Гіллі глоду, що повпліталися у металеві ґрати.
Безконечність велосипедною вісімкою не нанюхається коридору.
Повітря в ирії п’ють літаючі апарати,
і легені тут не при ділі, скільки не сіпай штору.
О, взірця в тинькуванні – місячної парсуни
гідний, іч, – із-за тріщинок ніяковий в браваді
з громовицями флігель! за оруди рудої дюни
однаджений од єдвабів блідої морської гладі.
Тим і чіпає серце – і душу – окаменіння
Амфітрити, тритонів, нівечених знічев’я
тіл, що їх будучина дійсно-бо нікудишня,
що фронтон – пристановище, далебі, кінцеве.
Ось відкіля являлись жанни, ядвіги, лялі,
павли, тезки, євгенії, ледарі і чистоплюйки:
якого опісля дзеркала покотом підставляли
груди напастям, як губи на поцілунки.
Багато хто – ба, усі! – у світі вітрів-етерів
варті, щоб їх любить, як оних не духопелив,
не збавляючи обертів ні в стратосфері,
ані поготів у штучнім вакуумі, пропелер.
Ревно поцілувати б їх, затяжним, як стрибок з парашутом, душним,
мокрим французьким способом! Чи – кладучи кокарду
за звізду в головах – хоч повітряним, одчайдушним,
щоб воскреснуть, пригубивши, наче десантник, карту.
<1987>