Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ірина Вовк (1973)
Народилася в Ялті, на побережжі Криму. Виросла і творчо змужніла у Львові. Люблю театр, музику, природу, світ літератури, історії та культури.




Аналітика ⁄ Переглянути все

  • Видання "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"
  • "Садок вишневий коло хати" (нарис)
  • Ще одна Гальшка з роду Острозьких
  • Штрихи до портрета Чорної Княгині – Ельжбьєти Катаржини «Гальшки» Іллівни Острозької
  • "Пречисті в українському народному календарі:Друга Пречиста" (радіопрограма)
  • На перехресті доріг: Олексій та Кирило Розумовські - відомі і невідомі
  • Доба гетьманів і співочих талантів
  • Міфологічна свідомість Стародавньої України та її християнські модифікації (літературні джерела)
  • Духовна місія отця Івана Кипріяна.
  • "Оспівана, ти житимеш в віках" (Марійська поезія в музиці і в співі)
  • "Під омофором злотканим..." (Марійська поезія українського закордоння)
  • "Свята Пієто..." (Українська Марійська Страсна поезія)
  • "Радій, Невінчана Царице..." (Невідома українська Марійська поезія)
  • "Гаївчаний Великдень в Галичині"
  • "Шевченко у рідній Кирилівці"
  • "Шевченко на Західній Україні: Почаївська Лавра"
  • "Густинський монастир"
  • "Шевченко у маєтку Рєпніних"
  • "Межигірський Спас та Видубецький монастир"
  • "Слідами Шевченкового "Іржавця": Січова Покрова і Межигірський Спас"
  • "Мотронин монастир"
  • "Стоїть в селі Суботове..."
  • "З любов'ю до Лесі" ( до 147-ліття Лесі Українки)
  • Йорданські віншування
  • "Другий Святвечір", або "Голодна Кутя".Водохреща
  • "Від Святого до Щедрого...".Старий Новий Рік
  • "Для дорослих і дітей дещо до історії Вертепу"
  • "…Де Коза ходить…" (народна драма "Коза")
  • "Ставай, Дідух, на покуті..." (етноміфологія Зимових свят)
  • "За нашим звичаєм Бога величаєм: Введення, або Третя Пречиста"

  • Сторінки: 1   2   

    Критика
    1. Видання "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"
      Альбом «Живописна Україна», «Мальовнича Україна» («Живописная Украина» у Шевченка) – серія малюнків Тараса Григоровича Шевченка, виконаних у техніці офорту в 1844 році. Шевченко-художник прагнув видавати по 12 естампів щороку, але через матеріальну скруту цей грандіозний задум реалізувати не вдалося. Замість того, було видано лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів: «У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».
      Задум видання серії офортів, що оспівують красу України виник у Тараса Шевченка в 1843 році під час його Першої подорожі Батьківщиною, про що свідчать його малюнки та замальовки, зроблені під час цієї поїздки. Рішення автора виконати задуману серію саме в офорті було для його часу сміливим і новим, так як в Імператорській академії мистецтв, де в цей час панувала класична різцева гравюра, офортом практично ніхто не займався.
      Повернувшись до Петербурга в березні 1844, Шевченко почав працювати над підготовкою до видання альбому «Живописной Украины». Митець прагнув оформити свої твори як художнє періодичне видання про історичне минуле, народний побут, звичаї і фольклор, природу й історичні пам'ятники України. Над цією серією він продовжував роботу упродовж всього 1844 року і далі – у 1845 році. Шевченко сам працює над виготовленням гравюр, в процесі роботи освоюючи складну техніку.
      З початком роботи над виданням, Тарас Шевченко одночасно звертається листовно до різних осіб з проханням допомогти йому розповсюдити «Живописну Україну». В листі від 1 жовтня 1844, адресованому чернігівському цивільному губернатору П. І. Гессе, він пояснює мету задуманого видання:«Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле – и то бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекрасных полях. Что же нам сказать ее детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я как член ее великого семейства служу ей ежели не на существенную пользу, то по крайней мере на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина».
      Тарасу Григоровичу довелося займатися цією новою для себе роботою майже самостійно. Матеріалу, привезеного з України, Шевченку вистачало, треба було тільки вибрати сюжети, які відповідають задуманій ним програмі. В листі до Осипа Бодянського від 6-7 травня 1844 він повідомляє: «Три естампи уже готові – "Печерська Київська криниця", "Судня в селі рада" і "Дари Богданові і українському народові"».
      Три інші офорти – «Видубецький монастир», «Старости» та «Казку» Шевченко мав закінчити в серпні: «…ще три будуть готові у августі» (Лист до О. М. Бодянського від 29 червня 1844 р.). Проте в серпні 1844 року Шевченко зміг закінчити лише офорт «Казка», про що свідчить опублікована в газеті «Северная пчела» об’ява від 24 серпня 1844. Щоб остаточно закінчити роботу над виданням, в цьому ж місяці Шевченко звернувся до Товариства заохочування художників з проханням надати йому грошову допомогу:«…беру смелость просить о помощи в предпринятом мною деле. И почту себя счастливым, ежели общество благоволит мне дать возможность от[п>ечатать первые два выпуска, состоящие из 6-ти эстампов, в количестве 600-т экземпляров, и соизволит принять от меня 100 или более экземпляров моего издания».
      Товариство заохочування художників надало Шевченкові допомогу в сумі 300 карбованців. Як свідчить лист Шевченка до Я. Г. Кухаренка, всі шість офортів вийшли з друку в кінці листопада 1844 року:«На тім тижні вийде 6-ть картин…» (Лист до Кухаренка від 26 листопада 1844 р.).
      На підставі цього листа і визначено остаточну дату виходу в світ художнього альбому «Живописної України». У 1845 році повинен був вийти другий випуск із цієї серії. Задум Тараса Шевченка з ентузіазмом підтримали його однодумці. Ідею випуску видання, а згодом і його поширення, гаряче підтримала княжна Варвара Рєпніна, дочка колишнього генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського: «... одержавши Вашого листа, я часто молилася за Вас або, краще сказати, за успіх Вашого діла». Але для успішного здійснення свого грандіозного проекту Тарасу Г ригоровичу знадобилася допомога (особливо, матеріальна) і взагалі всіляке сприяння офіційних осіб і установ. Княжна Варвара Рєпніна провела підписку на «Мальовничу Україну» з допомогою друзів Шевченка та за сприяння офіційних осіб. Так, 6 вересня вийшов рапорт з повідомленням про організацію передплати на це видання.
      20 жовтня 1844 року на ім'я харківського генерал-губернатора надходить повідомлення виконуючого обов'язки предводителя дворянства Полтавського повіту про вжиті заходи щодо поширення видання. Цим же днем датовано лист чернігівського губернського предводителя дворянства В. М. Ладомирского чернігівському, полтавському і харківському генерал-губернатору М. А. Долгорукову з повідомленням про підписку на естампи «Мальовнича Україна»:

      « Ваше сиятельство милостивый государь
      князь Николай Андреевич!

      Отношение вашего сиятельства я сообщил г.г. уездным предводителям дворянства для приглашения г.г. дворян к подписке на периодическое издание г[осподина> Шевченка под названием: «Живописная Украина», и просил их подписку на это издание, препроводить прямо от себя в канцелярию вашего сіятельства».

      Це була відповідь на вже згадуваний лист М. А. Долгорукова (вересень 1844) з проханням про поширення передплати на «Мальовничої України» серед дворян. А незабаром, 3 листопада, в канцелярію генерал-губернатора М. А. Долгорукова звернувся харківський цивільний губернатор С. Н. Муханов з проханням надіслати йому естампи Т.Г. Шевченка.
      Наприкінці листопада 1844 вийшов друком повністю весь альбом офортів під назвою «Живописна Україна». До автора продовжували надходити неофіційні та офіційні замовлення на це видання. Так, у листі від 13 грудня 1844 княжна Рєпніна просить вислати їй "на перший випадок хоча б 100 примірників «Живописної України»".
      У 1845 році, вдруге подорожуючи Україною, Тарас Шевченко запланував продовжити видання і підготувати до друку другий випуск «Живописної України», але через брак грошей мав припинити цю справу. Перший випуск не приніс йому очікуваних коштів на запланований ним викуп з кріпацтва родичів Шевченка.

      "...Хочу рисовать нашу Украину (...)
      Я нарисую ее в трех книгах, а в первой будут виды, то по красоте своей, или по истории заметны, а во второй настоящий человеческий быт, а втретьей историю"

      ТАРАС ШЕВЧЕНКО ( з листа другу)


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    2. "Садок вишневий коло хати" (нарис)
      У 1843 році разом зі своїм другом Євгеном Гребінкою Тарас Шевченко приїхав із Петербурга на Яготинщину. З родиною Закревських, якій на той час належали навколишні села, молодий поет познайомився саме завдяки Євгену Гребінці на балу у старої поміщиці Тетяни Волховської у сусідньому Драбівському повіті (сьогодні – Черкаська область). Після знайомства Тарас Шевченко став частим гостем у маєтках братів Платона, Михайла та Віктора Закревських у селах Березова Рудка та Лемешівка.
      Село Березова Рудка засноване в 1717 році гетьманом України Іваном Скоропадським, воно з 1752 року стало родовим помістям династії Закревських. До наших днів тут збереглося рукотворне диво – палацово-парковий комплекс садиби Закревських та одна з трьох європейських пірамід.
      Тут у 1843-1846 роках 5 разів перебував Т.Г. Шевченко.
      На той час Закревські уже були знайомі із творчістю молодого талановитого поета. Його «Кобзаря» привіз сюди ще один їхній спільний друг – граф Яків де Бальмен. Тож коли Тарас Григорович прибув влітку, а саме 29 червня 1843 року до Березової Рудки у маєток старшого брата Платона Закревського, там його радісно і весело зустріла уся родина. Гостював Шевченко у Закревських два тижні. За цей час він дуже зблизився із молодою вродливою дружиною старого Платона Закревського – Ганною. Небайдужий до неї, Шевченко написав її портрет (15-24 грудня 1843 року) та уже згодом, через 5 років по зустрічі, на засланні, присвятив два вірші: «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі...»), «Якби зустрілися ми знову». Талановитий художник також намалював портрети Платона Закревського та їхніх дітей, Гната та Ольги.
      Про Ганну Іванівну Закревську (1822-1857) знаємо небагато, що походила вона зі старовинного козацького роду (дівоче прізвище Заславська).У сімнадця-тирічному віці одружилася з полковником у відставці, поміщиком, співвласни-ком помістя Березова Рудка – Платоном Закревським. Померла у віці 35 років.
      Надалі Тарас Шевченко неодноразово бував у Закревських. З натяків у спогадах О.Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав "Ганну вродливу" (так Шевченко назвав її в листі до свого друга, брата Платона За- кревського - Віктора). Під час першої зустрічі на балу у поміщиці Тетяни Волховської в її родовому маєтку села Мойсівка, він не відходив від неї протягом усього балу, а прощаючись, відірвав на пам'ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську проніс Тарас Григорович через усе життя. На думку деяких дослідників Шевченко присвятив Закревській і поему "Сліпий". Після повернення із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в 1859 р., поет глибоко сумував через передчасну смерть справді красивої жінки – Ганни Закревської.

      Якби зустрілися ми знову,
      Чи ти злякалася б, чи ні?
      Якеє тихеє ти слово
      Тоді б промовила мені?
      Ніякого. І не пізнала б.
      А може, потім нагадала,
      Сказавши: "Снилося дурній".
      А я зрадів би, моє диво!
      Моя ти доле чорнобрива!
      Якби побачив, нагадав
      Веселее та молодеє
      Колишнє лихонько лихеє.
      Я заридав би, заридав!
      І помоливсь, що не правдивим,
      А сном лукавим розійшлось,
      Слізьми – водою розлилось,
      Колишнєє святеє диво!
      [Друга половина 1848р, Кос-Арал>

      «Славна молодичка, і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне…», - писав про Ганну Іванівну Закревську у листі до Віктора Закревського Тарас Шевченко. А в поезії закохано згадував очі пані Ганни:

      «І тими очима,
      Аж чорними-голубими,
      І досі чаруєш
      Людські душі?»

      На портреті чоловіка Ганни Закревської, Платона Олексійович(1801-1882) виразно простежується особливість творчого методу Шевченка-художника: чітке моделювання обличчя, не позбавленого сили та енергії, зосереджений і заглиблений у себе погляд, сіро-темна колірна гама – все це створює злегка суворий і внутрішньо напружений образ сильної особистості. Шевченко не зумів подолати дещо прохолодно-стримане власне ставлення до особи портретованого.
      Тоді у щасливому1843 році під час першого знайомства з Закревськими, коли Шевченко побував у їхніх маєтках у селах Березова Рудка та Лемешівка, поету стало зрозуміло, що Платон Закревський має риси типового кріпосника. Крім чималої земельної власності, у нього була велика цукроварня; він нещадно визискував кріпаків на бурякових плантаціях. За спогадами селян, Закревський особисто брав участь в екзекуціях на стайні.
      У доносі, поданому 1848 р. на Тараса Шевченка і його оточення,
      Петро Селецький окремо виділив брата Платона – Михайла. Йому інкримінувалося те, що він носить бороду, на кожному кроці виявляє свої демократичні думки й проголосив у маєтку Вольховської на обіді 15 квітня тост: «Хай живе Французька республіка!» .
      Найцікавішою постаттю серед трьох братів був Віктор Закревський — наймолодший у сім’ї, ротмістр у відставці, людина демократичних поглядів. У родині його називали «enfantterrible». Коли вийшов у світ «Кобзар» Шевченка, Віктор відразу захопився його полум’яною поезією .
      Збереглися перекази селян-колгоспників с Березова Рудка, записані до війни М. Шагінян: «Віктора брати Платон і Михайло не любили за те, що він добре поводився й стояв за людей. Коли Тарас Григорович приїжджав до Віктора на запросини, вони були в повній згоді... Шевченко поважав його за дотепні жарти та прогресивні демократично-революційні погляди. Віктор мав невеликий одноповерховий будинок, під липою стояла альтанка, землю він віддавав селянам на гурти, сам не господарював, збіжжя не сіяв, але вишневий садок мав. Жив в економії цілий рік». А місцева жителька Н. Різва, яка п’ятнадцять років служила в онуки Ганни — Марії Григорівни Закревської, котру любив О. М. Горький і якій присвятив «Клима Самгина», — доповнює цю розповідь цікавою подробицею: «Віктор усе життя прожив у цивільному шлюбі з простою селянкою».
      Тож удруге по знайомстві, в 1844 році, Шевченко прийняв запрошення і прибув у с. Лемешівку до Віктора Закревського на день народження. Будинок у Віктора був невеликий, тож гостей розмістили поруч – у вишневому саду. Тут Тарас Григорович знову зустрівся із Ганною Закревською, прогулювався з нею вишневим садом, каштановою алеєю понад ставом, слухав із її вуст свої вірші.
      У Березову Рудку Тарас Шевченко приїздив до арешту ще кілька разів – у 1845 та 1846 роках.
      Знаменитий «Садок вишневий коло хати» буде написаний Шевченком набагато пізніше, уже перебуваючи під слідством «в казематі»1847 року, як рефлексія-спогад за мальовничими місцями маєтку у Лемешівці і дорогими серцю людьми.

      «Садок вишневий коло хати,
      Хрущі над вишнями гудуть,
      Плугатарі з плугами йдуть,
      Співають ідучи дівчата,
      А матері вечерять ждуть.

      Сем’я вечеря коло хати,
      Вечірня зіронька встає.
      Донька вечерять подає,
      А мати хоче научати,
      Так соловейко не дає.

      Поклала мати коло хати
      Маленьких діточок своїх;
      Сама заснула коло їх.
      Затихло все, тільки дівчата
      Та соловейко не затих».
      [Між 19 і 30 травня 1847, Санкт-Петербург>

      По знайомстві з Закревськими з Березової Рудки Тарас Григорович, очевидно, поїхав у с. Линовиця (між Прилуками й Пирятином), у маєток Петра де Бальмена, сини якого були офіцерами й під час відпустки приїжджали до батька. Особливо цікавою постаттю був один із синів, старший – Яків де Бальмен, художник-аматор. Він дуже любив вірші Шевченка й пізніше разом із російським художником М. Башиловим ілюстрував рукописну збірку поета, переписану латинкою для видання за кордоном («Wirszy T. Szewczenko»). Молодший брат його Сергій де Бальмен після арешту Шевченка разом із Закревськими проголосив тост за Французьку республіку. Всі вони 1848 р. були заарештовані, доставлені до Петербурга, допитані в III відділі, відпущені, але під нагляд поліції.
      Трьома роками раніше – у 1845 році – знову ж таки в Лемешівці, у маєтку Віктора Закревського, Шевченка застала трагічна звістка про загибель на війні проти черкес Якова де Бальмена. Саме тоді він написав перші рядки поеми «Кавказ», присвятивши її своєму незабутньому другові: «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, и плачуся и день, и нощь, о побиенных…» (Иеремии, глава 9, стих – епіграф до поеми «Кавказ ).
      Нині маєток Віктора Закревського у Лемешівці – це напівзруйнована будівля, що потребує реконструкції. Проте допомоги на цю доброчинну справу ні держава, ні місцева влада не виділяє. Отож доводиться людям все робити своїми руками та власним коштом: вже полагодили стіни та підлогу у кількох кімнатах колишнього маєтку Віктора Закревського, зібрали у односельчан та сусідів старовинні знаряддя праці – планують облаштувати та колись відкрити тут музей історії села Лемешівка.
      А в 2014 році до 200-ліття Тараса Шевченка тут, поруч із будинком, на пустирищі, було закладено новий вишневий сад – на спогад про той давній, що колись надихнув Шевченка. Силами релігійних громад було висаджено понад 200 дерев!



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    3. Ще одна Гальшка з роду Острозьких
      …Спекотливого липневого дня 1614 року на Київському Подолі скоїлося лихо – за якусь годину люте полум’я охопило чи не всі будинки міщан, ремісничі майстерні та купецькі крамниці. За кілька днів на Подолі вигоріло все дощенту. Чорні від кіптяви й горя люди порпались у згарищах, намагаючись відшукати хоч щось зі свого добра. Та де там! Лихо було б іще важчим, коли б на допомогу не прийшли ті, кого вогонь обійшов стороною. Купець Булига, колишній запорозький курінний, пожертвував погорільцям дві тисячі золотих і двадцять пар волів із возами. Міщанин Ходик відрахував тисячу золотих і дав чимало лісу на будову нових домівок. Але найщедрішим був дар добре знаної всіма на Подолі Гальшки Гулевичівни-Лозки: вісім тисяч золотих. До того ж у своїх маєтках вона розселила двісті родин погорільців та наказала щодня годувати за власний рахунок п’ятдесят теслярів і каменярів, які працювали на відбудові Подолу. Але то було ще не все…Порадившись із своїм чоловіком, мозирським маршалком Стефаном Лозкою, вирішила Гальшка пожертвувати свою садибу з землями на Подолі для влаштування Богоявленського монастиря і школи при ньому. А ще виділила на цю благородну справу двадцять тисяч золотих…
      Походила Гальшка зі знаменитого старовинного православного роду Гулевичів, а саме шляхтича Василя Гулевича із родинного дерева Острозьких, ймовірно, із села Затурців, що на Волині.. Шляхтанський рід Гулевичів був добре відомий вже на початку ХVІ століття: Гулевичі посідали друге місце серед можновладців Волинської землі, обіймали високі посади воєвод та підстарост, отож маєтки їхні були розкидані на Волині, Поділлі, Київщині. У сім'ї Василя Гулевича, який одружувався тричі, за одними даними, було п’ятеро дітей, а Єлизавета була серед них наймолодшою. Матір Гальшки — третя дружина Василя, Настася Патрикіївна. Її діда Федора Гулевича було обрано під іменем Феодосія владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку і найняв вчителювати вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета освоює основи право-славної віри, граматику рідної мови, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії під опіку родича, старого князя Острозького. Наступні дитячі та юнацькі роки Галька провела в родинному гнізді – Острозі, де дістала найвищі основи виховання та освіти. Вона часто бувала в домі Смотрицьких – Герасим Смотрицький був першим ректором Острозької академії, а його син Мелетій Смотрицький – майбутній автор граматики слов’янської мови – вчився там. Власне, родинна гілка шляхтичів Гулевичів була безпосередньо причетна до створення в Острозі академії, адже старша їх родичка Гальшка (Елизавета) Іллівна Острозька надала фундацію «на шпиталь і академію Острозьку» ще в 1579 році. Наслідуючи свою родичку, на честь якої отримала своє ім’я, Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка почала брати активну участь у діяльності спочатку Луцького, а потім Київського братств. У 1594 році Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка вийшла заміж за Христофора Потія – сина берестейського каштеляна, потім Володимирського єпископа, митрополита Української Греко-Католицької Церкви Іпатія Потія. Овдовівши, Гальшка сама виховувала доньку Катерину, котру у 1615 році віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка. 1606 року Гальшка вийшла заміж вдруге – за Стефана Лозку – представника заможного руського (українського) шляхетського роду Київщини, мозирського маршалка, відомого від початку XVI ст. Вони мали сина Михайла. 14 жовтня 1615 року Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка складає й підписує дарчу-«фундуш», 15 жовтня вносить її при поважних свідках до київських «гродських» (магістратських) книг, за чим вона набрала юридичної ваги. За тим «фундушем» Гальшка Гулевичівна відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти і міщан. У дарчій вона зазначила: «Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх – народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити…Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи.»
      …Йшли роки, і невблаганна старість з її хворобами непомітно підступила до князя Василя-Костянтина Острозького. Але серце раділо, що його «кохане дитя» – Академія – з кожним роком мужніло на силі. Друкарня Острозької академії видавала все нові і нові книги – серед них були «Буквар» та «Острозька Біблія» Івана Федорова-Федоровича. Недаремно король Стефан Баторій прилюдно назвав князя Костянтина «верховним охоронцем і захисником Православної церкви в Західній Русі». А ще… радувала князя Василя-Костянтина Острозького юна вродливиця, онука Анна-Алоїза – таке миле, розумне дитя! Тривожила лише одна мисль, що довкола їхнього сімейства забагато отців-єзуїтів. Ось спочатку – сини, а за ними і онука потягнулися до них. Чи, може, він помиляється?.. І справді, ще не встигла душа діда, князя Острозького, у 1608 році відлетіти до Бога, як онука Анна-Алоїза рішуче заявила, що тут, ув Острозькій академії, лише вона повноцінна спадкоємиця та господиня. І зробить усе, аби вигнати з покоїв академії дух православ’я! Минуло ще кілька років. Анна-Алоїза Острозька вийшла заміж за вельможного шляхтича Ходакевича. У молодят Ходакевичів, що поселились в Острозькому замку, все, що нагадувало просвітницькі діяння діда – князя Василя-Костянтина, викликало відразу…
      …Тої особливої ночі на Острог поволі насувалася гроза. Задушлива темрява вповзала в покої замку. Лише кілька свічок окреслювало світлове коло біля конторки. У кріслі задумано сиділа Анна-Алоїза Ходакевич, з роду Острозьких. Збоку стояв духівник-єзуїт, смиренно прикриваючи повіками очі. За його підказкою власниця родинного замку складала заповіт-«тестамент» – у заповіті все, що було пов’язане в Острозі з освітою – шкільні будівлі, бурса, друкарня передавалися отцям-єзуїтам. У 1624 році в колишній православній академії відкрили єзуїтський коледж. Уже після смерті Анни-Алоїзи Острозької-Ходакевич, католицька церква, враховуючи особливі заслуги її на шляху до полонізації освіти волинського краю (що, зрозуміло, мало означати знищення справи діда, Василя-Костянтина Острозького – мецената і захисника православ’я), - оголосила Анну-Алоїзу святою… По цьому, пам’ять про Анну-Алоїзу Острозьку-Ходакевич губиться на перехрестях історії.
      …Натомість Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка, ще одна Гальшка з роду Острозьких, одноліток Анни-Алоїзи (обидві народжені у 1575 році), стала меценаткою нової київської школи, а тодішній київський митрополит Ісайя Копинський став її організатором. Він упорядкував навчальний процес, дібрав учителів та учнів. З того часу за школою закріпилася назва «Братської», бо, окрім інших, опікувало нову школу Братство київських міщан і ремісників. Усі подальші роки, аж до своєї смерті, Галька (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка щедрою рукою надавала школі чималі кошти. Останні роки її життя пройшли в Луцьку, де вона брала активну участь у діяльності місцевого Луцького братства, у церкві якого й похована. Отож, вона, як і її славна родичка Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька, стала меценаткою доби Середньовіччя на Західній Русі. У 1632 році прийшов час Петра Могили – нового київського митрополита. У цьому році злилися в єдине дві школи: «Братська» і «Лаврська», започаткована Петром Могилою. Так виник Київський колегіум, який з часом, уже стараннями і коштом Івана Мазепи, переріс у Києво-Могилянську академію.

      2017р.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    4. Штрихи до портрета Чорної Княгині – Ельжбьєти Катаржини «Гальшки» Іллівни Острозької
      Гальшка Острозька, ота сама славнозвісна (і сумнозвісна, водночас!) княгиня, що стала в майбутньому засновницею Острозької Академії, народилася в день святої Єлизавети, тобто 19 листопада 1539 року. В офіційних документах, зокрема, в книгах Литовської метрики вона записана під ім'ям «Ельжбьєти» («Альжбьєти», можливо, звідси пішло простонародне «Гальшка»). Під цим ім'ям вона увійшла в україно-польську історію.
      Батько Гальшки Острозької – Ілля Острозький, старший брат Василя-Костянтина Острозького, мав прихильне ставлення спадкоємця пре-столу Сигізмунда ІІ Августа і перебував при королівському дворі. При дворі Іллі Острозькому підібрали дружину – красуню Беату Косьцєлєцку (Костелецьку). Беата належала до одного з найзаможніших і найвпливовіших родів королівства, проте деякі історики вважають, що її дійсне походження було ще вищим. На думку багатьох сучасників, Сігізмунд віддав володарю Волині свою власну позашлюбну доньку від довголітнього зв'язку з Катаржиною Тельничанкою. З Катаржиною Сигізмунд I Старий одружитись не міг, тому видав Катаржину за коронного підскарбія Анджея Косцелецького і Беата була його невизнаною дитиною.
      Беата Костелецька й справді була донькою Катаржини Тельничанки, у якої був з королем Сигізмундом довголітній зв'язок і троє визнаних дітей: Ян, Регіна та Катаржина. Беата до числа цих визнаних дітей не входила, оскільки народилася далеко пізніше, коли її мати давно вже була одружена з Анджеєм Косьцєлєцкім (Костелецьким), а король - з Барбарою Запойяї, попередницею королеви Бони. Отож, можемо бути більш ніж упевнені півкоролівського походження Беати.
      Доволі дивно, як це дівчина з таким родоводом стала ще й улюбленицею королеви Бони. Либонь, королева, і сама - не зразок доброчесності, поблажливо дивилася на слабості короля, а взагалі-то була "особою отруйною в прямому значенні слова" (герцогиню міланську підозрювали в причетності до смерті її невістки - другої дружини Сігізмунда ІІ Августа Барбари Радзивілл, але історики не знайшли жодних доказів цих підозр).
      Чутки про нестрогість звичаїв королеви базувалися на тій обставині, що старша дочка Бони і Сигізмунда, королівна Ізабелла-Беата, народилася через 8 місяців після шлюбу. (Цю давню плітку не завагався повторити Павло Загребельний, скоротивши той критичний термін до 6 місяців).
      Шлюб Ілля Острозький та Беата узяли 3 вересня 1538 року, майже відразу ж після ще більш урочистого одруження королевича Сигізмунда і його першої дружини - Єлизавети Габсбургівни.На честь подвійної урочистості при дворі відбулися бучні святкування і турніри, в одному з них князь Ілля виступив як супротивник молодого короля. Зрештою, після свята подружжя Острозьких від'їхало у свої волинські володіння - красуня Беата виглядала щасливою та закоханою, з'явилася вже й надія на продовження роду.
      Але спільне життя закінчилося несподівано швидко: в 1539 році, через півроку після одруження, здоровий і сильний князь Ілля раптово помер. Ходили глухі чутки, що смерть Іллі Острозького зовсім не була природною, а спричинена повільною отрутою. Але як там було насправді - сказати важко.
      У заповіті князь подбав про майновий стан своєї родини й визнав законність появи на світ дитини, яку чекала його дружина Беата. Крім того, заповітом визначались опікуни для дружини і для ненародженої ще дитини, ними князь просив стати польського короля Сигізмунда ІІ Августа, його дружину — Бону Сфорцу і свого брата Василя-Костянтина Острозького.
      В тому ж 1539 році, 19 червня, народилася у князя Іллі Острозького єдина донька, хресне ім'я якої - Єлизавета (можливо, вибране на честь молодої королеви, а також бабусі, Катаржини Костелецької, друге ім'я якої теж Єлизавета, а можливо й тому (і це теж вірогідна версія!), що дівчинка народилася за католицьким календарем саме в день святої Єлизавети. Повністю в офіційних документах, себто в книгах Литовської метрики, вона записана під ім'ям Ельжбьєта Катаржина. По звуковому ланцюжку змін - Ельжбьєта -Альжбьєта -Альшбьєта перетворилося на «Гальшку», з цим іменем вона ввійшла в україно-польську історію.
      По народженню Гальшка Іллівна стала власницею багатьох міст, містечок, замків, маєтностей у родинних волинських володіннях, а після смерті матері за заповітом Іллі Острозького повинна була отримати ще частину спадку. Ця обставина стала пізніше причиною трагічних маніпуляцій матері Беати долею доньки-Гальшки та постійних позивань з князем Василем-Костянтином Острозьким за спадщину.
      Пройшло 13 років. Багато чого змінилося: помер старий король і воцарився його син Сигізмунд ІІ-ий Август, який навіть столицю переніс із Кракова у Варшаву. Новий король устиг овдовіти (його перша дружина страждала від епілептичних припадків), удруге романтично одружитися з коханою Барбарою Радзивілл і знову трагічно овдовіти.
      Беата, княгиня Острозька, звикла до самостійного життя багатої вдови і закінчила мировою давню сімейну сварку з родичами-Заславськими, розпочату ще її покійним чоловіком-Іллею.
      Василь Острозький досяг повноліття і почав проявляти властолюбні ознаки глави сімейства, через що вони з Беатою смертельно посварилися. Головне ж - підросла Гальшка, найбагатша спадкоємиця Речі Посполитої, і в дім Острозьких почали юрбами з'їжджатися юнаки із найзнатніших магнатських родів, щоб добитися її прихильності.
      Про дитячі та юнацькі роки Гальшки залишилось небагато відомостей. Відомо, що вона уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо й, очевидно, крім «русинської» говорила вільно польською мовою. Гальшка була вродливою дівчиною. Сучасники називали її найгарнішою жінкою XVI століття. Доводиться повірити їм на слово, оскільки жодного прижиттєвого портрета Гальшки Іллівни Острозької не збереглося. Зображення князівни на полотні Яна Матейка «Сказання Скарги» і незліченні портрети Гальшки, виставлені в Острозькій Академії, імовірно написані під враженням портрета її матері Беати – Гальшку зображують темноокою брюнеткою, часто одягненою в костюм чужої епохи.
      Вигідною «партією» для представників багатьох магнатських родів робили юну Гальшку (Ельжбьєту Іллівну) її багатства і бажання породичатися з династією князів Острозьких. Шлюбні питання доньки вирішувала мати Беата, дядько Костянтин-Василь Острозький і король Сигізмунд II Август, кожен із яких ( і, як не дивно, мати Гальшки у першу чергу), перш за все, намагався подбати у цьому «зміїному» клубку інтриг, змов і тяжких кривавих злочинів, про свій власний інтерес і вигоду.
      Так, у 1551 році Сигізмунд II Август, бажаючи видати Гальшку за вигідну йому людину, на Віленському сеймі добився ухвали спеціального положення, за яким питання про заміжжя дівчат-сиріт повинно було вирішуватися їх найближчими родичами, отож, такими особами стосовно Ельжбьєти Острозької були – родинне гніздо Острозьких та польський королівський дім. Мати Беата в цей час займається сватанням доньки за Марціна Зборовського, сина каліського воєводи. В той час до дівчини сватались також подільський воєвода Миколай Мелецький, Дмитро Санґушко, лютеранин Анджей Ґурка і князь Ян Зембицький. Існує напівісторична-напівлітературна легенда, використана пізніше Пантелеймоном Кулішем (також твердження польського історика Юзефа Вольфа), що серед претендентів на руку і серце Гальшки був і князь Дмитро Вишневецький, відомий як «Байда». У легенді йшла мова про глибоке почуття до Гальшки, яке зрештою змусило Дмитра Вишневецького не одружуватись зовсім.
      Сімейним станом своєї племінниці зацікавився князь Костянтин-Василь Острозький, який пропонував Гальшці одружитись із Дмитром Санґушком, старостою канівським й черкаським (фактично це звання означало, що він отримав в оренду від короля територію довкола Канева і Черкас), першим красенем і перший лицарем Русі – героєм оборони Житомира від нападу татар, який був по-європейському вихований та освічений, з витонченими манерами, до того ж - син найкращого друга покійного князя Іллі.
      Дмитро отримав письмову згоду дядька-опікуна ( по-народному, «стрийка») Василя Острозького та матері Беати, котра пізніше відмовилась від дотримання власного слова. Коли дійшло до сватання, Беата почала явно затягувати справу: зволікала, тягнула, посилалася на необхідність королівського дозволу. Існували різні пояснення її поведінки. Якщо нам видається непереконливим те, що Беата просто не хотіла розлучатися з юною донькою – Гальшці на той час не було й 14-ти – то залишається ще версія про те, що вона не бажала втрачати право на управління маєтками дочки. Існує також підтримувана багатьма сучасниками думка: Сангушка зустрів би куди тепліший прийом, якби він свій закоханий погляд звернув не на дочку, а на матір. Зрештою, Сангушко зовсім втратив терпець і звернувся по допомогу до дядька Гальшки - князя Василя-Костянтина. Схоже, Дмитро зробив дуже щедрі обіцянки майнового характеру, оскільки Острозький урочисто пообіцяв йому руку Гальшки Іллівни, підтвердивши заодно, що саме такий шлюб планував покійний брат, а також зумівши переконати Сангушка в тому, що підступна Беата і не думала віддавати за нього доньку.
      Князь Дмитро поклявся відомстити. Нічим не виявляючи своїх намірів, він приїхав у Острог, а при цьому частина його почту начебто випадково залишилася біля брами. Ледве гість привітався з господарями, як слуги повідомили про те, що збройний загін з 50 чоловік та з князем Василем Острозьким на чолі наближається до замку. Княгиня Беата розпорядилася зачинити браму, але люди Сангушка вже встигли роззброїти охорону. Тріумфуючий Василь-Костянтин Острозький вступив у власний родовий замок, яким давно так пристрасно жадав оволодіти. Це сталося на початку вересня 1553 року.
      За легендою, Дмитро Санґушко був вражений красою дівчини і закохався в неї до безтями. Хоч як княгиня Беата перечила цьому шлюбу, вінчання відбулось попри її волю: Беату, щоб не заважала і не верещала, закрили у її ж кімнаті під вартою. Гальшку Іллівну відвели у замкову каплицю, де привезений дядьком священик обвінчав її з князем Дмитром. Перелякана дівчинка не в силах була ні відповісти згодою, ні запротестувати, тож замість неї слова згоди промовляв князь Василь.
      Народний переказ змальовує це вінчання так:
      «Настав час мінятись шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер. Який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.
      – Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик. – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь Василь Костянтин Острозький».
      Відразу ж після вінчання молодий князь Дмитро Сангушко відвіз юну княгиню в Канів. Василь Острозький залишився господарем Острога і лише суворий наказ короля змусив його випустити Беату.
      Попри обставини цього "дивного шлюбу", юна княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька-Сангушко не відчувала неприязні до вродливця-мужа і звиклася би з цілком завидним положенням коханої дружини першого лицаря Русі. Але такої можливості їй не дали…
      .Мати Беата, обурена що вийшло не на її користь, звернулась зі скаргою до короля Сигізмунда ІІ Августа. У королівських палатах, при наймело-драматичніших ефектах – з криком, риданням, розтріпаним волоссям, вона впала в ноги королю і королеві-матері, благаючи про повернення викраденої доньки і найсуворішої кари для самозваного зятя й ненависного шурина.
      Королю Сигизмунду ІІ Августу не хотілося встрявати у ці усобиці. Молодий Дмитро Сангушко йому був досить симпатичний, а Беату, капризну й свавільну істеричку, він не особливо жалував. Але вимоги Беати, на превеликий жаль, підтримали майже всі магнатські роди Речі Посполитої. Вислизання з їх рук Гальшки Острозької (та її величезного посагу) ці королята сприйняли як смертельну образу свого ґонору.
      Король під тиском змушений був призначити суд відразу по зимових святах 1554 року, а відбутися він повинен був у Книшині - містечку біля Вільна. На суд Дмитро Сангушко і князь Острозький, зачувши неладне не з'явилися, лишень довірили захист шляхтичу Одаховському. Даремно захист намагався довести, що шлюб їхнього підзахисного цілком законний і згідний з волею покійного батька Гальшки, князя Іллі Острозького.
      Звинувачувач Станіслав Чарнковський, референдарій (ця впливова посада при дворі забезпечувала надходження скарг на ім'я короля) коронний, гримів на всю залу:
      – Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок Дмитрія ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці: у княгині доньку відібрано, а у Вашої Королівської Мосці піддану зневолено, якій за правом опіки Ваша Королівська Мосць батька заміняла!
      І з неприхованою погрозою:
      – Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.
      Король проголосив вирок. Дмитро Сангушко (заочно) засуджений на страту і безчестя. Збереже життя гарантоване лише при умові, коли згодиться на розірвання шлюбу і повернення Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької матері Беаті. Тоді покарання замінять йому ув'язненням у вежі. А якщо зважиться на втечу, то стане вигнанцем, «банітою-інфамісом».
      Такому вироку «посприяли»: зацікавлений в Гальшці воєвода Марцін Зборовський-старший, який хотів видати її за когось з синів – Пйотра чи Марціна; а також віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний», через намагання збільшити власні впливи у Великому Князівстві Литовському, чому заважав тесть князя Острозького – Ян Амор Тарновський.
      Що характерно, про дійсного натхненника наїзду на Острозький замок, князя Василя-Костянтина, у присуді не згадано й півсловом. Князь із його грошима і військом справді був некоронованим королем.
      Універсали було надіслано по всіх містах, замках і монастирях для того, щоб швидше піймати князя. Звістка про вирок суду блискавично дійшла і до Канева. Дмитро Сангушко навіть не думав ані розлучатися з дружиною, ані чекати кари…У найбільшому поспіху він зібрав найцінніше майно, найдорожчому ж своєму клейнодові – Гальшці Іллівні – наказав переодягнутися в чоловічий одяг, і в морозний січневий ранок вони разом з найвірнішими слугами спершу вирушили у родовий маєток Сангушків, власність сестри князя Дмитра, Федори – Влодаву над Бугом, а звідти, змінивши коней і оминаючи більші поселення, – до чеської границі. Там, y Чехії, князь Сангушко сподівався знайти притулок у Рудницях, замку тестя Василя Острозького, гетьмана Яна Амора Тарновського (шлюб Василя Острозького і Софії Тарновської відбувся у 1553 році).
      Дмитро Санґушко перетнув кордон Речі Посполитої. Проте задуму не суджено було здійснитися…
      У Великопольщі за втікачами збиралася погоня. Княгиня Беата не жаліла грошей. Згуртувалася ціла армія на чолі з каліським воєводою Мартином Зборовським-старшим із синами, до нього приєдналися інші вельможі зі своїми збройними загонами – брати Ґурки та родичі Беати. Дуже швидко їм стає відомо, що втікачі перетнули карпатські перевали і повернули в бік Чехії.
      В Чехії на той час уже більше сторіччя як закінчилися буремні події гуситських війн, в які вв'язувався один із засновників роду Острозьких – Федір. Фактично Богемія належала імператорам Священної Римської імперії.
      Над гігантськими – від Мексики до Угорщини – просторами цієї імперії Габсбургів, за висловом Карла V-го Габсбурга, "ніколи не заходило сонце", і Дмитро Сангушко міг сподіватися, що тут він буде в безпеці. Але на початку лютого 1554 року відбулися жахливі події, які надовго запам'яталися жителям тихої чеської провінції.
      Впевнившись, що втікачі заночували в заїзді чеського селища Лиса (інакше «Лиска» чи «Лиски»), переслідувачі спершу поїхали в найближче місто Німбурк, запевнили тамтешнього «гейтмана» (представника імператорської влади) Матеса Вахтеля в тому, що на ввіреній йому території переховується «страшний злочинець і ворог роду людського», а потім, прихопивши з собою ріхтаря (війта) Адама Кухту і бирича (ката) Матея Зоуфалого, вирушили ловити обложеного з усіх боків «звіра». До того часу вже майже весь мотлох з округи, наслухавшись про величезні багатства князя-втікача, приєднався до погоні.
      У сільський заїзд озброєний натовп увірвався зранку, коли Сангушко, накинувши на себе кунтуш, спустився в кухню замовити сніданок. Навіть меню того останнього сніданку знаємо: князь був веселий і просив приготувати каплунів, щоб порівняти, де вони кращі – в Чехії чи на Русі.
      Нападаючі стріляли з мушкетів, але не влучили в Дмитра. Князь був беззбройним, так що кинувся вгору по сходах до кімнат, де Гальшка і слуги, ледве прокинувшись, не могли зрозуміти, що відбувається. Переслідувачі схопили його, зірвали одіж з дорогими самоцвітними ґудзиками, побили і тяжко поранили.
      Даремно Сангушко звертався до їх християнських почуттів і нагадував, що тут вони на чужій землі зі своїми законами. Даремно Гальшка, ридаючи, впала перед катами на землю і обіймала ноги Мартина Зборовського, благаючи про милосердя. Не для того вони приїхали так здалека, щоб тепер відпустити здобич!
      Майже непритомну від страху й потрясіння Гальшку посадили у ридван. Можливо, вона ще встигла помітити, як її мужа, закованого в кайдани, скривавленого, напівоголеного, на возі відвозять у Яромеж (Яромир), оголошуючи по дорозі, якого страшного злочинця піймали.
      У Яромежі його закрили у хліві, тяжко пораненого, не дозволивши дати йому навіть ковтка води. Там він і помер від гарячки в ніч з 3 на 4 лютого 1554 року.
      За іншою версією, його жорстоко убили з настанням ночі. Навіть і така помста видалася Мартину Зборовському недостатньою - він ще наказав викинути тіло нещасного у купу гною.
      Лише через 4 дні, 7 лютого, коли місцевий нарід опам’ятався від брехливої полуди, князя вдалося поховати. Співчутливі городяни поховали Дмитра у місцевому костьолі, а на плиті із знаком литовської Погоні (родового герба Сангушків) спадкоємець Дмитра, його брат Роман, наказує вибити напис:
      - Hoc loco conditur corpus clari lithuuaniae ducis Dimithr Sanduskowic ex magnifica Olgerdorum familia nati, capitanei Cyrkoviensis et Kanowiensis, quem perfide insidiose Martinus Zborovski trucidavit.
      («Тут спочиває прах славного литовського князя із знаменитого дому Ольгерда, старости черкаського і канівського, по-зрадницьки і віроломно убитого Мартином Зборовським»).
      У міській книзі Яромежу (Яромира) написали також, що «заупокійну по князеви на чотири голоси по-чеськи співали».
      Після всього жителі Яромежу та округи зрозуміли, що стали свідками, а то й співучасниками, злочину і жорстокої розправи над невинним. Почалося довготривале слідство, під час якого власник сільського заїзду у Лисках Мартин Ліва і замковий урядник Вацлав Коханек померли «від гризоти», головним же винуватцем був оголошений ріхтар-війт Адам Кухта, якого в 1557 році в Празі побили різками, затаврували і вигнали з міста.
      Що ж стосується головних винуватців, підданих польської корони, то їх після втручання короля відпустили, змусивши попередньо поклястися, що вони вже ніколи не тривожитимуть спокій мешканців Яромежу.
      Однак імператор Фердинанд, обурений таким самоуправством на його території, ще довго закидав великопольського короля Сигізмунда ІІ Августа письмовими протестами.
      Тим часом Гальшка опинилася у Познані під опікою матері і тут засвідчила познанським міським властям своє викрадення і пізніше "визволення".
      …А при королівському дворі вже повним ходом йшли торги і змагання за руку князівни Острозької та її придане. Численні претенденти доводили свої права і пропонували плату.
      Мартин Зборовський, "забійця злочинний і віроломний", вже вважав свою перемогу безперечною. Він сватав Гальшку за сина, теж Мартина і теж злочинного учасника достопам'ятної розправи. Але не на його вийшло. Король Зборовського-старшого терпіти не міг, в листах до шуряків-Радзивіллів називаючи його «змією, яку і взагалі не слід впускати в королівство». Ні, король мав інші плани щодо Гальшки – він збирався з її допомогою зміцнити свій союз із найвпливовішим магнатським родом Великопольщі, могутніми Ґурками. Мати й дочка дістали наказ прибути у Варшаву до королівського двору, де їм і проголосили королівську волю.
      Вирок приголомшив княгиню Беату. Замість того, щоб вберегти дочку від небажаного з її точки зору шлюбу, вона сама прирекла єдину дитину на стократ гіршу долю. Мало того, що пропонований муж, Лука Ґурка, на 35 років старший від Гальшки, він ще й владний і непоступливий тиран. Так що про надію на подальше управління острозькими маєтками можна було забути. Попри протести обох жінок, король настоював на негайному вінчанні.
      У розпачі Беата зважилася на трагіфарсовий крок – під якимось приводом вийшла з кімнати і щезла, у наївній надії, що без неї обряд не відбудеться. Даремно, слуги обнишпорили весь замок і зрештою знайшли княгиню – як писав хроніст Лука Гурницький – "у місці не надто пристойному", тобто у палацовій вбиральні. Силою зняли їй з пальця родинний перстень, який потім король показав Гальшці як знак материнської волі. Княжна, зрештою, згодилася, прийнявши перстень як підтвердження згоди матері.
      Познанський єпископ Станіслав Чарнковський, отой самий, що на суді у Книшині так яро виступав супроти шлюбу з князем Сангушком, у крайньому поспіху в присутності короля провів вінчання. Тут з'явилася Беата, як завжди, з криком і протестами. Побачивши матір, Гальшка вирвалася з рук давно немолодого нареченого Лукаша Ґурки, що йому на той час виповнився 54 рік(інші джерела пишуть – 64!). Обидві жінки – мати і донька – замкнулися в своїх кімнатах королівського палацу у Варшаві..
      Хто тільки не підходив під двері, щоб вмовити їх заспокоїтися і змиритися з королівською волею – сам король, єпископ, Гурка, канцлер – все даремно. Зрештою, король вирішив, що й так забагато часу витратив на розлючене бабство, і від'їхав у Пйотриків (місце засідання сейму). Разом з ним виїхав Лукаш Ґурка і більшість сенаторів.
      Беата, скориставшись нагодою, втекла з королівської столиці-Варшави. На цей раз – у Львів. Не могла ж драма Гальшки Іллівни Острозької у своїх звивистих мандрах оминути наше містичне місто!
      Опинившись у Львові, Беата під'їхала до монастиря отців-домініканців і попросила в них притулку. Достойні отці опинилися перед складним вибором. Оскільки вони вже знали про королівське сватання, то щиро жаліли Гальшку, та й гостювання казково багатих власниць Острозького замку давало надію на значні пожертвування. Але стягнути на свою голову королівський гнів і ворожнечу потужних Ґурків!.. До того ж Беата Острозька з її жахливою репутацією – про жорстоке і віроломне вбивство князя Дмитра Сангушка вже співали всі діди-лірники на всіх ярмарках.
      Зрештою, домініканці зважилися впустити Беату й Гальшку, сподіваючись якось помирити їх з королем. Княжна Гальшка-Ельжбьєта Іллівна, у прихистку отців-домініканців, подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до осоружного Лукаша Ґурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Вона відмовилась вважати свого чоловіка законним, бо на цей час була уже зацікавлена князем Симеоном Слуцьким і проявила вольовий характер.
      Напочатку все складалося добре. Королю Сигизмунду ІІ Августу було не до полювання за Гальшкою Острозькою та її шлюбним «віном», були нагальніші клопоти: королева-мати, ображена на сина, Польщу і весь світ, надумала покинути країну. Від'їжджаючи, Бона Сфорца ухитрилася до дна спорожнити королівську скарбницю та ще й продати прибуткові посади на кілька років вперед. А потім почалася Лівонська війна з Іваном Грозним за контроль над прибалтійськими землями – перша війна, в якій офіційно згадується про участь українського козацтва.
      Так що наші втікачки провели у Львові кілька тихих років, особливо не привертаючи до себе уваги. Але на прощання вони воістину гучно гримнули дверима!
      У 1559 році руки короля нарешті дійшли до вирішення "проблеми Гальшки". Змусили до цього Його Королівську Мосць безперервні нарікання Лукаша Ґурки, який так і не зміг заполучити ні молодої вродливої дружини, ані приналежних їй острозьких маєтків. Король надіслав грамоту, у якій наказав львівському старості Пйотру Бажому відібрати Гальшку в матері та віддати Лукашу Ґурці – її законному чоловікові.
      Спершу староста міста намагався діяти мирно, але почув від Беати, що вона швидше вб'є і дочку, і себе, ніж підкориться насильству. Отож, почалася справжня війна. Разом із сильним збройним загоном до Львова прибули брати Ґурки, до них приєдналися магістратські слуги, монастир був узятий в облогу, до того ж на нього були наведені зняті з Порохової вежі гармати (довго ще показували отці-домініканці сліди від їх ядер на монастирських стінах).
      …І тут княгиня Беата Острозька викинула нечуваний фортель! Попри строгості облоги, неможливо було не впускати до монастиря сліпих і жебраків, яких на Русі споконвіку дуже шанували. Один такий старець-жебрак, намацуючи костуром дорогу, ввійшов у монастирську хвіртку, а тоді відкинув палицю разом із жебрацьким лахміттям, під якими були одягнені багаті княжі кармазини, і вступив у кімнати Беати. Вона ж радісно його привітала і тут же представила Гальшці її нового мужа – князя Симеона Юрійовича Слуцького – сина Юрія Семеновича Слуцького-Олельковича і Гелени Радзивилівни, отже – внука княгині Анастасії Слуцької і двоюрідного брата Василя-Костянтина Острозького. За переказами, князя Симеона Слуцького обвінчали з княжною Гальшкою Іллівною у тому ж таки 1559 році, коли їй було 19 (таємно від короля це вінчання спланував уже згадуваний віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний»).
      Рід князів Слуцьких – освічений, багатий і впливовий, крім того, це одруження давало Гальшці змогу повернутися в лоно сім'ї, помирившись з могутнім дядьком, Василем-Костянтином. Та й за віком наречені пасували одне одному, Семену Юрійовичу - трохи більше тридцяти, Гальшці - двадцять.
      Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі видавався дещо театралізованим, але попри все історично правдоподібним.
      Вінчання провів монах, канонічні сумніви якого втихомирила величезна грошова винагорода. Тим часом облога монастиря тривала і гармати били. Монастир опирався вечір та ніч, а на ранок виявилося, що у захисників немає води. Міський староста наказав перекрити водогін. Монастирська брама розкрилася і Пйотр Бажий знову представ перед Беатою, читаючи їй наказ короля. Вона ж розреготалася йому в обличчя, повідомивши, що дочка її знову вийшла заміж, шлюб здійснено і довершено. На це львівський староста відповів, що такий шлюб без згоди королівської милості недійсний – і перед людьми і перед Богом – і тут же, разом зі слугами, зайшов в кімнати Гальшки Іллівни та вивіз її. Дівчину силоміць віддали деспотичному і чванливому Лукашу Ґурці, що був присутній під стінами монастиря зі своїми озброєними людьми.
      Отож, Ґурка якнайшвидше перевіз Гальшку через Познаньщину в родовий замок у Шамотулах. Тут, у своєму родовому гнізді, він намагався добитися її прихильності, спершу по-доброму, ласкою і вмовляннями. Але все даремно… В молодої княгині нарешті прокинулася родова гордість, вона так і не згодилася визнати Лукаша Ґурку своїм чоловіком.
      Таке положення справ насправді було дуже вигідним для короля – доки те, та доки се, а маєтності Гальшки Іллівни Острозької залишалися під Його Мосці королівським наглядом.
      Матері Беаті залишалася тільки помста, яку вона почала здійснювати негайно: вона переписала всі свої та Гальшчині острозькі володіння на любого її серцю князя Симеона Слуцького, бо вважала і надалі його своїм законним зятем. Перш, ніж підписатися, княгиня-мати трохи подумала і витребувала від Слуцького довіреність на управління ними. Що він, не задумуючись, зробив… Його Королівська Мосць, король Сигизмунд ІІ Август, не особливо звертав увагу на ті скарги, якими княгиня Беата Острозька засипала його самого, єпископа-«примаса» Станіслава Чарнковського, першого серед католицького єпископату Польщі, та інших державних мужів. Зрештою, король доручив «примасу» розібрати справу з юридичної точки зору. Бідолашний церковний ієрарх опинився в незавидному положенні: і тут сильні, і там можні, і у Варшаві шлюб, і у Львові шлюб, як не Лукаш Ґурка накаже його убити, то княгиня Беата отруїть. Написав, бідолаха, що сидить «як мертвий і в постійній гризоті».
      Не дивно, що підстаркуватий Лукаш Ґурка тяжко ревнував Гальшку Іллівну до коханого їй князя Симеона, то ж згодом князя було змовницьки вбито, і на доказ його смерті Гальшка отримала відрубану руку свого вінчаного чоловіка з обручкою. Гальшку ув’язнили у Шамотульській вежі.
      За іншою офіційною версією, що дійшла до єпископа Чарнковського,
      князь Слуцький помер від нещасного випадку – втопився начебто. Полегшено зітхнувши, королівський «примас» пояснив княгині-матері Беаті, що тепер, коли її дочка овдовіла, не годиться робити її ще й розлученою. Беата у відчаї запропонувала Ґурці 50 000 золотих за звільнення доньки. «Примас» оголосив, що за таке обидві сторони повинні стати перед судом у Пйотрикові. Замість цього, розлючений граф Лукаш Ґурка остаточно замкнув непокірну дружину в Шамотульській вежі…
      Мати, Беата Острозька, ще довго не могла змиритися із вчиненим над донькою насильством і розпочала ряд процесів проти Гурки, останній з них датувався 1565 роком. Тоді княгиня-вдова здійснила ще один несподіваний відчайдушний крок: хоча їй було вже близько 50-и, вона повторно вийшла заміж.
      Обранець Беати, Альбрехт Ласький, воєвода серадзький, на 21 рік молодший від неї, був рідкісним навіть для свого бурхливого часу негідником. Попри молодий вік, за ним уже тягнувся шлейф численних звинувачень у розбої та грабунку.
      Дуже швидко новий чоловік відібрав «у віно» всі маєтності Беати, а її саму зіслав у замок Кєжмарк, що у Спіжиній долині в Угорщині. Звідти вона посилала розпачливі листи, благаючи про заступництво імператора.
      Отак, волею долі, і мати, і донька опинилися в однаковому становищі, а їх могутній родич князь Василь-Костянтин Острозький і пальцем не ворухнув, щоб врятувати коли не братову, то хоч єдине дитя покійного брата Іллі. Ну, і Його Королівська Мосць, якому, нагадаю, таке положення було дуже вигідним, теж… Нарешті, втручання імператора визволило Беату, але була вона така виснажена духом, квола і хвора, що не спромоглася навіть повернутися додому – померла в Кошіце.
      Молода княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька залишилась без захисників і прожила в Шамотульській вежі близько чотирнадцяти років.
      Гурка наказав одягти на обличчя дружини маску, щоб ніхто не бачив її красу. Із вежі вона могла робити лише одну прогулянку – підземним коридором у костьол, де за ґратами могла прослухати месу. Люди називали її «Чорною Княгинею» через жалобний одяг, який постійно носила вона ще з часів втрати молодого князя Дмитра Сангушка. свого першого шлюбного чоловіка. За час, проведений у вежі, прочитала молода княгиня багато книг.
      Після смерті матері Гальшка Іллівна начебто стала ледь терпиміше відноситися до свого квазі-мужа, навіть показалася з ним кілька разів публічно на великопісних прийомах при королівському дворі. Але своїм чоловіком його так і не визнала, їх шлюб так і залишався таким хіба що на папері. Свободу Гальшка здобула лише напочатку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки. Спадкоємці Гурки навіть не намагалися розпочати судовий процес за володіння Гальшки, зате батькова рідня (в особі князя Василя-Костянтина Острозького) нарешті згадала про неї.
      Отримавши довгождану волю, княгиня Єльжбьєта-Гальшка повернулась до стрийка, князя Острозького, передала йому управління своїми родинними маєтками. Мала намір вийти заміж за Яна Остроруга, та стрийко не допустив того, не бажаючи віддавати Остроругу за неї шлюбний «викуп». По тих подіях переїхала княгиня проживати до Дубного.
      У польських хроніках епохи Середньовіччя, а також у працях істориків XVIII–XIX століть зустрічаються згадки про психічну хворобу Гальшки, що нібито вона втратила розум і доживала свої роки у Дубно на утриманні дядька (стрийка) – Василя-Костянтина та двоюрідного брата Януша Острозького. Та після 1573 року були знайдені документальні свідчення того, що Гальшка Іллівна вела на той час численні господарські справи, виступала перед свідками в суді. Про ясність її розуму свідчить і складання княгинею в місті Турові заповіту-«тестаменту», що датується 16 березня 1579 року. У своєму заповіті Гальшка Острозька заповіла 6 тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю й православної академії, що планував відкрити в Острозі її дядько:
      «…на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».
      Таким чином, Острозька академія з'явилася з волі та за кошти княгині Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької. Це свідчить про те, що Гальшка була меценаткою доби пізнього Середньовіччя. Завдяки Гальшці та її дядькові, князю Василю-Костянтину Острозькому постали «Волинські Афіни» – центр культури та освіти в Острозі.
      Наприкінці життя Гальшка прийняла православ'я, про це свідчать дарунки православним храмам і монастирям. Останні роки життя Гальшка провела в Закриниччі на Поділлі, у так званому замку на водах, де й померла в 1582 році у 43-річному віці. Старі українські повір’я та легенди розповідають, що коли молодий місяць виходить з-за хмар і місячне світло м'яко падає на страшні стіни Шамотульського замку, біля однієї з веж з'являється жіноча фігура в Чорному і досі оплакує своє нещасне кохання…
      Деякі джерела твердять, що загинула Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька під час татарського нападу. Вкрай сумнівно: сподіваючись одержати за Гальшку величезний викуп, татари в жодному разі не вбили б її, коли б вона потрапила в полон, і постаралися б, щоб вона не стала випадковою жертвою.
      Так що нам залишається лише здогадуватися - чи то смерть наступила через хворобу, чи то доля або й сама Гальшка не захотіли, щоб нещасна князівна ще раз стала предметом торгу. Історик того часу написав: "Доля вилила на цю жінку повну чашу скорботи. Не було в неї ні хвилини щастя".
      За рівнем популярності в читаючої і пишучої публіки Гальшка впевнено випереджає більшість своїх сучасників та земляків, включаючи Дмитра Вишневецького та Івана Федорова, поступаючись хіба що своїй історичній ровесниці – Роксолані-Хуррем.
      А ще існує чи то міф, чи переказ, що мовляв не померла молода нещасна княгиня, а перетворилася на Птаху, а було це так:
      «…Одного дня, коли сиділа Чорна Княгиня й дивилась в безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадалась церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала, її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою гарна-прегарна, такою якою була в п'ятнадцять років, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі пожадливі людці – король і його свита, і Зборовські… і ненависний тиран Лукаш Гурка… і, зрештою, її віроломна мати-змовниця Беата».
      Чи ж мала Гальшка Іллівна Острозька спадкоємців, чи так і зійшов це незбагненний цвіт молодої дивовижної вроди на безвість?
      Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка, припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька у 1554 році народила сина від князя Дмитра Санґушка. Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно майбутньої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина сходяться. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем'ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі і були не простими слугами: Дем'ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя.
      Про те, що у Гальшки був син, мова йде у волинських легендах:
      «Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам'яній печері, що біля Межирича, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили й поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір».
      Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка у своїх історичних студіях Михайло Грушевський:
      «Скоро по смерти – а, може, ще й за життя, Наливайко виріс до розмірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».

      ***
      Доля вродливої, мудрої та нещасливої української княгині з роду Островських дала плідний матеріал історикам, релігієзнавцям, митцям та мистецтвознавцям, а також літераторам багатьох поколінь – української, польської та чеської сторін – для створення численних творчих інтерпретацій її життя та образу. Така вже парадоксальна залежність між трагічними подіями та постатями – і майстрами пензля і пера, що чим буремніші сторінки життєписів, тим палкіше бажання торкнутися їх творчою уявою і розгадати нерозгадане, приховане за лаштунками Часу. Так і з Гальшкою… Портрети її вроди писані вже пізніше, інтерпретовані з образу її матері Беати. А щодо української літературної спадщини, то кілька прізвищ є безпосередньо пов’язані з іменем Гальшки Іллівни:
      1) Отець Іван Гушалевич – галицько-руський поет, письменник, драматург, священник УГКЦ, написав повість «Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст.»;

      2) Петро Угляренко – написав роман «І був ранок, і була ніч…»;

      3) Сценічний постановник театру «Бенюк і Хостікоєв. Театральна компанія» Андрій Батьковський разом з київським режисером Мирославом Гринишиним поставили виставу «Гальшка Острозька». Андрій Батьковський адаптував для вистави однойменний рукопис відомого українського філолога та історика Омеляна Огоновського, написаний ще в кінці XIX століття;

      4) Образ Гальшки змальовано і у творах молодих українських поетес.
      Так, поеткою Іванною Голуб'юк у 2008 році написано вірш
      «Привид Гальшки Острозької»:
      «…Панно з вустами спілої вишні,
      панно з очима карими,
      дайте вгадаю, що з того вийшло, — вас бо покарано.
      Вас бо посаджено в вежу муровану,
      грізна сторожа,
      для світу сього вас немає.
      Заховано панночку гожу…».

      5) Світланою Луцковою написано поему «Плач за рожевою птахою» .
      «…Я залишаю людям заповіт.
      Ви чуєте: земля весною дише.
      Колись, напевно, цей упертий світ
      Ще стане справедливим і мудрішим,
      Небесне возз'єднає і земне,
      І зійде справжнє сонце в краї отчім.
      Дарма, що все коли-небудь мине:
      Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим...";


      6)Доля та діяльність Гальшки привабила і українського художника Юрія Нікітіна. Ним у 1998 році було створено портрет княгині.

      2017 рік.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    5. "Пречисті в українському народному календарі:Друга Пречиста" (радіопрограма)
      Протягом осінньо-зимового періоду календарного року українців є Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня. Про них у народi кажуть:

      ”Перша Пречиста жито засiває,
      Друга - дощем поливає,
      а Третя - снігом покриває”.

      Пiсля Успіння Пресвятої Богородиці - ПЕРШОЇ ПРЕЧИСТОЇ дiвчата в селах вже не мають важкої роботи. Приповiдка каже:

      ”Прийшла Перша Пречиста - стає дiвка речиста” –
      багато говорить, бо немає вже роботи.

      Пiсля ПЕРШОЇ ПРЕЧИСТОЇ настає весiльна пора. Після свята дівчата чекають старостів на оглядини та заручини.
      За народними прикметами, якщо на Першу Пречисту гарна погода - вся осінь буде гарна.

      21 вересня – Різдво Пресвятої Богородиці
      і «Друга Пречиста»

      Двадцять першого вересня відзначають Богородичне свято – Різдво Пресвятої Богородиці, або у народі "ДРУГОЇ ПРЕЧИСТОЇ". Це свято ще називають “осениною” – адже цього дня за народним календарем настає осінь.

      За церковними переказами, Богородиця народилася за тих часів, коли релігія була в занепаді. Марія була обрана на роль матері Ісуса Христа, оскільки була дуже благочестива. Вона слухняно навчалася в монастирі, сумлінно вивчала Святе Письмо, а отже, якнайкраще підходила для виконання важливої місії народження Сина Божого. На Другу Пречисту українці, возносячи молитви Господу, завжди зверталися і до Пріснодіви Марії — благодатної заступниці та охоронниці людей, Богородиці, яка стала об’єднуючим началом між Богом і родом людським.
      Богородичні свята пишно відзначаються у місцях, де освячувалися церкви на її честь. Храмові (престольні) свята проходили з богослужінням і наступною за ним трапезою. Обов’язково влаштовували гостини, їздили до родичів у інші населені пункти, відвідували близьких, кумів, сватів. Престижним у селах (та й у містах теж) вважалося прийняти на храм якомога більше гостей.
      Свято Другої Пречистої традиційно вважається жіночим святом, коли жінку належить вшановувати як продовжувачку роду. Це свято, очевидно, успадковує давнє арійське "свято Рожениць", коли наші предки висловлювали подяку “польовим духам”, тобто опікунам нив та врожаю, а також праслов’янському «Дід-Ладові»(РОДУ) , що спочатку засівав і пророщував зерно, а потім поливав.
      Жiнки, в яких немає дiтей, справляють обiд i запрошують бiдних — «щоб молилися Богородицi за їхніх дiтей». Такi жiнки також замовляють Службу Божу в церквi, а пiсля богослужiння запрошують людей до себе на обiд.
      Кажуть, що молитви до Пресвятої Богородиці майбутніх матерів про здоров’я та щастя дітей, на яких вони чекають, у цей день мають особливу силу.
      Різдво Пресвятої Богородиці відзначається як свято справжньої радості. У ці дні не працювали, не постували, а після молитов у храмі збирали веселі гостини. Урочистості підкріплювалися святковим застіллям. Окрім обов’язкових рибних страв, готували всілякі м’ясні: борщ із свининою чи птицею, печеню чи то «душенину з м’ясом», різноманітну городину, фаршировану м’ясною начинкою, голубці, пироги, млинці, вареники.
      Звичайно, багато страв готували і з сиру. Цей сезон передбачає широке вживання свіжих овочів і фруктів. Усе це активно використовувалося в народній кухні в Україні на храми Другої Пречистої.
      На Другу Пречисту припадає і останній термін заготівлі чарівного зілля. Вважалося, що зібрані між Першою і Другою Пречистими приворотні трави мали особливу властивість привертати хлопця до дівчини (чоловіка до жінки) і навпаки. Тим-то й були зумовлені останні походи по калину й барвінок. Проте дітям забороняли ходити польовими та лісовими дорогами, бо “там вужі сушаться”.
      Також з цього дня (а деінде з «Семена») вже можна було засилати сватів до дівчат. “Прийшла Пречиста – принесла старостів нечиста”. Якщо ж молоді вже зіграли весілля, то в цей день до них у гості йде рiдня, а молодим треба звiтувати перед гостями про своє подружнє життя. Молоді також йдуть в гості: як правило, до батькiв молодої разом з свекром i свекрухою для встановлення та пiдтримки добрих стосунків мiж невiсткою та батьками чоловiка і мiж родинами сватiв.
      Під цю пору зазвичай холоднішає, дні стають похмурими, йдуть дощі. До Другої Пречистої годилося повністю викопати бульбу і засіяти землю житом.
      Для пасічників це був останній термін утеплення вуликів на зиму, а власники овець завершували удруге їх стригти.
      Жінки зустрічали осінь біля води, примовляючи:

      «Богородице Пречиста, позбав нас суєти,
      намовляння відведи, моє життя-буття освіти».

      Прислів'я і приказки про Другу Пречисту:

      Прийшла Перша Пречиста – одягла природа намисто,
      прийшла Друга Пречиста – взяла комара нечиста,
      прийшла Третя Пречиста – стала діброва безлиста.
      Прийшла Пречиста – на дереві чисто,
      а прийде Покро́ва – на дереві голо.
      А ще Пречиста – картопля чиста.
      Перша Пречиста жито засіває,
      а Друга – дощем поливає.

      (За виданням "За нашим звичаєм Бога величаєм:Осінь". - Львів:Сполом,2015)




      "Ірина Вовк.Пречисті в українскому народному календарі"
      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    6. На перехресті доріг: Олексій та Кирило Розумовські - відомі і невідомі
      Олексій Розумовський – з Лемешів у Петербург,
      «путі несповідимі…»

      Народився Олексій Розумовський 17 (28 за ст. ст.) березня 1709 року у селі Лемеші, Київського полку, на Гетьманщині (тепер Чернігівська область), у сім'ї реєстрового козака Григорія Розума та його дружини Наталії Розумихи.
      За переказами, козак Григорій полюбляв заглядати в чарчину, при цьому він щоразу хрестився, примовляючи: «Прощай, розуме, завтра зустрінемось». Саме за цю приказку козаки й дали йому прізвисько «Розум», що згодом не лише прив’язалося до рідних, а й стало прізвищем видатного козацького роду –Розумів (Розумовських).
      Перший син Розума – Олекса, маючи неабиякий хист до співу, з дитячих років співав у церковному хорі. Якось у їхньому селі Лемеші (нині Козелецького району Чернігівської області) зупинився, щоб перекувати коней, російський полковник Вишневський із Петербурга. Почувши «янгольський тенор» 22–річного хлопця, він вирішив забрати «співучого козелецького козака» до столиці. Олекса залишав рідне село проти власної волі – батька вже не було в живих, сім’я дуже бідувала, але відмовитись від «пропозиції» царського слуги він не міг.
      У Петербурзі молодий Розум продовжив співочу кар’єру. Завдяки чудовому голосу його прийняли співаком до церковного хору. Полковник Вишневський рекомендував його обер-гофмаршалу графові Левенвольде, а той 1731 року дав Олексі Розуму місце в хорі імператорських півчих (під прізвищем Розумовського). «Причепурений та добре вбраний, Олекса Розум почав співати в палацовій церкві, і на нього звернула увагу цесарівна ’Лизавета. Ніжний тенор, козача врода скорили серце веселої Петрової доньки, і вона закохалась у співака», – пише в своєму дослідженні журналіст та історик Євген Онацький. Невдовзі Олексій, як його називали при дворі, стає фаворитом доньки Петра І. У той час її обранцем був інший Олексій – ординарець, солдат (а згодом унтер-офіцер, прапорщик Семенівського полку) Шубін, але вона побоювалася його норовистої вдачі і почала задивлятися на Розумовського. Відтак переконала графа Левенвольде поступитися їй молодим співаком.
      Олексій став спершу придворним співцем, а коли почав втрачати голос — бандуристом при цесарівні Єлизаветі. Приблизно тоді ж Шубіна за наказом імператриці Анни заслали до Сибіру. Його місце при Єлизаветі звільнилося. Подруга і родичка цесарівни, Анастасія Ізмайлова, зробила, за її наполяганням, пропозицію молодому Розумовському, яка і була прийнята: він з'явився серед придворних Єлизавети і незабаром став відомий як її коханець. Цесарівна підвищувала Розумовського, як могла, і незабаром зробила його головним інтендантом свого двору. По смерті імператриці Анни й незадовго до свого сходження на престол Єлизавета призначила його своїм камер-юнкером.
      Слід зазначити, що майбутня імператриця Елизавета була вельми охоча до українських парубків – у монаршому дворі придворним бандуристом служив ще один козелецький козак Григорій Любисток, який спробував втекти, але за наказом царівни був упійманий і повернутий у Петербург. Проте тимчасова відсутність Григорія Любистка відкрила Олексі шлях до серця цесарівни. За свідченнями сучасників Миколи Ханенка та Якова Маркевича, Розумовський потім усе життя був вдячний Любисткові.
      Після палацового перевороту в 1741 році, коли на імператорський престол вступила Єлизавета Петрівна, Олексій Розумовський, що відіграв у перевороті особливо значиму роль, отримав вагомі важелі впливу на систему російського царату. Це дозволяло йому проводити проукраїнську політику, сприяти проханням і клопотанням української старшини. У день коронації Єлизавети І Олексій Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного, підполковником лейб-гвардії Кінного полку.
      Таємне вінчання з імператрицею наступного після коронації – 1742 року, (без права наступництва на трон) – ще більше посилило позиції Розумовського. Відбулося таємне вінчання у підмосковному селі Перово (звідси родинна гілка графів Перовських). Весільним подарунком від Єлизавети Олексію був Ани́чків палац, найстарішій на Невскому проспекті – один з імператорських палаців Санкт-Петербурга, біля Аничкового мосту на набережній річки Фонтанки. Свою назву палац дістав від Ани́чкового мосту.
      Після вінчання Розумовський поселився в Петербурзі поряд із покоями імператриці: вранці царське подружжя разом снідало. З цього часу борщ і вареники поселилися в царському меню. Найбагатша людина імперії, Його Світлість граф Олексій Розумовський залишався собою: скромним, набожним, любив полювання, гру в карти. На той час він уже був помітною фігурою в Російській імперії. Натомість висока, струнка сіроока красуня-імператриця Єлизавета Петрівна не позбулася в шлюбі своїх особливих великосвітських примх: з дня своєї коронації цариця не одягала жодної сукні двічі (у її гардеробі було 15 тисяч суконь).
      На вінчання Олексія з Єлизаветою до Петербурга запросили його рідних – матір Наталку Розумиху та сестер, Наречений особисто вийшов зустріти матір, але вона не признала в статному благородному чоловікові свого сина. Олексієві довелось показувати родимі плями, аби довести це.
      Царське подружжя таємно повінчав Федір Дуб’янський – духівник царської родини. І ця обвінчана пара щонайменше мала шлюбне церковне свідоцтво. Та коли померла Єлизавета Петрівна, і на трон, після того, як було задушено Петра ІІІ, прийшла Катерина ІІ, над Олексієм Розумовським нависла смертельна небезпека.
      Царенаслідниця знала, що Олексій та Єлизавета були обвінчані. Катерина боялася, що Олексій Розумовський може претендувати на престол. В цій ситуації вона прислала гвардійців Орлова, які їй допомогли стати імператрицею, у палац Розумовського, аби він підтвердив, чи є у нього свідоцтво про шлюб. Очевидно, він зрозумів, що йому буде після того, як він документ покаже, а тому й сказав, що ніякого свідоцтва немає.
      До слова, збереглася картина ще із XIX століття, на якій зображений старий із обвислими вусами Олексій Розумовський, в напівтемній кімнаті спалює шлюбне свідоцтво, а за вікном видно, як гвардійці Орлова сідають на коней.
      Олексій Розумовський не залишається осторонь українських проблем – часто зустрічається з козацькими старшинами, які приїздять у Петербург, допомагає у задоволенні прохань та клопотань. Дехто з істориків натякає, що прихильність Розумовського доводилось «купувати», підносячи йому коштовні дарунки. Втім підтвердження (як і спростування) цьому немає. Зрештою, саме завдяки Олексі Розуму вдалося добитися від Єлизавети відновлення деяких вольностей та автономних прав українського козацтва та української православної церкви. У 1745 році завдяки його клопотанням було відновлено Київську митрополію. Ідучи назустріч проханням Ро-зумовського та української старшини, імператриця відновлює гетьманство. Гетьманську булаву на Глухівській раді 1747 року отримує Кирило Григорович Розум-Розумовський.
      Після смерті Єлизавети Розу¬мовський-старший пішов у відставку з посади генерал-фельдмаршала. На противагу братові Кирилу, він не брав участі в палацовому перевороті Катерини II. Але зміг заслужити прихильність і цієї цариці. Як писала про Олексія у своїх записках Катерина II, «не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важким на руку у нетверезому стані». Сучасники відзначали, що Олексій Розумовський «був ласкавий, поблажливий, привітний у поводженні з молодшими, любив клопотатися за нещасних і користувався загальною любов’ю».
      Олексій Григорович Розумовський доживав віку в Аничковому саду в Петербурзі — у подарованому Єлизаветою палаці. Помер граф 62-річним 6 (17 за ст.ст.) липня 1771 році у Петербурзі. Похований у Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі.
      За весь час свого життя в російській столиці Олексій Григорович лише одного разу зміг побувати в рідних Лемешах.
      Люди, звичайно, пам’ятають і знають цей рід. У Козельці і навколишніх селах за тих часів було побудовано багато церков, чоловічий монастир, школу. Залишилася садиба Драганів (гілки роду Розумовських), де під час приїзду 1744 року зупинялися Олексій Розумовський із царицею Єлизаветою. Про приїзд коронованої пари в Україні ходять легенди та бувальщини. Ось, наприклад, про приїзд Єлизавети розповідають таке: щоб привітати імператрицю, козацькі старшини зібрали всі війська, які тільки були, вбрали їх у нові однострої. Але й цього було замало. Тож по всьому напрямку руху царського кортежу козаки з тих шеренг, які Єлизавета вже проїхала, переїздили вперед. І так до самого Глухова. Кажуть, ті козацькі хитрощі мали неабиякий ефект – Єлизавета І відновила гетьманство, побачивши єдність і велику силу козацтва. А поза тим, вона виконала свою обіцянку – слово, яке дала своєму чоловіку Олексію.
      Є щоденник подорожі Єлизавети Петрівни Україною – від Стародуба до Києва. Там розписано, хто і як кожного дня її зустрічав. До речі, цікава деталь: коли царицю Єлизавету І зустрічали в сусідньому з Лемешами Козельці, і лакеї відкрили дверцята карети, то перше, що вона зробила, ставши на українську землю, стала на коліна перед матір’ю свого чоловіка – простою козачкою Наталкою Дем’янівною Розумихою. Це було закономірно і говорило про виховання Єлизавети, адже вона таким вчинком виявила повагу до свого чоловіка.
      Існує також легенда про позашлюбну дитину Олексія Григоровича, яку він покинув разом із її знедоленою матір’ю, їдучи ще молодим і невідомим Олексою Розумом із Лемешів у Петербург.
      Час від часу у Лемешах з’являлися самозванці, які називали себе нащадками Розума-старшого. Починаючи з 1991 року, на Козелеччину приїжджають і засвідчені Розумовські – цілими делегаціями, аж до 15 осіб. Так, наприклад, Андрій Розумовський, далекий нащадок з Аргентини, почувши зворушливу історію свого предка, прибув сюди, аби й самому повінчатися в одній із побудованих його прадідами церков. Зокрема, церква Трьох Святителів була зведена у 1755 році на замовлення Олексія Розумовського. Храм побудували над могилою батька – козака Григорія Розума. Церква була названа в ім'я трьох святителів – Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста – Григорій Богослов був патроном Григорія Розума. Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала і доводила до пуття його мати, козачка-вдова Наталка Розумиха.

      Ліна Костенко: Стара церковця в Лемешах
      (фрагмент)
      «Історія стоїть біля дороги
      та й дивиться, хто їде по соті.
      Йде череда, туман взяла на роги.
      А он село, що зветься Лемеші.

      Десь там жила Наталка Розумиха,
      Грицькова жінка, гарна й молода.
      Як ще був жив, набралася з ним лиха,
      такий він був п'яндига й гуляйда.

      Але й козак! Просмолений, як човен.
      Жагучо любий до безтями рук.
      Як він умер, весь світ, сльозами повен,
      в дощах стояв по самий Базавлук!

      Вона ж його ні словом не вкорила.
      Ходила до могили припадать.
      А двох синів, Олексу та Кирила,
      в капелу царську мусила віддать.

      Коли ж сини доскочили пошани,
      приїхала вона у Лемеші.

      Мов янголи, співали клирошани
      за упокій козацької душі —
      в тій церкві, що Наталка спорудила
      на тому місці, де Грицьковий гріб.
      А двох синів, Олексу та Кирила,
      у тій же церкві висповідав піп.

      Один був мужем вінчаним цариці,
      сподобивсь другий навіть булави.
      Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
      Хоча б на мить устань та оживи!

      Та подивися на свою Наталку,
      що за твої одмолені гріхи
      яку он долю виспівали змалку
      підпаски наші, наші пастухи!

      Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
      вони ж тут руки дряпали в шипшині,
      вони ж на цьому вигоні росли.
      А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
      та й узяли підпасків на крилята,
      та й у хороми царські занесли!..»

      Кирило Розумовський –
      «золота осінь української Гетьманщини»

      5 травня 1747 року – російська імператриця Єлизавета І видала указ «Про буття в Україні гетьмана згідно тамтешніх прав та звичаїв». Указ став до певної міри несподіванкою, адже від 1734 року гетьманів в Україні не було, як не було й серйозних передумов для відновлення гетьманства. В 1750 році гетьманом був обраний 22-річний Кирило Розумовський, але в 1764 році гетьманський уряд так само несподівано скасувала Катерина ІІ.
      Генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької імператорської академії наук, граф і останній козацький гетьман Лівобережної України – Кирило Григорович Розумовський.

      Біографи братів Розумовських – Олексія та Кирила - відзначають, що сім’я українця Григорія Розума була такою бідною, що в дитинстві Кирило пас кіз, причому не своїх.
      Історики зауважують, що в єлизаветинську епоху талановиті люди з низів могли проявити себе, показавши свої особливі здібності і заслуги перед імперією, і зайняти досить серйозні посади в ієрархічній драбині влади. Кирило Розум-Розумовський не був у їх числі – його життєва історія зовсім інша. Завдяки своєму братові Олексію, який був фаворитом і таємним чоловіком імператриці Єлизавети, один брат допоміг іншому зробити успішну кар’єру. По вінчанню з імператрицею, Олексій Григорович забирає до себе в Петербург молодшого брата Кирила і, не маючи можливості навчатися самому (він вже був для цього застарий), забезпечує 14-літньому Кирилові освіту в кращих університетах Берліна, Страсбурга, Кеніґсберга. Юний Кирило здобуває знання під керівництвом таких відомих вчених, як Ейлер і Штрубе. Відразу після повернення з-за кордону 18-річного Кирила – за сприяння Єлизавети, а отже, передусім за сприяння Олексія –призначають президентом Петербурзької академії наук (цю посаду обіймав Кирило Розумовський більше 50 років, і саме він представив світу Старої Європи Михайла Ломоносова).
      У тім часі імператриця нагороджує братів графськими титулами.
      Після повернення з-за кордону Кирила Григоровича одружили з аристократкою, донькою флотського капітана – Катериною Іванівною Наришкіною, яка дуже швидко народила йому дітей. Катерина Наришкіна доводилася троюрідною сестрою імператриці Єлизаветі I. Рано втратила батьків, виховувалася стрийком Олександром Наришкіним, впливом державним діячем часів Петра I та Анни I. Згодом Катерина стає фрейліною цесарівни Єлисавети Романової, а в 1741 році статс-дамою.
      27 жовтня 1746 року відбулося вінчання Наришкіної з Розумовським. На весіллі Кирила та Катерини були присутні іноземні посли і сама Єлизавета, шлюбна церемонія мала всі ознаки справжніх царських урочистостей. Як посаг Розумовський отримав великі землі на території сучасної Москви та Московської області, а від монархині — відновлення гетьманства та невдовзі булаву гетьмана «всея Малыя России, обоих сторон Днепра и войск запорозских».
      Варто відзначити, що XVIII століття, в якому жили Кирило та Олексій Розуми, можна охарактеризувати, як епоху просвітництва. Разом з тим, практично в усіх європейських країнах відбувся процес абсолютизації монархії. Росія не виняток – в цей період вона стала називатися імперією. Для українських земель це означало, що вони повинні були стати частиною великої держави. Відповідно і таке явище як Гетьманщина мало відійти в минуле.
      Це б і неодмінно сталося, якби Росія не почала чергову війну з Туреччиною, в якій імперії було не обійтися без стабільної України. Бажаючи отримати підтримку козацької старшини, імператриця Єлизавета поставила питання про відновлення гетьманщини, і на політичній арені з’явився останній козацький гетьман – Кирило Розумовський.
      Коли в 1747 році Кирила Григоровича призначили на посаду гетьмана, він навіть засмутився, оскільки сильно звик до столичних розкошів і не хотів залишати Петербург. Обирали Кирила Розумовського в тодішній гетьманській столиці Глухові заочно – він на цей час був з родиною у Петербурзі. І лише суворе братове слово та царський указ змусили його взятися до керівництва. Кирило приїхав до Глухова вже як гетьман аж через рік – у 1749 році. Розумовський довго не перебував в Україні – кілька місяців, і повертався назад у столицю. Родина Розумовських періоду його столичної кар’єри постійно перебувала у Санкт-Петербурзі.
      Однак, як і його брат Олексій, Кирило будучи «російським графом», все ж залишався в душі щирим українцем і на посаді гетьмана хотів хоч щось зробити для своєї рідної землі. Взявшись за справу, він зробив, по суті, неможливе. Із часом Кирилові вдалося втілити в життя чимало важливих і корисних реформ. По-перше, велика частина податків тепер залишалася для потреб України. По-друге, українські справи стали вирішуватися в іноземній колегії, а не в Сенаті. По-третє, реформував козацтво, що стало добре підготовленою військовою силою з єдиною уніформою та сучасною зброєю. По-четверте, він заборонив записувати селян кріпаками («холопами»). По-п’яте, завдяки відновленню старшинських рад, він був в курсі про всі справи на українській землі. Через це у гетьмана почалися серйозні тертя з російською аристократією (не з Єлизаветою, що була покровителькою Розумовського!), адже фактично Україна стала політично і економічно віддалятися від імперії. До того ж, гетьман отримав контроль над землями Запорізької Січі – великою родючою територією, на яку давно мали види найвищі кола російської аристократії.
      Уперше з часів Хмельницького Україна отримала право самостійно здійснювати міжнародні стосунки — було створено колегію зовнішніх зносин. Розумовський-молодший мав право самостійно призначати полковників та нагороджувати старшину землями, а на території України, окрім невеликого Київського гарнізону, не залишилося царських військ. Звичайно, всі ці та інші реформи втілювалися не без сприяння брата Олексія. Невідомо як би склалася ситуація далі, але в 1762 році імператриця Єлизавета помирає.
      Кирило Розумовський взяв участь у двірцевому перевороті, завдяки чому, замість імператора-самодура Петра III на трон зійшла його дружина Катерина Друга. На час цього перевороту, коли Катерина ІІ брала владу, Кирило Розумовський фактично командував петербурзьким гарнізоном, він був шефом Ізмайлівського полку. І якби не його слово як військовика і президента академії наук, Катерина могла би й не посісти великодержавний престол. Кирило Розумовський відіграв таку роль у тогочасному перевороті, очевидно, сподіваючись на те, що Катерина ІІ за це віддячить. Та він прорахувався, бо добре не знав норову молодої імператриці Катерини ІІ. Це дуже швидко виявилося – після того, як він зібрав у Глухові великий з’їзд козацької старшини у вересні 1763 року. Цей з’їзд звернувся до українського народу і до цариці Катерини ІІ щодо реформи на право наслідування гетьманського уряду. До речі, це було повернення до ідеї Богдана Хмельницького.
      Нова імператриця виявилася із тих коронованих осіб, хто не особливо пам’ятав людей, які допомогли їй прийти до влади. Підняте Розумовським питання про спадковість гетьманства, незабаром привело до його відставки і зречення від булави – Катерина ІІ виявилася занадто сильним суперником, щоб вступити з нею в боротьбу.
      Проживши наступні тринадцять років Європі, в 1777 році Кирило Розумовський повернувся в Україну. Відзначимо, що до кінця життя Кирило не зміг змиритися з втратою влади, а Петербург на все життя перестав йому бути симпатичним. Подальше життя останній гетьман Кирило Розумовський провів з великою своєю сім’єю у резиденціях – гетьманських містах Батурині та Яготині.
      Взагалі, з Батурином Розумовський був пов’язаний більшу частину свого життя. У 1750 році місто було подаровано йому Єлизаветою І. За задумом Кирила Григоровича місто повинно було стати столицею Гетьманщини, він навіть хотів тут відкрити університет. В останні роки життя Кирило Розумовський побудував у місті розкішний палацовий комплекс, в якому була величезна бібліотека. Над проектом, до слова, працював знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон.
      Говорячи про особисті якості гетьмана, відзначимо, що він був добрим, доступним у спілкуванні чоловіком, людиною прямою, безпосередньою, до того ж володів почуттям гумору. Незважаючи на розкішне життя і багаті столи, улюбленими його стравами були український борщ і гречана каша. Кирило Григорович був щедрим меценатом Православної Церкви і культури.
      В останній період свого життя займався розведенням іспанських овець, вирощуванням шовковиці і шовківництвом, механізував сільськогосподарську працю, будував млини. Сім’я останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського була справді велика – шість синів та п’ять доньок. Така кількість нащадків сприяла стрімкому розвитку роду Розумовських. Але, водночас, створювала підґрунтя для чвар та суперечок між чоловіком і дружиною щодо виховання дітей. Гетьманша Катерина Іванівна, незважаючи на деяке нудьгування під час перебування в Україні (їй не подобалися українські звичаї, а до населення й козацької старшини уродженка столичного Петербурга ставилася із пихою), була за висловами архівних документів «верною супругой, попечительной матерью, доброй родственницей и кроткой госпожой в доме». У 1762 році Катерина Наришкіна-Розумовська стає дамою Ордену Святої Катерини.
      В останні роки стосунки Кирила та Катерини погіршилися. Казали, що основною причиною того були любовні походеньки відомого ловеласа, яким вважали Кирила Розумовського. В 1764 році, коли Катерина II повністю скасувала Гетьманщину, як компенсацію останній гетьман України, не маючи ніякого вiйськового досвіду, отримав статус генерал-фельдмаршала і велику пенсію. Після цього Кирило почав більше часу проводити за кордоном, що ще більше погіршило стосунки з дружиною Катериною Іванівною. Померла Наришкіна-Розумовська у 1771 році, поховали її в Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі, поруч з могилою Кирилового брата – Олексія Розумовського.
      Кирило Григорович Розумовський помер в самотині 9 січня 1803 року і був похований у збудованій ним Воскресенській церкві в Батурині.
      Його гетьманство нащадки назвали «оксамитовою осінню української державності», особа Кирила Розумовського досі викликає в істориків суперечки і дискусії – з одного боку він був відданим «матінці»-імперії, але з іншого – він зробив спробу відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу російського монарха.






      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    7. Доба гетьманів і співочих талантів
      Знамените мальовниче містечко Глухів, що у Сумській області – одне з найдавніших поселень на території Чернігівсько-Сіверської земель. Вперше згадується воно в літописі під 1152 роком, а вже у ХVIII столітті Глухів стає політичною резиденцією лівобережних українських гетьманів, переймаючи повноваження від Батурина, до того ж культурною столицею України, і перш за все – музичною!
      Уже сама урочиста процедура «елекції» гетьманів не обходилась без музичного супроводу. Особливою помпезністю відрізнялася церемонія «поставлення на гетьманство» миргородського полковника Даниїла Апостола 1 жовтня 1727 року. Під час її проведення всі козацькі полки зі зброєю вишикувалися в пішому порядку на Радній площі Глухова біля Миколаївської церкви. У супроводі військової музики принесли атрибути гетьманської влади – печатку, булаву, велику корогву, значок і бунчук. Після вручення царським міністром новообраному гетьману клейнодів, «знаменами військовими його покрили, і крикнули всі сильно ... І вдарили в усіх полках на котлах, і на трубах віват заграли». Після святкової служби Божої в Миколаївській церкві, коли обраний гетьманом Даниїл Апостол прямував до свого будинку, «віддавали йому все честь від усіх полків боєм на котлах і військових музик ігрою».
      Козацька Миколаївська церква була на той момент головним храмом Глухова, а значить і всієї Гетьманщини! Ця святиня національної державності збереглася до нашого часу. Споруджений був найдавнішим храм Глухова майстром М.Ефімовим 1693 року в стилі бароко.
      Але не тільки козацькі марші звучали в місті Глухові. Після того, як в 1750 році гетьманом став Кирило Розумовський, при його дворі в Глухові з'явився професійний театр. Крім драматичної, театр мав також оперну і балетну трупи, хор і оркестр. В оркестрі театру спершу грали переважно італійці, однак згодом з'явилися і українські музиканти. У 1751-1753 роках хоровою капелою Кирила Розумовського керував Корнелій Іванович Юзефович (1726-1766), випускник Київської академії, де навчався з 1741 по 1750 роки і був солістом хору. Потім керування Глухівською капелою перейняв відомий український композитор, хоровий диригент Андрій Рачинський - батько знаменитого скрипаля ХІХ століття Гавриїла Рачинського. Освіту Андрій Рачинський здобув у Львові, де протягом трьох років був реґентом єпископської капели. З 1753 року став придворним капельмейстром гетьмана Кирила Розумовського.
      Співаками хорової капели були Марко та Федір Полторацькі – уродженці Чернігівщини. Марко Полторацький народився в Сосниці, протягом 30 років очолював Придворну співочу капелу в Петербурзі, де його учнями були знамениті композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський. Онукою ж Марка Полторацького була оспівана О. С. Пушкіним вродливиця Анна Керн, а правнучкою - Катерина Керн, якій композитор Микола Глінка присвятив романс «Я помню чудное мгновенье».
      Любов до музики гетьмана Кирила Розумовського «у спадок» перейшла до його сина Андрія Кириловича, який народився в Глухові. Будучи послом у Відні, він був особисто знайомий з Л.В.Бетховеном, Й. Гайдном, В. А. Моцартом. Здібний скрипаль, член струнного квартету, Андрій Кирилович був меценатом мистецтва, другом і покровителем великого Бетховена, який записав від нього кілька українських пісень і присвятив Андрію Розумовському три струнних квартети і дві знамениті симфонії - П'яту і Шосту. Після відставки, Андрій Кирилович у 1810 році утримував прекрасну хорову капелу в Батурині, півчі якої «вчилися у Бортнянського і у чудових майстрів в чужих землях".
      Славилася раритетними виданнями і величезна музична бібліотека Розумовських, збори якої налічували понад 23000 творів оперної, симфонічної та камерної музики.
      Глухів також став центром підготовки малолітніх півчих для потреб Придворної співочої капели. Оскільки Придворна капела в Петербурзі на початку ХVIII ст. формувалася майже виключно з українців, в Глухові було вирішено відкрити перший в Російській імперії спеціалізований музичний навчальний заклад – Глухівську співочу школу.
      Ще в 1714 і 1717 рр. Государя дяк і регент Іван Петров приїжджав до Глухова за співаками. На початку 1727 року імператриця Катерина І зверталася до Даниїла Апостола з приводу "розшуку двох півчих альцест, які необхідні до єя двору". А вже наступного, 1729 році датується указ про створення в Глухові співацької школи. У 1730 році вона почала свою діяльність, а в 1732 відбувся перший випуск!
      Царським указом від 1 вересня 1738 року наказувалося побудувати для школи окрему будівлю і знайти "бажаного київського і партерного співу майстра». У школі постійно навчалося 20-30 учнів. Середній термін навчання становив 2 роки. Щорічно 10 випускників Глухівської школи поповнювали Придворний хор і оркестр в Петербурзі. Всього ж за 48 років плідної роботи в школі було підготовлено понад 300 музикантів, хористів, солістів і регентів для Придворної співочої капели!
      Учні Глухівської співочої школи обов'язково відвідували хорові і симфонічні концерти, опери і балети при дворі гетьмана Кирила Розумовського, співали в хорі Миколаївської церкви. У Глухівській співочій школі навчали також грі на гуслях, бандурі та скрипці. Про це свідчить все той же царський указ, в якому наказувалося «підшукати майстра гусляра, бандуриста з малоросіян, які грати знають на гуслях, на бандурі, на скріпіци, і щоб оні майстри на оних інструментах зі свідчень хлопців семи чоловік навчали струнної музиці по ноті ".
      У відкритій же в 1740 р. в Петербурзі студії Придворної капели тривали традиції Глухівської співочої школи, при цьому акцент робився на обов'язковому оволодінні грою на музичних інструментах. Зокрема, в урядовому указі, наприклад, йшлося про те, щоб "відтепер надалі для придворної капели містити при дворі нашому з малолітніх малоросійського народу людей навчених нотного співу до дванадцяти чоловік, яких ... на різних пристойних тієї капели інструментах навчати". У 1730-1749 рр. придворним бандуристом при дворі імператриці Єлизавети Петрівни був городовий козак із Прилук Григорій Любисток, який отримав музичну освіту Глухівської співочої школи. У 1747 році музиканту за його мистецтво було «пожалувано» дворянство і чин полковника. За даровані царицею гроші митець скуповував будинки в Петербурзі та Москві, в одному з них «в домі каміннім дворянина Григорія Михайловича Любисткова над Мойкою» у 1747 році продовж семи місяців засідав Сенат Російської імперії. Відомо, що кобзар та бандурист Григорій Любисток на кілька місяців утік із царської служби в Україну, аби піднімати в народі дух непокори та ідею відновлення гетьманства. Любив співати пісню-думу «Про правду й неправду». Наприкінці життя придбав землю поблизу Лубен і жив там до смерті. Дата смерті та місце поховання бандуриста-кобзаря Григорія Любистка невідомі. На кобзі і бандурі непогано грав і сам гетьман Кирило Розумовський.
      Цікаво, що саме з співочого Придворної співацької капели почалася стрімка і блискуча кар'єра Олексія Розумовського – брата Кирила. Якраз в період початку роботи Глухівської співочої школи, на Різдво 1731 р. проїжджав через село Чемер на Чернігівщині полковник Федір Стефанович Вишневский, який віз з Угорщини токайське вино до царського столу. Зайшовши до місцевої церкви і почувши чудовий голос Олексія – сина збіднілого козака з хутора Лемеші Григорія Розума, полковник запропонував хлопцеві їхати з ним до Петербурга. Так, в 22 роки Олексій потрапив до Придворної співочої капели, де на нього звернула увагу дочка Петра І, цесарівна Єлизавета – сама любителька хорової музики. Підкоривши серце царівни, Олексій стає її фаворитом і найближчим радником. А після сходження на російський престол Єлизавета Петрівна дарує Олексію, тепер уже Розумовському, звання фельдмаршала і титул графа, дарує також із щедрої царської руки йому величезні маєтки, більше того - вступає з ним у таємний шлюб.
      Графський титул отримав поруч з братом Олексієм і Кирило Розумовський, а в 1750 році він став останнім гетьманом України. Ось так завдяки музиці відродилася українська державність!

      Уродженці Глухова: мистецькі долі…

      Справжньою гордістю і співочої школи, і самого Глухова є його уродженці – знамениті композитори Максим Березовський та Дмитро Бортнянський.
      Максим Березовський (1745-1777) з дитинства в умовах високої хорової культури глухівських храмів засвоїв мелодійну красу і прекрасну гармонію партесних співів. Після навчання в Глухівській співочій школі, він продовжує навчання в Київській академії. За добре поставлений голос і музичні здібності його взяли співати в Петербурзьку придворну співочу капелу. Максим Березовський також успішно виступав солістом в Петербурзькій італійській оперній трупі. У 1765 –1774 рр. він удосконалював свою композиторську майстерність в Італії, в Болонській філармонічній академії, під керівництвом видатного теоретика музики Джовані Батіста Мартіні, і в 1771 р склав іспит на звання композитора-академіка. Ім'я Максима Березовського було вигравірувано золотими літерами на будівлі Болонської академії поруч з ім'ям великого Моцарта!
      Високе звання давало можливість композитору в Придворній співочій капелі отримати гідне місце капельмейстера. Але правителі імператорського двору фактично проігнорували звання і талант Максима Березовського, що і привело композитора, в результаті, до трагічного кінця – в 32 роки він наклав на себе руки. Не набагато більше прожив і сам Моцарт ...
      Музика Максима Березовського виявилася безсмертною. Сьогодні повсюдно на церковних службах і в концертних залах можна почути хорові твори композитора – «Хваліте Господа з небес», «Прийдіть, поклонімся», концерти «Слава в вишніх Богу», «Не відкинь мене під час старості». Всі вони відрізняються глибиною внутрішнього змісту, саме ж музичне полотно пронизане мотивами української церковно-народної співочої культури.
      На згадку про Максима Березовського в його рідному Глухові кілька років тому був поставлений пам'ятник. Автори монумента трактували образ Максима Березовського як персоніфікований образ трагічної Долі митця, його тонкої, ранимої, змученої душі.
      Набагато щасливішою склалася доля Дмитра Бортнянського (1751-1825), хоча основні віхи його творчої біографії були майже такими ж, як у Максима Березовського. Маючи чудовий голос, майбутній композитор після нетривалого перебування в Глухівській співочій школі незабаром опинився в Петербурзькій придворній співочій капелі. Потім протягом 10 років Дмитро Бортнянський удосконалював своє мистецтво композиції в Італії, де були поставлені його опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Повернувшись до Росії, Дмитро Бортнянський займає посаду капельмейстера при царському дворі в Гатчині і Павловську, а в 1796 році його призначають директором вокальної музики, капельмейстером і правителем Петербурзької придворної хорової капели. Він уклав ще три опери – «Торжество Сеньйор», «Сокіл», «Син-суперник», велику кількість духовних хорових концертів, творів для фортепіано, камерних ансамблів та інших творів.
      Дмитро Бортнянський в своїй творчості органічно поєднав досягнення західноєвропейської музики з особливостями української мелодики. Його музику цінували Петро Ілліч Чайковський і Гектор Берліоз, хорові твори композитора нині входять в літургії всіх православних церков світу.
      У Глухові творчості Дмитра Бортнянського присвячений окремий стенд місцевого краєзнавчого музею, а пам'ятник композитору було встановлено у міському сквері навпроти пам'ятника Максиму Березовському.







      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    8. Міфологічна свідомість Стародавньої України та її християнські модифікації (літературні джерела)
      Духовний світ цивілізацій Стародавнього Світу нерозривно пов’язаний з міфологічною свідомістю. Це дає підстави говорити про цілісну «карту міфологічної свідомості» архаїчного населення світу як у синхронії, так і в діахронії. У цьому контексті розглядаємо і духовну організацію стародавніх жителів на теренах України на перетині часових епох, починаючи з «цивілізації мисливців» пізнього палеоліту – мезоліту, через міфопростір «цивілізації землеробів» неоліту та енеоліту (землеробів Трипілля), через асимілятивні міфовпливи за принципом «завойовник-переможений» епохи бронзи, що дала відлік «цивілізації вершників» (ІІІ тис. до н.е. – ІІ/І тис. до н.е.), аж до періоду епохи «Великого переселення народів» у ІІ - VІ/VІІ ст. н.е., а саме формування слов’янської спільноти і зародження єдиної Давньоруської держави з центром у Києві.
      Сакралізація палеолітичного суспільства відбувалася дуже інтенсивно. Пізній палеоліт на теренах України (ХХ-Х тис. до н.е.) представлений рядом поселень (Мізин, Кирилівське, Межиріч, Гінці) не мала на той час аналогів у всій Європі.*1 Сакральне мистецтво пізнього палеоліту тут стояло на дуже високому рівні розвитку, поруч з Іспанією, Францією, тощо. Починаючи з пізнього палеоліту ґроти Кам’яної Могили використовувались як приміщення для релігійних обрядів. Серед намальованих образів, які тут вдалося розпізнати, це: тварини (мамонти, печерні леви, бики, носороги, кабани) та люди (переважно жінки) в рогатих масках і шкірах, що свідчить про існування сакрального одягу під час культових церемоній тої доби.*2 Наявність у цій печері ряду образів «рогатих» та «хвостатих» людей дала підставу вченим ототожнити печерний ґрот Кам’яної Могили з іншими світовими культовими спорудами часів мисливської магії. «Епоха мисливців» дала археологічні зразки одягу жерців пізнього палеоліту, особливою відмінністю якого є «рогатий» головний убір, а також наявність специфічного набору ударно-мелодійних інструментів (скажімо,з костей мамонта). Сакральна творчість «епохи мисливців» відома як на Сході, так і на Заході українських земель. Зокрема, кістки мамонта, розмальовані символічними знаками, відомі з палеолітичних пам’яток як Мізина (розкопки 1907 року Хведора Вовка, а по ньому Бібікова та інших), так і Львова («Чортова скеля»).*3
      Значні здобутки «цивілізація мисливців» пізнього палеоліту досягнула в галузі астрономічних знань. Це означає, що астрономічних знань вимагали не тільки пізніші землеробські цивілізації, але і суспільство мисливців, рибалок та збирачів дарів землі. Йдеться про карту зоряного неба, вік якої датується 30 тис. років до н.е., що була знайдена на просторах Алатау (Сибір). Вона являла собою скульптуру черепахи, на панцирі якої древні «астрономи» вибили і пофарбували червоною і темно-вишневою фарбами глибокі ямки. З’єднавши контуром ці заглиблення, ми отримаємо зображення ковша Великої Ведмедиці. Астрономічні знання були безпосередньо пов’язані з духовним світом населення тої доби, а також пізніших часових пластів, які увібрали в себе набутки своїх попередників. Спадщина давніх суспільств на теренах України стала складовою культурних надбань, як в епоху Київської Русі, так і в наступні періоди становлення української нації та її духовної культури.*4 Як зазначав О. Знойко у книзі «Міфи Київської землі і події Стародавні» (Київ: «Молодь», 1989), «усі боги давньоукраїнського світу були напочатку зірками».*5
      Ще одна особливість : в палеоліті людина повністю освоїла вогонь і почала в ритуальних цілях малювати фарбою, особливо червоною – тіла, обереги – як на півночі, так і на півдні України. Є дані, що на Україні в пізньому палеоліті-мезоліті волосся і бороду фарбували в червоне.*6 Опанувавши карту зоряного неба і заволодівши «духом вогню», людина «епохи мисливства» передає міфологічну естафету представникам епохи «ранніх землеробів», які сотворять з небесної карти кумирню «вищих» богів, а «духів вогню» прикличуть до свого земного житла і наповнять оселю світом «нижчої» міфології, що мала на меті охороняти родинне вогнище і простір довкола нього від усілякого зла.
      Епоха неоліту, що започатковує «цивілізацію землеробів», характеризується зростанням населення та активним будівництвом житла. У населення з розвиненим землеробством і тваринництвом (неолітичне населення Закарпаття, носії культури лінійно-стрічкової кераміки, а також носії культури Гумельниця південного заходу України) значну роль у житті відігравали обряди календарного господарчого циклу, наділені особливим магічно-ритуальним змістом. Найважливіші з них були пов’язані з сівбою, збиранням врожаю,вигоном худоби на пасовища та поверненням її додому.*7
      Епоха неоліту є епохою наскрізної міфологізації. Міф як форма людської свідомості немовби стверджував існуючий в світі та суспільстві порядок. Тематичні підгрупи світових міфів, зазвичай, розповідають про найдавнішого пращура та сотворення світу, про категорії життя, народження, вікових градацій (ініціацій) та смерті. Релігійні уявлення, обряди та культи неолітичного населення України частково присутні в археологічному матеріалі цього періоду. Особливо розвинена на той час була антропоморфна пластика. Здебільшого неолітичні статуетки зображали реальних жінок – виконавиць обрядів, які померли і стали «духами». По смерті вони ставали родинно-родовими покровительками: жінки-пращури мали відоме їх нащадкам минуле, що розглядалося крізь призму міфологічного образу, от як «Рожаниці» та «Берегиня». Статуетки, як правило, знаходили біля вогнищ, що свідчить про їхні функції як берегинь домашнього вогнища.*8
      Неолітичне-енеолітичне населення України ховало померлих родичів в грунтових могильниках. Буго-дністровське, нижнє донське, азово-дніпровське, дніпро-донецьке населення створювало великі цвинтарі. У цілому пізні азово-дніпровські та буго-дністровські могильники (кінець V – поч.ІV тис. до н.е.) являли собою культові комплекси. Вони служили не тільки місцем поховання померлих, а й місцем виконання обрядів, що були пов’язані з похованням та культом пращурів (ініціація, посвята і вишкіл молодих воїнів тощо). На поверхні могильників виявлені кам’яні закладки і майданчики для жертвоприношень, на яких розкидані знаряддя праці, поламаний посуд, кістки диких і домашніх тварин. Адже жертвоприношення було засобом отримання благ: даючи, розраховували щось отримати взамін. Первісно вони мали вигляд спільних трапез людей, зацікавлених в певних результатах, і духів, що володіють бажаними благами.*9
      Поєднання антропоморфних і зооморфних сюжетів у енеолітичному (трипільському) мистецтві відкриває перед нами надзвичайне багатство праісторичних «текстів», які містять міфи давньоземлеробського населення України. Ці сюжети мають витоки в неолітичному мистецтві культури давніх землеробів Балкан та Подунав’я, корені яких сягають Малої Азії.*10
      Тисячолітня їх історія була продовжена трипільцями в V – ІV тис. до н.е. До числа зображень на посуді раннього Трипілля належить образ Змії, що звивається в клубки. На жіночих статуетках змій оповиває людське тіло. На думку дослідників (В. Марке-вича) це пов’язано з комплексом магічних заклять, спрямованих до верховного жіночого божества. У середньому Трипіллі на посуді з’являється й графічне зображення чотириоких антропоморфних духів богів, що були пов’язані з місцем проживання ранніх землеробів України та рослинним світом, що їх оточував. Їх супутники – рослини, тварини, знаки Місяця, що утворюють певні комбінації, вірогідно, ритуальні. Вони відтворюють аграрні та скотарські культи населення енеолітичної доби.*11
      Шляхи виникнення, розвитку і співіснування «вищої» та «нижчої» міфології («світу богів» і «світу духів») в діахронії мають свою специфіку. «Вища» міфологія у цивілізаціях Стародавнього Світу виокреслює пантеон богів («Верхнього», «Середнього» та «Нижнього» Неба), їх функції і нашарування. «Вища» міфологія у світовому вимірі часових епох має свої сюжетно-символічні стереотипи, аналоги, паралелі. «Нижча» міфологія, інакше кажучи, «народна» міфологія або «демонологія» - це етнічна пам’ять кожного народу зокрема, це специфіка локального характеру, відповідного способу життя, мислення, спілкування, оточення, впливів, отже, це чинник «земного походження» -- вірування, легенди, перекази, повір’я, замовляння, що безпосередньо формуються в світі давніх людей в міру їх практичних та духовних потреб, давнього календаря, родинної та побутової звичаєвості.
      Таким чином, «нижча міфологія» -- це джерело етнофольклору: беручи витоки у дохристиянських віруваннях давнього населення України, «нижча» міфологія у християн-ському світі набула нових міфосюжетних нашарувань (за принципом палімпсестів, коли нові сюжети і символи нашаровуються на попередні), увійшовши в модифікованому вигляді в численні варіанти народної усної та писемної творчості українців. На противагу «нижчій» міфології – «вища» міфологія зі зміною релігійної карти світу перейшла у розряд «мертвих релігій» і стала набутком історичних першоджерел, словників та пласту історичної наукової та художньої літератури.
      Прийняття християнства на території Русі-України у 988 році не зруйнувало вмить набуті тисячоліттями духовні напрацювання давнього населення України, воно поступово створило дивний симбіоз дохристиянської і християнської релігійної свідомості українців. Багато що з того етногенетичного дерева духовної пам'яті у різних формах трансформацій (антропологічних, соціальних, культурних, лінгвістичних тощо) дійшло і до нашого часу.
      Об’єктом нашого дослідження оберемо пласт «вищої» та «нижчої» міфології давньо-слов’янського періоду і прослідкуємо у яких модифікаціях дійшли до нас божественні та демонологічні персонажі на власне українському ґрунті в календарній та родинно-побутовій звичаєвості українців, опираючись на приклади фольклорно-етнографічних першоджерел («Золотослов» М.Москаленка, «Звичаї українського народу» О.Воропая, «Різдвяні святки» М.Номиса, «Записки» НТШ, праці В.Гнатюка, В.Маркевича, О. Афанасьєва,П. Чубинського, М.Сумцова) та історичної художньої літератури (зокрема, історичної трилогії «Синьоока Тивер», «Розплата», «Лихі літа Ойкумени» історика-вченого і письменника Дмитра Міщенка, що висвітлює побут слов’янських племінних союзів наприкінці епохи «Великого переселення народів» VІ – VІІ ст. н.е.).

      «Вища» і «нижча» міфологія праукраїнського житла. Міфологічні сюжети довкола праукраїнської оселі, безсумнівно, набувають свого розквіту в епоху «цивілізації землеробів»
      (особливо в енеоліті VІ/V тис. до н.е. - ІІІ тис. до н.е.), коли на перше місце у свідомості наших далеких пращурів виходять міфопоняття «Роду», «Матері Роду», культу «померлих родичів», культу «домашнього вогнища – Пената», численні культи праукраїнських «предків-тотемів»(вовк, ведмідь, коза, баран та інші), основні «вищі» боги Дозодіакального Неба: Сварог, Дажбог, Стрибог, Лада, Перун, Хорс, Велес (Волос, Волосожар, Тур).
      Первісно Велес (Волос, Волосожар,Тур) був духом предків, який опікувався домашньою худобою. Є підстави думати, що культ Велеса сягає давніх пластів ще до епохи трипільської культури, аж до «доби мисливців», коли основним заняттям для людей було не землеробство, а скотарство. Велес напочатку був богом золота і достатку, а згодом, коли набув в уяві предків людських рис, став богом ремесла, торгівлі, багатства. Ще з «епохи мисливців», яку перейняли нащадки «епохи землеробів», існувало повір’я про Волоса (від «волох», «волохатий»), що його родовід походить від тотема-предка волохатого ведмедя, який впливав на полювання і дарував мисливцям удачу. Тому мисливці приносили Волосу жертви. До його ідола приводили худобу перед вигоном на пасовиська. Символом Велеса у весільному обряді стародавніх українців, а також на святі Різдва Світу та Коляди, що вважалися, водночас, «святами Волоха», був волохатий кожух, вивернутий навиворіт.
      Християнська доба перетворила бога Велеса, який по ієрархічній драбині в часо-просторі перемістився з Дозодіакального бога Верхнього Неба через пласт Зодіакального бога Сонця в сузір’ї Тельця до бога Підземного світу (саме Велеса зображено у третьому підземному ярусі на ідолі Світовида), у міфічне страховисько Вія, що є головним серед демонологічної «нечисті» у повір’ях українців, згадаєм Гоголівського «Вія». Це того Велеса, що «научив наших пращурів зерно сіяти і огнищанами бути», - за текстами «Велес-книги».*12 Це того Волоса, що від нього взяли собі назву «волхви» - служителі старожитніх культів на теренах України.*13
      Найдавнішим божеством, яке давні племена ранніх землеробів уявляли творцем світу, вважався «Род», що поєднував у собі всю родину: померлих предків, живих нащадків та майбутні, ще не народжені покоління. Жіночим верховним божеством в період матріархату була «Берегиня» - «Матір Роду». Божества жіночого роду – «Рожаниці» або «Звізди» - асоціювались із народженням дітей і мали зв’язок із зірками та Зоряним Небом. Звідси міф про те, що кожна людина має свою зірку, яка падає в час її смерті. «Рожаниці» («Звізди») пов’язані з Долею людини. «Роду», «Берегині» та «Рожаницям» приносили біля домашнього вогню жертводання у вигляді каші (куті), а в період родоплемінних союзів давніх слов’ян до куті додалися – хліб, сир та мед. Символом «Рода» було зображення родового дерева, або «Дерева життя», на якому відзначались всі народжені члени родини: дівчата – квітками, хлопці – зелен-листом. Коли хтось із родини вмирав, місце на дереві порожніло, квітка чи лист опадав (у християнську добу на місці померлого ставився хрестик). Пізніше «Род», за повір’ями, перетворився у хатнього Домовика, а «Рожаниці» втілилися в образі Лади та її доні – богині світла Лелі Ладової.
      «Оселя – не лишень місце, де живе під захистом вогню-пената рід, вона жертовник, той хором, з якого голос поселянина, благання про порятунок, а чи поміч у біді може піднестися через димохід у захмарні висоти й стати набутком вищих богів – Сварога, Лади, Перуна, Хорса, тих добрих і світлих богів, під якими живе на землі, на ласку яких уповає люд.
      Не скупись на жертви вогню, охоронцеві свого роду. Вони завсігди мають бути щедрі, та найщедріші - в день повороту сонця на літо (в день 25 грудня, на свято Різдва світу – І.В.). То день народження бога Сварога, а в день народження Сварог, як і сини Сварожі, найщедріший.
      Посуд, в якому приноситимеш жертву, розбий аби ним не скористався хтось інший, бо замість добра матимеш зло. Заслабне хтось – лікуй біля печі чи на печі, ближче до вогню. А щоб вогонь і зовсім поборов мор, усяку нечисть, що засіла в тілі, кинь у воду вугілля з огнища і дай напитися тої водиці слабому, то усю хворість зніме.
      Коли ж ні, звернись до вищого божества – сонця, місяця, зірок. А ще знай: поріг – межа, по один бік від неї діє божество, по другий – ні. Отож, не подавай анікому руки через поріг. За ним пенат-домовий не має вже сили, і хто знає, доброму чи злому подаєш ти руку,
      лихо чи благодать ведеш до оселі. А ще маєш знати таке: в хижі твоїй, одразу за порогом, всякий, будь він навіть тать, стає під захист пената-домового, його ніхто не сміє чіпати. Пролити в оселі кров – найбільший злочин, як і піти з оселі, стати ізгоєм роду – теж».*14
      В епоху «Великого переселення народів» (ІІ- VІ/VІІ ст. н.е.), себто у давньо-слов’янський період, відбувається об’єднання або нашарування Дозодіакального пласту «вищих» богів з новим міфопластом – персонажами «вищих» богів Зодіакального Неба, що опікуються «домашнім вогнищем» праукраїнців: Білобог, Ярило(Яр)-Сонце, Семияр (Сімаргл), та інші. Їхніми міфоворогами можна вважати Чорнобога, упирів, відьмаків та відьм. «Є покони, виколисані людським сумлінням, і є злеліяні татями. Є над людом і його сумлінням воля Білобога, та не бракує й Чорнобожої».*15Ці персонажі є представниками міфопростору епохи «двовір’я» - ще сильної на теренах України дохристиянської міфології та поодико-локальної, проте швидко наростаючої в часі і в обширі християнської народної «демонології». Слід зазначити, що поняття «відьма» та «відьмак» є вже ознакою християнської міфосвідомості.
      «Зла сила, усякі там відьми та відьмаки, упирі, як і поводир їхній – Чорнобог, так і зирять, так і норовлять підгледіти, коли і де народжується нове огнисько, аби першими прибути туди, засісти там, шкодити, коли закладається оселя, шкодити й потім. Тому-то місце під оселю обирається таємно, глупої ночі, коли пропіють перші півні й принишкне, сховається по криївках темна сила. Беруть господарі тої пори півня найліпшого та найголоснішого, йдуть на місце нової господи, рубають півневі голову й закопують її на тому місці, де буде красний куток – покуть. То жертва вогню-пенату, благання, аби туди - на місце нової оселі, перейшов її охоронець – домовик і став на захист житла, достатку в житлі, добробуту та щастя в родині. Туди ж кладуть пізніше, як закладають оселю, й зернята, аби родило на ниві й водилося в оселі збіжжя, аби була багатою родина та її оселя».*16
      В історичній романістиці, зокрема у книзі Дмитра Міщенка «Розплата» ( у циклі трилогії «Синьоока Тивер», «Розплата», «Лихі літа Ойкумени»), на основі багатолітнього вивчення першоджерельної літератури, автором відтворений дохристиянський обряд жертвоприношення півня в дар домашньому вогню-пенату:
      « - Прийміть, боги, жертву мою, - сказала, і тоді вже, як запалав вогонь, а по терему пішов пах смаленого м’яса, стала на коліна і піднесла руки до неба.
      - Молю й благаю, тебе, Перуне, всесильний боже наш. Ти один здатний побороти всіх демонів – на землі і в небі, побий супостатів наших, обрами іменованими. Врази їх огненними стрілами, затьми вічі їхні і мізки в той час і в ту годину, коли ми рватимемо вериги свої і шукатимемо доступу на вольную волю… І тебе прошу, богине Ладо, покровителько долі жіночої. Заступися за дитя моє, недругом заверижене, силою спонукане до небажаного і недостойного слюбу».*17
      Півень був оберегом праукраїнської оселі . Червоного півня пускали першим у нове житло. Образ півня різьбили і прибивали на його крівлі. «…А навіщо півня вирізьбили й прибивали на крівлі? Відомо ж, люд наш тому й величає того птаха Будимиром, бо знає, певен: саме він гонить голосним криком у царство пітьми духів темряви, будить до життя Яр-Сонце, передвіщає його народження. Тому-то й ставлять «будимира» на тій оселі, якій бажають світла, сонця, добра».*18
      Серед найшановніших «вищих» богів дохристиянської України чільне місце належить Перуну – богові грому та блискавки, богові-воїну, що їздить по дощовому небу на вогняній колісниці і метає блискавками у своїх ворогів. Аналогічну функцію у християнстві виконував святий Ілля. Дуже багато першоджерельної, художньо-історичної , науково-популярної літератури висвітлює семантику міфологічного образу бога Перуна (поруч з іншими богами прадавніх українців – Сварога, Дажбога, Хорса, Велеса (Волоса), Стрибога, Мокоші (Макоші), Лади, Мари (Морени, Мармореї), Світовида(Святовита), Семияра (Сімаргла), Ярила (Яр-Сонця), Купала (Купайла), Трояна та інших). Це і знаменитий літопис «Велес – книги», і наукові опрацювання давньоукраїнських міфотематичних груп Михайлом Москаленком у передмові до «Золотослова. Поетичного Космосу Давньої Русі» (Київ,1988), і міфологічний словник язичницького пантеону Івана Огієнка, і «Знадоби до галицько-руської демонології» Володимира Гнатюка (Львів,1904), і «Очерк старославянского баснословия или мифологии» Якова Головацького (Львів,1860), і книга М.Костомарова «Славянская мифология» (Київ,1847), і тритомна монографія відомого представника міфологічної школи в російській фольклористиці Олександра Афанасьєва «Поетичні погляди слов’ян на природу» (Москва, 1865-1869), і монографія Олександра Потебні «О мифическом значении некоторых обрядов и поверий» (Москва,1895),і нарис Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу. Ескіз української міфології» (Львів, 1876), і монографія «Культурные переживания» Михайла Сумцова (Київ, 1890) і видання Михайла Грушевського «Історія України-Русі» (Київ, 1913), не кажучи про дослідження Володимира Милорадовича, Петра Іванова, Бориса Грінченка та інших.
      Так, у «Нарисі української міфології» Володимира Гнатюка (Львів,2000), стаття про бога Перуна розпочинається текстом: «Про Перуна маємо найбільше звісток зі всіх українських богів».*19 Далі Гнатюк згадує твір Прокопія Кесарійського з VІ ст. н.е. «Історія воєн», у якій є відомості про побут і звичаї східних та південних слов’ян, де йдеться, що слов’яни й анти «признають владикою бога, що надсилає блискавку, і жертвують йому корови і всяку худобу».*20 Уявлявся Перун струнким срібноголовим, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках.
      Ідол Перуна мав людську подобу: тулуб виготовляли з дерева, ноги – із заліза. Голову – зі срібла, вуса – із золота. В Густинському літописі фіксується, що в руках у цього ідола був коштовний камінь – рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище, так званий «живий вогонь» - якщо він згасав, то його охоронці карались на смерть. Перунові приносили жертви, для яких вбивали вепра, бика або червоного півня. Символами Перуна вважалися сокира та стріла.*21
      В новій християнській інтерпретації вже не «Перун б’є з неба блискавками, а святий Ілля б’є перуновими стрілами (або громовими кулями) в чорта».*22 Поруч з св. Іллею і св. Пантелеймон («Паликопа») та архангел Гавриїл виконує аналогічні функції.
      В художньому переосмисленні давньоукраїнських міфів та легенд «бог-громовик» Перун, коли посилає на землю свої огненні стріли, особливо раннього передліття, «не інакше, як ганяється в океан-морі за дощовою дівою-німфою. Молоко повногрудої німфи скроплює тоді дольний світ і будить до життя усе, що є живого на землі – дерева, трави, люд».*23
      Говорячи про бога Перуна, не можливо обминути тему священних («Перуневих» або «Красних») дерев - дерев, обпалених блискавками. Довкола таких дерев у стародавні часи на теренах України збиралися під час обрядів «посвячення у воїни», обрядів вікової ініціації, а також культів, пов’язаних з померлими. Улюбленими деревами бога Перуна були – дуб, калина та цвіт папороті (за повір’ям папороть цвіте в ніч на Купала у час грози). «Перуневі» дерева були призначені для культових обрядів, тому вони не надавалися для будівництва житла. Зате вони чудово надавалися для виготовлення стародавніх музичних інструментів: сопілки, дудки, ріжків, навіть скрипки.*24
      З культом дерев (особливо шановані – дуб, ясен, явір, липа, сосна) пов’язувався культ музики та музичних інструментів, оскільки вони виготовлялися з деревини, музика вважалася голосом духів дерев.
      Поруч з Перуневими деревами особливої ваги набували дуплисті дерева: «Кожне дерево – оселя божа, а дуплисте й поготів».*25 У предковічних деревах, за переконаннями праукраїнців, жив Дух Лісу. За давніми повір’ями, саме у старих дуплистих деревах зимували лісові мавки (навки), а в предковічних трухлявих пнях мешкали Лісовики. Для епохи дохристиянства характерні анімістичні уявлення про Душу, що оживляє весь довколишній світ Природи, тому священними вважалися предковічні непролазні ліси, густо зарослі дубові та березові гаї поблизу джерел, водоймищ та повноводного устя річок. Згадуються тексти літописної «Велес-книги», писані на дощечках мореного дуба: «Мольбищ не маємо, а молимося ото коло криниць та джерел, де вода жива тече і там воля є…».*26 У лісних гущавинах та в зарослях коло води водилася сила-силенна лісових та водяних духів – представників «нижчої» міфології дохристиянської України.
      Про розгорнуту систему давньослов’янської демонології свідчать численні археологічні знахідки на території України. Тимощук Б.О. у монографії «Язичницькі святилища Галицької Русі» (Москва,1997) розповідає про єдиний археологічний комплекс, названий дослідниками Збруцьким культовим центром. Розкопані святилища Звенигород, Замчище, Зеленолипське та інші свідчать про зв’язок з ритуальними культами: вони розміщені в лісах, поблизу водоймищ; орнаменти на посуді свідчать про вшанування астральних світил, тварин-тотемів, зміїв; містять жертовні печі з залишками ритуалів із зерном, склади кісток та елементи тварин і птахів. Археологічні знахідки підтверджують думку про людські жертвоприношення : «Високий, якщо не найвищий ранг святилища Звенигород в ієрархії давньоруських культових пам’яток 11-13 ст. підтверджується ще й тим, що на його вівтарях знаходяться значні рештки людських жертвоприносин, які згідно язичницьких вірувань, доставляли особливу насолоду богам».*27 При розкопках виявлено різноманітні форми принесення в жертву людей: спалення у ритуальній печі для випікання жертовного хліба; топлення для викликання дощу та закопування в землю для його припинення.*28 Окремим видом жертвоприношень було обрядове вбивство людей похилого віку, що вже не приносили користі племені. Ряд знахідок Звенигородського святилища свідчить, що елементи людських тіл використовувались як амулети чи обереги для оборони від «злих духів», що насилали на плем’я та оселі поселян хвороби, пошесті, мор.*29 До «злих духів» належали Блуд, Злидні, Обида та «духи хвороб» - Пристріт, Уроки, Гостець, Чума, Пропасниця(Трясавиця, Лихоманка, Вогневиця),Колька, Моровиця. У часи християнства до списку «злих духів» увійшли всі переосмислені анімістичні персонажі лісового і водяного світу в перемішку з духами праукраїнського житла – такі як блуд, вихор, дика баба, вій, змій, вовкулака, домовик, польовик, русалка, упир, чугайстер та інші.*30
      На відстані часу «нижча» міфологія праукраїнців , пройшовши трансформацію через призму християнських психоемоційних акцентів, утворила у свідомості власне українській «негативне» забарвлення до усього дохристиянського міфопростору, звідси і назва «демонологія», себто «демони», «нечисті». Однак, незважаючи на офіційну християнську (церковну) заанґажованість, персонажі дохристиянської «нижчої» і вибіркової «вищої» міфології присутні в усьому обширі українського родинно-звичаєвого побуту та циклу української календарної обрядовості.

      Календарна звичаєвість українців. У першу чергу, це свята праукраїнського місяце-сонячного календаря: Різдво Світу-Коляда, Щедрівки; Купала-Русалії - зимове та літнє сонцестояння, Ярів день, Овсяна Мала та Велика - весняне та осіннє рівнодення.
      От хоч би взяти день весняного рівнодення, Ярів-день, коли після зимового сну пробуджується весняне Ярило(Яр)-Сонце,запліднює життєдайним промінням Землю і кличе до такої ж шлюбної злуки й людину.*31 «Бо слідом за вітрами-тепловіями Стрибожими вигляне з-за хмар, з-за океан-моря і світлоликий Ярило, засіє землю ярим світлом. Від того світла-тепла об’явиться й засяє видом добрим і втішним матінка-Лада, зозулька прилетить на легеньких крильцях і принесе у дзьобику золоті ключі від Вираю. Ними боги одімкнуть царство вічного літа і засіють землю плодоносним сім’ям дощу. І враз пробудиться Мати Природа, забуяє зелень і квіт, а в серці людськім – надія-сподіванка.
      Йой, то буде її, Миловидчина, найщасливіша днина! А так, коли дівці минає 16-те літо, її вже не до мами – до молодця хилить. Отож так тому і бути: підеш сього передліття на свято Ярила, на першу розмову з покровителькою дівочого слюбу – Ладою. Най побачить і знає, що ти вже є».*32
      На Ярів-день існував давній звичай обирати найвродливішу з-поміж дівчат-відданиць, яка ставала уособленням Весни або Ладової доньки – Лелі Ладової. В деяких регіонах України (на півдні та в Карпатах) зберігся по сьогодні звичай на весну святкувати день Красної Гірки і вшановувати Лелю.*33
      «…Молодці вибирали поміж дорослих дівок найліпшу, ту, що і личком красна та ясна, і станом гінка, мов смерічка, жінки рядили її в біле святошне вбрання, клали на вимиті любистком та розпущені по плечах коси вінок із купав, садовили на білого коня, дарували у руки сито з випеченими й золоченими медом жайворонками і казали: «Нині ти Ярилова наречена – Весна. Їдь у поле і обдаровуй усіх своїми дарунками.
      Поки дівчата, що супроводжують заквітчану Весну, співають, Весна встигає роздати дарунки, запрошує поселян до яств, виставлених на білому полотні. Там є хліб і печеня, пироги і набіл, мед бджолиний і корчаги з хмільним. А ще – вепрятина, лосятина, засмажені тетеруки. Вистачить усім і на всю ніч. Перші, як і годиться, сідають до яств мужі та молодиці. Їм не гоже починати свято з танку – танцюватимуть тоді, як захмеліють. Тож і не ухиляються від яств та братниць, і частуються, і здравниці виголошують на честь матері Весни, всеблагої Лади, богині слюбу і перелюбу. Ано, і перелюбу».*34
      Богині «слюбу і перелюбу» Ладі присвячене і одне із найвеличніших свят дохристиянської доби – Купала – свято літнього сонцестояння, яке християнстський світ перетворив на Різдво Івана Хрестителя, а по ньому й Русалії, які по іншому в народі називаються «Зелені Свята», «Навський Великдень», а в християнському світі - «Трійцею».
      У ніч на Купала найбільшої сили набирав «світ Духів» польових, лісових та водяних: усі мавки (навки), русалки (польові та водяні), а з ними Водяники, Лісовики, Перелесники, Потерчата, і Той що греблі рве, і Той, що в скалі сидить (за драмою-феєрією Лесі Українки «Лісова пісня»*35) збираються докупи у гущавинах дрімучих лісів, на верхів’ях Лисих та Чортових скель і святкують «шабаш». Так собі змалювала світ духів Природи людина уже нової християнської епохи, назвавши усіх персонажів «нижчої» міфології давніх українців «нечистими», простіше «чортами».*36 Звідси і оповіді про чортів, що стережуть від людей
      в ніч на Купала рідкісну квітку папороті, що дарує незлічені скарби і здійснення найпотаємніших бажань тим, хто знайде її.*37При цьому ще раз зазначимо, що тлумачення дохристиянських духів Природи не збігалося з християнським їх трактуванням: мавки (Нявки, Бісиці), русалки, водяники, лісовики, як і хатні домовики (Хованець,Годованець, Щасливець) з приходом нового міфологічного мислення втрачають прив’язку до природнього середо-вища, тих природних стихій, які їх породили, а набувають нових християнських ознак «нечистоплотності» або «гріховності». Скажімо, русалки – це «нехрещені діти» (український фольклор, «Утоплена» Т.Шевченка). А мавкам «до танцю приграє на дудці-козі сам чорт».*38
      Натомість міфологічне поняття «чорт» не має нічого спільного з «нижчою» міфологією дохристиянської України. Це швидше адаптація інших персонажів світового міфопростору, які мігруючи дорогами поширення християнської релігії привносили елементи чужорідного етносу на нову територію. Маємо на увазі «нижчих» персонажів єгипетського пантеону, карликоподібних божків Бес-Аху – «воїна», Бес-Хіта – «танцюючого» та їхніх дружин Бесіт (порівняймо з українським синонімом «чорта» - «Біс»), що відповідали за благополуччя давньоєгипетської оселі. Але це були позитивні персонажі: вони оберігали оселю та її мешканців від усілякого зла, вони піклувалися молодятами та молодими мамами і їх маленькими дітьми, нічого зловіщого у їх міфологічних функціях не було.
      «Чорт» як міфологічний персонаж християнської України постійний ворог світла , добра, встановленого Богом світопорядку. Його місце у пеклі поруч з Чорнобогом, що став уособленням Сатани (знову наголосимо, що «Чорнобог» у дохристиянстві і «Чорнобог» у християнстві мають зовсім інші смислові навантаження). Він спокушає людину та її сумління. Він інколи страшний, інколи смішний, інколи «мудрий» (згадаємо літературні портрети персонажів «нижчої» міфології у етнографічних творах Миколи Гоголя – «Ніч під Різдво», Тараса Шевченка, але згадаємо і «Фауста» Ґете, де поняття добра і зла переведені у філософське підґрунтя). «Чорт» постійний протиборець Білобога, він супроводжує весь цикл календарно-побутової та окремі сюжети міфопростору родинної звичаєвості давніх українців. «Чорт – Біс, Диявол, Дідько, Щезба, Щезник, Він, Той, Пек му, Осина, Осинавець, Скаменюшник, Злий, Сатана (синонімічний ряд подаємо за «Нарисом української міфології» Володимира Гнатюка). Як дух, може чорт прибирати найрізнородніші постаті і то не тільки людий та звірів, але й неживих предметів. Найчастіше перекидається чорт у знайомого, кума, вояка, барана, вівцю, пса, кота, когута, ропуху, миш, димало».*39«Чорта представляють як чорного чоловіка з крючкуватим носом, із двома рогами і з кігтями на руках, ліктях, колінах і ногах. Чорт має собачу морду, загнений хвіст, кігті на руках і ногах. Чорта представляють собі у постаті чоловіка невисокого зросту, чорного, ноги в нього собачі або курячі, хвіст короткий, морда широка, ніс довгий, очі червоні, як розжарені вуглики, волосся чорне, довге і шорстке, руки довгі з довгими кігтями, роги баранячі або козячі… », - за Павлом Чубинським «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край». *40
      Переповненим персонажами зі світу Духів «нижчої» міфології Стародавньої України є зимовий календарний цикл, улюблена з діда-прадіда різдвяна Коляда («Коляда» вважався богом зимового сонцестояння в сузір’ї Водолія, мав вигляд новонародженого немовляти на голові матері Лади або яблука в її руці).*41 На святі Різдва Світу, на Коляду, все набуває магічного ритуального змісту, особливо знаковість числа 12, що відповідає культу Зодіакального Сонця, а ще культу померлих родичів-«святок», що розмістилися в образі зірок, за віруваннями дохристиянської епохи, на 12 сузір’ях-«луках» бога Сварога- Зодіаку.
      До персонажів «нижчої» міфології на святі Різдва належить і «Коза» – душа Ниви, яку переслідують завзяті женці, а вона ховається від них в останньому невижатому снопі. Обряд «водіння Кози» сягає своїм корінням магічних ритуальних дій доби «ранніх землеробів» («Козиного народу»), що таким чином вшановували свого міфологічного предка-тотема.
      Невижатий сніп у народній уяві давніх українців - це Дух Діда («Дідух»), йому належиться на Різдво стояти на чільному місці – на покутті, під образами! Відомий український етнограф Матвій Номис у часописі «Основа» за 1861 рік видав працю «Різдвяні святки», де описав старосвітське Різдво на правобережній Україні. Зокрема, згадує він і про «чортів» на святі Водохреща: «Хрест у воді – для «нечистої сили» погибель, тому всі чорти вистрибують з річки, а з ними і сам Водяник, і перебувають на землі до того часу, аж поки котра з жінок не прийде до ополонки білизну прати. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею попірнають і всі чорти, що на землі мерзли. Тому бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну ще цілий тиждень по Йордані, щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів.
      Коли вже воду освячено, люди, що оточили річку барвистим колом, розступаються, підходять до ополонки і черпають глечиками воду. «Водицю-Йорданицю» бережуть через увесь рік, бо то «жива вода», а п’ють її, «аби хвороби не боятися і міцнішими бути».
      Хлопці-молодці купаються в ополонці, а дівчата щедрують:

      «Йордан, Йордан, Йорданиця,
      Там Пречиста воду брала,
      Своє дитя напувала».

      Дівчата вмиваються в «йорданській» водиці, «щоб були рум’яні лиця». Господиня-Україна веде українських дівчат до ополонки, «аби сі умили та красно налили».
      Після обряду водосвяття та пов’язаних з «йорданською» водою ритуалів, люди вертають до своїх осель. Священик ходить по селу і кропить святою «водицею-йорданицею» кожну оселю, «щоб до людей у двір приходило тільки щастя, щоб обминали їх нечисті сили зла».*42
      У зимовому календарному циклі Стародавньої України окрім «нижчої міфології» (Дід Морозко) була задіяна і палітра «вищих» богів: обов’язково Сварог, Дажбог, Перун, Лада, Яр-Сонце та інші. «Боже, Свароже, і ти, Перуне! Полиште царство піднебесних хмар, океан-моря бездонного, з’явіться над землею й розбийте вериги Морозкові. Най би вгомонився той дідок-несплюйко та перестав скиглити під вікнами: «Пустіть, та пустіть же в оселю, бо рознесу її по вітрові, замету білою бородою так, що й до скону-віку ніхто не відшукає!» А луснув би ти зі своїми погрозами, зі стукотом-грюкотом за вікном!.. Чекай, прийде на тебе Мати-Лада та всесильний Ярило, вони укоротять тобі бороду, заткнуть і пельку, з котрої дме та дме стужа. Путь їм, щоправда далека ще. Щоб вийшло з океан-моря Яр-Сонце. Має об’явитися в хмарах Перун, розбити своїми разючими стрілами вериги Морозкові, відкрити небо для теплих вітрів із острова Буяна, а вже вітри принесуть на своїх леготах-крилах благодатне тепло і доконають бородатого Морозка. Атож, доконають!».*43
      Кілька слів про Дозодіакального бога праукраїнців – Сварога, бога Верхнього Зоряного Неба і Небесного Вогню. Зображень Сварога не знайдено, але вважається, що його знаком були рівнораменні хрести у вигляді свастики-сварги, які й досі зустрічаються на писанках та кераміці. Небесним знаком цього бога був Плуг (сузір’я Оріона), який ритуально вшановувався у ритуальних обходах осель на святі Різдва Світу (в дохристиянській Україні) та на святі Різдва Христового (з часу прийняття християнства вже як традиційний обряд). Сварог теж шанувався як бог ковальства, адже він уособлював Небесний Вогонь. А також був богом шлюбних стосунків і викував для наречених золоту обручку. Про це йдеться у давніх українських колядках, щедрівках, веснянках та казках.*44
      Бог Сварог та його 12 «зоряних лук» слугували місцем вічного розселення душ померлих предків і були пов’язані з упокійним культом: «Душі пращурів наших сяють нам зорями з Ірію» ( за дощечками «Велес-книги»).*45
      З приходом християнства на землі України, Сварог як божий деміург починає потроху забуватися, його місце займає Бог-Отець.
      Підсумовуючи, скажемо, що в діахронії міфологічна система мислення зародилася на теренах України ще в пізньому палеоліті і була пов’язана з мисливською магією «цивілізації мисливців», тоді ж склалася і рання стадія мисливських культів. У мезоліті (кам’яному віці) окремі культи оформилися в цілісну систему культів тварин, рослин, природних стихій, а також найрізноманітніші форми поклоніння предметам, яким надавали магічного значення.
      Протонеоліт, коли люди переходять на осілий спосіб життя і займаються первісним землеробством та освоєнням домашніх тварин, дає поштовх до появи астральних культів та формування міфів про природу, людину і довколишній світ. В епоху неоліту і енеоліту, яку класично називають «цивілізацією землеробів», основним досягненням стало будівництво житла з вбудованою піччю. Звідси трансформація культу вогню у культ домашнього вогнища та культ померлих предків, а також у ритуал спалення в первісному поховальному обряді. «Епоха землеробів» - це епоха матріархату, культу вшанування жінки як символу родючості, культу зерна, хліба як символу сонця і життя, а також культу води і землі. На основі землеробських ритуалів енеолітичної доби Трипільської культури остаточно сформувалися календарно-обрядові цикли та первісні форми релігії, де культ померлих предків і поклоніння божественним силам Природи (сонцю-вогню, воді-змії та землі) займає визначальне місце. Практика жертвоприношень плодами землі, а також людьми, формує структуру культового механізму – жерці як виконавці культу, капища та могильники як місця культової практики.
      «Цивілізація вершників» - від епохи бронзи до праслав’янської доби - дала трансформацію міфології потойбічного світу. Тепер померлих ховали в землю з ритуальною тризною та насипанням кургану. Такий обряд зумовив виникнення ритуальних поховальних голосінь, а до річного календарного циклу додаються свята вшанування померлих.
      Залізний вік характеризується утвердженням стійкого укладу сім’ї, а звідси і міфологія родинних звичаїв та обрядів – в першу чергу, весільних та родильних; не кажучи про героїчну міфоструктуру «вищих» богів в епоху військових сутичок часового пласту скіфської культури.
      І, нарешті, період праслов’янський (ІІ – VІ/VІІ ст.н.е.) на теренах України дає нам довершену систему дохристиянської міфосвідомості з розвиненою системою нашарованих попередніми епохами міфологічних знань, де система культів і пов’язаних з ними звичаїв та обрядів умовно поділяється на родинно-побутову і календарно-обрядову міфосистему. Ясна річ, ці дві системи знаходяться у нерозривному взаємозв’язку.
      Прийняття християнства на теренах України не ліквідувало ці обидві системи, лише адаптувало їх під християнське віровчення. Тому з класичного поділу міфології дохристиян-ства на «вищу» і «нижчу» не лишилося каменя на камені. З’явився термін «демонологія», якого у язичництві ніхто не знав. У цю «демонологію» ввійшли і «доброзичливі» і «ворожі» духи старої епохи. Дуже популярними в епоху християнства стали «демонологічні» представники Потойбічного світу («чорти», «відьми», «упирі») та модифіковані під нову віру свята Різдва (Коляди), «Зелені» (Трійця), Великдень («Ярів-день») з переосмисленими персонажами «нижчої» міфології праукраїнців – мавок, русалок, домовиків-Чугайстрів та інших.
      Багатство міфологічної свідомості праукраїнців дало поживу українському фольклору, міфо-героїчному епосу, пісням, казкам, народним ігрищам, художній літературі. Основною рисою міфологічної свідомості Стародавньої України є те, що вона мала суто практичне застосування і визначала спосіб поведінки людей у системі цивілізацій Старого Світу від народження до смерті. Ті засади, у модифікованому добою Нової релігії вигляді, слугують українцям і дотепер.



      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    9. Духовна місія отця Івана Кипріяна.
      У 1918 році з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і отець Іван Кипріян, залишивши свою парохію в містечку Немирові Рава-Руського повіту, стає польовим духівником УГА. З нею пройшов о. Іван весь її героїчний і трагічний шлях. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16-18 липня 1919 року, а також у дні страшної трагедії у «чотирикутнику смерті» (район Вінниця-Браїлів-Жмеринка-Немирів): з півночі українських вояків тоді оточили більшовики, зі сходу - Добрармія, з заходу – польські війська, а з півдня – румунські, тоді отець Іван Кипріян, боячись потрапити в один із польських концтаборів, змушений був перейти кордон до Чехослословаччини. В листопаді 1920 року о. Іван Кипріян був викладачем на курсах матури в Ліберці. З середини грудня 1920 року його призначають у Ліберці катехитом. Існує опис о. Івана тих часів: «сумний, задуманий старший чоловік у вилинялому однострої воїнів УГА». [1, с.13] В кінці січня 1921 року о. Іван Кипріян згадується як диригент співацько-музичної секції. Одразу ж після переселення табору з Ліберця до Йозефова його ім’я перестає називатися у списках ліберецьких викладачів.
      Після поразки національно-визвольних змагань отець Іван Кипріян повертається на короткий час на терени Західної України, в Галичину до Львова. Та покликання духівника кличе його до праці на Велику Україну. Вражений руїною, бажаючи присвятити себе справі відбудови та соборності, о.Іван Кипріян вирушає на капеланську службу на український схід. Заарештовано його в 1921 році, хоч у «Мартирології Українських Церков» читаємо, що о. Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку 30-их років ХХ століття.
      У таборах ГУЛАГу, де у 20-их роках лютував на повний розмах весь жахітливий перелік людиноненависницьких методів знущання над «політичними» в’язнями - т.зв. «врагами народа», український священик пережив голод, хвороби та фізичне катування більшовицьких садистів. Згадує про о. Кипріяна побратим отець Кухарик: «Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8986»… Вся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.» [1, с.13]
      Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменших дітей. У бараці №332 для зовсім немічних, себто таких, з котрих уже не можна було витиснути ніякої користі для «соціалістичного будівництва», де перебував 68-літній о.Іван Кипріян, утримували також 70 діточок, які мали нещастя народитися в таборі і ставали його в’язнями від народження до 5-річного віку. Це були табірні діти «врагов народа», чиї батьки були знищені. Після 5-річного віку дітей кудись вивозили – вочевидь, в дитбудинки чи колонії для дітей політв’язнів. До п’ятирічного віку, як свідчать очевидці (о.Кухарик), мало хто з цих маленьких мучеників доживав, бо ці нещасні дітлахи отримували лише залишки їжі, що лишалася після роздачі харчів дорослим в’язням. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби і голод косили їх десятками. Були в бараці й божевільні, й спаралізовані діточки, й покриті струпами та з роз’їденими ранами, такими, які ніколи не гоїлися. Єдиною «нянькою» й опікуном цій малечі був отець Іван. Він озивався до них ласкавим словом, брав на руки, пригортав до грудей, розповідав їм байки та біблійні історії, вчив молитися. Шістдесятивосьмирічний священик випрошував для них їжу у дорослих в’язнів, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі, гірко ридаючи, виносив з бараку самотужки на власних руках малі мертві тілечка, і ревно молився, аби душечка малолітнього страдника знала, що й за нею хтось побивається на цій землі і віддає, за християнських приписом, її тілу шану і почесть.
      Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав дітям. Згадує отець Кухарик: «Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна християнської любові».[1, с.13]
      Про побут отця Івана Кипріяна у таборі було відомо дуже мало. Знали, що гризла його невигойна печаль за сином Віктором, що його розстріляли більшовики у 1920 році. Знали також, що був у таборі поруч нього друг – полковник (очевидно, білогвардієць) на прізвище Калядін, який спорудив у бараці під нарами для паралізованих і душевнохворих дітей престол, на якому отець Іван служив літургію, молебні за болящих та панахиди за покійних. Сюди, в цей найжахливіший відділок бараку, навіть вартові гидували наближатися.
      Усі дорослі в’язні глибоко поважали отця Івана Кипріяна і допомагали оберігати дітей. У бараці всі знали закон, що час-від-часу з бараку забирали тих в’язнів, яких треба було знищити. Забирали й дітей. Із розповідей свідків тих жахливих подій, можна було довідатися, що виводили приречених із бараку десь увечері, до відбою, а розстрілювали перед світанком, бо, як свідчили очевидці, існувала на території табору якась будка чи огорожа без даху (у спогадах в’язнів вона зветься «кліткою»), куди зачиняли смертників перед розстрілом. Будка ця була в полі зору вартових на вежах, і підійти до неї було неможливо. Тому отець Іван Кипріян зі своїм другом-полковником Калядіним прорили підземний хід, крізь який священик проповзав до приречених, щоб дати їм останнє благословення та відпущення гріхів.
      Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 хворих, остаточно ослаблених дітей не для медичного огляду, а на розстріл і закрили їх у «клітці». Нещасні діти голосно плакали і кликали отця Івана, та садисти не звертали на це ніякої уваги. Невдовзі почалася жахлива хуртовина.
      Згадує о. Кухарик: «Страшна сніговія лютувала надворі. Здається, нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, її названо пургою. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду».[1, с.14]
      В таку «розгурхану» ніч діти (згадаймо – до 5 років!) залишилися просто неба самі, безпорадні.
      Отець Іван Кипріян постановив піти до лазу. Він приготував для голодних дітей ласощі – у жменях ніс янголяток з цукру (вочевидь, події розгорталися в період різдвяних свят). Допоміг вірний полковник Калядін. Ступаючи в хід, отець Іван спершу вклякнув і потонув у недовгій молитві, по ній наказав Калядіну знищити престол під нарами. Він знав, що не повернеться. Обернувшись востаннє, мовив неголосно: «Мир всім!» – і коли полковник погасив жарівку, зник у лазі.
      «Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено на пізніше. Чотири дні ніхто не підступав до загорожі смертників. Як метелиця скінчилася, то сторожа побачила в клітці замерзле тіло отця Івана Кипріяна, обліплене задубілими дитячими трупиками. Ручку одного з хлопчиків отець тримав у своїй задубілій долоні, а поміж їхніх рук був затиснутий цукровий ангелик». Так свідчив про смерть в’язня №8986 отець К. Кухарик – очевидець цих подій, побратим отця Івана Кипріяна, в’язень тих часів, у часописі «Голос Христа Чоловіколюбця», №9,1958 р., Канада. [1, с.15]
      «Кажуть, як істинний українець отець Іван дуже любив білу одежу, яка традиційно супроводжує українця в найурочистіші хвилини життя: до причастя, на сівбу та зажинки, на свято, до шлюбу й на смерть – в останню Божу дорогу. Отець Кипріян скінчив свій земний шлях у брудному, смердючому лахмітті, серед таких же брудних, обдертих малят. І лише люта сибірська зима виявилася «милосердною», і мовби вдовольнивши тугу великого серця за білизною та чистотою, покрила мучеників чистим-пречистим, неторкнуто білим саваном». [2, с.5] Сталася ця трагедія у 1924 році, по шести роках від часу створення в Країні Рад перших у світі концентраційних таборів. До слова, перший із них «на просторах родины чудесной» був створений у 1918 році на пустирищі під Архангельськом.
      Хто ж він, отець Іван Кипріян, що про нього, як про легенду, розповідав ще малолітньому (в майбутньому відомому поетові-дисиденту) Ігорю Калинцю його дядько-священик, пан Ігор згодом назвав отця Івана «героєм своїх дитячих літ» у статті-спогаді «Як написати казку» [3]
      У «Записках Наукового Товариства ім. Шевченка (том ССХХVІ, Львів,1933, с.226) є видрукувана стаття про тогочасних діячів української музичної культури, серед них ім’я Івана Кипріяна. Принагідно довідуємося, що Іван Кипріян народився 27 жовтня у 1856 році в місті Сокалі на Львівщині, що до одруження та висвячення вивчився у Львові на композитора та диригента. У тогочасному музичному світі Іван Кипріян був знаний як автор першого підручника українською мовою «Основи музики», виданого у 1880 році власним коштом, де розробив українську музичну термінологію, що й досі не втратила своєї актуальності; а також як автора одного з перших у Галичині «Підручника початкових відомостей музики й співу». Пізніше, вже носячи священичий сан, видав «Партитуру співів церковних та світських» українського композитора ХVІІ віку Бортнянського. Збирав народні українські пісні та публікував записи у музичних та етнографічних збірниках, що їх видавав Порфирій Бажанський («Русько-народні галицькі мелодії»,1906-1907). Будучи парохом у Немирові, створив прекрасний хор, що виступав на багатьох святах та концертах з виконаннями творів Д.Бортнянського, О.Нижанківського, А.Вахнянина, Ф. Колесси та інших українських композиторів. В його доробку: «Утреня в святу й велику неділю Пасхи», «Молитва для сопрано й альта з фортепіано». У 1889 році в Лондоні побачив світ збірник церковних пісень, і десять з них належать Івану Кипріяну. Завдяки його публікаціям у історії тогочасного музикознавства залишилися імена українських композиторів Вікентія Середнія та Людвига Седляка. Отець Іван Кипріян написав музику до гімну на честь скасування кріпацтва в Галичині.
      Та недовго тривала культурологічна діяльність о.Івана на ниві української церковної музики та хорового співу. Життя молодої Української Держави вимагало захисту. Із книги «Польові духівники УГА», що вийшла в 1963 році у Вінніпезі, знаходимо спогади про отця Івана Кипріяна о. Івана Лебедовича, референта духівництва І корпусу УГА. У спогадах наголошується, що о. Іван добровільно вступив до Української Галицької Армії і пройшов із нею як польовий духівник всіма тернистими шляхами. «Це святий капелан, що ділив долю й недолю частин І корпусу», - згадує отець Іван Лебедович.- Не дістаючи допомоги, блокована державами Антанти, УГА втратила через епідемію тифу 70% своїх бійців. За один лише тиждень від 23 по 31 жовтня 1919 року відійшло до лікарень понад дві тисячі недужих на тиф, себто 10 відсотків усієї армії. І день у день нові відсотки недужих кидали бойові ряди». [4, с.24]
      У інших еміґрантських виданнях містяться спогади вояків УГА про те, як о. Іван Кипріян працював у тифозних бараках, раз-по-раз наражаючись на небезпеку інфекції. «Як гарно вмів він піддержувати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, щораз наражався на захворювання», - пише у вже згадуваному «Голосі Христа Чоловіколюбця» один з колишніх воїнів УГА, що в страшну зиму 1919-1920 року пережив три напади поворотного тифу.
      «Був це великий патріот і народний діяч, що свідомив національно цілу Немирівщину», - свідчить про о. Кипріяна ще один його сучасник – отець Марко Гіль. – Був відомий з різних виступів на вічах у Равщині та сусідніх повітах… За його стараннями започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітню платню». [5, с. 38]
      «…Невдовзі о. Івана Кипріяна почали називати «наш гайдамака», бо з приходом на немирівську парафію Раво-Руського повіту він почав вести метричні записи виключно українською мовою, очолив «Просвіту», до якої вчащали мешканці з довколишніх сіл. На тих зібраннях звучала українська поезія, організовувались театральні українські вистави, читали лекції з історії, економіки, навіть рільництва. Діяли ощадна та позикова каси й навіть якийсь час крамниця під дуже поширеним свого часу гаслом «свій до свого по своє!».
      Чудовий промовець, він став послом до Галицького сейму від Рава-Руського повіту, працював над відкриттям «селянської бурси»...» [6, с. 69]
      Такий охват різнобічної діяльності просвітника-народовця і духівника криється у родинних коренях о. Івана Кипріяна, про це окрема розповідь у спогадах його нащадка – головного художника Львівського державного драматичного театру ім. Марії Заньковецької, лауреата Державної премії ім.. Т.Шевченка Мирона Кипріяна. Це зараз у нього перебуває весь творчий і родинний архів о. Івана.
      Почнімо з шляхетного роду Кипріянів, що мав свій родовий герб – три червоні розетки на поперечній білій смузі через голубий щит. [ 7, с.11-13]
      Пан Мирон Кипріян розповідає: «Рід Кипріянів – це давній український шляхетський рід, коріння якого сягає глибини ХІV століття. Покинувши Італію і власне невеличке князівство під Неаполем, родове Дерево Кипріянів розділилось на кілька ліній. Одні осіли в Прусії, інші в Інфлянтах, де заснували місто Борхів, недалеко Риги, інші переїхали в Галичину, осівши в Кудринецькім замку, Сокалі, Ярославі, що у Польщі. Один з прапрадідів на ім’я Кипріян СYPRIAN DUCA BERRONISSI COMES BORCH, одружившись з православною княжною Анною Козика (часи Брестської унії), перейшов з римо-католицького на греко-католицький обряд. В середині минулого віку багато представників української аристократичної інтелігенції під впливом демократичних ідей почали відмовлятись від свого дворянського походження, йдучи «в народ», зближуючись з представниками «різночинного» та селянського походження. Саме такий шлях обрали і представники родини Кипріянів, батьки Івана Кипріяна – Францішик Кипріян та Марія з роду Шамборських.» [8, с.2]
      У річищі народництва шляхетні батьки Івана Кипріяна, що володіли чималою маєтністю, відмовилися від титулів і назвалися «селянами», «зарібниками». В сім’ї Францишика та Марії було ще двоє синів – Мартин і Дмитро. В цій родині діти змалечку виховувалися в особливій атмосфері поваги до людей праці та до національних українських традицій. Можна припустити, що в дитинстві Іван разом з родиною переїжджав з місця на місце, оскільки родина володіла маєтками поблизу міст Стрия, Чорткова, Сокаля, Перемишля. Початкову освіту, ймовірно, здобув, проживаючи в маєтку Барані Перетоки біля Сокаля, або в Геншельдорфі біля Стрия. Пізніше навчався у Ставропігійській гімназії, яку закінчив у 1879 році; був учнем Анатоля Вахнянина. З 1879 по 1883 рік навчався в Перемишльській Духовній Семінарії. На жаль, особова справа студента Перемишльської Семінарії Івана Кипріяна була втрачена. Зберігся лише табель з дописом наставників: «Добре обдарований, працьовитий у навчанні молоді церковному співові». [8, с.5] У 1882 році курс богослов’я вивчав у Духовній Семінарії Львова. По закінченні курсу богослов’я у Львові ще недовго вчився на регента і композитора, по тій науці – одружився з Марією Геншель, дочкою Едварда Ґеншеля і Кароліни з роду Роговських-Сіцінських (одруження відбулося у Львові, ймовірно в 1883 році) , а по тому – 9 листопада 1883 року владика Іоан Ступницький рукоположив Івана Кипріяна на священика. Інакше й бути не могло: релігійна християнська атмосфера сім’ї виховала в Іванові любов до Бога, до рідних українських народних звичаїв та пісень, що пізніше відобразилося в його священицтві, народницькій діяльності та музичній творчості.
      Починаючи з 22 листопада 1883 року, о. Іван скерований на парафію в м. Добромиль. Згодом, від 15 квітня 1884 року до 10 листопада 1888 року із сім’єю о. Іван Кипріян проживав в селі Шум’ячі біля Турки. 1 вересня 1884 року в молодій сім’ї Кипріянів народився старший син Володимир. За період проживання у Шум’ячах у Кипріянів народилися ще дві доні – Ольга та Стефанія.
      З 18 листопада 1888 року о. Іван стає парохом міста Немирова біля Рави-Руської. У Немирові з 1890 по 1906 рік в о. Івана та Марії Кипріянів народилися діти: Іван, Еміліан, Віктор-Костянтин, Марія, Юліан, Премислава-Євфрозинія, Наталія та Ірена. На парохії в Немирові, у трьохпрестольній церкві Зіслання Святого Духа та в мурованій капличці Успення Пресвятої Богородиці на околиці міста, правив о. Іван аж до 1919 року, будучи народником і просвітянином (течію цю в той час по-простому називали «хлопоманією»).
      У своєму передньому слові до книжки про отця Івана Кипріяна, його родич Мирон Кипріян написав так: «Народником в Росії був Лев Толстой, в Галичині – о. Іван Кипріян, ціль і мета в житті яких була одна – все для народу (ми народ)». [8, с.2]
      Про о.Івана Кипріяна написано не так уже й багато. Серед дослідників-біографів найбільш повно висвітлив священичу і капеланську працю о. Івана Кипріяна отець Олег Жаровський, колишній випускник Львівської духовної семінарії Святого Духа. У своїй праці «Життя та діяльність отця Івана Кипріяна» о. Олег Жаровський наголошує: «Сьогодні, коли стало можливим вивчати історію Української Греко-Католицької Церкви, все частіше виходять друком історичні розвідки про різні періоди життя Церкви, по-новому відкриваючи імена діячів, які своїм життям послужили її розбудові. Особливе місце серед них займають постаті мучеників, що стали світильниками християнського благочестя для вірних Церкви». [9, с.194]
      На завершення хочеться зацитувати слова отця доктора Богдана Праха, ректора Львівської духовної семінарії Святого Духа: «Приклад о. Івана Кипріяна, ясно показує нам, що маємо ким гордитися і можемо показувати світові ті незвичайні постаті, яких – на жаль – самі ще не знаєм». [9, с.193]




      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    10. "Оспівана, ти житимеш в віках" (Марійська поезія в музиці і в співі)
      ПОЧАЇВСЬКА МАТІР БОЖА
      (балада)
      Ой зійшла зоря вечоровая,
      Над Почаєвом стала.
      Виступало турецькеє військо,
      Як та чорна хмара.

      Турки з Татарами облягли
      Манастир звоювати,
      Мати Божа Почаївська
      Буде нас рятувати.

      Отець Залізо з келії вийшов
      Та сльозами умліває…
      «Ой рятуй, рятуй, Божая Мати,
      Манастир погибає!»

      Ой вийшла, вийшла Божая Мати,
      На хрест вона стала.
      Кулі вертала, турків вбивала,
      Манастир врятувала.

      А ми, люди, всі християни,
      До Бога всі ударяймо, -
      Матері Божій Почаєвській
      Поклін всі воздаймо.
      «Життя» 1954, ч.7, с.2.

      СТРАДЕЦЬКА МАТІР БОЖА
      (текст пісні)
      Ой, хто з вас терпить, хто журу має,
      Най в Страдче спішить, ласки благає
      Ту Страдецьку Матір Божу,
      Ту Пречисту квітку гожу, -
      Вона всіх там жде,
      Полегшу дає.

      Хто хорий-слабий, того лікує,
      Хто бідний, сумний, жаль його чує, -
      Хто в нещастю упадає –
      Тому щиро помагає
      Мати на горі,
      У Страдчі, в селі.

      О, Пресвятая Страдецькая Мати,
      Зволь нам в потребі руку подати –
      Близкій родині,
      Ненці-Вкраїні!
      «Калєндар Сирітського Дому» 1938, с.56-57.

      Остап Грицай

      ГИМН ДО БОГОРОДИЦІ
      Царице Неба, Божа Мати,
      Пречиста, Пресвята!
      О, як Тебе не обожати,
      Родителько Христа?
      Ти світла небесам Леліє,
      Пренепорочная Маріє,
      Хвала Тобі, хвала!


      Покрово, Господом ізбранна,
      Защитнице краю!
      Владарко, ангелами званна,
      Хто збагне міць твою?
      Ти омофор, щит України,
      Блистиш Едемом в тьмах руїни,
      Хвала Тобі, хвала!

      Прещедра ласкою для люду,
      Бездоння доброти,
      Ти твориш діла всилу чуда,
      Щоб люд від гроз спасти.
      Як на Почаїв шла навала,
      Ти кулі турків відвертала,
      Хвала Тобі, хвала!

      А козакам на Запорожжю,
      Ти сторож, мов скала:
      Борола з ними тьму ворожу
      І морем їх вела.
      У церкві у твоїй, на Січі,
      Усе Тобі горіли свічі,
      Хвала Тобі, хвала!



      Ти ж плакала, Святая Мати,
      За військом козаків,
      Як довелось їм Січ кидати
      У час полтавських днів.
      І в Крим йти під татарські стріли,
      Де церкви будувати не сміли…
      Хвала Тобі, хвала!

      Твоєю міццю чудотворні
      В нас вівтарі Твої:
      Красою всі нерукотворні,
      Бо з неба чар її.
      Де Лубні, Гошів, Зарваниця –
      Скрізь чудом образ твій славиться,
      Хвала Тобі, хвала!

      Княгине Неба, Божа Мати,
      Пречиста, Пресвята!
      О, як Тебе не обожати,
      Родителько Христа?
      Ти світла небесам Леліє,
      Пренепорочная Маріє,
      Хвала Тобі, хвала!
      Карлсфельд, 30.ІХ.1945
      Текст пісні Остапа Грицая /У кн. «Поклін Марії». – Мюнхен,1947.

      Пісня до БОРОНЯВСЬКОЇ ІКОНИ
      БОЖОЇ МАТЕРІ
      Від сина корону маєш, о Маріє,
      За християн заступаєш, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.

      Бороняву заступила, о Маріє,
      Монастир ти обновила, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.

      Ми тя з Хуста перенесли, о Маріє,
      На руках тя діти несли, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.

      В Бороняву всі приходять, о Маріє,
      В монастирі тя знаходять, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.

      Народ тебе величає, о Маріє,
      І дуже тя прославляє, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.

      Тебе люблять, як царицю, о Маріє,
      Наймилішу заступницю, о Маріє.
      Маріє, Маріє, ти наша любов,
      Візьми нас, покрий нас під свій покров.
      Травень,1991.


      Пісня-молитва до ікони ГОШІВСЬКОЇ
      МАТЕРІ БОЖОЇ на Ясній Горі
      Гора Ясна, де прекрасна
      Діва сіяє,
      З своїм Сином улюбленим
      Всіх там приймає.
      Вона грішних прикликає,
      Ласки Свої уділяє
      Всім, що каються.
      Поспішаймо до святої
      Квітки Лелії,
      Там на гошівськім престолі
      Діви Марії.
      Вона в нуждах помагає
      І від свіх бід заступає,
      Яко Цариця.
      Чудотворна Божа Мати
      Нам допомагай,
      З материнської опіки
      Нас не випускай.
      Ти бо можей ублагати
      Свого Сина, яко Мати,
      Пані ласкава.

      В нашім краю всі пізнали
      Доброту Твою,
      Бо Ти завше об’являла
      Благодать свою.
      Проси Господа за нами,
      Щоб нас учинив синами
      В небі на віки.
      Львів, 20 серпня 1904.
      Вірші і мелодія о. Мелетія Тибінки.
      Накладом о. Мелетія Тибінки, ігумена монастиря у Гошеві.

      Автор невідомий

      ЗА БОГА, ЦЕРКВУ І ВІТЧИЗНУ
      З низин, де тисне людське горе,
      Де вялить холод цвіти надії,
      Спів наш благальний лине в простори
      До Тебе, Мати наша, Маріє.

      Ми життя наше, щастя і долю
      Складали в жертві кожної днини
      За добро, славу, свободу, волю
      Святої церкви й Руси-Вкраїни.

      В тім лютім бою, сердечнім бою,
      Сил не ставало, в серцях надії,
      Та ми побіди певні з Тобою,
      Прапор твій нести бодро, Маріє!

      І дальше нести будемо в чести
      Прапор Твій, Мати, аж до загину,
      Хоч би прийшлось нам і смерть понести
      За Бога, Церкву і Україну.
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1914, с.76.

      Пісня-молитва
      «ПІД ТВОЮ МИЛІСТЬ»

      Під Твою милість, Покров любови,
      Маріє Діво, горнемся всі:
      Прийми піснь нашу, потіхи словом,
      Зроси нам душі, серця грішні́.

      А просьби наші, мольби благання,
      О Мати Божа, нині прийми,
      І увільни нас від сліз, ридання,
      Бо втіхи сонцем, Мати, лиш Ти.

      Єдина чиста, Маріє Мати,
      Від скорб, печали нас ізбави́,
      Позволь спасення руку подати
      І всіх до себе нас пригорни.
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1914, с.7.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    11. "Під омофором злотканим..." (Марійська поезія українського закордоння)
      Скиталець

      МОЛИТВА
      До тебе, Мати, ми з чужини
      всі линем в щирих молитвах:
      вітай нам, Мати, все між тими,
      що нам являються лиш в снах!

      Йдемо Христовими слідами,
      скитальців хрест на плечах в нас,
      хоч ллється кров дітей за нами,
      однак вогонь надій не згас.

      Бо Ти, Пречистая, для Сина
      благання наші всі береш,
      і віруєм - прийде хвилина,
      в якій нам волю повернеш.

      Бо кров, терпіння і наруга,
      це шлях до вічного життя –
      до рідного повернем плуга
      і піде біль наш в забуття.

      Тебе благаємо, Пречиста,
      бери нас всіх під Свій Покров!
      Плестимем з серць Тобі намиста,
      вкрашатиме їх наша кров.

      І будеш вічно Ти між нами
      і Бог Христос, Твій любий Син,
      і непорочними устами
      славитимем Христовий чин!
      На скитальщині, в Байройті, 31 травня 1947 року Божого цю віршовану молитву склав, імовірно, Остап Грицай.
      «Календар Світла» 1958, ст.4.

      Деріян

      МОЛИТВА
      Богородице Діво, в мандрівну годину –
      на моря випливаючи, в простір шумкий,
      ще поглянемо зором на Схід, в Україну,
      і медалик затиснем в долоні міцній,
      той медалик сріберний,що перед роками,
      коли вперше виходили в далеч, у світ,
      мозолистими з праці твердої руками
      наша мати в’язала на шию. Привіт
      далечінь шле та пісню чужу і грайливу,
      береги промиває солоний прибій…

      О прийми, о прийми, Богородице Діво,
      Нас тривожних під прапор оспіваний Твій…

      Богородице Діво, далеко у мряках,
      за горами, за ріками, за обрієм –
      залишили ми, добровільні бурлаки,
      найдорожче, найкраще, все рідне своє.
      Ми вийшли у світ розшумілий на зорях,
      ми вийшли шукати чужинних скарбів;
      пронесли ми криштальне, скривавлене горе,
      понесли ми терпіння і рани віків.
      І немає для нас понад батьківську ниву!
      І немає для нам понад це більших мрій…

      О верни, о верни, Богородице Діво,
      Нас у край незабутній, в омріяний свій!
      «Церковний календар-альманах», 1982, с.4.

      Євген Мацелюх

      ЗАРВАНИЦЯ
      Знана всім нам Зарваниця,
      Чар Подільських, тихих сіл…
      Чудотворна там керниця,
      Лік на кожен смуток, біль…
      Гай зелений, ліс співучий,
      В межах золотих ланів…
      Там несеться спів могучий
      Відпустових молебнів…
      Літом тисячні прочани
      З міст Поділля, з гірських сіл,
      В Зарваницю йдуть стежками,
      З вірою несуть поклін.
      Гомін пісні дзвенить в полю,
      В долі чути десь дзвінок…
      О, Маріє! Дай нам волю!
      Щастя, радости вінок!..
      Сад вишневий і ліс гордий
      Шумить пісню давніх літ,
      Бо там образ чудотворний,
      Ще з минулих літ, стоїть…
      В долі Стрипа круто в’ється
      Серед зелені лугів…
      Соловейків спів несеться
      З білих, вишневих садів.
      Світять світла вечорами…
      Йдуть прапори, чути спів…
      О, Маріє! Все будь з нами!
      В щасті, горю наших днів!..

      Тужно нам без Батьківщини,
      Як згадаєм Рідний Край,
      Лине серце до родини,
      В Зарваницю, тихий рай…
      «Слідами Малої Святої» 1950, число 3, ст.14.

      А. Трух, ЧСВВ

      МАТИ УКРАЇНИ
      Непорочна Діво-Нене, Мати Бога-Сина,
      Як сердечно Тебе любить наша Україна!

      Вже літ тисяч – ще від Ольги, від Володимира
      До Марії з України лине просьба щира.

      Пливуть мольби, щедрі жертви на гарні святині,
      Щоб Марії честь складали по всій Україні.

      Честь складали, піснь співали на славу Цариці –
      Діти Руси-України на рідній землиці.

      Чи то в Києві престольнім, чи в Галичі, Львові –
      До Марії Україна горнулась в любові.

      Навіть Січ і Запорожжя любило Марію,
      В небезпеці в Ній все мало опіку й надію.

      Як під Віднем проти турка ставали до бою:
      «Пречистая Діво-Мати», співали з мольбою!..

      Похилилась в горю-смутку червона калина –
      Завитала в Україну недобра година…

      Течуть сльози, вмліва серце від смутку, недолі –
      Погибають Її діти в жорстокій неволі.

      О, Маріє, Ти, що з Сином царюєш у небі:
      Кинь луч ласки вірним дітям, дай поміч і потребі!

      Хай підійме Твоя ручка червону калину,
      Хай поверне Воля й Доля на всю Україну!

      Хай ще в Києві заблисне гетьманська булава –
      Тоді буде, Божа Мати, Тобі дяка й слава!
      «Калєндар Українських Вістей» 1939, ст.57.

      Микола Матіїв-Мельник

      СПАСИ, РЯТУЙ НАС, БОЖА МАТИ"
      Спаси, рятуй нас, Божа Мати –
      Кричать серця в нас і уста,
      Кричить крізь чорну ніч окату
      Наш біль, розп’ятий на хрестах!..
      Рятуй нас: Ірод поля топче,
      Січуть нас полчища бутні –
      Клює нам крук голодний очі
      І кляті на чужині дні.
      Рятуй від голоду й від спраги –
      В неволі наша вся земля.
      І поганьблені наші стяги,
      І стид на нас камінням ляг.
      Зніми із нас нестерпні кари:
      Горить душа від мук і ран…
      Цілили обри нас, татари
      І цідить кров червоний хан!
      Ми знаємо, за що ті муки…
      Дав чорнозем нам Бог…мечі,
      Й плуги… дав талани нам в руки –
      І золото, і колачі…
      І ми від туків оп’яніли
      Й заснули каменем в лігвах,
      Аж в полі смерчі задудніли
      І потяглася Чудь… Мордва…
      В огнях збудилась Україна
      Без воїв, сурм і рогатин –
      Прости, Пречиста, нам провину,
      Ачей простить нам і Твій Син!..
      Отчизну знов верни нам милу,
      На рідний стати дай обліг,
      Побиті спростувати крила
      І рідний цілувать поріг.
      Ми чорнозем наш на долонях
      Нести будем. Насущний хліб
      Із наших золотих загонів
      Не забере нам злий сусід.
      І встане наша рать, як плова,
      На тих, що нам заступлять путь
      До сонця і до Твого Слова –
      І кров на жертву понесуть!
      «Калєндар Української Родини», 1952, ст.98.

      Автор невідомий

      МОЛИТВА
      О Мати Ізбранна, Царице Маріє,
      До Тебе ми шлемо все наші мольби,
      Ти Русь-Україну й народ наш веди,
      Єдиний Покрове і наша Надіє!

      За ті сліз потоки і поту, і крови,
      Що в бою за долю крізь шлях горя й бід,
      Нам труди значили, наш крок, кожний слід,
      Спаси нас, Маріє, немічних Покрове.

      Веди нас, Маріє, благаєм єдина,
      Прихильним глянь оком на працю й наш труд,
      Най двигнесь у славі і чести наш люд,
      Най Мати воскресне, величня Вкраїна!
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1923, с.94.

      Автор невідомий

      МОЛИТВА
      Обдерті з цвіту всякої надії,
      До Тебе всі звертаємось, Пречиста:
      Дай, щоб заблисла в нас зіниця мглиста,
      Щоб нам сльоза не зрошувала вії!

      Дивися, Мати, в крайний час потреби,
      З низин до Тебе простягаєм руки,
      Збав наші душі від скорбот і муки:
      З сліз наших світиться любов до Тебе!

      Навколішках Тебе благаєм, Мати,
      По імени Тебе зовем, Маріє,
      Єдина жизні нашої надіє,
      Лише від Тебе ждемо благодати!

      Як очі путника серед пустині
      Лиш за оазою зорять без впину,
      Так ми до Тебе просьбу шлем єдину,
      Будь поміччю нам у важкій годині.

      Дай одність нам – а ми здобудем сили!
      Дай провід нам – а ми як один станем!
      Під омофором Твоїм злототканим
      Ми всі постанемо з могили!
      «Із глубини возвах», Жовква 1905, с.123.
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1922, с.80.
      «Калєндар Доброго Пастиря» 1949, с.3.


      Автор невідомий

      "У ЧЕСТЬ МАРІЇ, ТРОЯНДИ МІСТИЧНОЇ"
      Хвала Тобі, Трояндо
      Містичної краси,
      Не на землі розцвіла
      Не в жемчугах роси.

      Хвала тобі, Трояндо,
      Святих небес висот,
      Хвала Тобі, Маріє,
      За пахощі чеснот.

      Ти найчистіший творе
      Небесного Вітця,
      Оздобо наймиліша
      Душ праведних вінця.

      Маріє-пишноквіте,
      Що звеселяєш рай,
      Наш український нарід
      В опіці завжди май.
      «Місіонар», Філадельфія 1951, ч.4. с.116.

      Автор невідомий

      "МАДОННА"
      Мадонно ясна, зорецвітний мій раю,
      Запашная квітко з померлих вже літ!
      Тобі я молюся й на Тебе вповаю, -
      Ти сонечком сяєш і грієш мій світ.

      З дитинства ще тямлю: в голубії ночі,
      Коли мамин шепіт застиг в тишині,
      Я чув Твою близькість крізь замкнені очі,
      Що ласкою сяла з ікон на стіні.

      Тоді Ти у снах наді мною леліла
      І пряла в клубок щиро-злотії сни…
      А ранком Ти яблуні квіттям біліла
      І пестила чаром дзвінкої весни…

      А потім – спокуси. Як бурі шаління
      Вчіпали мій дух, - деревце молоде,
      Ти тьму роздирала неземним промінням,
      І вела на шлях, що в безпечність веде.

      Як гіркість життя і зневіри безодні
      Вливались у душу й палили, мов грань,
      О часто вже доторк Твоєї долоні
      Зганяв із чола накип дум і страждань!..

      На цій сліз долині, в мандрівці без краю
      Для мене на світі тільки Ти одна,
      Надія пресвітла, розкішний мій раю,
      Мадонно моя пресвята, неземна!
      «Місіонар», Філадельфія, ч.9-10, с.260-261.

      Василь Лімниченко

      ДО ЯСНОЇ ГОРИ В ГОШЕВІ…
      Із душ, нанизаних чуттями скарг і кривд
      І сподіваннями та споминами днів
      Прокладені шляхи до Ясної Гори,
      Якої світлий верх вже два віки виднів…

      Впродовж цих двох віків туди йшли шукачі
      Здорових, свіжих сил та життьових полегш,
      Ішли з безоднями страждання у душі
      На наш преясний Верх, до брам його, до веж.

      Це ж чудотворний Верх! Його храмний поріг,
      Зцілований часом і міліоном уст,
      Це світляна межа печалів і потіх,
      Погідних почувань душі й тремких покус!

      Це наш родимий Верх! Його храмний вівтар
      Це пристань грішних душ, що наче кораблі
      Із вихорів та бур, із досвідів і кар
      Натрапили на твердь багнистої землі.

      Із цього вівтаря вже много-много літ
      Блакитна Пані ласк прочанам вік пряде,
      Тому на Ясний Верх і до його воріт
      Наш нарід звідусіль щороку йде та йде.
      На спомин прощі Перемиської Землі на Ясну Гору в Гошеві (9-10.VІІ.1938).
      Друкарня ОО.Василіан у Жовкві. Наклад ОО.Василіан у Перемишлі.

      Роман Оріон Климкевич

      РАДУЙСЯ, МАРІЄ!
      У пристані на вежах грають дзвони,
      Із далечі надранній вітер віє,
      Несе солодкий гомін в небосклони –
      Пренепорочна
      Радуйся, Маріє!

      Ген, поза хвиль тремтливе колихання,
      Там, де на самоті вітрило мріє,
      Уноситься розмолене вітання -
      Пренепорочна
      Радуйся, Маріє!

      Злітають вгору зграї голубині,
      Біліють… гинуть… небо лиш синіє…
      Благословенна в цій ясній годині,
      Пренепорочна
      Радуйся, Маріє!


      Недільна тиша сонячного ранку
      Сповнила груди цвітами надїї.
      Пречиста Діво в срібному серпанку,
      Пренепорочна
      Радуйся, Маріє!
      «Католицька акція», Едмонтон 1954, ч.11-12, с.2. Зі збірки «На синіх обріях»

      Юрко Шкрумеляк

      МАТИ БОЖА У ПИЛАТА
      (легенда)
      Забажала Божа Мати
      Свого Сина рятувати,
      Бо взяли Його на муки
      Люті фарисейські руки.
      Копу яєчок зібрала,
      В полотенце зав’язала,
      Та й понесла до Пилата,
      Щоби ласки ублагати.
      - Він не винен, любий пане!
      Чи вчинив Він щось погане?
      Не давай його на страсти,
      Не давай святому впасти!
      А Пилат говорить: - Знаю,
      Та ніщо вже не зділаю!
      На Голгофті цеї ночі
      Син твій, мати, замкнув очі.
      Похилилась, заридала,
      Гей трава скошена, впала –
      І яєчка розв’язались,
      По камінню розкачались.
      А Пилат поглянув живо –
      Що за чудо – що за диво!
      Це не яєчка біленькі,
      Але писанки пишненькі!
      Ломить руки з болю й дива:
      «Мати! Мати нещаслива!
      Вірю – Син Твій Бог обнови!
      Я не винен в Його крови!»
      Писанки гей барвні цвіти,
      Розкотилися по світі.
      Добрі люди їх забрали,
      Христа Бога прославляли.
      «Америка» 1935, ч.50, с.3.

      Володимир Янів

      УСМІХ ОТЧИЗНИ
      В сірий день нераз звитяжний промінь
      Зломить силу мряк і лютість грому –
      Лихоліть зловіщий зов.
      Так теж в сірий день я блуканини
      Дорогу іконку з України
      В сірім провулку знайшов.

      Вирізьблений в пам’яті й уяві –
      Як тягар зневіри й болю здавить,
      Він проміттям скрізь мені.
      Ні! Ніколи зло мене не стріне
      І даремно не пройду, не згину
      У розпуки чорні дні.

      Виповню обіт – найкращу мрію
      І по днях невдач, війни, стихії
      Принесу іконку знов.
      І в моїй отчизні, в тихій хаті,
      Буде обрах ореолом сяти
      У горінні молитов.


      ***
      … І прийду колись, приб’юсь, припаду
      До порогів, де я пив розраду,
      Що навік її зберіг.
      …І в молитві ще слабі долоні
      Простягну я, може, до ікони,
      Де царить Твій щастя сміх.
      «Шляхи», Мюнхен 1951, ст.127.

      "ІКОНА В СІРІМ ПАВУТИННІ"
      У житті моїм, колись в дорозі,
      Я спинивсь на стоптанім порозі,
      Де замешкав стиду біль.
      В темноті розбитої каплиці,
      В бруді сум пониження таїться,
      Студінь пустки відусіль.

      Там, де слово падало з амвону,
      Де псалом з грудей нестримним тоном
      До небес в неділю плив,
      Олтарі – без ладану й кадила,
      В поросі стоять, покриті пилом,
      Миті струменями злив.

      А ікона в сірім павутинні,
      В холоду імлі прозоро-синій,
      На пустій стіні тремтить.
      Тайнами життя глибокі очі
      Вже повік мене скувати хочуть,
      Щоб століттям стала мить.

      Сивий сумерк день короткий ловить;
      В настрою, у припливі любови,
      Я молюся за батьків.
      Так нераз на путей бездоріжжі
      Родяться слова й натхнення свіжі
      З почувань забутих днів.

      І дивлюсь: ікона оживає
      В слів моїх нестримному ручаї,
      І рука благословить.
      Павутиння вже сріблом ясніє,
      І німа сльоза на довгих віях
      В пустки темноті блистить.
      Шляхи», Мюнхен 1951, ст.128.

      Дан Мур (Данило Муринка)

      ПРОМІННЯ ЛАСКИ
      Ні, не кошмар зрадливий в сні хмільному,
      Ані примара в тьмі лихої ночі,
      А в день погідний, при труді важкому,
      Побачили душі моєї очі
      Пречисту Діву в сяйві осяйному.
      В прозрілі очі сяйвом б’є картина:
      Стоїть Пречиста, білий цвіт-долоні…
      Під пагорбом розложиста долина
      І постаті в чернечому. Їх скроні
      Схилила каяття свята година.
      В одних, мов ночі розпростерті крила,
      Зневіри тіні, сутінь маловір’я
      І сумнівів імла обличчя вкрила,
      А в других, близько до вершка узгір’я,
      У сніжній білі ясність – віри сила!
      На них спливає Ласка Пресвятої –
      Проміння злива ніжна і прозора…
      Не сонця золото сівби яркої –
      Предивна ткань сяйного омофора,
      Спадь золотава сині голубої.
      Не описать мені, убога мово,
      Святу красу Пречистої словами,
      Проймає серце трепетом тривога…
      Бо хто земними зобразить красками
      Прикрасу неба, Діву, Матір Бога!?

      Німе довкілля, сповнене журбою,
      Збудило тишу криком передгрози –
      «Що діялось і діється з тобою!?»
      Слова гасили струмом щастя сльози,
      Що променіло Ласкою Святою.

      Налите серце вірою горіло…
      Гостило Дари Пресвяті кивота…
      Лице на муках радістю ясніло,
      Родило усміх в тіні ешафота –
      Кого Проміння Ласки осінило.
      «Світло» 1963, ст.226.

      Дан Мур

      НЕ ОСКОРБИ, МАРІЄ!
      Торкнулось сонце сяйва скронь…
      і наче болі змило…
      Скотилось вниз у цвіт долонь…
      і злото вій стулило…
      Це не краса – а всесвіт мук…
      мов мармур, сніг біліє…
      Торкнусь Твоїх устами рук…
      Не оскорби, Маріє!

      Мій поцілунок не терпкий,
      без зради і облуди.
      Серпанком ласки оповий, -
      не крам продажний Юди, -
      Бо це любови й віри жар,
      що ним душа жевріє…
      Мого це серця щедрий дар…
      Не оскорби, Маріє!

      Його у серці заховай,
      пробитому мечами…
      Душі моїй тоді віддай,
      як ночі стануть днями…
      Як темінь очі погасить,
      а кров заціпеніє,
      Востаннє серце проквилить:
      Не оскорби, Маріє!
      «Світло» 1963, ст.227.


      Л. Ромен

      ОСВЯТИ
      Тобі ця молитва горить як свіча,
      Надією, Матінко Божа, єдина, -
      Такий, як мій біль, гірш удару меча,
      Прошив Твоє серце й за рідного Сина!..
      А нам розп’яли Землю-Матір кати…
      Несилу Ти нам, Милосерда, прости…

      Не встоялись мужні в над смертнім бою…
      Та, руки умивши, дивились Пилати,
      Не знали, ствердивши «невинність» свою,
      Що прийде Господня рука їх карати…
      За байдужність наших сусідів прости
      І нас від байдужости всіх захисти!

      Та вимоли в Бога ще мужності й нам –
      За нашу стражденну, за Матір обстати,
      Щоб – вільна! – всміхнулась. Простила синам,
      Що слово шанують величнеє – МАТИ!..
      Як Син Твій здіймав на негідних бича,
      Ти нам освяти на безбожних меча!
      «Наша Мета» 1954, число 22, ст.5.

      Віра Вовк

      РІЗДВО
      Всміхнися, Мамо! На Твоїх колінах
      Проснулось нині дороге Дитя;
      Його загріли сарни і ягня,
      Як догоряли в вогнищі поліна.

      Прийшов і князь, і воїн, і чумак
      Розпромінити личенько дитяче,
      Та й розстелили взори мерехтячі,
      Пшеничні ядра і пахучий мак.

      Лягає ніч на вбогім оборозі
      І світить мирно уставками зір.
      Усе: і янгол, і пастух, і звір
      Клякає тихо на Твоїм порозі.
      «Правда», Прудентопіль 1956, ч.51-52, с.5.

      Христофорський

      СЯЄ ТВІЙ, О МАТИ СТЯГ!
      (фрагмент)
      О краю мій! вже не стогнать Тобі в кігтях хижацьких,
      Вже чути гомін волі, - когорти крицеві встають!..
      На затризублених щитах, шоломах
      Тобі скарб волі й перемог несуть!

      Із запустіння встане Нарід,
      Відродиться… промостить славі шлях…
      Тоді на вежах Юра і Софії
      Засяє твій, о Мати, стяг!
      «Слідами малої Святої» 1950. Число 4, ст.13

      Леся Храплива

      УКРАЇНСЬКА МАДОННА
      Бачу Тебе у побіленій хаті
      Українська Мадонно пахучих степів.
      Під вікном простелився барвінок хрещатий,
      При іконі старій чорнобривець розцвів,
      А в очах твоїх сміх і несказанна ласка,
      Як в вишиванці Сина свойого пестиш,
      Сивих слави сторіч незабута ще казка,
      Тиха гордість і блиск із небес висоти.
      І я бачу, як йдеш, обездолена Мати,
      Із терновим вінцем через муки і жах,
      Бо далеко Твій Син, ні нема в Тебе хати,
      Лиш надія одна ще жевріє в очах:
      Що повернешся знов до забутої хати,
      Де в куті на іконі рушник споловів,
      І до Сина ще знов усміхнешся, о Мати,
      Українська Мадонно цвітистих степів.

      «Світло» 1957, число 7-8, ст.45.
      «Християнський голос» 1969, число 19, ст.3.

      З рукопису авторської антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!", 2018.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    12. "Свята Пієто..." (Українська Марійська Страсна поезія)
      М.Мартинюк

      НА ХРЕСНІЙ ДОРОЗІ

      Маріє, гляди!
      Чиї це сліди?
      Це сліди Твойого Сина,
      Тут ішла Твоя Дитина,
      Тож поглянь, іди!..

      І Вона спішить,
      На землю глядить,
      Як багриться кров слідами,–
      Він ішов туди з катами…
      Цить, Маріє, цить!

      Ось серед юрби
      Провадять кати,
      А на Ньому хрест тяженький,
      Це Твій Син, Син дорогенький,
      Подивись туди!..

      І Вона глядить,
      А серце щемить,
      Бо побачила, пізнала –
      Жаль стиснув, і заридала:

      «Це мій Син терпить!»…

      «Місіонар», Жовква 1937, число 4, ст. 73.
      «Мій Приятель», Вінніпеґ, число 3, ст.3.

      Володимир Янів

      ОЧІ МАТЕРІ
      (триптих)

      І Мати Вчителя
      Чом, - чому в очах Твоїх тривога?!...
      Адже Син – обраний Учитель,
      Цар-Спаситель,
      Що ввесь світ віками ждав на Нього…

      Ти ідеш сама житами,
      У таких достойних шатах,
      Вибрана поміж женами – Божа Мати!
      Син Твій в слави ореолі!

      Чи ж не чуєш слів: Осанна?!

      В блеску сонця Ти у полі
      Й жаху ув очах глибінь.
      Слава – суєта оманна –
      Й бачиш марево терпінь.

      В золотих житах червоні маки
      Кров’ю плигають в очах!
      Навіть в сонці: паки й паки
      Кров і жах…

      ІІ Під Хрестом
      Бавиться юрба нежданим видом:
      На хресті Юдейський Цар – Месія…
      І зрадіють, в котрий раз зрадіють
      Вороги з пониження й обиди…

      Під Хрестом великі очі
      І шовкові чорні вії,
      Смолоскипи серед ночі
      Променіють…

      Усумнились маловіри,
      Як не стало в них Пророка…
      Залишивсь лиш попіл сірий
      По чудес палкім вогні!
      Лиш у Тебе міць глибока
      Й віра у грядущі дні.

      Очі всепрощаючі, не месні,
      Бачуть завтра й чину чин,
      Як знов встане і воскресне
      Божий Син…

      ІІІ Тріумф
      Знаєш, вже з’явився Магдалині!!!
      Учням дав себе пізнать в розмові –
      І Петрові!!
      Що воскрес, вже всім відомо нині!

      І вгорнувшуся в повагу,
      Наче чудом не радієш,
      Щастям виграного змагу –
      Ти, Маріє?!

      Ув очах знов вогневиці,
      Як тоді, в Христа на страстях,
      І завзяття в них блеститься
      За всіх вірних, за мільйон,
      Щоб лиш виграти, не впасти,
      Щоб не вирвавсь кволий стон…

      А враз з тим, для всіх любови море,
      Повне материних сльоз,
      Бо багато смерть поборе,
      Як Христос…
      «Нова Зоря», Чікаго 1968, ч.21, с.4.

      Н. К.

      З ЦИКЛЮ "МОЛИТОВ"
      Буди, Госпоже, Милость Твоя на нас…
      Буди нам Захистом,
      Мати Небесна,
      Радісно-болізна!..
      Духа прияла Ти, матір’ю стала Ти Вічного…
      Матір’ю стала, радість пізнала болісну…
      Болізну радість,
      Боязку радість,
      Сльози без сліз…
      Радість віддала Ти, муку прияла Ти горесну…
      Муку прияла, Сяєвом сяєш Світові;
      Буди нам Захистом,
      В тугах і радощах,
      Мати Пречиста!..
      «Дзвони», Львів 1932, ч.2. с.81.

      Дм. Лебяк, ЧНІ

      "НЕУСТАННА ПОМІЧ"
      У синіх, злотих барвах на іконі
      У княжо-діамантовій короні,
      Со спів жалінням, смутком ув очах,
      З наляканим Дитятком на руках –
      Святий Лука віддав, як міг, подобу
      Чи швидше тінь не точну, хоч чудовну,
      Цариці Світу, Янголів, небес
      І Розподільниці всіх ласк-чудес!
      То Мати Божа дивиться спокійно,
      Вона ж придержує Христа постійно –
      Об грудь Її оперся Божий Син,
      Чи ж Він відмовить Їй хоч раз один?

      – Благаю, Пречиста, за тих, що в нарузі,
      Молю Тебе, прошу за тих моїх друзів,
      Що в тюрмах, кайданах, розбиті у тьмі.
      Не сам же я, чую життя мільйонів,
      Кипить моє серце все гомоном дзвонів –
      Мільйони голосять у бездні душі!

      «Подай нам Ісуса – життя воскресіння,
      З кайданів, з неволі подай нам спасіння,
      Ти ж Мати Страдальна, Ти знаєш наш біль…

      Подай же. Пречиста, ту Божу весну,
      Пошли в наші руки обнову чудну
      Та змий з сердець наших тюремну цвіль»!
      «Калєндар Голосу Спасителя»,р.1949,с.3.

      Василь Мельник

      «ЗА ВСІХ МОЛИШИСЯ, БЛАГАЯ..."
      «За всіх молишися,Благая…» -
      З грудей народу пісня ллється,
      А наді мною сум витає
      І дим кадила в гору в’ється.
      Студену плиту мармурову
      Сльозами покаяння рошу
      Й Тебе, Порадницю Чудову,
      З глибин душі розради прошу.
      Душа у мене смутком дише
      І горло висохло зі жалю –
      Хто ж мої болі приколише,
      Куди, Пречистая, причалю?
      Моє судно вітри розбили
      В барвистих лунах озаріння
      І керму жизні поломили.
      Розвіяли мої стемління…
      Чоло вінчають діядеми
      Жаги, розбілля та сорому –
      Розбиті всі мої тереми
      Важкими грохотами грому!
      Молися, Чистая, за мною
      У Твойого Страдальця-Сина!
      Бо йде борня… а я до бою
      Така марна , слаба людина…
      До кого ж, бідний, притулюся,
      Як не до Тебе, Божа Мати,
      З Тобою громів не боюся,
      З тобою любо й умирати!
      Твоєї помочі благаю,
      Мою жагу до Тебе несу –
      До Тебе йду, Тебе глядаю,
      З Тобою все я перенесу.
      «За всіх молишися,Благая…» -
      З грудей народу пісня ллється,
      А наді мною сум витає
      І дим кадила в гору в’ється.
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1924, ст.72.

      Василь Мельник

      "В ТВОЇ ДОЛОНІ..."
      В Твої долоні, Непорочна Діво,
      Збери всі сльози тих, що потомились,
      Зідхання тих, що їм в житті так сіро,
      Бо на шляхах самі терни встелились.
      Збери всі зойки тих, що марно впали
      На роздоріжжях світової долі,
      Що йшли в змаганнях, падали й вставали,
      А врешті-решт діждалися неволі.
      Перетвори в прокидану мережку
      Буденність нашу сіру й нецікаву,
      Розсип на нашу кам’янисту стежку
      Барвисте квіття духового змагу.
      Хай там, де було безпотішне лихо,
      Надлине розмах льотів на вершини,
      Хай без упину і без крику, тихо
      Йде бій за правду всюди та щоднини.
      Хай там, де всі вже опустили руки,
      Найдеться хтось, що бодро заговорить
      І світлом віри й справжньої науки
      Борців за правду між народом створить!
      Хай там, де смуток душі надторочив,
      Де туга впала на людей, мов хмара,
      Де хтось з дороги на безпуття збочив,
      Хай стрепене їх ласка, або й… кара.
      Хай там, де воля ніби сонна казка
      Забуто гине на шаблях із стали,
      Хай там, хай там Твоя велика ласка
      Зворушить душі в змаг за ідеали!
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1934, ст.44.
      «Калєндар Праці», Прудентопіль 1958, ст.3.


      Теофіль

      БЛАГОВІСТЬ
      … Не знаєм, що ми і для чого
      У крові-поті творим жертви,
      Де нам початок і до кого
      Нас поведе глуха тінь смерти.
      У тьмі ми бродим, гріх наш давній
      Стулив повіки, скривив гадку.
      - О, хто віками, довгожданий,
      Відкриє нам життя загадку?
      Скажи, Юпітере-титане,
      Для чого ставим пантеони?
      Промовте, Молохи-тирани,
      Скажіть Сократи, Ціцерони!
      Чи все навік в землі загине
      І з смертю все в нірван полине?
      І хто зішле нам правди лучі? –
      Кажіть, кажіть, о ви могучі!

      … Радій, Невінчана Царице,
      Бо Син Твій вкаже світу путі,
      Пригорне страсних, смерть поборе,
      Розсвітить тьму, обійме скутих
      І двер спасіння світу втворить.
      «Благовістник»,Ужгород 1943, число 4, ст.10

      Дан Мур

      ПІЄТА
      Під блискавками стріл порозсіваних грому,
      Голготу притьмарила темінь густа.
      Роздерлась завіса Господнього Дому
      І смерть усмирила страждання Христа.
      На мить не вгасає біль-мука вогниста,
      Сталить і вбиває у серце мечі
      В Твоє непорочне і чисте, Пречиста,
      І блідістю жаль ціпеніє в лиці.
      Твоя не пробігла Голготи дорога, -
      Прошибнув спис серце, струмить кров свята…
      Збичоване тіло безсмертного Бога,
      На руки й коліна складають з хреста.
      У мармурній тверді Твій біль кам’яніє,
      Та ніжністю рук знов до повних грудей
      Пригорнеш і серця любов’ю зігрієш,
      Предвічне і Віще Спасіння людей.
      Свята Пієто! Твої муки і болі,
      Небесного царства сягнули вінця.
      Проси в Свого Сина нам кращої долі,
      Щоб наші Голготи добігли кінця.

      Іриней Назарко, ЧСВВ
      ***
      ...О, віри нам, зневоленим віками!
      Ні атоми, ні космонавтів льоти
      У дні страждань, хрестів важких Голготи,
      СвятийПокров, Пречистої руками!

      І розпадеться прахом гріб неволі,
      Воскресне правда до хреста прибита,
      Заможе темінь, ночі злі недолі,
      А Україна Ласкою сповита,
      Здвигне прослави храм, під Сонцем Волі!
      5.9.1962
      «Світло» 1963, число 5, с.225.
      «Світло» 1970, число 3, ст.86.

      (З рукопису авторської антології "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!, 2018)



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    13. "Радій, Невінчана Царице..." (Невідома українська Марійська поезія)
      Олег Стюарт*

      Ликуй, Княгине!

      Ликуй, Княгине світлих зір,
      Земель і вод, життя і мріє!
      До Тебе свій підносим зір
      І кличем: Радуйся, Маріє!
      Поглянь, Пречиста, із висот
      На український свій народ!

      На наших землях кров і мста,
      Ірод засів в Твоїй столиці,
      І знов Пилат розп’яв Христа,
      І сповнив учнями в’язниці.
      І з тюрем кличуть голоси:
      Спаси, Маріє, нас спаси!

      Почуй слова тривожних уст,
      Що шлють сини Тобі і доні,
      Щоб сяли Київ, Львів і Хуст,
      Як перли на твоїй короні.
      Поглянь, Маріє, на наш край
      І Україні волю дай!

      *Олег Стюарт – одне з творчих псевдо Теодора Курпіти
      «Калєндар української Родини»1950, ст. 59.

      Теодор Курпіта

      Ave!

      У розцвіті рожевім трави
      І синя флейта – небеса.
      Немов чернець стою я сам
      Із піснею на серці: Ave!

      За мною полум’ям заграви
      Вечірні блимають вогні
      І в фіолетній тишині
      Несеться дзвона срібне: Ave!

      Прийми із серцем нелукавим
      Мене, Маріє, під покров.
      Тобі жертвую душу, кров
      І серця свого тихе: Ave!

      Дозволь в Твої ступити лави
      Відважних, смілих, чесних слуг
      І в час незгоди і наруг
      Тобі співати вічно: Ave!
      «Дзвони», Львів 1937, ч.5. с.171

      Ольга Сиротинська

      В день Успення Пречистої Діви Марії

      На золотих крилах ангелів ясних
      Між срібні зорі, в край неба красний
      З цього провалля смутку, сліз і болів,
      Та, що була нам всім провід-зорею,
      Взнеслась на віки тілом і душею
      В край вічний щастя, радости і волі.

      Засумували води Йордану,
      Імлою смутку вкрився ліс Ливану;
      Прибравсь в жалоби паполоми чорні.
      Ллють сльози горя вірнії синове,
      Бо хто ж то нині під крилом любови
      Так, як Пречиста їх усіх пригорне?

      А часи люті; ворог так шаліє;
      В серцях згасає віра і надія…
      І холод тиснеться повільним ходом…
      Не опускай нас, о Мати Пречиста!
      Крізь життя темні дороги імлисті
      Будь нашим сонцем і нашим проводом!

      Бо нам так важко, бо нам так сумно;
      Життя на світі наче чорна трумна,
      Гробова студінь, здається, кругом віє…
      Як на нас вдарять лютії морози,
      Як спадуть тучі й горя-болю сльози,
      Не опускай нас, о Мати Маріє!

      Не бійтесь, діти, хоч я між зорями
      Царюю нині, то завжди я з вами
      І помагати буду вам невпинно,
      Чи в щастю-долі, чи в смуткуі горю,
      Для вас повік я – та Провідна Зоря,
      Лиш дайте серце ви мені невинне!
      «Наш Приятель», Львів 1924, число 8, ст..106.

      М.-ч.
      Чистая Діво!

      Чистая Діво, Царице Мая,
      Роже цвітуча, перло святая,
      Тобі на честь ми пісню співаєм,
      З всіми святими враз величаєм.

      Діво Пречиста,Мати Ласкава,
      Що володієш в блиску і славі,
      До Тебе просьби наші підносим,
      Для Підкарпаття доленьки просим.

      Ми – руські діти, Ти – наша Мати,
      Не дай нам духом підупадати,
      Захорони нас від злої долі.
      Не дай попасти в ярмо неволі.

      Діво Маріє, Тобі з поклоном
      Пісню співаєм сердечним тоном;
      Благослови нас, встався за нами
      В Того, що править всіма віками.
      «Благовістник», Ужгород 1937, число 5, ст.17.

      Марія Я.Мятка

      Маївка

      Пречиста Діво,радій, радій:
      ввесь світ хвалу шле
      красі Твоїй!

      Ось в кожен теплий травневий день
      гуде молебень
      з-поміж вишень!

      Гудуть, співають в яснім теплі
      хрущі, - і діти, -
      й бджілки малі.

      І гомонить скрізь пташиний спів
      з гаїв зелених,
      з шумких степів.

      А в кожен вечір лунає дзвін –
      і в храм твій люди
      йдуть на поклін.

      І зорі сяють красі Твоїй…
      Пречиста Діво,
      радій, радій!
      «Християнський голос» 1952, число 21, ст.3.

      Ю. Паломник

      Гимн Марії

      Освяти, о Пречиста, мій дім
      і всіх тих, що живуть у цім домі:
      тих, що пориви в них молоді,
      тих, що в старості чають на поміч.

      І кімнату мою освяти:
      і ці вікна, і стіни, і двері,
      і той стіл, на якому застиг
      недокінчений гімн на папері…

      І мене освяти за столом
      у найбільшім, найтяжчім зусиллі:
      серце грає Тобі, о Маріє, псалом,
      я ж у вірш його вкласти не в силі…
      «Поступ» 1969, число 22, ст.7.


      Олена Печеніг

      Мати Божая…

      Мати Божа йшла та долинами
      Широчезними та з тернинами.
      «Земле, земленько многогрішная!
      Сестро, сестронько неутішная!
      Я печалі твої рукавом ізітру, -
      Квіт-пахуч, зілля-сад ізсаджу між журу.
      В табуни, у бистрі, ой зберіться, вітри,
      Покотіться сюди із крутої гори!
      Рознесіть., розсадіть молоді паростки –
      Хай зів’яне печаль, де зростуть ці квітки.
      Хай росою сльоза зсохне з променем дня;
      Хай же плаче Душа лиш одна, лиш Моя…».
      Мати Божа йшла та долинами
      Широчезними та з тернинами.
      Мати Божая – Радість соняшна,
      Охороннице наша горішня!
      «Дзвони» 1932, число 2, ст.81.

      Ірка Трусь

      Марія

      В смарагдовій, довгій сукні,
      Густо тканій звіздочками –
      Йшла Марія полем, лісом,
      Йшла дібровами, гаями.

      Ліс шумить ніжну молитву,
      Шепчуть тихо щось діброви:
      - Пригорни нас всіх. Маріє,
      Хорони нас під покрови.

      Пісню матінці співають
      Пташенята всі і квіти –
      Так солодко, милозвучно,
      Ось послухайте лиш, діти!, -

      Треба серденька вам мати,
      Як лелії сніжні, чисті,
      А тоді і ваша пісня
      Мила буде теж Пречистій.
      «Наш Приятель» 1934, число 11-12, ст.12.

      П.Штокалко

      Діти Марії
      (з уст народа)

      По райських стежечках іде
      Марія Божа Мати,
      Гурток дітей малих веде
      В садочку забавляти.

      У них одежа мов би сніг, -
      Її Марія шила, -
      Несесь дівочий тупіт ніг,
      Мигтять ангельські крила.

      Розкішний довкруги садок,
      У стіп пахучі цвіти,
      Ягідки клоняться з гілок,
      Їх рвати хочуть діти.

      Пречиста Діва все спішить,
      Гіллячки пригинає,
      Ягідки рве і в тую ж мить
      Ягідки кожен має.

      Лящить дітвори срібний сміх
      Йде гомін від забави,
      Глядить на діточок усіх
      Марії зір ласкавий.
      «Наш Приятель» 1924, ч.5, с.73.

      Євгенія К-івна

      Поклін

      Склонило Сонце русу головку
      В поклін найнижчий аж до землі
      Та в перлоцвіти, срібні намиста
      Прибрало землю в привіт Її.

      Склонилось Сонце в поклін найнижчий
      Молиться тихо природа вся:
      - Радуйся Діво благословенна,
      О Непорочно За-ча-та-я!..
      «Місіонар», Жовква 1935, ч.12, с.273.

      І. Сендецький

      Розбитий човен

      На синім морі човен розбитий…
      Сном оповитий пливу в човні…
      Хвилі вдаряють і заливають,
      в шалі-розпалі човном хитають.
      Горе мені!

      Але ось руку хтось простягає,
      мене спасає. Дивлюся я:
      Пречиста Мати, Скарб благодати
      подала руку, щоб рятувати
      своє дитя.

      І сльози кануть. Сила любови
      здійма окови з серця в огні.
      А Божа Мати зайшла в палати,
      щоб своїм словом в Сина благати
      щастя мені!
      «Календар Доброго Пастиря» 1950, ст.53.


      М.Щ.

      Мати Милосердя

      Вона полями йшла
      В рожевій ранку млі,
      Вкраїнських рук діла
      Оглянуть на землі.
      Схилив головку цвіт,
      Колосся пало ниць
      Дивіть, дивіть, дивіть! –
      Роздався голос птиць.
      Схилив головку цвіт,
      Дорогу Їй стелив.
      Дивіть, дивіть, дивіть! –
      Привіт ланами плив.
      Вона так тихо йшла,
      Так плиламоветер…
      Аж щось ось там найшла,
      Де видний лан тепер…
      Схилилась як лоза,
      Що з вітромйде у бій;
      І канула сльоза
      Її гаряча з вій.
      І тихий плач без слів
      Озвався… ріс і ріс;
      В нім жаль і біль рабів
      До неба вітер ніс.
      Замовкли голоси,
      Замовк ланів привіт:
      Між каплями роси
      Багрів кровавий піт…
      Вона зібрала кров
      Як дорогий алмаз,
      А сльози лились знов
      З очей Їй раз-у-раз.
      І скоро вже ішла
      Полями в ранку млі.
      Бо скарб вона знайшла
      Великий на землі.
      «Наш приятель» 1922, ч. 2., ст.27.

      Автор невідомий

      А як прийде той місяць май

      А як прийде розкішний май,
      Цвітучий май чудовий,
      Вбереться в цвіт діброва, гай,
      В килими луг шовковий;
      Як соловій струмом пісень
      Затьохкає й принишкне,
      І як теплом на сад вишень
      Легенький вітер дихне;
      Як в тихім сні листки беріз
      До долу схилять віти,
      Як серед рос, дрібоньких сліз,
      Заснуть пахучі цвіти;
      І як обгорне душу жаль
      За ясним днем, красою,
      Навіє сум важку печаль
      І грози неспокою;
      То я тоді у хвилю ту,
      Забувши земське горе,
      З мольбами тихими піду
      До Тебе, ясна Зоре!
      «Місіонар», Жовква 1908, с.141.

      Автор невідомий

      Не дай, Маріє…

      …А як звалить мене, знеможе
      Тягар житейських мук, терпінь,
      Скує мене в ярмо вороже
      Нетями сонна, чорна тінь:
      Не дай в безсилля впасти плінь…

      Не дай знеможеному в бою
      Соромно впасти на шляху,
      Бо я, Маріє, все з Тобою
      Надії віри повен йду,
      В побіди силу йду до бою.
      «Калєндар Місіонаря», Жовква 1926, с.128.

      Дмитро Николишин

      Божий мир.
      Ти добру частку вибрала, Маріє:
      вогнем буття захоплення німе;
      воно в жарі кохання не зотліє,
      ні буревій холодний не розвіє,
      ні хитрий друг його не відніме.

      Воно в душі зростить і скріпить віру
      в могутній світ краси живих ідей;
      із серця струн дзвінку збудує ліру
      й сотати буде з неї пісню щиру
      про сон життя, невгадну для людей.

      Воно самотній шлях устелить квіттям,
      освітить сяйвом кременисту часть,
      жар соняшний відхилить верховіттям
      рясних алей і снам – химерним дітям
      уяви – творчий зміст і тривок дасть.

      Воно тобі у дні борні поможе
      переплисти зрадливий світа вир;
      сичання заздре заглушить вороже,
      пахучий щастя цвіт у серце вложить, -
      воно віллє у душу Божий мир!
      16. ІV. 36

      «Калєндар родини», Львів 1936., с.3.


      з рукопису антології Марійської поезії "ЛИКУЙ, КНЯГИНЕ!",2018.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    14. "Гаївчаний Великдень в Галичині"
      КРИВИЙ ТАНЕЦЬ*
      Ми кривого танця йдемо,
      Ми в нім кінця не знайдемо.

      Ані кінця, ані ладу,
      Не пізнати котра ззаду.

      Ти, сивая зозуленько,
      Закуй же нам веселенько.

      Ти тоді нам закувала,
      Як панщина панувала.

      А тепер ти вже не куєш,
      Бо панщини вже не чуєш.

      Ми кривого танця йдемо,
      Ми в нім кінця не знайдемо!

      (Дівчата водять «Кривого танця» змійкою, тримаючись за руки. «Змійка» ходить зигзагами та заплутує коло, потім з кінця розплутує його).


      ВЕРБОВАЯ ДОЩЕЧКА, ДОЩЕЧКА
      Вербовая дощечка, дощечка,
      Ходить по ній Насточка, Насточка.

      На все поле леліє, леліє,
      Звідки милий приїде, приїде.

      Звідки милий приїде, приїде.
      Щось Насточці привезе, привезе.

      Червонії чоботи, чоботи,
      Косівської роботи, роботи.

      А в Косові роблене, роблене,
      А у Львові ношене, ношене.

      Як Насточка бувала, бувала,
      Вся діброва палала, палала.

      Ідіть, дівки, гасити, гасити,
      Цебром воду носити, носити.

      Скільки в цебриці водиці, водиці,
      Стільки в дівках правдиці, правдиці.

      Скільки в цебрі дощечок, дощечок,
      Стільки хлопцям болячок, болячок.

      Скільки в решеті водиці, водиці,
      Стільки в хлопцях правдиці, правдиці.


      А ВЖЕ ВЕСНА СКРЕСЛА, ТРАВИ ЗЕЛЕНІЮТЬ
      А вже весна скресла, трави зеленіють, трави зеленіють,
      А на Закарпаттю могили чорніють.


      Чорніють могили, піском висипані, піском висипані,
      Там лежать герої, що за волю впали.

      Що впали за волю, не було ріжниці, не було ріжниці:
      Жінки брали коси, мужчини рушниці.

      Молоді дівчата рани завивали, рани завивали,
      Молодих героїв в шпиталь відправляли.

      А в тому шпиталю – ріжними ліками, ріжними ліками...
      Не один заплакав гіркими сльозами.

      Не одная мати питає ворожки, питає ворожки:
      "Чи скоро повернесь синочок з дорожки?"

      Не одная жертва за Вкраїну впала, за Вкраїну впала –
      Слава Україні! Всім героям слава!


      А МИ ПРОСО СІЯЛИ…*
      – А ми просо сіяли, сіяли,
      Ой дід-ладо, сіяли, сіяли.

      – А ми просо витопчем, витопчем.
      Ой дід-ладо, витопчем, витопчем.

      – А чим же вам витоптать, витоптать,
      Ой дід-ладо, витоптать, витоптать?

      – А ми коней випустим, випустим,
      Ой дід-ладо, випустим, випустим.

      – А ми коней переймем, переймем.
      Ой дід-ладо, переймем, переймем.

      – А чим же вам перейнять, перейнять,
      Ой дід-ладо, перейнять, перейнять?

      – Ми шовковим поводом, поводом,
      Ой дід-ладо, поводом, поводом.

      – А ми коней викупим, викупим,
      Ой дід-ладо, викупим, викупим.

      – А чим же вам викупить, викупить,
      Ой дід-ладо, викупить, викупить?

      – А ми дамо сто рублів, сто рублів,
      Ой дід-ладо, сто рублів, сто рублів.
      – Нам не треба й тисячу, тисячу,
      Ой дід-ладо, й тисячу, тисячу.

      – А ми дамо дівчину, дівчину,
      Ой дід-ладо, дівчину, дівчину.

      – А ми її візьмемо, візьмемо,
      Ой дід-ладо, візьмемо, візьмемо!

      *Записано В. Когут. у с. Білоголови Зборівського р-ну Тернопільської обл. від Липак Климентини, 1934 р.н. .



      А НАШ ЖУЧОК*
      А наш жучок дуже ладний,
      А на жучку жупан гарний/
      Приспів:
      Грай, жучку, грай, небоже,
      Най ти пан Біг допоможе.

      А на жучку поясики,
      Зав’язані черевики.
      Приспів:
      Грай, жучку, грай, небоже,
      Най ти пан Біг допоможе.

      А на жучку є свитина
      І червоная хустина.
      Приспів:
      Грай, жучку, грай, небоже,
      Най ти пан Біг допоможе.


      ХОДИ ЖУЧОК ПО ДОЛИНІ
      (гаївка-гра)

      Ходи жучок по долині,
      А Жучиха по дервині.
      Приспів:
      Грай, жучку, грай, небоже,
      Най ти Господь допоможе.

      А у того Жученяти
      Та сонечко в рученяті.

      А наш Жучок — як пан, як пан,
      Купив собі жупан, жупан.

      А наш Жучок невеличкий,
      Купив собі черевички.

      На Жукові жупанина,
      Бо наш Жучок, як дитина.

      А хто хоче Жучка грати,
      Мусить йому паски дати.

      *Записано. від Павла Лозинського (1910 р.н.) у с. Хоросно Пустомитівського р-ну Львівської обл.


      А ВЖЕ ВЕСНА СКРЕСЛА, ЩО ТИ НАМ ПРИНЕСЛА?
      Дівчата:
      А вже весна скресла,
      Що ти нам принесла? (2)

      А я вам принесла
      Парубоцьку красу. (2)

      Парубоцька краса
      В болоті мочена. (2)

      В болоті мочена,
      У калюжі прана. (2)

      У калюжі прана,
      На терню сушена. (2)

      На терню сушена,
      У хліві схована. (2)

      Хлопці:
      А весна-весною.
      А дівка-дівкою. (2)

      Ходить, світом нудить,
      Спідницею крутить. (2)

      Крутить, щоб видати:
      Хочеться віддати. (2)

      Дома не сидіти,
      В дівках не сивіти. (2)

      Покрить головоньку,
      Не буть дівчиноньков. (2)

      Дранов нагавицев,
      Стати молодицев. (2)

      ОЙ ПИТАЛА МАТИ ДОЧКИ, ЧИ САДИЛА ОГІРОЧКИ

      Ой питала мати дочки, чи садила огірочки –
      То сію-звиваю, то сію-звиваю…

      Ой садила-підливала на пень фартух розірвала –
      То сію-звиваю, то чію-звиваю…

      Ой питала мати дочки, чи полила огірочки –
      То сію-звиваю, то сію-звиваю…

      Ой садила-підливала на пень фартух розірвала –
      То сію-звиваю, то сію-звиваю…

      Ой питала мати дочки, чи вже в бочках огірочки
      То сію-звиваю, то сію-звиваю…

      БІЛА ХУСТИНА НА ШТИРИ РОГИ*
      Біла хустина на штири роги,
      Кого я люблю – стелю під ноги.

      – Іди, миленький, досередини,
      Най ся миленька за тобою дивить.

      Біла хустина на штири роги,
      Кого я люблю – стелю під ноги.

      – Іди, миленька, досередини,
      Най ся миленький за тобою дивить.


      БЛАГОСЛОВИ, МАТИ!
      Благослови, мати,
      Весну накликати!
      Весну закликати,
      Зиму проводжати!

      Весну закликати,
      Зиму проводжати!
      Зимочка – в возочку,
      Літечко – в човночку.


      *7 Записано від фольклорного колективу у с. Почаєвичі Дрогобицького р-ну Львівської обл.

      ДЕСЬ ТУТ БУЛА ПОДОЛЯНОЧКА
      (гаївка-гра)
      Десь тут була подоляночка,
      Десь тут була молодесенька,
      Тут вона впала, до землі припала,
      Личка не вмивала, бо води не мала.

      Ой встань, встань, подоляночко,
      Обмий личко, як ту шкляночку,
      Возьмися за боки, покажи нам скоки,
      підскочи до раю, бери ту, що скраю.

      (Дитячий гурт водить хоровод і співає. Посередині гурту «Подоляночка» імітує різні дії: припадає до землі, вдає, ніби вмивається, скаче, «узявшись за боки» і вибирає ту, «що скраю»).


      ТРАВКО-МУРАВКО…*
      Травко-муравко,
      Чом ти чорна, не зелена? (2)

      Чи тя коні притоптали, притоптали,
      Чи тя гуси вискубали? (2)

      Мене коні не доптали, не доптали,
      Мене гуси не скубали. (2)

      А на мені паняночки, паняночки
      Виводили гагілочки. (2)

      Червоними чобітками, чобітками,
      Золотими підківками. (2)

      * Записано від Греви Анни у с. Розжалів Радехівського району Львівської області.

      ОЙ, ВОРОТАР-ВОРОТАРЧИКУ
      (гаївка-гра)
      (Дівчата стають парами, тримаючись за руки. Перша пара піднімає руки, утворюючи "ворота", і всі проходять попід ними. Пройшовши, кожна пара і собі піднімає руки, пропускаючи тих, що позад неї. Так ідуть «крізь ворота» і співають).

      – Ой, Воротар-воротарчику, відчини нам воротонька!
      – А що там за пан іде, а що ж там за дар везе?

      – Веземо тобі в дари та всі пчолоньки ярі.
      – За дари не маємо, за дари не приймаємо.
      – Веземо ти дівоньку та в рутянім віноньку.
      – То за дари маємо, за дари приймаємо!

      ЯГІЛ-ЯГІЛОЧКА*
      Ягіл-ягілочка,
      Ягілова дочка
      Устала ранесенько,
      Вмилася білесенько.

      Ягіл-ягілочка,
      Ягілова дочка
      Головоньку чесала,
      Квітами ся вбирала.

      Ягіл-ягілочка,
      Ягілова дочка
      Ой на вулицю вийшла
      Та як зоря зійшла.

      *9 Записано. від фольклорного колективу у с. Почаєвичі Дрогобицького р-ну Львівської обл.


      ХОДИТЬ КУПСА ПО РИНОЧКУ*
      (гаївка-гра)
      Ходить Купса по риночку
      Та й купує писаночку.
      Куп си, куп си, уродливий,
      Куп си, куп си, чорнобривий,
      Куп си, куп си, будеш мати,
      Що дівчині дарувати.

      (Писанку кладуть на якесь підвищення – камінь, горбочок чи купину. Навколо неї ходять хлопці з піднятими топірцями й пильно стежать, щоб хтось її не вхопив. Однак знаходиться відважний і хапає писанку. Хлопці стараються, щоб смільчак не утік. Але коли він зуміє вирватися з кола, то писанка його. Тепер хтось кладе другу писанку – і гра продовжується).

      *Записано у с. Крушельниця Сколівського р-ну від Ф. С. та О.М. Корчинських.


      ТАМ НА СТАВІ, НА СТАВОЧКУ*
      Там на ставі, на ставочку
      Там плаває сім качочок.

      Одна другу доганяє,
      Кожна свою пару має.

      Та дівчина зажурилась,
      Свою пару загубила.

      Обізвався Господь з неба:
      – Тобі пари ще не треба.

      Обізвався Господонько:
      – Не журися, дівчинонько.

      Я за всіх вас пам’ятаю
      І для тебе пару маю.

      Там у лісі є дубочок,
      Там стоїть твій парубочок.

      Йшла дівчина до дубочка,
      Натрапила парубочка.

      – Ой, дівчино, де ж ти росла,
      Що до мене сама прийшла?

      В чім тя мати викупала,
      Що мені ся сподобала?

      Чи в барвінку, чи в шалвії,
      що за тобов серце мліє.

      – Ой ти, милий, в чім купався,
      що ти мені сподобався?

      – Скупався я в панській рожі,
      аби був я хлопець гожий!

      *Записано від Катерини Сусь (1940 р.н.) у с. Стільсько Миколаївського р-ну Львівської обл.

      МИ ГОЛУБКУ УЛОВИЛИ*
      (гаївка-гра)
      Ми голубку уловили,
      Всі довкола обступили.
      Ти, голубко, чого тужиш,
      Вибирай си, кого любиш?

      (Дівчата і хлопці, взявшись за руки, ідуть з піснею по колу. В середині кола стоїть дівчина – Голубка. Після закінчення куплету вона вибирає собі з-поміж хлопців коханого. При повторенні пісні вже хлопець вибирає собі Голубку. Таким чином створюється друге коло, яке рухається в протилежний бік. Після кожного повторення всі зупиняються і з початком пісні ідуть в протилежний бік).


      ОЙ ЗАЦВІЛИ ФІЯЛОЧКИ
      Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
      аж ся гори з долинами покрили.

      Збирала їх Марусенька знизенька,
      а за нею їй батенько зблизенька.

      – Не ходи ти, мій батенько, за мною,
      не люба ми’ бесідонька з тобою.

      Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
      аж ся гори з долинами покрили.

      Збирала їх Марусенька знизенька,
      а за нею їй матінка зблизенька.

      – Не ходи ти, моя мамцю, за мною,
      нелюба ми’ бесідонька з тобою.

      Ой зацвіли фіялочки, зацвіли,
      аж ся гори з долинами покрили.

      Збирала їх Марусенька знизенька,
      а за нею їй миленький зблизенька.

      – Ой ходи ж ти, мій миленький, за мною,
      люба мені бесідонька з тобою.

      * Записано у м. Дрогобичі від Л.В. Кикавець.


      ОЙ У ЛЬВОВІ РАНО-ЗРАНКУ*
      Ой у Львові рано-зранку
      Ходять хлопці по ярмарку.

      Один хлопець конем грає,
      А на руці перстень сяє.

      А на руці перстень сяє,
      Із кишені хустка має.

      Із кишені хустка має,
      Він до скрипки промовляє:
      – Скрипко моя золотая,
      Струни мої шовковії!

      А сьогодні на ярмарці
      Заграйте ми штири танці.

      Бо дівчина моя ходить,
      Сама перша танець водить.

      * Записано у с. Грусятичі Жидачівського р-ну від Г.І. Бесараба.


      ОЙ У ПЕРЕПІЛКИ ТА ГОЛІВКА БОЛИТЬ
      (гаївка-гра)

      (У колі «перепілочка» імітує все, про що співається у гаївці. Врешті у гру вступають парубки – «старий» і «молодий»).

      Ой у перепілки та голівка болить.

      Приспів:
      Ти ж моя, ти ж моя перепілочка,
      Ти ж моя, ти ж моя сизокрилая!

      Ой у перепілки та плечиці болять.
      Ой у перепілки та рученьки болять.
      Ой у перепілки та колінця болять.
      Ой у перепілки та спинонька болить.

      Ой у перепілки та старий чоловік.
      Із комори йде і нагайку несе.
      Нагайку несе, бородою трясе.
      А у перепілки молодий чоловік.
      Із базару йде, черевички несе.


      ОЙ ПОСАДИМ ГРУШЕНЬКУ
      Ой посадим грушеньку –
      Гай буде, гай.
      Нічка ж моя темная
      І ти зоре ясная –
      Дай, Боже. Дай! (2)

      Ой виросте грушенька –
      Гай буде, гай.
      Нічка ж моя темная
      І ти зоре ясная –
      Дай, Боже. Дай! (2)

      Ой паліє грушенька –
      Гай буде, гай!
      Нічка ж моя темная
      І ти зоре ясная –
      Дай, Боже. Дай! (2)

      Ой рясніє грушенька –
      Гай буде, гай!
      Нічка ж моя темная
      І ти зоре ясная –
      Дай, Боже. Дай! (2)


      Ой потрясем грушеньку –
      Гай буде, гай!
      Нічка ж моя темная
      І ти зоре ясная –
      Дай, Боже. Дай! (2)


      ОЙ, ДАНЧИКУ, БІЛОДАНЧИКУ!
      Ой, Данчику, Білоданчику!
      Поплинь, поплинь по Дунайчику,
      Росчеши косу русу,
      І чорненькі брівця:
      Ти возьмися за під боки,
      Покажи свої скоки,
      Ти возьмися за під вижки,
      Шукай собі товаришки,
      Вибери собі другу
      З калинового лугу.

      ОЙ НЕ ХОДИ, КАЧУРО́НЬКУ, В ГОРОХО́ВІМ ВІ́НКУ
      (гаївка-гра)
      Ой не ходи, качуроньку, в гороховім вінку, в гороховім вінку,
      Вибирай си, качуроньку, щонайкращу дівку, щонайкращу дівку.

      Не казала мені мати кралі вибирати, кралі вибирати.
      А казала мені мати сиротоньку взяти, сиротоньку взяти.

      – Теши, сину, ясенину – буде добре клиння, буде добре клиння.
      Бери, сину, сиротину – буде господиня, буде господиня.

      – І та файна, і та файна, і та непогана, і та непогана.
      Межи ними Марусенька як намальована, як намальована!

      (У дівочому колі ходить підліток-«качурик» у «гороховім» вінку і під час співу надивляється собі «найкращу дівку». Коли спів завершується пара покидає коло. Гаївка починається спочатку уже з іншим «качуриком»).


      ОЙ НА ГОРІ, НА ГОРБОЧКУ*
      Ой на горі, на горбочку
      Стоїть церква на видочку.

      Коло неї ростуть квіти,
      Ходять старші, ходять діти.

      Ходять хлопці і дівчата,
      Українські соколята.

      Хоч ягілка невесела,
      Заспіваймо, міста, села.

      Най почують з могил тії
      Стрільці наші січовії.

      Най воскресне Україна,
      Сріблом-злотом замаїна.

      Най приведе за собою.
      За рученьку добру долю.

      Нарід її привітає,
      "Ще не вмерла заспіває".

      Най почують усі люди,
      Що колись весело буде.

      Ще не вмерла тая слава,
      Що сімсот літ в степу спала.

      *Записано у с. Нем’яч Бродівського р-ну Львівської обл. від Олійник Олени, 1927 р.н.. Нотна транскрипція М. Вовк. Варіант записів із Козівського р-ну Тернопільської обл..


      ДЕСЬ ТУТ БУЛА ЦАРІВНА**
      (гаївка-гра)
      Десь тут була царівна, царівна, царівна,
      десь тут була царівна, царівна молода.

      Царівно, бійся відьми злої, відьми злої, відьми злої,
      царівно, бійся відьми злої, відьми злої.

      Аж тут прийшла та відьма зла, відьма зла, відьма зла,
      вона царівну приспала, приспала, приспала.

      Аж ось прийшов царевич, царевич, царевич,
      аж ось прийшов царевич, царевич молодий.

      І поцілунком розбудив, розбудив, розбудив,
      і поцілунком розбудив царівну молоду.

      І всі кричали «слава», «слава». «слава»,
      І всі кричали «слава» тій парі молодій!

      (Гаївка-гра виконується з дійовими особами в колі – на початку «царівна», потім «відьма», а далі «царевич» - вони ілюструють усе те, про що співається у гаївці).

      ВЖЕ ДЗВІНОЧОК КЛИЧЕ НАС…**
      (гаївка-руханка)

      Вже дзвіночок кличе нас:
      До забави час, час, час.
      Затанцюймо раз, два, три,
      Заспіваймо – я і ти.

      Рученьками хлоп, хлоп, хлоп,
      Ніженьками топ, топ, топ.
      Вліво – раз, вправо – два,
      В нас забавонька нова!

      ГЛЯНЬТЕ, ДІТИ, ГЛЯНЬТЕ, ЛЮБІ…**
      (гаївка-гра)

      Гляньте, діти, гляньте, любі –
      Щось сидить там, у норі…
      Довга в нього борода
      І велика голова…

      Гляньте, діти, гляньте, любі –
      Щось там вилізло з нори…
      Довга в нього борода
      І велика голова…

      «КУ-КУ», «КУ-КУ», ЧУТИ В ЛІСКУ…**
      (гаївка)

      Ку-ку, ку-ку, чути в ліску,
      Ходім співаймо, радо вітаймо
      Божу, Божу, Божу весну.

      Ку-ку, ку-ку, птичко мала.
      Ти нам співала, правду сказала,
      Зникла, зникла, зникла зима.

      Ку-ку, ку-ку, чути в ліску.
      Гаєм-поточком, бором-лісочком
      Голос, голос, голос гуде!

      -ХРИСТОС ВОСКРЕС!
      -ВОІСТИНУ ВОСКРЕС!



      **Мамині гаївки, співані з голосу Вовк Лідії-Надії Михайлівни (Львів, 1936 р.н.)


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    15. "Шевченко у рідній Кирилівці"
      Хто з вас не був у селі Шевченковому, Вільшанського повіту на Черкащині, на Придніпрянській височині, що розкинулася на вододілі двох річок – Вільшанки, яка впадає у Дніпро, та Гнилого Тікича, води якого течуть до Південного Бугу? Не були, то обов'язково побувайте! Особливо хороше там весною, коли все село потопає в молоці яблуневого цвіту. Не село, а суцільне море квітів. А ще краще там восени, коли від важких червонобоких яблук
      додолу звисають гілки яблуневі, а над землею лине їх аромат. Через поля, зелені гаї і ліси довгою мережкою тягнувся Чорний шлях. Обабіч шляху подекуди тулилися невеличкі села, а найчастіше - окремі двори селян, що освоювали безлюдний край Звенигородщини. Місцину цю заселили люди із давніх-давен. Про це свідчать виявлені поруч Кирилівки скіфські кургани.
      Посеред лісу, якому, здавалося, кінця краю немає, побіля річки осів осаул Кирило з кількома козаками. Влітку козаки їздили на Запорізьку січ, залишаючи на господарстві одних жінок. Жінки доглядали худобу, птицю, косили на берегах річок та озер трави, випалювали ліс і на галявинах сіяли пшеницю та жито.
      Осаул Кирило незчувся як і старість підкралася, зсадила з коня, прикувала до своєї оселі. Сусіди поважали Кирила за його розум і дотепність, за цікаві розповіді про давнину.Розмовляв Кирило незвичайно: в словах замість "и" вимовляв "е". Тому і дражнили "Керелівка", а хутір, ним заснований, назвали «Керелівкою».
      Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року.
      Всередині ХVІІ століття французьким інженером Бопланом намальовано карту, де зазначені між Вільшаною і Лисянкою «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях.
      Поруч легендарного осавули Кирила почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило до Брацлавського повіту. Заселення його проходило досить швидко. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка, була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Григорій Потьомкін.
      1768 року, під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки.
      Село Кирилівка, в якому 9 березня 1814 року народився Т. Г. Шевченко, належало до вільшанського маєтку, успадкованого племінником найяснішого князя Гр. О. Потьомкіна-Таврійського, дійсним таємним радником, генерал-губернатором псковським і смоленським -- Василем Васильовичем Енгельгардтом. Останні роки свого життя пан Василь Енгельгардт провів у м. Вільшаній, де він мав великий дерев’яний будинок з тінистим парком, псарню і оркестр, для якого було споруджено цілий ряд будиночків, що виходив на базарну площу, навпроти поміщицького дому. Пан жив і помер нежонатим, але мав двох синів од якоїсь метреси — польки чи німкені, похованої у с. Кирилівка з північного боку парафіяльної православної Кирилівської церкви. Вільшана з Тарасівною, Зеленою, Вербівкою, Воронівкою і Сегединцями перейшла до В. В. Енгельгардта у спадщину від Потьомкіна, а Кирилівку, Гнилець, Петрики, Моринці й Пединівку він купив. Після смерті Василя Васильовича в 1830 році вільшанський маєток перейшов до рідної його сестри Олександри Браніцької, а Кирилівка, Моринці та інші придбані села разом із капіталами покійного — до незаконнонароджених його синів, один з яких, полковник гвардії Павло Васильович Енгельгардт, став власником Кирилівки і поміщиком Тараса Шевченка ; з 1828 року підліток-Тарас служив у пана Павла козачком.
      За життя Енгельгардта-старшого управителем усього вільшанського маєтку був якийсь Дмитренко, православний, а конторником чи секретарем його канцелярії у Вільшаній — Федір Штанько, величезний на зріст бас; усе діловодство велося російською мовою. Після смерті Енгельгардта-батька управителями були вже поляки, які привели з собою цілу фалангу своїх одноплемінників, і ті зайняли посади економів, лісничих, писарів і т. п.; разом із тим в економічному управлінні діловодство почали вести польською мовою. Кирилівка, Моринці, Сегединці й Пединівка нагадують і досі суцільні яблуневі, грушеві, сливові й черешневі сади. У Вільшаній, Зеленій і Тарасівці було не так багато садів.
      Тягар панщини і зубожіння селян почалися після переходу вільшанського маєтку у володіння шляхтанки О. В. Браніцької, під управлінням поляків.
      Тарас Григорович Шевченко народився на світ при панові Василю Енгельгардті, коли у вільшанському маєтку польського духу і польської мови не було і в згадці, і коли живі ще були спогади про гайдамаччину, про набіги кримських татар, про спалення у Вільшаній Данила Кушніра та інші. Ще зовсім малим розлучився він із сестрою Катериною, яка вийшла заміж у с. Зелену за селянина Антона Красицького, високого і ставного чоловіка. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою».
      Перший учитель Тараса Шевченка, стихарний дячок села Кирилівки Петро Федорович Богорський, був сином священика із села Верещак, учився в колишній київській академії до середнього класу риторики, а після вивчення при архієрейському хорі церковного уставу і нотного співу в 1824 р. був призначений дячком у село Кирилівку; в 1827 р. йому було двадцять сім років. Саме він прихистив Тараса, який блукав по селу, навчив його книжної мудрості й познайомив із дияконом села Лисянки — маляром, а далі… з дячком села Тарасівки, маляром села Хлипнівки та іншими грамотними людьми, які стояли вище селян. За свідченням покійного священика Кирилівської парафії о. Григорія Кошиця, Богорський сам добровільно взяв до себе Тараса, і ніхто йому за нього нічого не платив. На цьому акцентує викладач Київської духовної академії Петро Гаврилович Лебединцев* у своїх спогадах про Тараса Григоровича Шевченка, які він видрукував у журналі «Київская старина» 1882 року як рецензію на книгу М.К.Чалого, тодішнього директора 2-ої київської гімназії «Жизнь і произведения Тараса Шевченко».

      «Якимось гірким п’яницею він не був, хоча на требах і в товаристві не відставав у пиятиці від своїх парафіян. І тому Тарас Григорович, який залишив свого вчителя по цій частині далеко позаду себе, надміру малює його у своїх спогадах відчайдушним п’яницею і дарма не згадав його хоча б одним словом подяки. Якби не взяв його Богорський до себе в науку, Тарас, певно, загубився б серед інших сільських дітей. А що дячок посилав Тараса читати псалтир над померлими, за це не можна його осуджувати: такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні; звичай цей подобався самим батькам дітей, а дячку полегшував виконувати обов’язки, що лежали на ньому, і був певною допомогою за безплатне навчання.
      А коли згадати звичаї міських училищ того часу, гімназій і пансіонів, у яких не шкодували лози для бешкетників, то не дивно, що дячок Богорський не дуже панькався з таким зухвалим і мінливого норову хлопчиком, яким був Тарас Шевченко в роки свого дитинства.
      У домі священика Іоанна Нестеровського Тарас не жив і нічого не вчився у нього, та й не міг учитися, оскільки Нестеровський був уже старий для того, щоб учити грамоти, а жив він якийсь час у іншого священика тієї ж Кирилівської церкви о. Григорія Кошиця, виконуючи обов’язки хлопця-погонича, який доглядав худобу й запрягав його булану і широкохвосту кобилу, про що згадувалось і пізніше, під час обох приїздів Тараса Григоровича в Кирилівку — в 1845 і 1859 роках. Покійна дружина о. Григорія переказувала нам, що, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні щось читав про себе, як грамотний хлопчик, а за словами о. Григорія, Тарас в його кухні вивчив дві кафізми із псалтиря. Гадаємо, що в домі о. Григорія Тараса Григоровича не кривдили, бо о. Григорій був людиною заможною, мав добре господарство і два великих садки біля будинку, а дружина його була дуже славна жінка; жили вони досить патріархально, і вдень і ввечері були серед прислуги на великій чистій кухні, що займала половину будинку, і лише коли хотіли відпочити або приймали гостей, переходили у свої світлиці, які складалися з двох невеликих кімнат на другій половині будинку. Проте відгуки Григорія були не на користь Тараса Григоровича: він і пізніше називав його все-таки ледачим, тобто нездатним до будь-якої господарської роботи. Хоч я часто бував у домі о. Григорія Кошиця, син якого, Іван, учився разом зі мною і моїми братами в богуславському училищі і їздив туди на тій же буланій кобилі, та, на жаль, не примітив я тоді її погонича, в душі якого таївся поетичний геній. Від о. Григорія Тараса взяли до управителя в слуги і незабаром відправили у Вільно до Енгельгардта».

      Прибувши в 1843 році на Україну, на рідні терени Тарас Шевченко виконав низку малюнків з натури, які вражають своєю викінченістю та майстерністю. Надзвичайно промовистим є малюнок, на якому зображено убоге селянське житло — власне, лише половину хати з обдертою стріхою і великим незграбним комином на першому плані. Під хатою сидить напівголе дитинча, на подвір'ї пасеться миршавий підсвинок. На звороті ліворуч угорі олівцем напис рукою Г. Честахівського: «Вдовина хата на Україні». Під такою назвою цей рисунок вніс Честахівський до свого списку за № 116.

      «Поміщик був повним господарем кріпаків. У селі й донині живуть нащадки російської сім'ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвічений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки.
      На 1845 рік в усіх кирилівських маєтках, до яких належало ще декілька навколишніх сіл, з 1520-ти дворів налічувалося тяглових 203, піших — 1038, огородників — 137, бобилів — 142. Усі селянські двори мали 132 коней, в той час як поміщик — 200.
      1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — Степана Боровиченка та братів Гнатенків.
      За офіційними даними в 1852 році в селі проживало 2973 ревізійних душ».
      Про важку кріпацьку долю односельців Тарас Шевченко згадає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

      «…Страх погано
      У тім хорошому селі:
      Чорніше чорної землі
      Блукають люди; повсихали
      Сади зелені, погнили
      Біленькі хати, повалялись,
      Стави бур'яном поросли.
      Село неначе погоріло,
      Неначе люди подуріли,
      Німі на панщину ідуть
      І діточок своїх ведуть».

      В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкротував і продав свій маєток Еразму Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Підприємства були невеликі, кустарні. Винокуренний завод мав потужність 250 пудів добового затору і існував до 70-х років 19 століття.
      В 1860 році в селі відкрито парафіяльну школу, в якій навчалися 34 хлопчики.
      На час реформи 1861 року у 476 дворах Кирилівки проживало 1190 ревізійних душ. Після реформи у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко.
      Основна маса селян була неписьменною. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тягнулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможніх селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Тараса Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.
      На початку 20-го століття у селі Кирилівка діяли 12 вітряків, 3 торгівельні лавки. У маєтку поміщика було 3 095 десятин землі, лише в основній кирилівській економії працювали близько 50 наймитів. Селянам належало 2236 десятин землі. На кожну з 868 сімей, які складалися з 8 (12) чоловік, припадало по 2 (2,5) десятини. Всі непридатні землі належали селянам.
      Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. На початку другої половини травня натовп у кількості 700 селян прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки.
      В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам'ятний дуб у садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І.С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Відтоді вона стала доступною для багатьох відвідувачів.

      Отож, як згадувалося раніше, у вересні (а потім вертаючи до Києва – у листопаді) 1843 року під час першої подорожі по Україні, відвідавши рідну оселю в Кирилівці, художник виконав малюнок хати, в якій минули його дитячі роки. Під час перебування поета в Яготині в маєтку Рєпніних, не пізніше 10 січня 1844 року, Варвара Рєпніна виконала копію цього рисунка, на якому Шевченко зробив начерк автопортрета.
      Незабутній і сумний образ батьківської хати неодноразово виринав у творчій уяві митця на далекому засланні. Ось як описує письменник рідну хату на сторінках повісті "Княжна":
      "Село! И вот стоит передо мною наша бедная, старая белая хата, с потемневшею соломенною крышею и черным дымарем, а около хаты на прычипку яблоня с краснобокими яблоками, а вокруг яблони цветник, любимец моей незабвенной сестры, моей терпеливой, моей нежной няньки!"

      Копія виконана для себе княжною Варварою Рєпніною у січні 1844 р. На копії Варвари Рєпніної дата народження Тараса Шевченка записана за старим стилем, який тоді був прийнятий — "1814 г. февраль 25". Будівля під солом'яною стріхою, білена, з чорним димарем. Типова для наддніпрянських сіл і містечок ХІХ ст. Такі старосвітські релікти сьогодні називають "шевченківськими". Техніка виконання — папір, олівець.

      Із великим сумом згадує поет батьківську оселю у вірші "Якби ви знали, паничі...", сповненому страждань і болю:
      «За що, не знаю, називають
      Хатину в гаї тихим раєм.
      Я в хаті мучився колись,
      Мої там сльози пролились,
      Найперші сльози; я не знаю,
      Чи єсть у Бога люте зло!
      Що б у тій хаті не жило?
      А хату раєм називають!

      Не називаю її раєм,
      Тії хатиночки у гаї
      Над чистим ставом край села.
      Мене там мати повила
      І, повиваючи, співала,
      Свою нудьгу переливала
      В свою дитину... В тім гаю,
      У тій хатині, у раю,
      Я бачив пекло..
      Мені аж страшно, як згадаю
      Оту хатину край села
      Такії, Боже наш, діла
      Ми творимо у нашім раї
      На праведній Твоїй землі!
      Ми в раї пекло розвели,
      А в Тебе другого благаєм,
      З братами тихо живемо,
      Лани братами оремо
      І їх сльозами поливаєм…».
      Як контраст до своїх тяжких спогадів про побут дитячих років, про рідну Кирилівську оселю, Тарас Шевченко до кінця життя мріяв про власний сімейний затишок, про свій «тихий рай» на Канівській горі над Дніпром.


      2014 р.


      Коментарі (1)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    16. "Шевченко на Західній Україні: Почаївська Лавра"
      Серед завдань поставлених Тарасові Шевченку Археографічною комісією навесні 1845 року під час його другої подорожі по Україні, що тривала до 5 квітня 1947 року, коли поета заарештували, було ознайомлення з церковними та монастирськими спорудами на території Київської, Подільської і Волинської губерній, про що красномовно свідчать два пакета за номерами 7250 та 7251, які були адресовані Подільському архієпископу Арсенію та Волинському Никанору, і йшлося в них про те, „чтобы г. Шевченке оказываемо было со стороны духовных лиц надлежащее содействие в отношении поручения, в случае осмотра им каких церквей и монастырей“.
      Шлях поета пролягав по великому польському тракту через Васильків, Білу Церкву, Сквиру, Липовець, Брацлав, Могилів – Подільський. Не більше тижня він провів у Кам’янці (нині Кам’янец – Подільський), але дорога кликала на Волинь.
      Більшість дослідників, і зокрема автор книги "Шевченко і Західна Україна" Микола Дубина, схильні вважати, що Шевченко їхав із Кам’янця – Подільського через Дунаївці і Ярмолинці до Проскурова (нині Хмельницький). Звідси, завітавши до Меджибіша, Летичива і Хмільника, через Староконстянтинів – Ямпіль поїхав до Почаєва дорогою він декілька днів зупинився у Вишнівці. Це містечко його привабило своєю багатою історією. Насамперед Шевченка зацікавив палацовий комплекс, витриманий в класицистичному архітектурному стилі, в якому побувало багато відомих історичних осіб. Князі Вишневецькі, а згодом графи Мнішеки зібрали бібліотеку, що налічували 15 тисяч книг, у тому числі чимало стародруків, рідкісних видань. Були тут і древні рукописи, листи магнатів, королів та царів. У картинній галереї були полотна Рембрандта, Гольбейна, Каналетто та інших видатних художників. Привертали увагу його і дерев’яна Михайлівська церква, зведена у 1726 і споруджений у 1640 році монастир кармелітів.
      З Вишнівця Тарас Шевченко продовжив свій шлях до Почаєва. Їхав, очевидно, через село Старий Тараж (Кременецького району Тернопільської області, що розкинулося на річці Іква; до нього примикали хутори Гнилий Ліс, Грабники та Сіножаття)– так пролягав старовинний тракт. Відомо, що до Почаєва поет прибув у другі половині жовтня . Тогочасний Почаїв був невеликим містечком, котре, по суті, не могло похвалитися нічим, окрім Лаври. Саме за 13 років до приїзду Кобзаря у 1833 р. монастир отримав статус Лаври.Намісником був тоді архімандрит Григорій (Немоловський), який, як відомо, за два роки до приїзду Шевченка приймав у себе видатного вченого Миколу Костомарова. Сам Костомаров у листі до О.М. Сементовського після відвідин Почаєва писав: "Намісник малорос з – під Києва, говорить російською мовою і сипле анекдотами: людина найлюб’язніша і разом з тим втілена доброзичливість". Мабуть таким він був і до Шевченка.

      «Ідуть люди в Київ
      Та в Почаїв помолитись…»,
      - знаходимо у Шевченковому «Невольнику».

      Де жив Кобзар у Почаєві? Тривалий час вважали що поет зупинився в архієрейському будинку. Розташованому безпосередньо на території Лаври. Саму тут селили найбільш поважних гостей, до числа яких, без сумніву, належав Тарас Шевченко. Цей будинок, зображений на двох його акварелях зберігся донині. У 1964 році на ньому встановлено меморіальну дошку. Але цілком можливо, що поет поселився у новому, відкритому в липні 1846 року готелі – „ Будинку для прочан “. Він розміщений справа біля підніжжя пагорба при в’їзді до Лаври. Крім загальних номерів, у цьому «П» – подібному будинку із заїжджим двором були окремі кімнати, одну з яких могли відвести Тарасу Шевченкові. З галереї – балкону готелю відкривався чудовий вид на Лавру. Саме від цього будинку Кобзар виконував акварель "Почаївська Лавра зі сходу". Цей готель також зберігся до наших днів, однак побачити звідси Лавру так, як її бачив Тарас Шевченко, неможливо: вид заступає зведений у 1903 році на подвір’ї готелю будинок, нині це приміщення Почаївської Духовної Семінарії. На жаль, всі документи про перебування Шевченка в готелі були знищені під час фашистської окупації у 1941 році.
      У Лаврі Тарасу Григоровичу показували і Чудодійну Стопу, і печеру в скелі, де преподобний Іов перебував в усамітненому богоміллі. Цілком ймовірно, що під час перебування в Лаврі Шевченко ознайомився з її бібліотекою. Перешкод для його роботи не було, адже керівництво Духовним собором Почаївської Лаври отримало розпорядження Волинської духовної консисторії в якій йшлося про те, щоб надавати Шевченку всіляку допомогу з боку духовних осіб при виконані його обов’язків.
      У розпорядженні Бібікова про в’їзд Т.Г. Шевченка йшлося про те, що він повинен "зняти" три види Лаври. Тарас Григорович виконав тут чотири малюнки аквареллю, два ескізи й начерк олівцем.

      Малюнок І: "Почаївська Лавра з півдня" – один із дуже відомих малюнків, що найкращим чином подає привабливі архітектурні риси лаврського ансамблю.
      Справа внизу є підпис автора: „Шевченко“.На звороті – ескіз Лаври зі сходу, а у лівому верхньому куті напис чорнилом:«1846 Почаївська Лавра з півдня».
      Стрімкі куполи Успенського собору та інших споруд чітко прорисовані на тлі погожого осіннього неба. Світло післяобіднього сонця і довгі холодні тіні створюють контрастні зіставлення на пластично виразному фасаді собору. Поряд Троїцька церква з високим цоколем, на місці якої з 1912 року височить Троїцький собор. Між ними нема існуючої тепер дзвіниці – вона була зведена лише через 20 років після перебування Т.Г. Шевченка. На передньому плані акварелі – дві убогі хатини – мазанки під соломою. Вони створюють разючий контраст порівняно з величною архітектурою Лаври.

      Малюнок ІІ – "Почаївська Лавра зі сходу".
      Акварель займає проміжне місце між пейзажем і жанровим малюнком. Помітно, що зі сходу Лавра не так ефектна, як с південного боку. На цій акварелі – міський мотив з Лаврою на задньому плані. Посеред вулиці на горбку височить дерев’яний Хрест. З ліва ще один Хрест, кам’яний. Хата, перехожі, тополі відволікають увагу, але й поступово підводять глядача до Лаври. Успенський собор і фронтон Надвратного корпусу з голубими дахами займають центр акварелі.

      Малюнок ІІІ – "Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври". Привертає увагу вивірена, продумана композиція, геометричним центром якої є декоративна ваза на огорожі. На попередньому плані художник зобразив частину тераси з металевим парапетом і вхід до Успенського собору. Біля входу – дві масивні фігури монахів у високих клобуках, з рудими бородами. Ажурна металева решітка ( нині балюстрада), декоративні вази на подіумах виявлені значно чіткіше, ніж фасад собору. Тут, як і в інших малюнках, відчувається досконале володіння засобами повітряної перспективи. Вдалині видніється гора Підкамінь. До австрійського села Підкамінь (тепер Львівська область), в якому хотів побувати Т.Г. Шевченко, прямим шляхом близько 20 кілометрів. Відомо, що селяни з Австрії приходили у свята до Лаври, а з Росії – на ярмарок у Підкамінь.

      Малюнок ІV– "Собор Почаївської Лаври" (внутрішній вигляд). Вертикальний формат акварелі дав змогу краще закомпонувати інтер’єр Успенського собору з його високими склепіннями, оформлення, яке виконав у 1807–1810 роках живописець Лука Долинський. Геометричний центр композиції міститься трохи вище Чудотворного Образу Богородиці в обрамленні золотого сяйва. М’яке сонячне проміння падає зверху вниз, зі сходу, так, що права стіна затемнена. Три постаті ченців на різних відстанях сприяють виявленню глибини простору. Очевидно, для збереження цільності інтер’єру художник відмовився від зображення розписів на стінах, орнаментів і написів по краю арок. Виділені лише ікони в різьблених із позолотою рамах і капітелі пілястр. Інтер’єр вирішений у теплих золотистих тонах. В малюнку просвічуються олівцеві лінії побудови, надаючи йому чіткості і графічної виразності.

      Інтер’єр собору з його казковою пишністю свідчить про те, як глибоко Тарас Шевченко вникав у суть архітектурних стилів. Цей та попередні малюнки дають уяву про особливості українського рококо з його видовженими, стрільчастими формами. Представляючи пам’ятки архітектури, він подавав їх у відповідному освітленні і з певної точки зору, звертав увагу на найсуттєвіші особливості споруд.
      З огляду на мистецтво світлотіні, Т.Г. Шевченко був новатором у графіці середини XIX століття. Недарма стільки часу присвятив він вивченню в Ермітажі творчої спадщини Рембрандта. Художник творив композиції з глибоким внутрішнім змістом, що вигідно виділяє їх порівняно з працями інших майстрів, наприклад, Михайла Сажіна, який також виконував завдання Археографічної комісії.
      Усі чотири акварелі зберігаються у Київському державному музеї Тараса Григоровича Шевченка АНУ. Є дані, що в Почаєві Т.Г. Шевченко зустрічався з польським скрипалем віртуозом і композитором Каролем Ліпінським. Дослідники вважають, що Шевченко відвідав також деякі села поблизу містечка – Крутнів, Лідихів, Лопушно, Лосятин та інші.
      У Почаєві 20 жовтня 1846 року Тарас Шевченко записав до свого рисувального альбому кілька народних пісень, серед них жартівливу веснянку «Гиля, гиля, селезню»:
      «Гиля-гиля, селезню,
      Гиля-гиля, білокрилий,
      Ох мій милий чорнобривий,
      Прибудь ти аж до хати,
      Щоб не чули отець, мати.
      Селезню...

      Ой на тому селезеню
      Жупан куций,
      І сам селезень
      Чорноусий.
      Гиля-гиля, селезню.

      Ой на тому селезню
      Та панчішечки,
      Ой пристав селезень
      Та до душечки.

      Ой на тім селезню
      Та черевички,
      І сам селезень
      Та невеличкий.

      Ой на тому селезню
      Ковпак сивий,
      Ой сам селезень
      Чорнобривий».

      Наступною в альбомі Шевченка була пісня «Ой у саду, саду…»:

      «Ой у саду, саду
      Ходила кокошка,
      Чорнявая, білявая
      Дзюбатая трошки.

      Хоча ж я дзюбата,
      Таки ж бо я пишна,
      Якби мене, серце, любив,
      Я б за тебе пішла.

      Я б за тебе пішла,
      Я б тебе любила,
      То б я тобі щосуботи
      Кучерики змила.

      Ой ізмила б я, змила,
      Та ще й розчесала,
      Ой я б тебе, моє серце,
      Ще й поцілувала».
      [У Почаєві
      1846 ок[тября> 20

      Третьою жартівливою піснею, що увійшла в альбом Шевченка, був куплет весільної «Ой пила, вихилила»:

      «Ой пила, вихилила,
      Сама себе похвалила.

      А я доброго роду,
      П’ю горілочку, як воду».

      З Почаєва його дорога пролягала до древнього міста Кременця, в якому він пробув доволі часу і познайомився з усіма його визначними пам’ятками як от: Замкова гора, гімназія та ліцей, будинок, де проводив дитинство відомий польський поет Юліуш Словацький та інші.
      Археографічна комісія організувала нову експедицію на західноукраїнські землі. Але Т.Г. Шевченко участь у ній уже не брав, бо 3 березня 1847 року його за доносом звільнили з числа співробітників комісії, а 5 квітня заарештували при в’їзді в Київ, куди поет поспішав на весілля Костомарова.


      2014 рік.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    17. "Густинський монастир"
      У середині лютого 1844 року Шевченко-художник прощався з багатьма друзями та знайомими. Його подорож пролягла знову через Москву до Петербурга.
      У столиці Росії Шевченко оселився у будинку Костюріної на п’ятій лінії Васильєвського острова, де він жив із художником Олександром Козловим (1818-1884). Крім іспитів із малювання у квітні, травні та в жовтні поет займався щоденними справами, яких у нього не бракувало. Писав вірші, поеми й, як зазвичай, готував офорти для альбому «Живописна Україна». Після виходу друком у серпні-вересні 1844 року цей альбом, де було вміщено шість офортів художника, здобув високу оцінку передової критики та мав великий вплив на дальший розвиток українського образотворчого мистецтва.
      22 березня 1845 року на підставі поданої Тарасом заяви рада Академії мистецтв у Петербурзі постановила присвоїти йому звання художника. Того ж дня, після закінчення навчання в Академії мистецтв, Шевченко звернувся до її правління з проханням видачі йому білета для ІІ подорожі в Україну. Подорожний білет із датою «25 березня» вказував, що його відправляють «у малороссийские губернии» для художніх занять.
      І знову з Петербурга – до Москви, а звідти його шлях пролягав через Подольськ, Тулу, Орел, Есмань, Глухів і Кролевець до села Мар’янського. 31-річний мистець подолав далеку і нелегку дорогу потягом. Приїхавши туди у квітні на запрошення поміщика Олександра Лук’яновича, малював портрети членів його родини, подорожував Полтавщиною, робив зарисовки. У червні поет жив у Києві. Мабуть,це Михайло Максимович запропонував Київській археографічній комісії запросити Шевченка для роботи в змальовуванні історичних і архітектурних пам’яток в Україні. На завданням комісії художник уже в червні1845 року побував у Прилуках — повітовому місті, де познайомився з отцем протоієреєм Ілією Бодянським. Усе, що той розповів маляреві про місцевий монастир у селі Густині, він занотував, зокрема, що було його поставлено коштом і працею гетьмана Самойловича (1664).
      Густи́нський Свято-Троїцький жіночий монасти́р розташований на правому березі річки Удай біля міста Прилуки Чернігівської області. Початки Густинського монастиря сягають 1600 року. Засновником його був ченець Йоасаф, який разом з ієромонахом Афанасієм прийшов з Афонської гори і з благословення настоятеля Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького оселився тут для усамітнення. Для облаштування монастиря Йоасаф уподобав землі князів Вишневецьких по течії річки Удай, де зі своїми учнями оселився на острові, що заріс густим віковим лісом, звідки і пішла назва монастиря – Густи́ня.
      Серед засновників монастиря було чимало козаків, які, передчуваючи близьку смерть, йшли у ченці – але смерть відступала, ченці жили ще довго, розповідаючи про цілюще повітря і «живу воду» з підземних ключів.
      Відразу на острів почали прибувати люди з усіх усюд заради монашого житія і спасіння.
      Місцеве населення допомагало монахам харчовими запасами, грошима, будівельним матеріалом. Завдяки цьому в 1614 році була споруджена мала дерев'яна церква на честь Пресвятої Живоначальної Трійці (Троїцька церква).
      Так виник монастир. Ігуменом вибрали старця Йоасафа. В допомогу собі з керування Густинським монастирем Йоасаф обравІсаю Копинського –ігумена і настоятеля Антонієвих (ближніх) печер при Києво-Печерській лаврі.
      Оглянувши і схваливши обране для монастиря місце, Ісая виклопотав у православного князя Михайла Корибута Вишневецького, у володінні якого перебував тоді острів, право на володіння ним. В 1615 році Михайло Вишневецький дає монастирю грамоту на володіння островом Густинь, навколишніх лісів, лук та орних земель. Після її отримання монастир забезпечив своє подальше існування, Ісая приступив до його розбудови.
      В 1620 році, в часі повернення із Москви через Україну, Густинський монастир на запрошення гетьмана Петра Сагайдачного відвідав єрусалимський патріарх Феофан (Теофан) ІІІ. У Києві патріарх, на прохання гетьмана і згідно зі своїм виключним правом, висвятив Київського митрополита Іова Борецького та п'ятьох єпископів. Так було відновлено вищу ієрархію української православної Церкви. Серед нових єпископів був фундатор монастирів на Прилуччині, тоді ігумен Києво-Братського монастиря Ісая Копинський. Його висвятили єпископом у Перемишлі, через гоніння та переслідування він змушений був повернутися до Києва. Святитель продовжував опікуватись православними монастирями в Україні, згодом зовсім перебрався знову до Густині. Ісая Копинський при житті першого ігумена Йоасафа (починаючи десь з 1615 року) протягом двох десятиліть управляв Густинським монастирем, а всі настоятелі в ті роки фактично були його намісниками.
      У 1624 році Святитель переніс із Густині до Ладана Троїцьку церкву, а на її місці побудував нову, набагато більшу й красивішу. Як записав густинський літописець: «…создаша зело красну» церкву. Тоді ж були побудовані келії для братії й трапезна з церквою Успіння Богородиці.
      Пожежі, які були в 1625 та 1636 роках, знищили майже всі будівлі. В 1636 році монастир згорів до тла, «со всією окрасою і ліпотою». Згарище було настільки жахливим, що ченці вирішили відбудувати монастир на новому місці, біля гаті, що вела через Удай до Роменського шляху. Лише за два роки (1636–1637) вдалося побудувати Успенську церкву з трапезною, братські келії, перенести стару дзвіницю, обгородити монастир і обкопати його ровом.
      У цей час за підтримки лівобережними монастирями народних повстань проти шляхти, Ярема Вишневецький почав карати не тільки козаків і посполитих, але й ченців. Ігумен Василій із братією Густинського монастиря, не чекаючи своєї черги та прихопивши все найцінніше, втік до Путивля, «в чужую землю Московськую», як записав літописець.
      У 1639 році монастир відвідав митрополит Петро Могила і привіз із собою нового ігумена з Лаври Іллю Торського. Митрополит Петро Могила встановлює хрест на місці, де має бути нова церква. Він назначив нового ігумена та наказав збудувати нову велику церкву. На будівництво нової церкви у 1641 році ігумен випросив значну допомогу від молдавського господаря Василія та від московськогоцаря Михайла Федоровича.
      За п'ять років монастир був відновлений, побудована небаченої краси Троїцька церква. В 1641 році вона була закладена, а в 1644році вона була побудована та посвячена, як Церква святої Трійці.
      Густинський літопис, розповідає, що Троїцька церква стоїть на тілах трьох мучеників. З літопису дізнаємося і про трагедію, яка розігралася у 1640 році.
      Татарська орда з Криму дійшла під самий Київ і лише там, одержавши грізну відсіч, пронеслась назад до Перекопу, люто випалюючи на своєму шляху козацькі села й хутори. Дуже постраждала й Прилуччина. Коли все вгамувалося, через три дні, подорожні поблизу монастиря натрапили на порізаних дітей, кинутих на роздоріжжі й доправили до монастиря. Ігумена Іллі на той час не було, а хтось із монахів розпорядився поховати дітей у старій келії. А потім про це й зовсім забули, і навіть отцю-ігумену не доповіли. Якось отець Ілля уві сні побачив трьох діток, які молилися перед Всевишнім, прохаючи милості Божої Густинській обителі та її братії. Ігумен розповів про це братії, тоді ж хтось і згадав про поховання, їх розкопали, знайшовши тіла мучеників-немовлят нетлінними і, поклавши до гробниці-раки, урочисто поховали посеред монастиря, де розпочалося будівництво нової церкви. І саме над могилою спорудили вівтар на честь Святої Трійці.
      В 1648 році монастир зруйнували повстанці, але Богдан Хмельницький взяв цю обитель під свою «протекцію й оборону» та забезпечив її земельні володіння, що ствердила також своїм універсалом 1655 року гетьманова дружина Ганна Золотаренко.
      У 1654 році, їдучи з Києва до Москви, Густинювідвідав антіохійський патріарх Макарій із сином Павлом Алеппським, який залишив чудовий опис монастиря. Особливо високоповажних арабських мандрівників вразила краса іконостасуТроїцької церкви.
      Пожежа 1671 року знищила Троїцьку церкву, дзвіницю, келії та побутові будівлі. Залишилися тільки Успенська трапезна церква, церква Петра і Павла. Відновлення почалося з ігуменського, або Варваринського корпусу з келіями, брамою й дзвіницею. До 1672 року зведено нові будівлі замість знищених, а в 1674–1676 роках на кошти гетьманаІвана Самойловича було розпочато будівництво нової великої кам'яної п'ятиглавої Троїцької церкви, яка існує і понині.
      23 травня 1675 року Троїцька церква була освячена архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. У 1670–1680 роках монастиреві всіляко допомагали і про нього опікувалися гетьмани Іван Самойлович та Іван Мазепа, прилуцький полковник Лазар Горленко, а в 1690-х роках його син, теж прилуцький полковникДмитро Лазарович Горленко. На цей час припадає найбільший розквіт Густині. Монастир прикрашається новими монументальними спорудами, збагачується новими володіннями. За кошти полковника Дмитра Горленка звели високі цеглянімури навколо монастиря, побудували кам'яні надбрамні церкви — Миколаївську із заходу й Петропавлівську зі сходу.
      Наприкінці XVII століття полковник Дмитро Горленко, щоб надійно захистити монастир, побудував навколо нього грандіозні мури з брамами й баштами. Були вони з двоярусними аркадами, внутрішніми проходами всередині стіни і з вузькими бійницями. Це була унікальна архітектурна пам'ятка.
      У 1734 році східну частину мурів, яка виходила до Удаю, перебудували, нові стіни декорували з внутрішнього боку фігурними арками. Значна перебудова стін відбулася у 1754–1756 роках, загальна довжина їх сягала 558 метрів. Реставрацію їх провели і в 1850-х роках. Нині фортечні мури втрачені майже повністю, їх будують заново.
      Крім Самойловича й інші гетьмани, а також козацька старшина дарувала монастирю землі, села та хутори. В середині XVIII століття монастирю належало більше трьох тисяч десятин в Чернігівській губернії та більше трьох тисяч душ селян. Багатством монастир поступався лише Києво-Печерській лаврі. Гетьман Мазепа збудував кам'яну церкву Успіння Богородиці.
      В кінці XVIII століття цей монастир був одним із найбагатших в Україні, але 1786 року російський уряд секуляризувавйого володіння. Катерина II, указом 1786 року перевела монастир до розряду «позаштатних», а потім і зовсім ліквідувала. Після затвердження штатів для монастирів в 1793 році Густинський монастир був закритий. Більш ніж 50 років він простояв недіючим, огорожа, будівлі, церкви було пошкоджено, напівзруйновано.
      Відновлення почалося в 1841 році зі збору коштів серед населення Полтавщини, до якого і звернувся Гедеон із відозвою. У 1843 році вийшов указ Синоду про присвоєння монастиреві 3-го класу, а ще через півроку —15 травня 1844 року, на храмове свято, в день Святої Трійці відбулося урочисте відкриття монастиря. Але з відбудовою не поспішали. Тоді ж, у1844 році, настоятелем у Густиню Синод призначив колишньогоархімандрита одного з монастирів Санкт-Петербурзької єпархії - Варсонофія.
      Як зазначає український письменник Олександр Кониський,«…першим ділом таких оновителів — знівечити в монастирі і по церквах все, що нагадує українську окремішність, усе, що не підходить під мірку й смак московсько-візантійського чернечого деспотизму й аскетизму».
      В головній Троїцькій церкві знищили портрети князя Вишневецького і гетьмана Мазепи, засипали родовий склеп Горленків, познімали з образів і переплавили дорогоцінні шати з гербами Горленків і Самойловичів. Старовинні іконостаси й козацькі ікони замінили новими, замовленими вПетербурзі. Ось, що встиг за роки свого правління Варсонофій. Проте за цей же час він відновив напівзруйновані церкви, спорудив дзвіницю, побудував також готель, два флігелі для монахів, господарчий двір із коморами й стайнями.
      В монастирі після відродження його, одна за другою відновлювались церкви. Усі вони в якійсь мірі були перебудовані, модернізовані, деякі споруди від цього значно втратили, залишилася непорушною й незмінною лише головна Троїцька церква.
      Як уже згадувалося раніше,28 червня 1845 року на Прилуччині побував Тарас Шевченко, маючи за мету змалювати архітектурні й історичні пам'ятки стародавньої Густині.
      У тому ж 1845 році на території монастиря був похований генерал-губернатор Малоросії князь Микола Григорович Рєпнін. Згодом під Трапезною церквою був влаштований родинний склеп Рєпніних-Волконських. Під Троїцькою церквою є склеп Горленкових та Марковичів. В церкві з лівого боку іконостасу знаходиться чудотворна Густинська ікона Богоматері з Передвічним Немовлям на руках.
      Уприлуцькому селі Густині крім зарисовок Густинського монастиря Шевченко мав нагоду зробити ще три акварельних малюнки однакового розміру, які ввійшли до альбому 1845 року: «В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи» та «В Густині. Трапезна церква».

      13 листопада 1845 р. Тарас Шевченко написав поему «Наймичка».
      Вже будучи на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко напише і свою повість «Наймичка»,поставивши з конспіративних міркувань дату написання 1845 роком.Підписуючи фіктивні дати під своїми російськими повістями («Наймичка», «Варнак», «Княгиня») Шевченко мав намір заплутати сліди, коли йшлося про царську надсувору(«строжайшую»)заборону поету на засланні писати і малювати.
      Так, у повісті «Наймичка» докладно описуються археологічні пам'ятки Полтавщини, які Шевченко вивчав восени 1845 р. за дорученням Київської археографічної комісії. До речі, опис давніх курганів у «Наймичці» відповідає археографічній нотатці «Миргород», складе-ній у жовтні 1845 р.:

      «Между г[ородом> Миргородом и местечками Богачкой, Устывицей и Сорочинцями все возвышенности заняты разной величины укреплениями, я насчитал более сорока, исключая сторожевых курганов, некоторые из них имеют названия, как-то: Мордачевы, Дубовы, Королевы, но когда, для чего они построены — народное предание молчит. Самое огромное из этих укреплений — это Королевы могилы, близ местечка Сорочинец».

      У повісті «Наймичка» згадано про відновлення Густинського монастиря, який мала намір відвідати Лукія:

      «Она хотела зайти в Густыню, в то время только возобновлявшуюся…».

      Офіційне відкриття Густинського монастиря відбулося 15 травня 1844 році. Три Шевченкові малюнки Густинських монастирських споруд («В Густині. Церква Петра і Павла», «Брама в Густині. Церква св. Миколи», «В Густині. Трапезна церква») свідчать, що й через рік після відкриття цієї пам'ятки архітектури відбудова її була ще далекою від завершення.
      Архімандрит Нектарій, що правив у Густині наприкінці XIX століття довершив відродження монастиря. Він подбав про те, щоб створити людям усі умови для спілкування з Богом. Густиня стала прекрасним місцем для душевного спокою та відпочинку. Нектарій відновив стару валківськугреблю з п'ятьма містками, сад біля монастиря, започаткував декоративнийпарк навколо монастирських мурів. Були вже висаджені дерева, влаштовані квітники, алеї з альтанками і зручними лавами, побудована загорожа з хвіртками. Перед монастирем дивував богомольців сонячний годинник із чудернацькими знаками зодіаку. Густиня знову стала місцем паломництва і святим місцем. Під її стінами збиралися велелюдні ярмарки, ікону Густинської Божої Матері урочисто виносили з Троїцької церкви і ставили у капличці посеред ярмарку.
      У наш час в монастирі перебуває Густинська чудотворна ікона Божої Матері та мощевичок із часточками мощів святих Феодосія Чернігівського, Йоасафа Білгородського, преподобних Лаврентія Чернігівського, Кукші Одеського, великомучеників Варвари й інших святих, а також святині, зібрані із усього православного світу й Святої землі.
      Коло монастирського паркану влаштоване цілюще джерело.
      День у монастирі починається із калатання дзвіночка в 5 годин 30 хвилин, що скликає насельниць на «полуночницю» (так називається ранкова храмова молитва). Після неї сестри підходять до матушки Ігуменії під благословення і одержують кожна свій послух.
      Послухи різні: крилас, келарня, просфорня, церковниці, городниці, швачки, трапезниці, птахівниці, коровниці й таке інше.
      В монастирі іде повсякденне життя: відбуваються Богослужіння,читається Неусипний Псалтир – поминаються мертві і живі, і всі православні християни, моляться до Небесної Цариці України за батьків і дітей наших, за мир і спокій та Благодать Небесну в українських оселях, як молилися в часи буремних сторінок неспокійної Історії нашого народу.

      «Пом’янем ім’я Твоє в усякому роді
      і роді!
      Прибігаємо до Тебе, Царице наша,
      і ревно Тя просимо –
      заступи нас Своїм омофором,
      як заступила ти наших гетьманів,
      що їхняя слава ввесь світ наповнила...
      Влий і в наші серця
      Ти надію великої радости...
      І причини сили нашим змаганням,
      і покрий нас від всякого зла...
      Да устоїм перед ворогом
      отчої віри і всего народу...
      І двигни наш нарід з неволі
      до колишньої слави. Амінь»!


      2014 рік.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    18. "Шевченко у маєтку Рєпніних"
      Староукраїнське містечко Яготин розкинулося у колишньому Пирятинському повіті Полтавської губернії, згадується в літописних джерелах з 1552 року.Тарас Шевченко вперше відвідав Яготин 2 липня 1843 року, під час першої подорожі по Україні, в супроводі декабриста Олексія Капніста з наміром оглянути картинну галерею князя Миколи Рєпніна.Як свого визнаного і шанованого поета, зустрічала Україна Тараса Шевченка влітку 1843 року. Його «Кобзар» збудив національні почуття, любов до рідного слова не тільки серед простого народу, а й серед українського родового панства. Для людей, з якими зустрічався і спілкувався тоді поет, «сяйво духу його було чимось надприродним», - згадував Пантелеймон Куліш.
      У сучасному Яготині праворуч від княжої картинної галереї, у парку стоїть музей «Флігель Тараса Шевченка». Власне і будівля галереї, й парк, і флігель – залишки колись величного маєтку Кирила Розумовського, що перейшов як посаг за онукою гетьмана Варварою до її чоловіка Миколи Репніна-Волконського.Микола Григорович Рєпнін-Волконський (1778—1845) — князь, державний діяч, малоросійський військовий губернатор, старший брат декабриста Сергія Волконського, батько Варвари Рєпніної. І надалі, аж до 1917 року Яготинський маєток належав нащадкам цієї пари. Микола Репнін-Волконський ,що походив із чернігівських Рюриковичів, був особистістю неординарною. Належав до вищої російської аристократії, тож і кар’єра його була блискучою. Та мав один гріх – любив українське населення, відстоював його інтереси перед російським урядом. І вже творив просто «неприпустимі речі», а саме співчував державницькому рухові в Україні й підтримував зв’язки з його керівниками. Тож довелося йому покинути Малоросію й пожити на еміграції за кордоном. Вже на старості років повернувся Репнін-Волконський у свій Яготинський маєток, в якому радо приймав талановитих гостей. Тут побували Микола Гоголь, Василь Лукашевич, Євген Гребінка, Василь Штернберг, Михайло Глінка, Микола Маркевич.

      З Репніними Тараса Шевченка познайомив декабрист Олексій Капніст. У липні 1843 року Тарас Шевченко двічі відвідав Яготин, а вже з жовтня 1843 р. до 10 лютого 1844 р. з перервами мешкав у флігелі Яготинського княжого маєтку. Свого часу князь Микола Рєпнін використовував флігель як готель дляшанованих гостей, до числа яких увійшов і Тарас Григорович. Тут у затишному, мальовничому куточку Живописної України Тарас Шевченко і писав, і малював, створював портрети і краєвиди, працював у бібліотеці, спілкувався з Репніними-Волконськими та їхніми гостями. У маєтку Рєпніних збиралося добірне місцеве товариство, обізнане з літературою і мистецтвом. На літературних вечорах Шевченко-поет читав свої твори – поеми «Катерина», «Слепая» та інші. В Рєпніних Тарас Григорович познайомився з сестрами Глафірою, Олександрою та Тетяною Псьол, а також з лікарем Рєпніних, привезеним із Саксонії – Фішером і домашнім учителем, що з ним князь Рєпнін прибув із Петербурга – російським журналістом Романом Штрандманом.
      До слова,у родині Рєпніних виховувались троє сестер Псьол: старша – Олександра, середня – Глафіра, і найменша – Тетяна. Їх батько, Іван Михайлович, служив у канцелярії Миколи Григоровича Рєпніна, коли той був на посаді малоросійського генерал-губернатора. У 1823р. Іван Михайлович Псьол і його дружина померли, залишивши семеро дітей. Сиріт розібрали родичі та друзі. Сестри Псьол закінчили Полтавський інститут шляхетних дівчат, засновницею і фундаторкою якого була дружина князя Рєпніназ Розумовських – Варвара Олексіївна. «Сестры Псел были весьма образованные и талантливые девушки. Глафира Ивановна прекрасно рисовала, а Александра Ивановна недурно писала малороссийские стихи»,- писав у своїх спогадах Микола Стороженко, внук місцевої полтавської поміщиці із с. Велика Круча Пирятинського повіту Марії Давидівни Корсун (1812 – 1880). На час перебування Шевченка у Яготині Олександрі було 26 років, Глафірі - 20.
      В Яготині Тарас Шевченко опинився у доброзичливому і щирому оточенні, всі були у захопленні від його поезії, мови, манери читання віршів. «Какие чувства, какие мысли, какая красота, какое очарование и какая боль! Мое лицо было все мокрое от слез… Это была пленительная музыка, певшая мелодические стихи на нашем красивом и выразительном языке…», - так писала княжна Рєпніна про сприйняття поеми «Слепая» у листі до Шарля Эйнара від 27 січня 1844р.
      Як відомо, у серці Варвари Рєпніної зародилось глибоке і пристрасне почуття до поета. Серед «яготинських анахореток» (так назвав Шевченко жіноче яготинське товариство в одному з листів із заслання до А.І.Лизогуба) він надавав перевагу молодій і вродливій Глафірі Псьол. «Я втайне и не сознавая того, чувствовала ревность из-за предпочтения, которое он оказывал Глафире», = зізнається у тому ж листі-сповіді Варвара Рєпніна. Безперечно, що ті самі настрої і почуття переживала і Олександра Псьол, талановита поетеса, у житті – скромна і сором’язлива дівчина.
      Уся родина Рєпніних і їх велике товариство з приязню ставилася до Шевченка, але найбільше здружився він з Варварою Рєпніною, донькою князя, відставного генерал-губернатора, що з захопленням допомагала йому, переписуючи рукописи поета. Про дружбу, що зародилася поміж Шевченком і княжною, свідчить відомий у літературознавчих студіях факт: у Яготині Тарас Григорович пише російською мовою поему «Тризна» з присвятою: «На память 9-го ноября 1843 года, Княжне Варваре Николаевне Репниной», розгледівши у ній спадкоємницю родового дерева Розумовських:
      «…Взор стыдливый
      На нем красавица порой
      Покоя, тайно волновалась;
      И симпатической красой
      Украдкой долго любовалась.
      И, может, многие грустили
      Сердца девичие о нем,
      Но тайной волей, высшей силой
      Путь одинокий до могилы
      На камнях острых проведен.
      Изнемогал он, грудь болела,
      Темнели очи, за крестом
      Граница вечности чернела
      В пространстве мрачном и пустом.
      Уже в постели предмогильной
      Лежит он тих, и — гаснет свет.
      Друзей тоскующий совет
      Тревожит дух его бессильный».

      У поемі «Тризна» уже звучить волелюбний Шевченко, що підсвідомо вносить у канву сюжету елементи власної життєвого досвіду і антиімперських переконань:

      «…Не пропою вам песни новой
      О славе родины моей.
      Сложите вы псалом суровый
      Про сонм народних палачей;
      И вольным гимном помяните
      Предтечу, друга своего.
      И за грехи... грехи его
      Усердно богу помолитесь...».

      «Для вас я радостно сложил
      Свои житейские оковы,
      Священнодействовал я снова
      И слезы в звуки перелил».

      Княжна Варвара Рєпніна не сумнівалась, що Шевченко у «Тризні» розповідав їй про себе, бо вже 27 січня 1844 р. вона напише у листі до Шарля Ейнара: «23 лютого 1814 р. народилася дитина… у селянина, це був бідний кріпак… Цей хлопчик Тарас і є геніальним поетом – Шевченком… Ці два слова: Шевченко – і кріпак, о жах! Боже! Де ще так потрібні людині віра, надія, переконання, що усе слід зносити задля любові до Бога, як у цій нещасній країні!»
      Тоді й написала Варвара свій ранній твір «Дєвочка», який високо оцінив Тарас Григорович.За головним героєм Березовським сховала княжна любий їй образ Шевченка. Тарас Григорович тоді ж, 1843 року, прочитав рукопис твору і зрозумів почуття авторки. В листі до Варвари Миколаївни він писав: «О добрый ангел! Молюсь и плачу пред тобою, ты утвердил во мне веру в существование святых на земле!».
      Варвара Миколаївна з розумінням і глибокою симпатією поставилась до творчості Шевченка, сприяла поширенню перших естампів його «Живописної України», пізніше допомагала у влаштуванні вчителем малювання в Київському університеті. Щодо цих благородних рис в її характері знаходимо в некролозі такі слова: «Варвара Миколаївна була не тільки другом і заступницею, але й добрим генієм, уособленим сумлінням поета. Вона підтримувала у ньому віру в його високе покликання і з властивою їй відвертістю не раз висловлювала йому гіркі істини, коли він збочував на невірний шлях».
      У згадуваній відомій посвяті до поеми «Тризна», адресованій Варварі Миколаївні, Шевченко щиро зізнався:
      «Ваш добрый ангел осенил
      Меня бессмертными крылами
      И тихоструйными речами
      Мечты о рае пробудил».
      Щирість у стосунках Шевченка і Рєпніної переросли для княгині з дружби в прив’язаність, а далі у палке кохання. У листі Варвари читаємо: «Я очень привязанная к нему, что если бы я увидела с его стороны любовь, я, может быть, ответила бы ему страстью». Проте – не судилося! Розуміння, що вони належать до різних станових щаблів, неминуче привело до розлуки.
      В Яготині Шевченко-художник виконав дві копії портрета князя М.Г. Рєпніна-Волконського пензля швейцарського художника Йозефа Горнунга – одну для Григорія Тарновського, другу – для Олексія Капніста. Йдеться про портрет князя Миколи Рєпніна, який виконав у 1841 році швейцарський художник Йозеф Горнунг підчас перебування Миколи Григоровича Рєпніна у Швейцарії. Про замовлення Шевченкові копій із портрета князя розповіла Варвара Рєпніна у листі до Шарля Ейнара від 27 січня – 19 березня 1844 року: "...я поїхала з батьками у Седнів. За час нашої відсутності Шевченко знову побував у Яготині, в мого брата і моєї невістки, щоб подивитись портрет, писаний Горнунгом, оскільки йому замовили дві копії з цього портрета».Обидві копії виконав Шевченко між 16 жовтня 1843 – 9 січня 1844 року.
      У цей же час він намалював портрет дітей В.М. Рєпніна – Варвари та Миколи, а також автопортрет (подарував його княжні Рєпніній).що нині зберігається у Музеї приватних колекцій у Москві.
      Тут зароджувались патріотичні та мистецькі ідеї знаменитої серії офортів «Живописная Украина». Тоді ж і розписав Тарас Григорович флігель в якому жив. Нажаль, розписи не збереглися, але є фотографії, а значить є надія на можливе відродження цих розписів.
      Рік 1845-ий був надзвичайно насиченим для поета мандрівками по рідній Україні. У січні він дізнався про смерть Миколи Репніна-Волконського, тож заїхав у Яготин, щоби засвідчити свої співчуття його родині, намалював офорт «Сільський вид на Україні», а потім відвідав Густинський монастир, де було поховано генерал-губернатора. Побував він ще у маєтку декілька разів у тому ж 1845 році. Про перебування Шевченка в Яготині згадується у листах князівни Варвари Рєпніної. Коли через два роки, у квітні 1847року, Шевченка було заарештовано – княжна Варвара і сестри Псьол– Шевченкові «яготинські анахоретки» сприйняли арешт поета як особисту трагедію.Варвара Рєпніна та сестри Псьол були одними з тих, хто підримував і допомагав Тарасові Григоровичу вижити у найперші найважчі роки солдатської неволі: вони писали йому листи,пересилали книги, підтримували морально, складали авторські поетичні тексти-молитви… Але це вже інша історія!
      В Яготині під час різдвяних свят (за записом Шевченка «на святках в Яготині» - між 25 грудня 1843 року і 7 січня 1844 року) поет зробив фольклорні записи пісень «Соколе мій, чоловіче»та «І ворони клюють...». Згадки про Яготин є в Шевченковій повісті російською мовою «Близнецы», «Археологічних нотатках» та вбагатьох Шевченкових листах. У листі з Оренбурга до Варвари Рєпніної від 7 березня 1850 року поет писав:
      «Все дни моего пребывания когда-то в Яготине есть и будут для меня ряд прекрасних воспоминаний».
      1859 року по дорозі до Петербургу також відвідав Яготин.

      Дерев’яний флігель, у якому мешкав Тарас Шевченко, було дуже пошкоджено у часах веремії большевицької революції та Другої Світової війни.
      Яготинський маєток Рєпніних – пам’ятку архітектури ХІХ століття відбудували й облаштували в музей. Відбудовою флігеля займався колишній директор Яготинського державного історичного музею Олександр Непорожній. Його задум втілили вже по його смерті — у вересні 2003 року відроджено пам'ятку, яку в народі назвали «флігелем Шевченка».
      Шість залів розповідають про життя поета в Яготині. Відвідувачі мають змогу оглянути речі з маєтку Репніних-Волконських, стіл, за яким працював Шевченко. Представлені тут картини з колекції колишніх власників та картини сучасних митців.В Яготині встановлено погруддя Тараса Шевченка (1959 року) і пам’ятник поетові (1971 року). Ім’ям Шевченка названо історичний музей, вулицю й парк.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    19. "Межигірський Спас та Видубецький монастир"
      У другій половині травня 1843 року , під час першої подорожі по Україні, Тарас Шевченко вирушив із Петербурга через Москву разом із своїм другом та літературним побратимом Євгеном Гребінкою, а під кінець того ж місяця зупинився в Качанівці, в маєтку Григорія Тарновського (1788-1853). Побував у навколишніх селах, ознайомився із життям місцевих селян, а звідти поїхав до Києва. На початку червня Шевченко вже був у місті, зустрічався з київськими діячами —своїм другом, письменником Пантелеймоном Кулішем, ученим Михайлом Максимовичем, редактором журналу «Основа» Василем Білозерським і іншими молодими людьми.
      Крім поїздок у різні місцевості Шевченко у свій вільний час виконав ескіз Видубицького монастиря в Києві, що розкинувся в урочищі Видубичі, збудований сином Ярослава Мудрого князем Всеволодом у другій половині ХІ століття.

      13 червня 1843 року, перебуваючи в околицях колишнього села Міжгір’я Київського повіту Київської губернії (нині мальовнича місцевість Києво-Святошинського району Київської області), що знаходиться приблизно за 20 км на північ від Києва, поблизу міста Вишгорода, на березі Дніпра, Тарас Шевченко відвідує також разом із друзями Межигірський Спасо-Преображенський монастир, одну з найдавніших давньоруських пам’яток. Обидва рисунки Тарас Шевченко зробив олівцем, та коли в художника виник задум видати альбом «Живописна Україна» в кількох періодичних виданнях, він створив офортний твір. Таким чином рисунок Видубицького монастиря потрапив до першого випуску згаданого альбому в 1844 році. В офорті «Видубицький монастир» маляр зобразив чітким силуетом монастирську Михайлівську восьмистовпову церкву, що височіє над мальовничими лісистими горами та Дніпром. На передньому плані розбірливо видно пастуха з коровами та човни, якими перевозять людей з одного берега широко розлитої ріки до іншого. Передавши своєрідні особливості храму, його неподільний зв’язок із навколишнім пейзажем, маляр створив сповнену поезії картину рідної природи.

      На другому малюнку Тарас Шевченко зображує архітектурний комплекс Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, одного з найдавніших в Україні, заснованого ще 988 року, одночасно із введенням християнства в Київській Русі. У центрі композиції – за брамою – п’ятибанева церква Преображення Господнього (1676-1690), праворуч – Петропавловська церква з дзвіницею. Перед огорожею – одноповерховий дерев’яний будиночок.
      У ХІІ-ХІІІ ст. Межигірський монастир став релігійним центром Запорозької Січі, одним з осередків антиуніатської боротьби в Україні та місцем останнього притулку запорожців. Саме там, за переказами, деякий час був послушником ватажок Коліївщини Максим Залізняк. Старі козаки йшли до монастиря доживати віку, спокутуючи свої гріхи. На їхнє утримання Запорозька Січ виділяла кошти і наділи землі. У Межигірському монастирі був похований Семен Палій, оспіваний Шевченком у поемі «Чернець». Після пожежі 1764 року за допомогою самих запорожців (під керівництвом отамана Петра Калнишевського) споруди монастиря були зведені наново впродовж 1772-1774 років. Монастир припинив своє існування після пожежі 1787 року і не діяв аж до 1860 року. А у 1860-му монастир був знову відновлений і підпорядкований Києво-Печерській Лаврі (за книгою Закревській Н. Опісание Києва. – М., 1868. – Т. ІІ, с. 499). Очевидно, саме з того часу він і почав називатися «Києво-Межигірський монастир». Тарас Шевченко у поемах «Сліпий», «Чернець», у вірші «Заступила чорна хмара», у повісті «Близнюки», в листі до Я. Кухаренка від 26 листопада 1844 року та у «Щоденнику» згадує Межигірський монастир. До слова, у той час, коли його малював Шевченко, монастир не діяв.

      Відомо, що 13 червня 1843 року Шевченко разом із П.О. Кулішем та О.Ф. Сенчилом-Стефановським побував у Межигір’ї, що під Києвом, і відвідав Межигірський монастир. Тоді ж до альбому Шевченка рукою Пантелеймона Куліша були записані народні пісні про Палія. Вгорі альбомного аркуша – кінець запису народної пісні «Да все луги, все береги..!». Нижче ліворуч – ескіз рисунка «Судня рада», праворуч від якого рукою того ж таки Куліша зроблений напис: «1843, іюня 13,въночи на плыту, на Днепре противъ Межигорского монастиря».

      "Да все луги, все береги, ніде води да напитися,
      Все чужина, роду нема – ні до кого прихилитися.

      Да зійду ж я на горочку, да гляну я у долиночку,
      Ой там козак коня пасе, все кволиться на голівочку:
      Ходи к мені, дівча моє, ох мій невінчаний друже!
      Зв’яжи мені головочку, нехай вона не болить дуже.

      Ох у степу круті гори, ой, не дійти, не докинути,
      Проси, серце, за мне Бога, щоб у війську не загинути.

      Нехай гинуть, нехай гинуть все старії, бородаті,
      Ви вертайтесь, козаченьки, молодії, нежонаті.
      Да брязнули ключі двічі, поуз мої ворота йдучи,
      Виплакала дівка очі, козаченька виглядаючи.

      Ой летіло дві галочки, а третяя да попереду,
      Виходила кумпанія з сего села да й у середу.
      Чом ти мене, моя мати, рано не будила,
      Ой як тая кумпанія з села виїздила?

      Тим я тебе, моя доню, рано не будила,
      Що твій милий попереду, щоб ти за ним не тужила.

      Ой ти кажеш, моя мати, що я не журюся,
      Ой як вийду за ворота, од вітру валюся.

      Чи всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються,
      Одна пара да й вінчається, а другая розлучається".

      Тарас Шевченко у своїх поетичних творах, в листах та у «Щоденнику» Межигірський монастир постійно називає «Межигорським Спасом». Так, в листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 року він пише із Санкт-Петербурга:
      «Був я уторік на Україні – був у Межигорського Спаса»*2.
      У поемі «Сліпий» (жовтень 1845 р.) Шевченко-поет декілька разів згадує про нього:
      «…У Межигорського Спаса
      Тричі причащалась»;

      «…І Межигірського Спаса
      Вночі запалила»;

      «…Ой Спасе наш чудотворний,
      Межигорський Спасе!» *3

      У поемі «Чернець» (1847рік, Орська фортеця) Шевченко пише:
      «Аж до Межигорського Спаса
      Потанцював сивий.
      А за ним і товариство,
      І ввесь святий Київ.
      Крикнув: «Пугу! пугу!
      Привітайте, святі ченці,
      Товариша з Лугу!»
      Свята брама одчинилась,
      Козака впустили,
      І знов брама зачинилась,
      Навік зачинилась
      Козакові. Хто ж сей сивий
      Попрощався з світом?
      Семен Палій, запорожець,
      Лихом недобитий.

      Ой високо сонце сходить,
      Низенько заходить.
      В довгій рясі по келії
      Старий чернець ходить.
      Іде чернець у Вишгород
      На Київ дивитись,
      Та посидіть на пригорі,
      Та хоч пожуритись.
      Іде чернець дзвонковую
      У яр воду пити
      Та згадує, як то тяжко
      Було в світі жити.
      Іде чернець у келію
      Меж стіни німії
      Та згадує літа свої,
      Літа молодії.
      Бере письмо святе в руки,
      Голосно читає…
      А думкою чернець старий
      Далеко літає.

      І тихнуть Божії слова
      І в келії, неначе в Січі,
      Братерство славне ожива.
      А сивий гетьман, мов сова,
      Ченцеві зазирає в вічі».*4

      У вірші «Заступила чорна хмара» (1848, Кос-Арал) знаходимо:
      «А я, брати-запорожці,
      Возьму собі рясу
      Та піду поклони бити
      В Межигор до Спаса»*5

      У «Щоденнику» поета за 18 червня 1857 року є такий запис: «Видел во сне Межигорского Спаса, Дзвонковую Криныцю и потом Выдубецкий монастырь»*6. З огляду на це, можливо, варто було б назвати рисунок Тараса Шевченка «Межигорський Спас», повернувши йому ту назву, яку надав своєму мистецькому твору багато років тому сам автор.

      «До утрені завив з дзвіниці
      Великий дзвін. Чернець мій встав,
      Надів клобук, взяв патерицю,
      Перехрестився, чотки взяв…
      І за Україну молитись
      Старий чернець пошкандибав».
      [З поеми «Чернець».Друга половина 1847,
      Орська кріпость>.


      На фото:Рисунок Тараса Шевченка "Межигорський Спас",1843.




      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    20. "Слідами Шевченкового "Іржавця": Січова Покрова і Межигірський Спас"
      Вшановуючи поетичну спадщину Великого Кобзаря, Тараса Григоровича Шевченка, його особливу глибинну любов до славного козацького минулого України, присвячуємо цю розвідку історії Святопокровської січової козацької церкви, долю якої вичитуємо з рядків поеми «Іржавець»,що була написана в Орській кріпості, 1847 року.
      Історик Запорожжя Дмитро Яворницький оповідає, що першу січову церкву Покрови Пресвятої Богородиці побудовано над річкою Чортомлик 1659 року, де на той час розташувалася Запорозька Січ. Ця дерев’яна церква стояла недовго, бо в 1664 році згоріла від удару блискавки – старі люди казали «… то лихий знак»!
      Удруге будували церкву Святої Покрови на тому ж місці декілька років підряд, дбайливо обкладали із зовні цеглою-«межигіркою» з Києво-Межигірського Спасівського «військового» монастиря. Року 1693 гетьман Іван Мазепа подарував цій церкві різьблений коштовний іконостас, виготовлений у Києві. Коли за дорученням гетьмана гадяцький полковник Степан Трощинський з почтом віз той іконостас запорожцям і наблизився до Січі, то назустріч йому вийшла процесія – шість січових священиків, церковні причетники з хрестами та хоругвами і кошовий отаман з січовим товариством та з гарматами. При самій зустрічі запорожці вклонилися гетьманському дарові і воздали врочисту подяку з гармат.
      1695 року гетьман Мазепа ще подарував січовій Покровській церкві 300 червінців, а для козацтва Січі – дорогий прапор з мистецьки вишитим на ньому образом Покрови Богородиці, яку прийняли запорожці як свою Небесну Заступницю.
      Багатий за часів гетьмана монастир – Межигірський Спас, якому підлягала січова церква, також дбав своїми дарами про її оздобу. Найвищою святинею для козаків-запорожців була в церкві ікона Покрови Богородиці, привезена разом з іконостасом з Межигірського монастиря. Намалював «Запорозьку Покрову» ієромонах цього монастиря Віталій, талановитий маляр, прізвище якого, на жаль, загубилося у вирі історії. На цій іконі Богородиця покриває святим омофором молитовну січову старшину Війська Запорозького. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Храмову ікону Покрови дбайливо охороняли козаки в найлихіші часи.
      Тож на початку ХVІІІ століття Святопокровська церква на Січі купалася у красі та багатстві.
      Проте 1709 року цар Петро І, опісля знаменитої перемоги під Полтавою, розлючений домовленістю гетьмана Івана Мазепи зі шведським королем Карлом ХІІ проти Росії, вирішив знищити Січ. У травні того ж таки року три полки російського війська під проводом генерала князя Г. Волконського, полковника Яковлєва та загін українських козаків, очолюваних прилуцьким полковником-перебіжником Гнатом Галаганом, напали на Січ і з бою зайняли її. Майже всіх полонених запорожців по-звіриному було убито, а січові будівлі зруйновано дощенту. Ця дика руйнація не минула і Святопокровської церкви. Її насамперед пограбували – всі золоті та срібні Богослужбові речі, три Євангелії в коштовних оправах, хрести, різьблений гетьманський іконостас, дорогі шати з настінних ікон та інші скарби, навіть свічки і ладан забрали, а саму будівлю церкви у варварський спосіб зруйнували.
      «Пішла орда по курінях
      Зброю відбирати,
      А московська вся старшина
      Церкву обдирати.
      Брали срібло, брали злото,
      Ще й воскові свічі…»
      Грамотою від 26 травня 1709 року цар заборонив пускати запорожців у Росію. Отож, козаки, що вижили по руїні, попросилися під протекцію кримського хана й поселилися військовим табором нижче Казикермена в урочищі Олешках у пониззі Дніпра, заснувавши там Олешківську Січ, де у 38-и куренях проживало майже півтори тисячі запорожців. Інші ж кочували куренями по Бугу, Великому Інгулу та інших річках.
      На Олешківську Січ помандрувала з козаками-запорожцями і вирятувана з руїни храмова Свята Покрова. Про це читаємо в поемі Тараса Шевченка «Іржавець»:

      «Як мандрували день і ніч,
      Як покидали запорожці
      Великий Луг і матір-Січ,
      Взяли з собою Матір Божу,
      А більш нічого не взяли…».

      Тільки в 1733 році з огляду на початок російсько-турецької війни, царський уряд, маючи на меті використати запорожців як військову силу, дозволив їм «навсегда» вернутися на своє Запорожжя, де вони знову заснували Нову Січ біля річки Підпільної. Відбудовуючи Січ, козаки почали зводити й церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Вже 1736 року церква була збудована.
      Зокрема, знову допоміг Межигірський Спасо-Преображенський монастир, його коштом споруджено для нової церкви різьблений іконостас. Церкву побудовано у стилі бароко, з трьома банями, у вигляді корабля. У відбудовану церкву повернулася врятована козаками ікона січової Богородиці Покрови.
      На початку червня 1775 року з наказу імператриці Катерини ІІ майже сімдесяти-тисячне російське військо у складі 31 полку та 37 ескадронів під орудою генерала Текелія обступило Січ. Запорожці міркували битися до загину, але настоятель січової церкви архімандрит Володимир Сокальський і старші січовики, розуміючи безнадійність оборони, порадили не гинути марно, бо сили надто нерівні – козаків було тоді на Січі всього 10 тисяч і мали вони менше як 20 невеликих гармат.
      Уранці 17 червня генерал Текелій запросив козацьку старшину до себе «на гостину». Порадившись із козаками, кошовий Петро Калнишевський, військовий суддя Андрій Головатий, січовий писар Іван Глоба та курінні отамани пішли до російського генерала, хоча Калнишевський і припускав, що звідти вони вже не повернуться. Так воно і сталося. За наказом генерала Текелія кошового Калнишевського, Головатого і Глобу закували в кайдани і того ж дня повезли в Петербург, звідки їх за звинуваченням новоросійського генерал-губернатора Григорія Потьомкіна відправили на довічне заслання: Калнишевського – на Соловки, а Головатого і Глобу – в Сибір.
      Козаки, дізнавшись від курінних, що повернулися від Текелія, про долю старшини і про те, що з наказу цариці Катерини Запорозьку Січ скасовано, вночі на човнах тихо перепливли з Січі в Дніпрові плавні, захопивши зброю та харчі, аби потім вибратися за Дунай. В дорогу, як уже повелося в часи небезпеки, козаки взяли свою найбільшу святиню - храмову січову ікону «Запорозької Покрови».
      Уранці 18 червня військо генерала Текелія, мов сарана, навалилося на Січ. Солдати розсипались по куренях відбирати зброю у козаків, а старшини взялися грабувати церкву, бо чули що «вона багата». Курені були вже майже порожні, бо в них залишилися лише кількадесят запорожців-дідів.
      Тому із неймовірною лютістю військо почало розправу – руйнувалися курені та інші будівлі Січі. Зі Святопокровської церкви солдати забрали геть усе: срібні врата з іконостасу мистецької роботи,коштовне Євангеліє в мистецькій оправі (дар кошового Петра Калнишевського), багаті митри, ризи, чаші, хрести… То були безцінні пам’ятки українського сакрального мистецтва. Шукаючи більших скарбів, перевертали престол та вівтарі, а закінчивши той грабунок, наказали солдатам зруйнувати церкву. Дзвони церковні порозбивали, а металеві уламки продали перекупникам. При руйнації Січі та її церкви військо генерала Текелія не помилувало навіть померлих козаків, похованих за церковною огорожею. Всі надгробні пам’ятники у варварський спосіб було знищено. Страшну, моторошну картину руйнації Січі змалював Тарас Шевченко у поемі «Невольник»(1845р.).
      «… А на тихому Дунаю
      Нас перебігають
      Січовики-запорожці
      І в Січ завертають,
      І розказують, і плачуть,
      Як Січ руйнували,
      Як москалі срібло,злото
      І свічі забрали у Покрові; як козаки
      Вночі утікали
      І на тихому Дунаю
      Новим кошем стали;
      Як цариця по Києву
      З Нечосом ходила…
      І Межигорського Спаса
      Вночі запалила.
      І по Дніпру у золотій
      Галері гуляла,
      На пожар той поглядала,
      Нишком усміхалась.
      І як степи запорозькі
      Тоді поділили
      І панам на Україні
      Люд закріпостили.
      Як Кирило з старшинами
      Пудром осипались
      І в цариці, мов собаки,
      Патинки лизали.
      Отак, тату! Я щасливий,
      Що очей не маю,
      Що нічого того в світі
      Не бачу й не знаю…
      Ляхи були – усе взяли,
      Кров повипивали!..
      А москалі і світ божий
      В путо закували.
      Отаке-то!»

      Запорожжя перестало існувати, не залишилося навіть назви «Січ»! На її місці було засновано слободу Покровську. Землі запорозької Січі імператриця Катерина ІІ пожалувала генерал-прокуророві – князю Вязємському та князю Прозоровському. З ліквідацією Січі Межигірський монастир утратив свій особливий статус «військового» Запорозької Січі та почав занепадати. 1787 року монастир закрили. Тяжкі непроминальні уроки історичної минувшини козацької України!
      Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній, ікона запорозької святої Богородиці-Покрови потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси та міста Дніпра.
      Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
      Згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви (дар кошового Петра Калнишевського), як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
      Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Зрозуміло, що за стінами Кремля вони знаходяться поза зоною доступу і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!

      «Не вернуться сподівані,
      Не вернеться воля,
      Не вернуться запорожці,
      Не встануть гетьмани,
      Не покриють Україну
      Червоні жупани!»

      Як не постане з руїни стерта з лиця землі пам’ятка колишньої слави та величі запорозького козацтва – Січова церква Пресвятої Богородиці Покрови. Лише невмирущі тексти Шевченкового «Кобзаря» розказуватимуть про неї українським нащадкам.

      «Наша дума, наша пісня
      Не вмре, не загине…
      От де, люде, наша слава,
      Слава України!
      Без золота, без каменю,
      Без хитрої мови,
      А голосна та правдива
      Як Господа слово!»
      (Тарас Шевченко «До Основ’яненка»)


      2014 рік


      Прокоментувати
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    21. "Мотронин монастир"
      Місто Переяслав у часі ХVІІ – ХVІІІ століть був нерозривно пов’язаний з Правобережною Україною, яка лишалася під владою Польщі аж до самого її розпаду в 1795 році. У ХVІІІ столітті саме Переяславським єпископам підпорядковувалися православні парафії та монастирі Правобережжя загальною кількістю понад 500. Серед усіх правобережних монастирів найавторитетнішим був «Мотронин» (або "Мотрин") монастир, розташований неподалік від першої гетьманської столиці Чигирина в Холодному Яру.
      З Мотрониним монастирем пов’язано багато легенд. І найперша з них – про заснування монастиря ще в домонгольську добу, тобто за часів Київської Русі, у 1204 році. У середньовічних джерелах уперше згадується під роком 1568.
      Він містився в лісовому урочищі Холодний Яр на велетенському скіфському городищі. Городище датується VІ – ІV століттями до нової ери і є одним з найбільших у Європі.
      У ХVІ столітті на місці староукраїнського городища уздовж Холодного Яру розкинулося село Мельники, по обидва боки якого текла річка Сріблянка.
      Сам Холодний Яр – унікальне явище природи – з мережаною сіткою численних ярів та байраків, порослих прадавнім дубовим лісом із джерелами, потічками та озерцями, став неприступною фортецею для козаків Богдана Хмельницького у ХVІІ столітті, бунтарів-гайдамаків Максима Залізняка у ХVІІІ столітті, бійців так званої «Холодноярської республіки» у 20-их роках ХХ століття.
      Мотронинський Троїцький чоловічий монастир, заснований у реліктовому Мотрониному Холодноярському лісі за благословенням митрополита Київського Іони Протасевича, напочатку був лише скитом із невеликою капличкою. У 1648 році Київський митрополит Сильвестр Косов своїм коштом спорудив у монастирі дерев’яну трапезну церкву. Згодом Мотронинський монастир підтримували не тільки гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Павло Тетеря, Богдан та Юрій Хмельницькі, Петро Дорошенко, ІванСкоропадський, митрополити Київські Йосиф Нелюбович-Тукальський та Гедеон (Святополк-Четвертинський), єпископ Львівський, адміністратор Київської митрополії Йосиф Шумлянський, а й навіть польський князь Ян Яблонський. Проте аж до початку ХІХ століття всі монастирські споруди були дерев’яними.
      Хоча монастир і містився на правому березі Дніпра, він традиційно підпорядковувався Переяславським єпископам, які намагалися якнайчастіше його відвідувати. Монастирські ігумени навзаєм часто їздили до Переяслава. Найвідомішими ігуменами Мотронинського монастиря були двоє запорізьких козаків, які заховалися під чернечими іменами Ігнатій і Мельхіседек. Ігумен Ігнатій – це колишній чигиринський сотник Устим Сахненко, учасник оборони Чигирина від турків у 1677-78 роках. У час турецької навали Мотронинський монастир, вірогідно, був повністю зруйнований. Незабаром, починаючи приблизно з 1685 року з благословення митрополита Київського Гедеона (Святополка-Четвертинського) монастир почав відроджуватися. Ігумен Ігнатій опікувався Мотронинським монастирем та піднімав його з руїни з 1717-го по 1753-ій рік. Після нього ігуменом став син лубенського полкового осавули Карпа Значко-Яворського Матвій, який прийшов до монастиря у 1745 році 22-річним козаком і отримав староєврейське чернече ім’я Мельхіседек, під яким і увійшов в історію. Протягом 1753-1777 років ігумену Мельхіседеку підпорядковувалися крім Мотронинського монастиря ще й усі православні парафії і монастирі Правобережної України. Він був дуже активним пастирем – багато їздив по краю, відстоював права православних, а під час відвідин у 1756-1766 роках Петербурга і Варшави отримав підтримку від російської імператри-ці й від польського короля.
      23 липня 1766 року, коли Мельхіседек повертався на Чигиринщину з Переяслава, його заарештували поляки на Сокирнянському перевозі через Дніпро і в кайданах відправили до Дерманського монастиря на Волині, де він зазнав катувань. Йому вдалося втекти з ув’язнення, але до Мотронинського монастиря Мельхіседек уже не повернувся, а перебрався до Переяслава.
      А тим часом до Холодного Яру, що розкинувся довкіл Мотронинського монастиря звідусіль стікалися ватаги невдоволених польською владою – серед них селяни-втікачі, гайдамаки та запорозькі козаки під проводом Максима Залізняка та Семена Неживого. Серед товариства пішли чутки, що той-таки ігумен Мельхіседек у Мотронинському монастирі під час всенощної освятив гайдамацькі ножі, на боротьбу православних християн із католицькою шляхтою. Тарас Шевченко через століття використав цю легенду у своїй героїчній поемі «Гайдамаки», а український художник Опанас Сластіон додав до «Гайдамаків» свої рисунки-ілюстрації. Серед них і «Освячення гайдамацької зброї» у Мотронинському монастирі.

      «Із-за лісу, з-за туману,
      Місяць випливає,
      Червоніє,круглолиций,
      Горить, а не сяє,
      Неначезна, що не треба
      Людям йогосвіту,
      Що пожари Україну
      Нагріють, освітять.
      І смерклося, а в Чигрині,
      Як у домовині.
      Сумно-сумно. (Отак було
      По всій Україні
      Проти ночі Маковія,
      Як ножі святили).
      Людей не чуть…
      А де ж люде?... Над Тясмином,
      у темному гаю,
      Зібралися; старий, малий,
      Убогий, багатий
      Поєднались – дожидають
      Великого свята.
      У темному гаю, в зеленій діброві,
      На припоні коні отаву скубуть;
      Осідлані коні, вороні готові.
      Куди-то поїдуть? кого повезуть?
      Он кого, дивіться. Лягли по долині,
      Неначе побиті, ні слова не чуть.
      Ото гайдамаки. На ґвалт України
      Орли налетіли; вони рознесуть
      Ляхам, жидам кару;
      За кров і пожари
      Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть».
      [Тарас Шевченко «Гайдамаки», фрагмент]

      Отож, у травні 1768 року розпочалося велике повстання, відоме в історії України під назвою «Коліївщина». Максима Залізняка проголосили гетьманом України. Повсталі здобули штурмом міста Умань, Черкаси, Канів, Богуслав, Корсунь та багато інших.

      «Отакий-то наш ота́ман,
      Орел сизокрилий
      І воює, і гарцює
      З усієї сили –
      Нема в його ні оселі,
      Ні саду, ні ставу…
      Степ і море; скрізь битий шлях,
      Скрізь золото, слава».
      [Тарас Шевченко «Гайдамаки:Свято в Чигирині»]

      Але незабаром повстання придушила російська армія, яка прийшла на допомогу полякам. Росія епохи Катерини ІІ зуміла дуже добре зкористатися наслідками Коліївщини: під приводом неефективності польської влади та неспроможності її навести лад на українських землях, під благородним гаслом захисту православних від утисків єзуїтів та уніатів, імператриця Катерина ІІ спершу ввела свої війська на територію суверенної держави, а через два десятиліття просто приєднала її до своєї імперії. (У контексті сьогодення і подій відторгнення Криму та російської агресії на східно-українських землях не можна не розгледіти традиційної стратегії імперських апетитів Росії: все повторюється знову, за тим же сценарієм «воєнно-агресивного благородства»).
      До феномену україно-російських «історичних паралелей» дуже промовисто свідчить обставина, що тодішні видатні, мислячі й патріотично налаштовані українські діячі дуже активно й цілком щиро підтримували імперську політику. Серед них був не тільки Мотронинський ігумен Мельхіседек Значко-Яворський, а й син генерального писаря та генерального судді Гетьманщини Андрія Безбородька – Олександр, «Свєтлєйший князь» і канцлер Російської імперії, керівник її закордонної політики та дипломатії. Причому Олександр Безбородько, один з найрозумніших людей ХVІІІ століття, не просто підтримував, а сам творив цю імперську політику, бо вважав необхідним зібрати таким чином усі українські землі в межах якоїсь одної держави. Чи не його військовій стратегії належить легенда про «православну царицю Катерину», яка прислала Холодноярським гайдамакам на підтримку «золоту грамоту» та багато возів зі зброєю.

      «Попід дібровою стоять
      Вози залізної тарані:
      То щедрої гостинець пані.
      Уміла що кому давать.
      Нівроку їй, нехай царству́є;
      Нехай не вадить, як не чує!
      Поміж возами нігде стать!
      Неначе в ірій, налетіло
      З Смілянщини, з Чигирина
      Просте козацтво, старшина,
      На певне діло налетіли».
      [Тарас Шевченко «Гайдамаки:Свято в Чигирині»>

      Під час Коліївщини Мотронинський монастир був пограбований і частково зруйнований, проте у 70-их роках ХVІІІ століття він швидко відродився. У тогочасному Мотронинському монастирі існували побудовані з дуба соборна Троїцька церква, Трапезна церква Іоанна Златоуста, надбрамна дзвіниця та братські келії. Після 1793 року Мотронин монастир перейшов у відання Київської єпархії, тут було небагато ченців та послушників.
      На початку ХІХ століття монастир перетворили з чоловічого на жіночий. Імперська влада Росії позбавила монастир земляних угідь, проте тут і далі продовжувалося коштовне муроване будівництво. Муровану соборну Троїцьку церкву почали будувати у травні 1800 року замість старої дерев’яної. Будівельними роботами керував підрядник з міста Єлисаветграда – Артем Чеменко.
      У жовтні 1802 року майже завершена мурована церква обвалилася. ЇЇ руїни розібрали і побудували церкву наново у 1804 році. Мурована соборна Троїцька церква непогано збереглася і до сьогоднішніх днів. Храм має дуже цілісний, величний і парадний інтер’єр, у якому відчуття піднесеності створюється за допомогою щедрого потоку світла, завдяки численним вікнам. Хоча храм зводився, коли в архітектурі уже панував класицизм, проте у Троїцькій церкві ще виразно відчутні риси українського бароко. Ця пам'ятка є одним з яскравих творів української національної архітектури на Правобережжі.
      У період 1824-1830 років у Мотрониному монастирі збудували нові муровані споруди Трапезної церкви, настоятельських келій та інші. Таким побачив Мотронин монастир Тарас Шевченко, який побував тут двічі: у 1843 та 1845 роках. Під час останніх відвідин у квітні-жовтні 1845 року він написав відому акварель «Мотронин монастир» з підписом на звороті «Чигринський дівочий монастир». Ще наприкінці ХІХ століття у Свято-Троїцькій церкві монастиря поруч з іконами висіли портрети Максима Залізняка та Івана Гонти.
      У 1923 року потік безбожного радянського атеїзму не оминув і його. Монастирище стояло пусткою до 1965 року, коли в дивом уцілілій Троїцькій церкві місцева влада заходилася створювати музей Коліївщини.
      І лишень наприкінці 80-их років тут відродився жіночий монастир, нині ж у Мотрониному монастирі понад 20 черниць. Місцина Мотрониного монастиря та холодноярське монастирське довкілля - жива пам’ятка буремних часів визвольних рухів українства, живий свідок гайдамацької звитяги, що її так натхненно відтворив Тарас Шевченко у своїх «Гайдамаках», аби онуки крізь віки не забували на якій землі вони живуть і чиїх батьків вони діти.
      Чей, не на пустирищі з’явився у Холодному Яру гордий Дух Чорноуса (Чорноусенка), відомого у народній пам’яті «Чорного ворона», у кровопролитні 20-і роки минулого ХХ століття, що про нього згодом - уже у новітній час ІІІ тисячоліття – дізнається українське лицарство не тільки у Задніпров’ї, а й по всій неосяжній Україні.

      «Козацьке панство походжає
      В киреях чорних, як один,
      Тихенько ходя, розмовляє
      І поглядає на Чигрин».
      [Тарас Шевченко «Гайдамаки:Свято в Чигирині»>.

      2014 рік


      Прокоментувати
      Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    22. "Стоїть в селі Суботове..."
      У 1826 році вийшла книга Дмитра Бантиша-Каменського «История Малой Росии», у якій був малюнок занедбаної святині часів козаччини Свято-Іллінської Суботівської церкви, родинної церкви Хмельницьких, де була захована домовина Великого гетьмана України Богдана Хмельницького.
      У 1843-му та 1845-му роках під час першої і другої подорожей по Україні Тарас Шевченко відвідав Чигирин та хутір Суботів. Самим Чигирином цікавився тому, що історія міста безпосередньо пов’язана з життям і діяльністю гетьмана Богдана Хмельницького.
      «Чигрине, Чигрине,
      Все на світі гине,
      І святая твоя слава,
      Як пилина, лине…».
      [Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844>

      У Чигирині були намальовані Шевченком «Дари в Чигирині», сепія «Чигиринський дівочий монастир» і акварель «Мотрин монастир», тою ж технікою було створено малюнок «Чигирин з Суботівського шляху». На ньому ліворуч за високою горою в далечині та за двома вітряними млинами ледь можна запримітити споруду церкви з її дзвіницею.Під час другого приїзду до Суботова він намалював аквареллю «Богданові руїни в Суботові»,«Богданову церкву в Суботові» та козацькі «Кам’яні хрести» поруч неї. Малюнок «Будинку Хмельницького в Суботові» не зберігся. Під впливом побаченого у жовтні 1845 року написав вірша «Стоїть в селі Суботові» (у Шевченка-поета в топонімі «Суботів» авторський наголос падає на другий склад),*1 тут є такі гіркі рядки:
      «Стоїть в селі Суботові
      На горі високій
      Домовина України,
      Широка, глибока.
      Ото церков Богданова.
      Там-то він молився,
      Щоб москаль добром і лихом
      З козаком ділився.
      Мир душі твоїй, Богдане!
      Не так воно стало;
      Москалики, що заздріли,
      То все очухрали.
      Могили вже розривають
      Та грошей шукають,
      Льохи твої розкопують
      Та тебе ж і лають,
      Що й за труди не находять!
      Отак-то, Богдане!
      Занапастив єси вбогу
      Сироту Украйну!
      За те ж тобі така й дяка.
      Церков-домовину
      Нема кому полагодить!»…

      …Та почнімо з історії самого Суботова, села неподалік Чигирина, що на Черкащині. Земля цябула заселена уже з періоду пізньої бронзи, археологічні знахідки підтверджують обжитість цієї території і в епоху раннього залізного віку, а також слов’яно-руського часу 9-10 століть. Розкинулося село Суботів на річці Суба (Суботь) і було засноване як хутір у володіннях магната Яна Даниловича. Свою назву «Суботів» село дістало, за одною версією, від невгасимого вогнища «суботки» з дубових дров, що палало на честь бога Перуна в часи старожитньої України, а за іншою – від слова «суботь», тобто місця, де стікаються води двох річок Суби та Тясмина. Тут, на правому березі річки Тясмин, правої притоки Дніпра, у 1616 році чигиринський сотник Михайло Хмельницький за службу по обороні рубежів від кримських набігів отримав у дар від Даниловича наділ землі «з пущею». Відомо, що перед тим Михайло Хмельницький служив на Львівщині у галицького шляхтича та військового діяча, згодом великого коронного гетьманаРечі Посполитої Станіслава Жолкевського (відомого на Львівських теренах засновника Жовкви), а пізніше у його зятя – Яна Даниловича. Коли Ян Данилович отримав посаду чигиринського старости, то переїхав на Черкащину, а разом із ним і Михайло Хмельницький. За часів Хмельницьких хутір Суботів обжився, почалося будівництво з деревародинного маєтку на горі Замчище, себто «Городище», розташованому на мисі, природно утвореному долинами Тясмина і Суби. З напільного боку Замчище було захищене дерево-земляними укріпленнями: валами, ровами, підкопами, чистоколом. Сотник Михайло Хмельницький створив у Суботові велике господарство зі ставками, млинами, пасіками, шинками, льохами та пивницями. А поруч Суботова заснував слободу Новоселиця.*2
      Незабаром польський король призначив Михайла Хмельницького чигиринським старостою, а тим часом його син Богдан-Зиновій, який народився 1596 року, навчався – спочатку в Братській школі в Києві, потім – у єзуїтському колегіумі у Львові. Шкільна наука закінчилася в 1620 році: він отримав перше бойове хрещення під Цецорою і потрапив у турецький полон. У тій же битві загинув і його батько Михайло Хмельницький, і коронний гетьман Станіслав Жолкевський (до слова, у бою Жолкевському турки відрубали голову і як трофей повезли її з собою у Стамбул).
      По турецькім полоні у 1624 році повернувся Богдан-Зиновій на рідні терени, спадкоємець роду Хмельницьких узявся відбудовувати та укріпляти маєток, оточувати його подвійним частоколом. Постала у Суботові в’їзна та оборонна вежі. На території маєтку було споруджено кам’яний будинок майбутнього гетьмана українського козацтва, господарські приміщення та склади, казарми для постійного гарнізону.22 липня 1646 року грамотою польського короля Владислава ІV було підтверджено права Богдана-Зиновія на родинні землі в Суботові. За даними історичних джерел, король Владислав ІV, який давно був знайомий з Хмельницьким і мав його за дипломатичний авторитет, того ж таки 1646 року залучив Богдана-Зиновія до таємних перемовин про участь козаків у війні з Туреччиною.
      Проте довкола земельної спадщини Хмельницьких розгорілися гострі суперечки: на той час на Суботів претендував великий хорунжий коронний гетьман Станіслав Конецпольський та його урядник Чаплинський.По смерті Конецпольського у 1646 році, охота Чаплинського на Суботів лише зросла. Останній навіть здійснив напад на хутір Хмельницького у 1647 році, з цієї події власне і починаєтьсявідлік Національно-визвольної боротьби українського козацтва проти польської шляхти 1648-1676 років.Після перетворення Чигирина на фактичну столицю війська Запорозького, Суботівський замок став заміською резиденцією гетьмана,де він відпочивав, приймав іноземних послів, проводив наради зі старшиною. Сам Суботів перетворився на місто і центр сотні Чигиринського полку (1654 рік).
      На Суботівській землі,на так званому Козацькому майдані в центральній частині Суботова поблизу стародавнього цвинтаря стояла дерев’яна Свято-Михайлівська церква, збудована ще батьком Богдана сотником Михайлом Хмельницьким, у часі заново перебудована уже самим Богданом; згодом коштом Богдана-Зиновія Хмельницького у 1653 році (за іншими джерелами у 1656) була збудована в стилі раннього українського бароко мурована церква Іллі Пророка. Церква була складена з каміння і цегли, і мала риси оборонної споруди – товщину стін до 2 метрів та бійниці. Обидві церкви – і Свято-Михайлівська, і Свято-Іллінська нерозривно поєднані з родинною біографією Хмельницьких, в обох відспівували і заховували членів їх сім’ї. Свято-Іллінська церква стала придворною церквою гетьмана Богдана і, водночас, родовою церквою-усипальницею.

      «Як сніг, три пташечки летіли
      Через Суботове і сіли
      На похиленному хресті
      На старій церкві. «Бог простить:
      Ми тепер душі, а не люди,
      А відціля видніше буде,
      Як той розкопуватимуть льох.
      Коли б вже швидше розкопали,
      Тойді б у рай нас повпускали.
      Бо так сказав Петрові Бог:
      «Тойді у рай їх повпускаєш,
      Як все москаль позабирає,
      Як розкопа великий льох»»,
      - писав Тарас Шевченко у жовтні 1845 року у містерії «Великий льох».

      «У жовтні, - згадував Андрій Козачковський, - приїхав знову Шевченко і проживав у мене біля двох місяців». У свого приятеля та лікаря, знайомого ще з Петербурга, Шевченко мешкав і раніше, десь із середини серпня. Від маєтку Козачковськогоїздив Шевченко до хутора Суботова на малюнки. Про свої враження від родинного гнізда гетьмана Богдана та його велично-сумного історичного спадку багато чого записав у своїм «Щоденнику». З’явилися також і поетичні твори, окрім «Великого льоху» та «Стоїть в селі Суботові», такі як «Заступила чорна хмара», «Осії. Глава ХІV» та «За що ми любимо Богдана»…
      «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорізьких, скоритель фортець і антихриста…» - так починався лист англійського діяча Олівера Кромвеля, що вітав Хмельницького з першими днями державного народження України.*3
      Йшов 1654 рік. Виснажена шестилітньою війною, досі ніким непоборна Польща знаходилася в потрясінні. Ледве й дихала Україна.З 5-тимільйонного українського народу мільйон загинув. Невідворотним роком для Польщі став 1648 рік, коли під гетьманською булавою Хмельницького рушили проти неї спершу численні сотні запорізьких козаків, а згодом українські селяни та міщани. Битви і перемоги Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями й Збаражем над наймогутнішою тогочасною країною приголомшили Європу – такого ще не бувало, щоб увесь народ, від молодого до старого, підвівся за свою гідність та незалежність. Рятуючи Річ Посполиту від українського козацтва король оголосив тотальну мобілізацію. Обидві армії – польська та українська – знову зійшлися у кривавім бою, цього разу під Берестечком. Перевага була на боці Хмельницького, проте зрада його непевного союзника – кримського хана–принесла успіх польському королю. По Берестечку козацька армія зуміла зберегти себе, ба навіть у наступні роки зупинила польські віська під Білою Церквою, Жванцем і розгромила під Батогом на Поділлі. Головна мета – здобуття незалежності України – була досягнута. Проте жодна з воюючих сторін не могла здобути остаточної перемоги.
      За цих умов, аби закріпити незалежність Української держави, Богдан Хмельницький починає шукати союзівта спілок з Швецією, Молдовою, Валахією, Семигородом та Московським царством. У січні 1654 року Хмельницький заключив військовий союз з Московським царем Олексієм Михайловичем,у місті Переяславі на козацькій Раді була підписана історична угода. За цим документом, оригінальний текст якого не зберігся, цар погодився на те, щогетьмана України та козацьку старщину обиратимуть самі козаки на козацькій Раді; українська чинність і судова система залишатимуться незалежними від Москви; податки збиратимуть гетьманські посадовці; козацький реєстр становитиме 60 тисяч осіб; на теренах України залишатиметься давній поділ на стани (козацький, шляхетний, міщанський і духовний), кожен з яких збереже свої права; за Україною визначалося право вести переговори з іншими державами. Однак, за угодою у Києві мала розміститися московська залога під орудою воєводи, призначеного царем, а гетьман мав повідомляти московського царя про свої наміри та перемовини з державами, як і козаки мали сповіщати царя про вибори нового гетьмана. Ідучи на підписання Переяславської угоди, козацька верхівка на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким сподівалася, що новий сюзерен стане гарантом збереження виборених внутрішніх та зовнішніх свобод, культурних та релігійних потреб українського народу. Про характерні ментальні риси північного сусіда тоді ніхто не задумувався, а даремно – скажімо, у хроніках послів Османської імперії ХVІІ століття збереглися відомості, що вихідці із Московського царства на той час займали останнє місце у своєрідному рейтинговому списку народівза свою брехливість і легкодушність.Проте ці риси проявилися дуже швидко: у 1656 році під час перемовин Московії з Річчю Посполитою у Вільні українські делегати не були допущені до дебатів і навіть не поінформовані про їхній зміст.Це повідомлення привело гетьмана Хмельницького у ярість, він «…заволав, немов шалений, і мовив: «Уже, діти мої, про те не печальтеся! Я знаю, що зтим треба робити: треба відступати від руки Царської величі, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика».*4 Гетьман поновив перемовини з Кримським ханством та турецьким султаном, а також поновив домовленості з Яном ІІ Казимиром, метою яких було визначення місця Козацької держави на геополітичній мапі Старої Європи та легалізація свого становища як зверхника українського народу.

      «За що ж боролись ми з ляхами?
      За що ж ми різались з ордами?
      За що скородили списами
      Московські ребра??»
      [Тарас Шевченко «Чигрине,Чигрине…», 19 лютого, 1844>

      Ще 1655 року під час перемовин у Львові Богдан Хмельницький оголосив польському послові: «Я уже став господарем усієї Русі і не віддам її нікому». На докори московського посла «… чому гетьман ніколи не приїде сампорозумі-тися з царем», генеральний писар і дипломат Хмельницького Іван Виговський відповів: «… як цар у своїй землі – цар, так гетьман у своїм краю князь або король, він свій край шаблею здобув і з ярма визволив». Наприкінці життя гетьман розмірковував над тим, аби владу і гетьманські клейноди передавати у спадок своїм нащадкам.
      Гетьман Богдан Хмельницький сподівався передати владу та гетьманські клейноди старшому синові – Тимошу. Проте Тиміш мав буйну вдачу та норовливий характер. Так, запідозривши другу жінку батька Мотрону (Олену) у подружній зраді, він без зайвих роздумів наказав повісити її на воротах гетьманського замку в Суботові.
      1652 року Тиміш взяв шлюб з молодшою донькою володаря Молдовії Васіле Лупула – Розандою (Руксандрою, Роксаною). Весілля було гучним і пишним. Проте одразу ж по весіллю 15 листопада 1652 року часопис «Gazette de France» сповістив сенсаційну новину: «… відразу після весілля син генерала Хмельницького, Тиміш, двічі побив свою молоду дружину, дочку молдовського князя, дорікаючи їй за теплі стосунки з великим візиром, коли вона була заручницею в гаремі й за ласки візира сподівалася дістати волю».
      Наступного 1653 року за дорученням гетьмана Тиміш на чолі дев’яти-тисячного козацького війська вирушив у Молдову на допомогу своєму тестю, якого хотіли позбавити престола. Під час оборони міста Сучава 12 вересня 1653 року Тимоша смертельно поранили уламком дерев’яного воза, і через три дні він помер від гангрени. На той час Тимошу йшов 21 рік.
      Понад місяць траурний кортеж долав відстань від Сучави до Суботова. Детальний опис траурної церемонії подав Михайло Грушевський в «Історії України-Русі», опираючись на звіти російських послів, що прибули в Суботів на чергові перемовини з гетьманом Хмельницьким: «2 листопада привезли Тимоша до Чигирина під доглядом свояка Павла Яненка… Тимошева жінка була тоді в Суботові, стріла там того свояка і з ним приїхала до Чигирина. Там стріли Тимоша і дружина, і брат Юрій, і сестри, наказний полковник Василь Томиленко, і козаки кінні і піші зі зброєю. Духовенство в ризах з образами теж виходило стрічати його за місто, «на поле». Як заносили тіло до церкви, козаки стріляли з рушниць, а з городу з гармат. Поставили його у церкві і до приїзду батька ховати не будуть».*5 Далі тіло Тимоша перевезли у Суботів.
      Зі щоденника «Подорожей» Павла Алеппського (арапа Булос аль-Халябі Ібн аз-Заїма, сина Антіохійського Патріарха Макарія, майбутнього архідиякона і письменника, що на той час із батьком перебував в Україні)маємо такі спогади: «… ми прибули до поселення під назвою Суботів, де зазвичай жив небіжчик Тимофій, гетьманів старший син. Суботівці вийшли назустріч нам хресною ходою й провели до великої нової церкви в ім’я Святого Михайла. Тут зібрано скарби вірменських церков, зруйнованих і пограбованих небіжчиком Тимошем у Сучаві, молдовському місті. Тут, у Свято-Михайлівській церкві, Тимошева гробниця. Тимошева удова, донька молдавського господаря Васіле, декілька разів відвідувала нашого патріарха. За кілька днів до поховання Тимоша, Розанда народила йому двох хлопчиків-близнят… У неділю вранці ми учинили після надранньої в її присутності поминування Тимоша. Над його гробницею за їхнім звичаєм висить велика корогва, на якій написано вельми правдоподібний портрет гетьманича – верхи на коні, з мечем у правиці та булавою в лівиці, а на передньому плані – мапа Молдови, яку він пішов здобувати. Ці поминки зворушували присутніх до сліз».*6 Розанда Хмельницька – удова Тимошева ще кілька років до смерті гетьмана постійно жила у родинному маєтку в Суботові. Далі сліди її та синів Тимошевих – внуків Богданових тогочасні хроніки вислідковують двома «дорогами»: українськими та молдавськими. Деякі українські джерела сповіщають, що Роксолана домна Хмельницька зареєстрована як власниця Кам’янки Дністровської у подимному реєстрі Брацлавського воєводства Речі Посполитої 1664 року. За іншими джерелами, старший брат Тимоша - Юрій Хмельницький видав Розанду заміж за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі польського короля, але згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ’я і ставАндрієм Антоновським. Від шлюбу з Антоновським, імовірно, Розанда мала ще сина Петра. Жило подружжя над Дністром, у містечку Рашкові. За молдавськими джерелами, з 1666 року двадцять років Розанда прожила у Молдавії, допоки у 1686 (1687) році під час одного з польсько-молдовських конфліктів не була захоплена польськими вояками в полон біля фортеці Немц і страчена як невістка ненависного їм гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького.
      Смерть сина Тимоша тяжко вдарила по здоров’ю батька. На початку 1657 року гетьман Богдан занедужав. Чуючи, що маліє на силі, Богдан Хмельницький «за радою полковників та всього війська запорозького по хворобі та старості передає гетьманство молодшому синові – Юрію. А нині йому 16 літ і булаву йому гетьманську дали, лише влади йому жодної не мати до тих пір, поки живим буде його батько. А володіти всім і гетьманом називатися і писатися батькові його Богданові Хмельницькому».*7
      Однак жити гетьману Богдану лишалося не довго.

      СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

      «Гей, зажуриться Хмельницького сідая голова,
      Що при ньому сотників ні полковників нема:
      Час приходить умирати – нема кому раду дати,
      Тільки був при ньому та й Іван Виговський,
      Писар військовий, козак лейстровий.
      «Іване Виговський, писарю військовий!
      Та скоріш біжи та листа пиши,
      щоб сотники та полковники мерщій прибували,
      При смерті моїй малу раду давали», -
      так розповідає історична дума про прощання з гетьманом Богданом Хмельницький.

      6 серпня 1657 року Богдан Хмельницький, за текстом літопису Самійла Величка, «… докінчив у Чигрині, так і не докрутивши військової махини війни з поляками, своє великотрудне й великопечальне життя. лишивши махину війни своїм спадкоємцям, козацьким гетьманам, а всій осиротілій по собі Україні немалий жаль».У 1836-1837 роках Тарас Шевченко серед інших малюнків Чигиринської тематики намалював «Смерть Богдана Хмельницького».
      Причиною смерті гетьмана, якому ледве перевалило за 60 років, стало постійне нервове напруження,пов’язане з тягарем особливої відповідальності за долю Рідного Краю та українського народу, що лежав на його плечах. Тіло Хмельницького «при великій публіці і церемоніями» на чолі з доглядачем митрополичого престолу Лазаря Барановича було перевезене з Чигирина до Суботова. У «Літописі» Самійла Величка наводиться текст Самійла Зорки, гетьманського секретаря, що виголосив перед труною велику промову:
      «Помер, полишивши по собі несмертну славу, той добрий вождь наш, завдяки справі якого могли сподіватися ніколи не вмирати оживлені старожитні права й вольності українські, всього славного Запорозького війська та цілої козацько-руської України… Промов до нас, братів своїх і навчи нас, як маємо жити без тебе і як поводитися з навколишніми нашими друзями і ворогами!... Дай нам пересторогу,щоб не були ми звойовані й переможені ворогами нашими».*8
      Історичні джерела свідчать про те, що гетьмана поховали в родинній церкві Святого пророка Іллі. Як фундатора храму гетьмана Богдана було поховано біля південної стіни церкви, праворуч від вівтаря.Про Свято-Іллінську церкву залишив записи уже згадуваний раніше письменник – арап за походженням– відомий в Україні під ім’ям Павло Алеппський. У «Подорож-ньому щоденнику: Україна – земля козаків» він писав про те, що християнська церква Іллі-Пророка містить каміння зі стін мусульманської мечеті: «Ми помітили в підмурівку цієї церкви кілька валунів, величина яких викликала подив. Нам сказали, що ці камені привезено з міста, яке належало туркам, за п’ять миль ізвідси, там вони мали мечеть. З турецької мечеті наказав гетьман перевезти камені для спорудження цієї церкви».*9
      А Грушевський в «Історії русів» описує чин похорону Хмельницького:
      «… над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким надписом:
      Сей образъ начертанъ Козацкого Героя,
      Подобно грекам темъ, отъ коихъ пала Троя!
      Помпей и Цесарь, что были у Рими,
      У Руссов значилъ то Хмельницкій делами своими:
      Польщу он низложил козацкими полками,
      Татаръ и Турков усташилъ теми же войсками;
      Наказавъ варварство, пресек вероломство,
      Вечно не забудет то Польское потомство…».*10
      Проте неспокійними стали для гетьмана Богдана та його сина Тимоша родинні церкви-усипальниці. У Чернігівському літописі є записи про те, що наказний гетьман польського війська Стефан Чарнецький, котрого козаки за жорстокість і химерний одяг із тигрової шкури прозвали «рябим собакою», 1664 року через сім років по смерті Хмельницького оволодів гетьманським гніздом – хутором Суботовим. За його наказом спалено замок і дерев’яну Михайлівську церкву й учинено наругу над могилами гетьмана та його сина: «И там в Суботові тіло старого Хмелницкого и Тимоша, cына его, которого під Сачавою забито, казал з гробов в рынку выкинути на попелище».*11
      А етнограф Марко Грушевський, котрий з 1897 по 1910 роки був настоятелем Михайлівської церкви, а згодом – єпископом Української автокефальної церкви, зберіг запис переказу місцевого суботівського селянина Маркіяна Бердника: «Кажуть, що Хмельницького поховано у Мурованці («Мурованкою» тутешні називали муровану церкву святого Іллі), з правого боку в церкві під стіною, де мідна плянка з написом про це прибита; а другі говорять, що він похований на дворі під церквою коло стіни цієї самої і проти цього самого місця. Та тут горе: кажуть, що Хмельницького узяв Чарнецький-лях та й спалив на попіл і попіл той зарядив у пушку та й випалив на вітер в урочищі Греченім, що звемо «могилками», де саме нива Богуна».*12
      Тривалий час Іллінська церква, що уціліла під ворожими гарматами, стояла пусткою. З 1674-го по 1676-ий рік зруйнований гетьманський Суботів займали московські війська, а в 1677-78 роках – османські. Суботів знелюднів і став відроджуватися після повернення під владу речі Посполитої 1714 року.
      В 1793 році Суботів перейшов під владу Російської імперії, а 1808 офіційно статус Суботова було змінено з містечка на село.
      Зубожілою пам’яткою старовини застав Суботів Тарас Шевченко під час своїх подорожей-експедицій «Мальовничою Україною». Козацьке минуле Чигирина, Богданові руїни у Суботові, занедбані родові храми, а над усім цим - тираніяяк визначальна характеристика імперської Росії, відгукнулася у серці Шевченка-поета тяжкою поезією «Осії.Глава ХІV. (Подражаніє)».
      З аналогіями до теперішнього протистояння в Україні, у дворічному періоді вторгнення Росії на терени Української Землі, у відторгненні українського Криму – пророче сприймаються Тарасові рядки:

      «…Мій любий краю неповинний!
      За що тебе Господь кара,
      Карає тяжко? За Богдана,
      Та за скаженого Петра,
      Та за панів отих поганих
      До краю нищить… Покара,
      Уб’є незримо і правдиво;
      Бо довго довготерпеливий
      Дивився мовчки на твою
      Гріховную твою утробу
      І рек во гніві: «Потреблю
      Твою красу, твою оздобу.
      Сама розіпнешся. Во злобі
      Сини твої тебе уб’ють,
      Во чреві згинуть, пропадуть,
      Мов недолежані курчата!..
      І плача, матернього плача
      Ісполню гради і поля, -
      Да зрить розтлєнная земля,
      Що я держитель і все бачу».
      Воскресни, мамо! І вернися
      В світлицю-хату; опочий,
      Бо ти аж надто вже втомилась,
      Гріхи синовні несучи.
      Спочивши, скорбная, скажи,
      Прорци своїм лукавим чадам,
      Що пропадуть вони лихі,
      Що їх безчестіє і зрада,
      І криводушіє огнем,
      Кровавим, пламенним мечем
      Нарізані на людських душах,
      Що крикне кара невсипуща,
      Що не спасе їх добрий цар,
      Їх кроткий,п’яний господар,
      Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
      Не дасть коня вам охляп сісти
      Та утікать; не втечете
      І не сховаєтеся; всюди
      Вас найде правда-мста; а люде
      Підстережуть вас на тоте ж,
      Уловлять і судить не будуть,
      В кайдани туго окують,
      В село на зрище приведуть,
      І на хреств усім без ката
      І без царя вас, біснуватих,
      Розпнуть, розірвуть, рознесуть
      Розпнуть, розірвуть, рознесуть,
      І вашей кровію собаки,
      Собак напоять…».
      [25 декабря 1859, Санкт-Петербург>
      Тут доречно згадати, що мешканці Суботова у період 1919-22 років брали активну участь у бойовій організації, відомій як Холодноярська республіка.
      В кінці 60-их, початку 70-их роках минулого століття у Свято-Іллінській церкві ішли розкопки. Домовини гетьмана Хмельницького так і не знайшли, проте поблизу фундаменту північної стіни й біля виходу з церкви виявили три добре збережені поховання – з залишками одягу і натільними хрестиками. Усі поховання датуються ХVІІ століттям, усі належать чоловікам – родичам і соратникам Богдана Хмельницького. Можливо, один з похованих – Данило Виговський, зять Хмельницького, рідний брат писаря Війська Запорозького Івана Виговського, замордований у таборі московського війська. За писемними джерелами, тіло Данила було видано родичам для поховання в Суботові.
      Під час розкопок біля південної стіни поблизу вівтаря виявили також поховальну яму – місце останнього спочинку гетьмана Хмельницького, що була накрита великою масивною брилою, виготовленою із місцевого каменю- пісковика. Тут, на місці цієї ями, встановлений символічний саркофаг гетьману Богдану Хмельницькому, а Свято-Іллінська Суботівська церква перетворена у часі на музей славного сина української вільнолюбної людності. Одну з експозицій музею посвячено Шевченку.*13

      «О люди! Люди небораки!
      Нащо здалися вам царі?
      Нащо здалися вам псарі?
      Ви ж таки люди,не собаки!»…

      Уклін тобі, Тарасе, за твоє розуміння патріотизму, якому немає часових меж – прислухаймося, адже у Шевченкових рядках дороговказ у майбутнє вільної України:

      «… Усім нам вкупі на землі
      Єдиномисліє подай
      І братолюбіє пошли».
      [Тарас Шевченко «Молитва»,1860 рік, Санкт-Петербург]

      2014 рік


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    23. "З любов'ю до Лесі" ( до 147-ліття Лесі Українки)
      Сьогодні Лесі Українці виповнються 147!
      Вчора до цієї дати по каналу "Культура" з Волинського меморіального музею був репортаж про збережені рукописні архівні документи Лесі Українки, серед них вперше показано на камеру зошит з фольклорними записами та нотами, знайдений колись давним-давно випадково серед паперового мотлоху в закамарках історичного музею у Києві.
      Серед них, певно, був запис і цієї української колискової, наспіваної Лесі Українці у селі Миропілля Звягельського повіту:

      "ОЙ ДЕ Ж БО ТИ, МАТИ БОЖА..."

      — Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
      — В Іванихи-породіллі дитятко купала.

      — Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
      — В Іванихи-породіллі дитя повивала.

      — Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
      — В Іванихи-породіллі дитя годувала.

      — Ой де ж бо ти, Мати Божа, ой де ж ти бувала?
      — В Іванихи-породіллі дитя колихала.

      (Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 255.)


      Навчаючись у Львівському національному університеті ім. Івана Франка на факультеті української філології, мала щастя багато років спілкуватися з відомим професором Іваном Овксентійовичем Денисюком, який присвятив свою наукову діяльність вивченню спадщини Лесі Українки, оскільки народився на Волині, у місцині, що сусідила з Лесиним Колодяжним і знаменитим Скулинським лісництвом та, тепер уже зарослим густою ряскою, Мавчиним озером Нечімлим (Нечімним). Всіх своїх улюблених студентів Іван Оксентійович возив з ночівлею до Колодяжного і до заповітного лісу, неодмінно розказуючи легенди про місцевих відьом, що літають на свої шабаші до пралітніх дерев і замовляють худобу та зміїв (вужів). Це з його ініціативи двічі у різний період його наукової кар'єри студенти-філологи грали "Лісову пісню" - у 60-их роках та у 80-их роках минулого століття. Так сталося, що у 80-их роках Мавку в "Лісовій пісні" випало зіграти мені. Про свої спогади Іван Овксентійович Денисюк написав щемливу, повну любові до Лесі Українки та її "Лісової пісні" (а з нею і всієї складної драматичної творчості своєї талановитої землячки) статтю "МАГІЯ СТУДЕНТСЬКОГО ТЕАТРУ", що видрукувана у №1(2) Львівського часопису "Просценіум" за 2002 рік. Ця стаття заявлена в інтернеті, проте сторінка з її публікацією є чомусь заблокована і недоступна (надіюсь, тимчасово!) www.anthropos.net.ua/jspui/handle/123456789/1347

      Зате доступною є інша стаття Івана Овксентійовича, вірніше, його інтерв'ю в Львівській газеті "Високий замок"за 1 липня 2004 року. Витяги з цього інтерв'ю хочу навести у цій публікації.

      "– Ви є одним із найвідоміших дослідників життя і творчості Лесі Українки, видали спільну із Тамарою Скрипкою працю ”Дворянське гніздо Косачів”, де описана доля батьків і дітей Косачів. Чи віднайдені всі архіви Лесі Українки?

      – Ще студентом я був у Колодяжному, коли хата Лесі була вкрита солом’яною стріхою. Зустрічався із Варварою Дмитрук, яка пам’ятала Лесю. А коло озера Нечимного зі студентами ставили в природних декораціях “Лісову пісню”. Моя дипломна робота була присвячена творчості великої поетеси. І пізніше я займався вивченням біографії поетеси і всієї її родини.

      А щодо архівів, то немає листів Івана Франка, Ольги Кобилянської та багатьох інших до Лесі Українки. Згідно з легендою академіка Михайла Возняка, архів поетеси був замурований у стінах одного волинського монастиря. Тамара Скрипка шукала архів у Запрудді, де жила тітка Лесі Українки, орала трактором землю і знайшла… срібний посуд.

      – Як часто ви буваєте у своїх рідних місцях?

      – Щороку влітку я їду до рідного села Заліси на Волинському Поліссі, відвідую село Тур, де народилася моя мати, і обов’язково декілька днів проводжу з сином Андрієм на Святому озері, що знаходиться в лісі на околиці Тура. За легендою, на цьому місці стояла свята обитель-монастир, яку розгніваний Бог затопив за гріхи. І тепер шелестять молитов старі дуби, які були колись ченцями. Традиційно зупиняємося в одного господаря. Вдосвіта син пливе на човні забирати рибу з сітей, потім смажить її. Господиня готує мої улюблені з дитинства страви, які стоять в печі гарячими цілий день.

      – Розкажіть про давню поліську кухню. Які страви готувала вам мати?

      – Страв багато, і готувалися вони в печі, завжди були свіжими, із екологічно чистих продуктів. На Різдво варили чорний борщ на свинячій крові зі свіжиною із особливо заквашеними буряками. Особливий смак мають запечені в печі головки капусти, смажені на салі гриби, вареники із гречаної муки, начинені пшоняною кашею із сиром, хліб, випечений на листі лепехи або тополиному чи кленовому. Рибу сушили в напаленій печі на соломі. Вона тоді дуже смачна. Додавали до борщу. На Великдень пекли порося, начинене намоченими сухарями. Кутю робили із обдертого ячменю, з медом і маком."

      http://portal.lviv.ua/uncategorized/2004/07/01/142210

      Завдяки Івану Овксентійовичу Денисюку не одне покоління українських філологів пізнало Лесю Українку та її творчий світ не з трафаретних сухих сторінок підручників та хрестоматій, а з живого трепетного слова людини, що відчувала її особливо глибоко, десь на рівні етногенетичних коренів, бо й сама черпала свою життєву енергію, свій Дух до праці і творчості з цього ж невичерпного джерела.


      25 лютого 2018 року.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    24. Йорданські віншування

      Сьогодні в Україні - третій і останній Зимовий празник - "ЙОРДАН" або ВОДОХРЕСТЯ.
      Отож, за обрядом сьогодні українці вітаються:

      - Христос хрещається!
      -В ріці Йордані! (Гуцули кажуть: "В Ардані!")

      На відміну від Щедрого вечора та Різдва, на Водохреща віншують лише дівчата та співають Йорданські пісні.

      Тому-то і я буду віншувати Вас, любі читачі Поетичних Майстерень, з чутливих жіночих вуст особливими Йорданськими текстами:

      "Я вас віншую зерном ябло́чним -
      добрим здоров'ям, ще й пожито́чним.
      Хай з того зерня древа зростають,
      хай ваші яблуні яблука мають.

      Я вас віншую зерном пшениці -
      щоб ви діждали з нього сториці.
      Пшеничне зерня - окраса поля,
      хай на нас зійде Добрая Доля.

      Я вас віншую зерням гречаним -
      Добром вас сію, щедрим таланом...
      Мисочка гречки, глечик сметани -
      хай Мати Божа стане меж вами".

      ***

      "Дай же вам, Боже,
      при хати ситно -
      хлібно і питно,
      а в дім прибитно!

      Дай же вам, Боже,
      при хаті зілля -
      при хаті зілля,
      в хату весілля!"

      ***

      "Пчілка, худібка
      най вам ведеться,
      най Божа ласка
      дощиком ллється.
      Плоди стократні
      дай, Бог, збирати -
      радуйся-радуй,
      Божая Мати!

      ***

      "Як на річці, на Йордані
      там Пречиста ризи прала,
      на "Дай, Боже" промовляла:

      ГОСПОДАРЮ, ГОСПОДИНІ,
      ВСІЙ СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

      -ДАЙ, БОЖЕ!"


      Коментарі (9)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    25. "Другий Святвечір", або "Голодна Кутя".Водохреща
      Напередодні Водохрестя святкує Господиня-Україна «Голодну Кутю», так як і на Святвечір удень українська спільнота нічого не їсть – постить.
      Сяде за «другу Свят- Вечерю» лише тоді, коли засяє вечірня зоря. Подасть на стіл пісні страви – смажену рибу, вареники з картоплею чи капустою, гречаники на олії, кутю та узвар.
      По вечері діти проганятимуть Кутю: вибігатимуть з хати і паліччям битимуть знадвору в причільний кут –

      «Тікай,кутя,із покуття, а узвар – іди на базар,
      Паляниці, лишайтесь на полиці,
      А Дідух – на теплий дух, щоб покинути кожух»!

      Уже геть увечері, як стемніє, Господарі виносять з хати дідуха і палять, пускають «на теплий дух». Горить дідух, а з ним втрачає сили люта Зима…
      На Голодну Куту біля церкви святять воду. Глечики з водою квітчають сухими васильками, аби «Бог милував від злої напасті». Вода, освячена в надвечір’ї Богоявлення – «вечірня вода» за народним повір’ям «згідлива на всяке лихо».
      Після вечері сім’я кладе свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину («най хліб ся родить»). А чия ложка вночі «сама перевернеться», той помре.
      Дівчата на Голодну Кутю ворожать: збирають зі столу ложки після вечері і йдуть на поріг тарабанити ними, «де пес забреше, туди заміж піду»!
      Господиня-Україна в цей вечір щедрує:

      «- Пане господарю, чи спите, чи чуєте,
      Чи дома ночуєте?
      Чи скажете щедрувати, свій дім звеселяти?
      *

      «Ой на леді, на Йордані
      Святять воду три янголи.
      Йордан воду розливає.
      Ворон – коні напуває.
      Там орися біль білила,
      Рум’янеє личко мила,
      До місяця говорила:

      - Ой місяцю, місяченьку,
      Освіти ми криниченьку,
      Ой нема ким дати знати
      Їдь, батеньку, біль збирати.
      Батенько ся відмовляє:
      «Я не піду, не поїду,
      В мене сани не складані,
      Ворон-коні не ковані».

      - Ой, місяцю, місяченьку,
      Освіти ми криниченьку,
      Ой нема ким дати знати
      Їдь, братічку, біль збирати.
      Братічок ся відмовляє:
      «Я не піду, не поїду,
      В мене сани не складані,
      Ворон-коні не ковані».

      - Ой, місяцю, місяченьку,
      Освіти ми криниченьку,
      Ой нема ким дати знати
      Їдь, миленький, біль збирати.
      Милий ся не відмовляє:
      «А я піду, я поїду,
      В мене сани поскладані,
      Ворон-коні поковані –
      Буде Христа на Йордані»!

      Ще за тиждень перед Водохрестям парубоча громада прорубувала на річці ополонку, випилювала з льоду великий хрест, ставила його над ополонкою і обливала буряковим квасом, аби був червоним. Біля хреста будувала льодяний престол, оздоблювала аркою ялинкових та соснових гілок «царські врата».
      «Опівночі з 18 на 19 січня вода в ріках хвилюється, то за повір’ям «нечиста сила» проти «чистої» бунтує, а заправляє тою «нечистою» сам Водяник, «бісів батько», що зимує під льодом, тоді як всякій добрій людині відомо, що звичайні собі чорти, ось ті, що повсюди ведуться у хрещеного люду, морозу бояться і на зиму з рік вибираються… А щоб вигнати Водяника треба найняти молебень і відслужити над ополонкою водосвятіє».*
      Ранком - «на Йордан» (за християнським календарем «на Богоявлення Господнє») - у церкві - богослуження. По службі Божій весь народ іде на річку до хреста. Попереду дерев’яний церковний хрест несуть і хоругви, хор співає «Голос Господній…», за хором – священик прикладає золотий хрест до чола.
      «Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а хор в цей час гримить «Во Йордані крещающуяся Тобі, Господи…». Хрест у воді – для «нечистої сили» погибель, тому всі чорти вистрибують з річки, а з ними і сам Водяник, і перебувають на землі до того часу, аж поки котра з жінок не прийде до ополонки білизну прати. Коли брудна білизна опуститься у воду, то разом з нею попірнають і всі чорти, що на землі мерзли. Тому бабусі колись не дозволяли своїм невісткам прати білизну ще цілий тиждень по Йордані, щоб більше вигибло нечистої сили від водосвятських морозів».*
      Коли вже воду освячено, люди, що оточили річку барвистим колом розступаються, підходять до ополонки і черпають глечиками воду. «Водицю-Йорданицю» бережуть через увесь рік, бо то жива вода, а п’ють її, «аби хвороби не боятися і міцнішими бути».
      Хлопці-молодці купаються в ополонці, а дівчата щедрують:

      «Йордан, Йордан, Йорданиця,
      Там Пречиста воду брала,
      Своє дитя напувала».

      Дівчата вмиваються в «йорданській» водиці, «щоб були рум’яні лиця». Господиня-Україна веде українських дівчат до ополонки, «аби сі умили та красно налили».
      Після обряду водосвяття та пов’язаних з «йорданською» водою ритуалів, люди вертають до своїх осель. Священик ходить по селу і кропить святою «водицею-йорданицею» кожну оселю, «щоб до людей у двір приходило тільки щастя, щоб обминали їх нечисті сили зла».**

      Вертаючи до хати, ворожать на погоду: якщо на Водохрестя день ясний, сонячний, то хліба на цей рік будуть чисті. Коли ж понурий, або небо плаче хмарами – у хлібі буде багато «сажки» («зони»). Якщо на Водохрестя дерева покриті памороззю, то навесні у відповідний день тижня треба сіяти ярину: «вродить, як гай»!
      Ладнається святочний обід. Перед обідом п’ють свячену воду. Між людей ходить таке повір’я, що в день Водохрещ вода перетворюється на вино:

      «Зажурилися буйнії гори,
      Що не зродили жито, пшеницю,
      Але зродили зелене вино.

      Гречная панна його стерегла,
      Та, стережучи, спати лягла.
      Гей, десь узялися дрібні пташеньки,
      Та й обдзьоба́ли зелене вино.

      - Ей, гиля-гиля білі пташеньки,
      Не обдзьобуйте зелене вино,
      Бо мені треба вина багато.

      Маю сестрицю – на відданицю,
      Маю братічка – на оженічку.
      Сама молодая, зарученая,
      Аж до Галичі, за поповичі».

      А Господиня, галицька Україна, несе обід Господарю і своїм діточкам, і прощається з зимовими святами під величальні пісні останніх щедрувальників:

      «Гей, ти, пане-господарю,
      Щасти, Боже, із Йорданом,
      Із водицев, із царицев,
      З усім домом, з усім добром,
      І з твоєю дружиною,
      І з твоєю челядою,
      І з синами-соколами,
      Та й із чічками-дочками…
      Господарю, наш владарю,
      Щасти, Боже, із святами –
      І з роями, і з ланами,
      І з сусідами-панами…
      І з Господом, Христом Богом,
      На здоров’я, на літ много!

      Христос ся хрещає!
      В ріці Йордані!

      Що ми казали, аби так і сталось і вам, і нам, і сему щасливому двору, і всему божому миру посполу. Най вам святиться, веселиться свята Йорданська водиця, як нині, і в рік, і від року в рік, і на цілий вік!

      -Дай, Боже!»



      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    26. "Від Святого до Щедрого...".Старий Новий Рік
      За тиждень після коляди, напередодні Старого Нового року (з 13 на 14 січня за новим стилем) – Щедрий вечір.
      За стародавнім дохристиянським повір’ям на свято Щедрого Вечора народжується Місяць-Молодик. З нагоди цього народження Сварог-Зодіак подарував людям золотого Плуга, аби вони могли ним орати землю і зерно сіяти. Тому давні слов’яни ходили в цей щедрий на божі ласки вечір посівати, а ще імітували рухами оранку, заворожуючи таким чином майбутній врожай.
      За слов’янським місяце-сонячним календарем на Щедрий Вечір новонароджене Сонце проходило центральні зорі сузір’я Перуна-Стрільця, себто було в апогеї своєї сили, отож цей день був справді щасливим і найсприятливішим для започаткування всіляких справ, для нових мрій і задумів.
      За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або Меланки.
      На Щедрий Вечір випікає Господиня-Україна три обрядові короваї – на честь новонародженого Сонця, «бо прийдуть до тебе три празники в гості». Муку через три сита просіває, обкурює над лемешем плуга. А воду зі студні приносить їй дівка-незайманка, що несе відра ні слова не мовлячи, щоби вода була чиста і непорочна як діва. І мають ті короваї вид круглий, як сонце, ще й «конячою підковою» огороджені, або бувають схожі до обори з худобою, бо ось де випинаються вгору «роги бика-тура».
      Під короваї кладуться коноплі та мідна монета, а оперізуються святі хліби вінком із часника. Часник – то народний оберіг від хвороби та злої сили. Його носили як амулет на шиї. На Щедрий Вечір часником приправляли горох з бараболею. І приправу цю називали «ряженням» і казали, що таку їжу боїться темна сила, а чиста сила, навпаки, любить.
      На честь Місяця-Молодика пекла Господиня-Україна на Щедрий Вечір пироги з гречкою та м’ясом і ліпила вареники. А Господар ховався за тими обрядовими стравами і ворожив на достаток, промовляючи до дружини:
      - Чи бачиш ти мене?
      - Не бачу!
      - Щоб же ти не бачила за садами, городами, ярмарками світу!
      Господиня вторила чоловікові:
      - Чи бачиш мене?
      - Не бачу?
      - Щоб і ти не бачив за возами, снопами, копами світу!
      Господарі ворожили дітям:
      - Чи бачите нас?
      - Не бачимо.
      - Дай же, Боже, щоб і завше не бачили!
      Тільки посідали за стіл, а за вікном уже щедрують та водять ряджену "МЕЛАНКУ":
      - Щедрий вечір! Добрий вечір!
      Добрим людям на здоров'я!

      Ой учора ізвечора
      Пасла Маланка два качора.

      Ой пасла-пасла, – загубила,
      Пішла шукати – заблудила.

      Ой приблудила в чисте поле,
      Там Василечко плужком оре.

      Ой ори-ори, Василечку,
      Виведи мене на стежечку.

      Виведи мене на стежечку,
      Посію тебе в горідечку.

      Та й буду тебе поливати,
      В русую косу заплетати.

      В русую косу заплетати
      Та й до церковки проводжати.

      Наша Маланка ложки мила
      Та й у тарілці утопила.

      Ложки в тарілку утопила,
      Біленький фартух замочила.

      Наша Маланка не робоча,
      В неї сорочка парубоча".

      Серед українського народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих розкриває небо і вони можуть просити у святих все. Що їм заманеться: перетворити воду – на вино, камінь – на хліб, глину – на мід.
      Так, Господиня (Ґаздиня у гуцулів) бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє:
      - Не хліб ся купає у воді, але я – у здоров’ї та силі!
      Набираючи воду в коновку, вона примовляє:
      - Не воду беру, але мід і вино!..
      Господиня вертає до хати, всі сплять – ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках. Без найменшого шелесту, підходить до своїх дітей і торкає їх голів змоченим хлібом:
      - Абисьте були такі величні, як святий Василь!
      У коновку Господиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою: «на щастя, на статок через увесь рік»!
      У спокої та щасті приходить на землю Старий Новий Рік, за християнським календарем Святого Василя.
      «… Ще тільки починає було розвиднятися, а тато вже будять мене:
      - Вставай, сину, годі спати – пора посівати!
      Я схоплююся з ліжка, швиденько одягаюся, умиваюся – та за рукавицю дідову, а в ній сій-зерна повно: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху – всього по пригорщі і змішане разом.
      - Спочатку вдома посівай, - каже батько, - а потім і до людей підеш!
      Я став перед образами, набрав жменю зерна в рукавиці, посіяв і приказав:

      «На щастя, на здоров’я та на той Новий рік,
      Щоб родило краще, як торік.
      Зароди, Боже, жито-пшеницю та всяку пашницю:
      Корінь-коренистий, колос-колосистий,
      З колоска – жменьку,
      Зі снопа – мірку,
      З копички – візок,
      А з візка – стіжок.
      Дай, Боже!»

      - Спасибі тобі, сину, що нас обсипав щастям. На ось тобі грош та будь завжди хорош!
      А тепер можна і до людей щастям посівати».*
      В цю ніч двері у хатах не замикаються – люди посівальників ждуть. Перший посівальник на Новий Рік звичайно буває і першим «полазником» - приносить до хати щастя. За народними віруваннями дівчата щастя не приносять, тільки хлопці, а тому й посівати дівчатам не годиться.
      Інколи Господиня просить першого посівальника сісти на порозі, «щоб кури сідали та курчат висиджували», та «щоб добро у хаті велося».
      Як була Господиня справна, то сміття з хати не виносила від Святого Вечора аж до Нового Року, «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік вона те сміття все ж таки виносила та висипала на одну купу в саду. Там його палили, воно горіло, а вогонь мав силу неабияку – ним обкурювали садові дерева «щоб ліпше родили».
      А Господарі славні (Ґазди у гуцулів) стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.
      У перший день Нового Року до всього приглядаються, бо все має віще значення: якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худібки.
      Якщо сонце весело зійде і жити буде весело, та добре вродить садовина. А коли іней покриє дерева, чекай врожаю на збіжжя.
      Якщо частина неба вкрита на Новий Рік хмарами, то з тої сторони сподівайся щастя. Сніг випаде на свято – теж добра прикмета.
      Перший день Нового року – свято Василя. В цей день Василі скликають своїх родичів на обід.
      « Перед тим, як сісти обідати, батько Василь дає синові святочний пиріг і каже:
      - Їж, сину, та пам’ятай: як трапиться тобі зимою збитися з дороги, то згадай, з чим на Новий Рік пиріг їв – нараз відшукаєш!
      На столі таке стоїть, що не гріх і спожити: шинка, ковбаси та всякі припаси. Є до чого чарку випити та «дай, Боже!» сказати.
      На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, «щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли», - так примовляють, коли Василі гостей приймають».*
      Дай Боже у цей день у церкві побувати, щоби через увесь рік до храму Божого стежечку топтати.
      А по обіді запрягали найкращі коні… Летять коні-змії, під собою ніг не чують, тільки сніг вихором на всі боки розлітається.

      «Ходить Ілля на Василя,
      Носить пугу житяную.
      Де цар ходить – жито родить,
      Де цариця – там пшениця».
      *

      «Орел поле ізорав
      Та пшениці насіяв,
      Крилечками зволочив,
      Дрібен дощик підмочив.
      Роди, Боже, пшеницю
      І всяку пашницю.

      Орел поле ізорав
      Та ячменю насіяв,
      Крилечками зволочив,
      Дрібен дощик підмочив.
      Роди, Боже, сей ячмінь,
      Старим бабам на кисіль,
      Парубкам на пиво,
      А дівкам на диво».



      Тут * позначені цитати з «Різдвяних святок» етнографа Матвія Номиса.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    27. "Для дорослих і дітей дещо до історії Вертепу"
      У книзі Й. Ю.Федаса «Український народний вертеп» знаходимо багато історичних цікавинок,що стосуються в е р т е п у: «Дячки приходських церков, особливо в містах і містечках, носять протягом усього тижня Різдва надвечір по дворах з дерева і паперу зроблений будиночок для зображення Вифлеєму, де ляльками показують подію,що була після Різдва Христового. Цей будинок і називається в е р т е п. У верхньому ярусі будиночка вміщується іноді зображення святого сімейства і немовляти Христа,що лежить у яслах, тут відбуваються релігійні сцени поклоніння пастухів і волхвів, сповнені світлим,святковим настроєм. У нижньому ярусі відбувається світська частина вистави,що має назву і н т е р м е д і я,бо вклинюється між дією довкола святого сімейства – драма «Цар Ірод», народна драма «Коза» та побутові сцени».
      Іншою своєрідною рисою українського вертепу є те,що в ньому ми маємо єдиний випадок злиття лялькової п’єси з церковною драмою – двох різнорідних елементів, що ніколи не змішувалися протягом усієї своєї історії, аж до ХVІІ ст., до якого,очевидно, і належить перша поява в е р т е п у на Україні.
      За дослідженням етнографа Ізопольського перший український в е р т е п збудований «року Христового 1591» у Ставищах. Можна здогадуватися, що в перших зразках прототипу української в е р т е п н о ї д р а м и живі актори виконували релігійну частину, а ляльки інтермедійну – світську, і тільки пізніше обидві частини почали виконуватися ляльками. Що це було саме так, переконує нас видана Іваном Франком «Гра з Бердою», в якій частину сцен, що відповідають cценам пастухів давньої містерії українського в е р т е п у,виконували живі актори, а сценки побутові – ляльками.

      Іван Франко, вивчаючи джерела народного в е р т е п у,писав:
      «Ляльковий театр від найдавніших часів мав чисто світський характер, малював типи та ситуації буденного життя, виключаючи теми релігійні. Це в’яжеться з тим огнищем, із якого вийшов цей театр.Тим огнищем були, як показують найстарші свідоцтва про існованє лялькового театру в Індії та Єгипті,салони та будуари знатних дам. Призвичаєні відмалку бавитися ляльками, а надто змушені своїм суспільним становищем проводити найбільшу часть свого життя в мурах свого гарему чи гінекея, вони більше, ніж хто інший мусили споконвіку почувати потребу бачити хоч у ляльковій грі образ того широкого світа, замкненого для них. Отсе, на мою думку, основна різниця між ляльковим театром і тим, де виступають живі актори.
      Акторський театр постав у Греції, з культу деяких популярних божищ, особливо Діоніса, і весь час свого росту й розквіту заховав той свій всенародний і релігійний в е р т е п. В е р т е п постав, без сумніву, з комбінації релігійної різдвяної драми, витісненої з церковної огорожі на міську площу, і зовсім світської лялькової гри!
      …Для розвою нашої в е р т е п н о ї драми турецький Карагец мав деяке значінє, зрозуміло вже з того, що тисячі наших людей, буваючи на сході, особливо в ХVІ-ХVІІ ст., чи то як купці, чи то як невольники, чи то як вояки, певно мусили знайомитися там із виставами в е р т е п н о г о театру і набирати з нього смаку. Зрештою,за ним не треба було й шукати далеко, бо він із Турції зайшов до Болгарії та Румунії, де переодягнений у національний стрій держиться серед народа ще й досі… стрічається з пережитками в е р т е п а, драми «Царя Ірода» та бетлейки, занесених сюди з У к р а ї н и та Польщі.
      Те, що вистави в е р т е п у давалися на різдвяні свята – не є доказ церковного походження названого виду театру. Якби в е р т е п (його перша частина) був духовним продуктом церкви, ідея прославлення Христа стала б у театрі домінуючою.Та це не відбулося!
      Розгадку слід шукати в народному сприйнятті Христа.»

      Ми свідомо так довго цитували думки етнографів різних поколінь та шкіл, щоб хоч трохи пролити світло на непросте запитання про джерела виникнення і шляхи розвитку в е р т е п н о г о дійства на У к р а ї н і.
      Найважливіше з цієї інформації зрозуміти, що, незважаючи на існування вертепної драми паралельно у різних народів середньовіччя, в е р т е п в У к р а ї н і м а є в л а с н і к о р е н і, себто виникає у взаємозв’язку, але
      н е з а л е ж н о від інших. І походження в е р т е п у слід шукати не так в культурі античного світу, як у давніх традиціях звичаєвого побуту східних слов’ян.
      Певна річ, що коли Київська Русь у 988р. прийняла християнство з руки Візантії, вона дістала у спадок і духовне надбання древньої Греції, але ж не треба забувати,що віруючи в Ісуса Христа, український народ вірив також, що поруч з Богом-Сином та Богом-Отцем на Небі серед Сонця, Місяця та мерехтливих Зірок живуть у країні Вираю (чи то у Райських садах Едему) душі померлих родичів епохи старожитності.

      З давніх-давен на свято Різдва Світу Україна-Русь піднімала урочу «зірку», що оберталася довкола своєї осі на честь улюбленої слов’янської богині Вечірньої Зорі- Лади,Землі-Берегині, Матері новонародженого Сонця-Сварожича.
      А коли Непорочна Діва породила Сина-Христа, «світло від світла», то У к р а ї н а - М а т и сповила його « во вертепі со бидляти», «в яслах на сіні, в бідній яскині» -- і вірила, непосильно працюючи,терплячи руїни і втрати,одержимо вірила у спасення душі свого народу!
      Тому помиляється той, хто думає про в е р т е п як про пережиток минулого, як про проминальну втіху своїх бабусь та дідусів.

      В е р т е п діє і по сьогодні у виконанні живих акторів. На свято Різдва Христового несуть в е р т е п н и к и до хати одноярусну шопку (спрощений різновид в е р т е п у, де святі дуже добре почуваються серед людей), а звіздарі вітають хату віфлеємською «звіздою»,аби були ми щасливі та здорові «н а м н о г а я і б л а г а я л і т а»!

      Ангел небесний най між вас ходе
      нині із Божим Дитятком.
      Возвеселися, щедрий наш роде,
      щастям, здоров’ям і статком.
      На многая літа колядувати:
      радуйся-радуй, Божая Мати!

      За дитячою книжечкою "Старі слова різдвяного вертепу". - Львів:Сполом,2013,2014.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    28. "…Де Коза ходить…" (народна драма "Коза")
      „ – Благослови, Боже,
      і отець, і мати
      у цій хаті коляду відспівати.

      - Благословив Бог
      і Божая Мати!

      На порозі – Різдво, Святвечір і галас Коляди. А що є ціннішого для нас, українців, як відчуття свого коріння та родинного вогнища, яке упродовж різдвяних свят горить особливо яскраво, зігріваючи нас теплом всебожої любові і благодаті.
      Ми – українці з діда-прадіда. Наше коріння таке глибоке, а генетична пам'ять така прозора і стійка, що вартує найменшого доторку, натяку чи образу, як оживає цілий ланцюг міфологічної свідомості, що дав нашим пращурам невмирущу силу Духа, а саме народну звичаєвість, що бере свої витоки в обрядах річного календарного циклу. Звідси особливе духовне надбання нашого народу – українська народна драма, себто дійство в образах – масках. До такого народного театру належать різдвяні вертепи, що увібрали в себе історію (драма „Цар Ірод”) і культуру (народна драма „Коза”).
      Про ту саму „Козу” і піде мова:

      „Гоп, цицики - вициндрики, Кізонька гуляє,
      то направо, то наліво хвостиком махає!”

      Чи ж треба наголошувати на тому, що „Коза” для праукраїнської людності – це символ добробуту в домі і на землі. Це запах молока і каші, а згодом свіжоспеченого хліба, це ситна їжа і теплий одяг. А ще роги святості, що несуть у хату привілля і достаток. Тому первісні землероби епохи Трипільської культури називали себе „козиним народом”, визнаючи Козу предком свого роду. Тому закопували рогаті козині голови під домівками власних хат, аби Рід не перевівся. Тому, поклоняючись богу Роду та богиням Рожаницям, справляли їм трапезу з „крупичного хліба”, молока, сиру і п'яного меду. Цей звичай не перевівся і до наших днів.
      Отож, все тота Коза... Що першими приручили Козу землеробські племена на теренах протослов'янських, а в часі і праукраїнських земель, свідчить міф про Козу як Душу Ниви, котру переслідують завзяті женці, а вона ховається від них в останньому невижатому снопі.
      Ось він – різдвяний Дідух стоїть на покутті і звістує час народження Нового Сонця, час Світлої Вечері.
      У християнському вимірі – це народження Сина Божого, Світла від Світла...
      Пливуть тисячоліття. Дерево Життя росте вгору та вгору, розростається, буяє своєю кроною, а коріння сягає глибинних надр. Хто дошукається тепер у потішному різдвяному обряді „водіння Кози” значущого магічного змісту. А проте у магії все дуже просто і дохідливо – „де Коза ходить, там жито родить”:
      „Добрий вечір вам,
      чи ви раді нам?
      Ми не самі йдем,
      ми Козу ведем.

      Де Коза ходить,
      там жито родить.

      Де Коза туп, туп –
      там жита сім круп.

      Де Коза рогами –
      там жито стогами.

      Де Коза хвостом –
      там жито кустом,

      а де не сяга –
      жито виляга...”


      Ото ж бо й воно, що Коза – магічна, хоч і не зовсім міфічна істота: як от, скажімо, казковий Єдиноріг! Коза чимось на нього схожа... Не вірите, а чому ж? Згадайте, як називається перший по Різдві Світу знак Зодіаку – „Козеріг”:
      «з бородою народився, богу вгодився, а святим бути не може»…
      Тільки-но ввійде до української хати Новорічний Місяць-Молодик чи то «Козлом рогатим»,чи «Василем багатим з золотим плугом у руках» - звеселиться Коза, стрепенеться Душа Ниви дзвінкою піснею орачів-землетрудичів:
      «Ой, Див, Див та Ладо, та повідай, Козле, правду»…

      «Ходив Козел на базар,
      Купив Козел косу.
      -Нащо тобі косу?
      -Щоб траву косити.
      -Нащо ї косити?
      -Коней годувати.
      -Нащо годувати?
      -Щоб дуб-ліс возити.
      -Нащо ліс возити?
      -Мостоньки мостити.
      -Нащо їх мостити?
      -Василю ходити!»

      …І битиме Коза рогами довкола Новорічної верби, смереки чи сосни, що в часи старожитності символізувала Прадерево Світу,у котрого коріння заховане глибоко під Землею, а крона розкидана геть по всій Зоряній Галактиці! Що ж, пильнуйте коляду, українці, пильнуйте і слухайте: Коза тепер уже „гуляє” не тільки по Землі, але й по Зоряному Небу:

      -Ой, Козонько мила,
      Що будеш робила?
      -Співати, гуляти.
      Дітей цілувати!



      З дитячої книжечки "Старі слова різдвяного вертепу". - Львів:Сполом, 2013,2014.


      Коментарі (2)
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    29. "Ставай, Дідух, на покуті..." (етноміфологія Зимових свят)
      «Мати Сина виряджала,
      Місяцем підперезала,
      А Зорею застібнула,
      А Долею обгорнула:

      -Стрінь, Боже, ти моє Дитя,
      На високім порозі,
      У великій дорозі».

      Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову новонародженому Сонцю, виряджаючи його в далеку дорогу по Зодіакальному Небу.

      «Межи трьома дорогами, рано-рано,
      Межи трьома дорогами, ранесенько.
      Там здибався князь з Дажбогом, рано-рано,
      Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.

      -Ой ти, Боже, ти Дажбоже, рано-рано,
      Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
      Бо ти Богом рік од року, рано-рано,
      Бо ти Богом рік до року, ранесенько.
      А я князем раз на віку, рано-рано.
      А я князем раз на віку, ранесенько.
      Раз на віку в неділеньку, рано-рано,
      Раз на віку в неділеньку, ранесенько».

      Спалахує Вечірня Зоря-вістунка, розносячи по всій старожитній Україні-Русі знаменну подію: щойно (вночі на 25 грудня) Годувальниця Світу, Берегиня-Лада породила Даж-бога, зимове новорічне Сонце і Воно вже ввійшло у володіння сузір’я Стрільця-Перуна.
      Радіє Мати, радіє і Батько – древній Сварог-Зодіак появі Сина-Сварожича, і на його честь святкує Небесна Родина укупі з усім слов’янським світом Різдво протягом 12 священних ночей (з 25 грудня по 6 січня за старим стилем), сповняючи магію єднання Неба і Землі, прилучаючи нові покоління до заповітних міфів та легенд їх далеких предків.
      Бо інакше, як розповісти людям, що 12 різдвяних ночей – це 12 космічних епох творення Світу, кожна з яких тривала (за уявленням етрусків) 1000 років. А число 12 відповідає божественним сузір’ям Сварога-Зодіаку, кожному з яких Господиня-Русь готувала жертовну страву. А коли Господар у ролі хатнього жерця виходив з хлібом на двір і обертався на місці супроти годинника, то тим самим виконував ритуал сонячного культу, бо так летить через усі 12 сузір’їв Зодіаку Дажбог-Сварожич…
      Славить старожитній світ Новонароджене Сонце і його люблячу Матір, Зорю-Берегиню, що оберігає людей, посилає їм мир і злагоду. У Матері Сонця багато імен, що свідчить про щедрість її натури, а ще про ті образи-символи, у якихз’являлася богиня слов’янській людності. На свято Різдва Світу виходила вона на простори Неба яскравою Зорею-«Колядою» (від наймення «Кала» чи «Колєта» у давніх шумерів, бо ж Небесним світилам поклонялися усі розвинені цивілізації Стародавнього світу)…
      Символом Звізди-Коляди, а отже, Матері-Берегині, що заховала Землю під свій небесний покров, рятуючи від нищівного проміння палючого Сонця, стала восьмикутна зірка колядників. Вона ще й досі зорить нам у хаті у ніч під Різдво.

      «Ішла Коляда та й по вулиці,
      Та й по вулиці, по метелиці.
      Прийшла Коляда на тисовий двір:
      -А чи спиш, чи лежиш, пан-господарю?
      А коли ж ти спиш, то здоровий спи,
      А коли не спиш – відчини вікно,
      Відчини вікно, подивись у двір!
      На твоїм дворі та й що діється:
      Ходили-гуляли колядники,
      Коляда, Коляда!
      Та й приходили на багатий двір.
      Двір господаря – на семи стовпах,
      Стовпи точені, позолочені.
      На самім дворі – тереми стоять:
      Як у першому – тепле сонечко,
      В другім теремі – світлий місяць-пан,
      В третім теремі – часті зіроньки.
      Тепле сонечко – господинечка,
      Місяченько-пан – господаренько,
      Часті зірочки – малі діточки».

      Зоря-Коляда скликає за спільний стіл Господаря, Господиню, малих діточок. Усіх земних і небесних родичів на Різдвяну Вечерю. На честь Небесної Сім’ї вечеряє земна родина. За легендою, в ніч під Різдво Світу сходять на Землю з небесних райських лук Сварога-Зодіаку душі померлих предків. Народ називає їх «святками» і шанує на рівні з богами.
      Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що несуть у нашу хату цілунок богині Лади і дари її Сина – «Дай-бога». Ми частуємо їх обрядовою їжею – кутею і запалюємо священний вогонь з 12-ти полін, аби так палало Сонце в усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку. А потім збираємо їм у далеку дорогу вираю їстівну офіру-коляду, а вони у гомінливих масках ряджених колядників щедро посівають світлицю зерном, віншуючи:

      «Зароди, Боже,
      жито-пшеницю
      на всяку пашницю:
      корінь-коренистий,
      колос-колосистий.
      З колоса – жменьку,
      зі снопа – мірку,
      з копички – візок,
      А з візка – стіжок».

      Віншують від «Світлого» Вечора до Вечора «Щедрого». Коли Дажбог-Сварожич увійде в центральні «зоряні ворота» Стрільця-Перуна, народиться Місяць-Молодик і старий Сварог святкуватиме ще один Щедрий вечір – 1 січня (за старим стилем). Сварог-Зодіак «розщедриться» так, що подарує землянам дарунок із чистого золота – «Золотий Плуг».

      Погляньте цікавими очима в цей вечір на високе зоряне склепіння і ви неодмінно побачите, що сузір’я Плуга-Оріона немовби «лежить» над горизонтом і Плуг ось-ось впаде з Неба на Землю. Тому і вечір називається Щедрим, що приніс слов’янину-землеробу найважливіше знаряддя праці; отож і назвався наш предок «ру-сином», «сином бога Сонця», бо з прароду став при Золотому Плугові орачем!
      Так відзначив Сварог-Зодіак народини Місяця-Молодика, якого народ нарече «Василем» і на його честь приготує на щедрий Вечір пироги рогаті, як і він сам:

      «Свята Василля діжу місила,
      Пироги пекла букатії, рогатії».

      Укине пироги в борщ, такий же тьмяний, як небо вночі.
      Український народ уявляв собі Місяця-Молодика в образі ясноликого«пана Василя», що воскрес щойно із Духа Діда – Дідуха. А що приходив «пан Василь» не один, а з Золотим Плугом та «святками» в масках ряджених посівальників, то господарі зарані (ще з осені) готували йому житло: сніп необмолоченого жита, що стояв усі 12 священних ночей у святому куті – «на покутті».

      «Ставай, Дідух, на покутті,
      На покутті, та й на злоті,
      Будем тебе частувати,
      Мед-горілку попивати».

      Дивився Місяць-Молодик з небесних лук бога Сварога, дивився Дідух з покуття, як ходили люди на Щедрий Вечір за плугом, промовляючи магічні слова, аби дістати за минулий рік прощення, а на майбутній благословення. Дивився Дідух, невмирущий Дух Прадіда нашого, як святкують на Землі його іменини, - і сумував за полем, залитим сонцем, за рікою, що вийшла з берегів, за предковічним буйно зеленим лісом…

      Українська загадка каже:

      «З бородою народився,
      Богу вгодився,
      А святим бути не може…».

      Як добре подумаєте – зметикуєте, що то – Цап (чи Козел). Проте загадка не зовсім права: у давніх слов’ян Місяця-Молодика порівнювали з Цапом, бо Місяць, як і Цап, був «рогатим». А роги у старожитньому світі завжди були символом святості. Отож, про Місяця казали: «Он де Цап на полі басує з цапенятами», або « Місяць – Цап, а зірки – то його рідня».
      За слов’янським міфом, була у «небесного Цапа» земна дружина – Коза, що вигодувала Стрільця-Перуна. Коза щедро розливала своє молоко і богам, і людям, не даремно ж давні слов’яни називали себе «козиним народом», або «народом пастухів». Коза стала для пращурів наших священною твариною, а що надто вона полюбляла пасовища, то про неї в народі казали:

      «Коза – Душа Ниви у подобі тварини,
      що всеньке літо пасеться,
      а на осінь рогами б’ється».

      Ото «Житня Коза» через весну зеленіє, через літо спіє, на осінь паліє, а на зиму за Дідухом мліє!
      Як угледить Коза з поля завзятих женців, так і тікатиме від них аж до останнього снопа і в ньому житиме через усю зиму. А тільки-но ввійде до хати господарів Місяць-Молодик чи то «Цапом рогатим», чи «Василем багатим» з «золотим плугом» у руках, звеселиться Коза, стрепенеться Душа Ниви дзвінкою піснею орачів та сівачів:

      „Добрий вечір вам,
      чи ви раді нам?
      Ми не самі йдем,
      ми Козу ведем...

      Де Коза ходить,
      там жито родить".


      *
      «- Ой Див, Див та Ладо,
      Та повідай, Козле, правду!
      -А ми просо сіємо, сіємо,
      Ой Див, Ладо, сіємо, сіємо»…
      І битиме Коза рогами довкола Новорічної верби, смереки чи сосни, що в часи старожитні символізувала Прадерево Світу, з корінням захованим глибоко під землею, а кроною розкиданою геть по всій Зоряній Галактиці, і чекатиме Коза першої борозни на святі Овсяни Малої :
      «Ой у борі, борі
      Там сосна стояла,
      Зелена, кучерява,
      Ой овсень!
      Їхали бояре,
      Та й сосну зрубали,
      Дощечки пиляли,
      Мостики мостили,
      Сукном застеляли,
      Цвяхом забивали.

      -А кому ж там їхать,
      Їхати мостами?
      -Їхать Овсеньо́ві
      Та Новому року»!

      Пронесуть бистроногі коні сосновими мостами Новий рік і піднімуть до Неба білу віхолу. Тоді ж озирнеться прощально новорічне Сонце на остання зорі в сузір’ї Стрільця-Перуна і Годувальниця Світу- Лада сповиє останнє немовля – животворну Воду-Лелю. Тоді слов’янський люд рубатиме на річці ополонку і рядитиме Водосвяття (6 січня за старим стилем). Від цього дня на устах в усіх буде наймення богині Води, а п’ятий день на тижні – стане святим днем її творчої праці.

      «Ой на річці, на бистринці,
      Плинуть листи написані:
      -Господинейко, одчиняй двері,
      Маєш гостойки в свойому дворі.
      Одчиняй двері все тисовії,
      Стели килими та все новії,
      Маєш гостойки вельми світлії.

      До тебе йде свята П’ятінка,
      Дарує тебе, як та матінка.
      В комори іде замиканії,
      Одчиня скрині мальованії.
      У одну кладе тонке прядиво,
      У другу кладе біле полотно,
      У третю кладе добреє сукно.

      Свята П’ятниця дари дарувала,
      Бо господинею мудрою була,
      Що у п’ятницю кужіль не пряла,
      Хустя не прала, в золу не клала»

      У народі кажуть, що на саме Водосвяття і опісля, щоп’ятниці, на можна прати на річці білизну, бо в цей день божа Леля творить «живу» воду і змагається з брудною талою «мертвою» водою – Мореною . А відтак, хто перешкодить Лелі, той накличе на себе її гнів. Господиня-Україна назове Лелю «Меланкою, вродливою панянкою».
      «Меланка, вродлива панянка» скликатиме з рідних осель розчулені душі «святок»і накаже їм збиратися узворотню дорогу на небесні луки бога Сварога. О, на тих райських луках є де розвернутися Золотому Плугу! Там теж святкуватимуть Овсяну. А щоб добрим був урожай, земляни проводжатимуть своїх родичів «Голодною Кутею»: з пшеничного зерня, мовляв, не перевелося ще у нас «сій»-зерно; маку – пам’ятаємо про тих, що сплять сном солодким, вічним; і меду – живемо у статку, «з медом по вінця»! А що у нас «голодна кутя» - не здивуйте, бо після багатих та довгих свят, то ваша послідня їжа…
      І не здивують «святки», подякують Господарю за шанування, а його Господині – за частування, а їх діточкам – за дзвінке щедрування:

      «Ой над Дунаєм, над береженьком
      Стоїть там, стоїть світлонька нова,
      Світлонька нова, гей, оріхова.
      А в тій світлоньці сама ґаздиня.

      Ой знати, знати, що за ґаздиня,
      В неї челядка вся в золоті ходить,
      В неї коники все воронії,
      В неї возики все кованії.

      А в тій світлоньці саме столове.
      Поза столове видять особе,
      Все ремісники, самі шевцове.
      Ой ладять, ладять червін-сап’янець
      Ой ґаздиненці, преясній Пані.

      На Дунаєчку, край бережечку
      Преясна Пані там чаші мила.
      Гей мила, мила та й говорила.

      -Гей, чаші мої горіховії!
      Гей, чаші мої дрібні, злотії!
      Не буду ж я вас так дуже мити,
      Бо буде із вас Пан ясний пити.

      *

      -Уставай, Муже,
      Не спи байдуже,
      Дали нам свята
      Добра багато –
      Будемо жити,
      Добро ділити!

      Посвітліють від щастя за нащадків своїх душі предків – « святок» і знову засяють на Небі зоряні світила, поселені на усіх 12-ти сузір’ях Сварога-Зодіаку.

      З авторських матеріалів "За нашим звичаєм Бога величаєм:Зима"
      (у рукописі,1996)


      Прокоментувати
      Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

    30. "За нашим звичаєм Бога величаєм: Введення, або Третя Пречиста"
      У Святому Євангелії нічого не згадується про подію Введення в храм Пресвятої Богородиці. Це свято, як і свято Різдва (“Друга Пречиста”) й Успіння Божої Матері (“Перша Пречиста”), засноване на традиціях Церкви та на апокрифах. Церковні джерела подають, що батьки Пресвятої Богородиці св. Йоаким і Анна, будучи бездітними, дали обіцянку, що якщо в них народиться дитя, то вони віддадуть її на службу Богові у Єрусалимський храм. Господь Бог вислухав їхні молитви і дав їм доньку. Назвали її Марією. Коли Марії виповнилося три роки, батьки привели її до храму і віддали в руки первосвященика Захарії, батька св. Івана Предтечі.
      Первосвященик Захарія разом з іншими священиками у найкращому облаченні вже чекав Діву Марію на паперті, оскільки від Святого Духа йому було дано знати, хто саме прийде у храм.
      У деяких церковних творах це оповідання доповнене суттєвою деталлю: натхненний від Духа Святого, первосвященик увів майбутню Богоматір у Святая Святих храму — місце, що заховане від людських очей завісою, тому що саме там перебувала незрима Слава Господня. Тільки первосвященик Захарія мав право заходити туди з очисними Жертовними Дарами і то лиш раз на рік.Тому всі очевидці тієї події дивувалися й вбачали у ній чудесне Господнє знамення.
      Як розповідається далі у «Євангелії Якова», Марія «виховувалася, як голубиця у храмі Господньому, і одержувала вона їжу з рук ангелів». Тут вона дістала високу освіту й побожне виховання, крім того, навчилася виконувати всілякі ручні жіночі роботи. За християнським тлумаченням, свято Введення розповідає про те, як перша з роду людського — Богородиця вступила до незбагненних глибин спілкування з Богом.

      У календарному циклі українського народу свято Введення завершує осінній сезон і починає зимовий. Головною метою святкувань цього дня було накликати багатство та добробут на майбутній рік.
      Як на Різдво і Великдень, хто перший вранці “на Введення” прийде до хати, той буде першим “полазником” – тим, хто приносить добро чи якесь лихо – на новий господарський рік. Тому сусіди стримуються заходити на Введення зрана до чужої хати, щоб потім не було нарікання, що то вони принесли нещастя. Коли першим до хати увійде молодий гарний чоловік, а ще й з грішми, то добра ознака: весь рік у хаті всі будуть здорові і вестимуться гроші. Якщо ж увійде старий та немічний, а ще бідний, то і хворі в хаті будуть, і злидні заведуться. Найгірше ж, переказують люди, як зайде першою до хати стара жінка – “то вже добра не жди”. Недобре також, якщо хтось із сторонніх приходить в цей день щось позичати.
      Початок нового господарського року у введенських повір’ях виступає дуже виразно: “до Введення можна копати лопатою землю, а від Введення до Благовіщення не можна, бо земля спочиває і на літо сили набирає”; жінки запасаються глиною до Введення. Від Введення до Дев’ятого четверга (після Різдва Христового) не годилося бити білизну на воді праниками, бо то, мовляв, шкодить ниві та може влітку навести бурю на поля. ...А ще через страх зневаги від людей, треба було й коноплі потерти до Введення.
      Вночі проти Введення подекуди дівчата святили воду ще дохристиянським звичаєм: брали воду в такому місці, де сходяться три струмки, проливали воду через полум’я так, щоб вона проходила поміж двома вогнями, і потім уживали тієї води проти хвороб, від зурочення та на любовні чари. По півночі жінки сідали голі на порозі і пряли самосівні коноплі, щоб “прядиво пішло на руку”. Обсипали того дня корови сім’ям і мастили маслом вим’я, щоб давали багато молока, і обкурювали їх, щоб ніхто не міг того молока відібрати.
      Як із іншими великими річними святами, і це свято пов’язувалося з культом померлих родичів:
      “На цей день Бог одпускає праведні душі подивитися на своє тіло, тому воно називається “Видінням” (народна етимологія Введіння — “видіння”), що душа бачить своє тіло”.
      В цей час в Україні вже зазвичай випав сніг, тому кажуть:
      “Третя Пречиста снігом покриває”.

      Народні прикмети на ІІІ Пречисту :
      • “Як горобець нап’ється на Введення в бичачім сліду води, то напасеться худоба до Юрія трави”.
      • “Як є на Введення вода, то буде в літі молоко”.
      • “Як Введення мостить мости, а Микола забиває гвіздки, то люта зима буде”.
      • “Введенські морози ще зими не роблять”.
      • “Як ляже глибока зима, то готуй глибокі закрома”.

      За виданням "Ірина Вовк. За нашим звичаєм Бога величаєм: Осінь". - Львів:Сполом,2015.


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -