Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Юра Ясінський (1996)



Художня проза ⁄ Переглянути все



Художня проза
  1. Земля
    ... І знаєш, що найцікавіше? Я і гадки не маю звідки в мені ця любов до природи та землі. Особливо до землі. Здається, це щось зовсім нове. Проте, це почуття можливо було в мені завжди, лиш тепер я доріс щоб висловити його.

    Гаряча кава, холодна вулиця, вокзал, вервиця людей на платформі, потяг, ритмічний стукіт залізних коліс. Стара запатинована станція, гамірливий ринок, зупинка, автобус, крикливе радіо, зупинка. Поямкована дорога, стежка всипана пожовклим листям і, нарешті, стомлена роками батьківська хата. Ледь помітні сльози радості на світлих маминих очах. Її струджені працею, ніжні руки пахнуть домашнім хлібом — цілую. Татові густі журливі брови, повиті сивиною скроні, благородна постава — обіймаю.

    ...

    По обіді я вирішив пройтись за село. До навколишніх полів. Туди де тиша. Де можна наодинці подумати про життя та різні справи. Здавалося, нічого особливого.

    Думки неспокійно юрмилися в голові. Не випускали мене з оков своєї буденності. Все далі позаду залишалися присадкуваті хатки та людські турботи. Пройшовши достатньо далеко щоб зникнути з їх поля зору я відчув, що аж тут, сам на сам із землею, небом та свіжим осіннім повітрям, мені стає вільніше. Ці місця закарбувалися в дитячих спогадах і тепер вони почали мимоволі, наче затонулі кораблі, виринати з глибин пам’яті та прокручуватися перед очима кадрами вицвілого діафільму.

    Ось я мчу, навипередки з вітром, польовою дорогою, по нерівній землі, на скрипучому дідовому ровері «Україна». Мій перший самостійний «заїзд». Злітає ланцюг. З розгону бебехаюся у високі трави. Здерте коліно, вдарена рука. Але не плачу. Вдихаю запах ромашки і пижмо. Заплющую очі та прислухаюсь до вітру. Сам не знаю від чого та на серці так сонячно, просто та безпечно.

    А там ми з сестрою пробираємось в хащі молодого лісочка. Неподалік мирно пасуться наші корови. Мружимося від терпкої ожини і недостиглих лісових суниць. Неждано, наростаючим гуркотом роздається грім. Злива. Гроза. Ховаємося під схвильованою акацією. Вона промокла до останнього листочка, ми до останньої ниточки. Дивимось одне на одного та сміємося. Безхмарно-щирим дитячим сміхом. Простір сповнений дощу та свободи; наші серця сповнені радості та передчуття бабусиних докорів.

    Йду з татом по конюшину кролям. Дебатуємо хто швидше бігає. В мене, звичайно, не виникає сумнівів що я. 3!... 2!... 1! Біжимо! Легко вириваюсь вперед. Махаю ногами щосили. Та вони, чомусь, стають зрадливо тяжкими. Дихається все частіше та важче. Відчуваю що сповільнююся і вже зовсім близько чую гупання татових черевиків. Не можна здаватися! Хутко перебігаю на його лінію «траси» щоб заблокувати суперника. Як я і сподівався, тато такого не очікував. Він ледь не падає, але вчасно мене оминає та перемагає. Стримую гіркоту поразки і образи. Та татові вуста ласкаво усміхаються. Він підходить, бере мене під руки та хвацько підкидає вгору! За декілька миттєвостей я встигаю осягнути поглядом село, пасовища, лісок, городи та людей що працюють на них. Усе таке мальовниче та виразне! Підіймаю голову. Здається ще трішки і зможу рукою торкнутись неба. Зовсім забув дихати. Жадібно втягую носом запах серпня та налитих колосків пшениці. Знову в татових обіймах. «Це останній раз я переміг. Відтепер ти будеш найшвидший і найсильніший». Від цих слів в мені з’являється стільки рішучості та жаги до життя! Усім своїм єством вірю його добрим батьківським очам, його впевненому голосу. Не можу не вірити. Щастя.

    Брайт — наша улюблена німецька вівчарка. З англійської Брайт значить яскравий, веселий, кмітливий. Такий він і є. А ще вірний, поважний, граційний. Але ніколи цим не вихваляється. Та поки що він ще маленький, грубенький, налякано тікає від кота. Той не хоче ділитися молоком і злісно шикає. Згодом ми з сестрою вчимо Брайта сідати за командою. Але все що його цікавить — хутчіш побігати за нами, погратися та покатулятись в траві. Взагалі, катулятись в траві чи, ще краще, в якійсь пилюці, знайти яку ніколи не було для нього проблемою, Брайт завжди любив одразу після купання. Можна уявити вирази на наших обличчях в такі хвилі. Скільки чудових днів ми провели разом... Захворів. Ветеринар каже, що Брайту вже не буде легше і краще його усипити. Я не знаю, що значить усипити. Не чув раніше цього слова, але насуплююсь. Від нього мені стає дуже погано всередині. Якийсь важезний клубок піднімається по грудях та відбирає голос. Блискуча Брайтова шерсть хвилями переливається під світлом лампи. Мене забирають з кімнати. Вечір. Поле. Моторошну тишу порушує лише звук лопати що раз за разом, безжалісно, врізається в землю. Тато опускає холодне тіло з перемотаною лапою, ще кілька годин тому повне енергії та самовідданої любові до життя в глибоку чорну яму. Сльози ллються по моїх холодних щоках. Щось в мені надірвалося. Десь в душі щось надломилося і я точно знаю що вже ніколи не буду таким як раніше. Невже в житті може бути стільки немилосердя та жорстокості? Відчуваю, що воно мене зрадило... Готуюся лягати спати. Перед образком молюся до ангела охоронця. Прошу щоб, якщо вдасться, допоміг мені, колись, потрапити до раю. Хоч на трішки. Бо Брайт, звісно, буде там і ми ще раз зіграємо у футбол нашим пошарпаним м’ячем.

    А тут я майже дорослий. Похмурий листопад. Разом з мамою підходимо до розлогого куща шипшини. Збираємо багряні ягоди в тканинну торбу. Тоді глід. Опісля — вугільно-чорну горобину. Вона така смаковита, що я з’їдаю більше, ніж збираю. Неподалік ще є обліпиха. Гострі колючки до крові ранять руки поки я дістаю янтарно-барвисті плоди. Стараюсь бути делікатним бо мені здається природа трохи насторожена нашою присутністю. В цей час вона якраз готується до зими. Подумки віддаю їй шану. Запевняю що ми не зробимо нічого недоброго. Залишаємо декілька грон для птахів. Їм теж потрібно буде чимось підкріпитися. Вдома заварюємо чай із зібраного добра: ягід, прутиків малини, соснової хвої.

    Щось зашаруділо в траві.

    І я ніби прокинуся з дивного сну. Мов хтось поставив час на паузу і я потрапив в паралельний вимір і тепер повернувся назад. Ніби пережив це все знову, але ніби вперше. Виявляється земля все пам’ятає. Пам’ятає всіх нас. Все що відбулося. Усі наші історії, всі переживання... Зупинився. Вдихнув на повні груди. Помалу рушив далі. З кожним кроком мені хотілося стати легшим, дихати тихіше. Аби моя присутність жодним чином не відволікала природу. Не заважала їй відпочивати від людей. Я почувався тут гостем якого не запрошували в гості та який старається не порушити своєю присутністю звичний часоплин життя; старається лиш непомітно за ним спостерігати.

    Вже почало сутеніти. Значить я доволі довго блукав чудними дитячими спогадами. Та не хотілось дивитися на годинник. У цьому місці життя вимірювалося не часом, а тим що відбувалося в моїй душі. Кармінно-гаряче сонце нехотячи тануло в холодному небокраї. Немов хтось торкнув пензликом оранжевої фарби, тоді червоної, а тоді провів ним по сіро-блакитному фону. Осіння димка колисково огортала виднозір, оберігаючи мене від усього зайвого і непотрібного: від турботних думок, що супроводжували мене сюди та які тепер не могли мене зачепити. Дорога вела вниз та знову вгору на невеликий пагорб. Я вийшов до величезного зораного поля. Безкрайня, свіжа, маслянисто-чорна земля аж доки можна було охопити очима. А там вона зустрічала небо рубежем обрію. Ідеальна композиція та пропорція. Дві протилежності, але дві невід’ємності. Два контрасти однієї палітри, без яких не існує життя. Як добре і хвилююче бути поряд з ними в такі миті. Я був наче загіпнотизований. Хоча, це не надто вдале слово. Гіпноз діє на розум, а земля, небо, природа прикрашена принишклими фарбами осені, все це торкається прямісінько твого серця. Перебирає якісь невидимі душевні струни. І цьому переживанню хочеться віддатися повністю. Вивчити усі його ноти, запам’ятати всі його тональності.

    Озирнувся. Небосхил над селом загорівся сонцем! Полум’я напружено котилося від центру до периферії запалюючи, один за одним, коридори хмар. Вони як шеренги небесних маяків освічували шлях яким йшов на спочинок день і по якому має розлого перейняти владу ніч. Величне, грандіозне видовище! Мені на очі вийшли сльози. Відчув, що поневолі опускаюся на коліна... Тремтячими руками доторкнувся до землі. Здається я відчував як вона дихає. І я заплакав... Сам від себе цього не чекаючи. Заплакав як той маленький хлопчик багато років тому якого все ще пам’ятала земля та якого забув я сам. Я плакав та просив у землі вибачення. Вибачення за все і за всіх нас.

    За те, що вона віками, епохами дає нам життя, силу, годує нас, вирощує, плекає, оберігає. Безкорисливо дарує нам усе, що потрібно для щасливого та мирного життя. А ми сковуємо її залізницями, розпинаємо трубопроводами, заживо засипаємо гарячим асфальтом, отруюємо фабриками та заводами, поливаємо ядучими відходами. Ми висаджуємо в неї електричні стовпи замість квітів. Кожного дня ми гвалтуємо її та усміхаємось. Вдаємо, що не помічаємо зла яке чинимо.Розумно дискутуємо, про те що знищення природи, на жаль, необхідна умова прогресу людини. Та земля не ображається. Не злиться. Вона все ще залишається жертовно незайманою, незалежною, недосяжною. Вона нескінченно добра. Добра без причин та наслідків. Для неї ми не відрізняємося від маленьких комашок. Бо хіба є різниця між ними і нами в порівнянні з її безкінечністю? Із самою вічністю та невідворотністю землі? Для неї ми всі як діти. І як мати не може довго злитися на дітей, пригортає їх та цілує, так і земля ставиться до нас. Земля без підстав та приводів завжди готова прийняти нас такими якими ми є. Вона і так вже знає про нас все — із землі взяті і в землю повернемось. Та ми тікаємо. Нам вже стало звичним ховатись. Ми будуємо будинки. Десять, двадцять, надцять поверхів. Потрібно вище і вище лиш би підсвідомо бути далі від землі. Потрібні бордюри щоб огородитися. Щоб навіть не ступати на неї. Ми боїмося залишитися віч-на-віч із землею бо знаємо, що винні. Що не маємо жодного права вести себе з нею так як ведемо. Але вона наче совість, ніколи не мовчить де б ми не були. Та врешті-решт земля всіх проведе в останній путь. Хіба ж тоді є зміст сперечатися? Воювати? Привласнювати землю? Зрошувати її кров’ю? Нищити одне одного, і її? Ми знаємо, що недобре завдавати болю комусь та усі разом завдаємо болю землі.

    І я поклонився їй.

    А тоді стояв на колінах як паралізований. Не міг поворухнутися. Допоки не відчув, що земля мене прощає. Що вона не злиться, а тільки жаліє. Із землі через кожну клітинку, кожен хрестик на полотні моєї долі в мене вливались якась невимірна велич та спокій водночас. Науковці, філософи, інтелектуали... Думають, що енергія та сила з’являються із ядер, атомів, молекул та розрядів і що потрібно ще багато років для їх дослідження та розуміння. Які дурниці! Те, що дає нам силу, все що людина насправді потребує, без чого не змогла б жити — вже тут, під ногами. Потрібно тільки зупинитись та глянути вниз. Дитині й на думку не спало б, що важливіше — фізика високих енергій, польоти в космос, політичні устрої, індустріалізація та капіталізація чи посадити квітку для матінки землі і з нетерпінням чекати поки вона пустить корінець, поки зародиться нове життя, поки розквітне. А дорослі сумніваються. Сумніваються в тому, що таке просте та зрозуміле для всіх. Що вже в нашому ДНК і, щонайважливіше, в наших серцях. На всіх островах та континентах. В усіх імперіях та племенах. Це земля. Це природа. Це краса. Це радість. Не ми це створили і не нам це нищити.

    Я підвівся. Зворушений та щасливий. Пройшов ще кількасот метрів до місця де починається лісок. По обидві сторони від мене росли хисткі деревця. Пахло корою та опалим листям. Пробіг заєць. З глибини молодої парості чулося шелестіння та потріскування гілочок. Спинився. Відчув, що не можу йти далі та тривожити природу. Я був ніби зайвий у цій самодостатній гармонії. Ледь-ледь торкаючись землі став неспішно повертатись додому.

    Село світилось затишними вогниками в маленьких шибках. Було вже майже повністю темно, але я побачив широкий пеньок біля сусідської хати. Підійшов. Порахував кола на місці зрізу. 42. Зітхнув.

    ...

    П’ю чай. На серці так легко та приємно. Совість наче випрали. Наче змили увесь бруд та тугу. По шкірі ще деколи пробігають мурашки. Так я сьогодні пішов лише пройтися за село, а повернувся трохи новою людиною. Сподіваюсь в тебе все добре. Чекаю хороших новин!

    P.S І ще, знаєш, в мене тепер чомусь непереборне відчуття, що все найкраще тільки починається.

    10 лис. 2019


    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 3