Північно-західний вітер його піднімає над
весями: сизі, руді, огнисті
падоли Конектикута. Узнаки в
окові далечі ласих знад
курки, що никає по обійсті
ферми, писочків ховрашків.

На повітрянім струмі розпластаний, в самоті,
все, що він бачить – пасмо похилих
згірків і сріблину ріки,
буцім клинка, що волів текти,
криці визубні на мілинах;
схожі на бісеринки дахи

Нової Англії. Вкляклі біля нуля
термометри – ніби лари в ніші;
стигнуть, вгамовуючи багрянь
листя, шпилі церков. А для
яструба, зовсім не церкви. Вищий
ліпших із помислів їх прочан,

він пливе в голубім океані, зціпивши дзьоб,
в пух черевця утопивши плесна
– кігті у п’ясті, як пальці люд –
пір’ям зціджуючи озноб
подуву, боре його й веде на
– ока ягодою – на Зюйд,

до Ріо-Ґранде, дельти, у розімлілу пінь
буків, спінених вище піняв
трав, що вигострили вітри,
гнізда, утоптаних в нім лушпин
в крапинку, з запахами, у тінях
брата або сестри.

Серце, обросле м’язами, пухом, пером, крилом,
тріпочучи з частотою дрожу
ножиць, строчить, частить, січе,
власним рухоме хіба теплом,
стужені просині, до знеможу
ним приреченого на щем

і поволоку ока, оманною, як мана,
плямою з гребеня хитавиці
хвойника; коштом безликих цят:
дитини, задивленої з вікна,
пари, схоже з авто, назирці,
жінки на східці в сад.

Та висхідним потоком його забирає вверх:
вище і вище. Черево в перах
пощипує холодом. З висі вниз
він бачить, що горизонт померк,
він бачить мовби тринадцять перших
штатів, він бачить: із

труб підіймається дим. І саме число
труб уповні вістить самотній
птасі, яка ото вишина.
Іч, куди мене понесло!
Йому і моторошно, і він гордий
з того. Перевернувшись на

крило, він правує вниз. Але пружний звій
повітря його утяга у вирву,
в знебарвлену, льодяну глибінь.
В жовтій зіниці з’явився злий
блиск. Тобто, помісь гніву
й сполоху: як не кинь,

треба падати. Ба, ніби стінка – м’яч,
як гріховне падіння – до лона віри,
його вертає назад і квит.
Його, гарячого поки, бач!
Вище й вище. В іоносферний ирій.
В астрономічно вивірений Аїд

птах, де ні кисню для цих істот,
ні тобі проса, – хіба що зерня
звізд. Що для двоногих вись,
те для крилатого назворот.
Не мозочок, порожня в легенях
його переконує: не спастись…

І тоді він кричить. З увігнутого у крюк
дзьоба, що крик навісний ериній,
зривається із небес і пне
їх, панахає непогамовний звук,
ніби залізо рве алюміній;
інде роблений, адже не

долинає ані до яких вух:
людського, вивірки, що з деревця
шасне, гавкаючій лисі,
милує й польову мишву;
так сльозою не оділлється
нікому. Тільки пси

задирають морди. Пронизливий, різкий крик,
схожий у скреготі з ре-дієзом
алмаза, що розтинає скло,
оперізує небо. I світ принишк,
ніби по нім полоснули лезом.
Ще б пак: яструбове тепло

опіка просторіні, мов унизу,
опікає чорним парканом руку
без пальчатки. Ми, наздогінці: "ось,
там!", пізнаємо сльозу
яструба, плюс павутину, звуку
супутницю, суголось

нісенітні – ні сіті, ні ятері
для відлунь, що пахнуть апофеозом
звуку, у жовтні – і поготів.
І у взірчастій висі, рідня зорі,
сяючи, висріблена морозом,
інеєм, що зряхтив,

прихопив їй пера, птаха пливе в зеніт,
в гущу сині. Бінокль наближає досить
перл, сліпучу для віч деталь.
Ми чуєм: щось угорі дзвенить,
як розбиваючись заразом посуд,
як фамільний кришталь,

чиї скалки не ранять, утім, ні лап,
ні п’ястей, бо тануть. Якоїсь миті
ясно видніють разки, мазки,
кільця, віяла, цятки, крап,
вічка райдужні і плямисті,
колоски, волоски –

вихор з-під махового пера,
ирій в жвавих роях лапатих,
з щедрої жмені, метких комах…
І на лови їх, підстрибцем, дітвора
вибігає з домів у барвистих пальтах,
і гука по-англійськи "Зима, зима!"
1975