Ми ще пізнаємо уповні
зачаєне комічне зло,
що вивертається назовні
як явне ще одне пуйло.
Є паралелі історичні,
але реакції нема...
рішає, нібито, величний
і не відповідає, звично,
за скоєне біля керма.
Чому немає перемоги?
А, може, не туди веде
оманське чучело двоноге?
Чому немає допомоги?
Тому... що офіс украде?
А на московії ще видно:
її лакея єрмака,
колаборацію совка...
і ошкіряється огидне
чудовище вурдулака,
тому що пізно, очевидно,
його утнути до пенька.
Але за кого... ні, не дуже
іспанський сором опече,
коли почуємо іще,
чому Америці байдуже
як тій калоші у калюжі,
що протікає і... тече.

03/24

Коли тиняюся у самоті,
то іноді впадаю... у нірвану,
аби думки розвіяти пусті
навіяними сурами Корану.

Не маю ні уваги, ні ваги.
Усе одно упоминає всує
не те, що додає мені снаги,
а бісота, якої не пойму я.

Елегії чи опуси пишу,
оспівую минувшину убогу,
то і тоді єдиному служу –
моєму найвагомішому Богу.

Із ним таємну бесіду веду
нараяною мовою народу
і, може, попереджую біду,
що зазіхає на його свободу.

Або даю історії урок,
або віщую очевидне лихо,
коли у кого запалає стріха,
або корона... хай би і вінок
сонетів на багато сторінок...
...............................................
поезії народжуються тихо.

01/24

                    І
Із ирію повернуться лелеки
і люди – із чистилища подій,
розтане іній, щезне буревій
війни, та уявити це нелегко.
Усе стає примарне і далеке,
згасають мрії, меншає надій.

                    ІІ
Пригадую минуле вечорами,
буває, і ночами не до сну,
коли переглядаю панораму
очей веселих і лише одну
неуловиму усмішку сумну.
Та канули навіки юні роки,
і невеселі спомини, і сни,
і може, порахую восени
здобутки і недоліки – на око,
а перемоги... до кінця війни
оберігаю олімпійський спокій
і може, дозимую до весни.

                    ІІІ
Накочуються туга, і печаль,
і душу кличе непробудна тиша.
О, рідні люди, як мені вас жаль,
коли уявлю, що усіх залишу,
кочуючи у невідому даль.
Позаду і тини, і перелази,
і ночі у молитві до Отця,
і дні у поті чуба і лиця,
серця і душі, і... одного разу
побачу, що стає все менше часу
до миті неминучого кінця.

01/24

          І
Елліни ідіотами вважали
далеких від політики людей,
які ніколи і не воювали,
і не ішли тому у генерали
як нині найвеличніший Мойсей,
який веде уже чотири роки
(утомлений, небритий, одинокий)
до перемоги. Не було ідей,
то виліпили ідола, що нині
хіба-що, не розп’ятий. Та єдиний
месія цього світу... не єврей.

          ІІ
І в Україні є позеленілі
мутації ідіотичних рас,
які воліють зупинити час
і бути паразитами на тілі
у нації, як це було не раз
в історії, у кого чорне – біле,
а суща правда, нібито, брехня,
кого оберігає кацапня,
аби не переводились дебіли,
які – за владу і її бабло.
То й маємо собі царівну-жабу,
у голову якої не дійшло,
що біля неї діють їй на зло
агенти штибу офісного штабу.
Анциболи Талмуду й Каббали
боялися агенції Сіону
і не опам’яталися, коли
у піку явно що Наполеону
героя часу нашого найшли.

          ІІІ
Не угадаю із якого разу
ці шукачі угадують себе –
і загребуще, що усе гребе,
і те, що єресь квакає до сказу,
і той невиліковний ідіот,
якому ніколи зашити рот,
хоча і треба... та немає часу
і нікому лічити цю заразу,
аби не лікувати весь народ.

11/23

Жили-були... хоча і Божі душі,
але обоє вірили собі,
аби родили яблука на груші,
а груші достигали на вербі.

Та поки на умі у неї гроші,
і суджений не дуже дорогий,
і не єдиний, і сякий-такий,
то інші виявляються хороші.

Але й літа – хороший судія
і дороге, як ложка до обіду,
дешевіє... у вирі житія
поховане не залишає сліду, –
були вони далекі як сусіди,
зате найідеальніша сім’я.

11/23

У краю озимої весни,
де цілодобово діють храми,
над рікою повня вечорами
навіває миролюбні сни.

І не чують дальньої луни
тихі зорі попід небесами
у краю озимої весни,
де цілодобово діють храми.

І, мабуть, що винна без вини
Україна, що сама воює,
поки тут лунає, – алілуя...
бо не чують нашої війни
у краю озимої весни.

10/23

Усе було на нашому віку:
любов і зрада, успіхи і горе,
краси і болю море неозоре
усупереч і завдяки совку.

Буває, із вологими очима
викреслюю минуле у журбі
за тими, що лишилися живими,
але свідомо зрадили собі.

І це найтяжче із переживань,
яке або нікого не прощає,
або не уявляє того краю,
де Інь урівноважується Янь...
у світі нереальних сподівань
омріяної долі не буває.

10/23

Не писав би опусу, бодай би
не узрів нечему з конопель.
Та не бійся, не відіб’ю зваби,
на яку полює як на жабу
інтелектуальний журавель.
Та не пхайся до чужої теми,
адже маєш кодло і своє.
Правда очі коле... так і є –
ваші це, а не мої проблеми,
хто себе у мене впізнає.
Є на світі не один лелека
з чорною ознакою на зло,
а повії... наче й не було.
То навіщо ти про неї мекав?
До такого лицаря далеко
кожному, хто чує це тріпло.
Та нехай як хочуть ображають
і себе, і нас такі мужі,
у яких корозія душі...
тема інша... і поети знають, –
самозвані генії щезають
як в сухій пустелі міражі.

08/23

Те, що уявляється сьогодні,
бачив я багато літ назад,
уві сні, якраз напередодні,
пам’ятаю, великодніх свят.
Пам’ятаю, як ішли ми босі
«христувати» на чуже село
по російській, назвою, дорозі,
іншої до Бога не було
у попову келію... до «храму»
освятити пару калачів
і, тримаючи за руку маму,
я їй сон урочий розповів
про видіння авіа-нальоту,
вибухи, палаючі хати,
пугало скаженого пілота,
скалячого зуби з висоти.
Певно, що рука моя тремтіла
і, щоб заспокоїти мене,
мати, як уміла, пояснила, –
сон – омана, а нечиста сила
як минула, так і промине.
Та не оминає небо чисте
землю спопеляюча біда...
уві сні – карателі-фашисти,
наяву – антихристи-рашисти,
ідоло-язичницька орда.

07/23

Ожили герої із казок,
заходилася нечиста сила
обілити те, що наробила –
викладає світові урок,
як йому боятися дебіла.

Класика усе-таки живе.
Це Тарас, а не Макіавелі...
і «Дніпро і стогне, і реве»,
а у Лесі «той, що греблі рве»,
повенями зрошує пустелі.

Ось і дині... ось і кавуни...
на етапі екогеноциду
НАТО не готове до війни,
їм немає діла до шпани,
чистоплюю гидко бити гниду.

І стікає крівцею вода.
Заплатили непомірне мито
ті, кого заманює орда
у її неміряне корито...
Та чекає злодія біда –
давиться московія несита.

06.2023

ІНе вистачає у тайзі землі
на кожного кацапа-окупанта,
на готовеньке лізуть москалі,
аби роти неситі напихати.
І це було... до часу, до пори.
Але ж не до кінця оцього віку
терпіти їх? Та чорт його бери,
коли воно на голову каліка.

ІІОдне уже готове у тюрму...
і не відомо йолопу, чому
його остерігається Європа,
якої не цураються укропи,
які дають по голові йому –
утіленню огидної мерзоти.

ІІІАле не кращі за чужу свиню
свої скоти, фальшиві патріоти.
Опінія на внутрішньому фронті
така ж як і на лінії вогню.
Бояться перемоги тайні слуги
і явні емісари недолугі:
у рясах біси, офісні кроти
і їхні мироносиці-папуги
не відаючі, на хіба іти
за голосами неука-хапуги,
заручника своєї сліпоти.

04/23

Уже й неділя вербна
і ще надія є,
що житіє не зебра –
копитами не б’є,
а наближає літо,
і сонце, і зірки
і можемо зігріти
усі свої боки,
дивитися у небо
і на далекий ліс...
питаюся у себе, –
чого повісив ніс?
Нема чого тужити,
аби у цім краю
відкинути копита
й почити у раю.
Ще є і тут удача
і ліки від журби,
але... чекає дача
і котики верби,
і де-не-де погани,
і чорні клобуки...
католики-миряни
запалюють свічки,
квітує рута-м'ята,
і пущі, і кущі...
іде весна гуляти
по площі у плащі...
...................
очунює палата:
іуди, паничі...
але немає свята –
душа моя розп’ята
пілатами вночі.

04/23

На вулиці у напрямі Дунаю
мене якась die Frau зупиняє:
– Sage Sie bitte, wie es diese heißen? –
І я місцевою відповідаю:
– Madame, diese eine Strase
war immer hatte Name Keisergase,
по-українськи означає – царська,
даруйте, не умію по-кацапськи.
– О, панімаю, ви із Украіни?
– Та й вам Європа ще не рідні стіни?
– О, да, я лішь парузкі панімаю.
– Тоді прощайте, я не з того краю.

Крокую далі. Будете сміятись,
дивуючись пригодою цією,
бо чую ясно рідною моєю:
– Не хочете зі мною прогулятись?
А я до неї... гордо, – nicht verstee...
хоча... не проти я... spazirengehen.

Війна війною, а гора з горою...
але, буває, є чого радіти,
коли, здається, мовою ізгоя
не будуть говорити наші діти.

А поки-що гуляю наодинці...
на світі є ще різні українці.

03/23

Любов сліпа.... а ось – по розрахунку,
буває, витворяє чудеса,
коли його за емоційні муки
а заодно її – бабуню-юнку
поезія несе у небеса.

Що їхало, то те йому і пара,
і здибає такого не одна,
однакові, що він і що вона –
володарі сізіфового дару
вилазити і падати до дна.

Затягує дуети у болото
його(її) спокусливий вампір.

Найлегше переводити папір,
малюючи незаймані висоти.

Уміють оперетні патріоти
самі себе підносити до зір.

03/23

Йдемо у церкву. Жити – не умерти.
Ми не скупі і маємо капшук,
з якого можна дати Богу лепту,
аби пожити і не мати мук.

Усі побожно сіли, помолились...
Капелою виспівують отці...
аж тут мені до носа опустилась
торбина благодійна у руці.

Зважаю на неписані закони,
кладу у торбу лепту перший раз
і... посуворішав іконостас,
і, наче... очі відвели ікони.

Враховую оказію таку
і мощі діда соваю до стінки,
але й туди підсовують корзинку
на довгому дубовому дрючку.

Що Богу – Боже... це я пам'ятаю
і що царю – цареве, знаю теж
і кожен щось у торбу опускає,
аби грішити далі і... без меж.

І я, за чек моєму херувиму,
купую індульгенцію... на чай,
аби колись поніс мене у рай.

Дивлюсь у небо чесними очима,
радію, що за брамою незримо
мене вітає Юлій Цезар Гай.

06/22

Казав Уеллс, – росія уві млі...
вона і нині, як у всі епохи
і не живе як інші, і не дохне,
аби було чистіше на землі.

Ясне майбутнє... а часи минулі...
крові жадає жадібний вампір,
допоки буревій земної кулі
не витрясе лукавий «рускій мір».

А як інакше? Нелюди – не люди.
Союз і той не виховає їх
і де вони не є, пора усюди
винищувати до ноги усіх.

Інакше не подужати кощія...
його не зупиняє пандемія
і не конає бісів... сучий син,
що вилупила у грязі повія...
але якщо упир цей не один,
то як не озвіріє вся росія?

06/22

ІПоезія воюючого краю
ще жевріє.. і муза не вмирає,
і ліра грає, і у всій красі
по Україні... перли у росі...
..............................................
Пишу усім, кого я поважаю...
надію маю, що читають всі.

ІІЄ послуги, що помагають мові,
як от – ведмежі... на усе готові
і ті, кого ніхто і не просив
запалювати зорі вечорові,
але пасує тому віршарові,
що сам собі на вухо наступив.

Посіяне, нема кому косити,
намелене, не перевіє сито,
навіяне – нагадує не що
інакше як полову жита...
ніяке – зайве, а талановите
ясне і їжаку, але – ніщо

улесливе собі подібне чує
і реагує на пусті слова
фальшивої мелодії... нова
богема іншу копіює,
а щодо орфографії, то всує
нагадувати, чим вона жива.

Нема кому, бо що не індивіди,
то інші, недоконані світи
упертої чужої ляпоти...
яке здибає, то таке і їде...
як не совкова,              то елітна гнида
плазує до своєї висоти.

ІІІТа й унизу ніхто не заважає
втішатися ідилією раю...
сміюся... не ступаю на святе,
а як дурне само іде до краю
і за «москвою»...              я не посилаю.
Нехай собі пливе ні се, ні те.

Нікому я завадити не можу,
бо кожен у душі – Наполеон,
а зачіпаю тільки-но хороше,
якому, ну, не вистачає трошки,
аби йому сказати, – еталон.

У кожного своя окрема ніша,
де і богема шиє-поре вірші,
і талалаї сірої юрми,
якій усе одно – лілеї опис
чи малахай,
            аби пошитий опус
афішувався поді-у-ма-ми.

05/22

ІДні пам’яті. Союз давно помер.
Сьогодні навіть німці стали наші,
а найлютіші вороги – на раші...
імперія колоній сересер
оберігає скрепи на параші.

ІІНайбільший нас ударив на зорі,
мов Каїн брата Авеля – у спину,
а менші випаровували вина,
бо випили за подвиги старі,
за армію... таємні батирі:
кримчани, молдавани і грузини.

Гадав середній, як йому іти,
не осмаливши тарганові вуса...
.....................................................
найменший прозрівав од сліпоти:
і що воно за ще одні брати-
сябри і партизани-білоруси.

ІІІНу, що ж, на те напевне і свята:
рашисти переплюнули фашистів,
попереду і нині комуністи,
полки смертельні, цар і суєта
навколо нього... і одна мета
об’єднує цю наволоч – убити,
украсти, щоб на день було що їсти.

05/22

ІЯ – за і любителі міфів не проти,
що орки – це звірі і дикі істоти,
а риба гниє з голови...
і як не лукавили лжепатріоти,
війна показала, які ідіоти –
раби і бояри москви.

ІІАктори гарему, гоморри, содому,
кумири сліпої юрми –
колишні народні і дуже відомі,
що так і не стали людьми.

Пришельці мордору із річки-вонючки,
чужої орди племена:
буряти-гобіти... злодії та урки
і їхня богема блатна.

Вони ще і досі бояться Бандери,
який «нападає на них»,
царя ображає у бункері... їх
одначе роззують свої мародери,
яких розвелося уже до холери
у їхніх заїмках пустих.

ІІІЯка це гидота – паяци... еліта,
що має усе і не має освіти,
але залишає сліди
на тілі землі... і на білому світі
огризки культури...
.............................замучені діти
і люди невинні, ні за що убиті...
опалені трупи і кров'ю политі
руїни, оселі, сади.

Ізраїль і той заважає їм жити...
Мужайтеся, вічні жиди...
відомо – московія лізе туди,
де їй де-не-де аплодують семіти.
Опричників нації нікуди діти.
Юродиві – це назавжди.

05/22

Якщо кладемо душу й тіло,
немає сенсу читачу
оповідати зрозуміле,
яке йому не по плечу.

У межі думи і фольклору
не уміщається життя,
що за межею кругозору
або живого сприйняття.

Вода поезії наразі
кипить у полум’ї війни
і ради однієї фрази
працюють водяні млини.

Одне лікує, інше ранить
і невідомо, де межа,
поза якою оминають
усе, що ріже без ножа...
.........................................
аби не умирала пам'ять,
палає квіткою душа.

03/22

ІМало що лишає у людей
по собі неопалиму пам’ять
і тому, напевне, де-не-де
та деінде ще її поганять
носії вмираючих ідей.

ІІМало на Московії наїдку...
їй усе готове подавай –
і меди, і білий коровай,
і чужу наложницю-сусідку.

А на сцену – козачків її,
із якими укладе угоду,
і тоді у неї холуї
фігурують слугами народу.

Так ото й чіпляються до нас
воші у кожусі і холопи,
щоб і ми у цей кипучий час
плавали як мухи у окропі.

Ну, аякже... ми народ один –
вівці і душителі свободи,
де у кожній ніші сучий син
тиражує бісову породу.

В кондуїт записані усі –
яничари, клоуни, манкурти...

та ніякій челяді не бути
і не бути гетьманом слузі!

Козаки не коряться ясі!
Україна пам'ятає Крути!

ІІІУкраїна пам'ятає Крути...
а за сотні років божевіль
теж «ніщо... й ніхто ще не забутий»,

і Мазепа, і Богун і Хміль...
і напевне, що козак Василь
ще «пропавшу грамоту» шукає...

Угорі освоїлася міль,
а для біса не існує краю,
де його імперії немає.

Забувають тільки москалі,
як світили голими задами,
биті кримчаками й козаками.

Про́клята орда на цій землі
за її історію в імлі,
писану огидними ділами...
..............................................
поміж серіалами й піснями
дивимося з літа до весни
в очі провокатора війни...
все, що популярне у народі
лізе як на голову штани,
бо координуються на сході
дії криво... різької шпани...
............................................
Ой, які ми, куме, нині в моді!

01/22

Течія, що оминає броди,
понесе і нас у тихі води,
де усіх очікує Харон
і цікавий, дуже довгий сон...
і не буде іншої нагоди
дочекатись тої нагороди
за роки життя у боротьбі
із собою... тоне у журбі
човен долі і стає ясніше,
що ніхто не допоможе більше
у кінці як ми самі собі...
маємо на сльози по заслузі,
і гіркаве щастя як нектар,
і неоцінимий Божий дар –
не лукаві і сердечні друзі.

Невідомо, що там, на межі...
за межею лиш вітри у полі
буйні і нікому не чужі
як зимою айстри і тополі –
наші із дитинства міражі.

Але – як воно, отій душі,
що із тіла вирветься на волю?

01/22

Приснилося, – один долаю гору
високу аж до неба, льодяну
і падаю у чорну ніч як море
минулого, у моторошне вчора,
у в’яжучу його трясовину.

І знову піднімаюся уперто,
аби не опинитися на дні,
і розумію – все це уві сні...
усе одно не хочеться померти,
колись, такому юному мені.

Прочумався, а на душі ще важче...
минуле промайнуло, відійшло,
зів’яло, наче скошене зело...
помилуй, Боже, душу горопашну
за те, що нині їй уже не краще
від того, що неначе й не було.

12/21

І
У світі актуальна тема:
«Московія усіх поб’є...»
і «Слава Україні!» – є,
але у нації дилема:
її очолює нікчема,
а міль проходу не дає.
У чемпіони – до зарізу!
купує УЕФА орда...
таке й на голову не лізе,
а їм – як із гуся вода.

ІІ
На Раші «скіглє кровосіся» –
недорозвинений кацап,
що довго армія російська
«осуществляє цап-царап».

Ми – «кровожерні окупанти»
хотіли теж свою Кубань,
але московські резервати
освоює донецька рвань.

А ще, якщо дивитись далі, –
яке пуйло на Буцефалі
завоювало дикий край!?
Суд у Гаазі це немало,
але сценарії фіналу
рубає шаблею Мамай.

ІІІ
Віки від роду і до роду
купаємося у крові...
усе дається візаві,
аби карателя свободи
рукою доброго народу
погладити по голові.

06/21

Сатаніють самураї Раші...
у Гаазі буде Божий суд...
щоб не опинитись на параші,
на границю суне Путя-Гуд.

Оживають і хатні злодії:
ківи... рабіновічі... уже
закликають націю до дії
і усіх «веде... опезеже».

Де ті наші і які ті німці,
не утне ніяка сатана...
поки не воюють українці,
не буває світова війна.

Бо кацапи – це ще ті воя́ки...
невідомо, що там пацани
ще до того, як іти в атаку,
наваляли у свої штани.

На границі зупинились танки...
є «побєдобєсіє», чи ні –
це усім покажуть у кіні...

Шибениця – це не вишиванка
і тому Московія до ранку
«переможе» і у цій війні.

05/21

Людина виникла із мавпи,
але буває й навпаки,
коли її нахабні лапи
хапають їжу із руки.
Далеко нічого ходити:
ось – українець, ось – кацап...
їх іноді не відрізнити
за пазурами рук і лап.

Але кацапи – це примати,
тому що за мільйони літ
навчилися дурити світ,
чуже за пазуху ховати
і пам'ятати, що у хаті
лежить погано у сусід.

А українці – малороси,
тому що орки навкруги –
це наші люті вороги...
і нація почила в Бозі...
вона віками... та і досі
винищується до ноги.

04/21

До кого не прийду у віщі сни,
у мене буде головний мотив –
навіювати пахощі весни
і голоси лугів, гаїв та нив.

Комусь це може спати не дає,
але богемі не заваджу я...
яка не зазіхає на моє,
але не помічає... нічиє.

У неї не двоїться у очах,
що я не я і, наче, не ізгой...
та іноді чіпляється реп’ях –
літературний мій антигерой.

Обнюхуючи кетяги куща,
котяра вилізає із плаща,
шикує у конвеєрі кубіт
і опусом шокує білий світ –
одноманітне плетиво плюща,
що буйно озеленює сучліт.

03/21

Немає миру ані між людьми,
ані між небесами і панами.
За носа водить осінь до зими:
то десь дощі, то засуха місцями,

то вибори у мери… голови,
яка(усім відомо) загниває,
або таке на плесо випливає,
хоч загодя тікай на острови…
на голову таке не налізає
і тягнеться рука до булави.

У пекло й рай – одна і та ж дорога,
та кожен заслуговує своє...

і резюме лукаве, і досьє
приховує то ратиці, то роги...

а те, що ми вимолюємо в Бога
молитвою – не те, що Він дає.

10/20

Немає ще у нас Аполлінера.
Оригінали є, але... мовчу...
готові, наче юні піонери,
та не потрібні нині читачу.

Сюрреалісти сильні у змаганні...
митці сучліту ближчі до еліт...
Переважає все ж копіювання
самих себе... щезає колорит.

Являючи себе у писанині,
подобатися хочеться юрмі:
фотогенічні дами – на світлині,
у пасій – донжуани на умі.

Аби у Музи не було простою,
і я чекаю візії такої –
з поезією бути візаві...
але вона диктує ахінею
і після публікації цієї
прощаюся із нею... селяві...

09/20

Немає раю...
люди не святі...
Жура минає
і на самоті.
Самотнім добре –
жодної розлуки...
І їм не горе,
як нема біди,
що їхні долі
у юдолі муки,
і їх ніколи
не несе по колу
жаги й неволі
течія води.

04.20

І
Біблія описує усе,
що було, і є, але не буде,
поки Землю населяють люди
ті, яких диявол ще пасе.

Це і є очікувана ера,
у якій усі одна сім’я
і немає часу на химери
у перипетії житія.

От якби не мали ще й спокуси
і любили іноді свою,
не було б ознакою розпусти –
їсти що попало у раю.

ІІ
А в Едемі упіймали Єву.
Показала змієві вігвам
і не мав куди піти «налєво»
винахідник палиці Адам.

А кого ця діва породила?
То Отець лиш відає один.
Незаконний Каїн, бісів син
піднімає Авеля на вила.

Ноя залишає дикий Хам,
Яків емігрує у Єгипет...
Маємо і досі за фіг вам
і за Єву, палицею биту.

Як там не було – іде війна
і володарює сатана,
поки не появиться Месія.

Умирають дочки і сини
і кінця не буде у війни,
поки буде Азія-Росія.

ІІІ
А в Едемі, як не прикидай,
для Адама це уже не рай
мати ту, що зрадила учора.

У вігвамі – як там не було,
може і лишалося тепло,
та не рай – Содом або Гоморра.

11/19

Життя не має сенсу без мети –
освоїти його далекі межі.
І «дике поле можна перейти»,
якщо іти по ньому обережно.

Буває, досягають висоти,
багаті одягаючи одежі.
А от сірійці будували вежі
у недосяжні зоряні світи.

За океан, який не має краю,
але чарує і лякає нас.

Путі і долі наші – то пасьянс,
який лише Феміда обіцяє.

Коли хороша карта випадає
і є удача, то – єдиний раз.

11/19

Не свистіло у вусі давно
і не чую, чи є, чи немає
та, що іноді ще залітає,
поки не зачиняю вікно.

Може, якось дійдемо до тями
аж коли уже стукне за сто
і у хаті одного ночами
не застукає тінь Ерато.

Та не тане від інію шибка
і холоне у мене душа.
Не побачу я білу лебідку,
що і досі моя і чужа.

За роками літа полетіли
десь у вирій, у ту далину,
до якої я не досягну.

Щоб у вусі уже не свистіло,
забуваю і юну, і милу
і спокутую нашу вину.

10/19

Як не горюй, не молодіє тіло
і піруети юної пори
не повторити, як би не кортіло
побігати ногами догори.

А що робити як неначе треба
і ніби не витримує душа,
аби із нею на руках у себе
забацати на дроті антраша?

Аби земля ходила під ногами
і засіяла зорями над нами
жадана і довершена краса,
коли і сонце можна покрутити,
і ради цього, і на цьому світі
із юності вертають чудеса.

09/19

Не турбую я її ночами
як зорею бачу у вікні,
а прошу у неї вечорами,
щоб уже не снилася мені.

Бо немає спокою у серці,
поки скута тугою душа.
І зневіра ріже без ножа,
і розлука раною здається.

І не знаю, чи переболить,
поки я до неї завітаю,
і побачу, і... не запитаю,
чи зі мною знову полетить
пережити ту єдину мить
магії омріяного раю.

09/19

ІПолетіли у вирій бусли
і жура до оселі вертає.
А у нас іще – ка_ні_ку_ли:
я не чую, – немає коли,
а у тебе мене вже немає.

А життя як отой водопад
доливає літа по десятку,
випиває за тебе, на згадку,
і за мене, за хори наяд,
що лунають із ночі до ранку,
і за мій потолочений сад.

ІІЩо було, на нове не міняю.
У минуле усе потекло
і не меркне ідилія раю
як весною квітуче зело.

Пригадаю роки ейфорії,
заясніє пора золота,
і мені усміхнуться уста
не одної моєї надії.

Аріадна снує житія
і не відпочиває природа.
На любов не міняється мода.

Не міняюсь напевне і я:
то щороку – єдина й моя,
то навіки – остання пригода.

ІІІІ донині усі при мені,
наче сяючі зорі урочі,
заглядаємо очі у очі,
коротаючи ночі і дні.

А вони як отой зорепад,
що сіяє і сіється доти,
поки є ще... дай, Боже, не сота.

Зависає у небо десант.
І немає дороги назад,
і летіти униз неохота.

09/19

Чекай мене, але чекай,
коли нікуди не поїду,
а твій обітований рай
не на околиці аїду,
коли у радості й журі
ми обійнятися готові
і не ржавіють якорі
у нашій гавані любові,
коли до тебе не дійти
і не почути біля серця,
коли ти з іншою на ти
але до мене усміхнешся,
чекай до ранньої зорі,
до самого кінця і краю
на перепутті біля гаю,
коли і зорі угорі
ще майорять о тій порі,
коли і я тебе чекаю.

Загадую, неначе той язичник,
який до серця відає путі –
наївні, а буває і містичні –
чи повезе з якою у житті.

Явилася як із горіха зерня,
і мавкою живою уві сні,
і музою ізгоя у Майстерні,
але... усе те явно не мені.

І леді-дами, і тузи-валети
на неї позирають звисока.
Лірична героїня у поета
якась в його романі не така.

Чиюсь сувору душу полонила
і називає байкою любов
ідальго, донжуанів, казанов...

Уранці – файна, а ночами мила...
Ой, не одну ця муха укусила,
аби Амур її не уколов.

10/19

І мені би – у гаряче небо,
де ночує сонце нічиє,
не моє, але у мене є
і у тебе – дозою плацебо,
що лікує душі навзаєм.

Не буває зайвою увага,
поки є надія і мета:
у чеканні довшають літа,
у польоті – вища рівновага,
у любові – інша висота.

Ще руками дістаємо зорі.
Поки у своєму літаку
оминемо Африку жарку,
душі хай купаються у морі,
а тіла – у золоті піску.

Летимо і досі – невагомі,
одинокі у одному домі...

Осінь павутиною снує
літо, не обтяжене виною...

Падає за обрії прибою
не почуте алібі моє.

08/19

Радію, що лишаюсь однією.
Куди я хочу, то туди й лечу.
Ось піді мною – наче, Піренеї...
На таці – круасани. Я плачу
і за меню, і за свою удачу,
за океан і небо голубе...
Але чому я, у долоні, плачу,
що не побачу іноді тебе?
Я нічия і це, само собою,
наповнює реальною журою
усі мої ілюзії-путі...
Та я іще захоплююся грою,
романтикою, а не суєтою,
і рюмсаю лише у самоті.

08/19

Сідаю чи стою,
лежу, біжу чи їду –
я згадую: «адью... »,
тамуючи обиду.

Очікую її,
скубу ромашку білу –
усі думки мої:
чого вона хотіла?

Мене чи не мене? –
запитую небогу.
А чую неземне:
«канєшно, шо нікого...»

І що це за діла,
коли немає діла?
Нічого не дала,
взяла і полетіла.

Тай думаю собі:
казати – не казати?
За очі голубі
нема кого обняти.

Дитині не дали
погратися у казку...
А ми ж, таки, могли!
І ось тобі, будь-ласка.

08/19

Гони жалі і думи невеселі,
бо є надії іскорка мала,
що ми у цьому світі новосели,
аби удача іншою була.

Сузір’я Оріону і Плеяди
сигналізують, що і я один
і ти одна, але моя монада
у хаосі росинок і пилин.

І я тебе моєю ще побачу,
і ти мене... але не уві сні...
Піймаємо за гриву ту удачу,
яка ночами снилася мені.

Такої миті і душа радіє,
і у фантазії немає меж,
і явною стає таємна мрія...

Утрачене уже не доженеш,
та не згасає полум’я надії
і ти у ньому иншою ідеш.

08/19

Ще імпонує нам – рука в руці
іти за недосяжною тією
високою вечірньою зорею,
яка не заведе на манівці.

І я, і ти ще тішимося нею –
поезією раю у кінці
дороги, де наяди у ріці
заманюють на ямби і хореї...

І поки ще п’яніє голова,
на пам’ять, що була у мене мила,
дарую римі мелодійні крила.

І хай ця пісня буде не нова,
але не заблукають ті слова,
якими ти поета полонила.

08/19

І
Пам’ятаю чи не пам’ятаю,
а усе минає, що було,
поки юне серце забуває
та буяє молоде зело.

Будемо-не будемо – умремо...
І куди полине та душа,
що була від іншої окремо?
Суще і живе поб’є іржа.

ІІ
Чуєш, чи не чуєш, а озвешся,
знаючи, що вірую і жду.
Може і до мене підіймешся,
поки я до тебе упаду?

Хоч-не хоч, цілую-обнімаю...
Як не є – обоє не святі.
Поки теплі руки відчуваю,
не загину я у самоті.

ІІІ
Вірую-не вірую, а Богу
уночі, тамуючи тривогу,
помолюся. Ми ще не самі.

Любиш чи не любиш, а одного,
що уже не перейде дорогу,
нагадають очі у юрмі.

08/19

             І
І плаями, і долами хода
моя за обрій... Та і цього разу
загадує циганка молода
мені як не тини, то перелази,
а їй, допоки горе не біда,
усе, на що уже немає часу.

             ІІ
Вона і я, у світі не одні,
лишаємося у самотині
як при дорозі явір і тополя –
однакові дві ягоди із поля,
із того, що навіяне мені,.
коли удачу ворожила доля.

Усе не те, усе нема коли,
усе не так, але одне хвилює.
Мої літа у Лету загули,
а їй уже лунає алілуя.

Та най ся буде. Богові хвала,
що і її, й моя вина мала,
і не боюся ролі Квазімодо...

Вона ще є, але якщо й була,
усе, що мала, те і віддала
моя фортуна – Есмеральда горда.

             ІІІ
І обнімає, і чекає мить,
коли луною щастя полетить
до іншого сіяючого серця.

У неї неопалені уста,
а наша доля все одно сміється.

Нема Рахилі у мої літа,
А Лія... Лія може і знайдеться.

08/19

Журою і надією живу
і за тобою, й за її душею.
Її уже немає наяву,
а ти існуєш мрією моєю.

Тією, що осяяні літа
збагачує новими почуттями,
а прилітає іноді ночами
ще не забута, та уже не та.

Життя дає, буває, насолоду,
буває, і жаліє, і скубе...
Я обираю душу і тебе,
але ступаю у ту саму воду.

Іще живі ілюзії надій.
Навіяне у маєві подій
заманює твоїми голосами.

Немає антипатії між нами.
Вона і ти – у пам’яті моїй,
а ролі поміняємо місцями.

07/19

Було колись: бродили по отаві,
літа летіли, літепло текло,
носило нас у заводі лукаві..
На бистрині зламалося весло.

Не утопився я у тому вирі,
вона сухою вийшла із води...
Її несе на інший берег віри,
а я уже не плаваю туди.

Ще маю сили і плекаю мрії,
що видибаю проти течії,
тенета оминаючи її...

Вогонь душі чуже не обігріє.
Ідеї буйні темної стихії
хай оминають гавані мої.

07/19

Що не написано у небі,
то є табу. От є! І – край.
Якщо кебеті не до тебе,
то і кубіту оминай.

У Феї не проси авансу,
у Геї щастя не проси.
Нема удачі, мало шансу –
зате не буде і яси.

Усьому є свої ліміти.
Зозуля кукає про це.
Не мотивує – обігріти,
оберігай своє лице.

Усе, що буде і не буде –
оказії чи пересуди –
ніхто не знає до кінця.

Іще згадає. Не забуде.
Надію не рятує чудо,
але загоює серця.

07/19

І
Пишу тобі, а читачу шифрую
усе, що є, було і не було.
А що чекає, то гадати всує,
якщо нема надії на крило.

ІІ
Не легко стаєру, напевне,
даються кроси до небес.
Якщо надієшся на мене,
чекаю у сузір’ї Пес.

Міняй матерію на масу
і обганяй інертний час,
та не рішай усе за нас...

У мене теж немає часу,
коли очікую Пегаса,
аби летіти на Парнас.

ІІІНі, це не те, що Фанські гори –
крутий і недосяжний пік
і у мою не кращу пору
твоя стезя у інший бік.

А я на іншу почекаю
тай залишаюся на плаї,
якому є один кінець –
раптовий фініш. Не до раю
і не до неї поспішаю,
та в’яне, в’яне мій вінець.

07/19

І ти, і я у сазі житія
ще ідемо одною колією.
Яких поезій не писав би я,
аби і досі ти була моєю!?

Ані твоє, ані моє ім’я
не ореол цієї «одіссеї».
Я ще нічий, і ти ще нічия
у цій юдолі долі однієї.

Але які невидимі путі
або яка нечувана дорога
від отчого до Отчого порога
і різні цілі при одній меті!?
Та є іще надія у житті –
це ти і я, а зайвого – нікого.

Заведу собі собаку,
а тобі кота
і любитиму монашку,
що як ти – свята.

Я на поводі у неї
у її саду,
ради пасії моєї,
буду на виду.

Хай і кіт іде по колу
на її цепу.
Не почуємо ніколи,
що і я сопу.

У раю або на прощі
босі й нічиї –
ти мої обіймеш мощі,
ну а я – твої.

А мораль така у байці –
думаю собі, –
кіт не пара цій собаці
як і я тобі.

***Дорога моя кубіто,
май усе, аби любити,
не вагатися,
і ночами не тужити,
а «відкинувши копита»,
висипатися.


07/19

Одгули рої у пошуку нектару.
Йду по цілині до пасіки в гаю,
а до мене та, з якою під гітару
ми не доспівали пісеньку свою.

Ой не омине, що статися повинно.
Жевріє ще дещо у серпанку літ,
і не тане те, що пам’ятати пізно,
і не полишає затяжний політ.

І нема вини, і віриться не дуже,
що до цілини обоє ми байдужі
і до тих далеких зоряних ночей...

Не питав її, аби не розказала,
як я забував, і як вона чекала,
і чому ховає промені очей.

06/19