На вулицях засніжених лишаю слід,
Ліхтар там при дорозі… Вже темнiє.
Зимовий вечір в сутінках німих,
А на долонях сніг поволі мліє…

Я залишаю в закутках душі
Несказані слова… Кружляє вітер.
Сніжинки тихо тануть на щоці,
А на снігу папір з рядком розмитих літер.

Ти – віртуоз… Струни тремтять магічно.
Не чути дихання… притих великий зал.
Ти світло сієш у сумбурну вічність,
Кладеш роки на спрагнений вівтар.

Говорить римами і ритмами гітара,
Говорить зранена і загнана душа…
Де музика цілує ніжно хмари,
Вмістилось загартоване життя.

Ти – віртуоз… і ти у клітці слави…
Вдихнути би її солодкий мед!
Віддай мені цю магію гітари.
Ти промовчиш. Життя вартує злет.

Сріблястий дощ б’є краплями по вікнах,
Сумує час… Та вітер знову стих
І від мовчання до гучного крику!..
Зникає дощ й живе у снах моїх…

Скільки життя в прозорій цій краплині!
Скільки великого і стільки ж дрібноти.
Сріблястий дощ змиває бруд на вікнах…
Заповнює безодню самоти…

А хтось нитку життя тихесенько пряде,
І б’ється серце, б’ється в унісон…
А ніч знову навшпиньки крадеться до людей.
А хтось не спить і не впускає сон…

Коли годинник такт до ночі відіб’є,
Де стрілки, як ті коні – степові і вільні.
Хтось тихо так пряде життя твоє…
Лишаються слова… Сліди… І тіні…

Відвертість – неабияка сміливість,
Відвертість – неприховані думки.
Не кожному з нас кидати каміння
В обличчя легко,
Та й не до снаги.

Сміливість – це таке протистояння,
Коли і проти навіть цілий світ.
Сміливі кують душу без вагання
І з часом їм
Підкорюється світ.

Намалюй мені щось на папері,
Намалюй щось простим олівцем.
Зобрази плід уяви своєї,
Я ж штрихи ці назву колись
Своїм взірцем.

І заграє осінь у сквері
І розкидає листя, а втім,
Намалюй тиху ніч із натхненням
І старий та занедбаний двір.

Буду знову і знову дивитись
На затертий від часу папір.
Де жило абрикосове літо…
Й оживав той малиновий двір…

Вітер…
Ти стоїш у широкому полі.
Світло…
Час не має ніякої волі…
Краплі
Дощу на долонях
Тихо…
Закриваєш очі бездонні…
Ніжно
Вітер пестить розкішне волосся.
Літо
З тихим подихом ночі сплелося.
Зорі
Оду ночі співають…
Світ не кличе,
Час влади не має…

Ти топчеш храми в себе під ногами
І спопеляєш знову небеса,
А небо пам’ятає кожні шрами
І чує брехні скаженого пса.

А ти не озираєшся на осінь,
Але так близько знову до зими,
А матір рве на собі сиві коси
І вірить, дочекається весни.

Ти ж топчеш храми в себе під ногами
Й боїшся тіней ночі, самоти,
Є речі, що сторицею з роками
Повернуться. Від себе не втекти.

Долина снів... Десь там на видноколі
Шепоче із дощем багряний ліс.
Величність Час запитує у Долі
Про шлях до Раю, про життєвий зміст.

Вона, здається, скаже щось важливе,
Повіривши у значення тих слів,
Ти прокидаєшся зворушено щасливий
І ловиш миті із вчорашніх снів.

І десь далеко там за небосхилом
Є неосяжна магія життя…
Та милий сон дарує дивні крила,
Коли вгорі з’являється зоря.

Я б писала у вічність листи…
І нехай їх відносять Жар-птиці
У той світ, у який не дійти,
Але він нам іноді сниться.

Малювала б на стінах вежі,
Там, де небо яскраве тьмяніє,
Густі трави у срібній росі вже,
А за небом ховаються мрії.

Я б писала у вічність листи…
І читали б їх ті, що чекають
У тім світі, куди не дійти,
Але пошти такої немає...

Моє світло в тобі...
І в тобі
Моя темрява…
Візьми ключ,
Відімкни
Скляну скриню
Без дна…
Зупинись при лічбі
Того часу, що
П’є мене.
Поясни
Мої сни…
Я – гітарна
Струна…