...“Ще б місяць... “
                  З неба на дахи
посипалися гомінкі
величні краплі.
Хвиля і,
відновлюючи лик всьому,
помчала злива крізь пітьму,
підносячи до спраглих губ
цілющі леза вод…
                     від згуб…
Та серце -
серце,
щось не в такт

і знову ось не в такт -
в затакт,

в прочинене вікно,
в шум зливи,
в ліхтарів розмите тло,
в замовклий оперний театр,
в утомлений проспект,
в безлюдний тракт,
в протягнутий із майбуття
антракт;

втикаючись з крилом дощу
в метал скульптурному плащу,
у камінь надмогильних слів,
у схили парків і дахів,
в одвічність неба і води,
в тканину даної сюди
свободи, звитої в сльозу,
і в пам'ять - з краплями по склу;

в грозу. І в ляк.
Не в такт, не в такт...
Як Вищий знак...
В затакт, в затакт...

Сліпучим рокотом сковзав
за зіткненням свинцевих лав
грім,
як кінцевий глашатай,
все нижче.
Над воланням - "Дай,
ще хвилю!" -
ламаність лекал.
Рик - Спалах.
Змах -
звучний хорал.
Завмерле сяйво
й тінь Долонь
над спокоєм спустілих скронь.

Єдиний подих темних мас
і струмені стіною враз,
надавши круговерті вись,
помчали хвилями, сплелись
у найхимернішу з подоб
руки небесної, - потоп...
Та вибіливши інший лад
ударив черешневий град.
І брів, змітаючи сліди
землею вбраної води,
а потім стих.
І вмить розтав...
І ринвам в унісон скавчав
з-під арки в бік мого вікна
бездомний пес,
і ще - весна
бентежній уві слід душі
духмянила бузку кущі.