Ти пізнаєш мене за почерком. В нашім ревнивім царстві
все під підозрою: підпис, папери, числа.
Навіть дитині нудно в такі ось цяці;
ліпше з ляльками. От я і розучився.
Тепер, коли око подибує цифру дев’ять
і допитливу шийку (вранішню, зо півлюстра)
чи (за опівніч) двійку, я згадую лебідь,
її яву із-за куліс, і пудра
з потом лоскочуть ніздрі, немовби запах
набирається, як телефонний номер
або – код скарбничого. Геж, я горів на злаках
і серпах, та у чімось бодай зекономив!
Тої дещиці стане за погоріле.
Здача ліпша хрусту купюри, сльоза – наперсниць.
Шкіри і шовки зношені, і сива грива
полишає взагалі задалеко вершниць.
І видіння мандрівника, ти моя амазонко,
почалися раніше, ніж рипом зійшла мостина,
бо дотики губ пом’якшують обрії щодо ока,
і поки що у подорожі кінця не видно.



<1987>