Щойно тільки надибуєш кам’яну траву,
гладдю мармуру оковирнішу, ніж наяву,
чи дивуєшся фавну, в обіймах і вовтузні
з німфою, й оба бронзові, щасніші, ніж у сні,
можеш роняти палицю із отерплих рук:
це Імперія, друг.

Огнь, етер, води, фавни, наяди, левú,
виявами стихії чи маєв із голови –
все, що намітив Бог і недоміг кагал
звивин, зійшло у камінь або метал.
Це – речей самкінець, це їм, окрім кінця, –
дзеркало їх правця.

Стань до вільної ніші, випростай тілеса,
дивись, як століття ідуть, як щезають за
рогом, і у паху наростає мох,
і опадає на плечі пил – ця смага епох.
Згодом одіб’ють руку, і голова зі пліч
звалиться, умлівіч.

І зостанеться торс, м’язів сума, утята враз...
І по тисячі літ потомственне мишеня з
ламаним кігтиком, бо таки граніт,
вийде із ніші в сутіні, пискне й подріботить
через дорогу, ніже діжде в норі
ночі. Ніже зорі.
«1972»
------------------------------