій «Щедрика»: 1901 – 1902, 1906 – 1908 рр; 1914, 1916, 1919 рр. Перше виконання – хор Київського університету, 1916 рік. Після виступів хору Олександра Кошиця у Празі, травень 1919 рік, де був представлений і «Щедрик», відбулися концерти у Відні, Лозанні, Женеві, Брюсселі, Берліні… Скрізь велике визнання.

«Твір під назвою «Щедрик» із його безперервним повторенням чотирьох нот, із нескінченно розмаїтим супроводом та гармонізацією – надзвичайний», - писала женевська «La Suisse» в жовтні 1919 року. 1936 рік, американський композитор українського походження Петро Вільговський створює англомовну версію «Щедрика», широко знану як «Carol of the Bells». В наші дні геніальний «Щедрик» можна почути: німецькою, іспанською, японською, іншими мовами Світу.

«Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати…».

Чи багато людей в обширах Світу поінформовані про великі здобутки українців в різних царинах діяльності? Навряд чи… Згадаймо, окрім Миколи Леонтовича, імена славних композиторів – Артем Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський…. Геніальні українці-математики: Микола Гулак, Михайло Кравчук, Георгій Вороний… Перелік можна продовжувати, були ж визначні постаті : творців космічної техніки та космонавтики, історики, лінгвісти, поети….

Співпрацювати з Національним банком України митець почав у 1996 році. Першою монетою, ескіз котрої виконав Миколай Кочубей, була «Місто-герой Київ». Відтоді художник виконав більш ніж 100 ескізів, по яким НБУ випустив різні монети. Три монети були відзначені першими преміями у щорічних конкурсах НБУ: «Сорочинський ярмарок» у 2005 році, «Водохреще» - 2006 рік, «Голодомор – геноцид українського народу» - 2007 рік.

Василь Скуратівський (український народознавець, письменник) зауважував: «Стосовно походження свята Водохрещ, існує кілька думок. Одні дослідники, зокрема і О. Воропай, вважають: Йордан - «це чисто християнський звичай, що прийшов до нас на Україну разом із християнством і посів одне з найпочесніших місць серед традиційних свят нашого народу». Натомість С. Килимник дотримується думки, що це свято, певною мірою, випадає з різдвяного циклу, мовби стоїть осторонь; воно сягає корінням у дайбозькі часи, і було присвячене «чистителю і святителю давнини – воді, вигнанню зими та вшануванню і прискоренню приходу весни».
Справді-бо, цілий каскад обрядовій – свячення води, випускання голубів чи інших птахів, «застрілювання коляди» як злих сил, зосібна зими – символізувало поворот сонця на весну. Зрештою освячення води – обряд безпосередньо дайбозький, тому первісна назва «Водохреща» пізніше підмінилася християнським «Йордан», себто назвою річки, на якій хрестили Ісуса».

На наших землях з давніх-давен співіснували у різних проявах християнство та язичництво, це українська своєрідність у сфері релігії…

Одна з найчорніших дат історії нашого народу – Голодомор-геноцид 1932-1933 років. Професійні, доброчесні історики, письменники, журналісти невпинно повинні продовжувати збирати факти і матеріали щодо вбивства українського народу голодом… Не забуваймо, Голодоморів було ТРИ: 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. Нечувано! Колишній радянський історик та його соратники намагаються обґрунтувати суттєво зменшену цифру вбитих голодом… Чи бувають радянські історики колишніми?! Чим вони займалися за часів УРСР/СРСР? Перекручуванням правдивої історії….. Хіба ж можна їм довіряти подібні дослідження, про яку чесність можна вести мову?! На думку професора, доктора історичних наук В. Сергійчука, - Голодомор 1932-1933 знищив в Україні понад 7 мільйонів українців. Такої ж думки дотримуються інші поважні вчені. Враховуючи кількість загиблих від Голоду в місцях компактного проживання українців поза межами України – понад 10 мільйонів… Задумаймося, кому вигідні перекручування історичної правди, яким діячам та країнам?!!

Мистецькими засобами можна і потрібно нагадувати людям про трагічні, знакові, переможні події нашої історії. Дуже важлива поява монет на яких закарбовані слова: Голодомор-геноцид українського народу 1932-1933. Пам’ятаймо!

Окрім основної творчої праці Миколай Кочубей любить книжки, особливо пізнавального змісту, має велику книгозбірню. Каже таке: «Можу довгенько тримати книжку в руках, роздивлятися – які ілюстрації, друк, оформлення…». Захоплюється епохою Відродження. З’являться нові твори в серії «Українські народні пісні» … Хай буде!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - марка авторства Миколая Кочубея "Щедрик. Carol of the Bells".

«Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми –
Все розберіть… Та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?...»

З поеми Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Національне мистецтво… «Без сумніву, в кожного народу є свої характерні психічні риси, а що мистецтво є відбиттям духа, то ясно, що існує національне мистецтво.
Признаки національного мистецтва не в сюжеті. Бо ж чимало чужинців зображали українок в українському одязі та український побут.
Характер національного мистецтва знаходиться у внутрішніх творчих джерелах мистця. Мистецтво є не те, що ми видимо, тільки те, що ми маємо в нас самих. Коли ми маємо в собі творчі джерела, то мистецтво буде само собою.
…. Я признаю національне мистецтво, але для інших цілей – як мистецтво для мистецтва.
Хто зна, чи я думав би так, якби українське сонце не запалило в мені почування туги за чимось, чого я сам не знаю….
Журби заспівати»!* - може, це мій головний імпульс до творчости - ?», - Олександр Архипенко, українець, геніальний скульптор.

В Україні багато професійних, талановитих художників. Українських живописців значно менше.Олександр Мельник з цієї славної когорти. Майже вся його творчість присвячена різним періодам історії України.

Першою наставницею в малюванні та читанні була мама, Анастасія Тихонівна, вчителька початкових класів. Прийшов у цей Світ в селі Мала Офірна Фастівського району, через річку Унава розкинулося село з подібною назвою - Велика Офірна… Перший малюнок – хата, в ній тепло… Дим з димаря йде, значить топиться піч. Коли хлопцеві було 7 років, батьки переїхали до Києва. Перша оцінка з малювання – двійка, бо ніколи не користувався пензликом, фарбами.

Митець веде оповідь (ч.1): «Жили в провулку Шевченка, поруч знаходилася художня студія, її й відвідував. Там навчалося чимало талановитих дітей, Анатолій Кущ, Валентина Мельниченко, в майбутньому відомі митці. В 9-му класі вступив до КХСШ імені Тараса Шевченка. Там же навчався Богдан Ткачик з Тернополя. Згодом, студент Київського державного художнього інституту. Перший курс, факультет живопису, 16 студентів. Олександр Івахненко, мій великий друг, навчався на графічному факультеті. Після другого курсу розподіляли по майстернях, їх було 4. Всі хотіли потрапити до Тетяни Нилівни Яблонської (на той час – керівниця майстерні монументального живопису КДХІ). Вона вибрала дев’ятьох… Дозволили залишити 4-х. Мене перевели до майстерні станкового малярства, керівниця Тетяна Голембієвська. Пощастило вдруге, невдовзі повернули під оруду Тетяни Яблонської. Вперше щастя посміхнулося коли став студентом… Пощастило і втретє – потрапив до Художнього комбінату, там творчо працювали: І.- В. Задорожний, М. Стороженко, І. Литовченко, С. Кириченко, монументалісти-українці…».

Мова… Мова і мистецтво…

Академік М. Марр у своїх «Яфетичних зорях над українським хутором» визнавав: «… пережиток полісемантизму означає українську мову щаблем розвитку більш архаїчним, ніж інші індоєвропейські мови…». Неодноразово замислювався, переконаний, не лише я, чи є той художник українським, якщо не спілкується мовою цієї Землі, декотрі навіть не володіють, не зачаровується українськими піснями, не читає віршів та прози українських авторів, навіть не знає їхніх прізвищ ? Питання риторичне, та все ж…

«Факт існування тієї чи іншої мови – свідоцтво успішно вирішеної важливої життєвої задачі – виживання в певних географічних, кліматичних, соціальних умовах, гармонійно-духовне вплетення у навколишнє середовище. Логічно припустити, реалізація більш-менш глобальної програми. Адже мова є структурним фіксатором опису (образу) світу і свого місця в ньому. Місця. Якщо хочете, дарованого Богом, своєї «землі обітованої»…», - обґрунтовано писав дослідник В. Кирунчик.

Словом можна зцілити, а можна вбити. Тому з ним не можна гратися. До слова слід ставитися обережно та з повагою… Мова ж – недоторкана програма.

Митець-патріот завжди займав активну громадянську позицію. Боровся за утвердження і поширення української мови, йому належать слова: «Русифікація є духовною окупацією».

Для Олександра Мельника головнішим у творчості є зміст, звісно, форма теж важлива. Створюючи картини присвячені різним рокам і вікам, художник намагається стилістично дотримуватися мистецьких традицій властивих тій добі. Як живописець-монументаліст являється продовжувачем традицій Школи Михайла Бойчука. Писав тематичні роботи: приурочені Русі, українському козацтву, буремним подіям 2014-го року, видатним діячам нашого народу…
Створював вітражі, гобелени, мозаїки, розписував церкви…

Олександр Іванович розповідає (ч.2): «Перший вітраж виконав на Тернопільщині, Заліщицький район, село Ворвулинці. Церкву віддали під етнографічно-краєзнавчий музей. У вівтарі написав образ Матері з дитиною, в одному вікні – князі, в другому – земля горить, село горить; третє вікно - жниці і косарі, четверте – свято врожаю. Образи були подібні на святих, сказали: «Переробити…». Вирішив, нічого не змінювати. Перевіряли – М. Стороженко і А. Домнич, затвердили. Гадаю, вітраж не змонтували…
\
Друге замовлення надійшло від Ніжинського педагогічного інституту. Потрібно створити знову-таки вітражі. Перша композиція – збирачі гербарію, друга – портрет вчительки, потім дівчинка з колосками, а поверх них – космонавт. Це були фрески. Зараз, мабуть, моїх фресок немає, бо на їхньому місці вітражі…

Третє замовлення, завдяки рекомендації Миколи Андрійовича Стороженка, в Історичному музеї. Виконав вітражі: «Час Ярослава Мудрого» та «Час Нестора літописця». Брав участь у виставках, вперше – в 1973 році. В середині 70-х минулого століття потрапив під приціл недремного ока КДБ. Хотіли зробити стукачем…».

Світлі люди особливо помітні в темні часи… Митець пройшов непрості випробування. До Спілки художників не приймали, всі члени журі голосували – «за», окрім одного… Траплялися державні замовлення, на Художній раді затверджують, а замовники отримували вказівку КДБ – не пропускати… Картини на виставки не брали, зарплатні нема, майстерні також… Що робити? Писав вдома…

Продовження розповіді (ч.3): «Звернувся Сікорський Михайло Іванович (директор Переяслав-Хмельницького історичного музею) до Миколи Андрійовича Стороженка, - потрібні мозаїки на хліборобську тематику. Микола Андрійович рекомендував мене… Створив чотири стели: «Орач», «Сіяч», Жниця», «Молотник». Вийшов з кризового становища, нарешті отримав грошову винагороду…. Він же замовив серію гобеленів, на тему: «Історичні постаті причетні до Переяслава…» (3х4 м). З’явилися наступні роботи – «Повчання Володимира Мономаха синам», «Сковорода», «Іван Котляревський», триптих присвячений Тарасові Шевченку «Думи мої».
90-ті роки ХХ ст…. Вступив у Спілку художників України. Згодом став Головою секції монументального мистецтва. Державних замовлень тоді вже не надходило, приватних – ще не було… Організовував зустрічі - з духовенством УПЦ КП, провідними архітекторами Києва…

Семеро художників-монументалістів об’єдналися в «Братство Преподобного Аліпія». Поіменно: Микола і Петро Малишки, Ніна Денисова (графік), Володимир Федько (1940 – 2006), Василь Химочка (1950 – 2016), Петро Гончар, Олександр Мельник. Організовували виставки духовного змісту, перша – «Причастя» (Будинок вчителя), виставка «Великдень» відбулася в «Українському Домі»…».

Усі роботи, а вони різноманітні, створені Олександром Мельником згадати складно, бо їх надто багато… Це ймовірно справа біографів. Але, важливі віхи творчого шляху та художні здобутки окреслити потрібно.

1994 – 96-ті роки: розписи церкви в селі Крупець, Рівненської області;
2000-й рік: розписи в Михайлівському Золотоверхому соборі (центральна частина) від Братства…
2001-й рік: персональна антивоєнна виставка «Надія» (галерея Києво-Могилянської академії)
2013-й рік: задумав і запропонував провести Всеукраїнську виставку на антивоєнну тематику, відмовили в НСХУ, вважали, що немає потреби…

2014-й рік: нарешті відбулася виставка під назвою «Надія», цього разу – Всеукраїнська…
2021-рік: величезна кількість українців бачила митця під час подій Революції Гідності зі знаковою картиною в руках - «Бачу справи твої, Людино»… Написав «Мадонна щаслива» й «Та, що знає минуле», згодом дав назву «Неспалима». Після жахних подій в м. Бучі (на тлі війни) з’явилися картини – «На згарищі», «Мрія».
2023-й рік: поява нових творів – «Відродження» (з чорного квадрата зростає цвіт нового Відродження…), «Самоспалена планета. Попередження», «Перемога»**

І, грандіозне (саме так!) звершення Олександра Мельника (головний куратор) – бієнале «Від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». Найбільший мистецький проєкт в Україні, 2004 – 2022 рр., відбулося 10 Всеукраїнських виставок (!!), видано 10 каталогів… Мета виставок-бієнале : відродження української історичної картини, правдиве зображення в мистецьких роботах сторінок історії України.

Вивчаючи історію України по наукових, академічних працях, може скластися враження, що великі історичні події творилися винятково не на наших землях, себто, ми нібито весь час (віками) перебували на загумінках Світової історії. Чому так? Є ряд причин, та найважливіша – наша історична пам'ять формувалася для нас ззовні. Історія України переформатована… До наших днів збереглися – скіфські баби, Кам’яна Могила, Змієві вали, Трахтемирівське городище, кургани. Та нам вбивали в голови, що мовляв: то артефактів бракує, якщо вони є, то не мають важливого значення, або ми до них не маємо жодного стосунку… Класичні історики досі твердять, що трипільці не являються нашими пращурами?!

Тепер нам вже відомо, наскільки незрівнянно вище стоять здобутки нашого фольклору від західноєвропейського. Ота вищість стосується і літературних творів, не лише їх. Художня досконалість «Слова о полку…» переважає перші книжні твори Західної Европи. Коли наші пращури у Трипіллі вже мали перші взірці Хліборобської культури, створювали по колу протоміста, з будівлями на кілька поверхів…, чим тоді володіли вони?!

Сергій Піддубний у розвідці «Українські святині ти символи» стверджує, що: «…пектораль, яка належала скитському цареві і була виявлена великим українським археологом Б. Мозолевським в Товстій могилі, ми довели, що головна її сцена зображає не пошиття ритуального вбрання, як відзначав вчений, а нанесення на нього способом вишивання відповідних знаків (рун)…».
Руни – це таємничі давні знаки (букви). Рунічне письмо – система священної писемності…

Зі скрипом, повільно, але минається епоха Калі-юги… У відродженні духовності Світу, поверненню в життя людей високих чеснот, українцям належить провідна роль. Для правдивих науковців, письменників, митців непочатий край творчої праці. До справи, панове! Хай буде!

*З української народної пісні

**Інформація надана художником

P.S.
21 вересня 2023 року відбудеться відкриття персональної виставки Олександра Мельника «Бачу справи твої, Людино» (21.09 – 7.10). Місце проведення: Національний музей Тараса Шевченка (м. Київ, бульвар Тараса Шевченка, 12).

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Олександра Мельника "Шлях у вічність" (Перепоховання Тараса Шевченка в Каневі).

Самореалізація…. Важлива для людей різних за фахом, для творчих осіб аж надто значуща. Самореалізація – це участь у тих чи інших формах життя. Пошук самовираження дуже особистісний. Важливою підтримкою у самовизначенні є опертя на ті чи інші етичні засади… Задум бути самим собою не є оманливим.

Георгій Гурджиєв наголошував: «… потрібно спочатку пізнати себе, потім за допомогою самопізнання навчитися змінювати себе – якщо тільки ми хочемо себе змінити. Різні системи й школи можуть вказати на методи та способи, що дозволяють зробити так, щоб нове знання могло прийти ззовні, коли ми будемо готові. Але жодна система, жодна школа не може зробити нашу роботу за нас – необхідно виконати її самому. Внутрішнє зростання та зміни в бутті залежать від тієї роботи, котру людина робить сама».

Період дитинства у кожної людини інакший, ніж подальше її життя. Кожен день має свої барви і візерунки, начебто калейдоскоп… Діти нечасто кудись поспішають. Вони можуть цілий день бавитися з іграшками, або будувати фортеці з піску. Можуть читати та перечитувати улюблені казки, тішаться пригодам героїв… Вони не знають що таке нудитися, доба дитинства – це безмежне дозвілля, в тому є якась святість…

Лілія Безверха згадує (ч.1): «В дитинстві чимало часу проводила у прабабусі, там отримувала багато любові і уваги. Саме там вчилася малювати, ліпити, читати, захоплено розглядала картини зі східними мотивами на шовку. Я наче занурювалася в інший світ, подовгу їх роздивлялася. Мабуть, тоді зародилася любов до японської культури…».

Народжена на Січеславщині. Вищу освіту здобула в Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К. Ушинського, художньо-графічний факультет, спеціальність – образотворче мистецтво, креслення. Два роки працювала в Томаківському районному Будинку школяра. В 2002-му році переїхала до Києва, там мешкає з сім’єю дотепер.

Місцина в котрій перебуваєш дуже важлива. Адже є місцевості до яких байдужий, або почуваєш себе чужинцем, трапляються навіть ворожі Тобі місця… Вдало і змістовно з цього приводу висловився Тарас Возняк (культуролог, політолог, головний редактор часопису «Ї»): «Карпати, для мене, і не тільки для мене, є не просто топографічною особливістю на карті. Це певні, знані нам місця. Місця, які я знаю, і які знають мене. Місця в-яких і з-якими мені просто добре. Місця, де я є своїм. І місця, які сприймають і приймають мене, як свого, як частину саме цього місця. У цих місцях я не відчуваю себе чужим. Я вдома і мені спокійно на душі».

Лілія Безверха оповідає (ч.2): «Мріяла стати художницею, мрія здійснилася. Прагну досконало опанувати майстерністю, працюю в цьому напрямку, бо ж відомо – досконалість не має меж… В моєму розумінні Художник – це в першу чергу Майстер, який професійно володіє певними техніками, він здатен створити те, що не можуть інші…, вже потім зміст твору, який хоче донести до глядача. Увагу до своїх творів треба привертати високим рівнем виконання, без епатажу. Основним заняттям була та є творчість. Роботи створюю в авторській техніці, яка полягає в поєднанні: аплікації соломки, інкрустації соломкою, різьби (дерево, ріг, кістка, мушлі, різне напівкоштовне каміння)».

Звернімо увагу (nota bene) – центральний вхід храму в Дельфах, за часів Павсанія, прикрашали 7 написів, один з яких – вміння ставить Майстра…
.
Мисткиня захоплюється японською культурою, роботи певного періоду присвячені цій тематиці. Однак останніми роками художниця створює роботи наповнені українським змістом. Витворам властиві: поетичність, символізм, філософічність, психологізм, вишуканість…

З 2002 року – членкиня українського товариства «Нецке». 20014 рік – отримала Гран-прі на конкурсі «Арт країна» в рамках виставки Handmade- Expo. 2017 рік: 1 місце на Всеукраїнській виставці-конкурсі «Український сувенір», м. Київ. Учасниця творчого клубу «Спілка митців Борисполя» (від 2017 р.).

Поезія – це живописання словом… Самобутня і цікава японська поезія. За її допомогою можна наблизитися до розуміння японського способу мислення і світосприйняття… Вслухаймося..

Мацуо Басьо – засновник поетичної школи хоку.

«Мандрівник – і все:
це тепер моє ім’я.
Йде осінній дощ…»

І ще: «Ховається за хмари часом
місяць,
щоб відпочили очі
у людей».

З вірша Тіба Сюсаку Нарімаса, якого визнають як одного з кращих майстрів меча в історії Японії:

«Серце-розум,
що чує в зимну ніч,
як паморозь лягає,-
над супротивником
приносить перемогу».

Не варто шукати прямих аналогій між віршами та творами мистецтва, але, непрямий зв'язок існує…

Український поет, Борис Чіп, (уродженець Полтавщини) в одному з віршів запитував:
«Куди брести, подумав я, куди брести,
Коли всі люди поокремились в світи?
Усі – світи, а нікому світить,
То й впала тьма, де й іскра не щемить».

Допоки творять митці зі Світлими помислами, полум’я свічки палахкотітиме…

Символізм … Стародавні символи: рослин, пташок, звірів мають широке тлумачення в різних культурах. Чітке визначення дав В. Рошаль: «Символ – це ключ, що дозволяє проникнути в область більшу, ніж він сам».*

Ніби хвилями накочуються, асоціативним чином, тлумачення про етимологію символів – риб, птахів, квітів. Різні роки, століття, навіть тисячоліття…

К. Г. Юнг «AION». В цій праці швейцарський психоаналітик зокрема досліджує символ риби та його зв'язок з астрологією, гностичний і алхімічний символізм. Дві доречні цитати з цієї праці: «Символіка риб насамперед пов’язана з ерою Риб – і, відразу, в самих Євангеліях («ловці людей», рибалки як перші учні, чудо хлібів та риб), і безпосередньо потім, в після апостольську епоху. Дана символіка зображає Христа і вірян в якості риб, рибу як їжу на Agape, хрещення як занурення в рибний садок і т.д.».

І другий уривок: «… хоча й неможливо довести будь-який зв’язок між фігурою Христа і початком астрологічної ери Риб, все ж таки одночасність появи у Спасителя символізму риб і розвиток астрологічного символу нового еону здається мені досить суттєвою і виправдовує нашу увагу до неї». Існують алхімічні трактування символу Риб, бачення цього символу катарами, ці теми та інші, теж розглядав Юнг в зазначеній праці.
Риба – сакральний символ життя і смерті. В казках – символ водного царства, прамати земних вод. З риб народжуються казкові герої.

«Глибинна тиша» - знакова робота авторки. Тиша – своєрідна мова, є таке поняття – берегти тишу… Високе просвітлення шукає природу тиші. Мовлення ж бажане виважене і тихе, слід обдумувати кожне слово…

Птахи символізують повітряну стихію, сполучають світ земний і небесний, а водоплавні – три світи. Українська казка «Курочка ряба» - то відгомін відомого міту про виникнення Світу з яйця. В українських колядах часто йдеться про Світове дерево (дерево життя), на якому сидить птах або кілька птахів… В піснях птахи – вісники, котрі приносять людям новини, переважно з далеких країв…

Гуси – символ проминання часу, життєвих збурень. З пісенної символіки : «Ой летіли гуси з далекого краю, збили-сколотили воду на Дунаю»**

Курка символізує материнство, турботливість про потомство; окрім того, може уособлювати нерозважливість, недовірливість, кволість, слабкість… Відома приказка говорить: «Курям на сміх….».

Квіти у часи давніші мали різну символічну значущість: любисток, татарське зілля – охорона від злих духів, шовкова косиця – символ кохання і мужності, барвінок – символізував безсмертя людської душі…

«На перший погляд - це родинне дерево, традиційна тема в українському народному мистецтві, пропоную розглянути цей образ більш уважно та ретельно. Всі квіти тут різні, хоч родина одна, багато у них спільного, але кожна має право бути собою. Отже, ця робота про: дозволи і прийняття, зміну поколінь і нерозкритий потенціал, про спільність і самобутність…», - таке тлумачення авторки підтексту твору «Квітка моїх бажань».

«Птаство небесне» - робота про хибність людських уявлень щодо щастя…», - мовить Лілія Безверха.

Слово міт (міф) має смислове значення опису-повісті. Його призначення полягає в передачі з покоління в покоління багаторівневої інформації, аналового змісту. Окремі митці усвідомлено, а може й не зовсім, є творцями уже власних мітів…

Олександр Чегорка (м. Кам’янське) – архітектор за освітою, художник, скульптор, поет, український любомудр за станом душі… Ознайомившись зі взірцями творів Лілії Безверхої, повідав наступне: «Роботи художниці вражають ніжністю, прагненням світлої душі жінки-творця доторкнутися до вічного, божественного, таємничого. Це зворушливе поривання схоже на політ птаха, на голос пелюсток квітки…. Народжуються рядки:

«Лягти на дно глибокої ріки
Крізь товщу вод дивитись на зірки
І бачить риб на відстані руки…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

* Цитата запозичена з праці Анни Білої «Символізм»
** Трактування слова «гуси» взято зі словника символів: Марія Чумарна «З початку світу».

На фото - робота Лілії Безверхої "Квітка моїх бажань".

Дитинство. У кожного спогади свої, неповторні. Вони можуть вигулькнути з глибин пам’яті як лірична, душевна мелодія. Повністю відтворити неможливо, немає нотного запису. Епізодичні уривки пісень пробуджуються почутими, знайомими звуками Музики…

Коли я був хлопчаком, сусідська дівчина частенько крутила платівку з піснями Володимира Івасюка. В юнацькому віці частенько слухав відому «Пісню про рушник». Роки минають, та спомини нагадують про це…

Львів, червень 2023-го, вперше потравив у творчу робітню Петра Сипняка, Народного художника України. Три години промайнули непомітно. Затишна атмосфера, неймовірна кількість творів…. Господар майстерні випромінював спокій, доброзичливість, здавалося, що ми знайомі вже тривалий час… Гідність, простота в поведінці, характерна видатним людям, великим талантам, звичайно, не всім… Дякую, пане Петре за приязність, за розмову, за можливість побачити величезну кількість картин,і яких!

Визначний львівський митець про дитячі літа оповідає так: «Жили бідно, але гарно. Був часткою Природи. Дотепер згадую садок, плодові дерева, тоді вони видавалися такими великими. Гасали по селу. Вже потім мали обов’язки, завше були чимось зайняті, допомагали батькам – пасли корови, старшими косили траву.
Мені пощастило в житті. Бабця Настя вишивала постійно, вся хата була наповнена її витворами – обруси, килими, рушники, сорочки. Дивився зачарованими очима на бабусине вишивання. Вміла полікувати, працювала завідувачкою дитячого садочка, ходив туди…».

Від народження майбутній Художник перебував в оточенні всього українського – рідна мова, пісні, казки, легенди, приказки… Вбирав в себе місцеві звичаї, традиції… Традиціоналізм, зокрема, має великий вплив на формування особистості.

«Згідно з традицією поняття «природа» означало набагато більше, ніж просто тілесний світ видимих форм, на якому зосереджена сучасна секуляризована наука. Навпаки, за самою суттю вона становила частину тієї ж незримої реальності…», - Ю. Евола.

Митець згадує, продовження: «Тоді було відчуття Свят, зараз – ні. Вставали раненько, ретельно готувалися, бо ж Різдво – празник надзвичайний! Тато приносив ялинку, бабця виготовляла іграшки, дід заносив до хати Дідуха. Все довкруж мало запахи. Молитва, кутя, те, що відбувалося, пробуджувало в душі розуміння прекрасного…».

Почав малювати у віці 7 років, хлопчику подарували кольорові олівці, радісна подія (!). Про фарби навіть не мріяли… Заволодів фарбами років в 15-16.

Закінчив школу в Ланах, село, яке розкинулося недалечко од Галича. Поїхав в Косів, але запізнився з вступом в мистецький заклад. Потім, були труднощі, й немалі… Працьовитість і послідовність в досягненні бажаного, ось що рятувало. Працював вантажником, закінчив курси водіїв. Відчуття глухого кута... Рушив до Києва, катав там асфальт. Шукав художню студію, знайшов – у парку заводу «Більшовик», познайомився з художниками.
Далі – Івано-Франківськ, Львів. Готувався до вступу в Інститут декоративного та прикладного малярства, двічі зазнав невдачі. Правда, хлопця зарахували на 0-й курс. Відтоді все пішло добре…

Вже на 2 курсі, ставши студентом, взяв участь в обласній виставці, до навчання підходив серйозно, постійно вдосконалювався, бував у майстернях відомих художників, познайомився з Д. Довбошинським. Відвідував музеї, галереї. По закінченні інституту запропонували залишитися на кафедрі живопису, опісля працював референтом у Львівському відділенні СХУ. В ті роки бачив твори багатьох митців, спілкувався з ними, й надалі наполегливо вчився…

Львівське бієнале українського образотворчого мистецтва «Львів 91 – Відродження». Велика подія – перша в Україні Всесвітня виставка мистецтва. Петро Сипняк отримав премію за живопис. Згодом – виставки за кордоном, чи не в усіх державах Европи (Італія, Франція…). Від 2014-го – Народний художник України. 2018 рік – лавреат премії імені І. Труша в номінації образотворчого мистецтва. Три роки тому відбулася виставка в Українському музеї м. Чикаго.

Остання чверть ХХ сторіччя та початок ХХI – це постійний поспіх… Прискорений пошук відповідей на різні виклики та питання, що постають перед Людиною. Неспішне читання в минулому, зараз інформацію заковтують, чи ж встигають аналізувати, обдумувати?? Такий підхід до вивчення доробку Художника не годиться. Ті, хто дуже поспішає, працю живописця осягнути, сприйняти, відчути навряд чи зможуть.

Творчість Петра Сипняка в жанровому плані розмаїта: краєвиди, міські пейзажі, натюрморти, портрети, етюди… Роботи об’єднані в цикли та серії: «Чумаки», «Вертепи», «Містерії»… Художник сотворив декілька тисяч картин, точна кількість невідома. У нього не буває довгих перерв у праці: «Я щасливий, що кожен прожитий день залишається в моїх картинах…». Пишучи картину має певний задум, котрий слід втілити малярськими засобами.

Його малярський набуток багатий тематично, доречно згадати твердження Е. Маланюка: «Нема культури (чи, як хто воліє, «цивілізації») без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного…».

Ще одна цитата (від того ж автора): «Культура є також функція тривання людини на данім терені. Кочовики-номади (справжні, чи лише в переноснім значенні) культури творити неспроможні: треба мати тривалий контакт з даним географічним положенням, коли ж той контакт тратиться, про жадну тяглість людської творчости вже не можна говорити».

Національна свідомість формується сторіччями, тисячоліттями. На неї має вплив довкілля. Різним є сприйняття Природи у мисливця, ремісника, хлібороба… Народ, який з давніх-давен живе на певній території зі своєрідним ландшафтом повністю асимілювати неможливо…

Є немало робіт, яким притаманна риса, про неї писав філософ М. Шлемкевич: «…переживана мить сприймається як домірна вічності, а теперішність стає самоцінною».

На портретах львівського творця жінки є самі собою, так само як і чоловіки. Ю.Евола зауважував (езотерик та філософ): «Традиційна етика вимагала від чоловіків і жінок, щоб вони завжди залишалися самими собою, щоб вони всіляко акцентували ті риси, які роблять одних саме чоловіками, а інших саме жінками, то сучасна цивілізація прагне, навпаки, до зрівнювання, до сфери безформного, до області, що знаходиться не вище, а нижче будь-якої індивідуалізації і відмінності статей».

Значна частина картин автора дихає поезією. Віршовані рядки Вікторії Сипняк, дружини художника, суголосні до серії «Чумаків», прислухаймося:

«Солодкий полудень тамує
Мандрів втому, рій думок, -
Чумак усе життя мандрує,
Мов з джерела сочить струмок».

Під завершення розмови пан Петро промовив: «Для мене все українське – органічне, воно в мені… Я не шукаю теми, вони скрізь, довкола мене. ЛЮБЛЮ ТВОРИТИ: від маленьких камерних до робіт великого формату…».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Рядки з вірша Анни Стахняк

На фото – картина П. Сипняка «Осінній сад».

МИХАЙЛО ДЕМЦЮ… Він шляхетний, я б сказав – аристократичний українець. Висока культура поведінки, така ж культура спілкування. Ці риси властиві представникам галицької інтелігенції. Його ім’я добре знане шанувальниками малярства не лише у Львові чи Галичині. Творчість живописця має прихильників у всіх областях України, тут немає перебільшення, це справді так. Живопис пана Михайла відомий і для багатьох шанувальників образотворчого мистецтва в країнах Европи.

Творча робітня відомого живописця знаходиться в одному з чарівних куточків міста Львова, віднедавна ця вулиця названа (перейменована) на честь талановитого українського поета Грицька Чубая. Не вірю у будь-які випадковості, бо у кожній з них криється закономірність, можливо дещо прихована… Сама по собі завітала думка: «Чи є якісь споріднені мотиви (змістовні) у творчості поета Г. Чубая і митця М. Демцю?...». Віддавна люблю поетичне слово, відтак отримав насолоду від занурення у віршовану спадщину поета. Але, перечитав чимало поезій, та суголосності з бодай певною роботою художника не віднаходив…. Допоки не натрапив на вірш «Музика». Засаду про те, що картини Михайла Демцю сповнені музики і поезії доводити не потрібно. Послухаймо і почуймо…

«Десь у диві, у видиві вмовклих ночей,
у музичному лісі, на синім узліссі
цвіла, мов калина, віолончель
і пахло весною чиєсь піаніссімо».

Майстерня львівського Маестро. Творча робітня – це те місце, де відбувається диво-дійство, народження Картини. Облаштування приміщення може багато розповісти про господаря. На стінах красуються роботи великих розмірів, в красивих рамах. Важко не помітити білий п’єц (піч), він відреставрований, має вишуканий вид. На стінах розміщені музичні інструменти. Міцний, доглянутий дубовий паркет, як і біла піч, натякає, що для художника важливим є підтримувати у доброму стані автентичність творчого помешкання. Ще більшу значущість має атмосфера, яка тут панує. Пан Михайло любить гарно, вишукано пригостити гостей: якісне вино, запашна кава, найкращий метод приготування напою – еспресо, так вважає Художник. Походжаючи майстернею, веде розповідь про – подорожі за кордон, різні мистецькі події, цікаві знайомства, нові картини…

Послухаймо (плин озвучених думок): «Малюю те, що закортить, наперед не планую. Інтернет дає інформацію про все… Щодо виставок, то їх бажано робити в музеях нашої країни. Треба просто творити, не відвертатися на приземлені думки і речі… Мистецтво живе і у найскладніші часи…, є художники котрі воюють, є й ті, які загинули на російсько-українській війні, яка триває вже 9 років.
Чотири рази ходив на оглядини робіт з колекції п. Степана Давимуки. За кілька днів поїду в Карпати, потім в Німеччину, Іспанію. В Іспанії бував разів 40. За кордон їжджу на авто, я вільна людина…».

Пан Михайло розповідав також про знайомство з відомим художником з Іспанії – Мігелем Торнером де Семіром (M. Torner de Semir), який зачудований нашими гуцулами. Іспанець побачивши картини львівського Маестро прорік наступне: «Ось як потрібно писати…».

Під час спілкування зринула згадка про давній Чернігів… Живописець відреагував: «В захопленні від цього міста, бував там. Славиться стародавніми пам’ятками часів Русі та Гетьманщини. Скрізь Чистота, багато квітів…».

Вартує бодай стисло наголосити на деяких фактах творчості іспанського колеги Михайла Демцю. М. Торнер де Семір народжений в місті Санта Пау, 1938-го року. Оригінальність творчості полягає в поєднанні Старого й Нового… Його приваблює: тема Середньовіччя, піренейсько - романського стилю, готика. Навчився важливої для себе дисципліни малювання. Студіював науки в Королівських академіях витончених мистецтв - Сан Жорді (Барселона), та Сан Фернандо (Мадрид).

Наразі повернімося до з’ясування питання, чим саме так приваблює багатьох поціновувачів малярство Михайла Демцю. Коротеньке повернення до поетичності та музикальності малярства… Серед різних циклів (серій) робіт автора є й – «Над океаном». І ось поетичні рядки видатного француза Поля Елюара (з вірша «Єдина істота»):

«Флейта і скрипка грають, -
Світлої пісні простори
Підносять наші серця
І чайки над морем».

І трохи далі, з цього ж вірша:

«Ми здолаємо видноколо
Нас прекрасна земля тримає…».

Живопис митця авангардно-національний по змісту і духу, є й складовою мистецтва Европи і Світу. Щодо музичної наповненості картин, то це залежить від їх тематики… Народні мелодії, колядки та щедрівки (цикл «Тіні забутих предків»), подивишся на роботу «Гуцулка Ксеня», чуєш відому пісню авторства Ярослава Барнича. Є багацько картин з різних серій («Море», «Ню», «Джаз з вулиці Сен-Жермен»), які асоціативно викликають звучання взірців музики класичної, джазової…

Емоції… Професор Евген Онацький зауважував: «Справжні емоції, що походять з глибини серця, а не породжуються театральними фікціями, вимагають, внаслідок згаданого вище закону симпатії, перенесення й поширення на інші особи. Інакше вони вироджуються в безплідний сентименталізм, отрую душі». Щоб це оминути, В. Джемс (американський психолог і філософ) радив наступне - коли певна картина, чи театральна вистава, музична мелодія викликає глибокі почуття, не залишаймо їх безплідними, робім щось: скажімо комусь лагідне слово, поділімось нашими емоціями, інакше вони перетворяться в токсини.

Чимраз краще пізнання творчості Михайла Демцю спонукає творити Добро, глибше пізнавати історію України, традиції та звичаї нашого народу.

Очевидно, що живопис художника не подібний на роботи будь-якого іншого митця, незалежно від рівня відомості, ба навіть знаменитості. Він йде своїм власним шляхом. Ходьба ж, це пошук повноти в собі, в інших речах.
Окрім того, пан Михайло є характерником, не тільки в царині малярства. Аргументи, будь ласка…. Хара – єство людини, «ха» - внутрішня енергія, Ра – Сонце, сонячна енергія. Характерний, то такий чоловік, що не подібний до інших. Вірний своєму духовному «Я».

Хай буде!

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього - 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - живописець Михайло Демцю.

Мої міркування з приводу ювілейної Всеукраїнської виставки-бієнале

10-те бієнале, ювілейне, ймовірно й останнє… Перш за все є потреба подякувати автору ідеї та незмінному куратору – Олександру Мельнику, за ту направду титанічну працю яку він професійно і сумлінно виконував протягом стількох років.

Повернення до життя національної історичної картини, відродження правдивої української історії малярськими засобами – така головна місія Проєкту.

Виставка проходила в залах ЦБХ з 2 по 25 грудня 2022 року. Вона мала бути приурочена до 300-річчя від Дня народження Григорія Сковороди. Але війна, а від 24 лютого 2022 року – широкомасштабна, розв’язана загарбницькою державою Московією (РФ) внесла зміни у тематику мистецької події…

Для початку дещо про Григорія Сковороду… Видатний представник християнської мітосистеми, свідомо чи несвідомо, був провідником ведійських правд. Платона називав божественним, високо оцінював Сенеку й Епікура.

Біблію сприймав як творіння людей. Автори біблійних книг, на думку мислителя, це письменники, твори яких вимагають критичного осмислення. У нього чітка формула Світоустрою (Світобудови), два начала – видиме і невидиме, тлінне і вічне; та три світи – макрокосм (Природа), мікрокосм (Людина і Світ), світ символів (невидиме начало). Це синонімічно до трьох ведійських Світів – Яв, Нав, Прав.

Одну з причин невдоволення життям вбачав в тому, що людина не живе, тільки готується до життя в майбутньому, після виконання деяких дій, вчинків. Перенестися в сьогодення допоможе медитація, а конкретніше – ходьба. Йти не кудись, просто йти, бажано в лісі або парку. Ходити варто усамітнено, щоб думки не знаходилися на поземному рівні. БУТИ ПЕРЕХОЖИМ. Не реагувати на зовнішні подразники, перебувати в стані споглядання. Метод відомий давно, його застосовували подорожні монахи, аскети.**

Привернула увагу робота Володимира Гарбуза, українського митця-революціонера - «Світ ловив його». Сильна енергетика, цілісність образу, здається любомудр промовляє до нас: «Спокус цього Світу я уникнув, та й пастки обійшов…».

Чимало представлено на виставці робіт присвячених великому мислителю та філософській тематиці. Згадаю деякі: «Григорій Сковорода» Володимира Кабаченка, «Віхи» Генрі Ягодкіна, витвір скульптурний «В пошуках істини» Миколи Білика, «Безмір неба. Портрет філософа Сергія Кримського» Петра Бевзи, «Перша мелодія» Олександра Мельника, «Дерево життя» Ольги Ковтун, доволі інших, творчих, достойних картин.

Війна… Велика війна… Лунають постріли, вибухають снаряди, падають бомби, зруйновані, знищені будівлі, гинуть люди – жахіття. Однак, це зовнішнє, видиме уявлення про війну…

В стародавньому трактаті «Мистецтво війни» китайський полководець Сунь-цзи писав: «Військове мистецтво має виняткове значення для будь-якої держави, бо це питання життя або смерті, виживання чи знищення; отже, докладне його вивчення необхідне як повітря.
Розглядайте ситуації, що виникають при військових діях, враховуючи п’ять основних факторів, - з їх допомогою ви зможете зрівняти умови, в яких перебувають противники, і, таким чином, передбачити ймовірний результат війни.
Ось ці п’ять факторів: політична ситуація, погодні умови, особливості місцевості, особистість головнокомандувача та армійський статут…».

За визначенням письменника Ігоря Каганця: «Насправді війна – це рішучі цілеспрямовані дії з метою змінити поведінку противника у власних інтересах». На його думку, існує сім основних видів війни – від найпростіших: технологічно-силової та економічної, до найскладніших: хронологічної і духовної.
Почуймо ще одну важливу заувагу від цього ж автора: «Ключовим чинником конкурентоспроможності народу, особливо в сучасних війнах, є наявність своєї мови, обов’язкової для всіх громадян держави».

У книжці «Вавілон» словацької письменниці Маргіти Фігулі є й така думка: «Набусардар (Командувач ЗС царя Валтасара): «Діла предків переконують мене в тому, що кінець війни не вирішує ні чисельність армії, ні її бойовий дух, ні її відвага.
-Існує щось таке, що вершить долі народів мимо їхньої волі. В руках тієї сили навіть найхоробріші полководці стають безвольними іграшками. Такою іграшкою може стати і Кір, і я. Передбачити, хто нею стане, не можна. І тому нам треба сповнитися відваги. ВІДВАГИ, ЩОБ БОРОТИСЯ Й ПЕРЕМОГТИ».

Українським воякам хоробрості не бракує, отже, жадана Перемога буде!

Ніяк не обійдеш увагою триптих Катерини Ткаченко «Війна в її очах. Весна. Літо. Осінь». Що ж бачимо? Дівчина-воїн, українська красуня; Жінка-мати, захищає від снарядів дитину, своєрідний образ Покрови; Жінка літнього віку з яблучками в руках, мабуть має намір пригостити захисника-визволителя, яке прекрасне, світле обличчя…
Потужно-щемливий твір «Не ридай мене мати…» Михайла Гуйди. На передньому плані – Мати, син її загинув, чорна хустина, чорне поле, позаду руїни міста…

«На згарищі», картина Олександра Мельника. Дитинча на руках Матері, надійний притулок.., червоні та чорні барви. Життя триватиме…

«Тривожний пейзаж» Оксани Свіжак. Здіймається вгору димова хмара, снаряд вибухнув, не інакше, війна… Талановита художниця тонко передала полотну відчуття тривоги…

У шанувальників малярства і фахівців була гарна нагода полюбуватися картинами: видатних, відомих та молодих, проте здібних живописців….

Олександр Івахненко (1949 – 2014, видатний художник-графік, живописець) був представлений творами – «Жива вода» та «Доля». Знатний український художник Феодосій Гуменюк - «Свято жнив», «Сторожа». Василь Химочка (1950 – 2016) – «Композиції: №7,№77, №121. Віра Баринова-Кулеба - «Давність і тепер. Дівка з гарбузами. Голубі пташки. Кольори осені» (триптих). Петро Гончар - «Це Іван Гончар».

У виставкових залах красувалися картини одеситів: Сергія Савченка «Кордони Часу» (диптих); Вадима Целоусова – «Дві дороги» і «Обереги. Коники»; Олексія Маліка «Подорожні», «Старий характерник», «Загублене яйце».

Відвідувачі мали змогу побачити роботи: Василя Копайгоренка – «Дерево життя», «Delibertate. Лірник»; Василя Корчинського - «Війна. Біженці», «Мати. Довге чекання», «Свідки мого дитинства»; Ольги Ворони – «Азовсталь», «Катівня», «Братська могила»; Олексія Потапенка – «У вирій», «Ковчег», «Пісня»; Ганни Животовської «Хрест Малевича», Олександра Кари – «Кам’яна Могила», «Воїни світла»; Андрія Коваленка (Київ) «Пілігрими», Анатолія Зорка «В поході», Євгена Гули «Коло вічності», Тамари Ткач «Крізь віки», Дар’ї Крохмальної «Дніпрові кручі», порядну кількість творчих робіт інших митців…

Твори скульпторів: Миколи Білика «Маруся Чурай», «Весна прийшла»; Михайла Горлового «Маріуполь – реквієм», Віктора Кравцевича «Мандрівник III. Г. Сковорода», Романа Кудлая «Григорій Сковорода. З джерел рідної землі», Василя Корчового «Гартований» ….

І, аналог завершального слова…

Архіважлива цитата від Дмитра Донцова: «Той дух, котрий колись одушевляв цілу нашу культуру, був духом Заходу…
… Цей дух західної цивілізації ми маємо віднайти знов в собі, маємо воскресити забуті традиції нашої старої культури…
…Мусимо старатися, аби тінь Росії не впала на нас…».

Не менш важлива порада Євгена Маланюка: «Може найважнішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнавати себе.
Події 1917 р. заскочили нас. Заскочили також тому, що справа пізнавання себе стояла слабо…».

Десять Всеукраїнських виставок-бієнале «Від Трипілля до сьогодення…» сприяють, зокрема, значущій справі - віднайдення самих себе….

*Post eventus (лат.) – після події
**Думки запозичені в дослідника В. Кирунчика

Андрій Будкевич (Буткевич) історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Оксани Свіжак "Тривожний пейзаж".

Пора дитинства. Повернутись до неї неможливо. Хіба що на крилах пам’яті. Людина повинна йти та йти по життю, щоб виконати своє призначення на Землі, котре визначено їй згори. Однак є яскраві спогади зі світу дитинства, вони подібні до спалахів, миттєвих осяянь, які назавше закарбовуються в пам’яті людини…
«Зимові празники в селі під Волновахою у дідуся і бабусі. Мені 4-5 років…

У віці 6-7 років мандрівка за кермом УАЗ («бобіка») на колінах дідуся, він був головою колгоспу, а довкруж – поля пшениці й лани кукурудзи…

Море, Азовське…», - три епізоди, які зберігає пам’ять Ірини Вишталюк, української художниці.

Народжена в Донецьку. Батько – Олександр Хобта, заслужений металург України. Приділяв багато уваги доньці, попри важку працю. Мати – Валентина Хобта, доктор економічних наук, професор, виховувала Ірину в дусі патріотизму. Навіть під час тимчасового перебування в Пакистані, місце праці батька, взяли з собою підручники з української мови. В школі такий предмет не вивчали…

Окрім навчання в звичайній, середній школі, здобувала знання і вміння в художній школі. Дівчинку прийняли і до музичної, але перевагу віддала художній. Закінчила в 1993 році Донецьку центральну дитячу художню школу на відмінно.
Змалечку мріяла стати артисткою, трохи менше вчителькою. Цікава річ, художник англійською – «artist»… Може не так праглося, але мрії збуваються!

Все йде своєю чергою. Непомітно промайнули роки, вже здобута перша вища освіта, економічна. Опісля того, як в 2014 році агресивна Московщина (РФ) розв’язала війну проти України, переїхала з Донецька до Києва. Друга вища - мистецька, цього року Ірина отримає диплом бакалавра НАОМА, фах: художниця-монументалістка. З викладачів Академії добрим словом згадує такі імена - Івана Пилипенка, професор, керівник Майстерні Храмового живопису та культури імені академіка, проф. Миколи Стороженка; Олеся Соловея, в.о. завідувача кафедри живопису і композиції; Генрі Ягодкіна, доцент цієї ж кафедри…

На запитання: «Творчість яких художників, українських та іноземних, Вам найбільше до вподоби і чому?». Пані Ірина назвала Олександра Мурашка, Архипа Куїнджі, Петра Левченка, Степана Колеснікова; найвідомішого представника золотого століття нідерландського живопису – Рембрандта ван Рейна (1606 – 1669) і Поля Сезанна (1839 – 1906), провідного митця завершення 19 століття у Франції, творчість якого мала величезний вплив на живопис ХХ століття.

Дещо детальніше про чотирьох українських художників.

Олександр Мурашко (1875 – 1919), знакова Постать в історії національної культури. Був одним з тих піонерів, які започаткували українське малярство ХХ століття з його новітнім образно-пластичним баченням Світу. Відшукав власну естетику живопису. У його малярській мові важливими чинниками були - Форма, Колір, Світло.

Архип Куїнджі (1841 – 1910), візитівкою його робіт є Світло і Тіні, точніше те, як він їх втілював у малярстві. Писав фарбами власного виробництва. Брав певну фарбу і домішував до неї свої складники. Які? Залежало від того, що пише. Його називали «художником світла». Один з найбільш незвичайних пейзажистів другої половини ХIХ століття.

Петро Левченко (1856 – 1917). Твори позначені душевністю й ліризмом. В доробку є чимало картин мініатюрного формату, виконаних з ювелірною вправністю. Володів вмінням тонко передати полотну стан Природи. Видатний Майстер інтер’єрних композицій і віртуоз малюнка.

Степан Колесніков (1879 – 1955). Автор пейзажів, картин побутового та анімалістичного жанру, іноді – натюрмортів. Особливо вдавалися митцеві зимові краєвиди. Навчався в Одеському художньому училищі, опісля в Петербурзькій Академії мистецтв. Одним з наставників-педагогів був Ілько Ріпин (не Рєпін!), уродженець Чугуєва, що на Харківщині.

Картини улюблених художників тим чи іншим способом справляють вплив на творчість певного митця, буває чималий…

Доречно розглянути хоча б окремі картини героїні даного тексту. Спробувати зазирнути у глибинний зміст, який закладений в художній твір. Картина «Підвечірок». Невисокий перелаз, буяння зеленотрав’я, пасеться стадо корів, позаду окремі дерева, далі гущавина лісу. Спершу може видатися, що ж там такого особливого зображено? Та це лише на перший погляд…

Дивним може видатися той факт, що значна частина мешканців Землі не вживає молока. Легко засвоюють молоко в багатьох країнах лише діти. Відсутній ген, котрий забезпечує синтез потрібних ферментів – R1a. Саме цей ген посприяв виживанню трипільців, автохтонам своєї землі. Ген R1a відкрив нову сторінку історії, отримавши назву «арійського». Увага! В Україні носіями цього гену є більш ніж 52% населення, у інших народів цей показник не перевищує 20%. Європейці переважно мають ген R1b. Трипільці (протоукраїнці), які вижили в нових умовах на теренах межиріччя Дністер-Дніпро вже іменувалися не трипільцями, відтоді вони – арії. Провідна роль починає належати Гопалану – пастуху корів. Го (санскрит) – корова. З’явилися слова го-сподар, го-мін, Го-верла….**
Розгляньмо ще одну картину, більш ніж суттєву щодо змісту. «Пошуки істини», назва змушує замислитися. Вмикається асоціативне мислення, в пам’яті зринає відома робота «Що є істина», українського художника Миколи Ге (1831 – 1894). В 1876 році оселився в Україні, жив і творив на хуторі Іванівському, Чернігівські землі.

Що таке істина? Запитання дуже непросте. ІСТИНА відповідає дійсності, себто тому, що є насправді. Вона реальна, та відповідає природі.
Посутнє визначення від Рене Генона: «Якщо ідея істинна, то вона належить всім, хто здатний її осягнути. Істинна ідея не може бути «новою», оскільки вона не є продуктом людського розуму. Вона існує незалежно від нас, і все, що ми повинні зробити – це постаратися зрозуміти її».

Істина є не викривленим відображенням будь-котрого об’єкта пізнання у нашій свідомості. Коли ж вийдемо за кордон постулату, доконечно дійдемо висновку, що скільки об’єктів пізнання, стільки й істин… Насінина істини присутня в кожному віровизнанні, істинність одного не є свідченням неістинності іншого…

«Пізнаєте істину, і вона зробить вас вільними» (Євангеліє від Івана 8:32). Існують: абсолютна і відносна істини. Шляхи пізнання різні, як і езотеричні школи. У особистих істин хтозна-скільки різновидів…

«Яблука і соняхи»…. Примітна картина, натюрморт на тлі пейзажу. Розквітлі соняхи та яблука… Соняхи – то українські сонця, а воно – символ життя. В колядках Сонце – Праматір Світу, вічна Весна. Схід сонця асоціюється з народженням життя.

Яблуня, материнське дерево Світу. В казках, яблуня яка родить золоті і срібні яблука є найбільшою цінністю царства. Слов’янські народи мають міти про молодильні яблука. В християнській мітології історія людства починається з яблуні: за Біблією, саме вона була тим райським Деревом Пізнання добра і зла…

Поетичність… Вона притаманна живопису мисткині, та суголосна віршованим рядкам:

«Не сумніваюся,
Що сонце усміхнеться.
Не сумніваюся,
Що зацвіте весна.
Не сумніваюсь,
Що покличе Доля
І піднесе мені
Сподівані дива», - Євген Товстуха (1934 – 2021), лікар-фітоетнолог, народознавець, поет, прозаїк.

Створено доволі пейзажів, натюрмортів, акварелей, абстрактних аплікацій. Вони містять ознаки: традиціоналізму, філософічності, поетичності, асоціативізму, лірики. Безперечно, будуть з’являтися й нові роботи…

Перший глядач і критик щойно створених картин – це Анатолій Вишталюк, чоловік пані Ірини. Він же автор сімейного девізу: «Час, наполегливість, успіх»…

Слушно процитувати слова Адальберта Ерделі (1891 – 1955), великого живописця: «Знайомство з новою людиною для мене радість – з умовою, що в ній є певні цінності…».

Знайомство з картинами Ірини Вишталюк привносить радісні моменти в буття людини…

*Рядки з вірша Євгена Товстухи
** Інформація запозичена у дослідника-езотерика В. Кирунчика

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина "Яблука і соняхи".

Переднє слово

Живопис – це значно більше ніж живопис… Одна з провідних тем, котру вервечку літ досліджую на території Мистецтва. Щасливі ті художники які створили свій Мікрокосм, як одну із складових Макрокосму. Таке завдання під силу небагатьом, Ігорю Кухарському вдалося…

Щоб досягнути успіху у будь-якій царині діяльності людина має бути вмотивована. Яка ж етимологія слова мотивація? Допомогу в цьому питанні надасть Джон Адаїр: «Термін мотивація утворений від слова «мотив», яке зі свого боку походить від латинського дієслова «movere», тобто рухатися. Таким чином мотив можна визначити як щось, що змушує вас діяти.
Відмінною особливістю поняття мотиву і мотивації являється припущення, що вас спонукає до дії якась внутрішня сила. Це може бути потреба, бажання або емоція, одначе саме вона змушує вас діяти – причому діяти «певним способом».

Звичайно, окрім жадоби діяльності, потрібно любити справу, якою займаєшся, бути спраглим до знань, невпинно вдосконалюватися, багато чого іншого…

Серцевина тексту

Ігор Кухарський уродженець Львова, малюванням захопився ще в школярські роки. Потайки малював навіть під час уроків. Краса старого королівського міста теж вплинула на вибір професії. Ще хлопчаком, разом з друзями заходили в майстерню старшого приятеля, котрий збирався вступити до Академії мистецтв. У творчій робітні панувала загадкова атмосфера. А на поличках - черепи, скульптури, каталоги творів відомих художників, натюрморти. Запахи фарб впливало чудодійно… Вирішив стати живописцем!

З другої спроби долучився до лав студентства Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Івана Труша (1992 – 1996 рр.). Згодом закінчив і Львівську Національну Академію Мистецтв (ЛНАМ).

Пан Ігор займався виготовленням дитячих іграшок, їх проєктуванням; реставрацією картин, створював керамічні витвори. Та найбільше працює у галузі станкового і монументального живопису. Пише олійними фарбами з допомогою мастихіну, така техніка надає роботам особливої виразності, жвавості зображеного. Пастозне письмо експресивне, рельєфне.

Художник знаний найбільш як автор міських пейзажів Львова, інших міст Европи. Картини переносять глядачів в епоху 18-19 століть. Ігор Кухарський любить подорожувати разом з сім’єю, дружина Наталія теж мисткиня. Захоплюється: вивченням історії різних країн і міст, архітектурою, побутом, літературою, музикою, кінострічками.

Міські пейзажі… На картинах – вулиці викладені бруківкою, карета запряжена двома білими кіньми, чоловіки в чорних пальтах і циліндрах, дами в капелюшках, вулиці ввечері освітлюються ліхтарями, немає поспіху, метушні, марноти марнот…

Дуже доречно почути думку французького філософа і письменника Рене Генона: «Чи правда, що сьогодні люди щасливіші, ніж раніше, оскільки тепер вони мають швидші засоби комунікації чи дещо подібне, або ж, можливо, вони щасливіші, тому що живуть більш бентежним та непростим життям? Нам здається, що навпаки: дисбаланс не може бути умовою істинного щастя; до того ж що більше потреб у людини, то більше вона ризикує пережити втрату й, як наслідок, бути нещасною; сучасна цивілізація має на меті примножувати штучні потреби, та, як ми вже казали вище, вона завжди створюватиме більше потреб, аніж здатна задовольнити, тому що, тільки-но ступивши на цей шлях, зупинитися буде вкрай важко, особливо коли й нібито немає ніяких причин для гальмування на певному етапі».

Давніше люди не потерпали від того, що не володіють якимись речами, ймовірно й не замислювалися над цим. Тепер же можуть мучитися через брак певних речей, котрі вважають необхідними. Тому всі зусилля спрямовують задля накопичення статків, адже тільки гроші дають змогу купляти всілякі речі. Чим більше мають, прагнуть здобути ще більше… Перед їх зацікавлено-ненаситними поглядами постають нові і новіші потреби. В підсумку ця пристрасть стає домінантною в їхньому бутті… Тут же коріниться жорстока конкуренція між власниками статків, заздрощі, ба навіть ненависть.

Варто наголосити, що є елементи, котрі щонайменше згладжують цей матеріалізм, бо якби їх не було, цілком ймовірно, ця цивілізація вже б занепала.*

Не одними міськими пейзажами багатий доробок митця. Анімалістика, етно, мариністика теж належать до улюблених різновидів образотворчого мистецтва.

Анімалізм… Перші анімалістичні витвори на наших землях з’явилися в епоху сивої давнини. Мізинська (Мезинська) стоянка – одна з найвизначніших археологічних пам’яток пізнього палеоліту в історії України, Европи, Світу. Стилізовані жіночі статуетки і фігурки тварин з бивнів мамута – це скульптурні твори палеолітичної доби. Місце розташування – неподалік од села Мізин, Коропського району, Чернігівщина.

Святилище (місце сили) Кам’яна Могила, давніша за єгипетські піраміди і Стоунхендж. Єдине місце у Світі, де на невеликій площі є наскельні малюнки датовані дуже широким історичним діапазоном: від пізнього палеоліту до середньовіччя. Наскельні малюнки (петрогліфи), там зображені люди, дикі та свійські тварини. Знаходиться поблизу Мелітополя, район річки Молочної, Запорізька область.

З середовища славних українських живописців до анімалістичної тематики зверталися Сергій Васильківський, Сергій Світославський.
Анімалістичним роботам Ігоря Кухарського характерні Правдивість і Краса.

Етно (етніка)… Андрій Антонюк (1943 – 2013) – геніальний український художник, приятель велета – Миколи Вінграновського. Один з творців етно кодів в українському малярстві. На Полтавщині – Сергій Гнойовий ( 1954 – 2019) та Галина Рідна, на Закарпатті – Іван Ілько, в Галичині – Михайло Демцю, Роман Опалинський. На Слобожанщині - Катерина Ткаченко (Харків – Київ – Чикаго). В кожній області України є обдаровані митці, творчість котрих закорінена в національні традиції, звичаї, властиві їхньому краю.

Погляньмо на картину митця, перед нашими очима постає українська вродливиця, відкрите обличчя, рішучий погляд, в руці тримає серп, дівчина-воїн, амазонка.

Маринізм… Не обійшли увагою мариністику і великі українські художники: Іван Айвазовський, Володимир Орловський, Костянтин Крижицький, Костянтин Богаєвський. З числа наших сучасників – Юрій Петренко, Віктор Іванів, Борис Литовченко…

Картина «Драйв». Назва промовиста, драйв – багатозначний термін (анг. drive) , у нашому випадку – пристрасний запал, емоційна напруга. Що ж бачимо? Розбурхане море, яхтсмени вправно кермують судноплавним засобом, мужні, відважні люди, які діють професійно за будь-яких обставин…

Завершальне слово

Художник є учасником об’єднання іконописців «ОБРАЗ». В товаристві гуртуються близько двадцяти митців, які працюють у різних жанрах і техніках. Мають чималі творчі здобутки – ними оздоблені більш ніж 40 соборів, як в Україні, так і за кордоном. Він не являється послідовником певної малярської школи. Від 2000 року активний учасник багатьох локальних, всеукраїнських, міжнародних виставок живопису. Картини його живописця знаходяться у приватних колекціях: України, США, Німеччини, Швейцарії.

Ігор Кухарський наділений даром бачити красу довкілля, постійно вдосконалює художню майстерність, продовжує вивчати історію і культурну спадщину нашого народу та інших націй Европи та Світу.

*Засада запозичена у Рене Генона

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Ігоря Кухарського "Собор святого Юра" (м.Львів).

Мислі які непокоять творчих людей; …поява в майстерні живописця нових картин, та й на роботи попередніх років цікаво подивитися…

Роки… Спочатку вони біжать, потім - течуть, згодом йдуть, неквапом, подеколи з прискоренням… Впевнений, що з віком все більш посилюється відчуття того краю де народився. Понад три роки, з різних причин, не вдавалося відвідати Закарпаття, точніше – Ужгород…

Коли ж настав той день (13 липня 2022 року), віриться й не віриться, знову крокую вулицями обласного центру Закарпаття. Такими знайомими з молодечих літ. Знову зустрічі з давніми приятелями, колегами і новими… Відвідини декого з митців цього краю вже стали доброю традицією. В міру наближення до знайомого чотириповерхового будинку, що на проспекті Свободи, на душі теплішає…

З Яношем Рейті ми знайомі близько 11 років. Задумувався й неодноразово, що ж є спільного у таких доволі різних людей? Неоднакові світоглядні засади, смаки, вподобання. Та щось таки нас єднає… Любов до Сріберної Землі, мистецтва, жіноцтва.

Ось я вже перед дверима помешкання митця, кілька дзвіночків, спочатку у відповідь тиша, згодом чути човгання капців об паркет, і, двері відчинилися… На порозі стоїть усміхнений Янош, запрошує до домівки. У мешканців Закарпаття є цікава звичка, якщо з кимось не бачилися навіть кілька років, при зустрічі ведуть балачку так, начебто позавчора зустрічалися.

Ранкова кава, як без неї, випилася швиденько, бо художник запропонував: «Ходімо в майстерню, побачиш нові роботи, а я маю намір трохи помалювати…».

Невелика вставка… Кава! Дивовижний напій, зробив кілька ковтків і зникають втома, смуток і невпевненість. З’являється прагнення жити, творити, зникають будь-які перешкоди у здійсненні творчих задумок.

Прямуємо Капушанською, Янош пропонує коротку зупинку, говорить: «Подивися на квітучий кущ (палісадник обласної лікарні), яка краса! Я поцікавився, називається гібіскус, бачив цю рослину і на Жемайте, але там цвіт блідо-рожевий, білий мені більше до вподоби…». Гібіскус (гібіск) – рослина з родини мальвових, є дикі й окультурені. Можуть бути кущами, деревами або травами, існує близько 300 видів.

Вміють творчі люди помітити красиву квітку, вродливу жінку…

Майстерня знаходиться на вулиці Степана Добоша (колишня Пархоменка). Без поспіху йдемо освітленими Сонцем вуличками Ужгорода, приязно спілкуючись. Майстерня! Це те місце, де живописці чародійствують, адже писати картини, то чари діяти… В робітні, мені так здається, роками нічого не змінюється, окрім появи нових картин, митець творить - це добра ознака.

Новим роботам варто приділити увагу. Відразу звернув увагу на «Віддзеркалення. Річка Латориця»: дерева та верболози над річкою розгойдані вітром, мінливо відображаються у воді, варіації зеленої барви …

Зміст «Надвечір’я», начебто натяк на те, що колись люди збиралися посидіти на лавочці, погомоніти про життя-буття по-сусідськи. А нині у містах, особливо у великих, не знають як звати того, чиї двері поруч…

Якось інакше, по-новому сприймаєш твори які бачив раніше… «Захмарилося, осінь настала…», гірська дорога спадає згори донизу, праворуч біжить невеликий ручай, морози ще не вдарили. Праворуч дерев’яні хижки, дерево вже забарвлене жовтавим кольором, небо затягується хмаринами… Настрій мінорний, властивий середині осені.

Протилежні емоції викликає картина створена близько чотирьох років тому – «Червоні дахи в Карпатах». На ній зображений один з краєвидів Міжгірщини, твір вселяє почуття тихої радості, краса природи гірської частини Закарпаття заворожує.

Окрім згаданих творів, скільки ще є робіт у майстерні вартих уваги… Шістнадцять днів перебування в Ужгороді непомітно проминули, ніби добрий сон в літню пору, потрібно готуватися в дорогу. Напередодні мого від’їзду художник раптом спитав: « Андрію, а чого ти тоді пішов звідси?...». Мешканці Закарпаття вживають слово «пішов» в розумінні поїхав. «Так склалися обставини…», - відказав я. Знаємо, обставини самі по собі не складаються, на них впливають Вищі сили та прийняті рішення людиною.

В нашій країні, шкода що так, безліч художників роками не виїжджають за межі свого краю. Інформацію про творчість колег отримують переважно з Інтернету, та й то не всі. Велику роль у цій справі відіграють пленери, творчі мандрівки в інші області України… Олександр Чегорка - архітектор, художник, поет, скульптор (м. Кам’янське, Січеславщина), ознайомившись з творами Яноша Рейті (м. Ужгород) відреагував віршованими рядками:

«Митець Срібної Землі
В роботах якого
Небо дихає і розмовляє із землею
Пульсує
Чисте і прозоре гірське повітря
Срібні дзвіночки весняного листя летять над Тисою
Пірнають
Тонуть
І знову народжується
В осінньому небі
Емоція та музика ландшафту
Таємничими вібраціями торкається душі художника
І стає
Живописом
Життєписом Землі Срібної».

Хай ці Слова стануть заключним акордом тексту.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, журналіст, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього-4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Яноша (Івана) Рейті (м.Ужгород) "Віддзеркалення.Річка Латориця".

В житті трапляються різні ситуації. Важливі і не дуже, радісні чи журливі, пов’язані з працею або чимось особистим… Буває ведеш пошук в Інтернеті потрібної інформації, годі знайти, а на очі потрапляє щось інше, але цікаве, ба навіть захоплююче. Ось так я натрапив на світлини робіт румунського живописця Девіда Кройтора (David Croitor). Картини припали до душі, відразу, так буває…

Про що вони промовляють, що намагається донести до глядача митець? Спробую дати своє, звісно, суб’єктивне бачення. В реальному житті з художником не знайомий, окрему інформацію для роздумів взяв з його сторінки у соціальній мережі. Цей текст, то своєрідний творчий експеримент. Отже, розпочну….

Світогляд людини незалежно від її роду занять більш ніж важливий. Він засвідчує яким цінностям і поглядам віддає перевагу особистість. Які цінності є значимими для митця?

Монолог Девіда Кройтора ( частина 1): «Зайшовши в царину 21-го віку, третього тисячоліття, помітив, що з кожним днем котрий минає, стаю біднішим у бажаннях, скромнішим у прагненнях. Моє життя почало кардинально спрощуватися, не маю довгострокових планів, особливих очікувань від будь-кого… Зі мною залишається найнеобхідніше, те, що дає мінімум душевного комфорту. У наступному порядку - це такі речі:

1.Тісніші стосунки з Богом
2. Сімейна гармонія
3. Без жодних обмежень малювати тільки те, що відчуваю
4.Сидіти на пеньку, їсти сливи та слухати шепіт листя
5. Восени спостерігати за листям, яке падає з дерев, неначе то якісь знаки…, не розтоптати їх ногами
6. Налагодити піч в якій можна пекти бараболю, яблука, солодкий буряк, як це робила моя бабуся коли був малим хлопчаком
7. Записувати кожну думку, незалежно від того коли приходить, вдень чи вночі
8. Свої записи укладати в окрему книжку
9. Не забувати, що Час минає безповоротно, та бути з ним у злагоді
10. Нагадувати собі, що після закінчення земного життя настане судний день, він буде вирішальним для мого майбутнього, адже душа вічна…».

Слово містик (грецькою мовою) походить від - берегти тишу. Тиша - теж мова. Якщо бережеш тишу, слово набирає більшої вагомості. Містики дотримуються думки, що Реальність у найчистішому вигляді висловлюють: Музика, Геометрія та Образотворче Мистецтво. Мова має бути негучна і зважена. Значимість кожного слова надто велика, відтак годиться спочатку думати, потім говорити…

Мені невідомо, як пише картини Девід Кройтор: віддає перевагу повній тиші у процесі творчості, чи полюбляє малювати під музичний супровід. Мабуть, залежить від настрою…

Мітологеми (міфологеми) запевняють, що існує одночасно декілька вимірів буття. Більшість людей перебувають у третьому вимірі. Щодо творчих осіб, то їм либонь затісно у третьому вимірі, тому прагнуть виходити за межі… Четвертий вимір характеризується незвичними явищами, почасти – прискоренням Часу.

Богдан-Ігор Антонич у своєму незавершеному романі «На другому березі» писав і таке: «Колишнє, наче тінь за плечима, прийдешнє, наче імла перед очима. Мряка накриває тінь, і розпливаються їхні межі. Усе стає суцільним сутінком. Минуле тане в майбутнім і затираються їхні границі. Приходить безчасова, понадчасова й позачасова хвилина. Існування в четвертому вимірі, у вимірі думки».

Кожен митець є творцем своєрідних мітів, власних… В чому ж призначення міту (міфу) згідно М. Еліаде? Відповідно до його тлумачень, - міти були не просто історіями та переказами – вони повідомляли архаїчній людині, як саме влаштований світ, і чому він таким став. При цьому значення мало не тільки те, про що розповідали у міті, а й як саме розповідали.

У племінних спільнотах міти не розказували просто так…, у повсякденних ситуаціях існували спеціальні ритуали, під час яких слухачі неначе самі ставали учасниками творення Світу та поверталися у позачасовий «мітичний вік». Вони символічно повторювали те, що до них колись зробили творці Всесвіту – боги, герої, пращури, та в такий спосіб долучалися до Світового порядку, набували власної реальності. Міт надавав сенсу життю людини, пояснював її місце і призначення, підносив до трансцендентного.

Мірча Еліаде (1907 – 1986), легендарна постать. Захоплювався новими ідеями, постійно прагнув відкриттів та саморозвитку: філософія, окультизм, вивчення мов, ентомологія – це далеко не весь перелік того, чим він захоплювався у молодечі роки.
Історик релігій, дослідник мітології, філософ, письменник, професор Чиказького університету. Докторську дисертацію писав англійською мовою. Автор багатьох праць, зокрема – «Трактат з історії релігій», «Міфи, сновидіння, містерії», «Священне і мирське», «Міф про вічне повернення», інших…

Живопису художника властива поетичність. Як тут не згадати Міхая Емінеску (1850 – 1889) - світоча румунської літератури, класика світової. Почуймо наступні рядки вірша, співзвучні змісту окремих робіт Девіда Кройтора:

«Коли вже й молитва жагуча не діє
супроти нудьги та лихої зажури,
яким же полегшенням серцю (на диво!)
стає там людська непогасна надія:
і хмари нараз розганяє, як буря!», - уривок з вірша «Надія» (переклад Олега Гончаренка).

Міхай Емінеску… Подорожуючий за життя, став об’єктом визнання опісля фізичної смерті. Румунський письменник Тудор Аргезі зауважував: «Емінеску, певним чином, - пречистий святий румунського вірша». Вшанований в Україні: в Чернівцях відкрито кімнату-музей і пам’ятник Міхаю Емінеску (1989 рік).

Оскільки живописець створив чимало робіт на осінню тематику, наступні рядки великого поета:

«Знов листопад шурхоче падолистом.
Дощу, в колишнім жовтню, гаснуть кроки…», - з вірша «Сонети».

Якщо спробувати знайти суголосність картин румунського митця, який любить осінь, і поетичних взірців українських авторів, - то вона відчутна у таких рядках Максима Рильського (1895 – 1964), видатного поета-академіка:

«Запахла осінь в’ялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом, -
І свіжі айстри над піском рум’яним
Зоріють за одчиненим вікном».

Цікаво ознайомлюватися з думками митця щодо його картин, він наділений і хистом літератора. Давайте переконаємося…

Монолог Девіда Кройтора (ч.2): «Дуже скучив за цією роботою («Засмучений сонях»), написана ще до пандемії… Шукав фотографію цієї картини, нарешті знайшов. Картини у мене нема, навіть не знаю де поділася, а образ залишився. Подивився на фото і відразу згадав ту довгу осінь з лагідними днями, холодними ночами і такими ж ранками. На початку листопада, одного ранку туман був настільки густий, що соняшники опустили додолу свої капелюхи, втративши золоті пелюстки, змерзли. Після обіду туман розсіявся, на небі з’явилося сонце, але сонячна квітка так і не підняла свій погляд…».

К. Г. Юнг вважав, що особистість має в собі три складники – его, особисте несвідоме, колективне несвідоме. В третю категорію входить поняття архетипу.

Що ж таке архетипи? Це вроджені ідеї або спогади предків, котрі властиві всім людям, та призводять до певного сприйняття і реакції на конкретні явища, події. Кількість архетипів людини, згідно теорії Юнга, може бути необмеженою. За допомоги архетипів можна глибоко зазирнути в самого себе…

Звернімо увагу на роботу «Відчуття». А що про неї мовить сам автор?

Монолог Девіда Кройтора(ч.3): «Кілька років підряд кожної осені малюю ганок… Роблю це, бо кожного разу знаходжу щось нове, що саме не знаю, але знаходжу. Можливо гру світла посеред листя, кущ плюща, який з кожним роком пишнішає, а може то я змінююся, та бачу усе інакше?... Це може бути думка з солодко-гіркуватим присмаком, усвідомленням того, що Світ преображається, а ми залишаємося в душі такими вічно молодими….».

Сто разів був правий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет коли запевняв: «Життя – це відкриття… Безперервне відкриття, яке ми здійснюємо відносно себе і навколишнього світу».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і «БУМ» (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Девіда Кройтора "Осінь в передмісті".

Плин думок. Спроба проникнення в зміст творчості митця.

Переднє слово.

Етнопсихологія більше приділяє уваги чоловікам. Відтак, жіночий етнотип бажано розглядати окремо. Є й інші причини. «Українка заслуговує на окрему розповідь передусім тому, що вона становить феноменальне явище в історії світового духу», - підкреслював науковець Олексій Губко. Жінки-українки найбільше доклали зусиль щоб краща половина людства посіла достойне становище в спільноті. В нашій країні матріархат цілковито ніколи не закінчувався, він дійшов до наших днів.

Яка ж роль жінки-українки в житті українців? Жінка в нашому середовищі відіграє значно більшу роль ніж у інших європейських народів. Візьмімо до уваги творчість українських письменниць і поеток, які своїм незламним бойовим духом і завзяттям подеколи переважають чоловіків: Леся Українка, Олена Теліга, Ліна Костенко…
В родинах трапляються непоодинокі випадки, коли жінка головує над чоловіком. Жінка-мати, то окрема тема в історії нашого народу. Якщо спитати українця щодо спогадів дитинства, найчастіше згадає – про любов і пошану до матері. Ненька-Україна, Україна-Мати, - це ті епітети, які визначають характер українського патріотизму.
В царині релігійній – культ Пресвятої Богородиці займає більш значне місце, ніж культ Хреста-Богочоловіка, можливо на рівні підсвідомості. Особлива повага до Пречистої Діви Марії панувала і в середовищі українського козацтва.

Величне пошанування жінки - як Матері-Землі, Матері-Природи теж властиве українцям.

Повернімо свій взір в сиву глибину століть… Науковець і мислитель Валерій Сніжко наголошував: «Протоукраїнське-трипільське суспільство формувало свої стосунки на демократичних засадах, і семантичним втіленням цього є зображення Великої Матері – плодороду, добробуту, достатку коштом «народження», а не загарбання силою. Розташування довжелезних і великомасштабних «Змієвих валів», як оборонної системи від зовнішнього Світу, вказує на великі можливості спільноти землеробських ареалів Трипільської цивілізації – науковці вираховують об’єми грунту, використані у Змієвих валах, рівноцінними об’ємам давньоєгипетських пірамід!».

Основа тексту.

Олександр Чегорка – архітектор за освітою, закінчив Київський державний художній інститут, окрім того – художник, поет, скульптор. Народжений у містечку Верхівцеве, Січеславщина. Батьки – Тимофій Вікторович і Тетяна Тихонівна, вчителі української мови і літератури. Він з дитячих літ зростав і формувався в оточенні книжок і української мови. Немає нічого дивного в тому, що територія зацікавлень обдарованого митця – це живопис, поезія, філософія, мітологія, фольклор…

Студентські літа… Аура певних середовищ Києва мала вплив на хлопця, формувала його. Ходив у театри, кінотеатри. Не надто був знайомий з поетичним Києвом, таке захоплення з’явилося пізніше. Про Михайла Бойчука вперше почув перед завершенням навчання в інституті. Вже повернувшись додому, занурився в поезію: В. Іллі, І. Римарука, М. Вінграновського. Багато читав, завдяки публікаціям в часописі «Україна» познайомився з творчістю: А. Антонюка, Ф. Гуменюка, В. Падуна, Г. Рідної. Велике враження в душі закарбувалося після заглиблення у малярство Катерини Білокур та Марії Приймаченко. Любить квіти, як їх любили ці незвичайні художниці, космічні українки….

Міти, фольклор, казки, реальне буття… Жінка – Мати, берегиня, дружина, сестра, муза… В житті чоловіка відіграє велику роль, частіше позитивну, але не завжди… В творчості митця органічно переплетені мотиви язичництва і християнства, як і в житті українців. Любить працю на землі, ходити влітку босоніж. Спілкується з Сонцем, Місяцем, Вітром, Водою. Адже Природа жива…. Відвідував з колегами-живописцями Кам’яну Могилу, опісля цих мандрів творчий доробок збагатився витворами з пісковика, лагенаріями.
Олександр Чегорка живе дихаючи на повні груди, наснажений любов’ю – до великої і малої Батьківщини, батьківської домівки, праці духовної і фізичної…

Людина, що сповідує високі моральні стандарти, доброзичливий, донині ідеаліст-романтик. Каже й таке: «Мої пошуки у мистецтві наразі мають фігуративний характер, а хотілося б поєднати з нефігуративом. Отакі мої творчі плани, є й інші, та про них поки що не казатиму…».

У творах митця очевидна наявність мітологічної та казкової складової…
К.Г.Юнг , М. Еліаде наголошували, що втрата сакральних зв’язків міту у життєвому процесі теперішнього суспільства зламала розумність діяльності всієї Системи: Людина – Природа – Суспільство - Космос. Такі процеси дуже негативно впливають на культуру і мистецтво. Нашим сучасникам потрібно відновлювати втрачений зв'язок з живою Природою, необхідне спілкування з рослинним світом….

Міт – слово грецького походження, означає виклад давніх переказів, оповідок. У них в наївній, образній, несвідомо-художній формі описуються явища природи і життя. В мітології українців можна помітити наявність ознак національної, релігійної специфіки. Характерною ознакою мітології нашого народу є пантеїзм – це філософсько-релігійне вчення, згідно якого Бог ототожнюється з Природою. Щодо знаків і символів, то творча особа має свої символи, котрі наповнені своєрідним містицизмом.

Чудові слова Марії Чумарної, тому годі втриматися, щоб не процитувати: «У казці все не так, як у нашому земному житті. В казці час іде по-своєму, простір має інші виміри, немає таких нездоланних бар’єрів між світами, як у нашому реальному існуванні. В казці немає нічого мертвого: у ній все живе, взаємодіє, співпереживає чи поборює одне другого.
Кожен вчинок неминуче тягне за собою наслідки: побачив герой пір’їну жар-птиці – захотів підняти, підняв – от тепер тільки біди починаються. Зло в казці завжди сміхотворне, хоч і могутнє.
Але водночас все, що відбувається в міфічному світі, надзвичайно співмірне з нашим земним буденним життям. Тому казка доступна всім – незалежно від віку, характеру чи інтелекту людини».

Фольклор. Саме він, на думку М. Костомарова, виражає національну самосвідомість найбільш несвідомо, а отже, автентично. Психолог і культуролог О. Губко твердив: «Фольклорний космос Древньої Русі велично котить до нас, зачудованих нащадків, дев’ятий вал могутньої народної фантазії – стрімку перунову колісницю захмарної вежі інтелекту народу, що й нині озивається блискавицями та громами пророчих, інтуїтивних прозрінь і засягав у товщу буття. У тому розтелесованому, знуртованому океані духу народного – вся старечо мудра і дитинно наївна душа русича-язичника». Цей науковець вважав, що і «Слово о полку Ігоревім» цілком можна віднести до фольклору.
Колядки і щедрівки, котрі ледь не дослівно співаються донині, є й такі яким тисячі років!... Це відголосся наших предків, коляди енергетично дуже сильні.

Завершальне слово.

Живопис в кольорі, графіка, малюнки на землі, на снігу; лагенарії, чудові поетичні взірці, - все підвладне Олександру Чегорці, бо обдарована людина, щира українська душа. Робить усе без негативу, світла людина. Прихильний до мандрів, хай недалеких, проте мандри – це пошук і відкриття щораз чогось нового…

Чимало людей, що незадоволені життям, сприймають свої дії і вчинки як спосіб досягнення певної мети. Себто, вони не живуть, збираються жити в майбутньому після завершення якихось подій. Любомудр Г. Сковорода дав нам чудовий рецепт повернення в сьогодення за допомоги медитації, конкретніше – ходьби. Йти не кудись, а просто йти, сприймаючи ходьбу як природний стан. Ходьба впливає на свідомість, змінює її. Олександр Тимофійович йде…
Доктор М. Шлемкевич запитував: «Українська душа – що ж це вона, чи є взагалі окрема, особливша?». Найкращу відповідь знайдемо у батька нашого народу - Тараса Шевченка:

«Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…».

Тут мовиться не про географію, а про те – що існує неповторний Український Світ як породження неповторної української душі.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4), БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Журнал «ОКСАМИТ».

На фото - картина Олександра Чегорки "Вічність".

Антон Шепа, Іван Ілько – чільні представники широко відомої Закарпатської школи живопису.

Якщо ім’я митця не актуалізується, то з ходою Часу воно зникає, щонайменше на певний період. Такі випадки трапляються навіть зі знаменитими ще за життя творцями. З появою нових текстів, спогадів, ім’я художника повертається з тимчасового або тривалого забуття.

Живописна спадщина Антона Шепи (1928 – 2014) відносно нещодавно повернута ніби зі сховку Часу і Простору для широкого огляду любителів малярства. Квітень 2016 року, в Закарпатському художньому музеї відкрилася виставка пам’яті живописця – «In memoriam», значного представника третього покоління Закарпатської школи живопису. Цього ж року в Києві вийшов з друку альбом репродукцій (більше 100) «Барвиста феєрія Антона Шепи» і матеріалом про життя і творчість художника. Обидві події були присвячені до 88-річчя з Дня народження митця.

Антон Олексійович, як і інші, самобутні, неповторні у своїй творчості закарпатські живописці, любив свій край і його казково чудове довкілля. Народжений 17 квітня 1928 року у багатодітній сім’ї, в селі Підгоряни на Мукачівщині (нині – район міста). У віці 4-х років залишився без матері. Нелегке дитинство, важкими видалися і юнацькі роки. В 1948 році мав намір поповнити лави українських філологів Львівського університету, не вдалося. Вступити до Львівського інституту декоративного та прикладного мистецтва було важкувато, але він здолав цю перешкоду попри те, що на одне місце претендувало 5 абітурієнтів. Студіював різні науки на відділенні монументального живопису, серед викладачів – знаний художник і педагог Роман Сельський. У ці ж роки навчалися у майбутньому відомі художники, зокрема – Карло Звіринський (1923 – 1997), Володимир Патик (1926 – 2016).

Після здобуття вищої освіти працював викладачем Ужгородського державного художньо-промислового училища , водночас з Федором Манайлом (1910 – 1978), Ернестом Контратовичем (1912 – 2009). Як педагог навчав секретам мистецьким: Івана Ілька (нині народний художник України), Ференца Семана (1937 – 2004), Аттілу Дунчака.
Значну частину життя перебував у Києві, куди переїхав після одруження. В 2004 році повернувся в Закарпаття, 2008 рік - був відзначений званням Заслуженого художника України, як це трапляється, з великим запізненням… В 2014 – лауреат обласної премії Й. Бокшая та А. Ерделі у галузі живопису, того ж року 4 липня відійшов у засвіти… Своєрідний живописець, помітна постать в історії Закарпатської школи малярства.

Іван Ілько… Народжений у селі Дулово на Тячівщині, 4 березня 1938 року. З дитинства привчений до праці. Що таке постоли тямив не з розповідей, їх довелося носити. З труднощами буття познайомився дуже рано, юнацькі роки на його долю випали складні, знав, що таке бути голодним… Мав велике бажання вчитися. В 1946 році відкрилися двері Ужгородського державного художньо-промислового училища, перший директор – Адальберт Ерделі. 1952 рік, в 14 літньому віці Іван Ілько став студентом цього навчального закладу.

«В училищі ще працювали старі викладачі: Й. Бокшай, А. Ерделі, В. Берец, Ш. Петкі… Невдовзі зробили все, щоб пішли - А.Ерделі, А.Коцка, Е.Контратович, Ф.Манайло, фактично їх вигнали. Для мене відчутною втратою стала відсутність серед педагогів Федора Манайла… Прийшли – Хохлов, Кобиленков, Макаров, Демиденко, викладачі з іншим розумінням мистецтва.

Тоді ж у викладацькому колективі з’явився Антон Олексійович Шепа, який здобув вищу мистецьку освіту у Львові. Він керував моєю дипломною роботою. Людина небагатослівна, дуже делікатна, таким можна довіряти. Ми удвох неодноразово відвідували села Річка і Тюшка, що на Міжгірщині, там ще застали натуральне господарство… Разом працювали. Його велика заслуга, це моя думка, в привнесенні на Закарпаття концепції Львівської школи малярства : Р. Сельського, О. Новаківського, інших. Ця школа близька до Краківської…

Суттєва деталь – є сприймання контуру або навпаки. Йосип Бокшай володів контуром, а письмо Антона Шепи побудоване на контурі широкого мазка… Писати з натури складне завдання, треба швидко схоплювати той стан який бачиш, створити роботу за 2-3 години, мінливість освітлення впливає, є й інші причини. Широкий мазок, багатобарвність плям, безмежна плановість, - застосовувалися Шепою у письмі.

Спогадів багатенько…, протягом десяти років ми вдвох об’їздили, обходили Карпати: від Ужка до Коломиї. Я зробив близько тисячі етюдів і рисунків. Щасливий час у творчому житті…

Додам наступне, склалася у свій час дивовижна ситуація, - на невеликій території (Закарпаття) зійшлися художники, які навчалися у високих навчальних закладах Риму, Праги, Будапешту, кожен із своїми мистецькими принципами, це одна з важливих підстав виникнення явища Закарпатської школи живопису», - ділиться споминами Іван Іванович.

Непросто писати про митця, творчість якого висвітлював у попередні роки не раз і не двічі. Прагнеш уникати повторів… Хочеться кожного разу висловити якусь свіжу думку.

Іван Ілько, як і Антон Шепа, художник-монументаліст. Як живописець наділений у вищій мірі вмінням правдивості зображуваного. Його картини не тільки монументальні, вони - панорамні, величні, легко впізнавані. Він залишився самим собою, має власне бачення, розуміння мистецьких процесів, може їх обґрунтовано аргументувати. На життєвих шляхах-дорогах не розгубив того, що є важливим в бутті і творчості.

Нині багато художників «розчинилися» в колективах настільки, що їх власного обличчя зовсім не видко… З старшого покоління справді видатних митців Закарпаття, нині сущих залишилося троє – Іван Ілько, Володимир Микита, Іван Бровді… Тому вартісність, мистецька перш за все, створеного Антоном Шепою та Іваном Ільком буде зростати.
Мені неодноразово щастило слухати оповіді Івана Івановича. Володіє дотепер чудовою пам’яттю, розповідаючи про події піввікової давності описує навіть дрібні деталі… Тоді поволі починаєш занурюватися у той Світ, про котрий йде мовлення, той Світ, якого вже нема. Заплющиш очі, та бачиш: пасма гір, ущелини-долини, ліси, річки-потоки, галявини вкриті килимами квітів. Бачиш родаків художника, його колег, приятелів…

Кожен митець є митцем свого Часу, незалежно від того, усвідомлює він це, чи ні. У живописі Івана Ілька, народного художника України, виразно простежується ця аксіома. Проте, слід зауважити, стосовно гостроти мислення він сучасна людина, цікавиться політикою, любить читати, слухати та насолоджуватися класичною музикою. Володіє не лише масштабністю письма, а й масштабністю думки…

За символічним висловлюванням Рене Генона - людина відвернулася від Неба задля підкорення землі. Світ сучасності – антитрадиційний, антиієрархічний, антиметафізичний, матеріалістичний. Орієнтація на кількість, якість кульгає. Досягнення технічного прогресу ставлять на перше місце.

Традиціоналізм, ще одна важлива риса малярства двох чільних представників Закарпатської школи живопису – Антона Шепи та Івана Ілька.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього-4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - Закарпатський обласний художній музей імені Й.Бокшая в Ужгороді.

Періоди революцій, заколотів, воєн на певну частину творчих осіб мають вплив негативний. Вони впадають в депресію, неспроможні працювати. Але більшість митців у часи катаклізмів отримують потужний поштовх до творчої праці.

Страх смерті являється великою силою, що рухає художню творчість. Іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет (1883 – 1955) писав таке: «Вся культура людства виникла задля подолання страху смерті…».

Немале значення і вплив на становлення особи має місце народження. Василь Попович, заслужений художник України, а мова в тексті піде про нього, народився в казковій частині нашої країни – це Закарпаття. Село Великі Ком’яти на Виноградівщині, перша згадка в історії – 1345 рік. Село самодостатніх газдів, котрі за будь-яких умов вміли встояти в житті, завдяки плодам своєї праці на землі. Водна дорога – річка Боржава. Перша дерев’яна церква згадується у 1751 році, мурований храм Святого Михайла спорудили в 1790. На території села є і церква Вознесіння Господнього (в Завадці) та Жінок-Мироносиць (Малі Ком’яти).

Пан Василь професійний художник, закінчив Ужгородське училище декоративно-прикладного мистецтва. Мистецьким секретам навчали відомі педагоги – Шандор Петкі, Вільмош Берец, Іван Гарапко, Василь Свида. Із класиків Закарпатської школи малярства йому найближчі до душі твори Антона Кашшая…

Практичні заняття мистецтвом передбачають визначені, загальні вимоги, перш за все – дисципліни. Художник не досягне хороших результатів, якщо не буде виконувати свою справу впорядковано. Вчитися писати тільки «під настрій», навряд чи такий студент стане майстром живопису. Зосередженість є необхідною умовою для оволодіння мистецтвом. Терпіння, ця риса теж потрібна, коли хочеш чогось досягнути. Має бути і щира зацікавленість в опануванні майстерністю. Мистецтво повинне для спудея бути предметом першої важливості, інакше стане хорошим дилетантом, в кращому випадку. Митець мусить бути активним. Це не означає роблення чогось, - радше внутрішню мобілізованість, творче використання своїх сил. В роки навчання майбутній живописець намагався дотримуватися цих важливих приписів…

Головна тематика творчості живописця:неземна краса карпатських краєвидів, чарівні міські пейзажі,соковиті натюрморти. В його роботах немає напруги, драматизму, а є – спокій і мальовнича привабливість Природи; принадність для прогулянок і споглядання старовинних вулиць і будинків; розкішність зображеного в натюрмортах. Влучно озвався словом про малярство митця ужгородський мистецтвознавець Володимир Мишанич: «В роботах Василя Поповича багато тепла і сонця. Його палітра наче гірський кришталь дзвінка і чиста, роботи надзвичайно настроєві й оптимістичні… Його творчість – своєрідний гімн Природі».

Зміст окремих краєвидів художника перекликається з віршованими рядками:

«Вечір. Пада сонце в гори,
Золотиться даль.
І сміються серед ночі
Скрипка і цимбал», - Юлій Боршош-Кум’ятський

Споглядаєш пейзажі різних куточків Карпатського краю і,… неначе здалека доноситься спів чудового виконавця і композитора, народного артиста України Петра Матія, уродженця села Сасово, земляка пана Василя.

Коли вимовляю слово ліс, переважно уявляю його зеленим. Можливо тому, що це - колір весни, надії та нового життя. А чому ліс зелений? Відповідь знайдемо у книжці німецького лісника і автора книжок про природу – Петера Воллебена: «Перше ніж ми перейдемо до типової барви більшості рослин, розгляньмо питання: а чому світ узагалі кольоровий? Сонячне світло біле й відбивається також білими променями. Таким чином, нас мала б оточувати схожа на лікарняні палати, оптична чиста місцевість. А причина, чому це не так, полягає в тому, що кожен матеріал у різний спосіб поглинає часточки світла або перетворює їх на інші промені. Тільки певної довжини хвилі, що залишаються після, відбиваються і їх сприймають наші очі. Тож-бо колір живих організмів та об’єктів визначається кольором відбитого світла. І в дерев це зелений».

Філософія не може бути відокремленою від конкретних умов життя індивіда. Люди знаходяться у динаміці взаємодії зі своєю ситуацією. Особа частково може впливати на обставини, але не може не зважати на них. Робити спроби вплинути на обставини – це акт творчої дії. Втілювати себе як «неповторне буття» за допомогою вольових зусиль. Бути самим собою, здійснювати своє призначення всупереч обставинам, то шлях шляхетний. Таким і крокує Василь Андрійович.

Ліси… - окраса і гордість Сріберної Землі. Вони зберігають клімат і забезпечують потреби людини, вони легені довкілля, вони ж приймають на себе значні опади, зменшуючи їх потоки в долину.
Збереження пралісів – це не тільки ознака нашого ставлення до Природи. Праліси – це пам’ятки Природи, а у місцях масових вирубок треба закладати нові насадження ялин, смерек, модрин, буків…

Послабився зв'язок Людини з Природою, особливо за останніх сто років. Живемо у висотних будинках, їздимо металевими машинами, користуємося побутовими приладами, подовгу працюємо за комп’ютером. Дуже шкідливі для здоров’я магнітні поля, їх вплив дещо послаблюють деякі квіти, наприклад бегонія.

Природа – володар могутніх енергій, які розподіляє. Спілкування людей з рослинами знімає відчуття пригніченості, заспокоює, налаштовує на оптимістичний лад. Дерева по різному впливають на людей. Є такі, котрі віддають енергію – дуб, сосна, акація клен, існують і ті, що відбирають…. Тому колись любили сидіти й думати саме під дубом, а меблі виготовляли з дуба або берези…

«Скільки потрібно дерев, щоб був ліс? Скільки будинків, щоб було місто? Як співав колись один селянин із Пуатьє: «Високі будинки заважають побачити місто». А німецьке прислів’я стверджує, що за деревами лісу не видно. Ліс і місто – дві речі, що мають особливу глибину, й ця їхня глибина фатально приречена перетворюватися на площину задля того, щоб її побачили.
Зараз довкола мене близько двох десятків міцних дубів і тендітних ясенів. Оце і є ліс? Звісно, що ні: це лише ті дерева, які я бачу в лісі. А справжній ліс – це ті дерева, яких мені не видно…», - зауважував Х. Ортега-і-Гассет.
Чи не тому слово ліс овіяне містичним підтекстом?….

Підкреслю вдруге – одні з улюблених тем митця: закутки старого міста і природне довкружжя: гори, ліси, долини, гірські річки і високе небо над Карпатським краєм…

Василь Попович – член Об’єднання професійних художників Закарпаття, учасник багатьох Міжнародних, Всеукраїнських і місцевих пленерів. Має у творчому доробку чимало персональних виставок. У 2012 році був удостоєний почесного звання Заслуженого художника України. Живописець зберігає бадьорість духу, плідно працює, його життєствердні роботи приносять радість шанувальникам малярства і фахівцям. Митець - володар багатого внутрішнього світу, закоханий у життя і довкілля.

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ-4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - заслужений художник України Василь Попович

Літній відпочинок в селі Чернігівського краю

Як я очікував хлопчаком літніх канікул!! Годі й слів дібрати. Кожного року разом з мамою їздили в її родове село Нові Млини. Мама працювала вчителькою, а вчителі порівняно з представниками інших професій мали одну перевагу, - доволі велику відпустку.

Спочатку їхали потягом із Закарпаття до Конотопа, або до Бахмача. Далі – автобусом до села. Відстань від Конотопа дорівнювала 40 км, а від Бахмача – 30. Усенький шлях я дивився у віконце автобуса, споглядав місцеві краєвиди. Прислухався до місцевої говірки пасажирів.

З тих літ і донині душа повниться особливою любов’ю до цього північного краю України і до його людей. У цьому селі мешкало двоє маминих рідних сестер, - тітка Ганна і тітка Марія, ще й дядько Микола, фронтовик.

Перша згадка в історичних джерелах про поселення належить до 1630 року… У 60-70х роках ХХ століття в селі проживало близько двох тисяч хліборобів. В центрі знаходиться ярмарковий майдан, який в ті роки час від часу використовувався за призначенням. Діючою тоді була й текстильна фабрика, що випускала побутові товари. Функціонував великий колгосп, який володів 3682 гектарами землі, будинок культури, лікарня, бібліотека.

Один з перших спогадів пов’язаних з Новими Млинами, - це спогад про ярмарок. Заплющу очі, бачу перед собою – велику кількість автівок-магазинів, підвод з різним крамом. Приїжджали торгувати не лише з Чернігівських земель, а й з сусідніх областей. Гуртами і поодинці снували покупці, чи й просто глядачі, від одного до іншого пересувного магазину, роздивляючись на розкладений крам. Шумно, гамірно, але весело, адже лунає музика, настрій у багатьох святковий, піднесений!

І тут я помітив, спочатку діда-гончара, а вже потім його витвори. Сивий чолов’яга з пишними козацькими вусами, на голові солом’яний бриль, а перед ним справжнє багатство, - глечики, миски, тарілки, горнята, ще й розмальовані дерев’яні ложки, немов вишикувалися в кілька рядів. Мій погляд прикипів до одного глека, - мамо купи!, - вигукнув, і благально подивився на неньку. Вона відповіла: «Грошей у нас вже малувато, а невдовзі додому повертатися, зрозумів…». Несподівано надійшла підтримка від дідуся-гончара: «Купіть хлопчикові, недорого візьму…». Цей глек кольору кави з молоком, розписаний зеленими, сонячними і чорними барвами бережу дотепер.

Влучно писав про романтиків і ідеалістів у « Спогадах і роздумах на фінішній прямій» мудрий українець, академік Іван Дзюба: «Романтики виростають переважно в провінції, як і юнаки та дівчата з високими пориваннями. А у великих містах, столицях – переважно раціоналісти».

Скільки всього привабливого в селі для містянина, але зізнаюсь, десь за півтора місяці кортіло вже додому повернутися. Адже направду, де може бути краще ніж вдома?!

Відкриваєш хвіртку, ступаєш на подвір’я тітки, воно величеньке. Земля вкрита зеленим трав’яним килимом, справа – хлів, навпроти воріт – кущі бузку, а лівіше – початок стежки, яка веде в сільське царство – город! Чого там тільки немає: густий-прегустий малинник, малинові чагарі можна сказати, за малиновими хащами яблуні, - сорт білий налив і антонівка, вишні, шовковиця, лан кукурудзи. Рівнесенько, ніби під лінійку виструнчилися кущі чорної смородини, білих порічок, агрусу. І,… великий квітник: у червні відцвітають півонії, з початку липня буяють різнобарв’ям гладіолуси; мальви, гордо виструнчилися троянди. Чудові конфітури робила тітка з пелюстків троянди, справжній делікатес! Росли і кущики м’яти, а який запашний, духмяний чай із заварених листочків, з домашнім хлібом, на який щедро намащений мед: густий, тягучий, золотаво-бурштиновий. Смакота! Насаджувала тітка Ганна і квіти осені – хризантеми, айстри, жоржини, як вони розкошують кольорами довідувалися з листів маминої сестри, адже відпустка і канікули минають швидко…

Чималий шмат землі засаджений картоплею, помідорами, огірками, цибулею, часником. Такої картоплі і часнику більше не довелося бачити і куштувати. Здоровенна, розвариста, смачна навіть без вершкового масла. Щодо часнику, то це був гігант, завбільшки з велике яблуко! Наприкінці городу красувалися два кущі горобини червоної. Вони здавалося охороняли територію родичів від нескінченного поля, дивишся примружившись, а кінця-краю не видно. Десь ген далеко-далеко виднівся лісок, наче тоненька смужка чорніла, тітка Маруся казала: «То село Кнути, ледь-ледь видніється…».

Ще одна ділянка землі належала дядькові Миколі, частину якої, окрім культурних рослин, він використовував під вирощування тютюну, а там – сінокіс, ні з чим не порівняти неймовірний запах скошеної трави…, ближче до дороги, - маленький осиковий гай, дерева він посадив коли повернувся з війни, Другої світової. Поруч з осиками знаходилася копанка, яка вся заросла невисокими кущами ожини.

Тітка Ганна працювала шкільною бібліотекаркою. Ця книгозбірня водночас була і сільською. Яке там раювання! Вишукував книжки, ніхто не заважав, а бібліотека була немала, вибирав частенько інтуїтивно, окрім тих, котрі загадувала прочитати за час літніх канікул вчителька літератури. Любив читати й газети, ця любов не проминула, та віддаю перевагу паперовим…

Нові Млини розташовані на лівому березі річки Сейму, найбільшої притоки Десни. Купання в річці влітку, суще задоволення. Дуже любив переправлятися через Сейм на поромі, допомагав поромнику рухати плавзасіб, наскільки вистачало сили, робили це всі чоловіки…

Метеостанція в селі, на її території колодязь, - вода холоднюча, зате така добра, і повітря, не надихаєшся, мала Батьківщина моєї мамки…

Назви сіл Сіверщини не вивітрилися з пам’яті, ті, що доводилося чути – Кербутівка, Пекарів, Костирів, Хороше озеро… Які назви…

Дитинство минуло, для когось давненько, для молодих нещодавно, але воно залишається з нами. Золота пора людського життя….

Андрій Будкевич (Буткевич).

*Оповідання опубліковане в Українській Літературній Газеті 18.06.2022 року.

На фото - картина Надії Мартиненко (м.Чернігів)"Ми родом із дитинства".

«… Яку музику ти слухаєш, такий ти й сам. Тож не існує гарної чи поганої музики з точки зору плину часу. Є музика душі і є музика фізичних коливань, механічна музика. І коли композитор чи виконавець виконує музику, вкладаючи в неї душу, вона завжди буде хвилювати інших, як і все, в чому бринять струни душі, радість та біль серця. А все інше в усі часи було і залишиться ремеслом», - Василь Шевцов (видатний науковець), праця «Буття». Проста та водночас гарно обґрунтована думка, в цьому її сила, стосується не тільки музики…

Мисткиня розповідає (ч.1) : «Довго вибирала манеру письма, щоб висловити себе якнайповніше. Обрала експресіонізм. Прагну зобразити Світло, та все, що з ним пов’язано: проникнення, струменіння, осяяння Світу, людської душі, дій… Водночас у живописі не відмовляюся від графічної лінії. Це допомагає підсилити експресію, рух, дію…».

Мітраїзм, буддизм, християнство, інші релігії і вчення пронизані основою, - це вчення про Світло (фотизм).

«Я світло, яке для всіх», - Ісус Христос. У «Біблії», Священному Писанні для християн занотоване і наступне: «І сказав Бог: «Хай станеться світло!». І сталося світло». І далі: «І побачив Бог світло, що добре воно, - і Бог відділив світло від темряви».

За своїм змістом фотизм буддизму подібний до містерій Кастанеди, але говорити про перетікання сенсів підстав немає. В космогоніях буддизму первинним є чисте Світло (біле і чорне) – зачинатель двоїстого світу.
У ведійській системі Боги позбавлені недоліків, визнаються вищими істотами. Один із символів Дажбога – хрест у колі, тріада: сонце, вода, земля і соняшник (ведійський символ Сонця). Сонячний диск з чотирма променями в колі, або чотирикутний хрест. Сонце – джерело світла, котре всім у цьому Світі щедро дарує своє проміння…
Промені сонця – це всепроникне світло, та в той же час світло, що струменить від лампади теж називаємо світлом…. Це не тотожні поняття.

Звернімо увагу хоча б на деякі назви живописних робіт Ірини Токарської: «Святий. Торкання хвилі», «Дідух – Святий Дух», «Сонячна квітка», «Піраміда Світла»; витинанки: «Срібляста риба в золотій короні», «Зелені Планети». Назви картин суголосні змісту…

В дитинстві мріяла стати космонавткою, водійкою тролейбуса. Вабили ті професії, котрі у невеличкому селищі не були доступними. Під впливом праць Василя Сухомлинського, котрий любив саджати квіти біля школи разом з учнями, вирішила, що й вона так зможе… Тому вчителює.

Ірина Токарська народжена в селищі Олесько, Буського району на Львівщині. Селище славиться Олеським замком, одним з найдавніших в Україні, перша згадка про нього відноситься до 1390 року. Освіта: закінчила Волинський державний університет імені Лесі Українки, факультет слов’янських мов. Найповнішу освіту здобувала вдома. Завдяки мамі полюбила народну пісню, твори українських і зарубіжних письменників, мистецтво. Від неньки успадкувала глибинне сприйняття Природи. Пише вірші і прозові твори. Вийшла книжка поезій «Я ходила до раю». Організовувала вечори творчого об’єднання «Сходи».

Тепер викладає образотворче мистецтво у Львівській загальноосвітній школі №34 імені Маркіяна Шашкевича, керує гуртком «Майстерня кольорових мрій». Виконує – живопис на склі, полотні, картоні; графіку, витинанки, книжкові ілюстрації. Авторка дванадцяти персональних виставок, учасниця багатьох колективних (Луцьк, Івано-Франківськ, Львів, Краків…).

У даному тексті розглянемо живописні роботи і витинанки.

Про світлоносність малярства вже мовлено. Що ще властиво творам мисткині? Мітологізм і символізм, асоціативність. Поважні вчені - К.Г. Юнг та М. Еліаде, та інші науковці доводили, що втрата сакральних зв’язків міту у свідомій життєдіяльності сучасного суспільства – зруйнувало рівновагу усієї Системи: Людина – Природа – Суспільство – Космос, для культури і мистецтва цей збиток обернувся тяжкими наслідками… Але негативні тенденції не торкнулися творчості мисткині. У ряді картин художниці в наочно-образній формі подаються декотрі явища природи й первісні схеми світобачення (зокрема, боротьба між темрявою і світлом). Риси мітологізму і символізму яскраво увиразнюються у поезіях Б.- І. Антонича. Тому вбачаю невидимий асоціативний перегук між окремими поезіями великого віршотворця і роботами Ірини Токарської…

Вслухаймося хоч би в один куплет з вірша «Зелена Євангелія»:

«Весна – неначе карусель,
на каруселі білі коні.
Гірське село в садах морель,
і місяць, мов тюльпан, червоний».

Мисткиня розповідає (ч.2): «Вивчала, продовжую це робити, творчість різних художників, але значне зацікавлення викликало малярство Поля Гогена і Олекси Новаківського. У знаменитого французького митця зауважила для себе – образність і символізм його робіт; та сильні, неймовірно багаті колірні потоки в письмі О. Новаківського… (видатний український живописець)».

Малярство і музика. Взаємодія, взаємозв’язок музики і живопису більш ніж цікавий напрямок для дослідження. Недарма Леонардо да Вінчі назвав музику «сестрою живопису». Йоганн Себастьян Бах – улюблений композитор пані Ірини, концерти генія світової музики може слухати з насолодою годинами. Його музиці притаманне вільне поєднання і взаємне проникнення рис різних жанрів. Як приклад, - він переклав для органу і клавіру скрипкові концерти Антоніо Вівальді. Перевершив усіх попередників у майстерності форми…

Витинанки як вид декоративно-ужиткового мистецтва поєднують у собі народну традицію та нові пластичні прийоми, які розкривають великі можливості цієї техніки, збагачують її. Багатошарові витинанки авторки є життєствердними… Мисткиня володіє авторським почерком, якому притаманні – своєрідна стилізація, декоративність, чітка графічність. Улюблені сюжети – зображення птахів, квітів, старих дерев, дивовижних риб…

Мисткиня розповідає (ч.3): «Витинанки: за основу свого авторського бачення витинанки беру килимарське мистецтво: стилізації-узагальнення рослинних, зооморфних, антропоморфних символів будять уяву, фантазії.
Витинанки: тут мене цікавить збережене українцями прадавніх – образів, форм, символів. …Малі хатки перебувають в земному раю, вони лиш частинки великого Божого світу… Багатошаровість максимальна, іноді більше двадцяти шарів паперу…».

Найбільше український антропоцентризм зосереджений в українській філософії – філософії серця (кордоцентризм). Цю тему розпрацьовували наші любомудри – Г.Сковорода, П.Юркевич.

Ігор Каганець (письменник, футуролог) відмічав: «З українським антропоцентризмом тісно пов’язаний антропоморфізм народного світогляду – здатність наділяти природу людськими властивостями, сприймати її не як «природний ресурс», але як «Боже творіння». На думку багатьох дослідників, архетиповою рисою українців є щира любов до неньки-землі, довіра до співпраці з доброю природою».

Ірина Токарська любить свій дім, увесь рослинний світ, вишивання…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - витинанка Ірини Токарської "Срібляста риба в золотій короні".

Дивишся на її акварелі, і в душі запалюється вогник… Акварель дуже складна техніка письма, вимагає від художника майстерності, тонкого відчуття кольору. Художниця творить у різних техніках – акрилу, олії, акварелі… Чим вільніше себе почуває митець, невимушеніше, тим кращим буде результат творчості – на папері чи полотні. Звісно, треба володіти вмінням писати, додаючи до того – завзяття і любов.

Що ж таке любов? Не зашкодить прислухатися до думки Еріха Фромма, філософа, психолога і психоаналітика: «Любов – мистецтво, таке ж, як мистецтво жити. Якщо ми хочемо навчитися любити, ми повинні чинити так само, якби ми хотіли навчитися іншому мистецтву…

… Навчання мистецтву можна послідовно розділити на два етапи: перший – залучення до теорії; другий – опанування практики…

… Але поряд з теорією і практикою є ще третя складова, без якої не досягнути висот у будь-якій справі, - це одержимість нею, зосередженість на ній, надання переваги їй щодо всього іншого, повна самовіддача їй себе, своїх сил та думок».

Спитаймо себе: чому люди так мало досягли успіхів у мистецтві любові? Чи не тому, що важливішими для багатьох є – гроші, влада, успіх?! І величезні зусилля спрямовують на досягнення саме цих цілей. Життя без любові порожнє, а яке може бути мистецтво без неї?!

Дитинство… Заледве не всі основні властивості і особистісні якості людини формуються в ту, найкращу пору життя. Академік Іван Дзюба твердив: «Як багато залежить від дитинства, як враження дитинства можуть сформувати не лише психологічний, а й естетичний тип людини, спосіб сприйняття світу, а потім – і характер творчості».

Галина Отчич народжена у селі Романівка, Львівської області. Але дитячі роки, згодом, коли стала юнкою, пройшли на обширах Сріберної Землі, Закарпаття. Мешкала з батьками в різних селищах і містечках, - м.Виноградів, смт Королево, с. Кальник, м.Мукачево. Не дивно, що дитяча душа була заворожена надзвичайною красою довкілля.

Із розповіді мисткині (ч.1): «Моє дитинство – це був рай, я мала можливість бути сама собою, і водночас, вільною у пошуках захоплень і вподобань, мої батьки дуже багато часу віддавали праці. А у мене виникло бажання перевтілитися у птаху, щоб з високості оглянути красу місцевості. Пізніше побачила відтворення цієї казкової мальовничості Карпатії в роботах видатних закарпатських живописців – Адальберта Ерделі, Йосипа Бокшая, Андрія Коцки, потім – Золтана Шолтеса, Івана Шутєва… Школяркою читала багато різної літератури, писала вірші, танцювала народні танці, грала на фортепіано, брала участь у театралізованих виставах, але мріяла стати художницею…».

Галина прагнула стати студенткою Ужгородського училища прикладного мистецтва, згодом, продовжити навчання у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Батьки не хотіли щоб донька обрала професію художника. Тому поступила до Львівського політехнічного інституту, і не шкодує, що здобула фах архітектора. Перше місце праці – Музей народної архітектури та побуту у Львові, спеціальність: архітектор-ландшафтник.

Акварелі… Нині важко уявити, що якихось кілька століть тому акварельну техніку письма не сприймали всерйоз. Одначе, з бігом часу акварель завдяки непересічним здібностям багатьох художників завоювала почесне місце посеред інших технік малярського письма.

Поставмо наголос вдруге, - акварельний живопис вимагає великої вправності, майстерності митця. Прийом письма на вогкому папері називають «англійською аквареллю». Метод «а ля прима», - означає писати відразу, без будь-яких подальших змін. Писання «по сухому» художники переважно застосовують на пленерах, бо немає нагоди утримувати вогкість аркуша паперу. Лесування – прийом живописної техніки, котрий характерний багатошаровим нанесенням прозорих фарб…

Акварель дає можливість створювати ефект легкості, витонченості і тонких колірних переходів.
Квіти, квіткові композиції, - рясно представлені у доробку пані Галини, це окрема тема в живописі. У творчості сучасних художників квіти зберігають символічне значення, започатковане в далекі часи. Здавна вважалося, що у кожної людини є своя рослина, своя квітка, в залежності від дати народження. Є музика звуків і слів, яку люблять слухати люди, а є музика фарб і форм. Копіювання у мистецтві, - мастаків не бракує, а ось живо-писати, - це зовсім інша музика! Галині це вдається…

Філософія малярства… Спостереження Природи, її циклів, ритмів, архітектури, - один з принципів для осягнення космічної гармонії. Почуймо думку Хазрат Інайят Хана (філософ і суфій): «В творах мистецтва, незалежно від вкладеної в них майстерності і передавання ними ідей, існує деяке почуття; воно ніби в них і поза ними…
…В кожній картині, статуї промовляє голос її серця; в них є скритий голос, який постійно наголошує про ціль, з якою цей твір мистецтва був створений».

Які ж захоплення у художниці окрім головної справи життя – малювання? Адже вони непрямим способом, проте таки впливають на творця… Любов до музики, після малярства це друга любов, оскільки закінчила музичну школу по класу фортепіано, педагоги мали сподівання, що продовжить навчання в музичному училищі, відтак - у консерваторії. Вподобання в царині класики, то твори: Людвіга ван Бетговена, Йозефа Гайдна, Роберта Шумана, Франца Петера Шуберта, Фридерика Шопена, Йоганнеса Брамса. Хоча, її музичні смаки не обмежуються класичною музикою.

Читання книжок, дійсно, важко уявити буття без них. З українських письменників мисткиня віддає перевагу перш за все - творам Івана Франка, Ірини Вільде; із зарубіжних авторів називає імена – Оноре де Бальзака (геній!), Стефана Цвейга. Історична і пригодницька література входить у її коло вподобань.

Із розповіді мисткині (ч.2): «Колір, відчуття кольору, для мене дуже важливі… Тому захоплююся роботами Адальберта Ерделі. Вивчала творчість Фернана Леже, Робера Делоне. Імпонує живопис Михайла Врубеля, який відзначався високою працездатністю. Супрематизм Казимира Малевича надихає на створення абстрактних робіт. Дуже цікаве мені малярство Олекси Новаківського, Олени Кульчицької. Малюю усе життя, - олія на полотні, акрил на полотні, розпис на склі… З 2014 року, після перенесення складної операції, зосередилася на створенні акварелей, головна тема - «Квіти». Акварель повернула забуте відчуття смаку життя. Коли пишу квіти, я щаслива…».

Про досягнення, важливі події життя і творчості здібної художниці: 2017 рік – Голова української філії Міжнародного акварельного товариства IWS Ukraine, з 2019 року уповноважена представниця з акварельного мистецтва України в Mondial Art Akademia. Від 2021 року: віце-президент Буковинської акварельної асоціації. Дипломант міжнародних та всеукраїнських мистецьких виставок і фестивалів. В творчому доробку 8 персональних виставок…

Галина Отчич віддає перевагу активному способу відпочинку – це подорожі, в студентські роки походи в гори, перегодом – участь у пленерах. Для друзів, колег, шанувальників малярства любить організовувати різні мистецькі заходи, створювати атмосферу свята.

Війни, революції, різні катастрофи – викликають щонайменше сильні потрясіння у житті. Війна – це коли гинуть вояки, цивільне населення, діти, особи літнього віку; руйнуються будівлі, житла людей. Війна – це страждання, біль: духовний і фізичний…. Тому постає питання, чи доречно говорити і писати про мистецтво, коли у твоїй країні триває гаряча стадія масштабної війни? Вважаю, що так. Почасти затим, що в певних ситуаціях мистецькі твори можуть діяти як ліки, бо володіють цілющою силою…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог, керівник ЛЕЛЕГ – 4(Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) та БУМ (Брама Українського Мистецтва).

На фото - картина Галини Отчич "Квітка мімози"

(Коли писався есей живих класиків Школи було п’ятеро, тепер їх троє… Текст доопрацьований і дещо змінений).

Відродження або поява чогось нового можлива там, де є для того сприятливі умови… Певні традиції в образотворчому мистецтві Закарпаття існували і до появи Школи живопису. Дивно, якби було інакше, географічний центр Європи знаходиться саме у цьому краї, отже, тут перетиналися впливи православ’я Східної Європи, католицизму Західної та своєрідні культури Балканських країн.

Духовне відродження Закарпаття розпочалося в 20-х роках 20-го століття, найбільше проявилося в царині малярства. Митці які стояли біля джерел Школи були особами з широким європейським кругозором, та не мали провінційної заскорузлості характерної мешканцям маленьких містечок.

Відомий художник Іван Ілько тримається такої думки: «Закарпатське малярство як феномен направду має свою специфіку. Найважливіше те, що школа формувалася на теренах Карпатського краю з незайманим субетносом. По – друге, для Закарпаття в певний історичний період входження до складу Чехо-Словацької республіки стало щасливою обставиною, бо приділялася велика увага освіті, будувалися школи, гімназії…

………..Важливо те, що це були представники різних європейських шкіл, що була сформована многолика, але єдина школа закарпатського живопису. Усіх об’єднував високий патріотизм і любов до свого краю. У мистецтві фальш ніколи не проходить…».**

На початку 20-х років в Мукачеві виникло перше об’єднання художників краю, у нього увійшли митці різних поглядів, кожен трактував тогочасні виклики у малярстві по своєму, тому це товариство довго не могло встояти. Відбулося три виставки, ось власне цим і завершилася коротка історія існування товариства…
Серйозним кроком як передумова до створення Школи стало заснування А. Ерделі і Й. Бокшаєм – Публічної школи малювання. Там надавалася спудеям добра академічно – професійна підготовка і можливість ознайомитися із кращими взірцями європейського живопису. Головним критерієм відбору були здібності і хист, тому студіюючі в своїй творчості згодом набували ознак неповторності.

Продовження традицій Закарпатської школи малярства для будь – якого з її поколінь не означало у прямому розумінні – повторювати або сліпо наслідувати методи, манеру письма, сюжети засновників школи, та їх перших адептів. Адальберт Ерделі (Гриць) і Йосип Бокшай, двоє настільки неподібних митців сотворили таке явище, значення якого належно не поціноване й донині, - ЗАКАРПАТСЬКУ ШКОЛУ ЖИВОПИСУ. Створені наукові розвідки, статті, літературні твори, але, це ж були живописці європейсько – світового рівня, навіть за найбільш суворими мистецтвознавчими критеріями. Чи знає про них і їхніх учнів і послідовників широкий, бодай мистецький Світ? Щось знає, та дуже мало і поверхнево.

Якщо спробувати скористатися порадою професора історії Михайла Трояна (1923 – 1987) – висловлюватися курто і тлусто, тоді спробуймо дати стисле означення того, на чому стоїть Школа.
Адальберт Ерделі і Йосип Бокшай були ровесниками ( 1891- го року народження), Федір Манайло на 19 років молодший ( р.н.1910), Андрій Коцка (р.н. 1911), Адальберт Борецький (р.н.1910), Ернест Контратович (р.н. 1912), представники однієї генерації з ним... Науковець і дослідник Іван Небесник писав: «У 1930-ті роки почало творчо працювати перше покоління митців, вихованих А. Ерделі, серед яких А. Коцка, А. Борецький, Е. Контратович, А. Добош, В. Дван- Шарошпотокі. Це був час, коли, за словами художніх критиків у мистецтві Підкарпатської Русі з’явилася «руська гвардія».

Не вдаючись до класифікації художників за хронологічними ознаками, з ще не названих, що належать до когорти колоритних, не схожих у стилі письма один на одного, згадаємо представників Школи, - це Антон Кашшай, Габріел Глюк, Андрій Коцка, Золтан Шолтес, Антон Шепа, Василь Габда, Юрій Герц, ще ряд живописців не менш значимих для мистецтва.

Шанувальники творчості великого маестро А. Ерделі знають зміст його книжки «ІМЕН», він як виявилося був ще й непересічним літератором! Слово «Імен» утворене художником з початкових букв угорських слів – Бог, кохання, мистецтво і нескінченність…

А які А. Ерделі мав смаки естетичні? Читаймо уважно: «… Де? Яке мистецтво завершене? Адже воно померло б тої ж миті, коли б стало закінченим, бо тоді настав би кінець!... Ні, ні, ніщо не закінчене! Адже гарним є якраз те, що вічно живе… Безперервне існування вічних перемін. Форма, колір – є життя, постійна переміна твору – є краса…».
Минулого року в Ужгороді відбулася значима мистецько – культурницька подія, виставка творів, котра репрезентувала історію і дні теперішні Закарпатської художньої школи, та ще раз засвідчила її велику розмаїтість і упізнаваність. Твори представлені на ній – то гордість і окраса Закарпатського художнього музею імені Й. Бокшая. Серед авторів картин – А. Коцка, Г. Глюк. А. Кашшай, В. Габда. З. Шолтес. Тут представлені і роботи живих класиків школи: В. Микити, І.Ілька, І. Бровді, і… І. Шутєва(1933 – 2019), В. Скакандія (1941 – 2020). Була нагода побачити роботи і представників наступних поколінь закарпатських живописців. Про них мовить мистецтвознавчиня О. Приходько: «Категоричне неприйняття епігонства, рішуча відмова від наслідування чужих образотворчих систем притаманна більшості представників нової генерації закарпатських художників…».

Хочеться розставити акценти хоча б на окремих рисах творчості живих класиків Закарпатської школи живопису. Ні в якому разі не розподіляючи поміж цими видатними особистостями призових місць, розпочнімо оповідь з ВОЛОДИМИРА МИКИТИ.

……………..Художник який мав щасливу нагоду вчитися у – А. Ерделі і Й. Бокшая, цілеспрямовано крокував непростими шляхами мистецькими, не втрачаючи голову від успіхів, але й не занепадав духом від невдач. Мистецтвознавець Г. Островський твердив: «У 1950-х – на початку 60-х років він широко використовує застосований тоді в творчості художників його генерації набір прийомів: лапідарність зображальної мови, площинно – декоративне трактування форми, кольорову пляму креслену контуром і т.п….».

Цей митець наділений стійкою цікавістю і любов’ю до життя, за десятки літ не пропустив жодної виставки в Ужгороді! Володимир Микита визнаний майстер тематичної картини. В цих роботах розкривається його дар передати полотнам органічність буття мешканців краю на своїй землі. Праця на Землі у всі віки була основою життя хлібороба, виноградаря, вівчаря. На картинах відображено достовірні образи місцевих жителів у різних побутових ситуаціях і обставинах. Він потужний портретист, погляньмо на портрети – А. Ерделі, Й. Бокшая, лікаря – невропатолога Д. Снігурського…

…………….Одна із сутностей малярства Володимира Микити криється в способі образного бачення і поглибленого психологізму. Високого рівня малярської майстерності і краєвиди, так любленого ним Закарпаття, і натюрморти… Народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка і Світової премії імені О. Духновича, академік НАМУ, усіх титулів і нагород художника годі й перерахувати. Творчий доробок митця висвітлений в кількох сотнях матеріалів, публікаціях, розвідках.

ІВАН ШУТЄВ (1933 – 2019), народний художник України, знаний в Країні та за кордоном, як автор панорамних краєвидів, пишних натюрмортів, міських пейзажів. Сам митець себе позиціонує як спадкоємець засад малярства іменитих закарпатців – Й. Бокшая, А. Ерделі, Ф. Манайла. Але найбільший вплив на живопис Івана Михайловича мав Йосип Бокшай. Художник у розмові згадує про насправді великі досягнення земляків – митців, та про дійсно унікальну крайову школу.

Красиво і змістовно на цю тему висловилася Л. Біксей: «Коли так багато творчих особистостей за такий відносно невеликий відрізок часу провидіння Боже збирає на одному невеликому територіальному просторі, то в цьому вбачається вищий задум…». В чому захована одна з найбільших вартостей адептів Школи? Чи подібне малярство І. Шутєва на живопис В. Микити, або І. Бровді? Аж ніяк… Іван Шутєв є одним з найбільш яскравих, нині сущих представників закарпатського мистецтва. Успіхи земляків, фантастично обдарованих людей додавали наснаги і натхнення митцеві в молоді роки, почасти, знамениті полотна Антона Кашшая: «Перевал» і «Зима в Карпатах».
Йому було лише 23 роки, а в престижному тоді журналі «Огонёк» надрукували репродукцію картини «Надвечір’я»… Художник із захватом творить живопис, котрий Йосип Бокшай назвав «імпресіоністичним реалізмом». Іван Шутєв рішуча, енергійна особистість, його краєвидні роботи передають стани природи у різні пори року. Від зимових Карпат віє холодом, весняні річки мчать на полотнах, піниться вода біжуча вдаряючись об каменюки, довкруж полонини, що обрамлені гірськими вершинами, а понад усім – безмежна високість Неба.

Велику приязнь митець проявляє до натюрмортів, може то передалося по лінії спадкоємності від А. Ерделі? Такі натюрморти приносять радість в людські домівки. Величезна заслуга пана Івана – це відображення на полотнах багатьох дерев’яних храмів, частина з яких пішла у небуття. Творчість Івана Шутєва то небуденне явище у царині мистецтва.

ІВАН ІЛЬКО у світі мистецькому - співець Карпатських гір і горян. Сходив пішки чи не всю Верховину. Ним створено кілька тисяч картин і етюдів. Відвідував ці місцини не тільки щоб писати з натури природні ландшафти, а бувати там, це невід’ємна потреба, бо для нього то рідне середовище. Вся творчість Івана Івановича закорінена в грунт Карпатії. Гори оспівані поетами, письменниками, змальовані митцями, та це переважно містяни з походження, Іван Ілько син Гір, котрий був, є, і буде невтомним митцем- зберігачем автентики народних традицій, звичаїв, побутових речей, одягу. Буття у горах має два чинники – небачену красу довкілля і надто тяжку працю. Горяни люди волелюбні і сильні, не дуже говіркі, проте мужні і витривалі. Гори слабких не приймають… Живопис художника, - то намагання зафіксувати у певну хвилину, певну мить конкретну місцевість, проте у контексті Вічності. Гори і є синонімом Вічності, у своїй величній застиглості, перебування там схиляє до розважливих роздумів…

Мистецтвознавець М. Приймич писав таке: «Автор (І. Ілько) неначе намагається занотувати у власній душі зникаючі риси патріархального Закарпаття. Уже тоді виробляється низка прийомів, які стануть характеризувати мистецтво І. Ілька, серед них – узагальнення і конструктивність форм, ознаки декоративності плям із принципів ілюзорного живопису, енергійність мазка та емоційність….». Написані сотні портретів краян, образи земляків яких знав і бачив, посеред них жив із дитинства. Жанрові роботи, ще одна сторона творчості художника, вони правдиво передають дух празників, або повсякденної праці, як життєвого обов’язку людини. Його творам характерна причетність до Історії. Тому картини художника з бігом часу набуватимуть все більшу значимість.

ІВАН БРОВДІ – єдиний посеред митців скульптор і живописець. Ім’я добре відоме в мистецько гуманітарній Ойкумені. Як скульптор – монументаліст є автором багатьох декоративно – просторових скульптурних витворів, вони надають міським архітектурним ансамблям особливої видовищності. В молоді роки студіював науки і навички скульптора у майстернях відомих закарпатців – І. Гарапка і В. Свиди, це було після закінчення Ужгородського художнього училища…

В центрі міста Мукачева красується скульптурна композиція І. Бровді - «Кирило і Мефодій». Християнські місіонери прошкуючи слов’янськими землями, здається задумані застигли в бронзі на центральній площі міста. Неподалік гордовито крокує коминар Берталон з легкою усмішкою на устах. Зустріти коминаря, то до радості, має пощастити, закарпатці це знають.

Над річкою Латорицею застиг пам’ятник, він викликає Тривогу, бо присвячений трагічним подіям 1998 року заподіяних повінню, - «1998. Рік біди і випробування». Іван Бровді подарував Мукачеву і скульптуру з червоного граніту «Богоматір», і вражаючого «Ангела – охоронця» Виноградову. В 2011 році митець одужав після перенесення надскладної операції, її на високому фаховому рівні провів відомий хірург у Берліні. Повернувшись до активного життя затято почав живописати…

Перебуваючи у господі Івана Бровді одного літа недавніх років почув наступне: «Що ти хочеш сказати у мистецтві? Бо бути майстром, то ще не бути художником. Хотів йти не протоптаним шляхом, прагнув залишити свій слід, то була і є ціль мого життя. Я щось «поцупив» від своїх навчителів і митців старшого покоління, від Манайла «позичив» фантазію, від Коцки – колір…». Але художник І. Бровді ніколи не займався копіюванням, наслідуванням будь – кого, володіє своїм, бровдівським почерком письма.

Під час одного зі спілкувань з митцем почув слова, що годні стати афористичними: «Хотів бути закарпатцем, лиш ні на кого не подібним, трохи мені це вдалося…». Від 2008-го року – народний художник України, почесний громадянин Мукачева і рідного села Онок на Виноградівщині. Лауреат багатьох премій і відзнак.

…Аргументів прямих немає, але…, гіпотетично, у мистецьких різно - баченнях може існувати невидимий і непрямий зв'язок, та щось споріднене між – скульптурними статуями (символічними), фігурами древніх богів дохристиянської епохи і окремими творами сучасного мистецтва. Хоча, це тільки візійно – уявне припущення, з художньо – асоціативним підтекстом.

Наші письменники, поети, художники, скульптори, - багато в чому, мову ведемо про щось велике, небуденне, були піонерами. Та хто про це знає? Світ? Де там! Однак у нас українців є привід пишатися першістю земляків у окремих ділянках творчої праці.

ВАСИЛЬ СКАКАНДІЙ (1941 – 2020) навіть серед закарпатських маестро живопису посідає особливі позиції. Це видатний графік, автор панорамних монументальних творів, прекрасний аквареліст. Уродженець села Середнє, яке колись мало статус містечка, він походить із сім’ї, де усі три брати стали професійними митцями. Василь Юлійович вважає, що Іван, найстарший з братів був особливо талановитим… Молодим юнаком він став вільним слухачем Ужгородського художнього училища, де наставниками були, - і Антон Шепа, і Микола Медвецький.
З початку 60-х років 20 ст. – студент Київського державного художнього інституту, там опановував секрети мистецького письма під орудою, - Г. Якутовича, В. Касіяна, О. Данченко, І. Селіванова. Здобувши вищу освіту, відділ станкової графіки, повертається додому, від 1945-го року його родина замешкала в Ужгороді. Перший досвід творчої праці здобув на посаді художнього редактора видавництва «Карпати». Якраз тоді проникся змістом літературних творів знаменитих письменників, почасти, - В. Стефаника і О. Кобилянської. Чи не тому монументальні роботи і книжкові ілюстрації цього митця вражають формою і змістом. Плідною була співпраця художника з відомим закарпатським поетом Петром Скунцем.

Не буде ніякого перебільшення, якщо зазначимо, - Василь Скакандій один з кращих акварелістів України. Вир емоцій, енергетика природного довкілля передана акварелям, за допомогою гармонійного поєднання барв талановитою правицею маестро. Портретистика, - дуже непростий жанр мистецтва. У його картинах розкриваються характери і і настрої портретованих осіб. Монументальні панно, живописні композиції В . Скакандія промовляють про те, що художник створив своє Закарпаття у мистецькому обширі, так само свої світи Сріберної Землі сотворили: В. Микита, І.Ілько, І. Шутєв, І. Бровді.

Велет українського красного письменства Валерій Шевчук зауважував: «Фольклор – це частина людської духовності, а не просто химерна вигадка, екзотична забава: засобами фольклорної поетики можна здійснювати надзвичайно тонкий і глибокий аналіз людської душі.

…..Українцям, по – моєму, справді властиве таке специфічне художнє мислення – у формі фольклорній, демонологічній; демонологія – це, до речі, не лише містифікований погляд на світ, на природу, серед якої живе людина, це ще й образ самої людини, її уявлень, вірувань. Магічний реалізм в українській літературі має дуже давню традицію….». Додамо, не тільки в художній літературі.

Частенько тепер згадують поняття «архетипи» так, начебто вони частина механічної системи, котру можна завчити напам’ять, тому важливо наголосити: «Що архетипи – не просто імена, і навіть не філософські поняття. Це частина самого життя, образи, які нерозривно поєднані емоціями з живими індивідами. Ось чому неможливо дати довільне (або універсальне) тлумачення будь – якому з них. Тільки вивчивши все життя конкретного індивіда можна пояснити архетип…», - так вважав мислитель Г. Гурджиєв.
Таке розкодування терміну «архетип» Г. Гурджиєвим має невидимий стосунок до мистецтва твореного живими класиками Закарпатської школи, звісно, у різних проявах.

Використання слів буде марним, якщо не знаємо їх значення. Особливо це помітно в області психології, коли мовиться про такі архетипи, як аніма і анімус, Мудрець, Велика Мати… Можна зібрати великий обсяг інформації про посвячених, пророків, осіб, що присвятили своє життя Богові, або про великих Матерів, які колись існували. Та немає сенсу розмірковувати про них тим, у кого ці мовчазні образи не викликають трепет Душі і Серця.

І на завершення коротких розмислів, вражень, цитат про представників Закарпатської школи живопису, запитаймо себе і ще когось: «А чи живі традиції Школи у творчості художників нині?...». Думаю що так, але радше у модернових формах. Помітний їх (традицій) вплив в чомусь: у малярстві закарпатського «характерника» Антона Ковача, Василя Вовчка, сезанівсько – ерделівські мотиви прозирають крізь письмо Яноша Рейті, ряд імен можна продовжити…

Якщо розмовляємо про закарпатське мистецтво неможливо обійти яскраві, небуденні імена – Ф. Семана (Ечі), П. Бедзіра, Є. Кремницької. «Ечі був сильною натурою, тому не дивно, що став найколоритнішим представником андеграунду Закарпаття. До цієї нечисленної когорти мистців краю належали Павло Бедзір, Єлизавета Кремницька. Деякі мистецькі фахівці вважають, що варто розділяти андеграунд – як гостру форму творчого спротиву тоталітарній владі і нонконформізм – «неофіційне мистецтво», як пом’якшену форму опору з елементами новаторства. Хоча ці два терміни перебувають ледь не у родинних стосунках, Ференц належав і до андеграунду, та був на всі 100 відсотків також нонконформістом. Мистці вирізнялися на загальному тлі пануючого тоді конформізму…».***

Є і плеяда митців краю уже сформованих художників, це особистості в царині малярства – Б. Кузьма, С. Дубовець, Н. Сіма – Павлишин, О. Долгош, багато не менш здібних, даруйте кого не назвав.

Молоде покоління художників щораз гучніше заявляє про себе: М. Деяк, Ю. Єгорова – Рогова, О. Кашшай, О. Шандор, В. Буряник, А. Хір, Н. Кіс, О. Довженко, А. Гливка…

СРІБНА ЗЕМЛЯ буде продовжувати вражати Україну, Європу і усі Світи рідкісно обдарованими живописцями, поетами, прозаїками, різьбярами, бо таке її призначення.

Андрій Будкевич ( Буткевич), історик мистецтва, брендолог, керівник «ЛЕЛЕГ – 4» (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і «БУМ» (Брама Українського Мистецтва).

*UA Modna – українська платформа.

**Уривок з монологу – спогаду заслуженого художника України Івана Ілька «Мандрівка на хвилях пам’яті», записаний та укладений Андрієм Будкевичем, та опублікований у часописі «АРТАНІЯ», книга 25, №4, за 2011 рік.

***Уривок з тексту «Ференц Семан і Янош Рейті» авторства Андрія Будкевича, опублікований у часописі «ОБРАЗ М» №2, за 2015 рік.

На фото - пам'ятник А. Ерделі та Й. Бокшаю (м. Ужгород).

Плин думок: як продовження, розвиток, розгортання стислої концепції ЛЕЛЕГ – 4. Варіант другий, розлогий.

Лелека над нашими землями ширяє в небі, то на мить застигне, то знову продовжує політ. А по тверді прадавньої землі ходимо ми, нащадки лелегів (пелазгів).

«лелечий згук надвоє розірвав небо
І задиміло безміром і безвіком над головою
І далина мою й лелечу кров змішала
І кров’ю з вуст моїх спливло
найперше чисте слово
щоосінь то «Батько Всесвіту»
отак будив дітей своїх «божественних пелазгів»
що на Купала від злюбу сонця і води
зродилися і мали самоназву руси…».(1)

Можемо йти не лише кудись, а йти, маючи ходу за природний стан. Тривала хода впливає на свідомість, допомагає очиститись від зайвих думок, увійти в стан споглядання. БУТИ ПЕРЕХОЖИМ. Отак чинили колись мандрівні аскети – монахи.
До святих місць ходили пішки, днями, а то й тижнями… Люди часто не живуть, тільки збираються жити, у … майбутті. Перехід у теперішній стан – то розмірена, неспішна хода, - так радив Сковорода.
Отже, йдемо, а понад нашими головами у височіні Сонце. У всі віки Сонце було символом всього, що дає Світло, Життя.

Сонячна мітологема від Г. Сковороди (тезово):

1. Що таке Сонце, як не вогненне море ?
2. У населеному світі Сонце є його око, і око є сонце. Сонце – архетип, тобто перша і головна фігура.
3.Ходіть у жарі вогню свого.
4. Залишися Сонце і Місяцю! Ми сотворимо краще світло. Хай буде світло!
І… замість підсумку, - «Лови день. Надто пізно жити завтра», - Горацій.

Сонце, його значення в житті українця. Красномовний уривок із «Зачарованої Десни» геніяльного О. Довженка: «БІЛЬШ ЗА ВСЕ НА СВІТІ ЛЮБИВ ДІД СОНЦЕ. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок…».

Події 14-го століття до Р.Х. Єгипет. Фараон Аменхотеп - ІV змінює ім’я на Ехн – Атон. Атон – сонце для всіх. Символ Атона – сонце у вигляді диска з променями… Символ Дажбога?!

Чотири основних способи отримання знань:

1. Спостереження. Експеримент. Опис
2. Навчання (від когось, із джерел). Особисті висновки (аналіз)
3. Містичні знання. Одкровення
4. Принцип віри у догмати (Інститут церкви).

Наукове пізнання – не єдиний шлях до істини, а догматичний підхід викликає питання… Платон повчав, що духовне прозріння і раціональне пізнання не виключають і не суперечать одне одному.
Реальність значно переважає описи, які бувають одномірними, ще й поверхневими. А ось мислення аналогіями, усвідомлення, асоціативізм – то віднайдення прихованої суті речей, невидимої рухомої сили, нитки, яка лучать всіх і все, дарують формування значно повнішого бачення Реальності.

Гематрія…(мова символів), PRDS, парадіз…(пошуки втаємниченого змісту).
Числа творять дійсність і навпаки, дійсність – упорядкована числами. Світ, що постав на 1 і 0 – впорядкований і реальний.
Піфагор занурився у свої містерії, засновані на математиці. Його світобачення формувалося під впливом Заратустри, а значить – на засадах Ведійської системи. Він усвідомив: цифра – число, - це початок і основа реальності.

1 – початок світу, Бог, від одиниці починається все. Це число не є парним, або непарним, та творить і ті, й інші. Не ділиться і не множиться, але від неї йде і множина, і меншина. Парне число – безмежність, непарне – обмеженість. Це протиставлення перенеслося і на з’яву наступних протилежностей: «праве – ліве», «світло – темрява», «чоловік – жінка»…
Є десять базових протилежностей . 10 –це досконалість, сума перших чотирьох цифр (1+2+3+4). Числа не є самі по собі, та не відірвані від реальності. В основі геометрії:
Точка – 1, Лінія – 2, Площина -3, Тіло -4.

Український народ.
Він дав світові аж надто багато… До найвеличніших поетів належать – Т. Шевченко, Л. Українка, В. Стус, Л. Костенко, Д. Павличко, М. Вінграновський, В. Ілля…
Наші письменники планетарного рівня – Г. Квітка – Основ’яненко, М. Гоголь, М. Коцюбинський,І. Франко, В. Стефаник, О. Довженко. У. Самчук, І. Багряний; з нині сущих – В. Шевчук, М. Слабошпицький, Ю. Щербак, С. Процюк…
Мислителі – Г. Сковорода, І. Вишенський, П. Юркевич…, лінгвіст – А. Кримський.
В театральному мистецтві (драматурги, режисери, актори) – М Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко – Карий, М. Заньковецька, Л. Курбас, Г. Юра…
В малярстві – С. Васильківський, О. Мурашко, К. Малевич, М. Бойчук, К. Білокур, М. Приймаченко; І. Марчук, А. Криволап…
Генії математики – М. Гулак, Г. Вороний, М. Кравчук…
Це лише незначна частина великих імен синів і дочок народу українського. Поставало і постає тепер питання: чом же так тяжко ведеться людям народу цього, і так сильно хитається «пароплав» державності ?.... Не в останню чергу відповіді можна знайти в царині психології, у специфіці і особливостях менталітету.

Хто ми є, як дамо відповідь на це питання, будемо знати куди рухатися, та як творити державу відповідно до нашої покращеної вдачі.

«і засвітись чолом і засумуй
і хай сльоза твоя коріння мови змиє
як мати золоту голівку отройчати
якому жити поки світу
як не залишить сиротою свою мову
в гіркому свому полі
як залишали лелеки – пелазги…». (2)

Пошукам своєрідних ознак української душі приділяли значну увагу чимало серйозних науковців і письменників, серед яких – І. Нечуй-Левицький, М. Шлемкевич, О. Кульчицький. Є. Онацький, Б. Цимбалістий, інші.
1. Одна з тем, котру опрацьовував доктор Микола Шлемкевич, - то взаємини пісні і співу з душею українця.
Дуже точна і тонка оцінка співу в житті народу нашого (в не такому вже далекому минулому): «Співають годинами, готові проспівати ніч, проспівати життя… Попадають у транс, забувають себе самих.
КОЛИ МОЖНА ГОВОРИТИ ПРО ОПІЙ ДЛЯ НАРОДУ, ТО ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ НЕ БУЛА НИМ І НЕ Є РЕЛІГІЙНІСТЬ, АЛЕ ПІСЕННІСТЬ…».

Українець часто-густо повен спокою неминучості і покірності долі. Пісенність, співучість, глушила уяву і зміст. Іноді спонукала до втечі від життя, як варіант – на хутір. Вчений підкреслив це так: «Музичний зміст наших пісень значно глибший і багатіший, ніж словесний, поетичний, уявний…».

І ще одна цитата від М. Шлемкевича: «Моя ти муко, мій ти раю, пісне!...». Признаймося самі собі, - пісня наше благословенство і прокляття водночас. «Без музики, - казав Тичина, - в Україні революції не зробити». Християнізація на наших землях провадилася під значним впливом співу.
Пісенна стихія поглинає все, - зникає дія, розмова.

Перейдімо від пісенності до розгляду окремих явищ життя. До прикладу, отаманщина, як прояв індивідуалізму. То втеча від твердих форм, боязнь форми. Індивідуалізм є, а індивідуальностей – своєрідних, оригінальних, не надто часто надибаєш. Український індивідуалізм не формотворчий. «Коли 1917-го року пройшла по українській землі воля- свобода, появились кольоритні загони, мов ліричні пісні. Гей гук, мати гук, - лунало в Україні. Але коли йшлося про те, щоб ті прекрасні пісні зв’язати в одну могутню симфонію державної армії, знаємо, як було тяжко….», - влучно помічено М. Шлемкевичем.

Дорога кожного народу в історії є тривала і предовга. Це не та втіха, яку можна віднайти під час прогулянки в парку. Є щастя далечини, та наближення до мети, до цілі… Треба йти.

2. Професор, доктор Олександер Кульчицький працював над питаннями характерології українського народу, етнопсихології. Прагнув збагнути , яке ж воно світовідчування українця? Він писав: «Для оформлення і усталення світосприймальних настанов важливе не тільки свідоме психічне життя. Не меншу роль відіграє і несвідоме, особливе динамічне в українській психічній структурі».

Доктор О. Кульчицький був певен у тому, що для українського колективного несвідомого, яке має відображення і в літературній творчості (Стефаник. Кобилянська): «Найбільш характеристичним є архітип «Магна Матер» - тип «доброї», «ласкавої», «плодючої» Землі українського чорнозему».
Колективне несвідоме, яке стоїть на віковому збірному досвіді і співжитті народу Хліборобів з доброю Матінкою Землею, яка –«співпрацює з людиною і її діяльности сприяє, а інколи навіть її заступає, - відхиляє світосприймальні настанови від агресивної активності в напрямку м’якої , ентузіястично забарвленої контемплятивности…», - О. Кульчицький.

Природне довкілля України, особливо ареал степу або лісостепу,навряд чи пробудить активність, радше – споглядальність. Викликає в душі людини потяг до чогось безкрайнього, безконечного, недосяжного.
Можна зустріти в нашій спільноті особу духово близьку до «Сковородинського» типу. А от спрямованість на аскезу не дуже знаходить відгук в українській душі, і рідко у нас проявляється. (як виняток, життя І. Вишенського).
Українська душа виразно показує поєднання ентузіястичної настанови зі сферою чуттєвості, ця дуальність і творить ядро української психіки (по О. Кульчицькому).

3.Професор Євген Онацький у своїй науковій діяльності пильну увагу присвятив українській емоційності.
Українцям властива більш ніж емоційна вдача, це відзначало багато дослідників нашої ментальності, почасти – П. Юркевич, Я. Ярема. Д. Чижевський, Є. Онацький…
Вчений наголошував (Є. О.): «Емоційність – великий дар Божий, бо вона лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчости, але в наших невмілих руках цей Божий дар перетворився в Божу кару. Від нас залежить повернути їй первісне, творче, а не руйнівне значення».

Євген Онацький у своїй розвідці «Українська емоційність» рясно цитує мислителя Кайзерлінга, який означив душу людини як, - «…організм почувань і емоцій». У праці «Інтимне життя» («La vie intime») він (Кайзерлінг) доводив: «Лінней зробив велику помилку, скласифікувавши людину як Homo sapiens. Не тому, розуміється, що дурні складають величезну масу людськости, але тому, що людина – це насамперед тварина, яка відчуває…».
Той же Кайзерлінг зауважував: «Почуття і емоції не сягають далеко…». Справді бо, любити можна тільки ближнього. Почуття не йдуть далі, поза нього.
Емоційність, яка завдає нам так багато шкоди, особливо в політичній діяльності, все ж дає надію на те, що допоки вона залишається природною, являється ознакою життєздатності і талановитості нашого народу.

4. Над вивченням культурної антропології і проблеми стосунків родини з душею народу працював Богдан Цимбалістий.
Національна психіка народів не є незмінною. А розмова про національний характер, зрозуміло, є архіскладною.
Доктор Б. Цимбалістий думав так: «Національний характер вказує на той окремий спосіб думання, відчування і поведінки, яким відрізняються члени однієї суспільности від іншої».
Безумовно, є ряд факторів, що впливають на формування національної психіки: геопсихічні (вплив підсоння, краєвидів), історичні, соціо- психічні, культурно-морфічні, глибинно-психічні. Ці чинники впливають на менталітет. Та чогось не вистачає? Чого?

Про те, чого бракує, вів мову у дослідженнях Б. Цимбалістий, а саме – про напрям культурної антропології. Відомо, що наука про людину поділяється на дві великі галузі – фізичну антропологію (етнографія, етнологія,…) і соціально- культурну. Український вчений пояснює: «Йдеться не про популярне розуміння культури як здійснення на якомусь рівні релігійних, моральних, естетичних, політичних вартостей, АЛЕ КУЛЬТУРИ В СЕНСІ АНТРОПОЛОГІЧНОМУ, ТОБТО ЯКНАЙШИРШОМУ, ЯК ЩОСЬ ЦІЛЕ, яке творить усю «соціальну спадщину» людини».
Переживання раннього дитинства сильно впливають у подальшому житті індивіда на структуру особистості, на її ставлення до Світу, буття, інших людей. За перші 5 років від народження закладається багато функціональних основ.
Доктор Б. Цимбалістий наголошує: «Тепер лишилося сполучити висліди двох наук: доглибинної психології про вирішне значення раннього дитинства на формування вдачі, і висліди антропологічних описових студій про вплив культури на поведінку і характер етнічних груп. Можна припустити, що так, як особисті прикмети характеру людини створюються в ранніх роках, так теж вплив культури на характер людини рішається головною мірою в тому самому часі, бо йдеться про один виховний процес, зумовлений культурним середовищем групи».

Дослідження, що їх провели, - Рут Бенедикт про японський характер, Маргарет Мід про американців і мешканців Балі довели, ЩО НЕ РАСОВІ, АЛЕ КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ ПЕРЕДАВАНІ ЧЕРЕЗ РОДИНИ ОФОРМЛЮВАЛИ МЕНТАЛЬНІСТЬ І ВДАЧУ ТИХ НАРОДІВ.
«Антропологія доказала, що типові для народу риси характеру виводяться з аналогічних способів поведінки в родинному житті, які панують в даній культурі. Те, що німця робить німцем, американця – американцем, а японця – японцем, це складний вплив тих рис, які відрізняють японську, американську і німецьку родини «, - пише Франц Александер. Він же твердив і наступне: «Ідеологічний зміст нації залежить від традицій і становища її в довкільному світі».

Б. Цимбалістий, як і інші дослідники, робить наголос на особливо великій ролі в ментальності українців Жінки-Матері. Маємо прямий доказ, ще один, на домінування енергетики Інь в українській характерології.
Ось і надійшла та хвилина, коли вартує зазначити про переваги культурно – антропологічної методи для вивчення національної вдачі над іншими способами.
«По – перше: вона дозволяє обсервувати в примітивних народів всі особливості вдачі і відкривати, як їх вщеплюється в дитинстві.
По – друге, ця метода дає певне вивершення для інших спроб, бо вияснює частинно,як передаються риси вдачі з покоління в покоління, риси, які постали під впливом таких факторів, як підсоння, багатство землі, історична доля…
По – третє, культурно – антропологічна метода дозволяє науково і систематично досліджувати національну психіку.
Четверта важливість культурної методи: вона відкриває перспективи свідомого плянового впливу на зміну національної вдачі чи на збереження її рис», - Б. Цимбалістий.

Якщо культури можна і потрібно покращувати, відповідно, людей будь-якої культури можна готувати і налаштовувати на краще.

«ІЗ ПАГОРБІВ ТРИПІЛЛЯ І ХАЛЕП’Я
ЗДІЙМАЛАСЯ ЛЕЛЕЧА МОВА В НЕБО». (3)

Олексій Губко – відомий психолог, культуролог, громадський діяч. Він автор двокнижжя «Психологія українського народу». В одній з книжок, вчений посеред інших питань, визначив і основні етнотипи українського характеру. Зупинімо увагу бодай на найважливіших чинниках.
1. Хліборобський етнотип – чільний для ментальності українця. Ледь не повсюдно в країні лагідний клімат, краса різноманітних ландшафтів… Схильність до землеробства, спокійна і повільно діяльна натура, світлий прямий характер, домашнє, осідле життя, - характерні властивості народу.
«Він не любить змінювати місце, і зрозуміло чому…», - писав К. Ушинський

2. Психоетнотип українця – вояка. У військовому мистецтві віками являли високі взірці хоробрості і талантів. Феноменом світової військової історії є героїчна боротьба УПА за самостійну Україну, то була дуже чисельна армія народу без держави, чи є подібні аналоги?!
В усі часи стоїчно захищали рідний край від чисельних нападників, незважаючи на це, українці не стали агресивними і нещадними. Повсюдно відомі українська гостинність, миролюбність, навіть згідливість. Цим неодноразово користалися вороги. Одна з найбільших вад у минулому, - це недовершеність військових операцій до повної перемоги. Не раз траплялося, ворог просив перемир’я, бо бачив близькість поразки, наша сторона відразу погоджувалася…
Здобули велику перемогу під Конотопом (1659 рік), та справу остаточного розгрому ворога не довершили….

3.Духовні і інтелектуальні етнотипи українців.
Першими представниками цієї еліти були волхви, перша інтелігенція Планети. Волхви – будителі людства. Є чимало різних свідчень з історії, які промовляють про їхні містичні знання.
Волхівська діяльність носила надрелігійний характер Вони запевняли, духовність вища од релігії, але при тому,з релігіями у протиборство не вступали. Отже, волхви-будителі людства, котрі були провідниками на вищі еволюційні сходинки буття. Ніколи не показували свою безмежну владу та можливості, але, утаємниченими методами свідомо скрізь залишали свій слід. Завдяки їм постали Великі Вчителі – Рама, Будда, Заратустра, Ісус Хрестос.
Одна із ознак, по якій їх впізнавали, наявність Посоха, - з одного боку посоха був металевий наконечник, з іншого – золота кулька. Жерці, то були помічники волхвів. Вони мали нагрудний знак форми півмісяця з написом: «З нами Бог». І перші, і другі носили паски, а жерці ще й кинджал. В пізнішій історії їх уже не розрізняли, через те виникла плутанина…
Останні прояви волхівства в нашій - то діяльність характерників з козацтва і кобзарів (кахтирів).

4. Кордоцентричний ( від лат. сordis – серце)етнотип, сердечність і побожність народу. Екстраверти і інтроверти, егоцентризм.

Сердечність, одна з визначальних ознак психології українця. Про філософію «серця» писали – Г. Сковорода, П. Юркевич. Сердечність, душевність, емоції якнайкраще висловлені в піснях, яких наш народ створив близько 300 тисяч. «Україна дзвенить піснями», - відзначав М. Гоголь.

Прояви релігійності і магічності можна помітити вже у наших далеких пращурів, в археологічних пам’ятках Мізинської культури (Чернігівщина, с. Мізин (Мезин). Ще більше тих ознак наявні під Мелітополем, - Кам’яна Могила, там є зображення людей, які моляться і перших служителів культу. В містах Трипільської ойкумени уже були храми, а культові споруди - чи не у кожній оселі (так вважав доктор О. Губко).
Видатний український психолог Яким Ярема (шкода, маловідомий у нас) відносив українців до народів-інтровертів. До класичних етнотипів відносив – Г. Сковороду, Т. Шевченка, М. Гоголя.

Питомою рисою народу є і егоцентризм. Мова йде не про егоїзм, хоча і він не чужий натурі земляків. Олексій Губко так сформулював думку: «Егоцентризм українця філософський, наснажений, він є космоцентричним, боготворчим».

Парадокс, але негативні властивості українців є продовженням … позитивних. Прикладів безліч.
Надмірна миролюбність породжувала і породжує взірці нахабної поведінки у нас зловорожих зайд. Відкритість, терпимість до чужих культур в значній мірі дала драматично – трагічні наслідки: забуття рідної мови, перехід в іншу національність, прийняття за свої – чужі звичаї, віру.
Втрата національної пам’яті, гідності, призвели до манкуртства, яничарства.
Подвійна повага до керівників, начальників, запопадливість при виконанні своїх обов’язків, дали наслідок – ставали найкращими служниками імперських режимів, були безмежно покірливі до визиску, гніту.
Доброта, совістливість, нехіть до сутичок, довели до того, що коли слід діяти: швидко, рішуче, навіть безпощадно, виглядали безпорадними.
Нібито нормальне прагнення досягнути успіху, самоутвердитися, переродилося в запеклу боротьбу за посади, виникали чвари і підступність.
Шляхетна віра в благородство людей інших народів не раз робила з наших політиків наївних ідеалістів, подеколи смішних, а підсумок найчорніший – втрата незалежності.
Віра Христова також бувало заводила у глухий кут. Коли треба було бити ворога, відступали …. Бо не стріляти ж у «братів»-християн.

Шкідливі звички народу неодноразово викликали гнівну реакцію великих земляків – Т. Шевченка, Л. Українки. Згадаймо гнівні слова І. Франка: «Не люблю русинів…».
Проте, в жодному разі не можна робити висновок, що в українців беруть гору темні властивості характеру. Маємо силу-силенну прикладів поривів високості і чистоти у діях і вчинках земляків. Але, зізнаймося, сукупність якостей нашого народу свідчить – український, є одним з найскладніших національних характерів. Доктор О. Губко: «Він увесь зітканий з протиріч, з діаметрально протилежних структур, з пристрастей і поривань, які, здавалося б, є взаємовиключними. СПРАВЖНІЙ УКРАЇНЕЦЬ – КЛАСИЧНИЙ ГАМЛЕТ, душа якого мордується постійними гризотами, муками сумління».

Оскільки нам з давніх – давен визначена місія нести духові цінності на всі 4 сторони Планети, тому пасивність народу не залишиться непокараною… Хронічно бракує енергетики Янь, її треба виробляти самим, а це робити нелегко, заважає консерватизм і невміння мислити глобально, ні в якому разі не віднаходити її на зовнішньому плані. Московія (РФ) не вгамується ніколи, у них мета одна – знищити Україну, або підкорити її. Проти нас ведеться війна у всіх видах ( основних є 7,- І. Каганець) і проявах. Якщо не буде розгорнута протидія на усіх рівнях: духово – інтелектуальному, економічному, дипломатичному, військовому, наслідки будуть непоправні…. Відповідні структури і служби нашої держави повинні рішуче діяти щодо представників 5-ї колони (внутрішніх ворогів), війна триває…

Віковічна боротьба в душі українця горішнього і долішнього утруднена і тим, що прадавні архітипи дуже засмічені чужорідними заштриками, найбільш московськими, ворожими. Вчений О. Губко писав так: «Ця пекельна психохірургія привела до того, що мільйонам українців була пересаджена чужа, імпортована, в даному разі – російська душа. І НАЦІОНАЛЬНЕ ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ МАЄ ПОЛЯГАТИ ПЕРЕДУСІМ У ТРАНСПЛАНТАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ АРХЕТИПІВ ПРАВДИВОЇ, ЩИРОЇ, УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ».

Будьмо гідні високої місії поширення духових вартостей, як у себе вдома, так і в широких Світах.

ХАЙ ТАК І БУДЕ!

«знов осінь
І знов лелечий голос небо відчинив
й моїми сірими вустами ячить мова
лелеченьки вертайтеся додому
ви високо вам далі видно
що там вже за порогом болю
ЩО
ТАМ?». (4)

Андрій Будкевич (Буткевич), брендолог, історик мистецтва, керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*Мотив з поеми Валерія Іллі «Лелеки» і (1, 2, 3, 4) - чотири уривки з цього ж твору.

Розлогий концепт проєкту ЛЕЛЕГ – 4 створений у квітні 2021 року.

На фото - логотип (емблема) ЛЕЛЕГ - 4.

Художню творчість добре б розглядати не лише під кутом зору створення чогось нового, а і як можливість самореалізації митця.

Творчий хист – це не сукупність якостей, кожна з яких окремішньо являє собою здібність. Навпаки, окремі здібності проявляються завдяки цілісному стосунку до Світу. Якраз за допомогою цього вони й стають спосібностями до творення. Значить, хист – то особливий стан психіки. Від нього залежить наскільки творчо реалізує свій потенціал митець.

Картина наповнена чимось особистим, тому безпосередньо з неї можна довідатися про деяку психологічну інформацію. Роботи подають і сигнали про - порухи душі живописця, емоційний стан, настрій.

Великі творці – це видатні особи. Хоча, немалими талантами можуть бути наділені і розгнуздані люди. Багато чого залежить від моральності особи. Насправжки творчою може бути особа сильно захоплена якоюсь ідеєю – музикант і художник, поет і науковець. Цим людям властива висока творча активність. Сприйняття нових ідей, теж необхідний складник мистецтва.

«Усі ми родом з дитинства», - казав колись А. де Сент-Екзюпері. Події, що відбувалися в дитинстві, прочитані книжки, оповідки старших родичів мають вплив на формування особи. І мрії…, а яка дитина не мріє?!Героїня тексту жадала стати хірургом. Не всі прагнення збуваються.

Спомин з дитинства. Однієї зими трапилася оказія… Родина Людмили (так звати художницю) жила біля річки. Дівчинка була непосидючою. У віці 4 чи 5 років бігала дивитися як хлопці катаються на ковзанах, або грають в хокей. Не розуміла, що якщо лід темний, то ходити по ньому небезпечно. Провалилася, не кричала. Висіла в ополонці по пояс у воді… Побачив незнайомий дідусь, гукнув хлопців котрі гуляли в хокей. Вони подавали їй ключку, та тіло заклякло, не могла вхопитися за неї. Потім рятував батько, він підповз по кризі та й витягнув за руку. Поніс доньку до хати. Боялася, сваритимуть… Обійшлося, навіть не захворіла.

Цей випадок про дещо говорить. Дівчинка з характером, не боязка, по – дитячому рішуча… Вже в дорослому віці Людмила неодноразово поривалася до малювання. Життєві обставини складалися інакше. Одначе, непереборне бажання займатися живописом перемогло.

Майбутня художниця здобула вищу освіту за фахом інженера – технолога, закінчила Полтавський кооперативний інститут. Мистецькі науки почала опановувати в Художній студії при Центральному будинку художника (м. Київ), під орудою художника і педагога Віктора Левченка. Засновником і керівником студії був знаний живописець Микола Грох (1936 – 2021). Навчалася секретам малярства і у Сергія Дуплія, про живопис якого гоже відгукувався доктор мистецтвознавства Володимир Овсійчук (1924 – 2016).

Величезний спадок пісенної творчості залишили нам попередні покоління українців, але переважна більшість пісень – сумні, печальні. Важлива заувага, - міжмистецькі взаємини, - музики (пісні), поезії, живопису, це надзвичайно цікава тема для досліджень. Отже, писав доктор філософії Микола Шлемкевич: «Ходимо сумними дорогами, хоча так хотілося б розмаїти їх добрими новинами й усміхом». Народні пісні пов’язані з історичним минулим, а воно, минуле, аж ніяк не забарвлене винятково темними кольорами. Були й воєнні перемоги, і світлі події, можливо, нетривалі у Часі, однак були. Оспівувалися ж в основному – гіркі поразки, тяжкі історичні періоди, невдачі… «Бо звичайно наші спільноти, це спільноти разом пережитого смутку й горя. Смуток тихіший і відлюдний, але в’яже сильніше», - М. Шлемкевич. Бракує пісням переможного духу (вони є, але малувато), радості звитяг, ще більш важливо, колективної радості національної спільноти.

Не завадить, щоб більшало мистецьких творів: переможного, піднесеного змісту. Пісень, віршів, прозових творів, живописних робіт. Життя змінюватиметься в кращий бік, звичайно, не відразу.

Живопис пані Людмили життєствердний, в цьому зокрема його значущість.

В картинах художниці можна зауважити певні ознаки експресіонізму, - емоційність, закарбованість вражень, глибокий ліризм… Техніка письма пастозна, якій властиві енергійність, густота мазка нерозбавленими фарбами; яскравість. Саме вона дозволяє мисткині проявити буяння почувань, переживань, пристрастей.

Людмила Ганушевич учасниця Всеукраїнських колективних виставок: присвячена Дню художника, Центральний будинок художника, м. Київ, 2018-й рік; «Барви життя»,«Миттєвості краси», ін.), персональних, серед яких – в Українському фонді культури імені Б. Олійника, в Миколаївському обласному художньому музеї імені В. Верещагіна, Ржищівському археолого-краєзнавчому музеї. Дипломантка Національної премії «Найкраща українка в професії» в номінації «Образотворче мистецтво», 2021 рік.

Улюблені художники – Вінсент ван Гог, Нікола де Сталь, Еміль Нольде, Хайм Сутін, Микола Глущенко, Федір Захаров.

Цікава думка великого митця Адальберта Ерделі щодо «міри» талантів у творчому середовищі. Почуймо: «… Я хотів лише сказати, що у мистецтві кожний митець має належне йому місце. Жоден з них не заздрить іншому митцю, оскільки знає, що неможливо зайняти місце іншого. У мистецтві не можна встановити, що цей або той є найбільший, бо кожен з митців великий по – своєму. І більшість митців є великими тому, що відчувають яким нескінченно малим є навіть найвизначніший твір перед твором Господа. Різних поглядів, на підставі яких когось критикуємо, є стільки, скільки й людей. І, визначаючи значення певного художника, навіть найоб’єктивніша критика є суб’єктивною».

Із розповіді живописиці:« Живопис займає більшість часу. Якщо трапляється нагода, люблю мандрівки. Вони дарують цікаві зустрічі, змістовне спілкування. Вивчаю літературу по психології людини. Люблю людей».

Доцільно завершити цей текст думкою доктора Миколи Шлемкевича: «Кожен мистець це мандрівник, що відкриває нові світи для себе і для нас».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія Експансії Латентних Експериментів Горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

*З Миколи Шлемкевича

UA Modna – українська платформа

На фото - картина Людмили Ганушевич "Дзвіниця Михайлівського Золотоверхого монастиря".

Концепт логотипу.

Ідея створити мистецький проєкт виникла давненько. Попри діючий ЛЕЛЕГ – 4, запраглося ще один започаткувати, споріднений , але дещо інший… Назва проєкту багатовимірна, це і – саме слово БРАМА, ємкісне, милозвучне; і брама гарна, як мистецький витвір; і…. головне, переступивши поріг, кудись потрапиш…

В далекі від нинішніх днів часи, подорожуючі, або гості, чи приятелі, щоб потрапити в обійстя, гупали в браму, звук луною віддзеркалювався довкруж: бум, бум!! Люблю мандри і дороги, а опісля кожної подорожі повертаєшся до місця проживання, і…. знову стоїш перед настільки знайомою брамою.

Чудові твори Галини Пагутяк, в них багато своєрідних думок, зокрема і : «Якби мені дозволили залишити послання тим, хто прийде після мене, я б написала: «Якщо не можеш вийти, намалюй двері на стіні».

Кожному знаку Зодіаку приписують певні метафізичні властивості… Це поняття відоме з дуже давніх часів. Під яким сузір’ям народився, має таки чимале значення. У кожного є також – своє: дерево, квітка (квітки), число, колір, метал, камені… Знаки і символи володіють великою силою … Мій знак – Овен.
Квіти Овна – це ехмея (сяюча або блискуча і смугаста), гузманія язичкова, бегонія королівська, азалія, герань, молочай блискучий. Чоловіки – Овни вирізняють з - поміж різних квітів - гладіолуси та іриси…

Я підсвідомо вибрав ехмею сяючу (блискучу)… Квітка цієї рослини приваблює надзвичайною красою. Походить із Центральної і Південної Америки. Рослина досить велика і краще її доглядати в пристосованому приміщенні. Цвіте один раз! Любить Світло і Тепло. Ця квітка допомагає Овнам (і представникам інших знаків) спрямовувати вогонь свого серця на творчі цілі. Ехмея сприяє діяльності і цілеспрямованості. Найкраще місце для неї – робочий кабінет. Рослина має вплив на атмосферу приміщення.

Пурпурний колір нижньої сторони листя вказує на вогняну планету Марс, керуючу Овном, а самі листя виконують місію Меркурія. Цебто, в листі Ехмеї поєднані Марс і Меркурій. Щедрість і легке ставлення до матеріальних цінностей дає Меркурій, Марс посилює ці якості. Ехмея жадібних не терпить. В емоційному плані – вогняний Марс і повітряний Меркурій взаємодоповнюючі стихії. Повітря роздмухує вогонь, вогонь гріє повітря, приводячи його в рух…Марс – то і планета швидкості.

Е. Шюре (філософ, письменник, езотерик), у своїй праці «Великі посвячені» зауважував і наступне: «… ми побачимо першого Творця арійської релігії, виступаючого з лісів Давньої Скитії в подвійній тіарі завойовника і Посвяченого, він ніс в руці містичний вогонь, від котрого загориться духовне світло для всіх арійських народів».

Пригадаймо відому приказку: «Нашого цвіту по всьому світу»… Можна по – різному її трактувати.… Не засуджую земляків, бо не суддя, котрі з різних причин змінили країну проживання … Мотивація у кожного своя: хтось шукав кращого, заможнішого життя, хтось – покинув рідну землю за сімейними обставинами, хтось, не змігши реалізувати свої таланти вдома, пробує це зробити в іншій країні. Власне, в ідеалі, - людина мала б жити там, де хоче… Мені ж засіли в голові батьківські слова: «На якій землі прийшов у цей світ, в ту ж землю, у визначену годину, хай допровадять на вічний спочинок….».

І нині за кордоном перебуває досить багато: українських письменників, художників, музикантів, науковців, - володарів небуденних талантів…. Чи можна вважати, що вони продовжують місію започатковану Рамою? Думаю, що так, в значній мірі…

НЕ ВСІ УВІЙДУТЬ В БРАМУ, ЕХМЕЯ МОЖЕ НЕ ВПУСТИТИ…

1. Вітається співпраця з самобутніми, обдарованими, одухотвореними, світлоносними творцями, це: художники, скульптори, народні майстри, поети і прозаїки, музиканти, кіномитці….

2.Заходиш у Браму, підіймаєшся сходами, - є прагнення догори, до Світла, там краще…

3. Потрібно йти, просто йти, не зупинятися у пізнанні і вдосконаленні, сама мандрівка і є мета…

4. Пошук…, стати шукачем позамежного, але завжди повертатися додому…

5. Все починається з Любові – до: родини, рідного краю, великої Батьківщини, своєї праці…

6. Сучасний митець – особа високої освіти і ерудиції. Має широкі пізнання в царинах: літератури, музики, психології, філософії…

7. Мистецтво більше ніж мистецтво…, виходить за рамки. Живопис, Поезія (Проза), Музика, Асоціативізм…. Відбувається невидимий процес перетікання: думок, сенсів, емоцій, мелодій, по колу, чи спіралеподібно?...

8. Будь – яка дія може перетворитися на священнодійство… Притчі мають значення. Вони – ДВЕРІ… Дім складається перш за все, - з ДВЕРЕЙ і ВІКОН…

9.У темряви немає сили, сила є у світла. Ці слова – сильні слова. Сатья – юга, непомітно, поволі, та вступає в свої права…

10. Хай буде Світло! Хай панує Життєлюбство, Добро, Віра!!!

. НЕ СПРИЙМАЄТЬСЯ ВСЕ ТЕ, ЩО РУЙНУЄ ДУШУ ЛЮДИНИ... Трапляються персони Темряви з чорними думками (талановиті ж…), які свідомо чи несвідомо поширюють – токсичні, отруйні ідеї, смисли, бажання…

Коли вже існувала і була опублікована стисла концепція Брами (БУМу), розумів, що потрібен логотип, бачення змістовного наповнення було… От і звернувся до відомої мисткині Оксани Свіжак з пропозицією про співпрацю. Відповідь отримав позитивну. Потім: цікавий обмін думками, узгодження ряду питань, то непростий процес, та дуже інтересний. Завдяки художниці логотип набув бароково – готичних рис, бо моє початкове бачення передбачало ознаки готики… Інші пропозиції були теж слушними. Взагалі, без її діяльної участі логотип БУМу не набув би такого елегантного, привабливого візуального вигляду. Далі, розповідь ОКСАНИ СВІЖАК…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог.

Монолог Оксани Свіжак. Як створювався логотип БУМу?...

БУМ - Брама Українського (сучасного) Мистецтва. Вже сама абревіатура звучить голосно та гучно, наче дзвін розносить звуки по небу, аж луна йде, чи годинник на вежі відбиває важливу годину, яку давно чекали, але все ж здригаєтесь від першого звуку…, Бум – то і мелодія, яка сповіщає про щось важливе… Бум! Бум!

Андрій Будкевич - засновник та ідеолог проєкту сформував візуальний ряд, який йому хотілось бачити: готична арка/брама та шрифт, по центру квітка ехмея, одна з улюблених квіток його мами. Оця квітка була для мене найважливішою, більше навіть ніж сама брама, чомусь для себе я відразу її виділила… В ній відчула потужний символ, - як зернина проростає із землі, як пагони тягнуться догори, до сонця, до світла… Відразу в моїх ескізах вона посіла головне місце, - оточена брамою, яка оберігала її, а та в свою чергу, наповнювала її змістом.

Цікавий факт, ехмея є однією з квіток людей, що народились під сузір’ям Овна. Андрій Будкевич народжений під цим знаком Зодіаку... Як дивовижно переплітаються - долі, знаки, символи... Мама пана Андрія біолог, ціле життя вирощувала квіти, леліяла їх та доглядала, як мати свою дитину, де б не перебувала саджала дерева. Зараз же зображення ехмеї – це ланка в новому проєкті, який буде зростати та набиратись сил, передавати свої напрацювання та знання тим, кому цікаво.

Стилістику обрала графічну, легку та водночас чітку лінію, яка підтримується шрифтом. Безліч ескізів, різних варіантів , і ось, - ми зупинили свій вибір на зображенні брами собору Святого Юра у Львові. При побудові комплексу барокового собору працювали різні митці в наступних стилях: бароко, рококо, класицизм, проте вони зуміли досягти органічного синтезу барокової архітектури, та зуміли знайти виразний ансамбль з характерними національними рисами. Власне для мене ця арка, - то симбіоз зубчастого загострення готики, що м’яко переходить в бароко, такий собі натяк на віки історії…

БУМ (Брама Українського Мистецтва) - це буде ресурс для своєрідного висвітлення різних культурних подій, знайомства з творчістю відомих та визнаних художників, скульпторів, поетів, музикантів, а також молодого покоління творців. БУМ буде середовищем для обміну думками, місцем зустрічі різних стилів та напрямків, митців різноманітних художніх шкіл та течій….

Оксана Свіжак, мисткиня .

Народний Оглядач: інтернет – портал стратегічних новин.

На фото: Логотип (емблема) БУМ - Брама Українського Мистецтва.

Плин думок пов'язаний з роботами Дар’ї Хрісанфової

Творчість художника і письменника в дечому подібна, але і відрізняється за певними ознаками. І перших, і других можна іменувати художниками: живописці з пензлем в руках, чи мастихіном і художники слова. У будь – якій творчій праці цінується відданість своїй справі, вміння знайти власний стиль письма, багато іншого.

«Щоденники» Стефана Жеромського – це започаткування письменницького шляху. Перебуваючи в нестерпних умовах, він запізнався з голодом і холодом, зазнав нестатків і розчарувань. Попри всілякі перешкоди збагачувався знаннями, створював свій власний світ. Міг відмовитися від їжі, заради відвідин театру або виставки. Віддавав перевагу більше духовному спожитку. Йшов за покликанням. Така жертовність, відданість письменництву як способу життя, викликає щонайменше повагу, радше, захват. Хто багатий внутрішньо, не поженеться за зовнішнім багатством і владою.

Вплив батьків найперший фактор від якого залежить формування я – концепції дитини. Окрім родини є немало систем підтримки, що сприяють розвитку дитини. Але, жодна з них не замінить родини в створенні її образу як особистості.

Розповідь художниці (частина 1), фрагменти дитячих спогадів: «Сад. Я виросла в ньому, тоді дерева здавалися такими великими…, неподалік виднівся дах маленького будинку, оповитий лозою і зігрітий сонцем. Знала назви різних сортів яблук, але неправильні, сама їх називала, а бабуся підтримувала.. Білі стіни будинку, який збудувала бабця, бо дідусь був без руки. Скриня в домі, в ній – рушники. Як рибалили з батьком на світанку. Річка, течія, вітерець, спостерігала як ходить риба.
Мала свої маленькі секрети, схованки, в яких - дитячі скарби».

В міру розвитку наук наш світ стає все менш людяним. Особа відчуває себе ізольованою в космосі, оскільки її зв’язки з природою розірвані, емоційне «підсвідоме єднання» з явищами природи втрачено. Останні поступово втратили своє символічне значення. Грім більше не є голосом Бога, що гнівається, а блискавка – не зброя його відплати. В річках немає водяних, в деревах не таїться життєва сила, змії не являються втіленням мудрості… Немає більше зв’язку з природою, немає і тієї глибокої емоційної енергії, яка виникає від цього символічного єднання. Ця колосальна втрата компенсується образами, котрі приходять до нас в сновидіннях. Вони відтворюють нашу первозданну природу, її інстинкти і особливий образ мислення. На жаль, вони говорять на мові природи, дивній і незрозумілій для нас, що змушує до перекладу цієї мови на доступні і раціональні поняття притаманні сучасній мові, вільній від такого дикунського «тягаря», як містичне з’єднання з описуваним предметом.
Оточуючий нас світ ніби очистили від усього ірраціонального і забобонного. Одначе,чи очищений подібним чином від дикості наш внутрішній світ (реальний, а не той, що ми вигадуємо, видаючи бажане за дійсне) – це ще питання, - за К. Г. Юнгом.

Сучасний митець людина високої освіти. Скільки живемо, стільки і триває процес пізнання. Пані Дар’я народжена в Дніпродзержинську (нині Кам’янське). Нагороджена Срібною медаллю по завершенню школи, згодом, студіювання наук в Харківському художньому училищі, під керівництвом педагога Володимира Висікайла (1991 – 1995 рр.) В 2001 році завершила навчання в Харківській державній академії дизайну і мистецтв (ХДАДМ), магістр з монументального живопису. Працювала викладачем і старшим викладачем у вищих учбових закладах, в числі яких – ХДАДМ, ХНУМГ (Харківський національний університет міського господарства ім. О. Бекетова). Приймала участь в мистецьких проєктах як в Україні, так і за кордоном. 2010 – 2012 рр. – персональні виставки в Харкові: «Напівтінь», «Забута мелодія дитинства». 2018-й рік – арт проєкт LOOK WEST, місто Торунь (Польща), куратор і учасниця. 2019-й – куратор проєкту муралістів, випускників ХДАДМ, STREET ART FEST, місто Нюрнберг (Німеччина). 2021 рік - міжнародне стажування VIA LUCIS в Австрії, за підтримки платформи TOGETHER…

Дещо про філософію малярства… Східні сенси. Ті індивіди, що живуть справжнім життям, пізнають сутність буття. Адже якщо живеш правильно, з роками приходить велич і краса, стають доступними – безкінечність і вічність. Життя – це еволюція. Проте, якщо мислити винятково категоріями духовними, то життя духовне буде занадто повним. Якщо вибрати земний світ, втрачаємо щось важливе, тоді мислимо категоріями земними, а духовне буде збідненим. Бажано поєднувати порожнечу стосовно зовнішнього світу, та повноту і цілісність внутрішнього буття. Життя тече, ви пливете в потоці, здавшись на милість Природи. Сама природа є досконала техніка…
Ми являємося самі собою, коли робимо щось некорисне, малюємо не на продаж, займаємося садівництвом для задоволення…
Розповідь художниці (частина 2): «Світ цілісний, ми його частина. Світ дотичний… Легкість – виразна і візуальна, ходить немов туман, схожа на доторк Сонця, та не пекучого, а теплого, на шепіт листя, подих вітру. Велич не в дзеркалі, а в чутті іншого, назвемо навколишній простір на ім’я: Сонце, Вода, Вітер, Дерева. Філософія Сходу – любомудрствіє тиші.

Є теорія про душі рослин, сприймаю її; геометрія числа – то мистецькі речі; філософія дороги; люблю, коли речі звільняють від практичного змісту; праця О. Шпенглера «Присмерк Европи», інше… Певним способом це відображається в мистецтві.

Для мене важлива картина Світу, не відділяю мистецтво окремо. Люблю і слово, і музику, і фото, все говорить, робить Світ цілісним і теплим… Посеред улюблених авторів книжок (наукових і художніх) назву наступних – від Аристотеля до І. Канта, від Е. Гуссерля до У. Еко, а ще – Х. Кортасар, К. Абе, Г. Гессе…

З митців різних епох і часів, близькими за певними ознаками є: Леонардо да Вінчі, Джотто, Сандро Ботічеллі (доба Відродження), Рембрандт ван Рейн, Ян Вермер, Василь Кандинський, Рене Магрітт, з сучасних художників України – Павло Маков, Тиберій Сільваші».

На картинах Дар’ї Хрісанфової нерідко можна угледіти дерево. Дерево пізнання, дерево премудрості, дерево родоводу… Згідно найдавніших уявлень люди походять від дерев і рослин. Дерево – щось на зразок проміжної форми людини в процесі перетворення, оскільки воно, з одного боку, виростає з Першолюдини, а з другого – загалом перетворюється в людину.

Під терміном дерево можна мати на увазі життєвий процес взагалі. Дерево поєднується не лише з якоюсь жіночою сутністю, але й зі змією, драконом, іншими тваринами. Його можуть зображати металевим, здебільшого золотим. Співвіднесеність з семи металами означає зв'язок з сімкою планет, що робить його Світовим деревом, чиї виблискуючі плоди – світила небесні. Філософське древо росте, як правило, в самотності. Інше місце дерева (або чудової рослини) – вершина гори.

Дуже важливим для феноменології символу дерева, виступає саме його смисловий аспект. Дерево, людина, камінь, виступають центральними символами алхімії, - за К. Г. Юнгом.

Роботи авторки наділені жіночою вишуканістю … Микола Бердяєв і його оригінальна думка: «Від статі залежить світогляд людини. Стать – джерело буття: статева полярність – основа творіння. Почуття буття, його інтенсивність і його забарвлення має свій корінь у статі.

… Стать відноситься не до частини Людини, а до її цілості. Стать – космічна сила, і лише в космічному аспекті її можна збагнути… Стать є не тільки точка перетину двох світів у Людини, але і точка перетину Людини з космосом, мікрокосмосу з макрокосмосом. Людина скріплена з космосом через стать».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва)

*Народний Оглядач: інтернет - портал стратегічних новин

На фото - картина Дар'ї Хрісанфової "Сад".

…а місто СИЛИ? – питання гео - і біографій…

Тетяна Кугай, мисткиня народжена в Полтаві, живе і творить в Києві… Скільки пречудових творів присвячено цьому вічному граду: романів, віршів, пісень, наукових трактатів, краєзнавчих розвідок. Давайте вчитаємося в рядки поетичні про це місто. Володимир Затуливітер присвятив Києву і такі слова:

«НЕМАЄ МІСТ містиміших, ніж Київ,
і горожденніших немає городів…"

З того ж вірша:

«Стоїть. Немає в світі більше града,
щоб так тримавсь за пагорби свої».

Павло Щириця поетично зауважив:

«Місце Сили,
а Місто Сили? -
питання гео - і біографій…».

Ще про Київ… Валерій Сніжко (дослідник психоетнічних особливостей людських суспільств і біолог) карбував словом: «В давньому Києві великі терени обіймав праведний ліс поміж Видубичами, Лисою горою, річкою Либіддю, урочищем Корчі та Кловом. На його територію, крім волхвів, абихто заходити не міг, заборонено було порпатись на землі, пошкоджувати дерева, обдирати кору, ламати гілки…».

Ігор Каганець (письменник і футуролог) наголошував: «Саме святість Києва, тобто особлива близькість Київської землі до високих космічних енергій, а не «вигідне місце на торговому шляху з варяг у греки», як вважає дехто, забезпечила йому роль центру формування українського етносу. Саме святість, а не вигоди торгівлі привели сюди апостола Андрія і спонукали його благословити ці Землі. Саме святість Києва подолала імперські амбіції Москви і зробила його центром паломництва…».

Обличчя старого Києва змінюється, не в кращу сторону, точніше – спотворюється… Художниця стривожено ділиться думками: «Справжній, зелений, затишний, неповторно прекрасний старий Київ поступово зникає…, обличчя міста стирається. Нові будівлі, котрі постають на місці зруйнованих Часом і людьми, то суцільний несмак. Тема писання затишних куточків давнього Києва почала хвилювати мене десь років з 15 тому. Пригадую, гуляли ми з мамою містом, ще дівчатком була, вона розповідала про архітектурні стилі, я мало що розуміла, проте по - дитячому цікаво було… Саме місто мене надихає, фотографую старі будинки, роздивляюся окремі архітектурні деталі, скульптури, іноді здається, що з різних споруд вони спілкуються між собою… А мальовничий ландшафт, гори – пагорби столиці теж окрилюють…Моя уява підсилюється і заснована на вивченні літератури на цю тематику. Зосібна, опрацьовувала книжки авторства В. Ковалинського - «Меценати Києва» і «Київські хроніки» (книга I і II), О. Паталєєва «Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника», інші. Друга половина ХIХ століття ознаменувалася активною забудовою Києва, коштом родів меценатів, благодійників, перш за все – представників родини Терещенків. Живу на Подолі… Тема «Київ моїх спогадів» дуже значима для мене…».

Так, було колись, славні благодійники: Терещенки, Симиренки, Ханенки, інші, не шкодували грошей для суспільних потреб. Завдяки їм поставали – храми, інститути, притулки, школи, вони будівничі, а нині – нищать те, з мовчазної згоди владоможців, що збудоване не ними… Яскравий приклад архітектурного жахіття, яке чинять в столиці, це будова театру на Андріївському узвозі, одна з небагатьох вулиць котра донедавна була цілісною. Була, аж допоки не з’явився там оцей «сучасний крематорій»…

Дитячі роки, шкільні… Тетяна народилася в творчій сім’ї. Батько, Анатолій Степанович Кугай (1936 2003) – живописець, художник – монументаліст, мама, Зоя Степанівна Гудченко– архітектор, кандидат наук, спеціаліст по старовинній архітектурі. В Києві певний час їх родина винаймала помешкання у пані, шляхтянки старшого віку. Приватний будинок, розташований поруч з старим ботанічним садом, антикварні речі… Деякі з них пані подарувала, і головне, вона прописала родину у своїй садибі. Красивий, шляхетний вчинок…

В родині зберігається фото, на якому мама і донька, у віці 2-х місяців, дівчатко тримає в руках пензлик, малювати почала з 4-х років. Пані Тетяна згадує: «Хотіла стати археологом до 3-го класу. Пізніше, після того як батько пояснив мені закони перспективи, та відвів до художньої школи, вибір щодо майбутньої професії довелося змінити…». Навчалася в РХСШ імені Т. Шевченка, де здобула гарні, необхідні фахові знання. В процесі навчання педагоги найбільше приділяли увагу - реалістичному живопису, фігуративу, учні за тиждень малювали по 100 начерків людських фігур. Викладаючи історію мистецтв в ті роки (1980 –ті ХХ ст.), спудеям не розповідали - про Сецесію, Егона Шіле; про малярство О. Родченка… Потрібну інформацію знаходили самотужки у відповідній літературі.

Вищу освіту Тетяна Кугай здобувала, спочатку в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, до 3-го курсу, тоді перевелася до Національної Академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА), яку успішно закінчила (майстерня книжкової графіки під орудою проф. В Чебаника і проф.Г. Галінської). В Академії зустріла немало знайомих облич, з якими студіювала науки в РХСШ. Рисунок викладав професор С. Подерев’янський, прекрасний педагог, історію та теорію мистецтв – професор Л. Міляєва, живопису навчав А. Блудов, відомий художник. Мисткиня ставить наголос… : «Книжковий графік фах непростий, де візуальний ряд відрізняється від наративу. Потрібно мати багато різнобічних знань». Ще в студентські роки створювала малюнки до – «Старий і море» Е. Гемінгвея, «Майстра і Маргарити» М. Булгакова, до творів - П. Куліша, М. Гоголя, Е. Т. А. Гофмана, казок Г. К. Андерсена.

Головні теми в творчості художниці - це: міські пейзажі Києва, Київська Русь, картини які створені на підставі дитячих малюнків, акварелі різної тематики, ними захопилася 6 – 7 років тому, звичайно, є й роботи не цих тематик. Вона створює – книжкові ілюстрації, естампи, графічні роботи, твори станкового і монументального живопису, в техніках – пастель, акварель, акрил, олійний живопис, гравюра, лінорит…

Працює викладачем в Київському національному університеті технологій та дизайну (КНУТД) на факультеті дизайну. «Намагаюся привити студентам – навчитися активізувати творчу енергію, прагнення шукати глибину, звертати увагу на твори перевірені щонайменше роками, вивчати українську мітологію…», - розповідає пані Тетяна.

Жовтневими днями цього року в Києві (Центр української культури та мистецтва) проходить виставка її акварелей під назвою «Солодке життя» («Dolce vita»). Роботи (на папері і полотні) справляють сильний ефект, - які соковиті і красиві кольори, яка строкатість барв!

Годиться дещо сказати про акварелі… Отже, характерними для акварельного живопису є – прозорість і м’якість найтоншого шару фарб. Головна властивість акварелі – прозорість барв, крізь котрі просвічується фактура паперу. Художник використовує виразність розмивання і затікань, що створює ефект тремтіння, легкості, повітряності зображеного. Існує кілька прийомів акварельної техніки – італійська акварель, англійська, акварельний малюнок… Акварель використовують і у змішаних техніках.

Здається, на перший погляд, що писати аквареллю просто, але це не так… Техніка акварельного живопису вимагає високої вправності від художника, бо не дає можливості переписувати зображене. Письмо на природі, чи з натури, слід виконувати швидко…
Дуже важливою є якість паперу (зернистий, акварельний).

Є митці, яких надихнула якась ідея, і митці покликані малярським інстинктом… Перші обирають цей фах з посеред ряду других професій, та реалізувавши одну ідею вважають місію виконаною. Для других творчість закінчується водночас з життям…

Чи впливає на творчість художника мода? Впливає, ще й як! Та не на всіх. Шкода, але скільки художників намагаються відтворити на полотні, картоні, ті теми, і тим способом письма, які є модні сьогодні, тут і зараз…

Замислимося над походженням слова автор. Латинське «auctor» похідне від «augere» - збільшувати, примножувати. Автор, то почесне звання для художника, письменника, поета… Тетяна Кугай – АВТОР.

Не потрібно недооцінювати і такого нібито незначного відчуття як – насолода (задоволення). Скільки є прикладів, коли завдяки радості з’являлися значні живописні роботи.

Серйозність. Ян Парандовський з цього приводу писав: «Без серйозності немає літератури. Хто вдається до слова, щоб виразити в ньому власну душу або душу спільності, якій він служить, чи то буде клас, народ чи все людство, той не може поводитися із словом з веселою недбалістю штукаря. Думка, нібито серйозність обов’язкова тільки для тих, хто проголошує якісь ідеї чи гасла, а не для тих, хто вдається до слова лише заради мистецтва, могла народитися тільки в порожній голові. Саме в жерців мистецтва для мистецтва, одержимих фанатиків, відринутих від зовнішнього світу і від даної хвилини, які цілком присвятили себе спогляданню прекрасного, бачимо неабияку серйозність навіть при виконанні дрібниць…». Ці слова польського письменника в значній мірі стосуються і малярства.

Творчість яких митців викликає у Вас найбільшу зацікавленість і чим захоплюєтеся окрім живопису?, - запитав у художниці. У відповідь почув наступне: «В період навчання та творчого шляху я захоплювалася роботами різних митців. Коли малювала композицію про зиму – Брейгелем; ілюстрацію до байки (туш/перо) – Дюрером; каштани та дітей, що танцюють у калюжах на Андріївському узвозі – В. ван Гогом. З епохи Ренесансу найбільш шаную творіння Мікеланджело, з Віденського сецесії – Шіле. Люблю справжнє мистецтво, не поверхневе, не солодке… Дуже ціную, коли людина є сама собою, рідко буваю задоволена результатом своєї праці, то риса властива аматорам. Я мистецтвом живу…

Обожнюю подорожувати, люблю: літературу, театр, історію, захоплююся фотографією».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник БУМ (Брама Українського Мистецтва) і ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4).

На фото - картина Тетяни Кугай "Київські Кожум'яки".

НАРОДНИЙ ОГЛЯДАЧ: інтернет – портал стратегічних новин.

Переднє слово.

Аліна Храпчинська уродженка Харкова, одного з найбільших міст України. Харків… Не тільки місто науки, а й творчих людей. Письменники, поети, актори, художники, одні народжені в головному центрі Слобожанщини або на Харківщині, інші, мешкали тут і творили в різні роки і віки. Згадаймо бодай окремі, широко знані імена і мистецькі інституції: Г. Квітка – Основ’яненко, Г. Хоткевич, М. Куліш, М. Хвильовий, харків’янином вважають і поета та письменника С. Жадана, хоча він народився в Старобільську на Луганщині. Наприкінці 20 х років ХХ століття в цьому місті існувало більше двадцяти театральних колективів. З поміж них, одним з найголовніших був «Березіль». Саме в ньому розкрився талант Л. Курбаса як режисера - новатора. Потужне видавництво «Фоліо» має Харківську прописку…

А зараз, повернімося подумки, ретроспективно в Часі десь років на сто назад… Це місто входило в число трьох найбільш активних культурних осередків України (Київ, Харків, Одеса), там вирувало інтенсивне виставкове і видавниче життя. В 1910-х роках у Харкові відбулася серія виставок малярського авангарду. Саме тут пройшов показ картин митців товариства «Кільце», була змога насолодитися роботами О. Богомазова і О. Екстер. Представляли на розгляд свої роботи і учасники групи «Союз семи» - Б Косарєв, В. Єрмілов, Г. Цапок, які пізніше проявили себе як активні митці – авангардисти 1920 – 30 х років.
Поставлю наголос і на наступному…, К. Малевич у віці 12 років замешкав разом з батьками у селі Пархомівка, що на Харківщині. Їх родина там перебувала усього чотири роки, але …, якраз тоді в нього зародився потяг до мистецтва, він споглядав – як розписують хати і печі, побачене викликало велику цікавість…

Серцевина тексту.

Школяркою Аліна навчалася окрім звичайної школи і в музичній. Одного разу трапилася щаслива оказія. Художниця оповідає: «Навчалася в музичній школі (клас фортепіано), коли запитували: «Ким мрію стати?», відповідала: «Співачкою». Як я опинилася в дитячій художній школі ім. І. Рєпіна? Під час уроку сольфеджіо із зошита для нот випав малюнок. Вчителька підняла його і спитала: «Чий малюнок?», я відповіла: «Мій». На це Ірина Вікторівна несподівано відреагувала: «Негайно до художньої школи…». Взяла мене за руку і відвела… Школи розташовані поруч. Мої заперечення не схотіла слухати, керувалася тим, що одного разу, дуже давненько, втрапивши в подібну ситуацію, відмовилася…, і потім дуже шкодувала. Ми зайшли до директора і вона сказала: «Ця дівчинка повинна тут навчатися». За що я їй вдячна дотепер…».

Згодом роки навчання в Харківському державному художньому училищі, де вона студіювала різні науки під началом педагогів – В. Чурсіна, Г. Семержинського, В. Старікова. Далі, художниця здобула вищу освіту, закінчила Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди (художньо – графічний факультет), вчене звання магістр. Викладачі – М. Азаркіна, А. Радомська, В. Кулик, Ю. Чекардін.
Мисткиня творчо працює в галузі станкового живопису, стінопису, графіки. З посеред жанрових уподобань – це пейзаж, натюрморт, портрет, сюжетна композиція.

Послухаймо продовження розповіді живописиці: «Я переконана послідовниця течії постімпресіоністів. Ще з студентських років захоплювалася роботами Євгена Ткаченка. Уродженець Чернігівщини, навчався в Одесі, жив і творив в Черкасах, реаліст, потім імпресіоніст, в 70 х роках ХХ ст. прийшов до експресіонізму. Цей художник плекав особливу любов до Одеси… Мріяла зануритися в атмосферу тих місць, де він поклонявся сонячній стихії. Вивчала творчість і захоплювалася картинами - Ф. Захарова, В. Бернадського, Т. Голембієвської. Але, найбільша моя прихильність до робіт В. ван Гога і К. Моне. В живописі намагаюся максимально передати емоційну складову, а за допомоги кольору – настрій…

Картина за визначенням статична. Вона відображає світ в певний момент часу, чи то минуле, чи нинішнє, майбутнє. Художніми засобами можна передати динаміку. А зобразити плин часу, то завдання не з простих. Пишучи на полотні віддзеркалення реальних об’єктів у воді, намагаюся показати течію часу, адже все тече, все змінюється… Відображаючи в собі різні архітектурні елементи вода трансформує їх в красиві форми… Кільватерний слід від човнів руйнує спокій водної поверхні лиш на короткі миттєвості. Човен пройшов, хвилі заспокоїлися, знову бачимо відображення ясного неба у воді, та ось, легкий подув вітру, і пішли брижі… Проза життя. Глядачі дивлячись на картину уявляють як тече вода. І в цю мить, я сподіваюся, вони здатні відчувати те, що й я…

Вода, наскільки ж вона важлива в житті людини… Вміст води в організмі особи складає 55 – 60 % від маси тіла, а кров – на 90% з води».

Про що можуть повідати картини Аліни Храпчинської? Окрім екзотеричності, вони сповнені -філософією Краси, гармонією Людини і Природи, світлоносністю, життєствердністю, музичністю, суголосні поетичному слову…

Пригадуються сумні роки радянщини, коли людей намагалися втягнути у двобій з Природою, виголошували гасла (існувала ідеологічна доктрина) на кшталт, - підкорити природу, завоювати … Людина – це частина Природи, і хіба частка може воювати з цілим?! Жити у злагоді з Природою, як це робили діди й прадіди, ось чого потребуємо…

Наприкінці ХIХ століття виник напрям у мистецтві, який поіменували – постімпресіонізм. Він виявив великі можливості трактування видимого світу на підставі посилення виразності його окремих сторін, котрі суб’єктивно сприймаються і переживаються. Найбільш помітні представники постімпресіонізму, знамениті митці: П. Сезанн, П. Гоген, В. ван Гог, А. де Тулуз – Лотрек… З відомих українських художників цей напрям сповідували (в значній мірі) – М. Бурачек, О. Мурашко, А. Ерделі, О. Новаківський, Ф. Кричевський, традиції продовжили – Р. Сельський, О. Шатківський, А. Коцка, Е. Контратович…

Засновник імпресіонізму в музиці – Клод Дебюссі. Він дотримувався думки, що краса природи, її образів, дають поштовх до пошуків свіжих виражальних засобів позбавлених шаблонів і академізму. Окрім довкілля імпресіоністи зосереджували свою увагу – на античній мітології, легендах, казкових сюжетах. Основні завдання імпресіоністичної програми в музиці – розбурхувати фантазії слухачів, викликати враження, породжувати настрої. В музиці імпресіоністи віддавали перевагу простим формам, без полярностей. Домінували м’які переходи тембрових кольорів , траплялася і складна поліфонія тембрів, мигтіння ритмів. Створювалися опоетизовані, натхненні музичні картини Природи, як – «Гра води», «Віддзеркалення», авторства К. Дебюссі. Ці музичні твори перегукуються з окремими роботами художниці…

Переглядаючи картини мисткині, - міські пейзажі, краєвиди, де зображені красиві архітектурні будівлі, буяє розмаїття барвистих квітів, старовинні будинки неподалік од моря, так і напрошується віршоване слово:

"Цвіте земля, і простори морів
Її голублять синіми вітрами…", - фрагмент з вірша Євгена Плужника.

Або, на полотнах – чарівні закутки природи Закарпаття. Цими роботами художниця довела – присутній в них дух Карпатських ландшафтів, їй вдалося його відчути…, запевняю як уродженець Срібної Землі. Що ці картини об’єднує? Краса, і…, вони випромінюють життєлюбство авторки, там розкошує Щасливий Світ.

Аліна Храпчинська приймала участь в Міжнародному мистецькому пленері «Кращий художник», в 2020 році – I номінація, в 2021 – здобула Гран – Прі, чудове досягнення! Її картини знаходяться в музейних і приватних колекціях України і багатьох країн Світу.

Завершальне слово.

Шлях даний (дао) запевняє, - не потрібно плисти, просто слідувати за течією, дозволити річці доправити вас туди, куди вона тече, оскільки будь – яка річка впадає в море або океан. Хвилюватися нема потреби, ви досягнете Океану(!)…
Йти по життю, робити зупинки, а потім крокувати далі. Мандрівка – то і є ціль… Вона безкінечна. Будуть знайдені нові враження, відбудеться знайомство з непізнаваними явищами. Людина стає досконалішою, а життя – більш радісним….*

Пригадаймо, на початку Бог створив Небо і Землю, друге творіння Господа – Світло. Він сказав: «Нехай буде світло. І стало світло». Творення і руйнування, протилежні напрямки… Засвітитися – жити (!). Жити, щоб світити (творити)…

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник БУМ (Брама Українського Мистецтва) і ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4).

*Мотиви запозичені з книжки Ошо ДАО Історія і вчення.

На фото: картина Аліни Храпчинської "Турунч".

UA Modna - українська платформа.

Чим приваблює живопис мисткині?...

Усі ми родом з дитинства… Красива думка і правильна, авторство належить Олександру Довженку («Зачарована Десна»). Дитинство давно проминуло, та згадується як добра казка… Коли я запитав пані Олесю Гудиму: «Які у Вас збереглися теплі спомини про ті безхмарні роки, та знайомства з якими книжками закарбувалися в пам'яті?». У відповідь почув: «У мене спогади завжди асоціюються з побаченим, здатним викликати сильні емоції. Пам’ятаю улюблені книжки з дитинства, а ще більше ілюстрації до них, Валентини Мельниченко - «Українські народні казки», Ніни Денисової – «Лісові дзвіночки» (вірші П. Тичини). Перегодом відкрилася істина, - малярство повинно хвилювати, спонукати до фантазій, відчиняти двері у інший вимір…».

Малювати любила ще у дитячому садочку, у школі малювала на перервах, і …. на уроках бувало теж. Навчалася в ЛНУ імені І. Франка, де здобула фах журналістки, та малярство не відпускало. Прийшло розуміння, що це справа всього її життя, і системно живописом зайнялася в 28 років. Художниця оповідає :«Коли стою перед чистим полотном, ще не знаю, що там буде зображено… Важливо перебувати у гармонійних стосунках з оточуючим світом. За дуже стислий відрізок часу маю встигати малювати, йдучи вслід за думкою. Передати той стан, який більше не повториться. Інтуїтивний живопис, - це коли малюєш так, як відчуваєш, виплескуючи почуття на полотно, а джерелом є – інтуїція… Щодо технік письма, то одна з улюблених – це імпасто. Треба бути щирою з глядачами, адже мистецтво лукавства не вибачає…».

Існує декілька видів пізнання. Вище пізнання, то інтуїція. Вона (інтуїція) може бути спрямована на всякий об’єкт, та дозволяє швидко отримати відповідь на найважче питання, дарує готову відповідь, правильну, спрямовує до істини. Аналоговий вид пізнання не кожному досяжний, загально ж відкритий різновид – пізнання завдяки розуму і душі…

Імпасто, відомий як пастозний живопис, етимологія італійського слова (pastoso) означає , - тістоподібний. Пастозність письма служить безпосереднім виявом: темпераменту, творчої енергії митця (мисткині) , підкреслює динаміку руху.

З. Фройд у праці «По ту сторону принципу задоволення» про мистецтво писав і таке: «Із повним правом говорять про чари мистецтва й порівнюють художника з чарівником, але це порівняння, можливо, має більше значення, ніж те, яке в нього вкладають…».

Потрібна цитата від Галини Левченко (науковець): «Художній текст виступає тим простором, на якому можливий є магічний вплив на розвиток подій, який організовується відповідно до внутрішніх вимог автора, де незаперечними постають його ідеали». Думка пані Галини про художню літературу, та вона водночас має стосунок і до живопису, адже різні інструментарії, у письменника – слово, у художника фарби і пензлі (мастихін), а думки трапляються дуже навіть споріднені…

У бутті кожної людини важливі вподобання, смаки. Вони тим чи іншим способом впливають на індивіда, на творчу особу тим паче. У царині класичної музики пані Олеся віддає перевагу В. А. Моцарту, до вподоби їй музика – Ф. де Рубе, Г. Ціммера, Вангеліса, інших…Не лише слухає музику, а й рідко без мелодійного супроводу пише картини. Не випадково з’явилася робота «Квіти для Моцарта»… Художниця залюблена і в художню літературу, коло зацікавлень широке. Це твори – Д. Лондона, А. де Сент – Екзепюрі, Ж. Санд, Е. М. Ремарка, А. Моруа, Р. Баха. Б. Вербера. З українських письменників відзначає: велета М. Коцюбинського, ранні поезії П. Тичини. Щодо живопису, то почуймо художницю: « Шаную і люблю творчість - О. Новаківського, М. Бойчука і бойчукістів, К. Білокур…».

Мадонною християни – католики називають Діву Марію, її зображення в малярстві або скульптурі. Мадонна – так іменували в добу Середніх віків шляхетних дам. Художниця має бачення Українських Мадонн такими, якими вони постають на її полотнах. Відчувається, що при написанні картин мисткиня прикладала серце...

Не одне століття чужоземні історики, та й не тільки вони, подавали спотворено: історію України, мову нашу, культуру і українську вдачу. Тому, як зазначав Ю. Липа, треба «звільнитися від змови істориків». Д. Донцов у праці «Дух нашої давнини» писав і наступне: «І мужчини, й жінки було це плем’я яке в чужих не жебрало підпори, яке, люблячи свій край, тих чужих не зносило…». Мислитель наголошував на основних рисах, що притаманні провідній верстві народу – шляхетність, мудрість, відвага, завзяття. Ці вартості протилежні тим, котрі були в повазі у демократично - ліберальної інтелігенції. Ось і наступні слова ідеолога націоналізму необхідно і нині брати до уваги (а що ж пропонували землякам його опоненти? …): «Замість войовничого духу – пацифізм і бажання пристосуватися до всякої сили. Замість гордости й непокірливости – згідливість, потульність і крутійство. Замість плямування зла – трусливе потурання йому, замість любови речей великих – любов до людини з усіма її слабостями…». І трохи далі, на завершення думки: «Це були два різні щаблі вартостей, діяметрально собі протилежні, - панський або плебейський, або, за Шевченком, козаків і свинопасів…».

Звернім увагу на картину де зображений Андрей Шептицький . Перед тим як приступити до малювання, пані Олеся вирішила поповнити свої знання про життя і діяльність видатного представника української церкви (УГКЦ) і національного руху першої половини ХХ століття. Митрополит (граф) Андрей Шептицький, -глава УГКЦ (1901 – 1944 рр.), доктор права і богослов’я, меценат, моральний авторитет…
А яке блискуче сузір’я видатних і талановитих жінок було і є в Україні, - від давніх років і віків донині…Руські князівни – Євдокія, Євпраксія, Анна Київська, - донька Ярослава Мудрого і королева Франції. Київська шляхтянка Лисавета Гулевичівна, легендарна піснярка і співачка з Полтави Маруся Чурай. Славні письменниці і поетки– Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Ліна Костенко – наша сучасниця. Співачки – Соломія Крушельницька, Оксана Петрусенко… Театральні акторки – Марія Заньковецька, Наталія Ужвій. Народні художниці – Катерина Білокур, Марія Примаченко, Ганна Собачко – Шостак… А ще талановиті науковиці, громадські діячки, педагоги… Особлива пошана українкам, що служать у лавах ЗСУ.

Чудові роботи – «Анна Київська», «Леся»…

Квіти… Одна з тем у живописі Олесі Гудими. Думка художниці, яка привернула увагу: «… люблю зображати різні квіти, але розумію, що мені подобаються не так квіти, як їхні кольори…» (уривок із матеріалу, видання «За Збручем»).

Чарує картина «Катерині Білокур». Перед очима постає образ красуні, якою і була виняткового обдарування живописиця, очі заплющені, бо замріялася… Риба…, в казці символ водного царства, прамати земних вод. Герої казок інколи перевтілюються в риб…

Музика великого австрійського композитора і музиканта – віртуоза справила чимале враження на мисткиню, так зродилася картина «Букет для Моцарта». Мені видається, що букет білих і світло - синіх квітів бузку кинутий вгору рукою музиканта, виконавця творів В. А. Моцарта, розлетівся міріадами в повітряному просторі…

Заслуговує на пильний розгляд і робота «Квіти для Параджанова». Фантасмагоричні квіти для унікального кіномитця Сергія Параджанова… Подякуймо йому, зокрема за те, що нагадав нам геніальним фільмом «Тіні забутих предків» про те, що маємо великого художника слова – Михайла Коцюбинського.

У героїні літературно – мистецького тексту є і роботи з серій – «Сновиди» і «Кроки»….

Мистецтво усе – таки не спорт, і змагальність у ньому , - це дещо дивне явище… Тим більше, що відомо, як дехто із художників здобував звання і титули…, такі небажані прецеденти спостерігалися вже за часів Незалежної України в деяких обласних організаціях НСХУ, прийде час, будуть названі імена «великих» лавреатів…

Пропоную прислухатися до думки іменитого живописця і здібного літератора А. Ерделі: «… Я хотів лише сказати, що у мистецтві кожний митець має належне йому місце. Жоден з них не заздрить іншому митцю, оскільки знає, що неможливо зайняти місце іншого. У мистецтві не можна встановити, що цей або той є найбільший, бо кожен з митців великий по – своєму. І більшість митців є великими тому, що відчувають, яким нескінченно малим є навіть найвизначніший твір перед твором Господа. Різних поглядів, на підставі яких когось критикуємо, є стільки, скільки й людей. І, визначаючи значення певного художника, навіть найоб’єктивніша критика є суб’єктивною».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник БУМ (Брама Українського Мистецтва) і ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4).

UA Modna – українська платформа.

На фото - картина Олесі Гудими Без назви (серія "Сновиди").

Моє трактування живопису Оксани Свіжак.

Оксана Свіжак, уродженка міста Луцьк, опісля закінчення восьмого класу звичайної школи потрапила в дев’ятий дуже незвичайної, а саме, ДХСШ імені Т. Г. Шевченка. Від часу тієї знакової події і до сьогодні долею їй судилося, - спочатку навчатися, відтак жити і творити в столичному місті.

Педагоги – наставники завжди відігравали велику роль у становленні майбутніх митців. В паралельній групі того класу художньої школи де навчалася Оксана, викладав живопис Олег Олександрович Животков – видатний педагог і винятковий художник. Він ділився з майбутніми митцями знаннями, спостереженнями, приносив і показував велику кількість художніх альбомів, і не шкодував часу на розповіді про малярство. Любив повторювати: «Ви дивитесь, а не бачите. Треба вчитись бачити…».

Вже у бутність студентську, на другому курсі академії (НАОМА) з посеред викладачів згадує В. Г. Виродову – Готьє та О. П. Шеремета (1950 – 2007). Мисткиня розповідає: «Це був прекрасний тандем викладачів. А на третьому курсі я вибрала майстерню станкового живопису професора В. І. Гуріна. Він вражав жагою до життя і живопису. В малярстві любив нерв, силу кольору і енергію мазка…».

До 1917-го року українські художники вищу освіту змушені були здобувати за кордоном. Навчаючись у країнах Европи, згодом стали сповідувати різні течії західноєвропейського мистецтва і їх синтез. Це і О. Мурашко, М. Бурачек, О. Новаківський, А. Ерделі, ін. За змістом у їхніх роботах домінувала українська тематика, національна своєрідність живописної мови. До прикладу, у творчості І. Труша прийоми імпресіонізму перехрещувалися з традиціями галицького живопису.

Неоімпресіоністичний в своїй основі живопис Оксани Свіжак навряд чи має прямі ознаки однієї з крайових шкіл, але ця заувага аж ніяк не є недоліком творчості. Зате вбачається певний перегук крізь простір і час з роботами М. Бурачека. Картинам відомого живописця притаманні: прозорість, світлоносність, активна настанова до творчої праці. Картини художниці наповнені аналогічними якостями. В окремих роботах спостерігається експресія характерна О. Новаківському, але пом’якшена. Є певні прикмети у письмі Оксани Свіжак і від манери В. Гуріна і О. Животкова, але творчо переосмислені.

Імпресіоністи прагнули вхопити коротку мить і передати враження полотну. Постімпресіоністи намагалися відображати тривалі стани життя. Колір, лінії, форми, - то засоби для підкреслення індивідуальності митця, його думок. Вони повернули малярству деякі ознаки, що нехтувалися імпресіоністами, конкретніше – зміст і поновлення зв’язків з традиціями.

Сама художниця мовить наступне: «Мої картини завжди про взаємодію людини з довкіллям, про власний емоційний досвід, незалежно, чи це пейзаж чи фігуратив. Значну частку становлять картини написані на пленерах. Пленер дає мені натхнення, там знаходжу нові сюжети і враження. Експериментую з технікою: олійний живопис, левкас, тощо; почерком, прийомами. Буває хочеться писати тонким шаром фарб, зробити картину прозорою і ніжною, іншим разом – накласти пастозних шарів, щоб була фактура, об’єм, передача емоцій…».

. Життя не буває без змін… Трапляється , бачення пані Оксаною звичних речей трансформується, вона проникливо, малярськими засобами надає їм іншого, несподіваного змісту. Кожна подія, що відбувається у її житті, так чи інакше закарбовується на полотні.

Її твори позначені Справжністю і Первозданністю. Міські пейзажі наповнені любов’ю до зображеного. Внутрішнє просвітлення і світло довкруж… Мислитель Р. Генон зауважував, що філософія, то підготовча стадія, шлях до осягнення мудрості, або ступінь, що відповідає її нижчому рівню. Проблему викривлення правильного розуміння вбачав у: «… мудрість витіснялася «філософією», що вело до забуття істинної природи її первозданного сенсу. Так і з’явилася так звана «профанна» філософія, удавана людська мудрість абсолютно раціонального порядку, котра витіснила істинну, традиційну, надраціональну та «нелюдську» мудрість». (1).

Малярство Оксани Свіжак сповнене емоціями. Багато дослідників української духовості відзначали – українцям властива емоційна вдача. Емоції відіграють велику роль в житті народу, буває домінують над інтелектом і волею. Емоції – переживання людиною свого ставлення до дійсності. У психології застосовують термін «почуття», який є синонімічним до емоцій. Є їх різні види, прояви, механізми виникнення, бувають негативні і позитивні емоції. Професор Є. Онацький наголошував: «Емоційність – великий дар Божий, бо вона лежить в основі кожного мистецтва, кожної творчости, але в наших невмілих руках цей Божий дар перетворився в Божу кару. Від нас залежить повернути їй первісне, творче, а не руйнівне значення». (2).

Кожна глибока емоція – то бажання. Мистецьку творчість можна розглядати, - і як наслідок емоційного тиску, від якого творець повинен звільнитися.

Ми самі є творцями хвилювань і емоцій, ми і є та річка – джерело емоцій… Перебуваючи у робітні Оксани Свіжак зауважив, є чимале число картин - де змальована Вода. «Енергія води» і «Подих Карпат» - краєвиди Срібної Землі (Закарпаття). Стрімкий біг річки, обабіч якої будиночки, а поза тим – гори, величні і вічні. Річка мчить, а довкола тиша і спокій, та тремтить повітря, бо чисте…Незамулений, свіжий погляд на єдині у своїй неповторності закутки Карпатії, відчуття духу місцевості.

…………..«Ритми Дніпра», - величне, панорамне зображення Великої ріки, де катери і човни снують, за річкою будівлі Вічного міста, Києва.. «Далекий вогник», картина згідно вчення Дао є взірцем класики непорочності, одного з найбільш глибоких розумінь сутності природи. Ошо так трактував: «Я називаю це розумінням, а не доктриною, філософією, релігією, тому що воно не має стосунку до інтелекту, воно екзистенційне. Людина, яка говорить в ньому, не говорить від розуму. Вона говорить і не від себе, вона просто порожній провідник того, що саме суще захоче сказати з її допомогою». (3).

……………..Жінка подібна на Воду. Водний шлях, то сила жіночого начала. Енергія жінки це та енергія, що пливе на хвилях, жінка пливе разом з життям…

Художниця щороку приймає участь у 3 – 4 пленерах в Україні, і в стількох же за кордоном. Швейцарія, Італія,Франція, Сербія, Польща, Словаччина, Чехія, Чорногорія, Литва, - ці країни вона пізнавала крізь призму пленеру. Перебуваючи у Швянтої (Литва) мисткиня писала на березі моря. Гуляв вітер, завдяки йому усе полотно вкрилося тонким шаром білого піску, це дало неймовірний фресковий ефект оксамитності полотна. Повернувшись додому створила серію картин, домішуючи у олійні фарби пісок, досягала таким способом необхідної фактури. Цього року прийняла участь у пленері «Хортиця крізь віки», який став вже традиційним на теренах Запорізької області.

Увесь творчий доробок Оксани Свіжак наповнений радістю неповторного перебування людини на Землі, позитивними сенсами, змістовно її малярство відповідає поетичним словам Павла Тичини:

«Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав –
Добридень я світу сказав!...». (4).

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

Примітки.
1.Рене Генон. Криза сучасного світу /пер. з французької Іван Калюга, під наук. ред. Ю. Завгороднього/. – Київ. Пломінь, видавець Анна Клокун, 2020, с.34 – 35.
2. Українська душа. Проф. Є. Онацький Українська емоційність. Київ. МП «Фенікс» 1992, с.38.
3. ОШО ДАО история и учения. М. АСТ*Астрель,2005, с.122.
4.Анна Біла. Символізм. Наукове видання. – Київ Темпора, 2010, с.172.

*Цей текст (дещо змінений) опублікований у часописі «ОБРАЗ М» («Образотворче мистецтво») №1/2021р.

На фото: картина Оксани Свіжак "Ритми Дніпра".

Роздуми щодо - змістовного наповнення творів запорізької живописиці, любомудрствія, психології, дечого іншого.

Увертюра тексту.

Для пізнання космічної гармонії і усвідомлення первинних джерел буття гностиками давнісінько було окреслено кілька положень для проникнення, один з яких, - спостереження природи, її циклів, ритмів, архітектури. Оскільки – людина частина природи, то слід зупинитися і на розгляді її шляху даного (дао)…

Наталія народилася в сім’ї пасічника, а вони природні філософи. Мають своє розуміння усього того, що діється у Світі. Наділені добротою, мудрістю і любов’ю до всього живого, що тільки є на наших землях.
Доречними будуть віршовані рядки Володимира Пугача з вірша «Думи бджоляра»:

«Я завжди повертаюсь сюди,
Де квітують весняні сади,
Де буяють акації й трави
І надвечір духмянь ллють отави».

Дівчинка змалечку обожнювала живе довкілля, завдяки батькові і його переїздній пасіці неодноразово відвідувала первозданні місцини рідного краю. Справжня закоханість у флору зберіглася донині, і це помітно і відчувається в роботах мисткині. Малювала з дитинства, а ось стати художницею вирішила завдяки своєму наставнику – Юрію Павловичу Остапову. Потрапила на заняття до нього юнкою, була захоплена його згагою до життя, молодістю душі… Вибір майбутнього фаху був зроблений остаточно. Перегодом здобула високу освіту, закінчила Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара і студіювала науки в Академії художеств ім. І. Рєпіна (Літня школа).

Серцевина тексту, його кульмінація.

Які ж мистецькі вподобання у Наталки? Творчість яких митців її приваблює, і чому? Послухаймо: «Захоплююся творами Миколи Фешина і Філіпа Малявіна, за їхню експресивність та сміливість; шаную імпресіоністів, - за любов до Природи; Анрі Матісса і Василя Кандинського, – вивчала їх: переосмислення форми, побудову композиції, кольорові рішення. З сучасних, молодих митців надихають – Денис Городничий, Вадим Суворов…».

………………А зараз зупинімо увагу на окремих аспектах взаємин – Митець і Довкілля. Як же жива Природа впливає на творчу особистість? Дуже цікавою виглядає думка професора В. М. Пащенка (гуманістичний ландшафтознавець), - він в одну категорію звів візуальні, вербальні, тактильні і запахові елементи ландшафту, які запам’ятовуються, особливим чином відкладаются в мозку, і сприймаються ним у знаковій формі. І закладаються в пам’яті поколінь, і передаються спадково. Якщо особа тривалий час перебуває далеко від рідної домівки, з часом вона перестає відчувати запах рідної землі…

Одне з бачень любомудрствія Сходу… Ми бачимо квіти на кущі чи дереві, це не справжнє знання, якщо не йдемо далі і не досліджуємо коріння. Квіти залежать від коріння. Квіти – не щось інше, як серцевина коріння, що лежить глибоко всередині, але вийшли назовні, аби показати себе. Коріння містить поезію, джерело, сік, які стануть квітами, листям, плодами. І якщо будемо зосереджувати увагу на листях, квітах, фруктах, і ніколи не проникнемо в глибину землі, тоді ніколи не зрозуміємо дерево, тому що його суть в коріннях… (переказ з ОШО).

Прекрасні слова Томаса Стернза Еліота, вслухаймося:

«Ми не повинні припиняти дослідження,
І кінець нашого дослідження
Буде там, звідки ми почали,
І впізнати це місце як ніби вперше.
Крізь невідоме, знайомі ворота
Те, що було на початку;
Біля витоків найдовшої річки
Голос прихованого водоспаду.
І діти на яблуні
Не знайдені, бо ніхто їх не шукає,
Але чутні, напівчутні, в тиші
Між двома хвилями моря».

Потрібно повертатися туди, звідки почали. Потрібно пізнати, хто Ви вже є. Досягнути того, чого вже досягнули. І ще, досягнути того, що не можна втратити. Це не пошук нового, це спроба пізнати те, що існувало завжди, вічно. З безпочаткового початку до нескінченного кінця..

А що мовили з приводу українські мислителі? Приміром доктор Микола Шлемкевич: «Тільки йдучи вперед, перетоплюючи досвід і осяги минулого в нові криштали мислі, образу, життєвої постави, - отворимо двері достойної будучини».

Минуле, його помилки і здобутки, то щаблі драбини досвіду і зростання. Бажано підійматися крутими стежинами роздумів вгору, і якщо навіть не бачимо веселості в очах мешканців сучасних осель, зате як спогад – різкий подих струменю свіжого повітря, вільного від сонливого одуріння випарувань низовин, і залишаться нам перші зблиски свідомості духовного стану, а це вже ознака початку обнови… До цього і йдімо.

Із розповіді художниці. Якими ж мистецькими путівцями має намір йти? « Ставлю собі високу планку, хочу реалізувати свій потенціал на всі 100%. Маю за мету, стати відомою мисткинею, в широкому розумінні слова. Головний ключ до звершень – навчання і самовдосконалення. Опісля здобуття вищої освіти декілька разів здобувала нові знання на курсах по мистецтвознавству, кольористиці. Відвідувала майстер – класи під орудою відомих живописців. Найбільший страх для мене – зупинитися у пізнанні нового…Справжній митець має навчатися усеньке життя…», -твердить Наталія.

Завершення Калі – юги процес тривалий, хоча вже очевидні перші паростки нової епохи: Сатья – юги, ери високості духу,чистоти, істини. Коли ж занедбана мораль, кара приходить у вигляді повеней, посух, землетрусів, епідемій. Це можемо спостерігати в наші дні…

Люди розподіляються за різними класифікаціями, серед яких є і наступна, одні – це жертви неймовірної напруги нервів, інші, жертви нудьги. Все важче віднайти людину, бо скрізь чуємо: «Ми, ми…». Їх «величність» маса.. Перебуваємо в такому суспільстві, але мусимо творити свій, український світ. Шукаймо людину серед нас, рятуймо її. Фінальна цитата від д – ра М. Шлемкевича: «Жива українська душа прагне й вимагає нової одежі духа і життєвих форм, і живих їх здійснень у новій українській людині».

Завершальний уривок з монологу Наталії Носик: «Мені пощастило, бо займаюся тим що люблю. Але, живопис, то ще не все моє творче життя. Багато часу приділяю викладацькій праці. Навчаю дорослих, тих, хто хоче опанувати творчий фах. До прикладу, Анастасія працювала бухгалтером, а зараз створює ілюстрації на замовлення з Австралії; Аліна навчалася на дизайнера, та після закінчення коледжу не малювала зовсім, звернулася до мене по допомогу, щоб знову почати творити. Тепер вона поєднує основну роботу з писанням портретів та пленерним живописом. Мені подобається усвідомлювати, що завдяки моєму сприянню люди знаходять улюблену справу, починають заробляти завдяки їй, та реалізовують себе…».

Розв’язка тексту.

Коротеньке побажання художниці, - Наталко, не маю жодних сумнівів, що Вами буде створено доволі творчих робіт, однак, напишіть одну картину… Яку? Про це так влучно і прекрасно сказав полтавський дослідник мистецтва і художник Кім Скалацький: «Творчість майже кожного художника можна звести до одного твору, що втілює все, чим нагородили його, як сказав би поет, музи… Твір усього життя. Шедевр».

Андрій Будкевич (Буткевич), історик мистецтва, брендолог. Керівник ЛЕЛЕГ – 4 (Лабораторія експансії латентних експериментів горішнього – 4) і БУМ (Брама Українського Мистецтва).

UA Modna – українська платформа.

На фото - картина Наталії Носик "Ранкові тіні".