Сад у бабуні. Білих яблунь ряд…
Впирається у небо груші тім’я.
Галичина. Отут ми ніц не руш.
Не позбавляй коріння і тремтіння.
Колюче сходить з-під землі зима.
Ліщина – чала, а горіх – моругий.
Заледеніла, знай собі, дзвенить
морель і гірко пробиває груди.
Малинник випливає зі снігів,
ховаючи м’які сліди вогнівки;
чого, тобі тут, лиско? Утікай,
допоки дідо не підняв дробівку,
допоки півень не зірвав дахи,
не почавив горлянкою калину
(три літа в ній росли оці слова,
хіба ж нахрапом обірву й покину?).
Крислаті сливи трусяться – чудна;
і постою, і сніг укриє коси…
Найважче те, що підійшла пора.
Найлегше те, що вітер зорі носить,
сніжинки мовби. Грудня ще з юдоль.
У Миколая Чудотворця руки в руті.
О, дай мені зайти далеко в сад,
по саме серце, і не повернутись…
(19 грудня 2014)