Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
А зглянувсь кревним, візіями надив,
хоча між нас межа і пріч межі…
Ні, жодної в нім хованки алмазів.
Лиш морок одусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А, падаючи в попіл, він щезав,
як завше танув, ледь торкався плоті.
Мов там, під спудом, тліла ще зола
у дощ і вітер, віючись до маєв.
Ба, вітер запевняє, що дотла,
ба, недалеко попіл розвіває.
Еге ж, сумнівні, вутлі ниточки
взаємин видає у нім стремління
хіба за натяк датися взнаки.
Мов у гризот неясного сумління
на майва ман, на милиці калік. –
Еге ж, у нім ітиметься за поміч
знеможеному пошуками ніг,
навпомацки – сніжинок. Пóніч, пóніч.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не всяк горіти годен у вогні,
що декому ні малої надії
не освітив, ні досвітів-світів,
а піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства, і поготів
жадає порахунки звести з духом.
А деякі згорають. У чаду,
у пеклі властолюбців гості звані
довіку із дощами не в ладу,
що ручаями місять їх у твані.
А дещо попіл з попелом ріднить.
Ріднить бугри блискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних розуміти їх відміни.
А менше з тим, – якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а прозелені жодної з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– якраз упору думці, менше з тим,
дійти ураз, якщо вже умирає,
дійти ураз, якщо вже гине дім,
достоту – що єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
хіба що на трамвайнім повороті
стоїть бугор – не чулий до весни –
то попіл годен виситись до плоті.
Навідав попіл я. Сама зола,
безживна геть. Еге ж, не дивовижа.
Трамвай погримотів із-за вугла.
Щось блимнуло. І знов запала тиша.
Еге ж, огонь взяв тіло – і агов.
І шамкає кромішня темінь вуху,
в золі, мовляв, чаїться дух його,
і жах тому живий, що форма духу.
<1960-і>