Планує, може, згодна передати!.
Але, коли б, комусь, якщо, якби…
Оці і схожі циніко-цитати
маячать, як після дощу гриби!.

Нам літаки дали у тому році?
Мільйон снарядів загубився де?
Обіцянки одні на кожнім кроці!
Стурбованість упевнено росте!

А тут іще колишні корчать «рожі»,
усе «вперед», все далі від мети…
Ніколи нам ніхто не допоможе,
як ми собі не зможем помогти!

Тепер іспанський сором – то ніщо
у порівнянні з польською пихо́ю!
Ракету збить московську? А за що́?
Лише за те, що та над головою?

Не цілила ж у польський дитсадок
чи магазин, не те що у есмінця!
Вона зробила не туди вито́к,
летівши убивати українців…

Час лікує все і навіть всіх…
Час лікує просто – просто часом…
Він тебе лікує, нас і їх,
але краще все ж, коли ми разом.

І від себе, люба, не втечеш,
згадки наженуть мов блискавиці.
Крає серце і душа пече,
як вночі минувшина насниться…

І будинок батьківський, і сад –
стало все у вербах і тумані.
І матуся спілий виноград
ще несе у пелені з-за бані…

Спомини чіпляють за живе,
фобіями ставши по дорозі…
Хай із часом все лихе спливе
і кохання стріне на порозі!

Порядність зараз не в пошані
і чесність нині не в честі.
В час, коли цінності бляшані,
існують істини прості:
Людину чесну і порядну,
що каже правду, хоч ти ріж,
зневаги накривають рядна,
кому ті риси – ніби ніж…
Чого чекати тій людині
у цю шалену коловерть?
За правду і порядність нині
її чекає лише смерть!.

У світі закипає сквира,
усе рішається мечем,
а влада – то завжди сокира,
що чесним голови січе…
Істота, що її тримає,
недосконала і слабка.
Вона себе лише кохає
і не дрижить її рука,
коли бодай-хто суперечить
уподобанням чи меті.
Ці очевидно підлі речі,
на жаль, панують у житті!.

Завія мете
і виє зневірено вітер.
Снує самота
довкола осель і доріг.
Моралі етер
ніколи не зможе зігріти
бездушшя сльота,
як душу непрощений гріх.

Стихія крильми
прасує луги і долини,
єлеєм хули
усе поглинає імла.
У холод зими
клини вибиваються клином
і тіло болить,
як серцю бракує тепла…

Безлико народ
блукає у рідному краї
і сумно до сліз
не лиш од нестачі ідей…
Огиди тавро
уперто мене не лишає
до тих, хто уліз
цинічно у лики людей!

Піском дзиґаря́
стікають хвилини і ро́ки.
Скрегоче засу́в,
немовби розлючений пес.
Багріє зоря,
відлунюють Мо́лоха кроки
і жорна часу́
розмелюють манну небес…

У гирлі віковічного Інгулу,
на берегах Гіпаніса стрімких,
раніше може ви цього не чули,
іще до козаків жили… жінки.

Тих доньок Ахелоя й Терпсіхори,
надовго Алібант запам’ятав –
вони вночі виспівували хором
і багатьом той спів останнім став…

Смертельні чатували їх пороги
в бистринах повноводної ріки.
Між бурунів стирчали біса роги,
що рвали подорожніх на шматки.

Одурений сирен чарівним співом,
сміливець не один життя поклав,
аж доки їх, заткнувши вуха мливом,
відважний Одіссей не подолав.

Перетворились фурії на скелі,
у камені застигли на віки,
і стали сяйвом на небесній стелі
співати мовчки скорені зірки…

Пройшли часи і знову Миколаїв
сирен московських дике рве виття.
Ті фурії гуртуються у зграї
в надії нас лишити майбуття.

Але рішучість нашу не здолає
ні фарисей, ні навіть Моїсей.
Упевнено крокує ріднокраєм
уже наш, український, Одіссей!

02, 03.10.2023

Для мене закінчилася війна,
навіки повертаюся додому…
Не краятиме душу вже вона,
московських залпів не почую грому.

Нарешті спокій! Жаль, але такий,
уже ворожа куля не дістане…
Хоча на сході ще триває бій
і ще надовго нам роботи стане…

Там побратими, ще живі, мої
грудьми боронять Неньку-Україну.
І день, і ніч ідуть тяжкі бої,
а тут кати… допродують країну!

За гратами сидять захисники,
а «лідор» на очах всього народу,
продовжує ялозити байки
і свиті вже вручає нагороди!.

На фронті – пекло, там не до «сватів»,
та у тилу роботи теж не менше…
Бо доки не позбавимось кротів –
війну цю кляту точно не завершим!

Чи довго ще триватиме вона?
Війна – у їх кишенях й наших мізках!
Калиною не змінимо берізки –
чекає нас березова труна!

Я вибір усвідомлено зробив
і ні про що уже не пожалію,
але здійсніть ви заповітну мрію –
складіть у ту труну усіх катів!

Пусте… Пусте, немає змісту,
якісь примари бродять містом.
Пісні пісні, вірші, картини –
усе піснішає людина…
Стискає груди, давить плечі,
спадає сумом порожнеча.
Нізчимність краплями стікає,
жалі пливуть до небокраю.
Пусте… Пусте не має сенсу
і не вартує навіть пенса.

Прекрасні люди в Коломиї!
І не важливі вік чи стать –
вони сваритись не уміють,
готові все толерувать.

Пів року майже волонтерю
в компанії цих диваків –
усім відкриті у них двері
і не було поміж вовків…

Та раптом, боже, що я бачу –
пробиті шини у авто!
Очам не вірю, ледь не плачу…
Чому, за що і власне хто?

Мо, стяги, жовте і блакитне,
під шклом прийшлись не до смаку?
Чи номер видався елітним
якомусь нині диваку?

А, може, сталася незгода,
що наразився на шантаж…
Отак підкралася нагода
відвідати шиномонтаж.

І де взялася та сволота?
Та невимовно-сіра тля,
що ріже скати патріотам
немовби клятим москалям!

Прекрасне місто Коломия,
найкращі люди на Землі!
А пригадаю – серце ниє,
і тут до біса москалів…

Візьми собі моє життя,
вірніше лиш його останки,
те ефемерне майбуття
на дні надщербленої банки…

Так, саме банки, літра три…
Про банк наразі вже не йдеться.
Бери… Усе цілком бери,
а на додачу рештки… серця.

Згоріле, випалене все,
як головешка з декорацій,
із попелища мнимих сцен,
серед мани і квазіграцій.

А щоб добитися свого,
сховайся, видали із чату…
Боятися нема чого,
кому немає що втрачати.

Над урвищем стою… Уже надвечір,
темніє неба голубий сатин.
Ти, увібравши голову у плечі,
сховалася за часу палантин…

І тчеться ніч, і сіється, і плине,
і лащиться, затягує у вир,
і падають розпечені вуглини
моїх думок у збайдужіння звір…

І сиплються жарини у яругу,
на саме дно, іскряться і сичать.
Ішов так довго уперед… по кругу,
що од безсилля аж пече кричать…

Але у сон уже не повернутись
і не знайти затоптані сліди…
Усе забути хочу і забутись,
і затишок душевний віднайти.

Троянди голови на тацю
схилили… Тьмаряться зірки
і залишається в палаці
від балу аромат гіркий…

Ще свічі капають сльозами,
на сході ранок зазорів,
та ми уже усе сказали,
замовкли флейти угорі…

Уже світає над Інгулом,
на видноколі день новий –
у ньому нині утонула
найпотаємніша із мрій…

Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…

Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!
Тля вагання – із рідні біді…

У воді хрища́тій кисну мовчки,
заморо́жу всі свої гріхи.
Не завада ні сини, ні до́чки,
бо мені усе те до снаги.

Після пів доби у ванні мокну,
омива́ю кляті порохи́.
Та коли не вдасться – краще здохну,
а віддам непро́щені борги.

Не закрию зрештою забра́ла,
бо довіку я відкрито жив.
Ти себе́, маленька, переграла –
отепер чекай і долі жнив…

Ти, волошко, невимовна штучка,
як твоє непевне майбуття́…
Хай та діамантова каблучка,
оберегом стане за життя!

Гірлянду розвішу в кімнаті,
прикрашу холодне житло.
Уявні сніжинки пухнаті
присядуть мені на чоло,
на вії, на вуса, на щоки,
на ковдру, що вкрила мене…
Чекатиму Нового року,
а то він повз мене майне.

Бо ще залишуся у цьому,
поміж пандемій та судом,
і затишок власного дому
розвіють Гомора й Содом…
Ступай, високосний, із Богом,
іди і з собою бери
усе, що підступно за рогом
сховалось у розпалі гри…

Чоло схилила, плечі опустились,
гірка сльоза стікає по щоці,
зеленим мохом ліра її вкрилась,
зів‘яла ружа в стомленій руці…

Стоїть в зажурі одиноко муза,
а на обличчі невимовний сум,
немовби сицилійські Сиракузи
безжально часом кинута у тлум…

Нещадний кат, убивця муз і вроди,
суворий цензор юності принад,
а досвід – як невтішна нагорода
і відголос далеких серенад…

Провидців розвелось у нас немало,
що жваво живлять масовий психоз…
Згадайте Кашпировського-вандала,
як той шеренги клав в анабіоз!

А Чумака Алана не забули,
на відстані що воду заряджав?
Йому подякував би і коваль Вакула,
а може – ніби біса катував…

Спасти довіру нині чи удасться? –
частіше все запитую себе,
коли й незряча Ванга, мила бабця, –
таємний співробітник КДБ!..

У що лише не вірять бідні люди
під натиском хвороби, скрути, зла:
в Христа, Аллаха, Будду, навіть Вуду,
а у хлюстів – росте гора бабла!

Горить коса, палає літом небо,
все поглинає полумʻя стіна!
Природа віддає останню требу –
життя життям оплачує сповна...

Заграва підіймається над морем,
у тому пеклі гине все живе
і рани залікуються не скоро,
не скоро серце лісу заживе...

Палає Кінбурн, вікова окраса,
прамати димом лине в небуття.
За все платити видається з часом,
за все спитає зрештою життя.

Ти будеш все життя жаліти,
що гендлювалася собою,
що розтоптала щастя квітень
і душу сповнила журбою.

Ти будеш вічно пам’ятати
свій сон і гойдалку до неба!
Так, дійсно ти не краща мати…
Це не врятує жодна треба!

Лихі не зітреш обіцянки,
даремно подані надії –
на дні спустошеної склянки
не схоронити мрії злії…

А осінь вже не за горами,
настане час і піде літо…
Що вітру відчинила браму –
тобі усе життя жаліти!

Скажи мені, московський люде,
в якій це мові ще буває:
дивлюся, «крапати» є всюди,
а «крапля» – в «словарях» немає…

Хто ж вигадав те, вражий сину,
китаєць, німець чи монгол,
від української краплини
укравши вам отой «глагол»!

Усе бундючливо повчали
та губи дули всі часи,
але ніколи все ж не знали
ви чар краплистої роси.

Творити варто покаяння,
московська вато, східняки…
І де взяли ви, окаянні,
ті безтолкові словники?!

Лишилось нам всього лиш двісті років…
Зникаємо ми стрімко як народ!
Шануючи чужих, на жаль, пророків –
втрачаємо свій генетичний код.

Розходимось по світу манівцями,
життя кладемо із вини катів
й самі ніяк не прийдемо до тями,
шукаючи незвіданих світів.

На сполох бийте, щирі українці,
гуртуймося навколо Кобзаря.
Інакше одоліють нас чужинці
і згаснемо як вранішня зоря!

Хризантемно чомусь на душі,
навіть більше скажу – полиново.
Не спасають як завжди вірші
і не тішить барвистістю слово.

Несподівано так листопад
тротуари вкриває багрянцем,
а невдовзі й красуня-зима
вже запросить у коло до танцю.

Замете, закружля, занесе,
вкриє пам’ять легким покривалом
і забудеться, вір мені, все.
Не хвилюйся – і гірше бувало!

Не називай себе погано
і не картай єство своє.
Не винести собі догану,
що зробиш – ти така, як є…

Не говори мені про Бога,
олжею не плямуй святе.
Це не прохання – засторога!
Тобі не відомо про те…

Не копирсайся у стосунках,
не заїкайся про любов –
її шукає у лаштунках
твоя уява знов і знов…

Не знаєш ти і про високе –
тобі несила линуть ввись.
Усе пройшло, минули строки…
Не треба зайвих слів. Молись.

Як виглядає в світі пустота?
Чи можна передати її словом?
Не знаю, чим в цей раз твої вуста
у моє серце цілитимуть знову…

Не знаю і гадати не берусь,
на що ти ще, колись кохана, здатна.
Підступність, лицемірство і, боюсь,
жадо́ба – захопили тебе здавна.

Чого бажаєш, вірна, ти в цей час,
чого весь час від мене ти бажала?
Кохаю, – говорила ти не раз
й майстерно маскувала хиже жало…

Як виглядає в світі пустота –
тепер я, люба, безперечно знаю.
Вона – отрута! Так і неспроста́
її ти часто називала… раєм.

Ми прагнули побудувати місто
свободи, благоденства і добра,
та місимо, насправді, інше тісто –
бо очі застеляє земара́.

Те місто містить лише порожнечу,
у лозунгах втонувши нанівець,
за гаслами ховає ворожнечу
і видає за трасу путівець…

На звалищах непотребу із істин,
нагору рвуться полчища щурів,
де гору форма узяла над змістом,
зіпхнувши глузд і логіку у рів.

Будуємо ми місто лицемірства,
брутальності, єхидства, маячні.
Із кола вийди, пересиль блюзнірство,
скажи йому своє рішуче: «Ні!»

Як хутко переправила волан
вже на мою ти половину поля,
порадивши мені писати план
півріччя – як я бачу свою долю…

Зізнаюсь чесно, навіть не чекав
такого я зухвалого напору,
бо планів перед тим я змалював
на все життя рожевих цілу гору…

Про творче і сімейне майбуття,
про наші спільні вечори-світанки,
в минуле що немає вороття,
що ти для мене жінка, не коханка!

Але у тебе, мабуть, власна гра
і правила її сама ти пишеш…
Мені б оте давно збагнуть пора,
та я вслухався безнадійно в тишу…

Пора скінчати гру ту в бадмінтон,
де перемогу віддано зарання.
Любов програла черговий аґон,
на справедливість марні сподівання.

Не люблю я цукерки «Рошен»,
не катаюся на Буковелі.
Мене нудить від боксу уже,
де не панчери, а пустомелі…

Блазні, клоуни і співуни,
цінувальники інших розкошей,
діти ангела дна – сатани,
вони ладні на все ради грошей…

А коли на кону ласий шмат,
ще й у вигляді трону держави,
то росте на порядок їх штат –
кандидатів, охочих до слави…

Починається знов марафон
в переддень вже наступного року.
Крутить кожен з них свій патефон –
тож згадайте минулі уроки!

Життя дається люду задля чого –
невже лише щоб черево набить?
Аби здолати підтюпцем дорогу
чи смакувати щастя і любить?!.

Навіщо в світ приходимо цей грішний
і знову, й знову так же грішимо?.
Дивлюся збоку і буває смішно –
у домовину вічно спішимо…

І кожен риє сам собі могилу –
хто жадністю, хто блудом чи слівцем…
Поглянути на декого несила,
як уявляє він себе співцем.

Співає всяк про віру і свободу,
про цінності духовні та добро,
що славний рід не знає переводу,
але ховає все ж своє нутро.

Скінчається усе, усе минає…
Не обманись у виключеннях ти.
Замри на мить і полюбуйся раєм,
вкуси смаку святої красоти!

Рабів до раю не пускають
і не для них тече нарзан,
хоча вони і не чекають
на долю вічних каторжан.

На долю вічного наймита,
планиду старця і скота…
Раба й козирна карта бита,
коли затулені уста!

Приємно буть гарматним м’ясом
з важким на шиї ланцюгом?
Народ, що спить, зникає з часом
чи прокидається рабом!.

Рабів до раю не пускають,
ключі від нього у Христа.
Тож бавтесь далі словограєм,
який перемагає сталь!

Нам нині замінили сурогати
продукти, речі, навіть почуття.
Сміття цього скопилися кагати,
змутніло вельми нинішнє життя.

Душі палких поривів усе менше,
емоцій щирих не стає і слів…
Цінуються вони усе дешевше,
бо сурогат позиції зміцнив.

За цноту видається сутенерство,
уже таке стрічалося не раз.
Любов змінилась дикістю – партнерством,
а з почуттів залишився… екстаз.

По-іншому ці речі називати –
як заміняти сечею саке.
Серед людей все більше сурогатів:
без форми, стержня – підле і бридке!

В суспільстві геть андроїдів засилля,
настав незрозумілий нині лад.
Олжа панує, підлість і свавілля –
його «величність» ниций сурогат.
* * *
Не хочу я нічого напророчить,
свою і долю людства не кляну,
але скажу відверто, прямо в очі –
ми допустили цю лиху війну!

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.
Так сумно й боляче мені…

Ой, сумно й боляче мені,
коли в сльозах розбита мати
по вуха у чужім багні,
шукає Бога в вишині
біля труни свого дитяти…
Нестерпно боляче мені!

Як сумно й боляче мені,
що діти розбрелися світом,
знайти в далекій стороні
копійку – вдома не прожити,
тут править бал чужа еліта.
Ох, сумно й боляче мені…

Так, сумно й боляче мені,
коли землиця знемагає.
Цю годівницю у борні
продати зайди вимагають.
Її чужинці й доконають!
Тож сумно й боляче мені…

Як сумно й боляче мені,
ненавиджу всім серцем ката…
Питаєш, що робити, брате?
Відправим у свої пенати
всіх ненаситних і пихатих –
одягнем Неньку нашу в шати
і стане радісно мені!

Давним-давно Мольєр свого Тартюфа
в таких яскравих фарбах змалював,
що кожному з нас вистачило б духу
не стати жертвою його негідних справ.

Чи то зміліло нинішнє суспільство,
чи то достаток нас девальвував,
та на вершині знову лицемірство
і вряд чи цим когось я здивував…

Десятки років водять манівцями
тартюфи нас і пророкують рай.
Ми зводимо лише кінці з кінцями,
чекаючи, коли настане край.

Край святотатству, хамству і блюзнірству,
бо підлість ница зараз править бал.
Кінець відвертій ері бузувірства,
що тягне слідом ненависті шквал.

Ми надто часто віримо тартюфам,
їх сотням обіцянок, а не справ.
Пройдисвіт нам фантом укотре „втюхав“
і спритно за стерно держави став!

На жаль, тартюф, у тій чи іншій мірі,
живе і нині в кожному із нас…
Утонемо у цім бездоннім вирі,
бо міцності обмежений запас!

В житті бувають різні подарунки:
букет квіток, сережки чи парфюм,
художника веселого малюнки
в міському парку, поміж вічних дум.

Наряди, гроші, дім, освіта, бізнес,
прикраси, відпочинок і сім’я –
це основне, так званий катехізис
того, що дарував постійно я.

Та цих можливостей, кохана, ти не мала.
Що жінка мужу може подарить, –
слова ці ти не раз мені казала, –
Лише себе, завжди і в кожну мить!

Себе з лихвою дійсно дарувала
й не лиш мені… Ти просто цим жила.
Постелі згодом тобі стало мало
і в решті-решт ти… по рукам пішла.

Відомо навіть домогосподаркам,
та мабуть не таким, як ти, під стать, –
дурним смаком рахується подарки
назад, колись кохана, забирать.

31.12.2017

Вона ще майже молода,
а у очах вже біль і туга.
У неї ще легка хода,
та вже настала чорна смуга.

Пішов коханий в небуття,
життям наклавши на Донбасі.
Людські глибокі почуття
враз підірвались на фугасі…

А час біжить і треба жить,
робота, дім, сім’я, робота…
І шлях удалечінь лежить,
і знову чергова субота.

В кафе багато молодих,
здорових хлопців, симпатичних.
І погляд одного із них
вона спіймала на обличчі.

Розмова мила, кілька слів
та коньяку зрадливий келих.
І знову тихий серця спів,
і нотки ритмів, вже веселих.

З кафе вони пішли удвох,
що було далі – невідомо...
Суддя усім їм тільки Бог.
Вона була на ранок вдома.

Я не хотів би навмання,
кидати їй найменший докір,
та вранці все ж вона вбрання
змінила вже на світлий колір…

Це сотні душ відважних на Майдані,
палких на фронті тисячі сердець
і виборців мільйони, що в омані
наближують панянці тій кінець.

Бо знову обираємо у владу,
кому байдужа Ненька кожну мить,
хто патріотів б‘є і в тюрми садить
і виборців не мориться "доїть"!

Питання віри му́чило віки́
осіб, народи й цілі покоління.
Повідав би усім вам залюбки́,
якби дізнався, де її коріння.

Давайте разом спробуємо в тім
відверто й послідовно розібратись.
Історія – часів минулих плин,
а в нім нелегко істини дістатись.

Щоб усвідомить краще час палки́й –
середньовіччя варто пригадати,
як хрестоносців немалі полки
ходили гріб господній захищати.

Тевто́ни й тампліє́ри-шукачі
азійському несли уперто ми́ру
на вістрях своїх ко́пій і мечів
маловідому християнську віру.

Невже той гріб цінніший за життя
хоча б одної грішної людини?
Лиши́лося їх стільки майбуття́
тої лихо́ї, лю́тої, години…

А скільки їх стражде́нних полягло
у Африці й на інших континентах,
коли ту віру християн зело
несли конкістадо́ри в позуме́нтах…

Та і своїх не жа́лували браття,
в вогонь старанно підливали масла –
святої інквізиції багаття
століттями у пору ту не гасло.

Не краще стало в пізні більш часи́,
з початком вже двадцятого століття,
побили більшовицькі підлі пси
узагалі рекорд тисячоліття.

Лиш встигли встановити владу рад
й відразу ж, прямо з самого порога,
в комуністичний з вірою уклад
вбивали тих, хто щиро вірив в Бога!..

Морили голодом, гноїли в таборах
чужих, своїх і просто іновірців.
Життя перетворили в су́щий жах!
Чого чекати ще від тих ординців?..

Але найбільш мене цікавить все ж,
чи є у підлості і зла якась хоч міра,
чом насаджалась усіма́ без меж
у всі часи сліпа́ і ра́бська віра?!

І як прожить без віри в наші дні
в порядність, справедливість чи у вірність?..
Любов і та подейкує мені,
що я не вірю щиро в її вічність…

21.11.2017

Мій народ віки́ гнобили по́ловці, хоза́ри,
збиткувалися не менше турки і татари.
Полоне́них тисяча́ми гнали на чужину,
люд невільний продавали в далекі країни.

Натерпілися по вінця рабства і неволі,
зобиджали моїх предків, як билину в полі.
Відійшли давно в минуле кабала́, кріп́ацтво,
після них часи настали благоденства, братства.

І „брати“ із се́бе лізли, чи ж не біса діти,
щоб за шкіру вдосталь сала родичам зали́ти.
В Соловка́х рідню морили, в Магадан зганяли,
за Полярним колом браття цілину орали…

Та і ті часи минули, здобули свободу.
Ну, нарешті заживе́ться рідному народу!
Землю станем обробляти і хліба́ ростити,
у добробуті і мирі бу́дем дружно жити.

Та не ста́лось, як гадалось, знов прийшли хозари,
поділили всю країну на товчки́ й базари.
Захопили владу дружно, зверху і до ни́зу,
опустили Україну в непроглядну кризу.

Третій рік війна палає у Донбаськім краї,
чужі во́ші й свої гни́ди Неньку розпина́ють.
Множать тварі власні статки на людському горі
і ховають їх в офшори за чотири моря.

Мій народ мандрує знову у чужі країни,
вже покинуло Вітчизну майже половина.
Знову з дому у неволю го́нять нас масо́ни,
тільки роблять це хитріше – „Праця за кордоном!“

Ой, народе безтала́нний, трударю́ мій ни́щий,
скільки ж можна існувати, мов на попелищі?!
Повертатися пора вже у свою країну –
захистить, розбудувати власну Батьківщину!

26.10.2017

Брела, не дивлячись куди...
Невже вона з тобою поряд?!.
Все очі бачила біди,
важкий її відчувши погляд.

Холодний. Майже обпікав
все моє серце. Як льодина.
Безжально душу шматував,
низав все тіло до судини.

Враз зупинилась в тишині,
на хвильку мабуть, може вічність.
Два силуети у вікні,
а поряд – тиша й потойбічність…

Брела подалі від біди
без сліз, без серця, навіть тіла.
Втрачала душу назавжди,
щоб та вже більше не боліла…

вересень 2017

Карпати помирають від сокири,
тріщать і падають смереки вікові.
Щоденно і надривно виють пили,
та лісовози з гір спускаються нові.

Природа гине у Карпатах українських,
ридає й тужить наш карпатський ліс.
Від хижих дій таких відверто свинських
вся флора й фауна злітає під укіс.

То можновладці роблять свої гроші,
які не пахнуть, але як сказать…
Утратили ви нюх, пани хороші –
вони не пахнуть дійсно, а смердять!

Тварюк тих добрим словом вже не справить,
для наволочі не існує знаку „Стоп“.
В них бал єдине гасло нині править –
„Хай щезне все, а після мене – хоч потоп!“

Карпати українські полисіли,
поникли голови славетні синіх гір.
Невже не вистачить нам мудрості і сили
спасти зелений верховинський мир?!

09.08.2016

В'ється ніби змійка русло лиш від річки,
а була ж бурхлива, велична Ріка.
Висохли озерця, згинули потічки…
Що чека Карпати? Доля нелегка…

Нижчі стали гори, різко полисіли,
бо дзвенять сокири і ревуть пилки.
То красу Вітчизни, легені країни
звірі розривають на дрібні шматки.

Що чекає Неньку, рідну Україну?
Чи проб‘ється завтра крізь вогонь і дим?
Чи ж не вбережемо квітнувшу країну?
Що ми скажем, люди, правнукам своїм?!.

Що ми скажем дітям, що ми скажем внукам?
Чом не боронили свій зелений дім?!
Чи ми безголові, чи зовсім безрукі,
що відпір не можем дати звірям тим?!.

Змійками зів‘ються спомини про річку,
довго жить накаже не одна ріка.
Висохнуть озера, пропадуть потічки,
якщо будем, браття, й далі так чекать…

07.12.2016

Ішов тяжкий четвертий рік війни,
на Сході добровольці воювали…
Боролись за Вітчизну лиш вони
й життя свої безцінні віддавали.

За власний кошт взуття і уніформа,
бінокль за власні гроші й автомат.
Харчі від волонтерів, то вже норма,
а що ж гарант-барига, ниций кат?

Озброїв за наш кошт війська елітні
і з них побудував собі заслон.
Відгородився від нужденних, бідних
і крамарює жирний фараон.

Він на крові веде свою торгівлю,
підтримує з агресором стосунки,
укріплює корупції будівлю,
а підлу суть ховає за лаштунки.

Жиди окупували керівництво,
їх в Раді більшість, у Кабміні – теж.
Прибрали юди рештки виробництва
і апетитам їх немає меж!

Державну обліпили зайди чашу,
жеруть без міри, добрих слів не чують.
На наших землях і костях на наших
Єрусалим новий собі будують.

А що народ, носій тієї влади?
З останніх сил її усе ж несе…
Терпіти довго будем казнокрадів?
Чи не набридло, люде, те усе?!

У владі одні інваліди?
У партіях владних – все те ж?!
Від того у нас може біди
й корупція стала без меж?!

Як тільки за руку схопили,
як тільки засвітить тюрма –
останні їх кидають сили,
зась кроку ступити, катма!

Нароблять по самі зав‘язки…
Що діяти з ними? Як буть?
Носилки, каталки, коляски
до суду їх чинно везуть.

А тільки вдалось, відпустили,
як коні із суду біжать.
Умить повертаються сили,
сміються, деруться, іржать!..

Ще трохи і вже у Європі,
Ізраїль, Панама чи США...
Гарцюють в шаленім галопі,
на яхтах пливуть не спіша.

Чому це можливо в державі,
що просить в Європи „безвіз“?
Де бонзи всі в маслі і славі,
народ же де падає вниз.

Допоки жирітимуть гади
і правити будуть в нас бал?
Поки всім народом із влади
не вичистим весь кримінал!

05.03.2017

Кит пливе в людському морі –
„Синій кит“.
Сіє він біду і горе
в сотні біт.
Молодих людей шукає,
полонить
і з собою забирає,
у блакить…
Плине до ч‘його порогу
„Синій кит“?
Перебіг кому дорогу
чорний кіт?
Плач стоїть по Україні
й на весь світ.
Чом загрожує країні
нету хіт,
варто думати суспільству.
Щось робить,
щоб не падало дитинство
у блакить.

Хотів би серце ка́мінне отри́мать,
щоб захистить себе від злого світу,
бо досить часто вже не можу стри́мать
всю злість, коли дивлю́сь на ту еліту…

Якщо мужі державні – то найкращі
представники від нашого народу,
чому ж його у непролазні хащі
ведуть вони під лозунгом свободи?!.

Дотягують чому останні соки
представники так званої еліти
з народу, що човпе непевним кроком
і ледве дише, де там вільно жити…

А може то́му, що на наші шиї
кати накинули фінансове ярмо?
Що скоро будем їсти лиш помиї!
Тому, що трудимось й покірно мовчимо?

Я серце кам‘яне хотів би мати,
щоб захистить себе і увесь світ
від ненажер та брехунів пархатих,
від лицемірів і вгодованих еліт.

08.03.2017

Повстання гідності таки перемогло –
негідники дорвалися до влади.
За що ж народу стільки полягло,
щоб слухати щодня одні тиради?

Все про реформи – ті, яких нема,
чи про стабільність в злиднях бовваніти.
Покращання чекали, та дарма,
не дочекаються його і наші діти.

Стабільно падає добробут у людей,
не менш стабільно піднімають ціни.
Народ тримають урки за свиней
і кормлять брудом з продовольчої корзини.

Нарешті кинули обіцяний „безвіз“,
немов собакам зголоднілим кістку.
Кому потрібний віз той без коліс,
коли у більшості нема що класти в миску?!.

Знов парить мізки нам свій „кінь в пальто“,
„кривавий пастор“ вивертає лати –
вже не підходить їм формат АТО,
бо супостата так повік не подолати!..

Їм повноваження і кошти подавай,
офшорному не вистачає влади.
Він знову обіцяє люду рай
й сепаратистам миттю дати раду!

Так доки будуть ті негідники на нас
свої кармани й пельки набивати?
Невже не прийде довгожданий час,
коли у владу будем чесних обирати?!

13.06.2017

Зрада – вона знівеченим рукам тотожна,
із розуму вона людину зводить.
Простити зрадника хоч складно, але можна,
а ось обняти – зовсім не виходить…

Людину зрадити, що їй зламати руки,
бо підлість завжди щирість переможе.
Простити зрадника можливо й попри муки,
та в душу вже пускать його не гоже…

Від зрад не застрахований ніхто із нас.
Болюче втратити коханого чи друга,
але у того, хто раніше зрадив вас,
все ж більше шансів це зробити вдруге.

Давати зраднику іще й повторний шанс –
це рівнозначно дати другу кулю
тому, хто першим пострілом вже ранив вас,
а зараз подумки хова в кишені дулю.

Від зрад не може вберегтись ніхто,
та пам'ятайте, люди, – прийде час
і зрадник навіть у новім пальто
обов‘язково знову підло зрадить вас!..

01.02.2016

Торгують всім: картоплею і сиром,
ковбасами та іншими харчами.
Торгівля йде повсюди, усім миром,
авто, посадами і зайвими речами.

Заводи продають і магазини,
патенти, дивіденди, кораблі,
майно із продовольчої корзини...
Дійшли й до української землі!

У попиті торгівля власним тілом,
у кожного є свій в торгівлі путь.
Тут Батьківщиною торгують поміж ділом,
а там он честь і совість продають.

В наш вік торгівлі, так уже ведеться,
вам втюхують всіляку каламуть.
Лише Любов одна не продається…
Вона безцінна, в неї вища суть!

07.03.2016

Чому у свято несвятковий настрій?
Чому у грудях гімни не звучать?
Чому троянди замінили айстри?
Чому серця здебільшого мовчать?

Чому народ розповзся по шпаринах?
Десятки й сотні отаких чому…
Невже вода тече в наших судинах,
що замість світла обираєм тьму?!.

08.08.2017

В незалежній Україні усе незалежне,
але то ще не говорить, що воно належне.
Ціни линуть аж за хмари і людей бентежать,
та від якості товару вони не залежать…

Подорожчало усе вдвічі, а то й втричі,
про незмінність же ціни брехуни талдичуть.
Вартість може й не змінилась, та змарніла ляшка,
й дуже сильно похуділа пачка або пляшка.

Незалежна наша влада на наших теренах,
бо давно вже відірвалась від її джерела.
Відділилась й піднялася прямо над народом –
тягне, душить, загрібає й вола про свободу…

Про свою свободу красти і тягти без міри,
вже кредитів не хватає залатати діри.
Шпари ті, що у бюджеті, вдома, на дорозі,
куди тепер прихилитись народу-небозі?!.

Слуги так народу служать, що й спочить не можуть,
вже не влазять в телевізор їх огидні рожі.
На очах товстіють тварі і жиріють гади,
мабуть будуть й „макінтоші“ собі розширяти.

Незалежні тестування, преса і новини,
усе більше не залежим ми від домовини…
Мабуть нам на незалежність треба мораторій,
а усіх, хто жре без міри – прямо в крематорій.

Хай мені пробачать люди за цей гирк безмежний,
поетичний новий стиль зовсім незалежний.
Не залежить він від глузду й сповнений агресії,
бо коли в країні хаос – вже не до поезії…

07.06.2016

Немає без сьогодні майбуття,
як берега без річки не буває.
Життя, життя, життя, життя, життя…
Немов пісок крізь пальці утікає.

Вже скроні густо вкрила сивина,
розруха й голод – то найбільше лихо.
Війна, війна, війна, війна, війна…
Для бідних горе, для багатих – втіха.

Братерства й дружби спалено мости,
що будувалися народами віками.
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…
після боїв з братами. Ні – з катами!

Свій шлях торуємо уперто крізь туман,
сміємося, заходимося плачем.
Обман, обман, обман, обман, обман…
Ми часто вірим в те, чого не бачим.

Як без повітря не прожить і дня,
без медитацій не відкрити чакри.
Брехня, брехня, брехня, брехня, брехня…
Вона вбиває душу й віру в завтра.

Можливо нас чекають сотні літ,
а може це уже останній крок.
Політ, політ, політ, політ, політ…
Одних в безодню, інших – до зірок.

Депресія стискає міцно шию,
а серце крають гострі пазурі.
На жаль я лицемірити не вмію –
частіше б посміхався у журі…

Не знаю, що це діється із часом,
він зупинився, в мороці повис…
Пегас мій не злітає над Парнасом
і затупився завжди гострий спис.

Моя макітра варить через силу
і Муза геть тихенько побрела,
та де б мене із нею не носило,
все ж хочеться гайнути до села…

Спущусь на кухню, сяду біля столу,
дістану з шафи пляшку коньяку,
наповню келих і лунає соло
в запаленім зажурою мирку…

У полоні, донецькім полоні,
наші хлопці від болю мовчать.
Підло чешуть падлюки долоні,
але гідності їм не стоптать.
Дулом тицяють хлопцям у скроні,
та не можуть їх волю зламать!

Наші хлопці в російськім полоні,
їхні душі беззвучно кричать.
Їх катують і білі, й червоні,
та не можуть ніяк доконать.
Шаленіють собаки червоні,
тож потрібно нам хлопців спасать!

У полоні ворожім полоні,
наш народ, бідні люди, всі ми.
Нас тримають кати на припоні,
депутати, магнати, куми…
Нас бариги ведуть ніби коні
до безправ’я, тюрми і суми!

На пілоні, елітнім пілоні,
проститути від влади сичать.
Імпонують їм білі й червоні,
та чи варто те все вибачать?
До вподоби їм вори в законі,
довго будемо їх пробачать?!

19.07.2017

В‘ється ніби змійка русло лиш від річки,
а була ж бурхлива, велична Ріка.
Висохли озерця, згинули потічки…
Що чека Карпати? Доля нелегка…

Нижчі стали гори, різко полисіли,
бо дзвенять сокири і ревуть пилки.
То красу Вітчизни, легені країни
звірі розривають на дрібні шматки.

Що чекає Неньку, рідну Україну?
Чи проб‘ється завтра крізь вогонь і дим?
Чи ж не вбережемо квітнувшу країну?
Що ми скажем, люди, правнукам своїм?!.

Що ми скажем дітям, що ми скажем внукам?
Чом не боронили свій зелений дім?!
Чи ми безголові, чи зовсім безрукі,
що відпір не можем дати звірям тим?!.

Змійками зів‘ються спомини про річку,
висохне невдовзі не одна ріка.
Висохнуть озера, пропадуть потічки,
якщо будем, браття, й далі так чекать…

07.12.2016

Змінений, свіжий, покращений,
жовтий, блакитний, рябий,
з липи оливою мащений,
апофеоз ваших мрій!

Тільки купіть і забудете
болі, нудоту, понос,
завжди бадьорими будете
як монолітний колос!..

Пнеться реклама, старається,
чути оте звідусіль,
глиняні ж ноги лишаються
завжди за кадром… то сіль!

Ницим хвалителям темників
зичу нараз від усіх,
щоби троянських хвалеників
сповна наїлись своїх!

Наш світ невпинно котиться у прірву,
у чорну всезростаючу діру.
Чи ж можна подолати кляту вирву?
Як людству оминути ту мару?

Все більше лицемірства з кожним роком,
із кожним днем у світі більше зла.
Не стали війни для людей уроком,
ще потемнішала і так густа імла.

Із кожним днем наш світ стає сірішим,
зачахла поміж люду доброта.
Сховалась щирість у глибоку нішу,
немає усмішок, на лицях пустота.

Так, світ невпинно котиться в безодню!
Давно вже пройдена порядності межа –
хтось низько вам вклоняється сьогодні,
та завтра в спину увіткне ножа.

Із кожним днем нові теракти, звірства…
Армагеддону незабаром час.
Заручники гріха ми й лицемірства
і діри чорні поглинають нас.

Весь світ немов здурів, усі безликі,
тут без різниці вік, освіта, стать…
Бездушшя виродки й моральності каліки,
ми все я вся готові продавать.

Все робим вигляд знатного вельможі,
читаєм Біблію, Тріпітаку, Коран…
Та нам навряд чи щось вже допоможе,
нас поглинає бездуховності діра…

січень 2017

Підступну не люблю брехню,
ще лицемірство, підлість, зраду
та іншу їх близьку рідню,
що мов бур‘ян повзе до саду.

Шахрайство, хамство, казнокрадство,
низьке блюзнірство і нахабність,
які людей вганяють в рабство,
а також непомірну жадність.

Я не люблю політиканів,
що манну обіцяють всюди,
представників численних кланів,
що кров безжально смокчуть з люду.

Я не приймаю заздрість чорну,
та й зверхність теж нічим не краща,
самозакоханість потворну,
чванливе, сіре, непутяще.

Ще підлабузника не можу
терпіть з дитинства ні на дух,
сюсюкання мені вороже,
хоч як би забавляло слух.

Ненавиджу любов продажну,
хоча цьому який я критик,
торгівля плоттю епатажна,
повії ж гірше - лиш політик!

24.02.2016

Що діється у наших соцмережах…
Ой, скільки ґвалту, криків і тирад!
Чи має лицемірство якісь межі?!
Хто фінансує підлий маскарад?

Тих тролів, що уми нам забивають,
що пригощають всіх лайном і брудом.
Вони нас за лохів чи дурнів мають?
За біле чорне видають паскуди!

Хто ж ті, що нам казки розповідають
й маскують репетом свою злодійську суть,
когось там „декласують“ й „прибивають“,
але прибиті процвітають і живуть?!.

На „місце ставлять“, в „шок вбивають“, в „ступор“,
працює пропаганди апарат.
„Добили“, „знищили“! – волають вони в рупор,
синіють тролі, відпрацьовують свій шмат.

Під видом ліків тичуть нам отруту,
схиляють вибори на Сході провести.
Заклали міну й запалили трута,
щоб будь за що дістатися мети.

Задумайтесь над цим, шановні люди,
щоб Батьківщину разом нам спасти –
до чого закликають нас іуди,
бо зовсім недалеко й до біди!

Допоки підкидатимуть ці „жуйки“
й брехнею скільки будуть нас труїти?
Самі дивіться, думайте, міркуйте
й себе не дайте, люди, одурити!

29.05.2016

Маленькі діти знову гинуть в світі,
вбиває Асад підло свій народ!
За хмарами, у самім верховітті,
„Російські витязі“ пустились в хоровод.

Вони вже звикли з дітьми воювати
й ховатися за спини матерів.
Беззахисних не важко убивати,
то істинне обличчя упирів.

Хімічна зброя знов вернулась в моду,
отрута більше забира життів.
Невже байдуже це російському народу,
а світовій спільноті й поготів?!.

Чи ж довго ще ми будемо терпіти
Крим, Сирію, вже третій рік Донбас?
Як довго будуть гинуть бідні діти?
Невже це зовсім не бентежить нас?!

Народи світу – скільки ж іще можна
стерпіти Босній, Сомалі, Руанд?..
Чи край покласти зовсім неспроможні
розбійним діям терористів банд?!

07.04.2017

Упали вже й моральності стандарти,
духовність жебракує рідним краєм;
все менше честь і совість чогось варті,
поняття непідкупності зникає.

Зачерствіла вже більша половина,
все тяжче й тяжче співчутливим жити;
практично непідкупна лиш людина,
яку не захотіли підкупити...

04.04.2017

Сьогодні сина проводжаю на чужину,
в краї далекі їде старший працювать.
На заробітки, бо удома копійчину
вже зовсім тяжко стало зароблять.

Так, саме заробити, а не вкрасти,
не шельмувати чи народ дурить.
Бо крадії і шельми всі у власті,
нестерпно стало в ріднім краї жить.

Не знайдеш більше, обійди півсвіту,
країни, де ще люди так живуть.
Кому потрібен фах, твоя освіта,
коли не вмієш задницю лизнуть.

Добилися ми волі і свободи,
уперто пнемся в європейські двері.
Та то лиш обіцянки для народу,
цяцянки для блаженних на папері.

Країну можновладці осідлали,
народ її вже ставлять на коліна.
Свободи наші і права попрали
і роблять все, що заманеться з ними.

Хто ж захистить усіх нас, люди бідні,
хто наведе порядок в рідній хаті?
Чи дочекаємось часів, що всі свобідні
поїдуть на чужину працювати?!

16.01.2017

Хотів би серце ка́мінне отри́мать,
щоб захистить себе від злого світу,
бо досить часто вже не можу стри́мать
всю злість, коли дивлю́сь на ту еліту…

Якщо мужі державні – то найкращі
представники від нашого народу,
чому ж його у непролазні хащі
ведуть вони під лозунгом свободи?!.

Дотягують чому останні соки
представники так званої еліти
з народу, що човпе непевним кроком
і ледве дише, де там вільно жити…

А може то́му, що на наші шиї
кати накинули фінансове ярмо?
Що скоро будем їсти лиш помиї!
Тому, що трудимось й покірно мовчимо?

Я серце кам‘яне хотів би мати,
щоб захистить себе і увесь світ
від ненажер та брехунів пархатих,
від лицемірів і вгодованих еліт.

08.03.2017

Не зви мене, я більше не вернусь,
втомилось серце болем обливатись.
Краплиною сльози униз зірвусь,
та не дозволю згадкам повертатись.

Не клич мене, хоча й ляка розлука
нестерпним холодом в душі і самотою.
Але прощати зради – більша мука,
це глум один, знущання на собою.

Намарно не гукай, якщо не склалось,
не стало одного життя на двох.
Лише оскома на губах осталась,
а в серці дика пустка, бачить Бог.

Не зви мене, я більше не вернусь,
шляхи назавжди наші розійшлися.
Вже краще в самотині залишусь,
а ти шукай своє, а ще – молися.

23.02.2017

Вже гаснуть зорі й сіють сивий попіл.
Гіркий і сірий, мов торішній сніг.
Скрізь пустка дика, лише гордий сокіл
немов завис над перехрестями доріг.

Всю землю щільно темні хмари вкрили,
немає розуму, навкруг одні нездари.
Все тяжчі й тяжчі у орлана крила,
його не оминули теж почвари.

Країна в хмарах вся крокує у непевність,
над головою хижо вітер свище.
Чекає що на нашу незалежність –
свобода, воля, може попелище?..

Іде народ дорогою кривою,
у небі круків хижих ціла тьма.
За що боролись, брате, ми з тобою?
Чи вся та кров пролита задарма?!

Невже проміння не прониже морок?
Невже і дітям не всміхнеться щастя?
Невже погаснуть всі блакитні зорі?
Невже людська надія так і згасне?

Невже джерела нам назавжди отруїли?
Невже не зможемо ми підлість подолати?
Невже не знайдемо в собі останні сили
свою дорогу у майбутнє відшукати?!

2016