*****
Графомань! у столі провалилась шухляда,
А чергові коханки – нездари з нездар,
Ось що роблять казки! Я для них – Шахрезада.
Обліпили, як нетлі бульварний ліхтар.

Заримовую все, що потрапить на очі,
Поторочі регочать із мене вночі.
А мені хоч би шо, я охочий до збочень,
Перечитую, все що за ніч надрочив.

Я прозвав кабінет будуаром де Сада,
Тут за тиждень ЗбірЛуку свою накатав,
У компанії фей полюбляю писати,
Надихає мене полиновий нектар.

Роздружинілась жінка, бо «слішком испорчєн»
Бо на склянку присів і, не знявши штани,
Провалився крізь дно. О, який тамагочі –
Цей гранчак, цей магічний кристальний
Двійник.

Записуйся в чергу, бо я популярний.
О, тільки не треба про пільги і блат!
Карина, Марина, дві різних Уляни,
До мене втікають із душних палат.

Нехай лікарі не лякають ковідом,
Ковід оминає таких корпусів,
Де все ще монахи полюють на відьом,
Де щойно Гомер Кокотюху вкусив.

А ти - так, нічого!! Рельєфи халату
Опуклі та пишні, от взяв би і з’їв.
Тепер до світання я буду палати,
Глушити віршами пісні солов'їв.

Куди ж ти, красуню, твій номер 10-й.
Які нетерплячі місцеві жінки!
«Так це санітарка забігла щось взяти» –
Повідав Гомер і відгриз пів руки.

Відвернулися всі, я один і нема тому ради!
Та хоча б і помер, пом’янути не буде кому.
Я смирявся як міг, за поезію слухав тиради,
Не обручку носив, а якийсь сантехнічний хомут.

А тепер я на волі, пишу про усе, що захочу!
Про любов і про кров, про морозы і розы пишу,
Досхочу шепочу в полуночі про очі дівочі
І ніхто не кричить, що я «мямля, алкаш, соплежуй»

На моєму вікні засихає незграбне алое,
На городі рясніють коноплі, аніс і полин,
Відтепер і на скрипці я гратиму виклично боєм,
І не буде відбою од всяких Анфіс і Полін.

Та як Сонце виходить з-за хмар, відганяючи туги,
Час на працю, доїти курей та косити бабло.
Не до смузі мені, пацани, не до вирв лісосмуги.
Не до жайвора, в мертвій петлі, із артритним крилом.

Два проклятих відра, що мені прогинають коліна.
І від прадіда вила, й від бабці лискучі граблі.
Я тепер – сіль землі, а мої найкоштовніші вина
При нагоді розлиють сусіди, ще ті куркулі.

Та Пегаса несе, що від нього втікли й конокради,
А мені хоч би хни, я на слем поспішаю в корчму,
Я тепер лавреат і надія сільської естради!
Тільки хто ж підписав мій диплом –
"ПОЕТИЧНОМУ ЧМУ "
?

Розпомадилась жінка, халат підперезує скотчем,
Наліпила пельменів, у пічці горять пироги..
Як же нудно мені! А нудьгу я втамовую скотчем,
Бо абсентом моїм протирають усе навкруги.

Нестерпимо мені, третій тиждень ув’язнений вдома..
Я дивлюся на скотч, на халат.. і кляну карантин.
Де Богиня моя? Не відомо.
Я хочу Содому!!
А моя мені мовить: «який же ти, нах*й, кретин!»

мене роз’їдає вселенська тривога
образа в холодних лещатах стиска
мій мозок гладенький як яйця бульдога
а краще би був як поверхня соска

сказала ота що писав їй присвяти
у котрої мріяв побути в саду..
мій мозок? чи є він? звідкіль його взяти?
поїду до Львова можливо знайду!?

мій кат у спідниці на гострих підборах
глузує з написаних мною віршат
y мозку гладенькому вибухнув порох
мій кат – це катуня і це вже не жарт!!

Сідай і послухай, я буду брехати,
У вас називається це комплімент.
А я на оці.. компліменти.. багатий,
Аби ж не поплутати тільки імен!

Карино, Марино, ой ні, Катерино,
Мій світ занепав без твоєї краси!
Дозволь, межи перса до тебе порину,
Мене на гостину у сад запроси!

Довірся, бо я, як ніхто, розумію,
Наскільки багатий твій внутрішній світ.
Проникну, подібно едемському змію,
Туди, куди слід, і туди, де не слід.

Христино, Ірино, Ярино, Дарино,
Ох, ви розгойдали мої терези!
Я прагну щосили, невтомно, тваринно
Метати в сади намистини роси.

Ми будемо доооовго, а може, не довго
Поглянь, як шалено зайнявся вогонь🔥
Дивися, Горпино!!
Та ні, не бульдогом!!!
..
Все-все,
Зрозумів я..
Вогню, охолооооо.............

Четвертий день, як я не п'ю абсент.
Четвертий день строчу тобі присвяти.
І кришиться віршоване безе –
У музи до підлоги липнуть п'яти.

Не треба більше змочених рейтуз!
На цукор не потрібно лити воду!
В колоді був один єдиний туз
Та хтось у мене вкрав усю колоду.

І я програв, буває, я програв.
Чотири дні, чотири дні в нікуди.
Хоч грам мені абсенту, хоч би грам!
Паскудний день і вірш оцей паскудний.

А я кришу безе.. ой, ні, пишу,
У музи почалася діарея.
Вона мені дістала анашу.
Палю, а з диму випірнула фея.

Прошу себе: «До ранку дотягни!»
Вже бачу, що гидує мною муза.
Мене ж все більше тягне до ханиг,
Де фея подає абсент із мусом.

На п'ятий день пітьма, тебе нема,
Поемами усіяна підлога,
А муза щось дописує сама..
Дивлюсь, – останні строфи некролога.

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

Мене ніхто не любить, я один
Іду кудись по замкненому колу,
У пам’яті завалюється тин,
Повзе межа душевного розколу.

Мені б ще дозу, тільки передоз
Жінок, абсенту, дурі і поезій.
Між гідрами зневіри і підозр
Конаю, балансуючи на лезі.

А Вам все сміхи, Ви мене, о Ви,
Знущаючись привчили до страждання.
Я жду від Вас тайфунів, хуртовин..
Надія ще жива, але остання.

Себе я незворотньо занедбав,
З таких Олімпів гепнувся додолу,
Поносъ, оуничижéнїе…
Ганьба!
О дайте, дайте галоперидолу!

Коси свавільно спадають на груди,
Зміями в’ються тобі в декольте,
Я не любитель задовгих прелюдій,
В келиху піниться мутний коктейль.

Я замовляю собі «маргариту»,
Похапцем їм і кінчаю коньяк.
Мучуся, де ж тут собака зарита?
Як мені бути, чи може, ніяк..

Доки себе я тримав і марудив,
Доки вирішував, йти, чи не йти,
Сів біля тебе вгодований трутень,
Теж без прелюдій, одразу на «ти».

Що ж, почекаю, я звик до ретриту,
Стану піїтом у колі пияк,
Кожна спідниця – за море піїту,
Кожне коліно піїту – маяк.

Трутень підвівся і вийшов зі зали,
Я одчайдушно пірнаю під стіл,
Може собаку отут прив’язали?
Точно, вона! О, куди ж ти, постій!

Давно не п’ю, підшився, зав’язав
Тебе як хальстух на червоній шиї.
І туго так, що котиться сльоза,
І психіятр мені сорочку шиє.

Нам добре вдвох. Мабуть. Колись було.
Тепер тупик, де вчора був провулок.
Останній зуб віддав на твій кулон
Така платня за хруст французьких булок.

Я згадую шампанське, казино,
Двозначний фльор під плач акордеону.
Не втямлю, чоловік я, чи синок?
Цей шлюб немов абсент, лиш без туйону.

Ти любиш вірші, золото, понти,
А ще застрягти кісткою у горлі,
Мій психіятр зі мною вже на «ти»,
Піду собі топитись.. в алкоголі.

О так, фінал! Адйо! Гуд бай! Хей до!
Я більше не футляр безмозким ребрам!
Віднині по дурепах не ходок!
Абсенту! І нічого більш не треба!

Як ще я не перепросився
Перед альковом, вашим сном.
Цей сон мені колись насниться.
І я не знатиму за що.

Я бачив на плечі у вас
Колібрі, птáшки, татуаж.
Про спів колібрі наостанок
Я десь читав з екрана.

Не треба мудрувати надто,
Це все униження й понос,
Якби пошлюбив вас завгосп,
Вся ж бухгалтерія на вахті.

Й до них заходять торгаші,
Розповідають анекдотик.
І шелепкий кульок душі,
Коли вони виходять згодом.
Ні з чим.

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

Ви мене, здається, не догнали,
Ну і що із того. Що із того?
Не фінал, бо ми не починали,
Десь не тут дорога і тривога.

Мабуть Ви мене не розкурили,
То є так, на все потрібно часу.
Як нам слід? Поліземо в архіви.
Чи навіщо ця блюзнірська маска?

Ви мене забудете вже завтра.
Я читатиму вірші, натхненням п’яні.
Відчуваючи, що мав сказати автор.
Напартачивши розумними словами.

Розписані ролі, прописані ліки,
Чуття – це оркестр, а свідомість – театр.
Сюжетів і партій у ньому без ліку,
Тепер диригує усім психіатр.

А ти мені пишеш якусь ахінею,
Що типу кохаєш і, мабуть, простиш.
У мене вже інша, я дихаю нею,
Вона піднімає.. мій кволий престиж.

Я наче юнак верлібрую присвяти,
Лабаю на всіх інструментах чуттів.
Вона ж хоче ритму, а де ж його взяти?
І знов невдоволена – рими не ті!

Сорочка туга́ і болючі уколи –
Ця сила, бо тоніка – БДСМ.
Я спробував, більше не буду ніколи,
Віднині писатиму тільки есе.

Меланхолійні зорі,
Поодинокі звірі.
Я вас обожнив з фото.
Все на моїй квартирі.

Під оксамитом кайданки.
Єдваби й лакова шкіра.
Я служка у графоманки.
Яка нікому не вірна.

Яка мене катуватиме.
Зі строгим ритмом, у риму.
Вживаючи різні метафори.
Безбатченко, скурвій сину.

Остання краплина мого еліксиру,
У ньому на дні помічаю лина.
Зі страху давлюся обрізками сиру
І чую, що дзвін по мені пролунав.

Аб’юзливі феї, заюзані музи..
Не хочу вже віршів, тим більше віршів.
Та хтось мені каже – не хочеш, а мусиш,
Не вірить, що я зав’язати рішив.

І я як усі, на усю графоманю,
Служу Дамі серця, що відданий пес.
Римую Роману, заманюю Маню,
Аж гикає дактиль, блює анапест.

Аб’юзливі музи, заюзані феї..
Не каявся той, хто увік не грішив.
Пили ми за ямби, пили за хореї,
За танка і хоку, верлібри і ши.

Вночі ти мене називала Мессіром,
Та вранці упала з очей пелена..
Мій кеш на нулі і на карточці – зіро.
О цукре, гори!
Я засмажу лина.

В пошукові дешевих
Чудес, яких не буває,
Я обійшов свій квартал,
Всі інші райони в місті,
Позаяк доля сліпа.

Я зберігаю светр,
У який ти любила влізти.
Ми слухали Billie Holiday,
Billie вітала нас
Із новим роком, ще б пак.

В мене стоїть токайське,
Яке ти хотіла би пити.
В мене стоїть настійно
На ластовиння твоє.

Долі не інтересно,
З ким тобі спати нині.
В долі мізантропія.
І нетверезий реп.

Залетіла шалена муха
У розірваний мій рукав
Почалася зелена смуга
Не життя а сама труха
Роздягнувся щоб дати волю
Вилітай-но – отам вікно
А тепер от вірші мусолю
Може дійсно вони …но?

Та нехай бо мені байдуже
Тільки був би політ душі
Щира дяка Пегасе-друже
Із манжета летять вірші
Потрудилися ми добряче
Вже поет ваш колишній паж
А і мовби як ніби наче
Буцім я вже либонь не ваш

Напевно не поет.
Що навіть гірше –
Не критик, і не про заїк.
Все це – не вірші.

Мій біль і розпач,
Сміх і гріх,
Нагода вивищитись,
Тим, кому видніше,
Як вигіднíш.
Не думати про них!

На сході сонце,
У його промінні міль
Осяйлива, коштовна,
Золотиста...
Все визнання,
Уся увага їй, –
Міль поетична,
Втілення всіх істин!

Нажерся, виспався
В належний час – лети.
Перфекція,
Зневага до безвісних,
Божиста мить
І захват глядачів.

Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/
Під нею у тебе зелене трико.

А ти запиваєш абсент лимонадом,
Сміливо смієшся і мучиш мене.
Ці жарти розщеплюють запал як атом,
Я зможу..
Не смійся, ти!
Зможу..
я..
не-е-е..

Ми сиділи на травичці.
Грали скрипочки й челести.
Я розписував про звички.
Про кохання п’яно-престо.

Ти всміхалася, чи навіть
Реготалася потрóхи,
Я вірші читав напам’ять,
Про моря та про остроги.

Як горами сходить місяць
І жаби танцюють танго.
Як женуть секретне віскі,
Про деталі контрабанди.

Що буває при пожежі,
Або навіть при гопстопі.
Що я знаю про безмежність,
Де розвіють прах мій потім.

Про життя реальні мрії.
Пасіку, що біля хати.
І дівчат, що раді вірить,
Як уміти розказати.

Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,
Ще трохи і до пращурів полину..

Цей звичний смак! Тепер дорослий смак,
У нім дитинство з присмаком алтею.
По …третій – із кота росте слимак,
Ми ловимо в гамак зелену фею.

Капризи та причуди, їй же Богу.
І хтось впадає у нестяму, далебі.
Чому посмів забути про знемогу!
Як се – одважився
Барліг покинуть свій?

Заскоки, фйоли, пшики динаміту.
Рибина, що хтонічна та й глуха
В єстві твоїм. Ти був ніким, піїтом,
Нікнеймом, ідіотом –
Уххаха.

Чотири найвідвертіші присвяти,
Три крапки, знаки оклику, тире.
У них вся ти.
О, де полину взяти?
Бо горло від солодкого дере.

Бо я читав. Уголос всім навколо.
Ми реготали, я отак посмів
Ся розважати, чисто по-приколу.
Та, що там вірші, так, – окрошка слів.

Тепер дивлюся, – ти інакше пишеш!
Про інше…
І до іншого ідеш…
А я дурію від тієї тиші!!!
О, де ж я схибив, люба, мила?! Де ж!?

Я можу розповісти за Різдво.
Щоб не казали – Лукас
Не ліричний.

Ось на містечка сходить вічність.
Ворони прилягають на крило.
Бомжі шукають радіодеталей.
Поліція лапає волоцюг.
Гряде імпічмент.
І закохані стрічаються без жалю.
Стара карга, коцюба із коцюб.

Колядників знімають на айфони.
Ліхтарики китайські ось летять.
Холодне пиво убиває.
Фури, повні вантажем,
Гарчать, тривожать бруд,
Руйнують душу, атрофують м’язи.
Пес завиває їм услід.

Моє чуття
Печальне і містичне.
Років сто тисяч
до Вселенського Різдва.

Сьогодні все! Мені потрібно йти.
Не зупиняй, хапаючи за лікоть!
Я не скажу – у всьому винна ти,
Промовчу, що абсент – найкращий лікар.

Прости мене, як я себе простив!
Що обіцяв, не згадуй, не нагадуй!
І не такі розводили мости,
А потім називали мене гадом.

Я перетну незаймані ліси,
У лебедя поцілю з арбалета,
Лишу тобі і ти його з’їси..
А я? Мене ковтне голодна Леда.

Чи пам’ятаєш, я сказав,
Що так, хотів
Тебе -
Забути.
Скінчивши вечір і вино,
Обійма, все було.
В очах твоїх печаль,
В устах цикута.
І це мовчання, ось воно.
Любов, ненависть.
За мить, у ніч.
Як тихо.
Жити чим тепер.
Для чого жити,
Навіть.

Сірі, раптові двері
В нікуди.
В які не ввійти.
Чи забуті всіма
Чи то не знані ніким.
Тижні-секунди.
Тисячоліття-роки.
Двері кривди. Ніщоти. Болю.
Вий. Молися.
Мовчи.
Оце.
Ти.

Вільне падіння, непрокидання, кінець несвідомого руху.
Слідами, листками з-під підошов, оголення, потім брехня,
Лісові руки, демони, розпач, похапцем, знову, незнамо нащо
Катастрофічні спроби, без ладу, комічні, пульсуючі зовні
Подих, подив, звуки, призвуки, понад, услід, перестворення.
На зламі, як зійдеш, знаття, недоля, звичка, розкаяння,
Стагнація королівської кобри, марення, скупчення крісел,
Зблиски, лелітки, спалахи, довільно вимучені альтернативи,
Злочинні будні, гравюри страхітних місць, збиткові аукціони,
Ковзке спрощення, облуплені фарби, правічні страждання,
Амальгамований вітер, голодна посуха, плазмовий студінь.
Спомини розпадаються, відсьогодні, тепер, жамевю, гіркота,
Блідий виблиск льоду, металічний хмиз, полювання, тощо.
Енігма, наволоч, сплески, трепет, шемріт, збуджене, навісне.
Ідилія в осерді шеолу, врятування, виснаження, спростування.

Веде чудесне сяйво неземне
У ночі самоту і тишину.
Ендіміоном обернувсь Нарцис
Поміж лілей над чорною водою.
Допоки обійматиме його
Відлуння, він твій ідеальний
Коханець. Далі тільки смерть.
Обірваний акорд. Чи спогад.

Осінні шати зі снів пошито.
Скінчать жнива. Змелють жито.
Накриють столи в вечірнім саду,
Покличуть мене, я йду.
Із гітарою під рукою, з піснею
Про багряне та золоте листя,
Про зірку на видноколі,
Молодика на сході, що мовить
Своє шляхетне, таємне слово
Про тебе, моя любове.

Листи собі, ними забите горище.
Ясени за вікном, гілки - вулиці.
Неспокій жінок на гострих обцасах.
Візерунки, полум'я, тлін.
Сторожа сезону здійснює ще обхід.
Догори, вниз. Невідомість, вітер.
Електричний потік проймає.
Пробіли, знаки абзацу.
В будинку, де шукають забуття.

Від а до я, від так до ні.
Побачення з життям.
Я напишу тобі вірша.
Ти думатимеш: "Боже мій!
Галіматья, іржа..."

Покреслені долоні, сходами з розуму.
Місяць поволі рушає, востаннє.
Спаленілий вітер засміченим пилом
Відлуння. Розчахнуте лезо сцени.
Пітьму оголено. Кропив'яні стебла.
Шелесткі змії. Шаленіючі орхідеї.
Золочені горлянки, барабанні садна.
Дзвони розбиті між поворотом
шосейним і закинутим автомобільним
цвинтарем. Досвітні промерзлі зорі.
Пасма доріг у гарячкових гримасах.
Порожні голоси безодні. Більш ні сло