Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  

  Вірші, проза, аналітика, огляди
Світлана Короненко (1960)

Рубрики / Поезія

Опис: ***
І якщо я у цій солодкій зимовій воді
Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
З силою, що притаманна лише немовляті.

Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
Я ходила так довго, як в юності носять коси.
Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
В передрання й міжтишшя віршами говорити.

І божественна абракадабра на білім листі
Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

Світлана Короненко
Вірш надруковано в "Літературній Україні"
Огляди ⁄ Переглянути все відразу

  • •  Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю
    Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
    Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.
  • •  Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу
    Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,
    А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.
  • •  Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
    Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
    Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!
  • •  Туди, де мене вже нема, туди, де мене вже не буде
    Туди, де мене вже нема, туди, де мене вже не буде,
    Прицокала темна зима у пошуках білого чуда.
  • •  І якщо я у цій солодкій зимовій воді
    І якщо я у цій солодкій зимовій воді
    Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -

    • Огляди

    1. Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю
      ***
      Я в цій осінній імлі вибрала вірші, як долю,
      Наче в солодкому склі зблиснув ковток алкоголю.

      Тут, де тремкий падолист, де золоте умирання,
      Наче химерний буддист освоюю рим добування,

      Грона гарячих намист, грона калини до чаю.
      Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає.

      Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі
      Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі,

      Кинуто на міста, просто під білі ноги,
      Начебто завтра свята і прийдуть велично боги.

      Прийдуть у цей листопад, прийдуть у сни і у вірші.
      Котрі завжди невпопад й байдуже – кращі чи гірші.

      Прийдуть. Торкнуться руки. Вогкі простелять коси.
      Чорні їх клобуки, наче осінні покоси.

      Ти озирнешся на них через дими осінні.
      Світло старої вини завжди тремке і нетлінне.

      Знову на сходах стоїш? Винами повняться схрони.
      Сховано флягу і ніж, плачуть колишні вже жони.

      Я тут ніхто і ніде, я тут, як тать серед ночі:
      Вогке обличчя бліде, рима жагуча й жіноча.

      Наче роздягнений ліс, скинуто сукню і пояс.
      Чорна зрозпачена міс! Може, колись заспокоюсь

      Чи в захололій воді, вилитій на перехресті,
      Чи в золотій череді юних і сонячних бестій.

      Будда стоїть як Сварог. Пальці сухі на клавірі…
      Рим’ячий сонячний бог? Кожному дано по вірі.

      Вистиг з порічок твій чай. Пилом заметено поли.
      Хустка з важкого плеча впала й душа твоя гола.

      Курява між борозен. Срібне шаманство вірша.
      Й стан цей зоветься дзен, і - августійша тиша.

      З книжки"Вірші з осені"
      (видавництво "Ярославів Вал")



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": 5.5
      Вгору

    2. Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу
      ***
      Ох, не солодке густе вино і не вогненну текілу,
      А просто постав оцей мед на вікно, щоб медом пахтіло.

      І хай горить золота бджола, і оси химородне око,
      І наче з ракети з її сопла вогонь пашить жовтобоко.

      І хай ніхто не зайде у дім, де пахне медом і щастям,
      Чи, може, голодом молодим, сонячним і зубастим.

      Й нехай розпашілі і темні бузки закриють собою вікна,
      І запах духмяний і пряно-різкий кудись несподівано зникне.

      Застигне примула в зеленій траві, і м’ята зомліє у травах.
      Ти чуєш, не можна так довго говіть – накрито вже стіл для забави.

      І коник сюрчить, і задиханий джміль потужно гуде у квітах,
      Неначе новітній імам Шаміль бере у облогу літо.

      Упасти б у трави лицем ув лице з мурахом рудим і всесильним,
      І вкрасти б у нього яйце-райце і замовляння весільне.

      Давай відкорковуй шампань і кагор, і лий шоколадну каву,
      І хай цей солодкий цикадний хор шаманить до ранку в отавах.

      А потім цей дух несподіваних рим чи темна пекельна текіла,
      Неначе медовий шовковий дим, охопить жіноче тіло…




      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Вгору

    3. Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
      ***

      Місто персиків і свободи, місто персиків і води…
      Ох, могутні і вічні води, де цей вітер, як поводир!

      Світло місяця, шум прибою, мідій відра, шипить шашлик,
      І віршарник з лицем плейбоя, наче цар на ім’я Чортомлик.

      Око темне, постава пишна, дзвін кольчуги, зі злата меч.
      Мудра гейша чи діва грішна? Чи розваги весільної смерч?

      Вірш любовний. Нічні цикади. Шашлики догоряють в огні.
      Переспраглий парфум винограду й відблиск місячний на стегні.

      Усміх царський і гордовитий. Як крокує віршарник нагий!
      Темні перса, вогнем оповиті. Дикі коні. Вогонь. Батоги.

      Темні вина у чари налиті. В срібно-білих шовках туман.
      Хустка синього оксамиту. Слів солодких густий дурман.

      Дух безумства, вогню і щастя. Б`є копитом стриножений кінь.
      Біле золото на зап`ясті й в`язь летюча, як янь чи інь

      На папірусі, на папері, на лискучій, як скло, воді,
      Наче подих колхід чи іверій, де царі ще такі молоді!

      Білі ямби, терпкі хореї! Котре там вже летить зі століть?
      Кельти, скіфи, фракійці, євреї, пляшку з віршем оцим засмоліть,

      Засмоліть це вино вечірнє, цих парфумів гарячий дим,
      Коней чорних і непокірних темні гриви з вогнем рудим,

      Дух живого тремкого моря, запах крові, важкий вогонь,
      Дух любовної непокори й мокрі коси з гарячих скронь…

      Засмоліть і пустіть у море, хай летить поміж рифів і скель!
      А суворі важкі командори хай ведуть собі свій корабель.

      І у цім безпритульнім місті, місті персиків і води,
      Де свободи вітрило чисте, де мій голос такий молодий,

      Хай впаде оця тінь саксонця а чи скіфа з ім`ям Чортомлик,
      Наче відсвіт блідого сонця, на молочний юнацький клик.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Вгору

    4. Туди, де мене вже нема, туди, де мене вже не буде
      ***

      Туди, де мене вже нема, туди, де мене вже не буде,
      Прицокала темна зима у пошуках білого чуда.

      Важким повела плечем, сяйнула печальним оком,
      з поповичем чи з паничем упала на килим вогкий?

      Старий відзігорний тюльпан здивовано став серед снігу,
      Мов зблиснув шовками жупан немудрого печеніга.

      О, Господи, що в тих снігах? Яка там відкрилася тайна?
      Чия безнадійна жага постала безглуздо й відчайно?

      Шовкові дими чи вогонь, шовкові вогні чи заграва?
      Там вигірклий запах погонь, там тайна зимова і тьмава.

      Там древніх церков передзвін, там снігом усе замітає.
      Карета, альков, карабін? Поранений десь шкандибає.

      Там пахне скажена весна, там квіти і хусточка мокра,
      Там сонячний злий сатана й гірка розпаношена охра.

      Там стільки любовних пісень, там стільки любовного чаду.
      Ох, пані, це рання мігрень чи, може, дорога до аду?

      Відчинені вікна у сад, зими несподіваний подих:
      Сніжинки на вікнах мансард, сніжинки на сонячних сходах.

      І тільки старий печеніг червоним бокалом хитає
      Отам, де задимлений сніг, отам, де мене вже немає.

      З книжки "Вірші з осені"
      (видавництво "Ярославів Вал")



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Вгору

    1. І якщо я у цій солодкій зимовій воді
      ***
      І якщо я у цій солодкій зимовій воді
      Ще заплачу тонко і голос мій не зірветься, -
      Стане чутно, як ходять підшкірно судини тьмяно-руді,
      Важко так, мов вода крижана підходить під серце.

      Місто сивих дощів. Тут давно не чекають гостей.
      Темні ходять вогні і гострі, як плечі! І – голі!
      Тут повільна і тиха трава над вогнем росте,
      Наче дух безпритульний важких і темних моголів.

      Тут холодний асфальт, наче вогка і чорна стерня.
      Тут співати б на ній, але голос важкий і обтятий.
      Й пробивається щось, як в осінніх полях золоте зерня
      З силою, що притаманна лише немовляті.

      Я шепочу тобі: ти накинь собі плащ за плече.
      В цьому місті зимовому грози вогненні, солоні і босі.
      І щось темне й гаряче серце моє осіннє пече.
      І вода по плечу солодка стікає і – по волоссю!

      Я ходила по цій золотій і трудній святочній воді.
      Я ходила так довго, як в юності носять коси.
      Не суди чужі вірші і будеш теж не судим, -
      Я казала тобі. І кажу про це тобі досі.

      Від любові один хтось згорів, хто вже вічен і хто вже спасен
      Срібним віршем, сльозою і алкоголем.
      Тут нічого нема вже від давніх солодких пісень.
      Ім`ярек цей зоветься тобою, водою і болем.

      Тут до ночі потрібно мовчать, бо інак перехопить дух.
      Плями стерто старі і сирими нитками душу підшито.
      Тут немає нікого, лише ненадійний твій слух –
      В передрання й міжтишшя віршами говорити.

      І божественна абракадабра на білім листі
      Так проступить, як щастя, солодке, трудне і пряне.
      Задихнешся в словах божевільних, чудних і густих
      Так, неначе в садах зацвітає медова й терпка валер`яна.

      Чуєш, пісня дзвенить, наче плач у весільній воді.
      Цих весільних пісень так багато, неначе весняних квітів.
      Цих пісень, що співають дощі - золоті й молоді -
      Там, де ходить тугий і зимовий останній вітер…

      Світлана Короненко
      Вірш надруковано в "Літературній Україні"



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --
      Вгору