Шепчи, шепчи:
Он похилились явори…
Шепчи, шепчи:
Як вітер з осокою…
А я дивлюсь на ці лани –
І все довкола дихає тобою.

Дивись, дивись:
Летять тумани ввись…
Дивись, дивись:
Як туга за тобою…
А я гукаю тебе скрізь –
І вкотре біжу за луною.

Кажи, кажи:
Співають весни помежи…
Кажи, кажи:
Як осінь, тихо, із журбою…
А я тремчу: наші листи
Змиває зливою рясною.

Брини, брини:
Знов похилились явори…
Брини, брини:
Як вітер з осокою…
А я шепчу до пелени:
Чому ти не зі мною?

Налітають, підгинають
Бурі із вітрами...
Лиш до серця притискаю
Подарунок мами.

Як ночами вишивала,
Досі пам'ятаю...
На дорогу дарувала -
Ніяк не вертаю!

Мандрівниця чи вигнанка?
Долі, а чи герцю?
А тримаю вишиванку -
Найдорожчу серцю...

Думаєте, просто нитка?
Доля в візерунку!
Ця небесна хвилька
У вогненнім трунку...

Бачу любий перстик -
Життєва гонитва.
Полум'яний хрестик -
Мамина молитва!

То були часи тяжкі –
Ні крихти від правди та волі…
Та долинає досі крізь віки
Незламне Шевченкове слово.
І таке зранене у боротьбі,
І горем трепоту сповите…
Та сила духу в нім дзвенить
І тиха вічність миті.

Люди тоді падали без сил,
Зламані без бою…
А він стояв, Вкраїни син –
І вів за собою.
Не лякала правда і кати,
Кидав виклик долі,
І палив усі мости,
Боронячи волю.

Та накинувся безжально світ,
Загнав в домовину…
І пов’яв весняний цвіт:
«Ще один загинув…»
І заридала Україна
В тихім безголоссі…
Та немарно він загинув:
Його слово пам’ятаєм досі!

Розливається кімнатою тиша.
Тільки десь стугонить за вікном...
Тільки смуток у серці все ширша,
Обпікаючи душу вином.

І вдивляються очі в туман,
Намарно шукаючи постать -
Спломенів, спломенів той роман,
А душа відпускати не хоче.

І затисла весь біль у кулак,
Та від серця відняти не можу.
"Ну, як так? Ну, як так?" -
Цілий вечір німотно шепочу.

І давила зітхнання,
І казала: "Минуло."
І ридало кохання,
Якого не було...

Зазирає тихо місяць
У німе віконце...
Хоч не гріє - світить,
Та усе ж не сонце.

Зазирають ліхтарі
В далі неозорі...
Хоч для когось рятівні,
Та усе ж не зорі.

І зазираєш пильно ти
В серце на півслові...
Та слова твої палкі -
Не слова любові.

11.12.2020

Усі ми щось втрачаєм:
Колись дрібничку, колись все.
Буває, щастя не стрічаєм,
Але життя несе, несе...
І часто так ми не цінуєм
Того, що нам життя дає,
Усі можливості марнуєм
І щастя ґавимо своє...

І як же боляче буває,
Коли сидиш один,
А тяжкі муки серце крають
І ліку не ведуть годин...
Коли ні зорі в небі,
Ні шелест верховіть
Уже ніщо для тебе,
Так серденько болить...

Й туманом болю оповиті
Минулі дні і місяці,
Твоїми скаргами укриті,
Ув’язнені в твердій руці.
А скільки втрачено тобою
Можливостей великих і малих!
Лилось твоє незадоволення рікою,
Але побуть щасливим вже не встиг...

Майбутнього не передбачиш...
Тож маєш шанс — лови момент!
Бо потім сам собі ти не пробачиш
Збудований на го́рі монумент.
Життя прекрасне, і воно одне:
Повернення в минуле неможливе.
Тож пам’ятайте, люди, ви про це
І просто проживіть його щасливо.