Дім був стрибком геометрії у глухоніму зелень
парку, і знуджені статуї, начувані про гаї
олив, тинялись в алеях, неприязних щодо звивин;
коли осявались вікна, неясно було – чиї.
Схоже, і пошум листя, бгаючи варіанти
поремствувати на долю (й позуючи вечорам),
обмежився закарлючками, і, як на думку лампи,
цього вистачало заочі, щоб розпекти вольфрам.
Та штори були опущені. Крупнозернистий гравій,
вихрумуючи обережно, у дечім якщо і йняв
потузі стопи стороннього, то у невтішній справі
безадресності, відомої зосібна як «навмання».
А за опівніч хмари, у вишній школені школі
розпливчатості або просто вдатні до почуттів,
кутали по-батьківськи у вату перини голий
космос од здичавілих в сумі прямих кутів.
(1995)

_____________________________________________