Кілька моїх публічних виступів про «мовну політику» в українській літературі, як виявилося, стали неочікуваним «ударом» для деяких адептів і жертв російського колоніалізму. Місцеві малороси роздмухали ці вислови в «бульварних» газетах і на деяких українофобських сайтах, звівши до звичної профанації: «Автор – фашист». Один із «відомих письменників», до речі, соратник і – за сумісництвом помічник екс-депутатки комуністки, навіть, за добре апробованою системою, написав кілька доносів за «розпалювання міжнаціональної ворожнечі». Однак мова тут піде не про «ображеного автора», а якраз навпаки, про «ображених антифашистів», бо проблема, яка так сколихнула вінницьких малоросів, хоча й далека від вирішення, та більш ніж очевидна – це страх побачити відображення власного «я».
Само собою зрозуміло, що не йдеться про жодну з літератур національних меншин, наприклад, польську чи єврейську, що здавна мали свої традиції, зокрема, й на Вінниччині, а винятково про російськомовну, що постала як результат політичної та культурної колонізації, інакше кажучи – прийшла на вістрях списів і багнетів. Більше того, не йдеться навіть про літературу російську, себто літературу російської діаспори, яка може – й навіть повинна плекати власну словесність та культивувати вивчення рідної мови, щоб не втратити власної ідентичності. Йдеться про чудернацький вислів, названий кимось – вочевидь, для жарту – «українською російськомовною літературою» (в теорії літератури це зветься оксюмороном, як от – «живий мрець», «сухий дощ» тощо). Адже досі ніхто не чув, скажімо, про «німецькомовну польську» чи «шведськомовну португальську» літератури. Тож питання про те, якою мовою має творитися українська література, в повному сенсі риторичне. Втім… живучи у країні відносних моральних вартостей, мусимо повторювати само собою зрозуміле й усоте доводити те, що насправді не потребує жодного доведення…
Про комплекс малоросійства вже сказано більше, ніж нам про це відомо. Варто згадати хоча б класичні есеї «Малоросійство» Євгена Маланюка чи «Партачі життя» Олени Теліги, які сьогодні – як ніколи – потребують прочитання, ба навіть – передруку й масового тиражування. Адже саме «втрачені», вибірково подані, вирізані з живого тіла національної культури рукою комуністичних і посткомуністичних прокрустів твори змушують нас порушувати проблеми, вирішені вже майже сторіччя тому.
Попри утверджене й, на наш погляд, цілком справедливе, сприймання малоросійства як пагубної, хоча й виліковної психічної хвороби або духовного дефекту, сучасні вчені розглядають його як комплекс провінціалізму серед частини українського суспільства, спричинений глибокою історичною травмою – колоніальним статусом України в складі Російської імперії та СРСР. За визначенням Михайла Драгоманова, малороси – це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим упливом і тиском. Однак, якщо абстрагуватися від політики та поглянути на малоросійство з точки зору психології чи навіть психіатрії, то найочевидніший діагноз поставив йому доктор психологічних наук Віктор Москалець, професор Львівського державного університету внутрішніх справ: «Це комплекс соціальної неповноцінності, інфантилізм зі схильністю до забуття, марень, невропатична тривожність». Віце-президент Українського центру міжнародного ПЕН-клубу Микола Рябчук вважає причиною виникнення малоросійства драматичне роздвоєння психіки, коли одна частина вже не наважується ототожнювати себе з Україною та українцями, при цьому не бажає цілком відректися від української ідентифікації, водночас інша ототожнює себе з російським – радянським народом.
Тож, говорячи про літературу, писану українцями російською мовою, мусимо вияснити – звідки в нас таке «диво» прижилося й чому не відмерло разом із рештками поваленої імперії? Одразу попередимо очікування тих, хто сподівається побачити за ширмою цієї проблеми загрозу політичної чи якоїсь іншої пропаганди, національної дискримінації або різних варіантів «фобій». Ми не «розорюємо цілини», а тільки унаочнюємо те, що помітне навіть «неозброєним оком», бо не говоримо про жодну з культур національних меншин, а винятково про культуру українців. Змінити ієрархію моральних вартостей – справа складна, адже об’єктивність – надто жорстоке випробування для людей, які пережили комуністичне й посткомуністичне лихоліття. Проте культура не може нехтувати нею, адже одним із основних її завдань залишається віднаходження об’єктивної істини. Тим більше – культура національна, що мусить сама вишукувати й випікати рани, які паралізують її тіло, аж доки вони не перестануть кровоточити. За твердженням Євгена Маланюка, «усвідомлення собі комплексу малоросійства – було б уже значним кроком уперед, так само як поставлення діагнозу є початком лікування».
Та перш ніж розставити акценти, варто згадати факт, без усвідомлення якого, здається, говорити про «психологічне каліцтво» в країні, де більше року точиться війна, було б як мінімум явищем другорядним. Загальновідомо, що міжнародний День рідної мови встановлений рішенням ЮНЕСКО на знак пам’яті розстріляної в 1952 році демонстрації студентів у Пакистані, які вийшли на захист бенгальської мови всупереч насаджуваній урядом мові урду. Відмовимося від занурення в підручники з історії України, в яких кожен зацікавлений відшукає не десятки, а сотні, якщо не тисячі – указів, заборон, постанов, ешафотів, розстрілів, тортур, заслань за природну потребу людини – говорити рідною мовою. Нагадаємо лише, що за рік до розстрілу пакистанських студентів, у 1951 році студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою, за що 800 із них було репресовано, а 33 на закритому засіданні суду засуджено до смертної кари й розстріляно. Відмовимося й від переліку численних фактів убивства за українську мову на окупованому Донбасі – для цього б нам забракло місця в одній статті. Деякі скептики сказали б: «Що дивного в тому, що на території, охопленій війною, вбивають носіїв української мови?». Нагадаємо лише, що кілька місяців тому в невоєнному Криму міліціонери по-жорстокому замордували 16-річного Марка Іванюка з Березівщини Рівненської області тільки за те, що той розмовляв українською мовою.
Самоочевидно, що російськомовність в українській літературі – це пережиток колоніального режиму, коли українська була заборонена всіма офіційними й неофіційними указами (найвідоміші з них – Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876, Столипінська заборона 1910, указ про скасування української преси 1914, постанова про обов’язкове вивчення російської мови 1938, указ про закріплення російської мови як загальнодержавної 1989, закон «Про засади державної мовної політики» 2012). Логічно, що «мовне відхилення» призвело до того, що, крім публічного страху, українська сприймалась як «нєсоврємєнная ілі нєчітаємая», а ще гірше – «нєсовєршенная». Не дивно, що спалення українських книг у Криму, нещодавно трансльоване в ефірах російських телеканалів, нагадує – ні, не вогнища, підживлюванні книгами єретиків у католицькому Римі часів інквізиції чи «вогненні ораторії» Йозефа Геббельса в нацистському Мюнхені, а передовсім – спалення «Учительного Євангелія» Кирила Стравровецького за наказом московського патріарха Філарета, а також – ритуали знищення «Київських Нових Книг» Петра Могили.
Мовна мутація постає, з одного боку, як результат національної розмитості, з іншого, як комплекс власної неповноцінності. Причиною цього є також небажання людини розвиватися: «Так звиклося. Це створює незручності», – кажуть одні; «Пізно перевчатися», – думають інші. Іноді це від нерозуміння потреби повертатися «до себе», іноді – від власної пасивності. Синдром загостреного колоніалізму має чітко виражену форму: «чєлавєк русской культури» або його різновид – жертва мультикультуралізму, глобалізації – «чєлавєк ілі ґражданін міра».
Паразитування російськомовної літератури в середовищі українських автохтонів найчастіше спричиняє загидження другосортною, малоякісною, часто зовсім непридатною для читання макулатурою, що заповняє полиці бібліотек і книжкових крамниць, підживлюючи недобитків або «новоявлених» мутантів-малоросів. Знову ж таки, не йдеться ні про російську літературу, ні про книги, видані в Росії, де, мусимо визнати, літературне життя значно потужніше, ніж у нас. Культивування невартісної продукції малоросів відбувається з єдиною стратегічною ціллю: закрити доступ до читача українським авторам, що пропагують автентичне мистецтво. Як наслідок – читач дезорієнтовується серед літературного мотлоху й губить для себе повновартісного автора, задовольняючись підробками. Для тих, кому це твердження може видатися дещо категоричним, пропонуємо погортати хоча б журнал «ШО» (вже сама назва свідчить про катастрофічну неповноцінність!), або «Донбас», чи – зданий, нарешті, в архів журнал «Зоїл». Називати авторів не станемо з міркувань етичних, але зауважимо, що саме цей «великий смітник», як не дивно, досі програмує книжкову пропозицію в Україні, формуючи читацькі запити. Більше того, комерційна ціль часто стає чи не єдиним стимулом для творення такої «літератури». І мова тут навіть не про «масовий характер» книжки, адже в Україні процвітає масова література, а про претензію на всепоглинання ринку, а відтак – і читача.
Крім блокування «вільного входу» для україномовного автора, це ще й ні від кого не прихована гра на руку державі-колонізатору, з якою, якщо не політично (а неполітичної культури не існує!), то культурно, тобто психологічно асоціюють себе виплоджувачі «рускоязичних тєкстов», апріорі – споживачі виплодженого ними: культивування «русского духу», яким смердить так, що віднедавна продукується думка ніби «російськомовний» фактор в Україні – це норма (як результат – ідеї другої державної, а відтак – і другої держави). Не важко здогадатися, чому цей колабораціонізм толерується…
Однак найбільший парадокс у тому, що малороси ніколи не стануть «своїми» ні для читача, ні для літератора держави-колонізатора: роль прислужника, лакея («раби з кокардами на лобі, лакеї в золотій оздобі» – писав Тарас Шевченко) – незмінна й довічна. Навіть якщо не згадувати про політично зомбованих письменників-малоросів на кшталт нещодавно застреленого автора книги «Вурдалак», то нібито «нетенденційність» інших виглядає як добре закамуфльована стратегія. Бо суть не в географії чи політології (кордони нації та її літератури ніколи не вимірюються квадрами кілометрами!), а в психології. Письменники не-англійці, які творять національні літератури англійською мовою в країнах, що були колоніями Сполученого Королівства, не вважають себе носіями англійської культури. Письменники російськомовні духовно ніколи не асоціюють себе з культурою українською, навіть якщо публічно й декларують своє українофільство. Для них – це культура «для домашнього вжитку», екзотика. Російська мова історично проявляє психологічну залежність («уярмленість») свого носія від країни-метрополії, хоче він того чи ні, повертає його до статусу колонізованого («раба»). Приклад – мовна мутація малороса Андрія Куркова, який, хоча й позиціонує себе як «український» громадський діяч, однак, зневажаючи українську мову й культуру, обтинає цим усі зв’язки з Україною.
Попри позицію свідомого чи несвідомого колабораціонізму, найбільша драма малоросійства – це втрата індивідуального й національного «я», властиво – людська й етнічна неповноцінність, меншовартісність, другосортність. Малорос – це виплодок культурної мутації, схрещений вид, неспроможний побачити людську неповторність, тому «література», якщо можна означити цим словом «плоди творчєства» мутантів, – не є творінням вільного духу, а лише спазмом політично зґвалтованої свідомості.

2014 р., Вінниця