Я сидів на сходовій клітці,⁣
зверху гримів ліфт,⁣

нумо поговорімо про типаж великого міста:⁣
⁣

Вірш у прозі⁣
(Частина I)⁣

обходисвіте, що димиш колами іще у гірське повітря⁣
на путі тобі стрінеться улюбленець греків грайливий⁣

Стрибок панчішками
Скок — посковзнулася

Втома, ступор, безсоння
Дивишся з підвіконня,

Вчительці ніжності
Любові, кохання,

Я її все таки шукаю,
Чи існує вона, не знаю,

Я запитую Дух, а що у світі важливе окрім тебе? Дух мовчить, але мовчання його сповнене усіх відтінків різкої відповіді. Палить громом "безліч"! Я згадую, чомусь, людей. Тих, кого прийнято називати близькими. Дивлюся на об'єкти-суб'єкти в пам'яті, і заливаюся сміхом. Болючим, панічним, істеричним. Духа і слід простив, я знову стаю людиною. Як справжній слабак, сентиментальна кляча і просто звичайний людолюбець я сміюся, сміюся із себе, сміюся з інших, сміюся повз Дух. Сміх то така ж людська мова, як і гінді. Порятунок та поразка, претензійність та емоційність, секс та любов. Усе через сміх, у сміху та посміхом поганяємо. Але найголовніше: Страх. Жах. Тремтіння тваринне. Я знаю, Дух від Страху рятує. Але я йду назустріч Страху, я дивлюся йому в очі й натужно усміхаюся. Граю театр, ховаюся, тікаю, плачу вночі й по куткам, розливаюся на маленькі злості, повільно помираю та з'їдаю себе. Я боюся, упиваюся переступом Страху й повертаюся до пост-страху. Вихід? Книга "Вихід"? У вікно? Ха, я боюся смерті. Ненавиджу себе за те. То?..